Повстання проти гетьмана Скоропадського: Директорія виграла, але Україна втратила
Так повелося, що наприкінці осені в Україні стаються великі збурення: Помаранчевий майдан 2004 року, Євромайдан, який переріс у Революцію гідності 2013-2014 років. А сто років тому – в листопаді 1918 року – запалахкотіло антигетьманське повстання, внаслідок якого гетьмана Павла Скоропадського усунули, а натомість до влади прийшла Директорія УНР. Про причини, перебіг та наслідки антигетьманського повстання Радіо Свобода розмовляло з істориком Віталієм Скальським.
– Гетьман і очільники антигетьманського повстання тривалий час, мало не від моменту приходу Скоропадського до влади, вели перемовини і намагались домовитись. У жовтні 1918 року декілька людей з опозиційного Українського національного союзу увійшли до гетьманського уряду. Але все одно порозуміння не вийшло. Чи було взагалі поле для компромісу між гетьманом та опозицією?
– Навряд чи це можна назвати якимись переговорами. Швидше йдеться про більш інтенсивну чи менш інтенсивну взаємну критику.
– Але ж вони зустрічалися!
– Так, але інколи після зустрічей їх арештовували: Винниченко потрапив до в’язниці на кілька днів, Петлюра – на довший час. Тому навряд чи це є переговори, коли зійшлися дві сторони й сіли щось обговорювати.
Гетьман дивився на опозицію зверхньо. Для нього всі ці соціалісти – хто вони? Він у спогадах наводив фразу, цитуючи свого прем’єра Федора Лизогуба: «Кто эти господа?». Лизогуб давнього козацького старшинського роду, а Винниченко письменник, Петлюра якийсь публіцист, бухгалтер. У їхній свідомості вони не були для них рівнею.
Для опозиції гетьман теж був радше непорозумінням. Вони сприймали його як царського генерала, як малороса, який прийшов ліквідувати їхні здобутки часів Центральної Ради. Тому поля для компромісу там майже не було.
– І все ж, у жовтні 1918 року – четверо нових міністрів від опозиційного Українського національного союзу. Ніби ж компроміс.
Якщо цей компроміс і був, то він був абсолютно неприродний. Як з часів Помаранчевої революції «ширка»
– Це, можливо, спроба вийти з низки кризових ситуацій, які наповнювали тогочасну Україну. Якщо цей компроміс і був, то він був абсолютно неприродний. Як з часів Помаранчевої революції «ширка» – широка коаліція, де об’єдналися всі та вся, і толку з того уряду.
Врешті-решт, це призвело до різкого розвороту гетьмана у сторону Росії.
– В історії антигетьманського повстання багато моментів детективних і гостросюжетних. Напередодні повстання змовники зібралися у Міністерстві шляхів. Там домовилися про створення Директорії – керівного органу повстання. За мірками теперішнього Києва, це відносно недалеко від гетьманської резиденції – можна за годину дійти пішки.
Як так сталося, що змовники збираються у державній установі, аби обговорити план повалення чинної влади?
Міністром шляхів був Борис Бутенко, який радикально відрізнявся від інших гетьманських міністрів своєю принциповою проукраїнською позицією… По всіх залізницях змінив написи на українську мову
– Революції може й робляться умовним «простим народом», але підготовкою, реалізацією, практичними кроками оперують люди, які є або були при владі, які вхожі у якісь урядові кабінети.
Міністром шляхів був Борис Бутенко, який дуже радикально відрізнявся від інших гетьманських міністрів своєю принциповою проукраїнською позицією.
Він перейменував залізниці: Південно-Західну на Правобережну, Катерининську на Запорізьку. По всіх залізницях змінив написи на українську мову.
У цей вечір, коли організовувалася Директорія, Бутенка вже зняли з посади, але його люди ще там залишилися, і керуючий справами відчинив двері та провів цих умовних змовників, навіть кабінет міністра їм показав.
– Мало не від самого початку повстання на бік Директорії перейшли підрозділи гетьманські армії. Сам Скоропадський згадував, якою несподіванкою для нього стало, що командир Подільського корпусу генерал Ярошевич перейшов на бік Директорії майже одразу. Невдовзі перейшов командир Запорізької дивізії, яка була у Харкові, полковник Болбочан. Чому офіцери, які присягали гетьману, швидко перейшли на бік його супротивників?
