Літопровідець або Сіменник – третє велике свято Сонячного, Ладового Кола в Осіннє рівнодення – 23 (у високосний рік – 22) вересня.
Осіннє рівнодення – астрономічний початку Осені. Літопровідець знаменує поворот Сонця з Літа на Осінь. У цей день Сонце сходить точно на Сході й заходить точно на Заході.
В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячне, Ладове Коло на два великі життєві періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, розмежовуючи їх рівноденнями – Весняним і Осіннім.
З Весняного рівнодення починається весняно-літній період Сонячного Кола, його перша половина й починається відлік Новоліття – Нового Літа. Звідси традиційне в агрокультурі літочислення за літами, а не за роками.
А з Осіннього рівнодення починається осінньо-зимовий період Сонячного Кола – друга половина Новоліття, відлік якого завершує Зима. За погодою Осіннього рівнодення визначають погоду Осені й Зими.
Тож свята Весняного й Осіннього рівнодень – Велик День і Літопровідець (Сіменник) – однаково значущі.
В пору Весняного рівнодення починають сіяти насіння, а в пору Осіннього рівнодення завершують збирати врожай і відбирають з кращого насіння сіменний запас для весняного посіву. Звідси й назва Сіменник, Сімен – велике свято Врожаю й Сімені.
А від палеоліту – кам’яної доби, найдавнішої пори людського суспільства – збереглося наймення Сім-Оргл – Сім’я Духа Сонця Ора. Дух Сонця зберігає в сімені Дух Життя в довгий осінньо-зимовий період.
У новітню пору палеолітичний Сім-Оргл і агрокультурний Сіменник стали означувати духа Осіннього Сонця, що знаменує і пригасання сили Небесного Світила й завмирання Земної Природи, і приготування хліборобів до зимування: заготовляння на зиму земних плодів і збереження для весняного засіву насіння-сімені. Тож сакральне наймення Сіменник – знамення потужної сили життєродного сімені.
Українці ще називають сіменником дерево, яке лишають на розплід після прорубування лісу.
В українському природно-космогонічному світогляді Дереву належить центральне місце між Землею й Небом, між Водою й Сонцем. Дерева, як і інші рослини, були першими живими істотами на Землі. Звідси в українській міфології первинний образ Верби як Світородного Дерева. Дерева як автотрофні організми забезпечують разом з іншими рослинами умови життя для всього сущого на Землі. Наші предки знали це, й для них ліси й гаї були священними. Аби зрубати для власних потреб зріле дерево, просили дозволу в нього та благословення в Рода й Природи.
Виявом життєзароджуючої сили Всеєдиного Рода-Батька є чотири яви його життєсійного світила – Сонця. Тому Рода в образі Кола-Сонця українці-хлібороби вшановують обрядовим хлібом – Колачем. А виявом життєродної сили Земної Природи-Матері є священні дерева, яких ушановували наші предки.
Віддавна українці-хлібороби не знали ідольства, його занесли в наш край кочівники й грабіжники. Так з’явилися на українських теренах дерев’яні й кам’яні ідоли, яких потім руси-колонізатори замінили християнським ідолом – розп’яттям. А далі владарюючі паразити змусили заневолений люд поклонятися своєму уявному богові й живим божествам – князям, царям, вождям, диктаторам. Повелителі-паразити підмінили реальні життєві сили Рода й Природи, Сонця й Землі уявними образами-ідолами, через поклоніння яким марновірний люд став віддавати повелителям-паразитам силу свого розуму й духу. У пору владарювання чужого ідольства марновірні люди втратили живий зв’язок через Сонце й Землю з первинними рідними сутностями Життя – Родом і Природою та стали поклонятися мертвим ідолам. Одним з таких ідолів-еґреґорів став Світовид або Світовит, якого спершу уявляли як образ Рода, а далі про Рода забули зовсім, як, зрештою, забули й про Світовида. Згодом дослідники стали трактувати Світовида як сонячне божество, приписуючи мертвому ідолові живу сутність Рода, нібито Світовид єднає минуле, нинішнє й майбутнє, видиме й невидиме.
