Пропоную подивитися на українську незалежність через призму породженого нею парадоксального явища – зовнішньої трудової міґрації українців. Парадоксальність новітньої економічної міґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Але в парадоксальності являється істина.
Означу це парадоксальне, деструктивне соціальне явище фактами:
– Задекларована українська незалежність породила четверту, наймасовішу, хвилю зовнішньої української трудової міґрації;
– З проголошенням незалежності в Україні враз визначилась тенденція формування класу магнатів, так званих олігархів, а насправді плутократів, за рахунок збіднення українського суспільства;
– Середній клас одразу було позбавлено можливості розвиватися й вигнано за кордон. За 29 років Україна втратила в четвертій міґраційній хвилі свій середній клас – основу, становий хребет нації й стала світовим донором безцінного людського ресурсу;
– В Україні відбулось пограбування народу й країни та люмпенізація суспільства. І збіднілих людей цілковито узалежнено від шматка хліба, який у них методично відбирають плутократи.
– Так відбулась підміна природного прагнення українського народу до самостійного життя незалежністю паразитарного класу плутократів од народу.
– Так над українським суспільством налягла гнітом ізольована від нього паразитарна антисистема – плутократична «держава в державі». Це корпоративне утворення колоніальної адміністрації та олігархії здійснює ліквідацію Держави Україна й привлащує всі національні ресурси. Отже, в Україні безчинствує ліквідаційний клептократично-плутократичний режим.
Ось шість граней призми новітньої економічної міґрації українців, через які розкриваються деструктивні процеси в суспільстві. Цій руйнації суспільства заважав середній клас – самостійна продуктивна сила, яка становлять основу, хребет суспільного єства.
На початку ХХ століття становим хребтом, середнім класом української нації було селянство, і його знищили більшовики-грабіжники.
А наприкінці ХХ століття реґенерований український середній клас (висококласні фахівці з наукової, виробничої й інших соціальних сфер) вигнали за межі України необільшовики-клептократи. Це наслідок антинародної політики плутократичної «держави в державі» й найбільша загроза цілісності українського народу, національній безпеці України.
Від початку четвертої міґраційної хвилі з України протягом двох десятиліть влада ігнорувала зовнішню трудову міґрацію, робила вигляд, наче такого соціального явища в нас і немає. У публічних виступах постійно наголошував: ви не помічаєте Четвертої хвилі, а вже насувається Дев’ятий вал, який вимиє з України українців і затопить її чужинцями. Саме з потреби виявити приховуване деструктивне явище української трудової міґрації, привернути до нього увагу суспільства й влади та зберегти українців для України й виникла у 2006 році Міжнародна громадська організація українців «Четверта Хвиля». Створення Міжнародної громадської організації українців «Четверта Хвиля» зініціювали Всеукраїнська громадська організація «Українська Взаємодопомога» та закордонні українські громадські об’єднання четвертої міґраційної хвилі. Одразу ж започатковано широкомасштабний Всеукраїнський соціальний проект «Четверта Хвиля». З задумом цього проекту: четверта міґраційно-еміґраційна хвиля мала стати останньою у «відпливі» українців на чужину й першою оновлюючою хвилею повернення в Україну. Звідси й наша ідеологема – «Українці – для України!».
А тим часом четверта міґраційна хвиля наростала, й учорашні українські міґранти, громадяни України, стали вже еміґранти, громадянами інших держав. Правовий статус трудових міґрантів – громадян України за кордоном визначено тільки 2014 р., прийняттям Закону України «Про зовнішню трудові міґрацію», який ще 2004 ініціювала ВГО «Українська Взаємодопомога» й разом з МГОУ «Четверта Хвиля» домагалася його прийняття.
Вигоди від української трудової міґрації. Передусім вигоду від наших працівників мають закордонні роботодавці. За їхніми оцінками: українці – єдині, кого не треба заставляти працювати, вони самі шукають собі зайняття; українці – єдині, кому господарі довіряють вести господарство й ключі від помешкань; і дивуються: «Що то за держава, яка відпустила у світ таких безцінних людей?». «Ми маємо гідно жити в Україні. Нас цінують на чужині! Але чому нас не цінують в Україні?», – пише українка з Італії.
