Хто намірився перетворити українську трагедію на український злочин?

З етичних міркувань більше не можу публічно підтримувати проект Меморіалу «Бабин Яр»

Колишній головний історик проєкту Меморіального центу «Бабин Яр» говорить про потребу захищати свою професійну репутацію.
«Главком» публікує статтю провідного наукового співробітника NIOD, Інститут студій з історії війни, Голокосту та геноциду (Амстердам), у звязку з останніми скандальними подіями навколо Проєкту Меморіального Центру Голокосту «Бабин Яр».

Нідерландський історик Карел Беркгоф. Фото: Реаліст

Проєкт Меморіального Центру Голокосту «Бабин Яр» очікує дуже складне майбутнє. Це стало цілком очевидним для мене в листопаді 2019 року, коли я вперше зіткнувся з новим керівництвом проєкту. На початку березня того року я написав листа на ім’я голови Наглядової ради меморіального центру, але, на жаль, не отримав відповіді. Тому вважаю за потрібне поділитися своїми думками з українським читачем, для якого це також є не теоретичним питанням, а важливою проблемою роботи з одним з найтрагічніших місць пам’яті в Україні.

Я відчуваю глибокий смуток через те, що було втрачено. Я звик відчувати, що проєкт має певні моральні орієнтири, але це більше не так. Звісно, ці слова можуть здатися надто різкими. Щоб пояснити їх краще, я розповім, як приєднався до проєкту, розкрию кілька дійсно важливих для мене цінностей і моральних норм, окреслюючи своє розуміння останніх подій.

20 квітня 2016 року, після листування електронною поштою, яке розпочалося в грудні 2015-го, я зустрівся з Яною Баріновою, Геннадієм Газіним та Олександрою Нікітіною в Нідерландському інституті студій з історії війни, Голокосту та геноциду в Амстердамі, де я працюю. Вони розповіли про створення Меморіального центру Голокосту в Києві, а також кого планується залучити до проєкту. До мене як експерта з історії Бабиного Яру звернулися з пропозицією стати істориком центру та його представником в академічних колах.

Тоді я відзначив для себе серйозний рівень задуманого проєкту, а також залучених до його реалізації осіб. А тому погодився на співпрацю, пообіцявши собі переглянути своє рішення, якщо виникне така потреба. Я дав згоду допомогти проєкту своїми експертними знаннями в галузі історії, а також зв’язками серед науковців.

Упродовж кількох наступних років я майже завжди був упевнений у своєму рішенні. Було приємно спостерігати за тим, як команда проєкту та його менеджмент, за сприяння Наглядової ради, створили національну та глобальну мережу підтримки BYHMC, діяли злагоджено попри критику і робили конкретні, продумані кроки.

Згідно з контрактом з лютого 2017 року по січень 2020 року я обіймав посаду головного історика BYHMC. Тісно співпрацюючи, зокрема, з Яною Баріновою, а згодом з Катериною Ковальчук та іншими, я в різний спосіб підтримував цю ініціативу.

Розробляв концептуальні документи, такі як «На шляху до розробки концепції Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (січень 2017 року). Переконав п’ятнадцять закордонних та українських вчених приєднатися до написання «Базового історичного наративу» та керував цим проєктом до успішного завершення роботи над ним.  Після публікації в жовтні 2018 року текст отримав схвальні відгуки різних осіб, навіть тих, від кого їх годі було чекати.

Володіючи англійською, українською, російською та німецькою, я представляв інтереси BYHMC як на сторінках різноманітних публікацій, так і під час низки зустрічей. Наприклад, я головував на першій експертній зустрічі в лютому 2017 року, а згодом – на засіданнях Наукової ради.

Під час архітектурного конкурсу я долучився до розробки технічного завдання, а також брав участь у нарадах експертів. Розробив стандартні ставки винагороди для науковців, залучених до досліджень BYHMC, а також статут майбутньої Наукової ради, яка мала стати консультативним органом.

Минулого року я ініціював створення трьох напрямків прикладних досліджень, спрямованих на забезпечення продуктивної роботи кураторів та дизайнерів майбутнього Меморіального центру. Серед запропонованих проєктів, на які було виділено окреме фінансування, – «Геолокація і візуалізація Бабиного Яру», «Імена Бабиного Яру» і підготовка детальної інформації про Діну Пронічеву і Геню Баташеву, яким вдалося врятуватися з Бабиного Яру. Результатом першого проєкту, який я пропонував від початку, стало, серед іншого, створення 3D-моделі Бабиного Яру.

А тоді, наприкінці жовтня – у першій половині листопада 2019 року, абсолютно несподівані для мене радикальні рішення та зміни перевернули BYHMC, який я знав, з ніг на голову. Було створено нову посаду художнього керівника, який, вочевидь, мав контролювати весь проєкт, включаючи наукові дослідження.

