Україна на 30-у році незалежності – об’єкт геополітичних маніпуляцій і фальсифікацій

Карта етнічного розселення українців на початку XX ст.

Головний маніпулятор — РФ та її президент. На прес-конференції 19 грудня 2019 р. Путін заявив, що «під час створення Радянського Союзу споконвічно російські території, які до України взагалі не мали жодного стосунку, все Причорномор’я, західні землі російські, були передані Україні з дивним формулюванням «для підвищення процентного співвідношення пролетаріату в Україні», тому що Україна була сільською територією». Нещодавно у фільмі «Росія. Кремль. Путін» прозвучала нова заява про те, що колишні республіки СРСР, отримавши незалежність, забрали «подарунки російського народу» — «величезну кількість російських земель, традиційно російських історичних територій». Фундатор української наукової картографії Степан Рудницький в одній із своїх праць на початку минулого століття писав, що «національна територія — це головна основа нації» та що «утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф». Тож якими були етнічні межі та державні кордони українців і хто які землі освоїв та кому віддав? Про це поговоримо з доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професором Володимиром Сергійчуком.

Наші етнічні землі — Стародубщина, Курщина, Білгородщина, Вороніжчина

— Коли ми дивимося по периметру нашого сучасного кордону з Росією, насамперед на півночі бачимо Стародубщину — це етнічна українська територія, яка з часів Русі була належна до України, в часи козаччини — це знаменитий Стародубський козацький полк, потім — територія Чернігівської губернії аж до 1917 року. Коли українці Стародубщини зажадали бути у складі УНР, то більшовики силою, ґвалтами відрізали цю територію та приєднали до нинішньої Смоленщини, — розповідає Володимир Сергійчук.

До середини XII ст. Смоленськ входив до Русі — тут з 1054 р. князював син Ярослава Мудрого В’ячеслав. З XV ст. ці землі — у складі Великого князівства Литовського.  Корінними мешканцями Смоленська були кривичі, а московським Смоленськ став лише 1667 р. в результаті кровопролитних війн. У 1918-му більшовики проголосили створення Білоруської Радянської Республіки, до складу якої входила і Смоленщина, але місто залишилося в РРФСР.

— Якщо підемо далі по периметру кордону на схід, доходимо до Курщини — половина цієї області по річку Сейм була заселена українцями, — продовжує професор. — До речі й сам Курськ належав до Русі, а не до Московщини, про що свідчать документи. Такі райони, як Гайворонський, що на межі з сучасною Україною, за переписом 1926 року були в абсолютній більшості українськими. Те саме можна сказати і про Білгородську та Воронізьку області, дві третини населення яких становили українці. Наші люди, тікаючи від польського поневолення в XVI—XVII ст., освоювали тут так зване Дике поле. Царський уряд використовував їх як живий щит проти набігів кримських татар на Москву. Ці землі етнічно українськими залишалися до 1932 року.

— Етнічний український кордон на Вороніжчині заходив за Дон, — веде далі Володимир Сергійчук. — Наприклад, Калач-на-Дону був винятково українським поселенням. Українська етнічна територія і Нижнє Подоння, яке заселяли хлібороби та козаки Азовського козацького війська, що у 1828—1829 роках залишили Задунайську Січ та повернулися під владу царя — вони розселилися вздовж Азовського моря від Бердянська до Ейська.

— У 1570 році тут зупинилися запорожці, які йшли з-під Астрахані, куди вони ходили з кримським ханом забрати Астрахань, зруйновану Москвою в 1556, — наголошує професор. — Але коли на місці з’ясувалося, що в хана немає грошей, щоб заплатити запорожцям, вони розвернулися й пішли додому. Була весняна відлига, Дон розлився, довелося козакам на підвищенні закладати поселення Черкаськ — воно й стало осередком майбутнього донського козацтва. Поселення згодом стає столицею Війська Донського. Першим донським отаманом був виходець із Черкас Михайло Черкашин — культова постать в історії Подоння. Черкаськ залишався центром Донського козацтва майже 250 років — у 1805 р. отаман Матвій Платов переносить козацьку столицю на нове місце і називає Новочеркаськом. Ще раніше на території, що нині належить РФ, українці заклали фортецю Ростов.

Таганрозький повіт прагнув приєднатися до Києва

Один із найвідоміших драматургів світу, твори якого перекладені 100 мовами, Антон Чехов в автобіографії писав: «Я народився в мальовничому місті Таганрозі». В анкеті, яку заповнював письменник у 1897 р. під час перепису населення, він назвав себе «малоросом», так у Російській імперії офіційно іменувалися українці, адже його батько — Павло Чехов — родом з Полтавщини.

— Антон Чехов завжди відчував себе українцем, у своїх листах він писав: «У мене в жилах тече хохляцька кров», «геть з Москви, з цієї старої баби, на Полтавщину». Він мріяв купити на Полтавщині хутірець, мати на Пслі помешкання, але захворів і поїхав у Крим, — розповідає Володимир Сергійчук.