Тож хто винен у тому, що українцям доводиться поневірятися по світах? Головні причини української трудової міґрації та еміґрації – в антисистемній владі в Україні. А з вигнанців мають вигоду і чужі, й свої паразити. Українських трудових міґрантах експлуатують безчесні роботодавці, звичайні рекетири й інтекримінальні злочинці, банки, релігійні організації, українські митники й поліцаї. Державна служба зайнятості облікує трудових міґрантів як безробітних і привласнює списувану на них допомогу з безробіття (пам’ятаєте справу 2011 р. голови держслужби Галицького з 7,5 млн. доларів?). До речі, той чиновник цинічно заявляв, що зовнішньої української міґрації як такої немає, а є, мовляв, кілька тисяч сезонних робітників. Уже тоді українських трудових міґрантів налічувалось понад 8 млн. Цих людей цинічно записують у виборчі списки й вони «голосують» за владні партії, за президентів. Таки собі виборчі «мертві душі». Тому українських громадян за закордоном і не допускають до виборчого процесу. А центральна влада в Україні намагається прирівняти наших трудових мігрантів до підприємців і обкласти відповідним податком – подвійним податком, бо за кордоном українські працівники сплачують належні податки.
Біль переважної частини соціальних вигнанців з України проникливо виповіла 60-річна респондентка з США: «Що то за уряд, який примушує своїх людей їздити по світі заробляти гроші? Ми – старші люди, ми не є якісь безграмотні, у нас є вища освіта, а тут ми змушені виконувати таку чорну роботу, яку вже ніхто не хоче виконувати. Тільки щоб допомогти дітям в Україні. Тут дивуються, як можна вижити в Україні? Я відповім. Тільки якщо маєш когось, хто працює за кордоном. Ці люди утримують свої сім’ї в Україні. Наші діти живуть удома, у них є вища освіта, вони все мають, але якою ціною?.. (Жінка розплакалась). Я не бачила своїх дітей уже 14 років, я ще не бачила свого внука. Так не повинно бути. У нас стільки знань і досвіду, ми повинні жити і працювати вдома, а ми розкидані по всьому світу, працюємо як раби. Я мирна, спокійна людина, не здатна до насильства. Але якби ви тільки знали, як я хочу повісити тих, хто правив і править Україною… і стріляти, стріляти… Вибачте за такі слова, але я би це зробила. Вони – мільярдери. Вони думали й думають тільки про те, як пограбувати країну і відправити нас на заслання. Навіть смертний вирок занадто легке покарання для таких злочинців. Звичайно, діаспора не може зрозуміти нас. Ніхто не може. Треба там жити, щоб це зрозуміти…».
А ще на проблеми української трудової міґрацїї накладається тенденція глобальної експлуатації трудових міґрантів. Від часу великого переселення народів у IV столітті світ не знав такої масової міґрації людей, як нині. За офіційними даними ООН, понад 200 млн. осіб (понад 3% населення планети) проживають за межами країн свого походження. Близько 80 млн. із них – трудові міґранти. Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах – вражаюча: вони становлять близько 10 % від загальної чисельності міґрантів у світі. Україна стала п’ятою державою в світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії та Китаю). Частка українських трудових міґрантів відносно до загальної чисельності українського народу найвища, порівняно з іншими народами. За даними Міжнародної організації з міґрації (МОМ), до 2050 р. загальне число міжнародних міґрантів збільшиться удвоє й досягне понад 400 млн. осіб.
Визначальна риса глобальної трудової міґрації – дешева робоча сила на чорній роботі. МОМ проповідує глобалістичну тенденцію «Міграція – для загального блага». Цьому підспівують псевдоліричним слоганом і наївні українці: «Нашого цвіту по всьому світу…». Цвіт ніби й наш, а плоди вже не наші. Українці стають пропащою силою для України. Тож наша стратегія – «Українці – для України!».