Посаду відразу ж зайняв режисер Ілля Хржановський, який раніше керував проєктом «Дау». До цього я ніколи не чув про нього, але проєкт викликав низку запитань. Він включав зйомку дітей-сиріт, здавалося б, із розумовою інвалідністю, і щонайменше один випадок реального сексуального насильства між непрофесійними акторами. У зйомках брали участь реальні російські неонацисти, яким, вірогідно, заплатили за це. Співробітницям ставили образливі питання. Я навіть знайшов в Інтернеті твердження про те, що умови праці мали ознаки певного культу.

Практично відразу після цього призначення, на мій подив, були докладені енергійні зусилля до повної заміни команди BYHMC. Майже всі представники високопрофесійної команди (менеджери та спеціалісти, відповідальні за розробку контенту), яким я довіряв, або були звільнені, або вирішили піти самі. Серед них була і Яна Барінова, людина, яка для мене та багатьох інших була душею BYHMC. Швидко було організовано переїзд до іншої будівлі.

Будучи в Києві в ті дні, я спостерігав розгубленість і висловив свою стурбованість з цього приводу пану Хржановському. Завершення руйнації майже співпало з призначенням нового генерального директора. Це нагадувало звичайну чистку, тим більше зловісну. Особливо зважаючи на те, що з сайту проєкту зникли будь-які згадки про команду, яку я знав. На сайті BYHMC я не знайшов жодної подяки тим людям, які пішли з проєкту, за те, що вони встигли зробити, за їхні досягнення.

З огляду на це моя роль головного історика здавалася недоречною або принаймні потребувала перегляду. Я дізнався, що надалі за проведення всіх досліджень відповідатиме інша людина. (До всіх змін ми з Яною Баріновою вже вели переговори з авторитетним київським істориком, який, маючи відповідну кваліфікацію та ресурс, міг би стати науковим керівником.) Коли я був у Києві в листопаді 2019 року, мені мимохідь назвали ім’я зовсім іншої людини, яка повинна була очолити проєкт «Імена Бабиного Яру». Наявність в організації головного історика, який був автором цього проєкту, або була неважлива, або взагалі пройшла повз увагу нового керівництва. Напевно, моя думка з цих питань, очевидно, не мала великої ваги.

Стало незрозуміло, яке значення надалі матиме «Базовий історичний наратив». Так, тепер його було гарно надруковано (я повинен був дізнатися про це самостійно), хоча й з помилками. Але раптом конкуруючий проєкт зі вшанування жертв трагедії Бабиного Яру, підтримуваний основними опонентами BYHMC з Інституту історії Національної академії наук України, виявився принаймні настільки ж релевантним. Такого висновку я дійшов після двох бесід з паном Хржановським.

Як історик я маю на меті дотримуватися певних цінностей, і для мене важливо, щоб ті, з ким я співпрацюю, їх поділяли. Серед них – відповідальність, ввічливість, вдячність, професіоналізм, доброчесність, надійність, командна робота, відкритість та великодушність.

Я з’ясував, що у вересні 2019 року, у презентації, пан Хржановський зробив низку пропозицій щодо меморіалізації трагедії  Бабиного Яру. Вони включали використання «психометричних алгоритмів», «онлайн-реєстрацію» та «персоналізовані анкети».

Згідно з презентацією, дорослі відвідувачі меморіального центру здійснюватимуть подорож, «в основі якої лежатиме етичний вибір». Використовуватиметься технологія розпізнавання облич, щоб застосувати до них метод «розумного скеровування». Вони «будуть забов’язані взяти участь в експериментах» і «за результатами пройдених опитувань «зустрітися з двійниками [голограмами] з минулого». Діятимуть зони віртуальної реальності, «в яких відвідувачі опинятимуться, зокрема, в ролі жертв, колаборантів, нацистів і військовополонених, яких змушували спалювати трупи». Подаватиметься їжа, «адаптована до профілю кожного окремого відвідувача», яку можна буде споживати лише «в деяких умовах, наприклад, абсолютної тиші».

З інтерв’ю з новим генеральним директором у грудні минулого року стало зрозуміло, що ці ідеї живі: «Ми збираємося створити відвідувачам таке занурення, яке дозволить відчути дух часу і що тоді [до, під час і після Голокосту] відчували люди», — сказав [Макс] Яковер виданню theБабелю. За його словами, у музейних виставках використовуватимуть великі масиви даних (Big Data), доповнену і віртуальну реальності, голограми й технології Deep Fake»

Як такі плани можуть співвідноситися з темою Голокосту й утілюватися на місці колишніх масових вбивств? Де тут чутливість і стриманість?

«Інформація, яку транслюють виставки, публікації та освітні проєкти про історичні події, повинна викликати емпатію щодо жертв як конкретних осіб і груп людей, яких цілеспрямовано переслідували. Інтерпретації не повинні викликати бажання помсти, почуття ненависті та образи між різними групами жертв», – Міжнародний статут меморіальних музеїв, пункт 6.

«Інтегрування історичних подій має відбуватися на рівні сучасних історичних досліджень і враховувати академічні принципи дискурсу і множинні перспективи», – Міжнародний статут меморіальних музеїв, пункт 7.

