201-ліття Пантелеймона Куліша: “Будьте самостійною силою!”

7 серпня – 201-а річниця від дня народження Пантелеймона Куліша (1819–1897). З цієї нагоди доречно сказати про нього щось нове, цікаве, малознане широкому загалу. Нехай це буде питання цензури ‒ як Куліш творив, у яких непростих умовах працював, як царська цензура його обмежувала і як він «шифрувався», щоб її обійти і надрукувати твір.

Треба сказати, що Кулішева творчість дуже показова у плані ставлення царської цензури до української літератури в ХІХ столітті. Валуєвський циркуляр 1863 року обмежив функціонування українського слова, Емський указ 1876 року ще більше посилив мовну репресію, спрямовану на активну русифікацію українців.

Обидва акти були викликані тим, що розвиток української літератури набував для імперії небажаного масштабу ‒ література все більше завойовувала читача, вона захоплювала усе більше ідей, мова ставала розвиненішою, усе виразніше українці маніфестували свою окремішність від російського народу. Імперія почала відчувати загрозу для себе.

Кулішева роль у мовно-літературних процесах того часу була першорядною, і як наслідок, цензурні утиски при публікації його творів були особливі.

Тричі за життя Куліша арештовували його видання. Двічі ‒ у Російській імперії, і раз ‒ в Австро-Угорській.

• 1847 рік: після Кулішевого арешту заборонено уже опубліковану фольклорну збірку «Украинские народные предания», яку він упорядкував (з’явилася лише 1893 року як пам’ятка).
• 1879 рік: у Петербурзі заборонено і за якийсь час знищено весь тритисячний наклад його есеїстичної книжки з додатком біблійних переспівів «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (збереглося лише декілька примірників).
• 1882 рік: така сама доля, але вже в Австро-Угорщині, у Відні, спіткала його публіцистичну брошуру «Vergewaltigung der Basilianer in Galizien durch Jesuiten» («Наруга над василіянами в Галичині з боку єзуїтів» – з її накладу також збереглися тільки окремі примірники, що їх автор устиг поширити перед конфіскацією).

Крім заборони та вилучення вже надрукованих видань, Кулішеві не раз забороняли до друку рукописи. Особливо багато ‒ наприкінці життя письменника (діяв Емський указ).

• 1883 року йому не дали опублікувати переклади трьох драм Шекспіра.
• 1884 року для другого випуску альманаху «Рада» заборонили публіцистичну працю «Воскресеннє Рутського та Кунцевича в Галичині» (україномовний варіянт сконфіскованої брошури «Vergewaltigung der Basilianer» – «Наруга над василіянами») і того ж року не дозволили публікацію «Доповнення» до поетичної збірки «Дзвін».

• 1887 року не пустили до друку нове видання літературного альманаху «Хата».
• 1890 року заборонено поему «Куліш у пеклі» (опублікована посмертно),
• 1892 року заборонено поетичну збірку «Дзвін» та драму «Цар Наливай» (збірку Куліш наступного року видав у Женеві).

Ще в 1850-х роках з приводу жорстких цензурних обмежень Куліш у серцях вигукнув: «Когда-нибудь и для меня настанет время свободы, когда-нибудь вырвусь же из этого ужасного государства». І справді, щоб частково компенсувати неможливість вільного висловлювання в Росії, Куліш публікує свої твори в Австро-Угорщині, де з’являються такі крамольні тексти, як «Герценів “Дзвінˮ» або «Зазивний лист до української інтелігенції».

Втім, і книги, опубліковані за кордоном, в Росію мали надходити з дозволу іноземної цензури, яка і тут їх забороняла, як-от «Шекспірові твори» (1882) у перекладі Куліша.

Приклад «Чорної ради» ‒ найвідомішого роману Куліша ‒ добре ілюструє ситуацію, коли письменник вдавався до самоцензури, щоб мати змогу опублікувати твір у прийнятному для себе і для цензури вигляді. В листі до одного із приятелів він так висловився про оту працю над вичищенням найбільш дражливого для цензури тексту: «Теперь я брею и стригу своего Романа, чтоб можно было ему проскользнуть мимо швейцара [тобто цензора] без задержки; а там – внутри палат – люди помягче».

Ось деякі місця, які Куліш вичистив із роману (загалом їх набагато більше):

Українське серце: на Запорожжі воля ніколи не вмирала

У друкованому тексті, описуючи проводи запорожцями братчика, який мав постригтися в ченці Межигірського монастиря, автор мовить:

«Чим же то, чим тії запорожці так припадали до души всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на Божий мир. Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь».

