Купало – Літнє Сонцестояння, Вершина Літа
Купало – Дух Літнього Сонця, і йому приурочене однойменне друге свято Сонячного Ладового Кола в пору високого Літнього Сонцестояння й Сонцевороту.
Літнє Сонцестояння настає 21 (у високосний рік – 20) червня.
У 2024-е літо мить Сонцестояння припадає на 20 червня, на 23 годину 50 хвилин за київським часом. У цю мить Сонце перебуває у найпівнічнішому пункті екліптики – пункті Літнього Сонцестояння. В пору Літнього Сонцестояння в Північній півкулі Сонце – в зеніті, тому день – найдовший, а ніч – найкоротша: за київським часом схід Сонця – о 04:46, а захід – о 21:13. Тривалість дня – 16 годин 26 хвилин, а тривалість ночі – 7 годин 34 хвилини.
У зеніті Сонце найвище здіймається над Землею й дає найбільше тепла і світла – виявляє свою найвищу життєсійну силу для земного життя.
В пору Літнього Сонцестояння Сонце в Північній півкулі підіймається на Небі найвище, бо Північний полюс Землі найдужче нахилений з земною віссю до Сонця.
Літнє Сонцестояння знаменує початок астрономічного Літа в Північній півкулі й Вершину циклового Літа.
А в Південній півкулі навпаки – Сонце опускається на Небі найнижче, бо Південний полюс найдужче відхилений з земною віссю від Сонця. У Південній півкулі починається астрономічна Зима.
Сонцеворот знаменує найвище піднесення й початок опускання Сонця в його видимому рухові по Великому Колу Небесної сфери. Хоч після Сонцестояння-Сонцевороту дні коротшають, а ночі довшають, та Літо ще сповнюється теплом, що й засвідчує народне спостереження: «Сонце повертає на Зиму, а Літо – на спеку».
У пору високого Літнього Сонцестояння Українці святкують прадавнє природне свято – Купало. Сонце-Купало знаменує Вершину Літа, буяння життя в Природі й духовне вивершення людини.
Купало – Давньоукраїнське, дорелігійне Сонячне свято буяння життя
Купало знаменує в Ладовому колі Вершину Літа й буяння життя. Літнє Сонцестояння й Сонцеворот – пора галактичних змін на Землі: змінюється енергетична вісь обертання Землі довкола Сонця, оскільки змінюється обертання Сонячної системи відносно центру нашої Галактики – Чумацького Шляху.
Як Чумацький Шлях уладовується у Світовій Всеєдності, так і Земля уладовується в Сонячній системі й Земна Природа енергетично вивершується, оновлюється в безупинному обігові Землі довкола Сонця.
В Українському природно-космогонічному світогляді Сонце є виявом світлої сили Рода – життєзароджуючої сутності, безвічного джерела Життя, а Земля є виявом життєродної сутності Природи. Сонце й Земля у своєму космічному рухові разом становлять Сонячне, Ладове Коло, яке є виявом Світового Ладу – Всеєдиного самородного первеня і вселадуючого принципу Життя.
Чотири сезонні положення Сонця в його видимому рухові по Великому Колу Небесної сфери в процесі реального обігу Землі довкола Сонця визначають у Ладовому Колі чотири великі природні святково-трудові пори в житті хліборобів та встановлюють найточніший астрономічний календар – Сонячний колодар (Сонця-Кола дар).
Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Великдень), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).
За прадавнім Українським космогонічно-міфологічним світоглядом, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили Хорс є синами сонячного Рода-батька й земної Родиці-Природи-матері, які зароджуються з самородного первеня Ладу й породжують усе живе в Білому Світі. Чотири сезонні яви Сонця складають цілий Сонячний цикл – Літо.
Оскільки в агрокультурі основною, життєродною порою є Літо, традиційно Українці називають повний колообіг Землі навколо Сонця – Літо, а не рік. І відлік днів Новоліття в нас традиційно починається з весняного Рівнодення – з Великодня. А вершиною Літа є Літнє Сонцестояння. Віддавна Українці відлік часу в Природі й людському Світі ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.