«Меморіальні музеї, розташовані в історично автентичних місцях  здійснення злочинів, створюють потужні можливості для організації історичної та громадянської освіти, але тут є і великі ризики. Саме тому меморіальні музеї мають орієнтувати свою освітню роботу радше на загальні принципи, аніж на згоду щодо змісту. Це передбачає, що глядача не намагаються вразити чи спантеличити, зберігається повага до суб’єктивного погляду індивіда, а суперечливі питання подаються як суперечливі», – Міжнародний статут меморіальних музеїв, пункт 9.

«Меморіальні музеї несуть відповідальність за захист гідності жертв від усіх форм експлуатації», – Додаток до Міжнародного статуту меморіальних музеїв: Критерії для забезпечення належного функціонування меморіальних об’єктів.

Я не бачив жодних пояснень від Наглядової ради щодо повної зміни складу управлінської команди, окрім короткого онлайн-інтерв’ю з членом Ради паном Михайлом Фрідманом, в якому він говорив про необхідність нового, «більш творчого» етапу з «людьми, які будуть сфокусовані саме на цьому». Зрештою, я розумію, що це не сфера моєї компетенції. Проте мене дивує позиція Наглядової ради.

«Основоположні рішення меморіальних музеїв щодо змісту, освіти, дизайну повинні прийматися головним чином шляхом відкритої неієрархічної плюралістичної дискусії за участі людей, які вижили, дослідників, освітян, політиків та зацікавлених соціальних груп». Міжнародний статут меморіальних музеїв, пункт 5.

«Члени наглядової ради, як усі разом, так і кожен окремо, несуть відповідальність за запитування всієї інформації, яка їм необхідна для належного виконання своєї ролі. Наглядова рада може запитувати інформацію в правління, інших працівників організації і зовнішнього аудитора». Кодекс управління інституціями культури [Нідерланди], пункт 4.5.

Маючи досвід трирічної співпраці з Благодійним фондом «Меморіал Голокосту «Бабин Яр»» у ролі головного історика, наразі, після закінчення терміну дії мого останнього контракту, я більше не виконую жодних офіційних функцій.

Я дійсно вдячний за неймовірний досвід, який отримав протягом цих чотирьох років, а також за співпрацю з видатними професіоналами. Заради більшої справи – вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, я готовий був бути співавтором і координатором роботи над книгою «Атлас Бабиного Яру».

Але я відхилив запрошення в ролі радника очолити Наукову раду, i письмово заявив у березні, що більше не можу здійснювати публічну підтримку BYHMC з етичних міркувань, а також з огляду на необхідність захищати свою професійну репутацію.

Карел Беркгоф, провідний науковий співробітник NIOD. Інститут студій з історії війни, Голокосту та геноциду, Амстердам 
ГЛАВКОМ
23.04.2020

Скандальний російський режисер, відомий садизмом
у його фільмах,нав’язує українцям вину за Бабин Яр

КОМЕНТАР РЕДАКТОРА «СВІТ-ІНФО»

«Задовбав уже цей Бабин Яр і ці євреї» – хочеться спересердя вигукнути. Але стримаймо емоції, нервозності у наш стресовий час і так доволі.

Якось я відповідав на запитання: «Що ви скажете про євреїв?» Відповідь моя була така: «Скажу, що треба якомога менше казати на ці теми».

Дійсно, що за такий особливий народ, який займає перше місце у світі по «казаннях» про нього? Притому, ці оцінки прямо протилежні.
Одні торочать, що євреї правлять світом, інші запевняють, що це найнещадніший народ в історії. А що, як сказати: народ як народ, такий, як і інші? От щось не виходить.
А як тут вийде, коли стільки всякого, що «підказує» на оту першу версію? Правлять, і все тут. Ну,те, що наш молодий шостий президент країни єврей, – зрозуміло. Але ж і всіх попередніх 5-ох зачисляють туди ж. Читали таке, особливо в Інтернеті?
І прізвища їм, замість їхніх українських, озвучують, мовляв, «справжні», типу Рабинович, Вальцман, Баренбойм.

Можна було б іронізувати щодо такого. Але є деякі серйозні речі. Одна з них – непомірне роздування теми Бабиного Яру. Не сприйміть це за блюзнірство, адже то місце знищення величезної кількості людей.
Але таке акцентування… Ще й з акцентом на єврейство, на те, що вони загинули отут, на нашій землі. Ще й з такими новими скандалами.

Чи не варто б дещо змістити акцент, при всій пошані до жертв трагедії Бабиного Яру? До речі, залишмо в спокої назву ближньої станції метро «Дорогожичі», яку дехто так
уже хоче перейменувати в «Бабин Яр». Дорогожичі – древня назва, пов’язана з історією Київської Русі.

Так от, щодо акцентів. Голокост – далеко не єдина така трагедія людства у ХХ столітті і не єдина на нашій українській землі. Досить згадати загалом дві Світові війни, в яких загинули десятки мільйонів людей. У тому числі величезні жертви понесла Україна. А у нас же був ще й Голодомор, і навряд чи пам`ять мільйонів його жертв належно вшанована тим скромним меморіалом у Києві.

