Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
Олександр Олесь, 1905
Саме цей вірш Олександра Олеся згадався при спомині сумної долі кількох поколінь романтиків – борців за незалежність України, які пішли з життя, так і не дочекавшись ні проголошеної незалежності, ні справжньої, яка ще й досі не настала.
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.
Ліна Костенко «Берестечко»
Не лише долю подвижників, а також і всю історію України можна відобразити у віршах – спершу палких, мрійливих, сповнених надій, а врешті сповнених розчарувань, печалі й суму.
Моя бабуся Віра Нечаївська, голова Української жіночої спілки (1917), від якої була обрана до Української Центральної Ради, теж починала свій шлях з щирого прагнення визволити рідну країну від поневолення, трудовий люд від гнобителів, а жінок від нерівності з чоловіками.
Й також пізнала радощі перемог та гіркоту поразок, незмінних атрибутів будь-якої діяльності, творчих змагань, і самого життя.
Народилася Віра Нечаївська 20 вересня 1895 року в родині судового управителя, почесного громадянина Умані (збереглася навіть його медаль) Йосипа Нечаївського – нащадка Матвія Нечая, наказного полковника Уманського полку в часи Богдана Хмельницького. Закінчення -ський було додане до його прізвища примусово під час польської експансії та перепису населення.
Дитинство і юність Віри Нечаївської минули в Умані, на вулиці імені козацького полководця Івана Богуна, яка ніколи не була перейменована, аби нагадувати жителям міста колишні славні часи.
Будинок Нечаївських в Умані
Бабусина мати, Марія Лепехова, переїхала зі своїм батьком Федором із Сибіру, куди, за переказом, у часи Гайдамаччини був висланий його пращур, козацький отаман на прізвище Лепеха. Закінчення -ов їм також було приписане, бо Лепеха – суто українське слово, якого немає в російській мові.
Федір Лепехов був одружений у Сибіру з місцевою алтайською жінкою, яка загинула, коли її донька Марія була ще дитиною, і Маріїн батько вирішив повернутися на батьківщину предків, до Умані. Подорослішавши, його донька Марія зустріла тут Йосипа Нечаївського, й два старовинні козацькі роди поєдналися. Народились моя бабуся, її сестра Анастасія (майбутня дружина одного з діячів Центральної Ради – Петра Крамаренка) та п’ятеро синів, які всі полягли у боротьбі за Україну.
Родина Нечаївських
З дитинства Віра виховувалась у національно свідомій родині, тому й виросла дівчиною сміливою, відчайдушною, та водночас невиправною ідеалісткою, яка жила в паралельному світі фантазій і мрій.
Віктор Нечаївський
Олександр Нечаївський
Олексій Нечаївський
Микола Нечаївський
З п’ятьма братами й меншою сестрою Віра заснувала самодільний драматичний гурток. Разом вони подорожували, граючи у виставах та співаючи народних пісень. Старший брат Степан мав чудовий голос і згодом навіть співав у Ватиканському хорі. Та під час революції й становлення незалежності Української держави повернувся додому, щоб приєднатись до боротьби, в якій і загинув разом з усіма братами: хто у бою, хто в тюрмах і таборах.
Степан Нечаївський з батьком, матір’ю й сестрою Анастасією
Віра також не лишилася осторонь громадської діяльності й під час навчання у Київському комерційному інституті, долучилась до створення Української жіночої спілки, першої організації, що боролася за рівні з чоловіками права та головне – за право отримувати вищу освіту без усіляких обмежень та довідок від церкви, яка контролювала усе, в змові з державою.
Віра й Анастасія Нечаївські
Віра Нечаївська – учасниця народного хору
Віра Нечаївська – студентка Уманського комерційного училища
Віра Нечаївська – студентка Київського комерційного інституту
Про це йдеться в статті Л. В. Петришиної «Жіночий рух в Україні в 1917 р.». Напередодні революції 1917 року жіночий рух в Україні набув сили й досяг значних успіхів. Найяскравішим свідченням цього був факт, що жінкам не треба було виборювати право увійти до Української Центральної Ради – їх делегували, вибирали від різних організацій і українських громад поряд з чоловіками, бо, як пізніше стверджувала громадсько-політична діячка, журналістка, письменниця Мілена Рудницька: в жодній країні світу «не було і нема другого жіночого руху, який би до такої міри черпав свої сили з національної ідеї, як український жіночий рух».