Ярило як ярий дух Весняного Сонця знаменує наростання його життєзароджуючої снаги й пробудження Природи навесні, відродження земного Білого Світу й початок Нового хліборобського літа – Новоліття.
А Купало як дух Літнього Сонця знаменує зрілість життєзароджуючої снаги Сонця й життєродної сили Землі.
Проміжне свято між Великоднем і Купалом – Зелена Неділя. В сьому неділю після Великодня, другим весняним святом – Зеленою Неділею наші предки вшановували життєродну силу Землі – яву оновленої Природи в буянні зела. Споконвіку Зелена Неділя – свято Матері Землі. «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…» (М. Гоголь).
Зелена Неділя (Клечальна Неділя, Троянове свято, Зелені Свята) – перше літнє свято, що одночасно знаменує і завершення Весни, і прихід найтеплішої пори року – Літа. Зелені Свята присвячені вшануванню дерев і рослин як виявів життєродної сили Природи. До Зелених Свят готуються в Зелену Суботу – прибирають домівки й клечають гіллям клена, липи, прикрашають лепехою, любистком, м’ятою, іншим духмяним зіллям.
У дохристиянську давнину обрядодії Зелених Свят присвячували Сонцю, Землі, Воді, Нивам, Сіножатям, Лісу, Квітам, Русалкам: водили тополю, завивати березу, завивали Шума, проводили русалок та справляли інші обряди. У цих обрядодіях виразно виявляються вегетаційні мотиви, пов’язані з величанням росту рослин. Чи не найтаємничіша обрядова пісня-веснянка «Зелений Шум» (інші варіанти «Шум», «Плетений Шум»), якою славлять Шума – духа Лісу. Наші предки в давнину чули духа Лісу, як він шумить, тож і Ліс називали Шум. Українська прадавня пісня-веснянка «Шум» у виконанні нашого фольк гурту «Go_A» на 65-у пісенному конкурсі «Євробачення» у 2021 р. стала найпопулярнішою у Світі.
Зелені Свята починалися в Зелену Неділю з поминання духів предків. У прадавню пору, коли ще не було християнських цвинтарів, наші предки хоронили покійників на полях, у лісах і там же справляли їм поминки-тризни. Звичай давньої тризни донині зберігся в Східній Україні, коли на Проводки люди розкладають їжу й питво на могилах родичів, частують усіх і так поминають своїх предків.
А завершувався тиждень Зелених Свят (Зелений або Русальний тиждень) проводами Русалок у понеділок, тому цей день зветься Русалчиним або Мавським Великоднем. В Українському прадавньому міфопоетичному світогляді русалки – таємничі сутності Природи, берегині нив, вод, лісів, тому на їхню честь справляли відповідні обряди. Русальні обряди – славлення Сонця, Землі, життєродної сили Природи, вони символізують єдність усього існуючого у Світі. Обряд проводів справляли жінки: заквітчані квітами, вітами ходили лісами, полями й співали «Проведу русалочок до бору, сама вернуся додому…». Русальні обрядодії належать до найархаїчніших календарних обрядів Української агрокультури. З насадженням християнства Зелені Свята було зміщено в часі – прив’язано до Свята Трійці й перейменовано на Трійцю, а пісні названо троїцькими піснями.
Християнська церква підмінила природне свято Зелену Неділю своєю догматичною Трійцею, яку відзначає в п’ятдесятий день після Паски. Церковний догмат Трійці визнає існування єдиного Бога в трьох іпостасях – Отця, Сина і Духа Святого, чим заперечує Материнську Земну первину в природному світогляді агрокультури. Догмат чоловічої «трійці» показує абсурдність штучного християнства, де немає місця жіночій первині – Природі. Догмат «трійці» – Бог у трьох особах: Отець, Син, Святий Дух. У Біблії поняття «трійця» відсутнє, його придумали наприкінці ІV ст. богослови в чоловічих монастирях.
У пору Літнього Сонцестояння Мати Земля – у найвищому розквіті. Купало знаменує вегетаційний період – пору найактивнішого розвитку Природи, буяння Життя.
На свято Купала вся рослинність нестримно росте – досягає свого апогею: розквітає, розмножується, і люди радіють життю. На Купала квіти й трави набувають найбільшої цілющої сили.