Між іншим, у нашому Чернігові досі нема пам`ятника жертвам Голодомору. Хоч свого часу, за указом президента Ющенка, такі пам’ятники, бодай у вигляді дерев`яного хреста, встановлювали мало не в кожному селі. Доречно нагадати, що і Голодоморів було три: окрім найбільшого, 1932–1933 років, ще були 1921 і 1947 роки. А загалом тоталітарний комунорадянський режим СРСР!? За понад 70 років його існування знищено на території Союзу десятки мільйонів людей, досі їх навіть не пораховано. В тому числі мільйони в Україні. Згадаймо хоча б Великий терор 1937–1938 років.

То ж давно час спорудити в столиці України великий меморіал саме жертвам тоталітарного режиму загалом. Звернімо увагу: під Меморіал «Бабин Яр» заплановано територію майже у 8 гектарів! І це в Києві, де на вагу золота кожен клаптик землі. І вартість цього проекту – 120 мільйонів доларів, або 3 мільярди 250 мільйонів гривень.
Та що тут говорити про такий Меморіал жертвам тоталітаризму, коли в Україні за 30 років так і не спромоглися провести бодай громадський суд над комуністичним режимом. Що давно зроблено у деяких країнах колишнього соцтабору і в чому вони готові допомогти нам. У нас же проциндрили три десятиліття, при всіх попередніх президентах, парламентах і урядах. Промололи язиками так звані національно-демократичні сили, починаючи з Народного Руху.

Та повернімося до Меморіалу «Бабин Яр». Його названо «державно-приватним» проектом. Так і згадується прислів’я «Гуртове-чортове». Яка тут складова державного і приватного, громадського? Почалося начебто ж з державного рішення – президента і міської влади столиці. Далі створюється Наглядова рада. Ким, які її функції? Схоже, керівні. Від імені кого? Ну, наглядові ради у нас зараз взагалі в моді. У приватному бізнесі – це зрозуміло. Але ось і у державних структурах. Чуємо про наглядові ради у таких потужних з них, мало не міністерствах,як,наприклад, Укрзалізниця, Укроборонпром. Особливо почули останнім часом, коли випливли зарплати членів цих рад, встановлені, мабуть же, ними самими. Зарплати і приплати по півмільйона гривень а той більше.

Припустімо, цей Меморіал фінансується не державним коштом. Значить, приватним бізнесом, про що каже уже сама така річ, як Благодійний фонд. Хто ж фінансує? Напевно, ж три багаті російські євреї, згадані члени Наглядової ради. А де ж багаті українські євреї, взагалі наші багатії, яких ми лаємо словом – «олігархи»?
І українські бізнесмени, якщо ми кажемо, що там були вбиті далеко не одні євреї? Запитання не зайві, адже хто платить, той і замовляє музику.

Отак ми й підійшли до питання, яке задають у коментарях в Інтернеті обурені читачі статті Сергія Притули. Хто там чим керує, хто і як кого призначає? Яка тут роль держави в цьому начебто все ж державному закладі?

Як опинився на цій посаді отой скандальний російський режисер? Ну, скандал щодо його фільму – окрема тема, раз уже правоохоронні органи нарешті (!) порушили і розслідують кримінальну справу. Але й поза цією справою є надто багато запитань. Насамперед, щодо триваючого впливу агресора Росії на нашу історію і сьогодення.

Петро АНТОНЕНКО
Чернігів
06.05.2020

Бабин Яр. Зеленський та Вакарчук на межі грандіозного скандалу

Менора в Бабиному Яру. 

Російські олігархи, які і кроку не ступлять без відмашки Путіна, готові вкласти $100 млн у проект посеред Києва?

Як говорить один зі співрозмовників «Главкома», тема Бабиного Яру надто провокативна – одна неправильна інтерпретація, і тебе вже записано до антисемітів. Якщо сформулювати суть конфлікту максимально спрощено і політкоректно, то мова про таке: є державна ініціатива щодо облаштування Бабиного Яру, і є приватна. У випадку реалізації обох проектів їм доведеться надто тісно сусідити. Тих, хто вважає, що таке різноголосся на обмеженому просторі зашкодить цілісному сприйняттю трагедії Бабиного Яру, все більше. Втім далі – лише факти і пряма мова…

Від Куренівської трагедії до Ромської кибитки

Мабуть, зайве нагадувати, що за радянських часів розстріли у Бабиному Ярі замовчувалися, а саме місце масових страт було занехаяним. Це навіть породило міську легенду про те, що Куренівська трагедія 1961 року стала помстою мертвих живим. Мовляв, вбиті повстали проти цинічного ставлення до землі, на якій їм судилася мученицька смерть. Адже відроги Бабиного Яру понад десять років (починаючи з 1950-го) заливали пульпою, відходами, які скидав цегляний завод. Прорив земляної дамби й викликав селевий потік, що призвів до чисельних людських жертв.

Згодом частина затверділої пульпи назавжди поглинула місце розстрілів – нині там пролягає вулиця Олени Теліги. Після Куренівської трагедії в Бабиному Яру облаштували парк, а у 1966-му там спорудили перший пам’ятний знак.

