МИ В РОСІЇ – НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ,
про що підписувалися навіть україножери петро перший і лазар каганович
Нині особливого значення набуває Указ Президента України Володимира Зеленського від 22 січня 2024 року про посилення уваги до Українських етнічних теренів, які російські більшовики остаточно окупували наприкінці 1918 року. Йдеться насамперед про Слобідщину, яка нині опинилася в епіцентрі військових подій і де може вирішитися доля її матері України.
Слобідщина споконвіку належить до Сіверщини, й ці землі обжила Українська хліборобська людність. А в XVI–XVII століттях руські колонізатори назвали терени нинішніх Харківщини, Курщини, Білгородщини й Вороніжчини, частини Сумщини, Донеччини й Луганщини Диким Полем. Цей термін означав, що поле пусте, нічиє, і його можна захоплювати. За початком розвитку нашого козацтва стали масово переселятися сюди Українці Наддніпрянщини, які принесли сюди козацький устрій і тривалий час адміністративно належали до Київа. Скажімо, на початку XVIII ст. до Київської губернії указом московського сатрапа петра першого були віднесені Білгород, Брянськ, Трубчевськ, Курськ, Сівськ, Путивль, Рильськ, Лівни, Карачев, Орел, Кроми, Новосіль, Короча, Белєв, Мценськ, Старий Оскол, Обоянь, Хотмижськ, Карпів, Яблунів.
Зрештою, в 40-х роках XVIII ст. слобідські козацькі полки формально звітують канцелярії Гетьманщини, що засвідчує в січні 1742 р. «Генеральная Перечневая табель Малоросійских и Слободских полков…’‘ про присягу імператриці Єлизаветі. З цього документа, зокрема, довідуємося, що в найбільшому слобідському полку — Острогозькому — великоросіян «рядових і разного званія людей’‘ 444. У той же час українців — 2242 особи.
Ця українська присутність на землях колишнього Дикого поля збереглася й у майбутньому. Так, за переписом 1897 року в Курській губернії нараховувалося 523.277 наших співвітчизників, а у Воронезькій – 854.093. Саме вони та їхні нащадки заявили після Лютневої революції в Росії в 1917 році про своє бажання приєднатися до відродженої Української державності. Це їхнє волевиявлення проявлялося в тому числі серед вихідців із названих регіонів і на всіх фронтах Першої світової війни, де вони брали участь у виборах до Українських Установчих Зборах.
Цілком імовірно, що цей рух вплинув і на переговори більшовицької росії в Бересті навесні 1918 року, де Центральні держави поставили їй умову провести розмежування з Українською Народною Республікою за етнічною ознакою. Однак ленін дав наказ голові своєї делегації на цих переговорах християну раковському всіляко затягувати даний процес, тим паче, що червона армія не залишила так званої нейтральної зони на Східній Слобідщині. А коли з закінченням війни німецька армія вийшла з цих теренів, то їх негайно окупували росіяни і більше з них уже не виходили.
Але бажання Українського населення про приєднання навіть до радянської України виразно проявлялося. Так, 1920 року за входження до УСРР однозначно висловилися з’їзди рад Коров’яківської та Кульбаківської волостей Рильського повіту Курської губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської – Путивльського та багатьох інших. Тоді ж з’являється подібного характеру спільна постанова виконкомів Новооскольського, Корочанського та Білгородського повітів, на території яких мешкало майже 650 тисяч осіб. У цьому документі, до речі, зазначалося: «Ще в 1917—1918 роках місцеве населення одностайно висловилося на користь. приєднання до Харківської губернії і тільки німецька окупація України перервала подальше здійснення цього народного бажання».
У протоколі загальних зборів громадян Томарівської волості 4 квітня 1920 року, на яких було присутніми 956 осіб, зазначено:
«Вислухавши доклад участників Білгородської повітової конференції безпартійних по питанню о прилученні до України, збори одноголосно вирішили «звернутись з проханням заступництва перед належними центральними установами з приводу прилучення Томарівської волости Білгородського повіту до території Української Совітської Республіки по слідуючим, одноголосно ухваленим зборами мотивам:
- По походженню населення Томарівської волости українське з своєю самобутньою культурою, мовою, звичаями, норовами і історичним минулим.
- Томарівська волость є простим продовженням однородного чисто українського населення Харківської губернії, отже ніяких технічних перешкод для прилучення її до території Української Совітської Республіки немає.
- В економично-господарському житті Томарівська волость, як і цілий Білгородський повіт, тяжіють до Харкова, як до найближчого центру, з котрого завше забирали як споживчі продукти, так, однаково, і ріжні сільського-господарські вироби і інші предмети сільського вжитку.
- Окрім того, для Томарівської волости Харків є найближчим центром, із котрого вона почерпає духовно-моральні вартости рідної української культури, придбання котрих легше здійснити при навчанні на материній (українській), а останнє (навчання) користніше і з техничного боку більш справдимо у всеукраїнському масштабі.