Купальський обряд знаменує радість буяння Природи, зрілість людського єства й супроводжується паруванням і пошлюбленням зрілої молоді. Духами-покровителями любові й парування, пошлюблення й родинного ладу, щастя є парні духи Ладо (Род-Батько) і Лада (Родиця-Мати).
Купальський обряд – священнодійство на честь ладування чоловічої й жіночої первин та космічно-земного шлюбу Сонця й Води. За ясновідним світоглядом народів агрокультури, саме від шлюбу Сонця й Води народився Білий Світ.
Сонце знаменує Космічний Першовогонь – життєзароджуючу вогняну стихію й чоловічий первінь Рода (Ладо), а Вода-Дана знаменує Космічні Першоводи – життєродну водну стихію й жіночу первину Родиці-Природи (Лади). Поєднання чоловічого життєзароджуючого первеня Рода-Ладо й жіночої життєродної первини Родиці-Лади породжує Життя.
Головним життєродним знаком свята Купала є Купайлиця – гілка Світородного дерева верби, яка символізує любов і шлюб та покровительку любові й шлюбу – Ладу. А таємничий цвіт папороті символізує пробудження в серцях пломеню кохання.
Купало – прадавнє найтаємничіше, найпоетичніше народне свято кохання й шлюбу. Пошлюблення парубка й дівчини освячує священний шлюб Сонця й Води.
Купальська ніч – найсприятливіший час для зачаття дітей. Діти від Купальського шлюбу народжуються на Великдень і мають особливу життєву долю.
Купало – величне космогонічно-природне свято. На цьому святі Сонця й Води відбувається єднання Людини й Природи. Звідси ритуально-гігієнічна суть свята – очищення Вогнем і Водою: молоді парами стрибали через очисне купальське багаття й купалися в чистих водах. Бо на Купала Сонце й Вода набувають великої очищувальної й живлющої сили. Купальський вогонь спалює все нечисте, зле, а вода дає живлющий заряд сили й міцності.
Вода символізує першоджерело життя, життєву силу, глибинну пам’ять і відродження, оновлення життя. Вода – символ чистоти, здоров’я, парування й продовження роду.
Віддавна в Українців Купалові був присвячений четвертий день тижня – Купаль-день, очисний день, який перед Велико-Днем зветься Чистий четвер.
Віддавна в Україні перед святом Купала спалюють солом’яне опудало – Марену. Обрядове спалювання Марени символізує вмирання й відродження Природи, а також таким обрядом викликають дощ. У давнину обряд Марени справляли двічі на рік: на Великдень спалюванням Марени проганяли Зиму – Мару (зимовий морок, ніч), а на Купало сонячно-вогняний дух Купальського вогнища спалював Мару-ніч та відлякував майбутню Зиму.
Купальські обряди в інших аграрних народів
У західних Слов’ян купальське обрядове багаття зветься соботка, звідси й назва свята Купала – Соботка. Обидві назви – Купала й Соботка – мають сонячну, вогняну етимологію й означають – скупчення (купа), зібрання (собор) людей довкола обрядового вогню-багаття. Звідси й значення слова собота-субота – со-бути, разом бути при Світлі, з духом Сонця-Світла в серцях. У Сілезії є священна гора західних Слов’ян – Собутка, де в давнину проводили купальські зібрання.
Обрядодія купальського свята, під час якої палять на горах ватри, в Карпатах називається соботкою, а в Лемківщині – собіткою. В карпатських піснях згадуються: Грім-Собота, Громова Собота – висока гора, тобто гора Собот – гора Сонця чи Грому-Перуна.
Грім-Перун у Давньоукраїнській міфології – дух-громовержець, володар Неба, носій блискавки. А саму блискавку, зокрема кульову, наші предки називали Родя, означуючи цим найменням життєзароджуючу сутність і яву Рода. Знали, що енергія грозової блискавки очищає життєвий простір, і в ньому відбувається зародження, відродження життя.
День тижня собота-субота знаменує Сонце й Перуна і в давнину звалась Перун-день. Суботкою називали ще досвітки – гуляння неодруженої молоді довкола вогню.