Вже близько двох років йшла революція, і на цій хвилі догодити народним настроям було дуже популярно
– Тут, напевно, треба розбирати кожну конкретну біографію, конкретні обставини. Мабуть, українські маси на той час радше були налаштовані проти гетьмана, аніж за нього. І був елемент популізму – зіграти на народних настроях. Все ж таки вже близько двох років йшла революція, і на цій хвилі догодити народним настроям було дуже популярно. Відповідно, схилилися до цього. Крім того, крок гетьмана у бік Росії, федеративна грамота, свою роль відіграв.
– Коли читаю про ті події, то інколи спочатку уявляю Директорію, а потім людей, які були на сцені Майдану: Кличко, Яценюк, Тягнибок. У вас не виникає аналогій?
– Напевно можна провести аналогію, але тільки в цьому. Тому що порівнювати гетьмана та Януковича не випадає.
– А наскільки були близькими спільниками люди, які створили Директорію: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський, Федір Швець? Вони ж сварилися до того. Коли Винниченко був прем’єр-міністром, то змусив Петлюру піти з посади військового міністра.
Гетьман уявляв собі Україну більш консервативну, з правом приватної власності. А його опоненти хотіли соціалістичної, революційної України, достатньо популістичної
– Я не думаю, що там була єдина спільна думка – треба повставати. У спогадах багатьох про це написано.
– Їх поєднувала тільки антипатія до гетьмана чи щось більше?
– Антипатія до гетьмана та симпатія до України. Гетьман уявляв собі Україну більш консервативну, з правом приватної власності. А його опоненти хотіли соціалістичної, революційної України, достатньо популістичної.
Коли вони прийшли до влади, то не стали скликати Установчі збори, у них був Трудовий конгрес. Вибори на Трудовий конгрес відбувалися не за відомою формою: демократичні, загальні, вільні тощо. Визначили квоти: ось обирає трудова інтелігенція своїх, ось робітники – своїх, ось селяни – своїх. Приватні власники з цього випадали, якщо не маскувалися під трудову інтелігенцію. З цього приводу були скарги, описані у спогадах. Скажімо, адвокат не міг бути обраний у Трудовий конгрес, а його помічник – міг. Таке було їхнє бачення України.
– Ви згадали Грамоту про федерацію. Щодо неї є неоднозначні оцінки. Дехто з дослідників стверджує, що поява Грамоти про федерацію з небільшовицькою Росією спричинила повстання, бо, мовляв, гетьман хоче здати Україну білогвардійським генералам. А інші дослідники зазначають, що заколот готувався незалежно від цієї грамоти.
Грушевський очікував, що його винесуть на руках і відновиться Центральна Рада. Симпатично, що він невдовзі написав статтю «По шкоді».
– Тут я не можу стати ні на одну, ні на іншу сторону. Аргументи є і там, і там. Рано чи пізно цей соціалістичний протест мусив би вибухнути. Напевно, Петлюра думав як би позбутися гетьмана й повернутися до влади, і Грушевський про це, напевно, розмірковував.
– А Грушевського серед цих змовників не було.
– Ні, Грушевський очікував, що його винесуть на руках і відновиться Центральна Рада. Симпатично, що він невдовзі написав статтю «По шкоді».
– Що мається на увазі?
– «Шкода» – це гетьман. Він прийшов, розігнав Центральну Раду – нашкодив. І от сім з половиною місяців було невідомо що, тепер Грушевському треба повернутися. Але його вже не хотіли бачити, прийшли інші.
– Наскільки Грамота про федерацію була значущою для антигетьманських настроїв?
– Значущою, тому що це був додатковий аргумент, досить серйозний, що гетьман проросійський. Але тут може бути контраргумент: він же не здав повністю Україну Росії, не сказав, що України немає, а тепер єдина і неподільна Росія. Ні, він запропонував, щоби Україна стала федеративною частиною великої Росії.
При цьому, згадаймо рік тому. Ми ж не засуджуємо Грушевського, Винниченка і Петлюру за Третій універсал, який теж проголошував федерацію. І в Четвертому була фраза, що у майбутньому ми проведемо з цього приводу референдум. І їздили на поклін у Петроград. А вони ж герої?
– Вже восени 1918 року федерація сприймається як зрада, хоча у 1917 році – як належне. Як громадська думка реагувала на антигетьманське повстання?
