І КОЛИ УКРАЇНСЬКА АРМІЯ ВИЙДЕ НА ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН…
Віримо, що Збройні Сили України вийдуть на державний кордон нашої держави. А що далі?..
Так, буде багато клопотів щодо облаштування державного життя на тимчасово окупованих територіях, доведеться докладати гігантських зусиль, аби відбудувати зруйноване ворогом народне господарство й цивільну інфраструктуру, розмінувати кожен метр Українського чорнозему, щоб він знову заколосився життєдайним зерном, на яке розраховує Світ.
А як доведеться адаптуватися тим, хто повертатиметься до рідної домівки, з сусідом, який повірив у вічність там «русского мира» й покористувався чужим майном. У якому становищі опиняться ті батьки, які переконували в цьому своїх дітей і не вчили їх рідному, предківському слову. Скільки ж освітянських волонтерів доведеться залучати до відродження Українства на наших одвічних землях.
Та чи думаємо ми над тим, а що буде з Українством, яке залишається в так званій східній діаспорі? Воно там остаточно розчиниться в чужому морі чи все таки зможе повернутися на Батьківщину, щоб працювати для її розквіту на благо своїх нащадків – живих і ненароджених.
Можливо наші Українці з наддалеких окраїн російської імперії усвідомлять, що для збереження власної ідентичності їм необхідно повернутися на землю своїх предків, яких зла мачуха-доля погнала на чужину. Особливо це стосується таких розселень, як Зелений Клин – це величезний реґіон від Байкалу до Тихого океану, де Українців у 1918 році було більше половини від усього населення. Їх і сьогодні там дуже багато по крові, але більшість з них смиренно ідентифікують себе рускіми.
Нелегкий вибір постане перед сибіряками, серед яких також багато Українців. Але якщо ті, які живуть там зі столипінських переселень, у більшості вже прив’язали себе до суворого клімату, розоравши свого часу величезні масиви родючих земель, і вже не мислять іншого життя, то зовсім інша ситуація складається для тих, хто опинився там після Другої світової війни та їхніх нащадків. Бо ж тоді Українці переселялися до Сибіру не тільки як звичайна робоча сила, а й як інтелектуали, які там займалися розробками новітньої техніки.
Це ж стосується Уралу й Поволжя, де з середини ХVІІІ століття наші селяни не тільки освоювали нові землі, а й організовували чумацький промисел для вивезення солі з озера Ельтон до української слободи Покровської (тепер – Енгельс), у пониззі Волги згодом виникали рибальські артілі Українців, які розвивали цю справу й на півночі Азербайджану.
З Поволжя й Уралу, як і з Сибіру, до речі, не всіх евакуйованих туди в роки Другої світової відпустили до України після травня 1945-го. Це їхні нащадки тепер працюють у цехах Уралвагонзаводу, який перетворили на танковий гігант у роки тієї війни саме робітники й інженери Харкова, де створили в 1940 році знаменитий Т-34. І цю бойову машину харків’яни допомагали освоювати в тодішніх Свердловську, Горькому, як і в Сталінграді й Челябінську. В останньому, де розмістили устаткування харківського заводу з випуску танкових дизельних двигунів, виріс знаменитий Танкоград, у якому говну роль відігравали саме вихідці з України. Звідси, до слова, не відпустили на батьківщину головного конструктора танкових дизелів, двічі героя соцпраці Івана Трашутіна.
Однак на роздоріжжі найбільше опинилося Українців Тюмені. Це вони в кількості 600 тисяч, у більшості з Галичини, відіграли головну роль в освоєнні для російської федерації нафтогазових багатств таких корінних народів цього реґіону, як ханти, мансі, ненці… Завдяки саме і їхнім зусиллям путінська росія змогла нагромадити величезні ресурси й далі заробляє кошти для продовження аґресії проти України.
За роки незалежності не так уже й багато Українців повернулися додому, бо ж і Українська держава не дуже сприяла їм у цьому. Багато випадків зафіксовано, коли патріотичні офіцери, які добилися повернення на рідну землю, не змогли знайти заняття для себе як висококласні військові фахівці. Були випадки, коли й генералам не знайшлося місця в Українській армії. Вона все скорочувалася й скорочувалася, а бойова техніка все продавалася й продавалася – як нібито надлишкова. Як її тепер не вистачає, коли ми третій рік зупиняємо новітню орду зі сходу.