З насадженням в Україні християнства соботу-суботу стали тлумачити як церковний термін суббота, що походить від давньогрецького σάββατον, що в свою чергу походить від юдейського שבת (шаббат – шабаш, відпочинок, юдейський празниковий, сьомий день тижня).
Християнська церква в Україні підмінила прадавнє природне світоглядне свято Купала – Сонячного духа любові, родючості, радості християнським празником народження свого предтечі – Іоана Хрестителя (7 липня). Не змігши викорінити з народної пам’яті прадавню назву свята, стали вживати подвійну назву празника – Івана Купала й перенесли на 7 липня. Івана Купала – ці два непоєднувані поняття є діагнозом хворих на «християнство головного мозку». Хворим марно пояснювати, а здорові люди знають.
Тож не плутайте прадавні природні, дорелігійні свята – святкування-славлення світла Сонця зі штучними, релігійними празниками – відбування культових ритуалів (празник походить від церковного праздность – безділля, неробство, гультяйство).
Корінна хліборобська людність на теренах України відзначає Літнє Сонцестояння ще з доби неоліту, який почався в Україні близько VІІІ тисячоліть тому, що підтверджують обсерваторні курганні комплекси (VІ–ІV тис. до н. е). Завдяки обсерваторним комплексам хлібороби відстежували періодичні зміни в Сонячних циклах для планового ведення аграрного господарства.
Відтоді бере початок і наше прадавнє літочислення за літами, вік якого за Трипільським колодарем налічує 7532 літа. Трипільський колодар виник на вершині розвитку агрокультури на наших теренах. А Трипільському колодареві передував Мізинський колодар, який виник у процесі переходу від збиральництва до агрокультури, й за Мізинським літочисленням нині – 11024 літо.
Свято Літнього Сонцестояння й Сонцевороту Українці називають Купало, Чехи – Kupadlo, Болгари – Орадич, син духа світла Ора.
Духа Сонця в споріднених міфологіях агрокультурних народів уособлюють Український Купало, Давньоіндійський Крішна-Гопала, Давньогрецький Аполлон – тотожні уособлення Сонця, Світла, молодості, захисники сонячних людей – визнавців світла Сонця.
Скандинавські народи святкують Літнє Сонцестояння з давніх давен. У Шведів і Норвежців прадавнє свято Літнього Сонцестояння називається Midsummer (Мідсаммер) – свято Середини Літа. Традиційно свято Середини Літа відзначають 23 червня, увечері при багаттях.
У Норвегії під впливом християнства це прадавнє свято назвали ще Sankthans (Санктган, Санкт Ганс) на честь Івана Хрестителя. Починаючи з ХVІ ст., церква і влада рішуче виступали проти дохристиянських звичаїв святкування Літнього Сонцестояння. Традиція свят Сонячного Кола ослабла в Данії, Норвегії, Великій Британії, та краще збереглася у Швеції, Фінляндії, Естонії, Литві, Латвії.
У Латвійській культурі свято Літнього сонцестояння зветься Лиґо (християнська назва – Янів день), і його відзначають на державному рівні два дні. На Співочому полі в Ризі відбувається велелюдне обрядове Сонячно-вогняне коло – звичаєвий енергетичний резонатор усенародної синергічної взаємодії.
Зрештою всі звичаєві обрядодії Сонячного Кола є моделлю концентрації життєвої енергії для індивідуального й суспільного саморозвитку аграріїв та їхнього господарського дбання. А джерелом енергії саморозвитку всіх продуктивних сутностей у Природі є Сонце. Людям належить розрізняти своє й чуже, аби зберегти ясність світогляду – основи самостійного, самовладованого життя.
Звичаєвість Сонячного Ладового Кола
Саме з ясновідної звичаєвості Сонячного Ладового Кола, зі світлосповідних купальських обрядодій і хороспівів виник унікально життєствердний Український традиційний хоровий спів з його природним ладовим інтонуванням.
Український хоровий спів виник у питомому природному середовищі з внутрішньої потреби людини підтримувати внутрішню гармонію душі й суспільний лад у єдності з Природою й Космосом. Цей спів не обслуговував релігійно-політичну ідеологію, не виконував соціальних замовлень, а функціонував з внутрішньої потреби людини жити в ладу з собою, з громадою й Світом.