– Населенню здебільшого набридли повстання, перевороти, зміни влади, і воно відсторонено до цього сталося. Київська газета «Відродження» – безпартійна демократична газета, як вони себе позиціонували – доки при владі гетьман, попервах повідомлень про Петлюру й повстання Директорії не давала. Потім – про «банди» повстанців, а про сили гетьмана пише з позитивом. Та щойно повстанці всередині грудня вступили у Київ, тон змінюється: на першій шпальті величезний портрет Петлюри, його присвята і починають писати, який гетьман поганий. А в іншій газеті з’являється стаття під заголовком «Гетьман–юда–кат». А потім пішли такі епітети… Звісно, він повалений, вже можна про нього писати що завгодно.
– А ви кажете, не можна проводити аналогій з Януковичем. Звісно, вони зовсім різні люди із дуже різним життєвим досвідом. Але Скоропадський також змушений був тікати за кордон.
– Але Скоропадський тікав у Європу.
– Авжеж. Німці допомогли Скоропадському прийти до влади, підтримували його. Якою була логіка німців під час антигетьманського повстання?
– У Німеччині відбулася революція. Німецькі гарнізони в Україні хочуть додому, бо там щось без них відбувається. Їм ці розборки між гетьманом і Директорією вже далекі. Багато хто приймав рішення бути нейтральним. Якийсь командир міг ухвалити рішення втрутитись на підтримку гетьмана або на підтримку Директорії. Виникла німецька рада солдатських депутатів на чолі з Кірхнером, соціал-демократом, майже комуністом.
– На початку грудня війська Директорії були готові захопити Київ, але німці завдали їм потужного удару і відкинули від міста. Чому, завдавши удару, не добили остаточно?
Для значної частини російського офіцерства сам гетьман був зрадником, адже він з «Малоросії» зробив Україну, та ще й з німцями уклав угоду
– Не хотіли кардинально втручатися у зміну влади. Але давали зрозуміти: мовляв, якщо Директорія захопить Київ і захоче усіх гетьманців перерізати – цього не допустять.
– Здається, німцям головне було втримати під контролем залізницю, якою вони поверталися додому.
– Так. На Фастів була закрита залізниця, залишалася залізниця на Коростень.
– Коли гетьман проголошував федерацію, сподівався, що його підтримає російське офіцерство. Чи підтримала його оця булгаківська «Біла гвардія»?
Гасла Директорії були суголосні тому, чого прагнули маси, такий популізм. Вони виграли, але Україна втратила, бо чергова зміна влади не посприяла її розвитку
– Підтримала. Створювалися добровольчі дружини. Інша справа, що для значної частини російського офіцерства сам гетьман був зрадником, адже він з «Малоросії» зробив Україну, та ще й з німцями уклав угоду. Для багатьох із них це теж був непростий і болючий вибір.
– Чим би ви пояснили такий переможний характер антигетьманського повстання? Фактично, за місяць Директорія опанувала територію України.
– Напевно, гасла Директорії були суголосні тому, чого прагнули маси, такий популізм. Вони говорили те, що хотіли чути і на цьому виграли, але Україна втратила, бо чергова зміна влади не посприяла її розвитку.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Радіо Свобода
100-літні рецепти розбудови України: п’ять цитат гетьмана Павла Скоропадського
100-ліття гетьманського перевороту: як Скоропадський прийшов до влади
100-річчя Української академії наук. Гетьман Скоропадський виконав свою обіцянку – історик
Маннергейм і Скоропадський: фінський та український шляхи до незалежності
Армия, мова и вера гетмана Скоропадского. Почему сто лет назад рухнула Украинская держава
Украинские политики любят соревноваться в патриотизме и играть на национальных чувствах в борьбе за власть. Такая тактика отнюдь не изобретение последних лет и активно использовалась последним гетманом в истории Украины Павлом Скоропадским
Ясновельможный пан гетман
В ночь на 29 апреля 1918 года в Украине произошел переворот. Украинская Народная Республика и Центральная Рада пали. Им на смену пришли Украинская держава и гетман Павел Скоропадский. Смена власти прошла благодаря негласной поддержке немецкого командования, которому изрядно поднадоели социалистические эксперименты предыдущего правительства и его неспособность выполнить обязательства по поставкам продовольствия в обмен на военную помощь.
Скоропадский же был полной противоположностью своих предшественников – дворянин, потомок одного из гетманов XVIII века и самое главное – ярый антисоциалист. В “Грамоте ко всему украинскому народу”, в которой извещалось о смене власти, гетман обещал стоять “на страже порядка и законности”, чтить право частной собственности, как “фундамента культуры и цивилизации” и объявлял о возобновлении прежних земельных отношений.