Впорядковувати Бабин Яр почали лише після Куренівської трагедії 1961 року. 1966-го було встановлено
перший пам’ятний знак, який через 10 років замінили на цей монумент.

Тілами страчених Бабин Яр заповнювали з 1941-го по 1943-й. Передусім там відбувалися масові розстріли євреїв. Серед жертв були також затяті «опоненти» – члени ОУН (серед яких – Олена Теліга з чоловіком) та бійці Червоної армії – зокрема, матроси Пінської військової флотилії. У Бабиному Яру також полягли роми та пацієнти психіатричної лікарні, а ще – в’язні Сирецького концтабору і футболісти київського «Динамо» – учасники відомого «матчу смерті». Все це – загальновідомі факти, на яких, втім, особливо наголошують розробники державної концепції меморіалізації Бабиного Яру. Їхня позиція ґрунтується на тому, що нечесно відділяти одну етнічну групу загиблих й довкола неї вибудовувати наратив Бабиного Яру. Трагедія Яру торкнулася усіх, а відтак і пам’ять про неї теж належить усім.

Точна кількість розстріляних у Бабиному Яру невідома. На Нюрнберзькому процесі йшлося про 100 тисяч осіб.

Однак, ще кілька слів про історію вшанування жертв. Від часів незалежності Бабин Яр та околиці помалу наповнювалися пам’ятними знаками, яких нині нараховується 25. Відбувалося це хаотично і неузгоджено, що найкраще ілюструє невесела історія із «Ромською кибиткою». На висічений з каменю пам’ятник вагою 50 тонн у 1998 році скидалася вся ромська громада. Але у КМДА його встановлення розцінили як адміністративне правопорушення й наказали розбити кибитку на щебінь. Можна лише уявити, що відчула з цього приводу ромська громада. Письменник Юрій Винничук зазначав, що роми були обурені ігноруванням їх київською та центральною владою.

«Ромську кибитку» згодом відновили, виготовивши її вже не з каменю, а зі сталі. Однак пам’ятнику не пощастило вдруге – до Бабиного Яру його не пустили. 2001-го кибитка перемістилася до Кам’янець-Подільського, де півтора десятиліття простояла на території місцевого історико-культурного заповідника. У 2016 році міська рада Кам’янця передала її Міністерству культури, а Мінкульт – Бабиному Яру. 23 вересня 2016 року, до 75-ї річниці розстрілу п’яти ромських таборів, пам’ятник нарешті встановили на території заповідника.

До речі, Національним історико-меморіальним заповідником Бабин Яр став лише у 2007 році. Віктор Ющенко подбав про це на екваторі своєї президентської каденції, те саме у свій час зробив і Петро Порошенко. Указом президента України №331 від 20 жовтня 2017 року було створено оргкомітет із питань перспективного розвитку заповідника. Минув ще рік, і у 2018-му за підписом прем’єра Володимира Гройсмана вийшло урядове розпорядження, у якому уточнювалося, що саме треба зробити в цьому напрямку. Зокрема, «створити музей історії Бабиного Яру, а також інші об’єкти з увічнення пам’яті жертв Голокосту та вшанування пам’яті жертв інших злочинів, скоєних нацистами під час окупації Києва».

З цього моменту конфлікт довкола Бабиного Яру вийшов на нове коло.

Пам’ятник «Ромська кибитка». Перший його варіант, зроблений з каменю, розбили на щебінь.

Два з половиною проекти

«Можна говорити про два ключові проекти. Перший – державний, ним опікується Міністерство культури. Другий – проект меморіалу Голокосту, ідею якого запропонували у 2016 році три російські бізнесмени. Є іще один супутній проект – ландшафтний, який опікується передусім питанням впорядкування території Бабиного Яру. Умовна його назва – «Бабин Яр – Дорогожицький некрополь», він є фактично однією зі складових державного проекту. Зараз створена загальна концепція меморіалізації Бабиного Яру, і оцей ландшафтний проект включено до державного», – пояснює в інтерв’ю  «Главкому» Вікторія Яременко, начальник наукового відділу Українського інституту національної пам’яті.

Перший, державний, проект «передбачає створення в будівлі по вул. Іллєнка, 44 (раніше вул. Мельникова), в колишній конторі єврейського кладовища, меморіального музею пам’яті жертв Бабиного Яру. Рішення було ухвалене оргкомітетом за нашої активної участі», – зазначає Йосип Зісельс, голова Асоціації єврейських громадських організацій та общин (Ваад України). Він додає, що у 2017 році держава виділила на реалізацію проекту 27 млн грн, які так і не були освоєні, бо Мінкульт не підготував жодних концептуальних рішень. Ці кошти були перенесені на 2018 рік, однак і минулоріч робота просувалася надзвичайно повільно.

«Одна з причин повільного розвитку цього важливого проекту полягає в тому, що міністерство діє не прямо, а через Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», який є, передусім, господарською структурою, але аж ніяк не академічною», – пояснює Зісельс.