У ХХІ столітті поряд із глобалізацією відбувається реґіоналізація, тобто реґіони, зокрема Європейський Союз і Євро-Азійський (Митний) Союз, стають впливовішими політико-економічними чинниками на реґіональному й місцевому рівнях, посилюється їх вплив на внутрішні справи держав і на стан міжнародних відносин. Євроунія й Росія за участю США, ці три реґіональні монстри глобалізації, стараються прибрати до рук Україну, але без її корінного народу.
Депрофесіоналізація й моральна деґрадація як одні з призвідців і супутників заробітчанства розпочалися ще в процесі пострадянської руйнації українського суспільства, коли під виглядом розвалу СРСР та утворення незалежних держав відбувся поділ колись колективізованої більшовиками приватної власності та колективно надбаного на її основі за 68 років імітативного соціалізму усенародного багатства між чекістами й реґіональною партноменклатурою, зрощеними з криміналітетом.
Як більшовики не збиралися будувати соціалізму для людей, а зробили з країни трудовий соціалістичний табір, що забезпечував партійні розподільники всім необхідним для розкішного, по суті комуністичного, життя партноменклатури, так і необільшовики не збиралися й не збираються будувати незалежної України для українців, а зробили свою ізольовану антисистему – плутократичну «державу в державі» (з функціями колоніальної адміністрації), незалежну від українського суспільства.
29 років українці туманіють в омані незалежності, гибіючи під визиском клептократів-плутократів, самоназваних олігархами. Вся необільшовицька, неоколоніальна політична еліта, всі облудні партії, всі паразити-ошуканці, що одурманюють народ оманою державної незалежності, вкрай деґрадовані самі й поширюють аморалізм, паразитизм у суспільстві. А ризикована частина суспільства подалась шукати виходу в закордонних заробітках, кинувши напризволяще рідну землю..
Прагматики намагаються виправдати негативне соціальне явище заробітчанства фінансовими вигодами. Мовляв, протягом 2010 року українці, які працюють за кордоном, переказали своїм родинам в Україну від 5 млрд. 300 млн. доларів (дані Світового банку) до 10 млрд. доларів (дані Міжнародної організації з міґрації), що вп’ятеро перевищує обсяг прямих іноземних інвестицій у національну економіку. Це за офіційними даними. А за неофіційними, загальна сума річних надходжень на Батьківщину від українських трудових міґрантів складає близько 20 млрд. доларів (ця сума відповідає тій масі валюти, що її вивозять олігархи з України в офшори). Але фінансовий показник заробітчанства знецінюється на тлі неокупних моральних втрат: зруйновані родини й соціальне та національне сирітство дітей трудових міґрантів, відрив людини від рідного – від родин, землі, народу, культури.
Міґраційні процеси мають глибокі негативні наслідки морально-психологічного й соціального характерів. Один із них – відтік за кордон висококваліфікованих спеціалістів, передусім наукових кадрів. Україна через це втрачає понад 1 млрд. доларів США на рік. Адже підготовка одного фахівця з вищою освітою технічного та природничого профілів коштує близько 10 тис доларів США, а в розвинутих країнах ці витрати в 10 разів більші. Таким чином, Україна інвестує свій інтелектуальний капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу. Четверту хвилю міґрації з України становлять переважно фахівці з вищою та середньою спеціальною освітою. Це велика професійна та інтелектуальна сила, яка має працювати, саморозвиватися заради розвитку й безпеки Україні. Збереження людського ресурсу – корінна проблема національної безпеки України. Головне завдання Української держави – забезпечити необхідні соціально-економічні умови для розвитку українського людського потенціалу.
Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості своїх людей, які не марнували сил по чужинах, а розвивали свою країну.