Таганріг, де Павло Чехов орендував будинок, у якому 1860 р. народився майбутній класик світової літератури, збудували переважно українські козаки. Перша військово-морська база Московії виникла після Азовських походів Петра I за підтримки війська гетьмана Мазепи. Побудована у 1696—1698 рр. неподалік від впадіння річки Міус в Азовське море фортеця Троїцьк-на-Таганрозі невдовзі стала називатися Таганріг. І будівельниками, і першими мешканцями міста були українці, тож населення завжди тяжіло до Запорожжя й Гетьманщини. Під час повстання Мазепи проти Петра 1708 р. в Таганрозі було багато симпатиків гетьмана, навіть існував гурток на чолі з місцевим протопопом, який встановив зв’язок із Мазепою й чекав його приходу.

— До 1888 року три повіти — Ростов, Таганріг (тут за переписом 1926 р. українці становили 71,5% населення) та Олексадровогрушівськ були у складі Катеринославської губернії, української за етнічним складом, — розповідає Володимир Сергійчук. — 1 січня 1888 ці повіти з економічних міркувань були приєднані до Всевеликого війська Донського, що вірно служило імперії. У 1917 році населення Таганрога й усього Таганрозького повіту заявило про бажання повернутися в Україну. Якщо йдеться, скажімо, про Таганрозький повіт, то збереглося багато документів про те, як проводилися збори селян, інших верств населення, на яких обговорювалося питання приєднання до великої України.

Такі ж пропозиції виникали і в Ростові. Але за нав’язаним УСРР російськими більшовиками договором у грудні 1920-го лише Таганрозький і Олександрогрушевський повіти було передано Україні, а Ростовський залишився в складі Росії.

Тотальна більшовицька русифікація регіону спричинила «зникнення» українського етносу на Нижньому Подонні, що показав всесоюзний перепис 1937 р. Репресії, голод змусили багатьох українців назватися росіянами.

Важливим етнічним українським реґіоном була Кубань. У різні періоди своєї історії ці землі були під владою Хозарського каганату, у X—XII ст. входили до складу Русі, згодом тут панувала Золота Орда й Кримський ханаат. Але освоїли Таманський півострів запорозькі козаки, які вважали річки Кубань та Єя кордонами Війська Запорозького й засновували на півострові свої рибальські й мисливські зимівники, військові бази. Починаючи з кінця XVIII ст. населення Кубані у переважній більшості складалося з українців.

— У 1792-му Кубань заселили 38 куренів Війська Запорозького, свої назви вони перенесли на назви заснованих населених пунктів, що збереглися донині за невеликим винятком, — наголошує історик.

Для поповнення війська, яке стояло живим щитом, захищаючи імперію від войовничих північнокавказьких народів, проводилися масові переселення з колишньої Гетьманщини і Слобідської України. У 1809—1811 роках було переселено 41 тис. вихідців з Полтавщини, Черкащини, Чернігівщини, у 1821—1825 рр. — понад 48 тис., у 1848—1850 рр. — приблизно 16 тисяч. За переписом 1897 р. населення Кубані зросло до 1 млн 911 тис. — 53% його загальної кількості становили українці, безпосередньо на Чорноморії — 80 відсотків. За даними 1914 року, населення збільшилося до 3 млн 51 тисячі українців — 54 відсотків, на Чорноморії — 80%. У 1918 році тут постає Кубанська Народна Республіка.

— Ще в 1917 вся Кубань була за те, щоб приєднатися до України, що засвідчує величезна кількість документів, — наголошує Володимир Сергійчук. — Наприкінці травня — на початку червня до Києва прибула делегація від Кубанської законодавчої ради на чолі з Миколою Рябоволом, який сподівався на підтримку Скоропадського. Гетьман у своїх споминах згодом напише: «Були пропозиції, щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Я цього дуже хотів, але вважав, що перед тим, як залучати інші області, слід досягнути порядку в себе». У червоних і білих був інший сценарій — ідеолог «добровольців» генерал Алєксєєв у Новочеркаську заявив, що «не допустить об’єднання Кубані з Україною».

— Рябовол у Києві просив Скоропадського дати військовий корпус, щоб не пустити на Кубань «білих», російських націоналістів. Скоропадський обіцяв допомогу, але першими туди зайшли денікінці та почали диктувати свої правила гри. У 1919 році українського патріота Рябовола денікінці розстріляли, — розповідає Володимир Сергійчук.

Не визнавала кубанської державності й радянська влада. Втім, від 1925 р. на півострові в рамках більшовицької політики «коренізації» розпочинається масовий рух за українізацію освіти, громадського й культурного життя — за ініціативи місцевого населення та підтримки Наркомпросу УСРР на українську мову навчання було переведено 746 шкіл Кубанської округи, 12 технікумів, у Краснодарі відкрився Північнокавказький український інститут, виходили україномовні газети й часописи, діяли українські письменницькі організації.