Хор – традиційна система співу славенів усепроймаючому, всенаснажному духові Сонця – Хорсові.
У Давньоукраїнській природно-космогонічній міфології Хорс з’являється до людей в усі чотири пори року на білому, сонячному коні й відповідно іменується: навесні – Ярило, влітку – Купало, восени – Сіморгл, узимку – Коляда. Хорс в усіх своїх явах – Дух життєсійного Сонця, Дух Ладу, й одним з його синонімів є Лад. Як писав Осип Юрій Федькович у праці «Колядки старовіцькі»: «Божеством наших праотець було світле Сонечко. Звали його Лад…». Безвічна сутність Хорса–Ладу–Сонця єднає в собі минуле, нинішнє й майбутнє, які виявляються в нескінченному колообігові Всеєдиного Життя.
Отже, поняття хор пов’язане з Хорсом і означає Лад або Сонячне Коло. Згодом первинну, архетипну сонячну сутність поняття хор втрачено, і його почали тлумачити лише як співати разом.
Глибинний сонячно-духовний архетип хор простежується в астральних назвах різних народів аграрної культури: у Єгиптян Хор або Гор – Дух Сонця або Крилате Сонце; в Таджиків Хуршед – Сонце, в Іранців Дух Сонця іменується Хормузд, або Ормузд, а сонячний птах, який співом вістує схід Сонця й настання нового дня, зветься хорус – півень; у Вавилонян півень (кurkie) був символом Духа Сонця.
Архетип хор-гор є також основою поняття громада – гурт, колектив. Прадавнє слово громада складається з двох понять: хоро-горо – Сонце і мата–мада – так у матріархальному суспільстві називали людину. В болгарській мові досі живе архаїчне поняття хора – люди, громада. Отже, архетип хор – ознака людей Сонячної спільноти, уладованих Сонцем, які живуть у ладу між собою й Світом. У первісних хорах співаки розташовувалися за Сонцем – по колу, що підтверджують назви наших прадавніх обрядових хороспівів-хороводів – оркан, кругляк, коломийка (від Праукраїнської назви Сонця – Коло).
Хор в Українській культурі є модулем суспільної самоорганізації, в якому діють внутрішні ладуючі, культуроорганізовуючі, культуророзвинні чинники.
Український хоровий спів пробуджує в людях відчуття волі, сприяє самоорганізованості, духовному саморозвиткові, єднає сонячних людей у збірну культурну цілісність – громаду, народ.
Сонячні люди агрокультури своєю спорідненою працею на Землі, подібно до Сонця, виробляють, випромінюють світлу енергію Життя, взаємообмінюються енергією світла між собою та з Природою й Космосом – підтримують нескінченність, Безвічність Усеєдиного Життя.
Енергопродуктивне життя сонячних людей агрокультури кардинально відрізняється від паразитарного, грабіжницького існування морочних гуманоїдів. Сонячні люди невибагливі в їжі й побуті, бо їхнє життя засноване на постійній синергічній взаємодії, на енергообміні між Сонцем і Землею. Сонячні люди не накопичують багатства, як морочні гуманоїди – раби споживацтва, бо статки і все необхідне для свого саморозвитку люди агрокультури оновлюють у дбанні в кожному новому Сонячному циклі. Джерело їхньої життєвої енергії – у відновлюваному природному ресурсі й продуктивній праці на своїй землі. Основою агрокультури є всеосяжний взаємообмін життєвою енергією між Сонцем і Землею та синергічна взаємодія між людьми.
Синергізм людської співпраці примножує силу й породжує динамічне життєве середовище, в якому самозароджується, самоорганізовується й саморозвивається людське життя в розмаїтті культурних виявів. За принципом синергізму самозароджується, самоорганізовується й саморозвивається життя Всесвіту й Землі.
Взаємообмін світлою життєвою силою – основа Любові як взаємності, владованості в родині, в суспільстві, в Земному Світі й Всесвіті.
