Сіверія й Болохівщина
Частина друга
Сіверія-Сіверщина й Болохівщина – природно-історичні, господарсько- звичаєві феномени прадавньої Української агрокультури. Давні хліборобські поселення Сіверії й Болохівщини разом з Трипільськими городищами зберігають пам’ять про надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності по обох берегах Дніпра – на теренах цілої України.
Сіверці-Севруки – найбільший Східнослов’янський етнос
Сіверці-Севруки як найбільша Східнослов’янська етнокультурна спільнота з глибоким автохтонним Орійським корінням мала всі історичні передумови сформуватися в потужну Східнослов’янську націю. Однак грабіжницька, колонізаторська політика київорусі, москворусі й сарматоляхів перервала процес національного формування Сіверців-Севруків.
На початку XVІ ст. московська русь розпочала військову аґресію на Північну Сіверщину – землі нинішніх Брянської, Курської, Орловської, Тульської, Калузької, частково Московської й Рязанської областей РФ. Наставлені на Сіверські князівства москворуські резиденти переходили в московське підданство разом зі своїми володіннями. Московська русь мотивувала воєнну аґресію проти Сіверщини й Литви «защитой православия», на яке нібито були гоніння в «язичницькій» Литовській державі. Такий був уже тоді типово москворуський пропагандистський привід для початку війни з Литовською державою та колонізації Сіверської землі.
Той типовий імперський привід русь застосовує для загарбання чужих земель уже 1 000 років. А першою жертвою москворуської імперської експансії стала Сіверія-Сіверщина з її корінним народом – Сіверцями-Севруками.
«Після включення до складу Московії Сіверську землю почали цілеспрямовано заселяти руськими підданцями – служилими людьми різних категорій (дітьми боярськими, донськими козаками) і селянами з внутрішніх районів країни. Метою переселення було створити на місцях опору́ для московської влади. Новопоселенців наділяли землями, які раніше належали Севрюкам. …Почалося їх закріпачення. У самих Севрюків такий розвиток подій викликав активний спротив, першим проявом якого стала еміґрація …на терени Литви (в Україну і Білорусь)… У цих і подальших подіях проявилося несприйняття Севрюками росіян…, а також ворожість до чужої Московської держави. Адже ця держава силою зброї захопила їхню країну, а прибульці-росіяни відбирали за підтримки влади Севрюцькі землі» (Василь Балушок. Сіверська земля – перша жертва «русского мира»).
Москворуські загарбники абсолютно не приймали волелюбного духу Сіверців-Севруків, постійно піддавали корінне населення Сіверщини гонінням і винищенню – провадили нещадний масовий етноцид. А зачищені од корінного народу землі колонізатори масово заселяли руськими колоністами. Так москворусь зламала опір волелюбних Сіверців-Севруків.
Після XVIІ ст. Сіверці-Севруки змушені були залишати рідну Сіверщину й розселятися по різних теренах України. Однак, Сіверці-Севруки завжди відрізнялися своєю родовитістю й духовним типом, високою моральністю й волелюбністю од інших Українських етнічних спільнот, надто від лукавих безрідних русинів, колишніх київоруських підданців, а тепер прибічників москворусі та її аґентури на західноукраїнських землях і колоністів у Сіверщині.
Рятівною силою для Сіверців-Севруків стала місцева Сіверська Козаччина, яка зберегла традицію самозахисту, самоврядування й самостійного сябринного господарювання та гуртової оборони рідного краю. Загальноукраїнський феномен – Козак у Сіверщині мав свою назву – Севрук. Тобто Козаки й Севруки – один військово-господарський феномен.
Сіверські Козаки-Севруки-воїни та їхні нащадки Сіверські Козаки-Севруки-селяни успадкували й зберегли генетику Сіверського антропологічного типу й моральність Орійського духовного типу та продовжили й розвинули Давньоорійську агрокультурну, морально-світоглядну традицію. Сіверці-Севруки належать до Північноіранського антропологічного типу – Сіверського типу: вузькі високочолі обличчя та вузькі горбаті й орлині носи. Ці характерні риси Північноіранського або Сіверського типу переважали в Козаків-Севруків. Та й саме явище Козацтва зародилося в Сіверщині серед Севруків. Сіверці-Севруки найдовше зберігали відвагу, суворість і справедливість справжніх, благородних людей та правочинність вічового принципу-закону Волі, який приймали всі й дотримувався кожен та який став правовою основою Козацького-Севруцького самоврядування. У Сіверській правосвідомості справедливість як моральна Воля народного духу вища за всі штучні закони. Адже «Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути» (Памфіл Юркевич).
Сівери-Сіверці-Севруки повсякчас відстоювали свою національно-культурну й господарсько-державну самостійність. На теренах Сіверщини були три козацькі столиці Української національної держави – Гетьманщини (Гетьманська держава 1648–1782 років): Гадяч, Батурин і Глухів. У 1715–1782 роках на теренах Сіверщини ще тримався залишок Гетьманщини – полковий адміністративний устрій, після скасування якого імператорським указом Гетьманщину поділили на три намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.