Частиною державного проекту має стати й ініціатива «Дорогожицький некрополь». Її автори – громадський комітет «Бабин Яр» (який очолює Віталій Нахманович) та Ваад України. Цей ландшафтно-архітектурний комплекс передбачає створення меморіального парку на величезній території (70 га), включаючи Бабин Яр, а також усі прилеглі до нього кладовища. У розмові з «Главкомом» Нахманович,  як і Зісельс, нарікає на неповороткість державних відомств, але про це – трохи згодом.

Другий проект, який всі опитані експерти називають антиподом до державного, – це ідея, запропонована «групою великих російських бізнесменів єврейського походження, які народилися в Україні, зокрема, Михайлом Фрідманом, Германом Ханом і Павлом Фуксом», – говорить Йосиф Зісельс. Проект має назву «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». Його замисел, як це вже випливає з назви, є вужчим, аніж той, який містить державна концепція, мова йде лише про увічнення пам’яті представників єврейської нації, які постраждали від дій нацистів у Києві.

Що не подобається «державникам» у «Меморіальному центрі Голокосту»?

Загалом всі, з ким поспілкувався «Главком» і хто обстоює державний проект, закидають авторам «Меморіального центру» три моменти: 1) російський слід, 2) намір будувати на цвинтарі, що суперечить єврейським релігійним традиціям та 3) спотворення історії як Бабиного Яру, так і Голокосту в цілому.

Щодо першого пункту, то тут все зрозуміло. Російських бізнесменів Йосиф Зісельс розглядає «як «весільних генералів», тому що за цим усім стоять фінансові можливості та інтереси фінансового холдингу «Альфа-груп», отже – Росії та її керівництва». Він же додає – задля комільфо до організації запрошені люди з іменами, знаними в Україні та світі. Це дійсно так і є, адже наглядова рада Меморіального центру являє собою мікс з політичних (і не тільки) знаменитостей.

До її складу входить екс-президент Польщі Александр Кваснєвський, екс-сенатор США Джо Ліберман, екс-віце-канцлер Німеччини Йошка Фішер, екс-віце-прем’єр Ізраїлю Натан Щаранський, генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова, головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх, український бізнесмен Віктор Пінчук, чемпіон світу з боксу у важкій вазі Володимир Кличко та фронтмен гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук.

«Щодо Кваснєвського та Фішера, то це взагалі – «збиті льотчики», які, до того ж, не мають стосунку до України. Автори проекту просто запросили різних відомих людей. А зазвичай «відомі люди» – це колишні високопосадовці різних держав. Тобто принцип такий – до кого «дотягнулися», того й запросили. Проект є хибним, і це очевидно для багатьох», – переконує Віталій Нахманович.

Однак на презентацію «Меморіального центру», яка відбувалася 29 вересня 2016 року у Національному музеї імені Тараса Шевченка, прибув і тодішній президент України Петро Порошенко, і мер Києва Віталій Кличко.

«Порошенко виступив першим і сказав, що хоче створити український проект Меморіалу пам’яті жертв Голокосту і всім, хто йому допоможе в цьому, він буде дуже вдячний. Однак автори ідеї вже набрали таку швидкість руху в промоушені, що проскочили повз цю заяву президента, не звернувши на неї ніякої уваги. Але в Україні, як і в більшості цивілізованих країн, не можна нехтувати думкою президента та громадянського суспільства, хоча із цим не всі погодяться», – зазначає Йосип Зісельс.

Віталій Нахманович взагалі розглядає присутність глави держави на заході як «певне непорозуміння». «Йшлося про 75-ті роковини Бабиного Яру, під час яких проводилося багато заходів, й незрозуміло, куди варто йти, а куди – ні. Президент виступив з власною ініціативою, але виступив на їхньому заході. І вийшло так, ніби він підтримав саме цей проект. Але на всіх нарадах за участі керівництва Адміністрації президента акцентувалося на тому, що президент обстоює державну концепцію, яку мають розробляти українські науковці», – пояснює Нахманович.

Інший момент, пов’язаний з планами «Меморіального центру Голокосту», торкається земельної ділянки, де мають розгорнути будівництво. Там «було старе єврейське кладовище. Існує документ, підписаний рабином Шлезінгером із Лондона, який очолює основну організацію з нагляду за всіма єврейськими кладовищами Європи. Документ містить заборону на будь-яке будівництво на цьому місці. Цей факт цілком ігнорують ініціатори проекту, про що знає і мер Києва Віталій Кличко», – наголошує Йосип Зісельс.

Те саме засвідчує і Нахманович: «Автори проекту стверджують, що мають експертні висновки про те, що згадане місце не є цвинтарем, але цю експертизу нікому не демонструють – лише малюють незрозумілі мапи. Натомість є експертиза, зроблена ще 10 років тому, яка доводить, що йдеться якраз про старий єврейський (і частково православний) Кирилівський цвинтар. А будь-яка релігія (зокрема, й іудаїзм) забороняє будівництво на місці поховань».

Письменниця та києвознавець Євгенія Кононенко, чиє дитинство припало на 1960-ті роки, також стверджує, що до Бабиного Яру примикав старовинний єврейський цвинтар. Вона добре пам’ятає його школяркою – як і те захоплення, яке викликав у неї виконаний івритом лапідарій, тобто ряд написів на могильних надгробках.