В українському природно-космогонічному агрокультурному світогляді, який є морально-світоглядною основою агрокультури, Род – Батько Життя, Всеєдиний життєзароджуючий первінь, Дух Життя; Природа – Мати Життя, Всеєдина життєродна первина, основа Життя. Взаємодія Рода й Природи породжує саме Життя й дієвий моральний принцип-закон Життя – Лад. Енергія Рода-Всеєдиного проявляється як пульсація світлої сили Всеєдиного Життя, а також – внутрішня сила, воля духу людини. Життєва сила людини – це акумуляція в ній усепроймаючої світлої сили Рода, енергії Всеєдиного Життя та ґенерація власної життєвої енергії в самопізнанні, спорідненій праці й саморозвитку. Життєва сила Рода й Природи проявляється в Ладові людського та всього земного й позаземного життя. Українське й загальнослов’янське Лад означає таку саму світоглядну сутність, що й китайське Дао – Самородний первінь, Моральний закон, Шлях удосконалення й самоздійснення.
Род – самозароджувана і всезароджуюча сутність Усеєдиного Життя; Природа – самонароджувана і всенароджуюча функція Рода. Людина, як і все суще у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії (любові) Рода й Природи, а також духовна функція Рода й самосвідома функція Природи. Згідно з нашим первинним агрокультурним світоглядом, з життєзароджуючої первинної енергії Рода-Всеєдиного самозароджується Світова Всеєдність – Цілий Всесвіт, а Всеєдина Природа породжує все живе в Земному Світі – Білому Світі в розмаїтті його виявів.
За прадавнім, дорелігійним світоглядом агрокультури, людей, як і все суще на Землі, ніхто не створював: усе породила Природа з життєзароджуючого первеня Всесвіту – самозароджуваної сутності Рода-Всеєдиного; і все саморозвивається з Рода-Всеєдиного й Природи разом з Земним Світом і Всесвітом. Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені». Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот. Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує позитивна енергія Сонця та ядра Землі. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку. За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі». Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927): «Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».
У космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні системи, й усе суще в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається в Ладу з Родом і Природою. У Земному Світі, як і в Цілому Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула дорелігійного, еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя. А штучна релігійна, інволюційно-креаційна доктрина «Світ і все суще в ньому створив бог» виникла в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування.
Тут доречно з’ясувати значення понять бог і релігія. Теонім Бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського Бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя Бгага – розпорядник майна. Поняття бог занесли у слов’янський світ руси-туранці зі Сходу й почали впроваджувати його в південних теренах у теонімах Даж-Бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення). Отже, Бгага-Бага-Бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили. Звідти сповідники Бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності дорелігійного, природно-морального світогляду й космогонічної міфології агрокультури: Род, Родиця (Природа), Лад, Лада, Дій.
Релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію придумали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи для заневолення людей, для владарювання над підневільним людом та канонізації своїх паразитарних політичних режимів. Відтоді суть усіх релігій лишається незмінна, й її відверто розкрив великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт: «Релігії потрібні для того, щоб бідні не вбивали багатих», тобто щоб люди не винищували паразитів. Релігія – спосіб маніпулювання натовпом, що його маніпулятори доводять до безтямної схильності чинити те, що йому велять. Унаслідок релігійного бузувірства (фанатизму) безтямні натовпи винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. І все це є логічним наслідком розіп’яття юдеями месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою розіп’ятого Христа богом.
Ось як просто і ясно з’ясовує суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця». Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму й один з найвизначніших поетів античної літератури, автор національного римського епосу «Енеїда» переконливо ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи придуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані, марновірні люди програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірні люди, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь (у цьому й суть релігії) та віддаватимуть їм плоди своєї праці, марнотратитимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя. За Сковородою, основа марновірства – Біблія: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. … Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що світ створено 7000 років тому. Але обжитий світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. Мойсейський же, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого світу…» («Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»)).
Якщо проаналізувати релігійну доктрину юдеїв, то їх світ – не всеосяжна природна Всеєдність, а штучне, біблійне соціальне середовище, в якому богостворені й богообрані нелюди поклоняються своїм магічним, релігійним культам. А людей, як і все живе в Земному Світі, ніхто не створював – усе породила Природа, життєродна сутність якої явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці, і все живе саморозвивається, самовідновлюється – еволюціонує разом з Земним Світом і Світовою Всеєдністю з життєзароджуючого первеня Рода-Всеєдиного. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». Всеосяжну сутність Природи розкрив старогрецький філософ Піфагор: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя». Життєзароджуюча сутність Рода являється як коренева основа в споріднених поняттях: Природа, зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові. Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій. Знаком Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя. Коло-Родовик – усеосяжний першомодуль, основна форма Життя. Життєзароджуюча сутність Кола-Родовика виявляються в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до космічних тіл, Сонячної системи, галактик, всесвітів і Світової Всеєдності.