З появою перших відомостей про Лютневу революцію в Петербурзі була створена в Києві Українська Центральна Рада, саме в клубі «Родина», що його очолювала Л. Старицька-Черняхівська. Клуб «Родина» протягом 16-20 березня 1917 р. перетворився на штаб національної революції, де в суперечках і консультаціях між представниками різних політичних, громадських, наукових і культурних організацій визріло рішення про утворення УЦР як представницького органу на чолі з М. Грушевським, що мав об’єднати «українські організації на спільних засадах: територіальної автономії України з державною українською мовою». Ідея викликати з Москви М. Грушевського належала також Л. Старицькій-Черняхівській, і її підтримали представники всіх українських організацій.
Важко виокремити конкретний внесок жінок із загальної діяльності УЦР. Усі покладені на них завдання вони виконували самовіддано і бездоганно як святий обов’язок. Але в деяких заходах Центральної Ради саме жінкам довелося винести весь тягар на своїх плечах. За спогадами Зінаїди Мірної, членкині УЦР в 1917 р та ради Світового союзу українок у 1937 р: «жінки працювали у важких умовах, не маючи досвіду, при велетенських масштабах праці, з беззастережною вірою в її конечність, з безмежною відданістю до самозабуття».
Активність жінок у національних змаганнях значною мірою обумовлена діяльністю Української жіночої спілки, що організаційно оформилась на Першому всеукраїнському жіночому з’їзді 14-16 вересня 1917 р.
А до цього була кропітка робота, головні акценти якої були спрямовані на згуртування українок та виховання в них національної свідомості.
У березні 1917 р. була створена тимчасова рада Українського жіночого союзу (УЖС).Так спочатку називалась Українська жіноча спілка, що бере свій початок з утворення ініціативної групи. Ця група 21 березня 1917 р. звернулась до громадськості з відозвою «До українських жінок», у якій говорилось, що жінки складають половину всього народу, і на них буде тяжіти «прокляття грядущих українських поколінь, якщо вони не стануть до невсипущої праці на рівні з чоловіками і не допоможуть їм викувати тверді, гранітні основи свободи України». Цей документ містить заклики, які не втратили своєї актуальності й сьогодні. Обов’язком усіх свідомих українок повинно стати об’єднання «до спільної праці над піднесенням всього українського народу, а в першу чергу – над піднесенням усього українського жіноцтва».
«На вас, Українські Жінки, лежить великий обов’язок визволяти Україну. Без вас наша славна і багата Україна пропаде. Не випускайте з рук найбільший людський скарб – свободу!». Ці й інші заклики свідчать про те, що провідною зіркою жіночого руху в добу революції була українська національна ідея.
На початку квітня, напередодні скликання Всеукраїнського національного конґресу, тимчасова рада УЖС, яку з 3 квітня 1917 р. очолювала Віра Йосипівна Нечаївська, розіслала звернення до жінок по всій Україні. Тимчасова рада жіночої спілки акцентувала увагу на тому факті, що українське жіноцтво не має рівних з чоловіками прав, «ні політичних, ні культурних, ні економічних; воно досі не взяло на себе рівні з чоловіками обов’язки в громадській роботі для добра України». Як бачимо, питання ґендерної освіти і виховання, поряд з національним, і тоді були на часі.
З огляду на те, що «…жіноча праця економічно не забезпечена, рівень освітнього розвитку жінок нижчий, ніж українських чоловіків…», Тимчасова рада закликала жіноцтво до об’єднання у «великий, могутній Український жіночий союз» під гаслами: рівні з чоловічими права для жінок; рівні обов’язки у громадській роботі; економічне забезпечення; піднесення загальноосвітнього рівня української жінки; формування національної свідомості. У дусі звернення «До українських жінок» звучали виступи делегаток на Всеукраїнському національному конгресі, скликаному Центральною Радою 17-21 квітня 1917 р., де неодноразово порушувалося питання про збільшення норм представництва жінок, «про те, що забуто права жіноцтва». Вже на першому засіданні конґресу 6 квітня 1917 р., невдовзі після промови М. С. Грушевського, виступила делегатка від Української жіночої спілки та Київського комерційного інституту Віра Нечаївська, одна з засновниць Центральної Ради (її прізвище знаходимо у списку першого складу УЦР), палка поборниця жіночого рівноправ’я. Пізніше, на з’їзді «Просвіти», який проходив у Києві 20-24 вересня 1917 р., Віра Нечаївська так само натхненно в доповіді «Про жіночу освіту» доводила необхідність розвитку жіночої освіти в Україні, «бо тільки освічена жінка зможе добре виховувати дітей та розумно працювати на користь громадянству».