За словами последовали дела. Прежним владельцам вернули земли, отобранные у них в последние месяцы разбушевавшимися крестьянами. На заводах установили 12-часовой рабочий день. Стачки запретили. В глазах большей части населения это были самые что ни есть “антинародные меры”. С другой стороны, Скоропадскому в короткий срок удалось упорядочить финансы, заново запустить промышленность и сделать много прочих полезных вещей (хотя успехи в экономике были обеспечены отсутствием необходимости вести военные действия и внутренней стабильностью, залогом которых было наличие в стране 450 тыс. немецких и австрийских штыков). В планах было и проведение земельной реформы, но приступить к ее реализации гетман так и не успел.
Споры о степени “реакционности” или, наоборот, “прогрессивности” Скоропадского длятся и поныне. Однако, как бы там ни было, у большинства рядовых украинцев, которые ждали резких перемен, ясновельможный пан гетман не пользовался большой популярностью.
Школы, епископы и офицеры
В таких условиях Скоропадский решил воззвать к национальным чувствам украинцев и доказать на практике, что его держава самая что ни есть украинская. “Я всегда считал, что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ от большевизма”, – напишет гетман в своих “Воспоминаниях” вскоре после бегства из Украины.
Преследуя цель посильнее разжечь национальные чувства, Скоропадский большое внимание уделял гуманитарным вопросам. За его недолгое правление в Украине развернулась неслыханная ранее украинизация. В августе Рада Министров ввела обязательное изучение украинского языка, литературы и географии в средней школе. По всей стране проводились курсы украиноведения для учителей, массово открывались украинские школы и гимназии, которые финансировались за государственный счет. В октябре был открыт новый университет в Каменец-Подольском. За неполных восемь месяцев были основаны Академия наук, Национальный архив, Национальная библиотека, Украинский театр драмы и оперы. Перечислять достижения Скоропадского в научно-образовательной и культурной сферах можно и дальше. Неудивительно, что их признают даже критики гетмана.
Другим важным направлением внутренней политики Скоропадского стало налаживание тесных связей с церковью, которая должна была оказать моральную поддержку новой власти. В “Законах о временном государственном устройстве” прописывалась первенствующая роль православной церкви при одновременном гарантировании свободы вероисповедания для всех граждан. Сразу после переворота в храмах распространялись гетманские грамоты, а на Софийской площади киевский викарный епископ Никодим благословил Скоропадского на правление. Правда, отношения с высшим церковным руководством у него складывались не совсем гладко.
Молебен на Софийской площади в честь “воцарения” Скоропадского
На момент прихода Скоропадского к власти среди православного духовенства в Украине оформилось два течения – сторонников сохранения единства с РПЦ и приверженцев борьбы за автокефалию. Сначала гетман прямо в их противостояние не вмешивался, но вскоре изменил свою позицию. 19 мая против его воли митрополитом Киевским и Галицким был избран харьковский архиепископ Антоний (Храповицкий), имевший репутацию черносотенца и украинофоба. Хотя и гетман, и митрополит признали духовную и светскую власть друг друга, отношения между ними не сложились. Скоропадский хотел иметь решающее влияние на церковные дела на территории Украины, Антоний же готов был подчиняться только Московскому патриарху. В таких условиях гетман начинает поддерживать “патриотическую” партию в среде украинского духовенства.
Гетманскую политику в церковном противостоянии представляли министры вероисповеданий, а полями битв стали сессии Всеукраинского православного церковного собора. Сначала министр Василий Зиньковский отстаивал идею автономии украинской церкви. Его преемник – Александр Лотоцкий – придерживался более радикальных взглядов и уже призывал Собор поддержать автокефалию, которую считал “не только церковной, но и национальной необходимостью”. Однако оба министра так и не смогли преодолеть противодействие промосковски настроенного епископата и добиться заявленных целей.
Особое внимание Скоропадский уделял вопросам создания профессиональной армии, в необходимости которой, в отличие от Центральной Рады, он ни капли не сомневался. К этому вопросу гетман, сам кадровый генерал, подошел основательно. 24 июля Рада Министров приняла закон о всеобщей воинской обязанности и утвердила план организации армии. Предполагалось создание восьми армейских корпусов общей численностью в 310 тыс. военных. Первый призыв был намечен на ноябрь-декабрь 1918 года.
