Кров Майдану і Донбасу
Революція, повстання, переворот?
50 депутатів Верховної Ради України, переважно з проросійської фракції ОПЗЖ, 29 травня оскаржили в Конституційному Суді закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які мали місце під час Революції Гідності.
Звичайно, це насамперед політичний піар колишніх, представників режиму регіоналів, який було зметено другим Майданом. Цим і є фракція і партія «Опозиційна платформа – За життя», перелицьована колишня правляча Партія регіонів.
Але в даному разі гляньмо не лише на те, ХТО сказав, але й ЩО сказано. Отже, автори подання вказують, що під час масових акцій протесту в листопаді 2013 року – лютому 2014 року загинули близько 100 протестувальників і близько тисячі зазнали поранень; було вбито 23 співробітники правоохоронних органів, 932 було поранено, зокрема 257 – важко, а 158 – з вогнепальної зброї.
«Окремі учасники масових акцій протесту відкрито зізнаються в застосуванні вогнепальної зброї до представників правоохоронних органів, їхньому вбивстві і в скоєнні тяжких злочинів іншого характеру.
Але такі злочини внаслідок ухваленого закону не підлягають розслідуванню, а осіб, які підозрюються в їхньому вчиненні, звільнено від кримінальної відповідальності», сказано в документі, поданні в КС.
На думку депутатів, таким чином у суспільстві було сформовано враження про дозволеність безкарно скоювати злочини проти життя і здоров’я людини, а також потерпілі від злочинів були позбавлені гарантованих їм конституційних прав і свобод. Загалом, за оцінками авторів подання, цей закон суперечить 16 статтям Конституції України.
Отже, суть подання – не можна було відмовлятися від кримінального переслідування ВСІХ, хто скоїв злочини під час Майдану.
Досі згаданий закон, ухвалений парламентом одразу по перемозі Майдану, де-факто поширювався винятково на осіб одного боку гострого і трагічного протистояння – тих, хто захищав тодішню владу, насамперед, силовиків.
Будь-яке кримінальне переслідування учасників Революції Гідності, повстанців, усі ці постмайданні роки сприймалося більшістю суспільства, насамперед патріотично налаштованою його частиною, як недопустиме, як спроби виправдати режим регіоналів, відтак як їхній повзучий реванш.
За суттю, спрацьовувала давня, як світ, теза: «Мета виправдовує засоби». Тобто, якщо блага мета – повалення ненависного, антинародного режиму, то годяться будь-які засоби, у тому числі насильницькі. Для мотивації часто наводилися приклади з історії, де йшлося про «право народу на повстання», право силою поміняти владу, якщо вона «антинародна».
Правда, хто ж має визначити, що влада антинародна? Визначають, як правило, переможці. Є ж іще одна давня сентенція: історію пишуть переможці.
Але припустімо, що режим дійсно антинародний. Яким чином його замінити? Демократично, на виборах, чи насиллям? Отже, про ЗАСОБИ.
Строго кажучи, обидва Майдани, за суттю, були поза межами закону. Правда, перший Майдан, Помаранчева революція кінця 2004 року, «тягне» на невелике порушення закону. І тривав цей Майдан всього три тижні, а не три місяці. Та й сам Майдан, у прямому сенсі, тобто блокування, силове захоплення центру столиці країни, можна було кваліфікувати, максимум, як дійсно блокування територій, що є не таким великим правопорушенням. До того ж, не було більш серйозних речей: вбивств, захоплення державних установи чи спроби цього.
А ось – Майдан-2, Революція Гідності. Три місяці протистояння. Існування «території свободи», як її образно називали, того таки Майдану Незалежності, заблокованого, непідконтрольного державній владі центру столиці. Понад 100 вбитих лише тут, на цій території, до яких треба додати і загиблих у регіонах. Захоплення органів влади (Київрада, міністерства), спроби захоплення вищих органів держави – парламенту, уряду, адміністрації президента, що перетворювалися в жорсткі протистояння, теж із загибеллю людей. «Спроби» законом кваліфікуються, за суттю, як і самі злочини, як наміри, що не вдалися тим, хто так намірявся. Але найстрашніше – вбивства.
Психологічно постмайданне суспільство давно вже погодилося з думкою, що задля благої мети, тобто зметення антинародного режиму, насильство з боку протестуючих, повстанців було цілком допустимим і виправданим. Тобто, була виправданою силова зміна влади, або, назвімо нарешті речі прямо, – переворот.
Отже, дійшли до тези: це було потрібним, а значить, виправданим. Але чи не є ця теза вкрай небезпечною? Це не раз засвідчувала історія. Погоджуючись на неї, ми завідомо відкидаємо не лише іншу можливість – ненасильницьку, демократичну зміну влади, а й ховаємося від запитання – чому ж у нас не складається з цією можливістю, демократичною зміною влади? Відповідь тут шукати недовго: тому, що за три десятиліття і нас так і не сформувалося нормальне громадянське суспільство, з нормальним партіями і громадськими організаціями.