25 квітня 1917 р. відбулися загальні збори членів Української жіночої спілки, на яких було обрано постійну раду, затверджено представлений Тимчасовою радою статут, обрано постійну делегатку Української жіночої спілки до Української Центральної Ради – Віру Нечаївську.
Перший Всеукраїнський жіночий з’їзд проходив у Києві протягом трьох днів 14-16 вересня 1917 р. Жінки, відкинувши компроміси, хитання й митарства, рішуче й сміливо виступили за українську державність, висловили довіру Українській Центральній Раді, покладаючи на її діяльність великі надії. Так, у резолюції «Про політичні справи» наголошувалось, що «найкращою формою існування для вільного українського народу з’їзд українських жіночих організацій визначив демократичну Українську республіку…»
Резолюція «Про виборчу справу» підкреслювала, що українські жінки повинні взяти на себе «якнайширшу і найдіяльнішу участь у виборах до Українських Установчих зборів», підтримати у виборчому процесі рішення Української Центральної Ради.
Резолюція з’їзду «Народна освіта» акцентувала увагу на тому факті, що жіночий форум «домагається, щоб навчання народу велось його рідною мовою, та щоб воно було національно – патріотичним за формою й змістом».
Турбота про моральне та фізичне здоров’я нації, про толерантне ставлення до представників національних меншин, про необхідність об’єднання українських земель у вільній державі звучала в багатьох доповідях делегаток з’їзду. Тодішня преса відзначала змістовні доповіді на з’їзді Віри Нечаївської, Валентини Радзимовської, Галини Чижевської.
У зверненні до жінок України, яке також зустрічається кілька разів у тодішній періодиці, наголошувалось: «Товаришки! Настав наш час допомогти нашим воякам, селянам та робітникам. Вони через нашу Центральну Раду і Генеральний Секретаріат хотять зробити лад на Україні, а ми ходім їм назустріч, – допоможім Центральній Раді і Секретаріату нагодувати голодних, довести нас до миру, збудувати державу… Хай не буде сорому нам, українським жінкам, що ми не допомогли голодним бідним людям. Докажімо, що вміємо не тільки плакати, а вміємо обстояти права нашого народу».
У зв’язку з економічною розрухою та соціальною напругою в українському суспільстві Українська жіноча спілка виступила з ініціативою всебічної допомоги Центральній Раді у вирішенні продовольчої проблеми. Жіноча спілка брала на себе зобов’язання доставки продуктів до Києва.
Саме тоді було покладено початок втіленню у життя ідеї консолідації всіх національних сил для здійснення найвищого ідеалу українок – розбудови суверенної, соборної держави, ідеї, що на довгі роки поневірянь стала для них провідним дороговказом.
Але ідею потрібно було захищати. Не на словах, а зі зброєю. Тому Віра Нечаївська палко підтримала Симона Петлюру, голову Українського генерального військового комітету (ГВК) та його позицію щодо негайного створення сильної української армії. Частина депутатів ЦР, на чолі з Винниченком, цю ідею, на жаль, не сприйняла та відкинула.
В той час, як вони насолоджувались своїм пацифізмом, Віра Нечаївська агітувала бійців імперської армії переходити на бік УНР.
Так вона й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Юрієм Вороним, студентом-медиком університету св. Володимира, який уже мав досвід роботи в перев’язувальному загоні Червоного Хреста Південно-Західного Земського союзу під час Першої світової війни.
Юрій побачив Віру під жовто-блакитним прапором, що майорів над вікном, з якого вона виступала, закликаючи людей іти на фронт і захищати молоду Українську державу. Закохався з першого погляду, і незабаром вони одружились. Невдовзі Юрій пішов добровольцем у військо й брав участь у бою під Крутами.