А на чужині корінна людина зазнає непоправних морально-психологічних деформацій, бо в гонитві за зовнішньою матеріальною стороною життя вона втрачає своє внутрішнє осердя, свій духовний тип і підтримку питомого середовища. Особливо глибоких деформацій під впливом глобалізаційних тенденцій зазнає молоде покоління українських міґрантів, яке губить етнопсихологічну ідентичність українського духовного типу. Люди зрілого духовного типу керуються прагненням душі жити й серцем тяжіють до рідної землі. А на чужині морально незріла особа набуває характерних космополітичних ознак адаптивного типу, керуючись потребами організму бути й пристосовуючись до кращих умов виживання будь-де. Але від себе не втечеш… Характерно, що серед українських міґрантів переважає (за незначним винятком) адаптивний тип: вони пристосуються де завгодно, де можна заробляти гроші й комфортно жити, тож чхати їм на «рідну землю». Якщо адаптивна маса не має в серці духовного магніту, внутрішнього тяжіння до рідної землі, її нічим не втримаєш.
Міґрація руйнує соціокультурне середовище будь-якої країни: втративши власну культуру, міґрант не розвиває й чужої. В результаті тривалої міґрації українська людина перестає бути сама собою й починає існувати з чужою душею та перетворюється на пожиточний матеріал для чужих країн. Така знеособлена істота втрачає самостійну життєву силу й перетворюється на пожиточний матеріал для чужих країн. Тимчасовий трудовий міґрант непомітно стає постійним еміґрантом і поповнює діаспору. А діаспора, відірвана від рідної природи й рідного соціокультурного середовища, неминуче вироджується на генетичному, етнокультурному, моральному рівнях. У першому поколінні діаспора ще тримається ностальгією за рідним. А в другому, третьому й подальших поколіннях неминуче деградує, й дегенерацію видно не тільки на обличчях. Згадується класичний образ журавлів, авторства Богдана Лепкого, що асоціюється з заробітчанами. Українські люди з закордонних заробітків і кажуть мені: «Знаєте, ці журавлики вже не такі, як колись були, коли наша діаспора звідти, з тих далеких світів, весь час тяжіла до України, верталася і весь час ностальгувала, а зараз ці журавлики вже не вертаються».
Ще в 1907 р., під час першої хвилі української трудової міґрації Іван Франко забив тривогу з приводу масового від’їзду українців за океан: «… Шукайте головні причини еміґрації й усувайте їх!». За 100 років нічого не змінилося на краще. На нинішні покоління лягає обов’язок зупинити той руйнівний для України процес. Так утвердилась ідеологема об’єднання громадських організацій «Четвертої Хвилі»: «Українці – для України!».
МГОУ «Четверта Хвиля» спрямовує громадські зусилля на подолання причин руйнівних процесів в українському суспільстві, на відновлення його цілісності через повернення в Україну українського середнього класу та оздоровлення всіх сфер суспільного життя.
МГОУ «Четверта Хвиля» та ВГО «Українська Взаємодопомога» зініціювали й провели у 2007 р. І Економічний форум українців світу. Ми тоді розробили проект Національної стратегії стійкого поступу України зі складовою – Стратегією взаємодії України з українцями за кордоном, а на їх основі – комплексної соціально-економічної Державної програми «Повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів». Складовою цієї програми повинен стати захист ринку праці в Україні від дешевої іноземної робочої сили, підвищення ціни праці на внутрішньому ринку й утвердження соціальної справедливості в суспільстві.
Для систематизації соціально-культурного життя в Україні й українців за кордоном і для належного забезпечення культурного розвитку світового українства в єдиному інформаційному просторі пропонували також запровадити Державну програму «Культурно-інформаційне забезпечення світового українства». Все в комплексі повинно забезпечити відновлення й розвиток генетичного, духовно-інтелектуального, фізичного, репродуктивного, творчо-наукового, економічного потенціалу українського суспільства для його культурно-соціального саморозвитку. Наші доброзичливці у владних структурах допомагали нам, але нічого не змогли вдіяти: «Ви пропонуєте системне управління, а це загроза їхньому режимові ручного управління».
