Цього року 14 травня виповнюються 150-ліття від народження, а 7 грудня – 85-і роковини пам’яті видатного українського письменника, основоположника експресіонізму в українській літературі, новеліста, неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, просвітителя, громадського й політичного діяча (депутат Австрійського парламенту від Королівства Галичини й Володимирії) Василя Стефаника.
Василь Стефаник – тонкий знавець людської душі. Його новелістика – цілком новий жанр, вільний від народницької ідеалізації села. Творчість В. Стефаника – не просто реалістичне зображення галицького сільського побуту, а заглиблення в універсальні аспекти людського життя. Величним спадком лишається Стефаникове слово правди і болю за українця від землі – хлібороба.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1971 року в селі Русів (тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) в заможній селянській родині.
Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польських гімназіях у Коломиї (з 1883) та Дрогобичі (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень. У тодішніх галицьких гімназіях панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди німецькою й польською мовами, а українська була під забороною. Гімназія нічого не давала, крім формального навчання.
Тож гімназисти, які прагнули освіти й знань, створили таємне творче об’єднання “Покутська трійця”. Серед його учасників були однокласники Василя Стефаника – майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович та Іван Семанюк, відомий у літературі під псевдонімом Марко Черемшина. У 1890 через участь у “Покутській трійці” Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Далі навчався в Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа (тут свого часу навчався Іван Франко).
У 1892 після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне й громадське життя Кракова: бере участь у діяльності молодіжного товариства «Академічна громада», у польських і українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях, співпрацює з польськими видавцями.
Водночас Василь Стефаник бере дієву участь у громадсько-політичному житті рідного Покуття: розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист, виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 його заарештовують. У 1897 Василь Стефаник віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за «мужицького посла» Івана Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті й художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною й у 1900 залишає університет.
З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) – депутат (посол) Австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості люду західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом.
З 1910 разом з дружиною Ольгою й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села – Русова, в якому майже безвиїзно мешкав до кінця свого життя. Тут писав твори у вільні від хліборобської праці години. До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще».
Побут покутського села і його типи послужили Стефаникові для показу людини у межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну: «І все, що я писав, мене боліло». Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, доведене до крайнього лаконізму письмо, драматизм якого посилений перевагою діалогу й монологу над оповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом тощо. Тим самим пояснюється й уживання покутського діалекту , який засобом «учуднення» передавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відтворити літературною мовою.
Унікальну особливість таланту письменника проникливо охарактеризував Іван Франко: «Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?… Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача».
Творчість В. Стефаника – не просто майстерне зображення автентичного галицького сільського побуту, політичних обставин того часу, це заглиблення в універсальні аспекти людського життя. Його творчість і манера письма мали великий вплив на розвиток української новелістики.
Творча спадщина Василя Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним у показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.
Василь Стефаник уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії В. Стефаник з великим ентузіазмом сприйняв утворення УНР. Письменник очолював урядову делегацію ЗУНР з 65 осіб, яка приїздила в січні 1919 до Києва у зв’язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину Соборну Державу. Після українсько-більшовицької війни й поразки визвольних змагань українського народу письменник болісно переживав крах своїх сподівань.
З 1919 книжки В. Стефаника виходили в Харкові й Києві. Радянський уряд з пропагандистською метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, а в 1931 у Харкові відзначив 60-ліття його народження. Проте В. Стефаник у 1933 відмовився від персональної пенсії, коли довідався про влаштований більшовиками штучний голод і переслідування української інтелігенції. Через те в УРСР В. Стефаника перестали згадувати аж до 1939, коли почали представляти як прихильника радянської влади.
Після відмови В. Стефаника від більшовицької пенсії митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. В. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.
Останні роки життя письменник терпів нестатки й тяжко хворів. Помер 7 грудня 1936 й похований у рідному селі.
РЕДАКЦІЯ
Публікуємо статтю літературознавця Михайла Василенка,
присвячену ювілею Василя Стефаника.
Хвилі й миті радикала Василя Стефаника
На ювилеї політичного і громадського діяча та письменника Михайла Павлика В. Стефаник не величав ювілянта, безприкладного ідеаліста й мученика за ідею, він назвав його своїм приятелем і учителем та перепросив його за те, що на ювілейне свято не прикликав тих злидарів та понижених, із поміж котрих сам М. Павлик вийшов, для яких працював. В. Стефаник ствердив, що колись на поклик Павликового імення ті злидарі й мученики самі прийдуть із новою вірою й новою піснею в серцях: «А сьогодні нам, твоїм учням і приятелям прости за отсю холодну і чемну публику твого ювілею» – таким був вирік ювілеям В. Стефаника.