Патріотичну самопожертву молоді не розділили керівники Центральної Ради. Пославши студентів та гімназистів, наймолодшому з яких Андрію Соколовському було всього 15 років, протистояти потужній російській армії, очільники УНР спокійно покинули місто й подались до Білорусі укладати сумнівний Брестський мирний договір, умови якого ніхто з підписантів (Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарське царство) і не збирався виконувати.
Жоден аргумент про чотириденну зупинку російської армії ціною життя кращих синів України не може бути виправданням. Тодішній уряд знехтував не тільки молодими студентами й школярами, а навіть і своїми колегами- депутатами Центральної Ради, які були покинуті напризволяще в місті, захопленому ворожим більшовицьким військом.
У безвихідному становищі опинилась також і Віра Нечаївська, яка змушена була відходити з міста, пробираючись по замерзлому Дніпру, в лютий мороз, без зброї та провіанту, аби дістатись до чоловікових родичів у село Журавку в Полтавській губернії. Тому, коли вцілілий під Крутами Юрій Вороний, повернувся додому, його дружина Віра вирішила присвятити себе родині та піклуванню про чоловіка, єдиного, хто став на її захист і порятунок.
Оцінка тих подій наводить на невтішні роздуми, чи варто кидатись без тями на заклики всяких політиків, які використовують силу й завзяття молодих, не дбаючи ні про їхні життя, ні про їхнє майбутнє. Здебільшого політики застановляються лише на своїх примарних ідеях та їх недолугому втіленні.
Отож бабуся знищила всі свої небезпечнi твори, які почала писати ще в літературному гуртку Комерційного інституту, де вона була разом з Павлом Тичиною, продовжувала в письменницькій спілці «Плуг» (з Володимиром Сосюрою, Олександром Копиленком, Андрієм Головком) та друкувала в журналі «Гасло» під псевдонімом Плужанка. Зрештою відкрила для себе інше, мирне життя, зосередившись на родині й дітях.
Віра та Юрій Вороні з дітьми – Галиною і В’ячеславом. 1920-і роки
Дотримуючись своїх ідей рівності жінок з чоловіками, Віра Нечаївська влаштувалася на роботу за фахом економіста в Херсонську міськраду (свого часу закінчила Інститут народного господарства, колишня назва – Комерційний). Але, будучи натурою творчою й невгамовною, їздила на роботу білою цирковою конячкою, запряженою в бричку (конячка належала міській лікарні, де її чоловік працював головним лікарем).
Перед міськрадою була кругла клумба. Жвава конячка спершу тричі обходила навколо клумби, розмахуючи гривою й б’ючи копитами, як звикла у цирку, а тільки потім уже зупинялась, кланялась і випускала свою пасажирку. Бабусі це дуже подобалось і конячці також. А от працівники міськради обурювались, мовляв, що це вона собі дозволяє… Тому Віра Нечаївська недовго протрималась у партійно-бюрократичній міськраді, її звільнили.
Не засмутившись, Віра Нечаївська й далі виховувала дітей і допомагала чоловікові. Часи були складні й тривожні. Більшовики переслідували учасників українського спротиву їхній владі. Розпочався процес СВУ, вигаданий спеціально для розправи зі свідомими українцями.
Віра Нечаївська-Ворона
Юрію Вороному доводилося переїздити з одного міста до іншого під приводом наукових відряджень, аби заплутати сліди та відвернути увагу чекістів од своєї родини. У Харкові обставини склалися так, що він зміг виконати першу в світі вдалу трансплантацію трупної нирки хворій людині.
Успіхом багаторічної праці Ю. Вороний завдячував дружині й дітям, про що свідчить його власноручний напис-присвята до своєї статті в медичному журналі: «Любій дружині й дітям. Оці сторінки – наслідок праці 3-х років й ознака перемоги. Чим більше зроблено, тим ширше треба розгортати працю».
Віра Нечаївська-Ворона з донькою Галиною та її однокласниками. 1930-і роки
Та не тільки працею було заповнене життя хірурга. Щоб скрасити важкі періоди роботи чоловіка в операційній та відновити його втрачені сили, Віра влаштовувала музичні вечори, де грала на піаніно, а всі співали українських пісень та читали вірші. Також з дітьми любили плавати на човні лиманами Херсонського Причорномор’я.