Історія давно знає й ще одну тезу: «Революції задумують ідеалісти, здійснюють фанатики, а їх плодами користуються негідники». Чи підходить ця жорстка теза до Революції Гідності, другого Майдану – думаймо самі.
Принаймні, є одна дивна обставина. Якщо вже кримінальне переслідування учасників трагічних подій на Майдані всі постмайданні роки стосувалося лише «тієї сторони», тобто захисників режиму регіоналів, то чому це переслідування за наступні 5 років, при постмайданній владі, завершилося, за суттю, нічим? Так і не було належно розслідувано злочини і проти учасників Майдану, протестувальників, повстанців. І головний – вбивство тих, кого згодом назвали Небесною Сотнею. Якщо вже оминалося розслідування вбивств «тої сторони», силовиків. Чому так? Чому злочини не розслідувані і не покарані? Що це – змова старої і нової, постмайданної влади? Спосіб сховати певну правду про Майдан, дуже незручну постмайданній владі?
Пост-Майдан: втрата Криму, війна на Донбасі
Можна як завгодно пов`язувати ці речі: Майдан і перші в нашій новітній історії найбільші дві трагедії – війну на нашій землі і втрату територій. Діапазон думок тут великий: від того, що це було «внаслідок» Майдану, до того, що це сталося просто «після Майдану».
Так чи інакше, те, що настало одразу після кінця лютого 2014-го року, тобто перемоги революції, оповите не меншим туманом, ніж розслідування насилля під час Майдану. Так, пряма агресія Росії. Так, нахабний сепаратизм, і сепаратисти отримали пряму підтримку тої ж Росії. Але чи це все?
Щойно одна з нововилуплених, але вже гучно розпіарених партійок, вихопилася із заявою – належно розслідувати оті названі трагедії. Конкретніше – добитися правди, як було здано Крим, як почалася війна на Донбасі і його окупація? Чому сталися тяжкі поразки біля Іловайська і Дебальцево? Звичайнісінький виборчий піар? Так. Але за суттю, цілком резонні запитання та й нічого нового тут нема. Ще 6 років тому тодішня постмайданна влада порушила кримінальні справи по всіх цих моментах. Інша річ, що вони, як і справи по злочинах на Майдані, всі 5 років пролежали «під сукном» і перейшли у спадок новій, нинішній владі.
Але коли на День Незалежності президент Володимир Зеленський заявив, що винні у здачі наших територій будуть за це відповідати, дехто сприйняв це надто нервово. Наприклад, Олександр Турчинов. Це один з трьох головних посадовців влади, що прийшла з Майдану: Порошенко, Турчинов, Парубій. Так от Турчинов порадив президентові переслідувати не учасників Майдану, а дійсних ворогів країни. А ще заявив, що вже можна і треба йти штурмом відбивати, повертати Крим.
Брехня про «вогонь у відповідь»
Туман, обман, неправда супроводжують все, що пов`язане з Майданом і постмайданними трагічними подіями. У нас чомусь злюбили іноземний термін «фейки», замість простого українського – «брехня». Це коли відверто говорять неправду, знаючи це. Ось свіжий приклад.
Вже вкотре в інформаційному просторі, насамперед у Інтернеті, з його повною свободою слова і словоблуддя, замиготіло таке. Мовляв, наша влада заборонила на Донбасі нашим військовим вести вогонь у відповідь на ворожі обстріли. В заголовках таких «новин» фігурує, що «міністр оборони заборонив», а то й президент, адже все треба пов`язувати з президентом.
Насамперед, звернімо увагу, що мусолиться наказ піврічної давнини, ще весняний. Його витягли що – під вибори? Напевно. Але головне паскудство ось у чому. Як же треба зневажати своїх же громадян, щоб подавати щось їм, вважаючи їх дебілами. Бо самий текст спростовує самі ж гучні заголовки: у тексті «новини» дається посилання на отой самий наказ міністра.
Дехто робить ще простіше. Той таки Андрій Парубій днями теж гнівно висловився в Інтернеті про заборону. Ось заголовок його тексту: «Міністр оборони заборонив вогонь у відповідь». Але досить прочитати уже перший абзац, щоб побачити всю абсурдність самого заголовка. Бо Парубій цитує той наказ і спростовує сам себе.
В наказі міністра йдеться про зміцнення дисципліни на фронті, про те, що такі-то дії наших військових є порушенням воєнної дисципліни і будуть покарані. Читаємо перший абзац тексту Парубія: «Виконуючи політичну волю Зеленського, міністр оборони України Андрій Таран видав наказ №330. Таким чином Верховний Головнокомандувач погрожує позбавляти премій українських військових за «відкриття вогню (у тому числі у відповідь) без наказу відповідного командира (начальника), крім випадків військової необхідності».
Вдумаймося, про що йдеться? Про заборону якихось дій, зокрема, відкриття вогню, «без наказу відповідного командира». Але що тут нового, нелогічного. незрозумілого? Давня норма для армії. Інакше, «без наказу» – це хаос, особливо недопустимий на війні.