У родинних, родових світах, які є основними складовими цілісного етнічного світу, Род-Батько й Природа-Мати є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права й вічового самоврядного ладу та суспільного принципу справедливості. Адже в українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою, як і всі діти в родині рівні перед батьком і матір’ю та поєднані взаємною любов’ю. Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. А коли руси-колонізатори нав’язали українцям юдо-християнську релігію з караючим богом та канонізували вірою в нього свій паразитарний режим і культ своїх владарів, то зруйнували природно-моральний світогляд української агрокультури й традиційну українську правосвідомість із принципом рівності всіх людей перед Родом і Природою, а замість принципу взаємної життєродної любові й рівності дітей у родині перед батьком і матір’ю та рівності всіх перед Родом і Природою насадили ієрархічну доктрину месіанізму з караючим богом на Небі та його намісниками на Землі – всякими владарями.
Виявом Рода-Всеєдиного в Білому Світі є чотири природні яви Сонця в Ладовому Колі. Род у своїх чотирьох природних явах знаменує боротьбу непереможного сонячного світла з мороком і є заступником хліборобів-сонцесповідників.
За прадавнім українським космогонічно-міфологічним світоглядом, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сім-Оргл, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили – Хорс є синами Рода-батька й Родиці-Природи-матері, які породжують усе живе в Білому Світі. Чотири сезонні яви Сонця складають цілий Сонячний цикл – Літо.
Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Велик-День), літній Купало (однойменне свято), осінній Сім-Оргл (свято Сіменник або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).
Сім-Оргл як один з чотирьох явів Сонця є хранителем коріння й сімені, сходів і молодих паростків. Сім-Оргл – Дух Життя, який сполучає Літо й Зиму та світові сфери, а його символом є полум’я свічки – жива частка незгасного життєсійного Сонця.
У свято Сіменника хлібороби дякують Родові-Батькові й Землі-Матері за родючість і пригощають одне одного плодами своєї праці на Землі, що їх надбали за Весну й Літо.
Від святкових родинних, родових зібрань-гостин на славу Рода походить давньоукраїнська назва Літопровідця – Родогощ. Полабські слов’яни бодричі (ободрити, ререги) називали духа Сонця й родючості – Родогост, а його явами вважали коня й сокола-ререга. Давньоукраїнське Родогощ – торжество світлої сили Рода в збірній силі родин, родів, народу. Родогощ як свято Родового Кола духовно єднає родину, рід, народ і всіх людей, які вшановують життєзароджуючу світлу силу Рода-Батька (Всеєдиного) й життєсійне світло Сонця. Світла сила Життя пульсує також у збірному найменні Літопровідця – Сім-Оргл, у якому поєднано снагу сімені Рода-Батька й життєсійну силу Духа Сонця – Ора, який принаявний в українському світогляді ще з пори палеоліту.
Сім-Оргла віншують осінніми хоровими співами довкола живого вогню свічки. Звідси обрядове дійство – Свято Свічки, вогонь якої знаменує світло й тепло Сонця. Цей обряд віддавна звуть ще Свіччине Весілля або Женіння Сіменника (Сімена). Після осіннього рівнодення припинялися роботи в полі й гуляння на вулиці та починалися роботи вдома й вечорниці по хатах.
Суть давнього звичаю виповідає Микола Гоголь: «Женити Сімена означає в Києві з 1 вересня працювати при свічках. І якщо до того часу не встигають вижати хліб, то сімена з колосків повисипаються на землю. «Сіменів день – сімена геть», – мовить приказка. …Слов’яни виховані на хліборобстві, а з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».
Так замість давнього звичаєвого свята Сіменника або Сімена Літопровідця церква стала вшановувати свого святого – Симеона Стовпника. Празник Симеона або Семена приурочений до початку Нового року за старозавітним, юдейським календарем (1 вересня за юліанським, 14 за григоріанським календарями), звідти й ведеться відлік років «від створення світу».
Так наше питоме весняне Новоліття було підмінено чужим осіннім Новоріччям. А потім Петро І з 1 січня 1700 р. запровадив зимове Новоріччя, і відлік років стали вести за юліанським календарем «від Різдва Христового» («нашої ери»). А з 1 січня 1918 р. декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), і 14 січня стало старим Новим роком.
Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. Одначе космічно-природні закони й Сонячне, Ладове Коло непорушні. Непорушний і заснований на них природньо-звичаєвий Колодар (календар). Під нашаруваннями чужих церковних празників, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаєві сонячні свята.