В автографі, натомість, останнє речення:

«Може, тим, що те Запорожжє іспоконвіку було серцем українським; Україну було придавлять, людям затулять рот, ізв’яжуть руки, ‒ оніміє й похолоне безталанна Україна наша, що мертва; а на Запорожжі воля ніколи не вмирала, рідна мова з старосвітськими звичаями ніколи не забувалась, козацькі предковішні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь».

«Оддай усе за Вкраїну​. Оттоді покажеш, що її любиш!»

Інший характерний приклад того, як у публікації автор значно послабив національну і почасти соціальну загостреність тексту, очевидно, приноровивши його до вимог цензури.

Зреагувавши на брутальне поводження ніжинського осавула Гвинтовки з міщанами, священник-полковник Шрам кидає йому хлистке звинувачення, яке обурює полкового осавула. Гвинтовка вихоплює шаблю, а Шрам йому каже:

«Ну, ну, угамуйсь … хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.

А сам собі подумав: «І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?»

Натомість в автографі Шрамові думки мають таке продовження:

«Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, ‒ оттоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очи, ти-то збиваєш нас із прямої дороги!»

«Піднімем Україну вгору і возвеселим душі тих «древніх, великих київських» Ярославів і Мономахів»

У публікації маємо такий текст. Розмовляючи зі Шрамом про державні справи, Сомко каже:

«Ось ходімо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гизель, батьку, тепер у нас такий головатий чоловік, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про що з Гадяцьких пунктів. Не дурень був Виговський, що написав їх, тілько дурень, що з’якшавсь із ляхами. З ляхами в козаків вовіки-вічні ладу не буде. Чи гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупі жити. Се вже так, батьку!

‒ Ой, синку! ‒ каже Шрам, ‒ рознюхали ми тепер добре бояр да воєвод московських!

‒ Се, батьку, як до чоловіка! А москаль нам ріднійший од ляха, і не слід нам од його одриватись.

‒ Бог його знає! ‒ каже здихнувши Шрам. ‒ Може, воно так буде й лучче.

‒ Уже ж бак не гірше, батьку! бо тут усі слухають одного, а там, що пан, то й король, і всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.

‒ Не діждуть вони сього, невірниї души! ‒ каже Шрам, ухопившись за ус.

‒ От же, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, боже мій милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тогді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим души тих великих кийовських Ярославів і Мономахів».

В усіх відомих автографах це місце, однак, істотно відрізняється. В найранішому з них написано:

«А тим часом ходім до архимандрита, до отця Іннокентія. Він розумна велика голова. Поговоримо з ним де про що з Гадяцьких пунктів. Не дурень був Виговський, що мізковав про друкарні да про академії, тілько дурень, що з’якшався із ляхами. З ляхами в козаків зроду ладу не буде. Я не так поведу діло. Я не побоюсь «дружити з москалем», аби «за пазухою в мене камень» [натяк на відому приказку: «з москалем знайся, а камінь за пазухою держи»] був: і москаль нам, і ми москалеві не раз у великій пригоді станемо. А за Вкраїну треба приняться інше: годі їй іграть без толку, як молоде пиво; пора подумать і про внуків, щоб не було так, що діди набрались біди, а унуки набрались муки.Ось нехай тілько нам Господь поможе зложить до купи обидва береги Дніпрові, а тоді ми позаводим усюди правниї суди, академії, школи, друкарні, піднімем Україну вгору і возвеселим душі тих «древніх, великих київських» Ярославів і Мономахів».

В іншому автографі, проте, такий текст. Шрам кидає репліку, а Сомко відповідає:

«Ледачий чоловік і москаль, ‒ каже Шрам, ‒ рознюхали ми його добре по тих боярах та воєводах.

‒ Ледачий, ‒ каже Сомко, ‒ та не такий, як лях або турчин, ‒ він мудрує, як би засунуть руку до нас у кишеню, а та ледарь береться до горла. Та вже який би він не був, а од його нам не слід одриваться, бо доведеться нам так, як шкурату на огні. Тілько москаль і збереже нам християнську віру; тількі за москалем і зостанеться Україна, як була, Русью. А щоб він нас не вбрав у шори, не треба нам на його убезпечаться, а промишлять об собі своїм розумом. Ось нехай лишень Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правниї суди, школи, академиї, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим души тих великих київських Ярославів і Мономахів».

Вислів про те, що з москалем треба дружити, але за пазухою камінь держати, тут набув «дипломатичної» форми: «щоб він [москаль] нас не вбрав у шори, не треба нам на його убезпечаться, а промишлять об собі своїм розумом». Проте згодом письменник і цей вислів усунув.

Творчість Куліша та його думки, як бачимо, істотно багатші, змістовніші, коли прибрати «причесаний» блиск і підняти великий, значною мірою ще недосліджений пласт рукописних джерел. Втім, ті тенденції, які нині спостерігаються в українській науці, на жаль, цьому зовсім не сприяють. Але це вже інша історія.