На бумаге планы выглядели хорошо, но с их практической реализацией были проблемы. Немецкое командования не хотело видеть на территории Украины сильную местную армию, в лояльности которой оно было бы не уверено. Поэтому по настоянию союзников сразу после гетманского переворота большинство воинских формирований УНР были распущены, а на создание новых было наложено вето. Начальник штаба немецких войск в Киеве генерал Греннер убеждал Скоропадского, что собственная армия ему не нужна (мол, немцы сами защитят Украину от большевиков) и советовал организовать только небольшой отряд в две тысячи человек для поддержания порядка в столице.
Гетман осматривает дивизию “серожупанников”
Дело сдвинулось с мертвой точки только после поездки Скоропадского в Берлин к кайзеру Вильгельму II. Однако время уже было упущено. Гетману еще удалось сформировать штабы будущих корпусов (благо на службу охотно шли офицеры бывшей Российской императорской армии), но наполнить их рядовым составом не получилось. Те же военные части, которые остались в наследство от УНР или были сформированы заново, особой надежностью не отличались.
Поворот наоборот
В итоге ни армия, ни церковь, ни даже призывы к патриотическим чувствам не спасли Скоропадского. Для простых крестьян и рабочих он в первую очередь был помещиком и бывшим царским офицером. Социалисты, которые составляли основную часть украинского национального движения того времени, клеймили гетмана как представителя старого режима и не могли простить ему разгон Центральной Рады. В результате Скоропадский остался почти без поддержки украинского политикума и был вынужден обращаться за помощью к дореволюционным кадрам.
Многие из них были хорошими профессионалами и носили украинские фамилии, но по духу, как писал сам Скоропадский, были “великороссами”. В основном — представители российской “либеральной тусовки” (например, в гетманских правительствах больше всего было представителей российской партии кадетов). Нередко встречались на службе у гетмана и явные украинофобы и приверженцы идеи “единой и неделимой”.
Для них Украинская держава по сравнению с большевистской Россией (“белая” Россия тогда еще только зарождалась) была меньшим злом и поэтому они с удовольствием шли на службу к Скоропадскому. При этом многие их них считали гетмана предателем и германским ставленником, не питали теплых чувств к украинскому государству и в последствии присоединились к белому движению. В то же время на самого Скоропадского сыпались обвинения в русофильстве.
Главный корпус открытого Скоропадским Каменец-Подольского университета
У гетмана же на этот вопрос был собственный взгляд. В 1918 году он был убежденным сторонником украинской государственности, но считал, что развивать ее необходимо в рамках одной федерации с Россией. “Я хочу лишь широко децентрализованную Россию, я хочу, чтобы жила Украина и украинская национальность, — я хочу, чтобы в этом теснейшем союзе отдельных областей и государств Украина занимала достойное место и чтобы все эти области и государства сливались бы в одном могучем организме, названном Великая Россия, как равные с равным”, – напишет Скоропадский в своих мемуарах и признается, что “самостоятельность, которой тогда приходилось строго придерживаться из-за немцев, твердо на этом стоявших, для меня никогда не была жизненна”.
Однако во время пребывания у власти он позиционировал себя как правителя независимого государства и на кардинальный разворот пошел уже в последние дни пребывания у власти. В конце октября – начале ноября 1918 года стало ясно, что Первая мировая война вот-вот закончится поражением Германии, а Гетманат останется без жизненно необходимого союзника. Для Антанты же Украинская держава была всего лишь немецким сателлитом. Понимая, что самому в окружении врагов ему не выжить Скоропадский решил пойти ва-банк. 14 ноября на свет появилась грамота о федерации с несуществующей небольшевистской Россией. Таким образом гетман надеялся заручиться поддержкой всех антибольшевистских сил на территории бывшей империи и стран Антанты. Однако этот шаг никто не оценил.
Для русских кругов, как оказалось, Скоропадский был переходной стадией между Центральной Радой и полным уничтожением украинства. Они согласны были только на восстановление “единой и неделимой” и ни о какой федерации не хотели даже думать. Для противников гетмана в Украине появление новой грамоты стало еще одним подтверждением его предательства национальных интересов.
14 ноября созданная социалистическими партиями Директория призвала украинцев к антигетманскому восстанию. Практически сразу на его сторону перешли почти все подразделения гетманской армии. Еще месяц Скоропадский пытался бороться, но, в конце концов, принял неизбежность поражения, отрекся от власти и сбежал в Германию. Украинская держава пала.
ФОКУС
14.11.18
