Виповнилося 22 роки від прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 р. Конституції незалежної України, яка гарантує кожному громадянину задекларовані права й свободи. Як би Ви оцінили дію Основного Закону в сьогоднішній Україні?
Конституція, як будь-який писаний закон, лишатиметься словесною декларацією, доки людина, суспільство не почнуть жити за неписаним моральним законом.
Моральний закон – вселюдська основа культурного саморозвитку. У людині дія морального закону виявляється в триєдності істинного думання, праведного діяння й правдивого висловлення. Таким є принцип моральної зрілості людини та її культурного самонародження й саморозвитку. У суспільному житті морально зрілі, культурні люди досягають взаєморозуміння, взаємодії, взаємодопомоги без словесних декларацій. Взаємодопомога як зародок моральності діє навіть у тварин, оберігаючи їх од внутрівидової боротьби. У людських спільнот взаємодопомога є внутрішнім моральним чинником самоорганізації індивідів у «збірну особу народу» (П. Куліш), у «суцільний культурний організм нації» (І. Франко) та основою соціальної справедливості.
Задекларована Конституцією незалежність не стала для українського суспільства основою соціальної справедливості, бо й далі в Україні владарює аморалізм нелюдського користолюбства, егоїзму, захланності, породжуючи внутрівидовий антагонізм. Отже, в Україні під декларацією Основного Закону й декорацією державної атрибутики діє узаконене беззаконня – імітація права. Злочинність стала виключним правом самої держави, а перші злочинці ті, які мали б стояти на сторожі Закону. І тепер ті народні обранці, які приймали Конституцію і в захваті не усвідомлювали, що вони лише учасники політичного шоу (позорища) й нової великої драми в українській історії, стали нарікати, що в країні нема інститутів влади, які захищали б Україну як незалежну державу та забезпечували б дію Основного закону. І коли в такому безладі деякі ентузіасти називають День Конституції «святом зі сльозами на очах», сприймаєш це як парадокс: сльози в українців од втрачених, змарнованих років життя.
Стався великий цинічний обман: замість політичної влади як системи управління суспільством, запанувала антисистема володіння людськими й природними ресурсами. Загальнонаціональне багатство України, передусім земля й стратегічні галузі, опинились у власності небагатьох, а все суспільство стало залежне від тих власників. Це вже повернення із псевдосоціалізму під оманою незалежності в середньовічну класово антагоністичну формацію, звану феодалізмом. Хоч на загал нинішню владу в Україні й називають олігархічним феодалізмом, та це виглядає як «облагородження» явного кримінального (злочинного) феодалізму, що становить собою державу в державі. Ця, керована колоніальною адміністрацією, кримінально-феодальна держава в задекларованій Конституцією суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі означає, що не в Україні закон, а Україна в законі. Ця антисистемна власть тримає знеособлену масу українського суспільства в керованому хаосі, періодично провокуючи соціальну конфронтацію маніпулюванням масовою свідомістю через мовно-етнічні, релігійні та інші зовнішні чинники. А знеособленість титульного українського народу й представників усіх інших національностей запрограмована в заголовній тезі нинішньої Конституції України: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Так з Основного закону вилучено природну правову підставу української національної ідентичності й підмінено її оманливою громадянською ідентичністю в чужій народові паразитарній «державі в державі». А отже одразу вилучено з політичного життя корінний український народ, титульну українську націю – базовий культуротворчий, націєтворчий і державоутворюючий чинник. Фактично в Акті проголошення незалежності України, прийнятому позачерговою сесією Верховної Ради УРСР (24 серпня 1991 р.) та в Конституції України, ухваленій на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання (28 червня 1996 р.), партійно-номенклатурна еліта й люмпенізована інтелігенція задекларували свою незалежність від українського народу. У Конституції СРСР аналогічною тезою задекларовано формування «радянського народу» – політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу. Найцинічніше, що партійні функціонери – більшовики до мозку кісток, за одну серпневу ніч 1991-го враз стали «демократами й українськими націоналістами».
А ви, «громадяни України всіх національностей», гризіться між собою за свої мови, релігії й переважні права і торопійте в незалежницькій безвиході й безпорадності, споглядаючи, як незалежна від вас еліта ділить і переділяє ваше незалежане національне багатство.
Основою громадянської ідентичності українського суспільства та реальної політичної самостійності України має стати національна ідентичність корінного народу. Суттю української національної ідентичності є моральна зрілість і духовний тип людини агрокультури. На цій традиційній сітоглядній культурно-господарській основі розвивається самостійна сила збірного духу народу – його воля.