Протягом чотирьох останніх років, після російської окупації Донбасу й Криму, на першому плані постала проблема вимушених переселенців – внутрішньо переміщених осіб, а проблема зовнішньої трудової міґрації опинилась на другому плані. Псевдотурботою про переселенців влада перекриває цілий комплекс проблем цілого українського суспільства, які потребують невідкладного розв’язання. Це занижені зарплати й пенсії та завищені тарифи на комунальні послуги, це масове безробіття й відсутність в українському суспільстві станового хребта – середнього класу. Весь український середній клас (понад 8 млн) працює на розвиток чужих країн. За даними Міжнародної організації з міґрації, Україна стала п’ятою державою в світі за кількістю зовнішніх трудових міґрантів (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії та Китаю). А за кількістю внутрішньо переміщених осіб (переселенців з окупованих територій) Україна стала четвертою після Сирії, Іраку та Ємену, в яких тривають громадянські війни. А якщо до 2-х млн вимушених переселенців додати понад 2 млн внутрішніх трудових міґрантів і понад 8 млн зовнішніх трудових міґрантів, то виявиться, що Україна охоплена тотальною гібридною війною проти корінної людності – війною на винародовлення України, новітнім геноцидом українців.
За 29 років оманливої незалежності Україна стала найбіднішою з європейських країн. А її п’ятий президент-резидент став найбагатшим серед європейських президентів. Аби ослабити соціальну напругу в суспільстві й посилити плутократичний режим, він «протиснув» безвіз у країни ЄС для українських заробітчан, заодно сподіваючись привернути на свій бік ошуканий електорат. Водночас п’ятий президент-резидент запропонував позбавляти українського громадянства тих наших громадян, які живуть і працюють за кордоном; це близько 10 мільйонів українських трудових міґрантів. А нинішній, шостий, президент-резидент цинічно заявив, що в Україні немає рабства. Звичайно, немає, бо всіх рабів уже продали за кордон. Усе це підтверджує, що в Україні посада президента не є гарантом державності й відповідальності за суспільство. Номінальний президент по суті виконує функцію резидента антиукраїнських сил, які уповноважили його на це. Тож президент-резидент – не гарант Конституції, а – гарант корупції. Це є незаперечним свідченням злочинності владарюючого плутократичного режиму – ліквідатора Української державності.
Отож, поняття «незалежність» потребує уточнення: хто й що від кого й від чого не залежить? Сам факт, що «незалежність» дісталась українцям як дарунок від тодішніх високих партійних функціонерів, наводить на думку, що «незалежність» України, як і всіх інших радянських республік – клептократичний проект партійно-чекістської кліки під патронатом Фінансового інтернаціоналу, декорований ширмою «національного відродження». Український народ не здобув своєї незалежності спільною боротьбою – йому оголосили про «незалежність» після ночі змови комуністів-більшовиків з націонал-демократами. Вдумаймося: за одну ніч комуністи-більшовики стали націонал-патріотами, а націонал-демократи – їхніми спільниками. І всі змовники разом стали необільшовиками й узалежнились од народу. А народові підсунули імітацію незалежності, з якою він нічого не зміг удіяти. Тому й дві імітативні майданні «революції» – «Помаранчева» й «Гідності» не легітимізували тієї фіктивної «незалежності» в суспільній свідомості. Бо ті «революції» організували партійно-кримінальні групи, використовуючи як горючий матеріал протестну енергію суспільства, для легітимізації свого кримінального панування над Україною.
Офіційна дата в календарі є, а фактичної незалежності немає. Справжня незалежність України – самостійність народу, якому належить жити для себе, а не годувати паразитів. Тож доки Україна належатиме незалежним від Українського народу, недоторканим паразитам-плутократам, про незалежність не може бути й мови. Україна має належати її спільному власникові – Українському народові як збірній культурно-соціальній цілісності. Проте нині український суспільний організм неповний: він позбавлений своєї основи – середнього класу, який має становити принаймні 25% суспільства, одначе ця українська продуктивна сила працює на розвиток інших суспільств. Клептократично-плутократичний режим витурив український середній клас за кордон, аби той не стояв йому на заваді в розграбуванні країни. Тому в корінних українців бракує критичної маси й енергії волі для соціально-економічних і політичних змін. До того ж, демографічний вакуум в Україні заполонюють імміґранти з південно-східних країн, які деформують український культурний світ. А ще ж послідовно провадить свою імперську експансію агресивна п’ята колона з північно-східної метрополії, виконуючи функцію колоніальної адміністрації на всіх рівнях влади в Україні. І над усім тим нависають глобальні тенета Фінансового інтернаціоналу, агентами-менеджерами якого є клептократи-плутократи, що не мають української етнокультурної ідентичності.