Чи на концерті, який нинішнього дня уладять на честь В. Стефаника, найбільшого сучасного поета України також буде хтось перепрошувати самого новеліста за холодну і чемну публику? Чи може цей запрошений, найперший Гість зустріне безліч таких очей, що в них горить чистий, освячений огонь та зрадується ним? І може в них дивлячись, письменник пригадає минулу молодість, а відгадає краще майбутнє, що зацвіте й виросте на кістках наших героїв? Сьогоднішніх. У час війни з найбільшим ворогом Світу і найперше українським – московськими зарізяками.
Але минув час. В. Стефаник із тайників глибокої чутливої і вразливої душі добуває історію «кленових листків», хлопських сиротят і всі жахливі злидні похилених, сільських хаток; може саме тому, що за страждання й кривди поневоленого він приносив жертву свого чуття, ламаючи своє серце, не жаліючи своєї крові, спалюючи себе самого.
Відомий біограф Василя Стефаника Роман Горак, скурпульозно досліджуючи життя й творчість письменника в трилогії «Василь Стефаник» (2017) та в працях «Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника» (2018) і «Василь Стефаник. Біографія» (2020), посилається на маловідомі матеріали тодішніх провідних письменників. Це різноманітні спогади, замальовки, листи, статті, оповіді, нотатки, замітки.
Головним у цьому різні характеристики життя і творчості В. Стефаника, зроблені його побратимами як по письменству, так і по Українській радикальній партії. Стефаник пише тільки про село. Але це не ідилія, як зазначає один із авторів, це дантове пекло на тісних хлопських загонах, це вірні ілюстрації цієї епохи, в якій з такою силою прийшла пролетаризація українського села. Та тут напрошуються і сьогоднішні висновки про розпорошення, капіталізацію села, зрештою про загарбання земель, лісів, угідь у 21 столітті, в Україні на наших очах.
Нариси Стефаника, це жахливі малюнки в холодній безпросвітній імлі. Із кожної картини вражає безмежний смуток, який так переймаюче діє на читача, який перегортає сторінку за сторінкою зворушаючої трагедії сільського життя.
Час від часу надходять думки і сумніші запитання: невже це все правда? Таке безталанне життя селянина, людини, що ні один промінчик щастя ніколи не засяє над головами тих, що їх нам змальовує Стефаник у своїх оповіданнях?
А як мала дитина, а й та вже пришіптує слова, що колись всіх своїх забере і поїде далеко за море, за якусь невідому Канаду, про котру стільки наслухалась із оповідань старших. А старші вже не говорять про цю країну, тільки продають остатний клаптик поля чи коровину, востаннє кланяються батьківській ниві і йдуть у мандрівку загори й моря, щоби тільки подальші втекти від нестерпного пекла, що їм доля вготовила їм тут на землі.
Письменник і мислитель І. Франко, писав, що В. Стефаник, залишив його наслідником, тобто послідовцем у питання боротьби за краще життя селянина.
Р. Горак після написання цілої епопеї про життя й творчість І. Франка в 10-ти томах, що до сьогодні нікому не вдавалося, та, здається, і не під силу, вибудував свою трилогію про В. Стефаника цілком логічно й послідовно, застосовуючи порівняльну літературознавчу методу в хронологічному порядку, правда інколи відступаючи від цього правила для підсилення певної думки.
А тверджень тих, хто безумовно великий талант новеліста ставив на перше місце в його житті, достатньо. Але це була інтелігенція: письменники, журналісти або політики. Та для В. Стефаника найважливішим було становище бідної людини.
Він так і писав у своїй статті «Жолужки наших робітних людей і читальні», що письменники чи інтелігенція пускає в світ зі щирим серцем книжечки між мужиків, але письменник не певен у користі того чтива. Він наголошує про тих патріотів, які ніколи не були голодні. А Голодний чоловік не хоче ніякої «Русі», навіть сонця божого не хоче бачити. А України?
В. Стефаник пише: «Ті панове, відай, і поняття не мають, як то мужик, народившися, як віл, цілий день божий і наївшися бараболі з хлібом, думає за всі ті «читальні» та «кандибати», та «збори».
Тобто мужикові не до книжки, бо має насущні болючі питання життя. Або як сказав один мужик із Русова, що бідним все одно, хай будуть і турками, «аби-смо лиш не пухли від нужди та голоду».