Одначе в Конституції України узаконено безправний, колоніальний статус українського народу, де в заголовній тезі записано: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу,…». Яка може бути суверенна воля в суспільної маси, позбавленої національної ідентичності? Цю антинародну норму списано з Конституції Радянського Союзу, де насильно витворювали «нову суспільну формацію» – «советский народ» («совок»). Виходить, в Україні досі тривє той «совковий» проект? Бо чим пояснити, що з Основного закону України вилучено природну правову підставу української національної ідентичності й підмінено її абстрактною громадянською ідентичністю. Таке може бути тільки в чужій народові паразитарній «державі в державі», де люди – пожиточна маса. А українці ж є домінантним титульним етносом в Україні – становлять 77,8 % українського суспільства. А згідно з міжнародною правовою нормою, коли корінний народ становить 67 % суспільства, воно визнається як моноетнічне. І саме на статусі корінного народу базується основоположний принцип національної економіки й суспільного достатку: за міжнародним правом, корінний народ має цілковите право власності на природні ресурси, на надра своєї країни. Ось тому в Конституції України необхідно визначити статус українців як корінного титульного народу Української держави й на цій правовій засаді чітко виписати всі інші норми. І це має стати непорушною природно-правовою основою українського суверенітету.
Для убезпечення України від геноцидного процесу винародовлення титульної нації й представників усіх інших національностей та від політичних спекуляцій на мовно-національних питаннях, для збереження цілісності українського суспільства й забезпечення його саморозвитку на основі самостійної внутрішньої сили, в Конституції України узаконюються такі основоположні світоглядно-правові засади:
Український народ – корінна, домінантна, титульна українська нація, моноетнічне етнокультурне ядро цілісного українського суспільства й основа його політичної національної ідентичності;
Українське суспільство – різноетнічна соціально-політично-правова цілісність із громадянською ідентичністю, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного українського народу, домінантної титульної української нації;
Українська національна ідея – життєва програма збірної душі українського народу й основа саморозвитку українського суспільства з власних первенів власними силами, основа суспільного ладу.
Українська національна державницька ідеологія – світоглядна система традиційних ціннісних духовно-соціально-правових орієнтирів самовладованого життя українського суспільства на основі Української національної ідеї та на правових засадах Усенародної волі й Вселюдського морального принципу;
Воля – принцип-закон, який одностайно, усвідомлено приймають усі громадяни й якого всі дотримуються, бо воля стає дієвим принципом для кожного в триєдності його прав, обов’язків та відповідальності. Воля – вияв національного духу, природно-звичаєва правова основа самовладованого життя українського суспільства на вселюдському моральному принципі.
Суть вселюдського морального принципу – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, на основі чого людина й здійснює свою життєву програму у власній культурі – системі самоорганізованості, саморозвитку людського світу.
Стосовно первинності культури в суспільному житті нагадаю серйозне застереження видатного українського вченого-економіста, державного діяча М. Туган-Барановського: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Передусім політика й культура – неспівмірні сутності. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку суспільства. А політика (в ідеалі) – система управління суспільством, забезпечення суспільного ладу. Зріла політика формується на основі морально-культурної зрілості суспільства, вона є підсистемою культури й забезпечує державний лад. Тільки на основі моральної зрілості й культурного саморозвитку народ спроможний утвердитись як нація – породити свою національну державу. Бо «дух народу творить державу. …Держава має моральну суть, як і людина…» (П. Юркевич. Філософія права). Саме цим народним духом національна держава відрізняється од тоталітарної імперії та паразитарної держави в державі. Національну державу створює морально зрілий народ на своїй питомій землі – взаємодопомогою й волею свого національного духу для забезпечення внутрішніх прагнень власного культурного саморозвитку. Імперія формує своє уніфіковане пожиточне суспільство, паразитуючи на його життєвих ресурсах. В імперіях процвітає аморалізм паразитарної влади, а над громадянами тяжіє тоталітаризм держави. Держава в державі – це атавізм імперського колоніалізму. В Україні держава в державі під ширмою суверенітету набула потворних феодальних форм. У цілому феодалізм – це влада чужинців. Феодалізм заснований на привласненні феодалами (власники майна, худоби) природних ресурсів країни, які доти перебували в громадському управлінні. В українських землях феодалізм почався з колонізації Київської землі прийшлими зі Сходу, Півдня й Заходу русами, об’єднаними в грабіжницько-торгову корпорацію. Феодальна княжа влада зруйнувала традиційне в нас родоплемінне самовладдя, яке ладувало суспільне життя на правовій основі волі.
Воля – основний принцип-закон нашого традиційного природно-звичаєвого права, в якому передбачені права, обов’язки й відповідальність громадян. Відповідальність – найвищий вияв всенародної моральної волі. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче – зібрання вітців, вільних господарів, очільників родин і родів, які вістують істину. Волю приймають усі й виконує кожен. В українському традиційному природному праві воля – одвічний основоположний закон як вияв національного духу. Адже «…національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» (П. Юркевич. Філософія права).
Олександер ШОКАЛО,
культурософ