Купало – Дух літнього Сонця, Любові, родючості, радості. Сонце-Купало віншують Купальськими хоровими співами й танками:
Коло Купайла обметяно,
Ще й барвінком оплетяно,
Ще й васильочком обтикано,
Нас на Купайла викликано…
Пливи, вінок, за водою,
Пливе доля за тобою;
Пливи, вінок, к бережечку,
Ік рокитяному кущечку…
Ми Купайла іскупали
Та на те літо сховали…
Купальський обряд гармонійно супроводжується пошлюбленням зрілої молоді. Цей глибоко інтимний духовно-природний добір знаменує купальський вінок – символ зрілості дівочого єства. Під заступництвом Купала процес завершується післяжнивними весіллями – зародженням нових родин, заступництво над якими перебирають Род (Ладо) й Родиця (Лада). Цей цикл життєзародження в людському світі символізує нескінченність процесу Світонародження. Отже, Купальська обрядодія символізує весільний обряд космічно-земного шлюбу Світла й Води.
Дівочий Купальський вінок знаменує вершинність літнього Сонця-Купала та вивершення біологічно-духовної зрілості дівчини, готової до пошлюблення:
Чий же то віночок пливе по воді?
Ой Дана-Дана, поміж берегами по воді.То моєй Яринки віночок пливе.
Ой Дана-Дана, у бистрій водиці віночок пливе.Не потопай вінку, зелений барвінку.
Ой Дана-Дана, Купайло-Дана віночок пливе.
Купальський вінок є також знаком Рода-Ладо-Батька й символом нескінченності життєродної снаги Природи-Лади-Матері й Дани-Води.
Обрядові Купальські співи й танки мають вегетаційний характер і сповнені значно вищої енергетичності, ніж великодні веснянки. В їх основі – енергетичний принцип безкінечності Сонячного Кола, яке є виявом Родового Кола – Кола Всеєдності. Сонячне Коло – вияв циклічного оновлення земного життя в нескінченності Всеєдиного Життя.
У Купальському обряді, як і в інших звичаєвих святах Ладового Кола, особливе значення має мак. Голівка маку є символом Матері роду, а в цілому мак символізує збірність родини, роду. Цвіт Купальського маку символізує Білий Світ, пишний розквіт і особисту волю дівчини. У давнину особливі Великодні й Купальські хороводи звалися Мак і мали обрядовий вегетаційний характер – знаменували зростання й розвиток.
Літнє Сонцестояння як вершинна пора зростання в Природі поділяє Літо навпіл. Від літнього Сонцестояння дні починають коротшати – Сонце повертає з Літа на Зиму. Це мить літнього Сонцевороту.
На славу літнього Сонцевороту випікають колоподібний обрядовий Хліб-Колач, який символізує нескінченність Сонячного Кола й Життя.
Вершинну силу Сонця-Купала та літній Сонцеворот символізує вогняне Купальське колесо, яке хлопці пускають з гори в річку, – так котиться Сонце по небозводу з небесної літньої вершини в осінню мокрінь.
Коли хороспіви стихають, люди запалюють од Купальського багаття свічки й пускають у віночках на воду – так ушановують світлу пам’ять предків.
Після купальського очищення вогнем і водою та вшанування предків усі йдуть зустрічати схід Сонця й, здійнявши руки до Неба, співають:
Вийди-виглянь, Сонечко,
усміхнись!
Наше зело-житечко –
колосись!
Виглянь-виглянь, Сонечко –
усміхнись!
Наливайся житечко –
колосись!У цьому закличному хороспіві провідним є вегетаційний мотив зростання-розвитку жита – основи життя хліборобів і символу безвічності Всеєдиного Життя, що його символізує Коло-Вінок, який вінчає-вивершує хліборобське дбання.
Українська прадавня сонцевизнавча аграрна культура й наші передвічні звичаєві свята Сонячного Ладового Кола передують релігійним культам і ґрунтуються на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на самовладованості Світу, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі довкола Сонця й на їх життєродному енергообміні та на дотриманні вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людей і народів.
На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі морально-світоглядна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя та життєдіяльності згідно з істинним знанням.
Джерело сили природно-морального, ясновідного світогляду агрокультури – в Природі: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя» (Піфагор); «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина» (Г. Сковорода).