Як писали дослідники творчості, заслуга для української літератури Стефаника не тільки та, що він життя села зрозумів і відчув, що він з такою вірністю підхопив усі пригнічення селянської душі, але й та, що, як ніхто з його попередників чи сучасників виказав великий артизм і викінченість форми у своїх коротких та наскрізь модерних нарисах.
Але майстерність письменника зрузуміла, бо тло нарисів В. Стефаника це тільки село.
Як зауважує дослідник І. Квасниця, – типи письменника ніколи майже не сміються. Вони тільки згадують, що колись краще було жити, що ліпші були часи, та їх вже немає, настали тісні роки, які з колишніх господарів поробили наймитів – зарібників, що коротати мусять свій вік у тяжкій боротьбі за щоденний хліб. Їх нічого не радує: ні діти, ні знайомі. Батькам осоружні стали їхні сини та доньки, а дітям їхні старі батьки, з яких більше завади мають, аніж користи. Якесь майже немилосердя чується в їхніх словах і вчинках, «вони вічно нарікають, проклинають, б’ють один другого, а потім пють, щоби забути своє горе, щоби бодай на момент пожити уроєним життям».
До такого стану довели обставини… Чи система? Влада?.. Як нині. Сьогодні. Справжнє винищення.
Певне, до такого плачевного стану довело їх життя, чи, як прийнято казати – довели життєві обставини. Це вони є причиною того, що тим людям стало все ненависним на цьому світі. Якби не оте неймовірне, майже патологічне прив’язання до батьківського клаптя землі, то вони давно б усе покинули і пішли світами. Розвіялися на старість, як лист по полі. Пропали.
Іван Дідух із «Камінного хреста» прощаючись із односельцями, сумував за найменшою крихтою в селі, за найменшою дитинкою, а за тим горбом, де тяжко працював, казав, що ніколи не пересумує – не перебанує.
Та, на превеликий жаль, боротися зі злиднями, чинити опір лихові, Стефаникові герої не здібні і робити цього не вміють. Вони суцільно пасивна маса. Безсильні. Всі. Як один. Як і нині, коли несвідома маса голосує за покидків, московських холуїв, чужинців, хто обдирає українців, бідаків.
«Стефаник, – через оте вважає Іван Квасниця, як і вважав В. Дорошенко, а за ним ціла плеяда дослідників, на яких ображався В. Стефаник, – поет села, цього старого, українського села, котре вміло терпіти й гинути».
І. Квасниця зробив цікаве порівняння психології творчості Василя Стефаника з бельгійським поетом Емілем Верхарном, творчістю якого також захоплювався Іван Франко. На перших порах поетичної творчості Верхарн був виключно поетом села. Це село гинуло на очах поета і вводило його у чорний відчай. Бельгієць не міг погодитися, що його кожного дня поглинає місто.
Оця руїна села, основи України, затьмарювала очі і розум письменника.
Те ж саме було і з Василем Стефаником, у родоводі якого було чимало самогубців, про що й говорив у відчаї покутський новеліст. Згадаймо його оповідання «Басараби».
Якщо Е. Верхарн врешті визволитися від цього гріха, пішов у місто, де побачив і почув інші настрої – благородні завзяті серця та ідеальні кличі, то в його поезії зазвучали інші, більш оптимістичні ноти. Верхарн став співцем боротьби і надії на краще майбутнє.
В. Стефаник не зрадив своєму селу і його нелюдським терпінням. В. Стефаник не зрадив своєму селу і його нелюдським терпінням. Залишився там, де чорні скиби землі і чорна та важка секлянська доля.
На письменникові назавжди полишаються селянські рани. У душі, його житті…
Ювілеї не привід чествування героя. Це хіба поклін талантові «правдивого артиста з божої ласки», як сказав І. Франко, на порозі тридцятого року від появи друком перших його творів.
Вельми цікаво про В. Стефаника сказали своє слово його однодумці: Марко Черемшина, Богдан Лепкий, Осип Маковей, Антін Крушельницький та інші.
Та певне, що Юрій Морачевський, хоч і багато та глибоко сказав про друга свого батька, коротко має право на глибину пошанування В. Стефаника в цім короткім реченні: «Стефаник видобув із глибини української народної мови неповторні тони, які нікому більше не вдалося видобути пізніше».