Що ж стосується того суцільного етнічного Українського масиву, який прилягає до державного кордону України, то тут маємо особливо розмірковувати, адже історично Українська Слобідщина, в тому числі й Бєлгородська область, також зазнає руйнувань, бо звідти росія посилає смертоносне залізо на мирні квартали Харкова.
Лунають вибухи і на військових аеродромах Кубані, звідки піднімаються російські бомбардувальники, щоб засипати ракетами наші села й міста. І серед тих пілотів чимало з українськими прізвищами, у деяких навіть батьки живуть в Україні…
А хіба можемо забути про козацьку Стародубщину, північний реґіон нашої одвічної Чернігівщини з часів Русі. На зразок Стародубського подібні полки організовувалися в часи Хмельниччини не тільки на Гомельщині – Брагинський, Лоївський, Мозирський, а й північніше – Могилівський, старшина якого присягала Українській державі.
Не можемо обійти увагою і споконвічну Українську Берестейщину, яка насильно була включена до складу радянської Білорусії в 1939 році. Там Українці не мають належних їм прав як автохтонам. А так зване Придністров’я, яке було вилучено зі складу України в 1940 році без згоди її тодішнього парламенту, що було грубим порушенням навіть Конституції УРСР? Про тамтешніх Українців теж треба забути?
Наша західна діаспора захищена політично, і в своїй значній частині вона є патріотичною. Тож після звістки про перемогу її зв’язок з Батьківщиною обмежиться матеріальною підтримкою, як це спостерігаємо нині, чи вона таки повернеться розбудовувати справжню Українську державу?
А може повториться ситуація, як після Акта 24 серпня 1991 року, коли наша західна діаспора не усвідомила, яка Україна стала самостійною, з яким світоглядом у своїй масі, яким правовим полем і рівнем правосвідомості кожного громадянина, не кажучи вже про традиції економічних відносин.
Тож проблема тоді виникла в іншому: наші земляки з-за океану приїжджали, як правило, відвідати рідні місця, побачити Київ. Але на відміну від Литовців, Латишів, Естонців вони в своїй абсолютній більшості не повернулися жити й працювати в Україну, про визволення якої від московської окупації мріяли всі повоєнні роки. Вони тоді вирішили покластися на нас у цьому, бо ж ми й справді міцніше прив’язані до могил своїх предків та й загартувалися краще в боротьбі за виживання. Як наша західна діаспора вчинить тепер? Про це також мусимо клопотатися, коли звільнимо Крим, Південь і Донбас.
Вийшовши на державний кордон, маємо також проаналізувати дії своїх союзників у війні проти нинішньої росії, ретельно розглянути всі аспекти закулісних договорів сильних світу сього. Й передбачати можливість того, що сталося після 24 серпня 1991 року.
А тоді ж, – згадаймо й не забуваймо! – “великі західні демократи”, починаючи з Президента США Джорджа Буша-старшого, навперебій поспішали на своєрідний поклін до радянського лідера Михайла Горбачова, аби вияснити в того, чи можна визнавати незалежність України… Віце-канцлер Німеччини Геншер 26 жовтня 1991 року навіть “доповідав” Горбачову про те, як він переконував керівників уже проголошеної незалежної України не виходити зі складу СРСР.
Більше того, вже згаданий Президент США Джордж Буш-старший навіть за день до Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта проголошення незалежності України, коли вже був переконаний у тому, що наш народ “переважаючою більшістю проголосує на підтримку незалежності”, зателефонував до Горбачова й наголошував на тому, що в США не хочуть у зв’язку з цим “навіть ненароком створити будь-які труднощі для Вас чи для Єльцина”.
Тому він клявся радянському лідерові, що “після референдуму ми зробимо заяву, в якій буде роз’яснюватися наш підхід і виражатися намір тісно співробітничати з Вами і Єльциним. Зрозуміло, там не буде говоритися про визнання України…”. Тож лише тепер стає зрозумілим, чому США не визнали незалежність України одразу ж після 1 грудня 1991 року, а ще майже місяць консультувалися й намагалися добитися від України багатьох поступок, у тому числі й щодо контролю над ядерною зброєю.
Так було тоді, коли Український народ вирішив жити за власним розумом. Сьогодні він зі зброєю захищає те, що було підтримано вільними голосами Українців, коли їх фактично вперше в історії запитали, чи хочуть вони Самостійної України. І він сьогодні вірить, що його армія вийде на визнаний Світом свій державний кордон.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