Та чи не головним каменем спотикання для тих, хто категорично не хоче втілення «Меморіального центру Голокосту», є той двозначний підтекст, який, за їхніми словами, він несе. «Автори меморіального центру вже передбачили, кому буде присвячено їхній проект. Там тільки Голокост. І навіть не Голокост у європейському контексті, а спотворення історії. Цікаво, як у них будуть подані винуватці цієї трагедії?», – запитує Вікторія Яременко.

«Ми повинні розуміти, чому російські олігархи, які і кроку не ступлять без дозволу президента Росії Путіна, обіцяють вкласти $100 млн у проект на території України, з якою Росія п’ять років веде агресивну війну, – коментує Зісельс. – У наративі проекту створюється картина Голокосту в Європі, центром якого стає Бабин Яр і Київ. Виникає запитання – це що, Україна, яка не була тоді державою, була центром Голокосту? А не нацистська Німеччина, яка знищувала євреїв на території України, Польщі та інших країн? Саме це зміщення акцентів помітили чимало учасників обговорення і аргументовано розкритикували. Реакції від групи концепції – жодної».

Дуже важливо, наголошує Віталій Нахманович, аби всі зацікавлені особи зрозуміли просту річ: «держава не просто виступає проти чогось (наразі – проти проекту «Меморіального центру Голокосту»), вона пропонує певну альтернативу. І якщо ініціативна група згаданого проекту щиро хоче вшанувати пам’ять жертв Голокосту, то нехай сідає за стіл перемовин, пристає на державне бачення та бере участь в його реалізації. Не йдеться про те, аби викинути всіх «зайвих», мова про те, аби все відповідало українським загальнонаціональним інтересам».

Що відповідають у «Меморіальному центрі»?

Аби почути альтернативну точку зору «Главком» вирушив до офісу «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», генеральний директор якого Геннадій Вербиленко зазначив, що знає приблизний перелік претензій своїх опонентів і готовий вкотре на них відповісти, оскільки «подібні зустрічі зменшують тенденційність».

Передусім він відкинув закиди щодо шкоди сприйняттю Голокосту: «Меморіальний центр» – це український проект. Його наратив пише не менеджмент благодійного фонду і не ті донори, які жертвують кошти на фонд. Наратив був написаний авторським колективом, до складу якого входять поважні вчені з міжнародними іменами. У Центру є наукова рада – абсолютно незалежна інституція, і ті, хто дав сто доларів, тисячу або й цілий мільйон на створення Меморіального центру, не мають можливості втручатися в роботу науковців – такою була перша й головна вимога», – підкреслив він.

Вербиленко нагадав, що обговорення проекту «відбувається у відкритому режимі, востаннє – у стінах Верховної Ради, на засіданні парламентського комітету з прав людини». Також вся інформація про діяльність фонду розміщена на сайті і регулярно оновлюється.

Щодо спонсорських коштів, то до фінансової підтримки проекту причетні «донори з українським корінням. Михайло Фрідман народився та зростав у Львові, Герман Хан – у Києві. Для Михайла Фрідмана тема Голокосту пов’язана із сімейною трагедією, а у Германа Хана більше десяти родичів загинуло у Бабиному Яру. Обидва – народились в Україні, мають персональну мотивацію брати участь у цьому проекті – вшанувати пам’ять загиблих родичів. Це по-перше. По-друге, вони живуть і працюють не в Росії, хоча й мають там бізнес, тож сприймати їх як російських олігархів є неправильним. По-третє, вони не єдині донори цього проекту. По-четверте, до наглядової ради Меморіального центру за статутом входять 16 осіб, серед яких: Александр Кваснєвський, Йошка Фішер, Святослав Вакарчук, Володимир Кличко  – то невже є підстави запідозрити цих людей у недобрих помислах щодо української держави?», – запитує Вербиленко.

Гендиректор акцентував й на тому, що Меморіальний центр має моральну підтримку і від, власне, української держави. Він мав на увазі згадану вище присутність Петра Порошенка і Віталія Кличка у вересні 2016 року на церемонії підписання декларації про намір створити Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» та чотиристоронній меморандум щодо сприяння створенню Меморіального центру. Документ був підписаний благодійним фондом, Міністерством культури, Міністерством освіти, київською мерією та Національним заповідником «Бабин Яр» у березні 2018 року. Відтак є нонсенсом говорити про антиукраїнськість Центру, вважає Вербиленко. Він також додає, що з Національним заповідником у Меморіального центру також є контакт. «Ми дуже плідно співпрацюємо, солідарно робимо певні речі, наприклад, позаминулого року ми разом із заповідником дістали з Реп’яхового Яру, що близько Бабиного Яру, більш як 70 мацев – надгробних каменів з колишнього єврейського кладовища (їх свого часу туди просто скинули). Разом із Заповідником ми розробили проект лапідарію – розташували мацеви вздовж алеї на вулиці Іллєнка, де колись була контора старого єврейського цвинтаря», – розповідає Вербиленко.