Смерть Марка Черемшини і Льва Бачинського, ювілей товаришки В. Стефаника буковинки Ольги Кобилянської, справа Спілки визволення України та багато інших важливих речей, що дають своїми розмислами поживу мислення для читачів, літературознавців, або тих, хто цінує рідне слово і рідну думку, національне письменство, націю народ.
Так пишучи в листі до шваґра С. Даниловича, який пішов у спілку з поляками і облишив український радикалізм, В. Стефаник наголошує: «Всілякі «унії» політичного чи церковного характеру були ведені ренегатами, або денаціоналізованими елементами. Виключаю тут всілякі мири і перемир’я, які роблено в нашій історії після воєн за визволення української нації. Але тоді угоди ніколи ніяким добром не кінчалися для нас, а їх автори менше-більше мали такий кінець як і Ви маєте – гіркий фінал.
Поляки не вважають нас за другу сторону політично-національну, вони трактують нас «per non sunt» (ніби нас нема – лат.). Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації – це є полювання на фізичну загибель нашої нації» (18.02.1923).Приблизно в той же час подібну думку висловлював і визначний світовий вчений, перший президент Української академії наук Володимир Вернадський: «Скільки Московщина не клялася б у добропорядності й вірності, скільки договорів не підписувала б – стільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Московії традиційна. Це підніс на державницький рівень несамовитий ворог України цар Петро І».
Ще у 18 столітті це стверджував на національно-українському досвіді боротьби з Московією автор першої української Конституції, гетьман в екзилі Пилип Орлик: «Москва узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з Вітчизною нашою вчинить, тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і Вітчизну в безодню кине, і вольності позбавить».
У зв’язку з агресивним нападом 2014 року московитів на Україну, це повністю стосується нинішнього життя українського суспільства – фізичне винищення патріотів на війні з москалями й національно-соціальний геноцид внутрішньої влади всіма методами, у тім числі й винародовлення.
Московщина – це абсолютне зло, що веде до смерті кожен народ, що визнали справедливі і чесні вчені, академіки, письменники, публіцисти. Етноцид – споконвічна політика московської імперії, яка має зникнути з планети. Така думка багатьох мислячих людей.
Остання збірка оповідань В. Стефаника, його смерть, похорони, вшанування письменника після його відходу у вічність нагадують нам про зроблене новелістом світого рівня.
Василь Стефаник заповів, щоби за своє життя народ боровся за ту свою Україну, бо ж вона плаче нині за своїми дітьми. Голосить, аби були в купі. Наче прохання до сьогоднішнього краянина.
Нема ціни зробленому покутським новелістом. Але велика цінність і праці львівського дослідника Романа Горака, що вмістилася в тритомник. Він має величезну перевагу над усім зробленим у знанні про життя Стефаника.
На сьогодні це своєрідна боротьба за свободу, життя кожного новеліста, де подана широка панорама тодішнього життя великої людини рівня Тараса Шевченка й Івана Франка. Зрештою буття не лише покутянина, а сина української землі. Великої людини, неперевершеного письменника.
У метричній книзі померлих села Русова Снятинського повіту (книга за інвентарним номером 16 Снятинського ЗАГС) записано: «7 грудня помер, а 9 грудня 1936 похований Василь Стефаник, син Семена і Оксани, вродженої Кейван, вдівець по Ользі, вродженої Гаморак, відомий письменник, літерат, замешкалий в Русові. Народився 14.05.1871 року. Причина смерті – артеросклероз серця. Хоронив отець Михайло Дольний».
Невдовзі, по смерті В. Стефаника, прийде в українську літературу група письменників, як це, наприклад, Ірина Вільде. Ще молоді Іван Керницький, Богдан Нижанківський та Іван Ткачук, яких вважали антирадянським і не друкували. Ці та інші письменники сповідували у своїй творчості життєві й естетичні принципи великого Стефаника.
А величним спадком для читача лишається Стефаникове слово правди і болю за українця від землі – хлібороба.
Михайло ВАСИЛЕНКО
Василь Стефаник Біографія. Історія України.
У цьому відео Ви дізнаєтесь цікаві факти та вражаючі історії з життя Василя Стефаника. Василь Стефаник – талановитий український письменник-реаліст. Його творчість припадає на кінець ХІХ та на початок XX століття. За життя письменник видав п’ять збірок оповідань, і всі вони викликали подив критики того часу, публікувалися в Канаді та Чехії.
IMedia Master
Василь СТЕФАНИК
Яким насправді був класик української літератури Василь Стефаник?
Машина Часу