— У 1932-1933 роках влада розпочала на Кубані репресії — в Казахстан було виселено кілька кубанських станиць за те, що вони були занадто проукраїнські. Це станиці Полтавська, Поповичівська, Уманська, Медведівська, Урупська як найбільш контрреволюційні в очах більшовиків. У Полтавську, що стала Красноармєйской, заселили ветеранів Червоної армії та ГПУ, Уманська, що на 1926 рік мала 20 тисяч населення, із них — 18 тис. українці, стала Лєнінградской, бо українців з їх домівок виселяв ленінградський полк НКВС, Поповичівську назвали Кагановицькою, на честь ката, який запроваджував на Кубані «чорні дошки», Медведівську не чіпали, бо ця назва наче нейтральна, а Урупську назвали Совєтской, — зазначає Володимир Сергійчук.

Київка, Полтавка, Чернігівка у Поволжі

— Українці освоювали ще й Поволжя, масове його заселення вихідцями з України розпочалося з середини XVIII століття, — веде далі дослідник. — На теренах Заволжя на межі з Казахстаном є озеро Ельтон, найбільша в Європі водойма з ропою (нині Волгоградська область). Коли задумали вивозити звідси сіль у центральні реґіони, то російські мужики з завданням не впоралися, не змогли подолати заволзький безводний степ, у якому коні падали. Торувати шлях узяли українських селян з Київщини, у поміщика Самойлова. Їх відрядили на Волгу з волами. Через річку вони переправилися в районі Саратова й заклали там перше поселення — слободу Покровську. На всьому безводному шляху до Ельтона через певний відрізок шляху селяни зупинялися й копали криницю, а коли поверталися, то вже знали, де є вода. Так на цьому соляному тракті з’явилися українські поселення — Київка, Самойлівка, Полтавка, Чернігівка. Коли подивитися на мапу Заволжя, то можна побачити багато українських назв. Це перша колонізаційна територія, яку для Російської імперії освоїли наші хлібороби. Потім було Оренбуржя, Оренбурзькі степи.

Сірий Клин — Сіра Україна, Зелений Клин — Зелена Україна

— За Уралом великий терен називається Сірий Клин, або ж Сіра Україна — територія від Транссибірської залізниці до пустель Центральної Азії. Південна частина Челябінської області, Курганська область, особливо Омська були заселені винятково українцями, хоч були невеликі вкраплення росіян і білорусів, — розповідає Володимир Сергійчук. — Багато українських поселень у Новосибірській області, скажімо, терени колишнього Славгородського округу, де 1926 року налічувалося 272 тисячі нашого брата. А також в Алтайському краї. Наприклад, у Федорівському районі Кустанайської області за переписом 1926-го налічувалося приблизно 28 тисяч населення — 25 тисяч із них українці. Не випадково тут виходила україномовна газета «Більшовицький штурм», українською було діловодство та освіта. А для підготовки кадрів для українських шкіл цього реґіону було організовано два українські педтехнікуми — Акбулакський і Атбасарський.

У північному Казахстані у 1926 році було зафіксовано 826 тисяч українців. На теренах між Ташкентом, Алма-Атою та Бішкеком їх налічувалося близько півмільйона.

— Свого часу я багато працював в алма-атинському, петропавловськ-казахському, актюбінському, ташкентському архівах і маю копії карт, документів, що підтверджують ці цифри та факти, — зазначає історик.

Ще один подарунок українського народу Російській імперії — Зелений Клин. Так називаються українські поселення на Далекому Сході. Після російсько-японської війни 1904—1905 рр. влада вирішила створити кордон «від жовтої загрози» і гарячково почала переселяти на необжиті простори українців. На території площею понад 1 млн квадратних кілометрів з’являються поселення Нова Полтавка, Мала і Велика Чернігівка, Львівка, Кобзівка, Спаськ. З 1917 р. тут постає Український Секретаріат Далекосхідної Республіки, який ухвалює Конституцію українців Далекого Сходу. Це автономне утворення ще звали Зелений Клин, що охоплює Амурщину, Приморщину з Усурійським краєм, Забайкальщину, Камчатку та «смугу відчуження» маньчжурської залізниці. Символом республіки, що орієнтувалася на об’єднання з УНР у велику Україну, був синьо-жовтий прапор із зеленим клином. Це українське самоврядування було ліквідоване російськими більшовиками у 1922 році, а над його організаторами провели 1924-го в Читі показовий процес.

Під час перекроювання етнічних меж та державних кордонів російською й радянською імперіями ми втратили Стародубщину, Східну Слобідщину, Нижнє Подоння, Кубань, Ставропілля, Чорноморщину — все узбережжя Чорного моря від Тамані до Абхазії, що були заселені українцями. Як, до речі, й Берестейщину, яку Сталін 1939 року всупереч волі місцевого українського автохтонного населення передав до складу Білорусі. А після Другої світової Підляшшя, Холмщину, Надсяння й Лемківщину — Польщі, Пряшівщину — Чехо-Словаччині, Мараморощину й Південну Буковину — Румунії, — резюмує Володимир Сергійчук.

Та маємо пам’ятати слова Юліана Бачинського, автора книжки «Україна irredenta» (1895): «Україна для себе! От єї клич. Вільна велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ — от єї стяг».

Фото з відкритих джерел