До речі, про цвинтар. «Ми добре знаємо, де розміщувалося кладовище – його межі підтверджені поважними єврейськими організаціями, що опікуються питанням охорони кладовищ. До нас прилітали равіни з Лондона, які навіть не дозволили пригостити себе кавою, наскільки прагнули бути незаангажованими. Кладовища як такого вже давно немає, на ньому побудований телевізійний центр, новий житловий комплекс («Кирилівський гай» – «Главком»). Там же міститься і спортивний комплекс, який збираються розбудовувати, і стрілецький тир – якраз на території цвинтаря. Але у наших опонентів тир, спорткомплекс та ЖК не викликають жодного несприйняття, їх більше турбує, що поблизу буде зведено «Меморіальний центр Голокосту».

Підсумовуючи сказане, Геннадій Вербиленко запевняє: «Меморіальний центр» розміститься і не на колишньому цвинтарі, і не на території Національного заповідника, а на прилеглій земельній ділянці. «Меморіальний центр буде включати, власне, музей, а також освітню і дослідницьку інституції – він матиме кілька залів та аудиторій, але наразі формування архітектурної концепції не завершено. Та в будь-якому разі це буде не лише музей та видатна архітектурна споруда, але й простір для суспільного діалогу, для проведення форумів для просвіти, це буде майданчик, де обговорюватимуть важливі для суспільства теми».

Згодом, переконаний Вербиленко, усі без винятку, зокрема, й сьогоднішні критики проекту оцінять та підтримають його: «Коли з’являється нова ініціатива, яка стосується речей значної ваги, потенційні стейкхолдери дивляться на цю ініціативу насторожено: подивімося, що з того вийде. Якщо воно помре, то помре, і не треба квапитися із приєднанням. А якщо проект злетить, то ми встигнемо долучитися. Коли оточення розуміє, що ці шанси високі і процес безповоротний, тоді кількість прихильників різко збільшується, і ті, хто був опонентом проекту, стають найсильнішими його промоутерами. Так буде й з цим проектом – я абсолютно в цьому впевнений».

Про що мовчить держава?

Наостанок «Главком» звернувся і до Міністерства культури з проханням оцінити ситуацію із наявністю двох проектів меморіалізації Бабиного Яру. Мінкульт в особі державного секретаря Ростислава Карандєєва відповів, що звернення, «для відповіді на яке треба узагальнювати інформацію, проводити аналітичну обробку даних або створювати нову інформацію», у відомстві не вважають інформаційним запитом. А тому запит, по суті, залишено без відповіді.

Вочевидь, саме тому, що в міністерстві неспроможні до аналітичних надзусиль, із Бабиним Яром і склалася описана ситуація. «Влада, здається, перебуває у ступорі, не до кінця розуміючи відмінності між двома проектами», – коментує Олександр Лисенко, завідувач відділу історії періоду Другої світової війни Інституту історії України.

Історик також пояснює, що все-таки наразі відбувається із державним проектом впорядкування Бабиного Яру: «Зараз концепція пройшла експертизу серед науковців та громадських діячів. Готуємо її до нового етапу, сподіваємося, що вийде її легалізувати саме як державний погляд. Ми хочемо, щоб це був проект меморіалізації Бабиного Яру, який здійснює не українська, не єврейська і не ромська громадська організація, а українська держава, українська політична нація», – говорить Лисенко.

Мета гідна, проте, як підкреслює Віталій Нахманович, «у нас надто повільно працює державна машина», і реалізація проекту вже зараз «зайняла забагато часу». «Приватна ініціатива завжди випереджатиме державну», – вважає він. І це дійсно так: «Меморіальний центр Голокосту» торує власний шлях, і у лютому ним вже підбито проміжні підсумки конкурсу на найкращий архітектурний проект Бабиного Яру.

«Перший етап конкурсу ще триває, – говорить Геннадій Вербиленко. – Початок його ми оголосили в грудні, отримали понад 160 заявок. В цій сфері ми співпрацюємо з німецькою компанією Phase 1, яка якраз спеціалізується на проведенні архітектурних конкурсів і вже має досвід роботи в Україні (проводила конкурс для меморіалу Небесної сотні) – вона забезпечує найвищі стандарти. За словами Phase 1, понад 160 заявок – безпрецедентний випадок та неймовірний результат. Щодо конкурсу, то у нас змагаються топові архітектори – і міжнародні, і українські. З їхніх проектів відбирають 10 найкращих, і Phase 1 виступає гарантом прозорості відбору. У квітні будуть відібрані 4-5 фіналістів, які працюватимуть над фінальною концепцією, і вже з них буде обрано переможця».

Тим часом держава продовжує плентатися у кільватері цих подій, відстаючи від процесу так само, як вона робила всі ці роки. А президентські, а тепер ще й дострокові парламентські вибори, заберуть час і поготів. А відтак у Бабиному Яру, скоріше за все, постане те, що вирішить будувати «Меморіальний центр Голокосту»?

Наталія Лебідь
Для «Главкома» 
17.07.2019