І звернімо увагу: враховуючи стан фактичної війни, навіть тут наказ обумовлює виняткові ситуації: дозволяє у випадках «військової необхідності» все ж відкривати вогонь у відповідь, навіть без наказу командира. Коли по тобі стріляють з міномета он з того окопу в полі, коли на тебе йдуть з вогнем автоматів.
Нащо ж плодити брехню уже заголовками новин?
Брехня довкола амністії
Ще один подібний приклад, з тої ж царини.
Перший прем`єр-міністр України часів Незалежності Вітольд Фокін призначений заступником голови нашої делегації у Тристоронній контактній групі на переговорах у Мінську – Леоніда Кравчука. Цей орган діє вже 6 років, створена на початках війни на Донбасі і працює в рамках виконання Мінських угод.
Фокін зробив ряд заяв, які, за реакцією Офісу президента і заявою його голови Єрмака, не зовсім відповідають позиції української влади. Бо, зазначив Єрмак, і це цікавий момент, – вони зроблені в руслі Мінських угод, які, на жаль, підписала Україна ще на початку війни. Ну, про Мінські угоди вже нема жодного слова у новій Безпековій стратегії держави. Але ж всі 5 років влади Порошенко, котрий підписав ці угоди в лютому 2015-го, і його команда запевняли нас, що альтернативи Мінським угодам нема.
Так от свіжа заява Фокіна стосується амністії на Донбасі.
Це одразу ж викликало гвалт у тої частини суспільства, яка вважає себе істинними патріотами.
Але що ж такого сказав Фокін? Читаємо Мінські угоди, про які щодень балакають і які мало хто прочитав. Ось пункт 6 Угод:
«Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України.»
Що це, як не амністія. Фокін нагадав, що такий закон Верховна Рада давно ухвалила. 16 вересня 2014 року президент Петро Порошенко вніс до Ради проєкти законів про недопущення переслідування і покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей №5082, а також про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей №5081. У цей же день 16 вересня 2014 ці закони були прийняті на закритому засіданні парламенту.
До речі, ось ще два пункти Мінських угод. Напевно ж, вони теж викликають гнівний осуд навіть у великих прихильників попередньої влади, Порошенка.
«3. Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).
9.Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).»
Як страшно – «особливий статус», а між тим, закони були ухвалені нашою Радою. Інша річ, що вони, за суттю, мертві.
Але повернімося до теми амністії. Так званий «закон про амністію» гарантує недопущення притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей.
Постає питання: кого амністувати, хто є «учасники подій на території Донецької та Луганської областей»? І бойовики теж? Так, теж. Ми термін «бойовики» вживаємо зневажливо, гнівно, оскільки ніхто ж не визнає ні так звані Донецьку та Луганську «народні республіки», ні відповідно їх структури, значить, і військові формування. Але якщо не де-юре, то де-факто вини існують всі ці 6 років. Як, до речі, існує і якесь, багато в чому таємниче, дуже мало висвітлюване у нас життя 4 мільйонів людей на окупованих, непідконтрольних нам територіях Донбасу. Що ми про це знаємо? Як там працюють школи, дитсадки, театри, бібліотеки? Чи це все вимерло, знищене? Як діють структури тамтешньої влади, звісно ж, незаконної, але вони є: соціальні, комунальні та інші служби. Як працюють посадовці в цих структурах? Вони ж теж «учасники подій». Вони теж несуть відповідальність за «події», серед них і ті «учасники», хто організовував так звані «референдуми», «голосування» за відокремлення від України, створення ДНР і ЛНР.
А тепер ще одне, дуже суттєве. Згаданий закон не передбачає амністію тим, хто вчинив злочини проти людяності: вбивства, поранення людей, їх катування, викрадення, згвалтування, пограбування. Це міжнародна норма, яка діє й під час війни.
І тепер подивімося на згадану заяву Фокіна щодо амністії. Він точно повторив тези Мінських угод, норми згаданого закону – про недопущення амністії злочинцям. Тоді ж чому заява Фокіна не просто викликала такий гнів у декого, а умисне перекручуються? Знову – нахабна брехня.
І взагалі якщо говорити про обидва наведені приклади, і щодо вогню у відповідь, і щодо амністії, то просте запитання до опонентів влади: чому ви вдаєтеся до відвертої брехні? Чи у вас нема інших аргументів для критики влади?
Партійний цирк триває
Вже не раз я писав, що величезною бідою нашої країни є відсутність належного громадянського суспільства. Це ще раз підтверджується в нинішню виборчу кампанію по виборах місцевої влади. А по кількох районах Чернігівщини, по 20-8-му округу, плюс і позачергові вибори депутата парламенту.
Ми знову бачимо політичний цирк, шабаш так званих партій, точніше партійок. Знову бачимо хвилю брехні, демагогії, пустопорожній обіцянок. Замість впорядкування нашого політикуму з його більш як 350-ма партійками, плодяться на кошти олігархату нові, з убогими назвами «по іменах» їх вождиків.
Ось звідси – цілком по-людськи зрозуміла мотивація потреби Майданів, революцій, що уже своїм терміном передбачає силове захоплення влади. І чергова констатація нашої немічності у формуванні справжнього громадянського суспільства.
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»
Чернігів
