Про землю і ментальні війни
Чому тема землі така кривава для українців?!
Чому її продаж найболючіше вдарить саме по корінному народу цієї частини Європи? І чому ми сьогодні не здатні зрозуміти загрози, яка над над нами нависла? Відповідь на ці питання треба шукати не в політичній а в культурно-філософській площині. Отож, спробуймо!
Якщо ви хоч трохи знайомі з українською класичною літературою, то відразу скажете, що єднає таких різних на перший погляд письменників як Василь Стефаник і Ольга Кобилянська, Карпенко-Карий і Нечуй-Левицький, Євген Гребінка і Панас Мирний, Леся Українка і Тарас Шевченко.
Усіх їх єднає не лише мова, а в першу чергу, якась особлива, незбагненна і містична прив”язаність до своєї рідної землі, невимовна туга в розлуці з нею, неможливість бути повноцінно щасливою людиною в чужорідному середовищі.
А ще – особливе, дуже трепетне ставлення до артефактів нематеріальної культури свого народу – казок, переказів, звичаїв, обрядів, народних пісень і музики, усього, що живить душу і наповнює життя глибокими почуттями.
Зважте, українці за кілька століть створили понад двісті тисяч пісень – і вся їхня образно-смислова палітра так чи інакше була зав”язана на красі рідної природи, на нехитрому щоденному побуті, на тих історичних подіях, які переживав народ у різні часи.
Відповідь таїться у глибині століть. Ми, українці, як нація, постали з племен, які вважаються осідлими. З давніх давен наші пращури займалися хліборобством і рослинництвом, живучи століттями на своїх історичних територіях у межах своїх кордонів, які свято берегли. Цінностями і перевагами такого способу життя були спільна мова і культура, спільні моральні цінності, спільний життєвий уклад. Людина була частиною великої громади – і без неї почувлася неповноцінною.
Але не у всіх народів склалося, як у нас. Адже другою, не менш чисельною групою народів на землі були кочівники. З різних, зокрема,кліматичних та географічних причин, у них майже повністю була відстутня прив”язаність до певних територій і осідлого, розміреного способу життя. Їхнім харчовим забезпеченням були величезні табуни, отари і череди свійських тварин, яких вони гнали за собою, вирушаючи в черговий похід.
Вони, кочівники, як ніхто, прагнули до подорожей і переміщень, легко долали незаселені земні простори, вторгаючись на території інших, осідлих народів, щоб поживитися чимось, чого не давав їм їхній суворий кочовий спосіб життя.
Саме ця – могутня і мобільна сила – залишила свій глибокий і драматичний слід у ранній світовій історії Європи. І найбільше, мабуть, дісталося Україні, що лежала на перетині кочових і торгових шляхів. Монголо-татари спалили Київ і підрвали могутність Київської Русі. Але саме Київська Русь ослабила силу орди і не дала їй покорити всю Європу.
Головною особливістю ментальності кочових народів було те, що вони визнавали “своїми” лише тих, хто кровно належав до їхнього роду і племені. У крайньому разі тих, хто приймав їх жорстокі закони і незвичний спосіб життя.Усіх інших вони не вважали за людей. Тож, їхня батьківщина була всюди, де було чим поживитись, а найбільшою звитягою була військова вправність і безжальність до чужаків.
Своєрідним дзеркальним відображенням кочівників, були народи, що заселяли крайні берегові рубежі Західної Європи. Доля і Господь подарували їм бескрайні морські простори, що збуджували уяву і кликали до мандрів. Саме ці берегові, а точніше морські держави – Англія, Португалія, Іспанія, – і стали домінуючими в Середні Віки. Відкриття безлічі островів і континентів, завоювання численних колоній, неймовірне збагачення і врешті-решт заселення Північної Америки з принагідним винищенням корінного населення – все це факти, які відомі практично всім.
Але мало хто задумується над тим, що історична доля кожного народу, той отриманий досвід від численних поколінь твоїх пращурів – він нікуди не зникає, а складає саме ту особливість національного характеру, яку ми називаємо не інакше як МЕНТАЛІТЕТ.