Плутократична кліка цинічно звинувачує вигнанців з України в занепаді економіки й мітить їх тавром «заробітчани», а сама стягує в Україну з-за кордону віп-заробітчан – високооплачуваних функціонерів Фінінтерну для обслуговування ліквідаційного режиму.
Неповне українське суспільство, яке з продуктивного перетворено на споживацьке, вражене тотальним заробітчанством – від чиновника-прислужника, який купує собі посаду, до соціального вигнанця, який купує собі робоче місце в наймах на чужині.
Фактично влада в Україні торгує найціннішим національним капіталом – людським ресурсом, самою Україною. Бо природні ресурси вже розграбовано, поділено й переділено, та їх можна повернути в загальносуспільне користування й відновити. Людський ресурс – останній, без нього нікому вже буде відновлювати країну. Ось де корінна проблема національної безпеки України.
Доки не розв’яжемо цієї корінної проблеми, всі обіцянки ліквідаційної власті про економічний розвиток України безглузді. До того ж, вони не мають природної й соціокультурної доцільності, а зводяться до внутрішнього валового продукту (ВВП). А внутрішній валовий продукт – лише один з показників розвитку економіки, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць, але він не характеризує якості людського життя.
За ВВП приховується привласнення продукту монополістами та несправедливий розподіл доходів від нього. Несправедливий розподіл – суть соціальної несправедливості. За масового виробництва доходи від ВВП розподіляють між собою власники-монополісти, а сам виробник отримує мізер для виживання. І того нещасного виробника потішають надією на зростання ВВП.
Нині в усіх країнах сповільнюється зростання ВВП. Це відбувається тому, що ВВП є показником продуктивності праці, а вона неминуче падає. До того ж, ВВП не відповідає вимогам природноорієнтованого життя, бо до корисного продукту доплюсовують і шкідливі відходи виробництва. А в соціальному плані ВВП є годівницею й основою для розмноження соціальних паразитів.
Тож економіка, заснована на соціокультурних засадах, повинна брати до уваги не формальні обсяги виробництва (ВВП), а вплив виробництва на екологію, здоров’я людей, культурно-соціальний розвиток суспільства і якість життя в цілому.
В перспективі люди уникатимуть зайвих затрат на шкідливе виробництво й на паразитів і напряму обмінюватимуться плодами своєї праці. А це потребуватиме розвитку нових комунікаційних і транспортних технологій та відновлюваних джерел енергії.
На привласнених природних ресурсах і награбованому всенародному багатстві необільшовицька еліта за 29 років владарювання створила свою кримінально-клептократичну «державу в державі», яка тримається на експорті сировини та експлуатації корінного люду, на інвестиціях трудових міґрантів та зовнішніх запозиченнях. Нинішню умовно економічну модель в Україні можна охарактеризувати як кримінально-клептократичний капіталізм з ознаками феодалізму. Намагаючись прикриватися ключовою ідеєю капіталізму – безупинним нарощуванням ВВП та розширенням ринку, необільшовицький кримінально-клептократичний гібридний феодало-капіталізм остаточно доруйновує промисловість і внутрішній ринок в Україні. Існуючи в омані нарощування ВВП, на який орієнтується й молиться весь Світ, ми не досягнемо культурно-соціального й економічного розвитку та людського щастя. Для чіткого розуміння, як відродити суспільний лад і вивести українську економіку з занепаду, передусім необхідно виробити національну стратегію культурно-соціального саморозвитку Українського народу й стійкого розвитку Української держави.
За 29 років «реформування зверху» не принесло суспільству бажаного результату, бо стосується тільки перестановок в ізольованій структурі плутократичного режиму для задоволення особистих вигод клептократів у привласненні національних ресурсів і розподілі суспільного доходу в інтересах владарюючої вертикалі. Тому всі спроби громадського сектора налагодити взаємодію з державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявились марними.