Природні звичаєві свята Сонячного колодаря сповнені світлої, ясновідної суті й закорінені в духовному просвітленні, ясновіданні, тож їх справляють при світлі Сонця в радості взаємного частування.
У звичаях народів агрокультури немає жертвувань богам, бо в дорелігійному, ясному природно-моральному світогляді немає уявних богів, а є природні яви, й люди взаємно частуються і взаємообмінюються плодами своєї праці на питомій землі за принципом енергообміну між Сонцем і Землею, між Родом і Природою. Люди агрокультури не жертвують живих істот, бо кожне життя священне – благословенне Родом і Природою, і з Родом і Природою єднається, взаємодіє все живе. Цей моральний принцип прадавніх аграрних звичаєвих обрядів – вияв природно-суспільного синергізму й нагадування про взаємодію, взаємодопомогу як основу життя людей агрокультури в Природі й соціумі.
Народні обряди – це форми побутування звичаїв. У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові. Тьмяніють тимчасово, вмирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, аби в наймогутнішому світлі розлитися від них по цілому Світу…» (Микола Гоголь). Ця постійна передача безвічного дієвого знання в людському житті здійснюється через звичаї.
Купало – Давньоукраїнське звичаєве, дорелігійне свято. Звичаї становлять собою моральний, психосоціальний механізм передачі культурної традиції: попередні покоління народу в процесі культурного саморозвитку породжують свої звичаї, а подальші покоління, дотримуючись моральної основи звичаїв, забезпечують власною моральною зрілістю й власним культурним саморозвитком самовідродження збірної цілісності свого народу.
Люди спервовіку живуть за природно-моральними звичаями. Паразитарне панство експлуатує людей за власними штучними законами, узаконеним беззаконням, позбавляючи людей їхнього природного права жити власною моральною волею за рідними звичаями. На живій звичаєвій основі народної традиції базується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад.
Звичаєві первені морального, тобто істинного, людського життя ясно розкрив давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, ніж закони: звичаї – найперші закони». Піфагорові осяяння сповнені світлом безвічної Істини: «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас».
Народна звичаєвість – первинна, дорелігійна морально-світоглядна система життя людини в ладу з Природою і Всесвітом, морально-правова система підтримання ладу індивідуального й суспільного життя на основі законів Природи і Всесвіту. У рідній звичаєвій основі кореняться всі моральні людські закони.
Кожен народ має свою питому звичаєву основу, як і кожна національна держава має свою питому систему права, а їх породжує національний дух: «…Національний дух є вищим законодавцем… Право – явище національного духу» (Памфіл Юркевич).
Живильним джерелом народної звичаєвості й національного права є воля особистого й національного духу – ґенеруюче ядро культурного саморозвитку людини й народу. Тож тільки волею духу на основі рідних звичаїв і законів Природи можливі самовідродження й саморозвиток людини й народу.
Природно-космічні звичаєві свята Сонячного, Ладового Кола поєднують своєю світлою сутністю минуле, нинішнє й майбутнє Безвічного Життя, чого немає в жодній штучній релігії. У сонячних святах являється ясність живої Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розширення свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її єднання з Родом і Природою. Сонячні свята – це широко відчинені двері з Землі до Неба, відкриті енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.
Природні свята мають значення світла, святості й пов’язані з духовною практикою просвітлення, вони базуються на відповідності Сонячному Ладовому Колу, на дотриманні космічно-природних законів і вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.
Сонячне Ладове Коло – циклічне оновлення Земного Життя в нескінченності Всеєдиного Життя.
Купало – свято буяння Земного Життя й природно-духовного вивершення людини.
Бажаю Вам, Вашій родині, всьому Вашому роду й цілому нашому Українському народу Купальської снаги від вершинного Сонця, волі духу в серцях, здоров’я, радості, щастя – Ладу в усіх справедливих справах!
Усім нам міцного здоров’я та потужної духовної й фізичної сили звільнитись від тисячолітньої кабали!
Моральної волі всім людям у справедливій покарі нелюдів!
Відновімо Українську Волю – нашу самостійну силу!
Живім!
© Олександер Шокало, культурософ
20 червня 2024 літа за Григоріанським календарем
7532 літа за Трипільським колодарем
11024 літа за Мізинським колодарем