А тепер – нарешті, до нашого сучасного світу. В ньому, як у велетенській центрифузі, давно перемішалися гени різних народів, – рівнинних і гірських, кочових і берегових, стихійно народивши певні етнічні генотипи. Зокрема, на стику Московської Русі і Золотої Орди виникла нова спільність людей, яка підкорила усю Східну Європу, аж до Далекого Сходу, винищуючи і асимілюючи корінні народи цих земель.
Вихід із Єгипту і подальше розселення по Європі маленького кочового народу був теж подією історичного масштабу. Європа отримала небувалий поштовх незнаної до того пасіонарності, яка полягала не в фізичній силі, а в особливій, – ментальній, не характерній для більшості етносів, живучості. Свій складний і довгий історичний досвід цей народ підняв до рангу релігії, абсолютизувавши його, як етичний і моральний дороговказ. Жодна європейська революція чи реформація, жодна кровопролитна війна останніх п”яти століть, жодне падіння імперій чи створення нових держав віднині не відбувалася без участі цього народу. Це – аксіома.
Для чого я так докладно зупиняюсь на деяких історичних моментах, друзі? Для того, щоб ми краще зрозуміли: все, що відбувається з нами і довкола нас – не прикра випадковість, а закономірність, зумовлена незнанням своєї і чужої історії, нерозумінням того, як на практиці реалізує себе той чи інший менталітет.
Так, ми знаємо чимало прикладів, коли цілі етноси і народи змінювали свою категорію приналежності, ставши осідлими, створивши держави з чіткими кордонами і розвинувши в середині країни землеробство і навіть високе мистецтво. Деякі релігії втратили свою панівну могуть, а нації навчилися мирно співіснувати з представниками інших етносів. Усе це все завдяки колективному розуму націй і народів, які відчули вимоги часу і особливості нинішньої цивілізації.
Але, інколи здається, те, що закладене в генах, нікуди не ділося! Пасіонарність набула форм економічної активності, загарбницька експансія переродилася в експансію туристичну, кровопролитні війни змінилися спортивними баталіями. А на зміну страшним і безжальним Світовим імперіям, прийшли брендовані Транснаціональні корпорації і торгові монополії.
Та й самі війни нікуди не поділися – змінився лише спосіб їх ведення. Зброя, як така, застосовується лише частково, як елемент гібридності. Нині на порядку денному війни політичні, економічні, фінансові, інформаційні – але всі вони, по суті, Ментальні!
І от, уявіть собі, якщо при владі тієї чи іншої країни переважають люди з менталітетом осідлих народів, там переважно панує порядок і взаємоповага, там понад усе стоять інтереси своєї громади і країни. Якщо на вершечку влади, або близько до неї нащадки войовничих кочових племен – не чекайте від них прив”язаності до землі, поваги до устоїв і звичаїв корінних народів, до інтересів громади. Їм ментально неможливо зрозуміти якогось автохона, який так уперто тримається за свою мову, вишиванки чи народні пісні. Це здається їм диким і нелогічним.
У їхньому розумінні – усе повинно мати цінність і доцільність. Відсутність кордонів – щоб подорожувати і робити бізнес там, де хочеться, черпати ресурси там, де заманеться, говорити тією мовою, якою зручніше, співати пісні і грати музику таку, яку будуть слухати (і купувати!!!) в усьому світі, а не в якійсь нещасній країні, хай навіть ти в ній народився…
І нарешті – питання землі. Тут абсолютно чітка позиція, панове аборигени. Якщо відкинути всі ваші національні амбіції та етнічні прибамбаси , а заодно всю вашу селянську хохляцьку культуру, то ваша земля, насправді – єдиний товар, який по справжньому ще цікавий у світі всім новітнім нуворишам, гешефтменам і гендлярам, які готові його купувати в необмеженій кількості.
І саме вони, а не ви, українці, стануть її власниками. Бо у вас навіть у всіх разом не набереться стільки грошей, скільки є у них!
Вони знають, чому наша земля найкраща. Бо в ній стільки крові, поту і сліз, як ні в якій іншій. В ній вся наша сіль і екзестенційна суть. Забери в нас землю – і хто ми без неї?
Кріпаки, відпущені на волю. Раби, які так і не пізнали величі свободи. Довірливі прочани, яких водять сліпі поводирі…
Без землі – не буде українців.
Анатолій Матвійчук, народний артист України
ГЛАВКОМ
14.11.2019