В Україні замість системи управління країною впроваджено антисистему володіння національними ресурсами корпорацією плутократів, яка становить собою паразитарну «державу в державі». Тому всі спроби громадського сектора налагодити взаємодію з так званими державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявились марними. Бо у владарюючій вертикалі сидять менеджери кримінально-плутократичної «держави в державі», які не зацікавлені в оновленні політикуму й упровадженні нової моделі управління країною.
Україні вкрай необхідна інноваційна стратегія соціально-економічного реформування з метою підвищення якості людського життя. Суть цієї стратегії: інноваційні соціально-економічні реформи мають відбуватися на новій природоорієнтованій і культуроорієнтованій світоглядній основі для забезпечення культурно-соціального саморозвитку українського суспільства.
Це біосферно-ноосферний базовий принцип саморозвитку, взаємодії відкритих систем земної природи й людської культури, які обмінюються енергією й речовиною, всупереч ізольованим антисистемам соціальних паразитів, які нічим не обмінюються, а тільки споживають чуже – паразитують на людській праці й природних ресурсах.
Ці інноваційні реформи відбуватимуться не зверху, а на горизонтальному рівні взаємодії, взаємодопомоги, і в них будуть зацікавлені й братимуть участь усі продуктивні сили, які самі розподілятимуть національний доход в інтересах цілого українського суспільства. Справедливий розподіл національного доходу стане гарантом суспільного достатку – основи культурного саморозвитку та соціально-економічно-політичної самостійності українського народу.
Перспектива справедливого людського життя на Землі – в саморозвитку, самоуправлінні, взаємодопомозі, взаємодоповненні людини й збірної цілісності народу та в їхньому самоусвідомленні себе складовою часткою відкритої системи земної Природи й Світової Всеєдності.
Для розробки й запровадження інноваційної стратегії соціально-економічного реформування необхідно задіяти безцінний досвід української трудової міґрації з розвинених країн. Протягом року належить розробити стратегію соціокультурного саморозвитку українського суспільства з використанням досвіду громадського самоуправління і взаємодопомоги організацій українських трудових міґрантів. На базі цієї стратегії зініціювати і взяти участь у розробці й реалізації комплексної соціально-економічної Національної програми «Повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів».
Маючи майже половину свого люду за кордоном, Україна зобов’язана заради власного порятунку запровадити геополітично обґрунтовану національну стратегію повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів. Україні зараз так потрібні соціально активні громадяни та висококваліфіковані управлінці й працівники в усіх сферах суспільного виробництва. Для реалізації цієї програми українські трудові міґранти мають запропонувати свій інвестиційний потенціал та управлінський досвід з метою інноваційного соціально-економічного реформування в Україні для підвищення якості людського життя.
Весь комплекс проблем масової трудової міґрації та її соціально-економічних причин можна подолати тільки на чіткій ідеологічній засаді інноваційної стратегії соціально-економічного реформування в Україні. В цій стратегії ми пропонуємо нову систему суспільного самоуправління за цілями й результатами.
Суть системи суспільного самоуправління за цілями й результатами в тому, що людина робить свою фахову справу в інтересах цілого суспільства й отримує гідну заробітну плату, а суспільство як збірна цілісність отримує у своєму саморозвитку синергічний результат, який вимірюється не ВВП, а людським індексом щастя – «коефіцієнтом щастя».
Кожна людина зацікавлена в гідній зарплаті й якісній суспільно значущій діяльності. За нової системи управління замість знеособленого масового перевиробництва все суспільство бере участь у виробництві суспільно необхідного продукту, а критерієм його цінності є природна й соціокультурна доцільність.
Тільки на цій новій природоорієнтованій і культуроорієнтованій світоглядній основі ми зможемо подолати демографічно-соціальну кризу та відновити духовно-розумовий і фізично-генетичний ресурс, соціальну структуру й культурно-економічно-політичну міць Української нації – основи й осердя самостійної Української держави.
Олександер Шокало,
голова ВГО «Українська Взаємодопомога»