Віддавна Весілля Свічки справляють цілий тиждень, починаючи з 14 вересня – очищають себе й свій життєвий простір, готуючись до оновлення, зміцнення життєвої сили. А через тиждень, 21 вересня, настає Друга Пречиста, що знаменує очищення-довершення. В агрокультурі Друга Пречиста – Свято врожаю, а в церковному календарі – Різдво Богородиці
До Другої Пречисти старалися зібрати садовину: «Прийшла Пречиста – на деревах чисто». Через три тижні після Другої Пречисти – Третя Пречиста або Покрова (в церковному календарі – Покров Богородиці). Після Покрови починається пора весіль – зародження нових родин: «Покрова накриває траву листом, землю снігом, воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».
У цю пору збираються віча, де ухвалюють волю – закон життя та обирають нових очільників сільських громад і козацьких кошів.
Українська сонцесповідна аграрна культура й наші передвічні звичаєві свята Ладового Кола передують релігійним культам і ґрунтуються на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людей і народів.
Джерельною основою духовно-культурного саморозвитку кожного народу є життєзароджуючий Космічний Лад і життєродна Земна Природа. Про це нагадують природно-космічні свята Сонячного, Ладового Кола. Ці природні звичаєві свята своєю світоглядною ясністю пробуджують волю духу та поєднують у єдину цілісність Безвічного Життя минуле, нинішнє й майбутнє людей, чого немає в штучних релігіях, які тримаються на уявних морочних культах.
У сонячних святах являється ясність живої Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розширення свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її єднання з Усеєдиним.
Сонячні свята – це широко відчинені двері з Землі до Неба, відкриті енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.
Сонячне, Ладове Коло – вияв циклічного оновлення Земного Життя й нескінченності Всеєдиного Життя.
Безвічна моральна сила Життя струмує в нашій прадавній звичаєвості. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності з рідною землею: хлібороб спершу дає свою силу землі, а вже потім дістає від неї плоди своєї праці:
Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку.
Як ми тя зажинали.
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.
Жниварську працю в полі завершують плетенням вінка з колосся, калини й квітів; вінок символізує Родове Коло й знаменує Безвічність Життя:
Кінець нивоньці, кінець,
Мальовані одвірки,
Будемо плести вінець,
Зробим сьогодні обжинки
То з жита, то з барвінку.
Світи, місяцю, з гори
На хорошую дівку,
Щоб було видно дорогу…
Ідучи з поля, женці співають величальної господареві жнив:
Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положити на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.
Ой одчини, господарю, новий двір,
Несем тобі вінчика на вибір…
Ой на небі ясний Місяць з Зорою,
Вийди, вийди, хазяїне, з жоною!
Ой на небі ясний Місяць з Зірками,
Вийди, вийди, хазяїне, з дітками!
Женці беруть з господаря обрядовий викуп за обжинковий вінок:
Ой вижали житечко в добрий час,
А тепер, господарю, частуй нас!
Ой як будеш, господарю, частувати,
То не буде житечко вилягати.
А як будеш, господарю, поїти,
Буде тобі житечко родити.
З нового врожаю випікають обрядовий обжинковий коровай і звертаються до Лади – духа Землі-Матері:
Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім зорка і місяць ясненький.
Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім райськії пташеньки.
Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім житнєє колосся.
Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім вишні й черешні…
Завершує обжинковий цикл обрядове дійство Весілля Свічки або Женіння Сіменника-Літопровідця:
Вже в покоси сиві одяглась Земля,
Свічечці-царівні справим весілля.
Просимо вас, ґазди і ґаздині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Одягнемо Свічку в шати княгині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Сватаємо Свічку у Святого Сонця,
Щоб світило вічно воно у віконце.
Одягнемо Свічку за старим звичаєм,
Одягнемо Свічку в весільний віночок,
Щоб світила вічно темненької ночі.
Наша Свічка нині як царівна красна,
У вашій хатині хай вона не згасне.
Живий вогонь обрядової Свічки присутній в усіх звичаєвих дійствах Сонячного Кола як знак-символ безвічного джерела світла й тепла.
Бажаю Вам, Вашій родині, всьому Вашому роду:
світла й тепла, здоров’я й радості, любові й злагоди,
життєвої снаги Сіменника, щедрості Радогощі,
Ладу на весь довгий, міцний, щасливий вік!
Хай світло родинної й Родової любові зігріває, оживляє людські серця!
Сердечно Олександер