Війна застала родину Вороних у Харкові. Дідуся взяли в полон за те, що прихистив наших поранених бійців і не дав фашистам їх знищити.
А бабусю німці прийшли виганяти з помешкання, щоб відправити до Німеччини. Не змигнувши оком, вона заходилася лаяти окупанта німецькою мовою й виштовхувати з кімнати. Добре, що на шум прибігла її донька, моя мама, і ледве втихомирила вкрай розлючену бабусю, до скроні якої німець уже приклав револьвер, а вона й далі сварила його.
Утікши з табору полонених, яких вели на станцію, щоб відправити поїздом до Німеччини, мама з бабусею заховалися в полі, поміж кукурудзою й соняхами. Бабуся розстелила на землі квітчасту хустку й вирішила залишитись там, у гарному й безпечному місці. Лише критичне сприйняття ситуації її донькою- підлітком змусило бабусю повернутись в реальність і йти на пошуки прихистку до людей.
Після тих маминих розповідей подумалося: одержимі революційною зміною суспільства люди не мають страху та сприймають дійсність по-іншому – цілісніше. А коли якісь лиходії заважають жити й радіти життю, це викликає обурення й подив.
Після важких років війни бабуся зібрала родину докупи й заходилась налагоджувати нормальні умови життя та праці для чоловіка й дітей.
Необжиті піски Осокоркiв, у садовому кооперативі, організованому дідусем для співробітників його інституту, бабуся намагалась перетворити у квітучий сад і життєдайну оазу. А дідусь, як колись його батько – Георгій Вороний у Журавці, посадив в Осокорках яблуневий сад, горіхи, бузок, жасмин. Бабуся ж прикрасила стежки квітами, не розкішними, а звичайними, що ростуть біля сільських хат – мальвами, чорнобривцями, сонячними гайлардіями.
У міській квартирі теж завжди були квіти. Запам’ятались гортензії, які бабуся любила найдужче – білі, рожеві, сині. Їх можна було придбати у магазині поряд з будинком, і гості завжди приносили в подарунок квітучий вазон.
Назва цієї квітки походить від латинського слова «hortus», що означає «сад», а гортензія – та, що квітне в саду. Що цілком і відображало сутність бабусі – веселої, життєрадісної оптимістки, яка не втратила бадьорості духу, незважаючи на всі випробування й труднощі.
Віра та Юрій Вороні з дітьми – Галиною і В’ячеславом. 1950-і роки
Лише коли дідуся не стало, бабуся відчула тугу й самотність. Щоб якось погамувати біль од ранньої втрати чоловіка, друга і однодумця, присвятила себе вихованню онуки.
Хоч і запізно, все ж реалізувала свій літературний хист, придумуючи казки для мене. Це були фантастичні історії про життя у вигаданій країні, куди головні герої – брат і сестра потрапляли, слідуючи за небесною птицею до чарівного пагорба, всередині якого відбувались захоплюючі пригоди.
Квіти маленької Іди. Саме ця чудова книга казок Андерсена, з незрівняними ілюстраціями італійського художника Лібіко Марайї, найбільш оживляє в уяві пам’ять про бабусю, з якою ми читали ці казки і роздивлялись малюнки. Пройшовши складний і тривожний життєвий шлях вона зберегла романтичне і чисте сприйняття світу й радісно відкривала цей світ для інших.
На стіні навпроти мого дитячого ліжка, прямо перед очима, висіла репродукція чудової картина Миколи Мурашка – «Український пейзаж». Вона дуже нагадувала природу Дніпрового берега, звідки ми йшли мальовничою стежкою, припливши катером з міста, до нашого дачного будиночка на пісках.
Ця картина, як і бабусині казки, відкривала шлях до загадкового світу, мрії й будучини.
Впевнена, що саме в такій країні живе зараз моя бабуся, разом зі своєю родиною, батьками, предками і всім добрим людом, який віками прокладав дорогу туди, у Вирій.
За рамкою фото своєї родини бабуся лишила коротку записочку: «Привіт нащадкам! Марш вперед! Кріпіть сучасне, зір в майбутнє!».
Марина Ворона-Косенко, філолог, перекладач з італійської й французької мов