- Дякуючи малій віддалености і зручности шляхів, всі культурні вартости, а саме: книги, газети і т. и. можуть одержуватись дуже швидче, чим з инших культурних центрів, так, наприклад, газети одержуються у день їх виходу…».
Однак цю та інші численні петиції корінного Українського населення Слобідщини москва проіґнорувала, посилалаючись на нібито повне задоволення духовних запитів місцевого населення через так звану українізацію. Насправді ж така фактично саботувалася владою, що викликало нові й нові рішучі вимоги місцевого Українського населення, які проголошувалися на велелюдних зібраннях. Зокрема, учасники партійного активу тодішнього Суджанського повіту Курської губернії 20 лютого 1925 року поставили це питання перед секретарем ЦК ВКП (б) молотовим на зустрічі з ним у Народному домі.
Його відповідь про те, що «кордони вже встановлені і Суджанський повіт відійшов до РСФРР», викливала велике невдоволення населення повіту. Наприклад, через два дні 433 мешканці села Заолешенки підписалися під таким протестом: «Маючи природне національне і етнографічне тяжіння до України, а також економічне тяжіння до центру України – Харкова і зокрема міста Суми, а не до міст РСФРР, зокрема, до теперішнього повітового міста Льгов і губернського Курська.
Крім того, маючи в своєму складі 100 % Українського населення, яке здавна має Український побут і звичаї, що доказує історичну приалежність до України, з метою здійснення заповітів Леніна на самовизначення народів, підтверджених ХІІІ партійним з’їздом РКП (б) і неодноразові на те вказівки друкованої преси вождів робітників і селян у нинішній час, що особливо яскраво виразилися на останньому Всеросійському Учительському З’їзді, з метою підняття культурного рівня народу малих національностей, Загальні Схід клопочеться про приєднання слоб. Заолешенки до УСРР і тим полегшити економічний та адніністративний зв’язок з такою.
Ми, громадяни слоб. Заолешенки, сподіваємося, що наш голос – голос народу буде почутий центром, і останній, як виконавець волі народних мас селянства, повернеться обличчям до села, піде нам назустріч і з’ясує це питання через свого уповноваженого шляхом плебісциту в населення колишнього нашого Суджанського повіту про його волю приєднання, – чим переконається в законності нашого клопотання.
Насмілюємося обмовитися, що категорична відмова в нашому клопотанні і взагалі мовчанка з цього питання чи просто нав’язування зверху своїх міркувань стосовно встановлення кордонів без згоди на те зацікавленого населення даної місцевості, шкідливо і з недовір’ям відгукнеться на престижі й довірі населення Центральній Владі Рад, котра порушує права на самовизначення».
Подібні звернення постійно надходили і до органів влади УСРР. Тож політбюро ЦК ВКП (б) у під головуванням свого генерального секретаря лазаря кагановича 18 травня 1928 року розглянуло доповідну записку до ЦК ВКП (б) стосовно остаточного визначення кордону між РСФРР і УСРР. Це було викликано створенням Центрально-Чорноземної області, в ході якої з’явилася можливість менш боляче здійснити всі територіальні зміни в Курській і Воронезькій губерніях, включивши українські терени до складу УСРР.
У документі, який підписував до москви україножер каганович, навіть наголошувалося, що «проведення державного кордону між УСРР і РСФРР за етнографічним принципом цілком співпадає з сільськогосподарськими й економічними районами». Відтак, українські більшовики просили москву «винести принципове рішення» встановлення «на основі етнографічних даних точних кордонів між УСРР і РСФРР».
З цим у москві й далі зволікали. А коли на зустрічі українських письменників зі сталіним у лютому 1929 року його запитали: «Чому до України не приєднають декілька повітів Курської та Воронежської губерній», той відповів: «Для нас кордони в межах СССР не мають значіння, питання це стояло кілька років, але ми до цього ставимося дуже обережно. Західня буржуазія в своїй пресі і так натякає, що ми дуже часто міняємо кордони».
Зрозумівши, що українізація наших етнічних теренів у росії пішла не за кремлівським сценарієм, сталін та його найближчі соратники вдалися до нечуваного злочину, аби зупинити відродження й утвердження національної ідентичності – спеціальними урядовими постановами припинили цей процес, звинувачуючи коренізацію наших співвітчизників у саботажі виконання непосильних планів хлібозаготівель. Спочатку така директива від 14 грудня 1932 року за підписами сталіна і молотова стосувалася Українства Північного Кавказу, а наступного дня все українське за межами УСРР заборонялося на всій території СССР.
Відтак негайно стали переводити на російську мову всі українські газети, книгодрукування, радіопередачі й навчання в школах. Лише в Азербайджані, куди не прислали цілком таємного рішення кремля, й далі провадили українізацію шкільної освіти – аж поки з УСРР, куди звернулися за підручниками, не повідомили пошепки про згортання так розрекламованого російськими більшовиками процесу коренізації.
З того часу минуло понад 90 років. Та, як видно з сьогоднішніх репортажів з теренів того ж Суджанського району Курської області, Українська мова й далі живе там. Бо там Українці – на своїй батьківській землі.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