Завдяки Козаччині на теренах Слобідщини збереглися корінні Севруки. Хоч їх і силилась асимілювати переважаюча маса русинів – переселенців з західноукраїнських теренів, яких погнала на східноукраїнські терени похмельничанська Руїна й які ставали вірнопідданцями Московії та аґресивним знаряддям москворуської колонізації Сіверщини.
Русини втекли від польської колонізації Правобережної України й служили москворусі в колонізації Лівобережної України.
Незважаючи на зовнішні деструктивні впливи, місцеві Сіверці-Севруки стали дієвим чинником становлення культурного й суспільно-політичного автономічного явища в житті Сіверщини – Слобідської України. Тут у 1651–1765 роках зберігалися релікти Козацького устрою – автономія самоврядних Слобідських козацьких полків. У 1765 імперський колоніальний режим ліквідував Козацьку автономію і на її місці утворив Слобідсько-Українську губернію – адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії. Перша Слобідська Українська губернія проіснувала до 1780, коли замість неї утворили Харківське намісництво, а в 1797 Слобідську Українську губернію відновили, й ця друга проіснувала до 1835, коли її перейменували на Харківську губернію.
Борня Сіверців з колонізаторами – хозарами, київоруссю й москворуссю
Сіверія й Північне Причорномор’я поміж іншими Українськими землями і Хозарським каганатом.
Від середини VII до початку ХІХ ст. тривала масова військова, політична й промислова колонізація Сіверії Хозарським каганатом, Руським каганатом, Московським царством, Руською імперією й Польським королівством. Степову й Південну частини Сіверії (Луганщина, Донеччина, Південне Приазов’я, Північне Причорномор’я) – весь великий простір між нижньою течією Дону й Сіверським Дінцем на сході, середньою й нижньою течією Дністра на заході та від Самари, Синюхи й Інгулу на півночі до Азовського й Чорного морів на півдні в XVI–XVII століттях називали Диким Полем. Цей русько-польський колонізаторський термін означав, що поле пусте, нічиє, і його можна захоплювати. Хоч там споконвіку проживав корінний Український хліборобський люд у господарській, культурній взаємодії з прийшлою скотарською людністю – Печенігами, Торками (Узами), Половцями (Куманами), які з’явилися тут після розпаду Хозарського каганату в середині Х ст. Українські хлібороби разом з сусідами-скотарями протягом Х–ХІІІ ст. чинили опір руській грабіжницькій колонізації, на зміну якій згодом прийшла польська колонізація.
Всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877), критично проаналізувавши княжі літописи, західні й східні історичні джерела в праці «О мненіях касательно происхожденія руси» (1834), обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та заперечив існування давньоруської народності й довів східне, туранське, походження кочових грабіжницько-торгівельних угрупувань русі: «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не Слов’яни». А білорусько-український історик, археолог Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927) згодом підтвердив цю істину: «…Не було народу, який сам себе називав руссю» («Происхождение и первоначальная исторія имени «русь», 1892). Український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919–2006), простежує походження грабіжницької русі з конґломерату хозарів, які до русі колонізували Українські терени: «Першопочатково на цих теренах склалося те, що можна правдоподібно назвати Каганатом русів, бо ці землі були під контролем Хозарського каганату, і торгівля була напрямлена, так би мовити, в хозарський бік. І вожді у русів називалися каганами, бо це титул верховного вождя в хозар. І займалися ті руси головно тим, що контролювали торговища вздовж тих торговельних шляхів… і збирали данину (полюддя) з землеробів…».
Арабський географ, картограф і мандрівник ХІ ст. Аль-Ідрісі називає русь – расія-тюрк і визначає їх розташування по сусідству з такими ж самими грабіжниками хозарами. Туранські раші-расія-русь зовнішнім виглядом (рудоволосі) й способом наживи (грабіжники-торгаші) були подібні до хозар, а воювали з ними за данників – слов’ян. Арабський вчений-енциклопедист іранського походження, «батько мусульманської історіографії» Ат-Табарі нагадав у 914 р. про засторогу Дербентського правителя VІІ ст. Шахріяра: «Я опинився між двох ворогів – хозарів і русі, останні – вороги всьому Світові, й ніхто не може з ними воювати». Вичерпно охарактеризував русь у 930 р. арабський географ і письменник перського походження Ібн Даста: «Русь живе грабіжництвом і торгівлею… Русь пов’язує спільна діяльність, яка характеризує їх не як плем’я, а як військово-торгівельну організацію». Назви хозари й русь, руський не етноніми, а штучні політоніми на позначення конґломератів-химер без етнічних ознак, як і політонім минулого століття «советский», тож писати їх належить з малої літери. Після 300-літнього хозарського данинного владарювання русь стала насаджувати своє колоніальне владарювання на хліборобські й скотарські народи.
Скотарі Половці жили поряд з хліборобами Українцями понад два століття. Коли грабіжницька русь стала розширювати колонізацію Українських теренів, почались війни між скотарями й руссю за життєвий простір, тому в руських літописах степовиків трактують як руйнівну силу для руських кордонів. Одначе, між східною, туранською руссю й тюркськими народами не було кровної ворожнечі, бо вони були споріднені на загальнотюркській основі й підтверджували це взаємними шлюбами між тюркськими й руськими каганами та нижчою знаттю. Єдиним стримуючим маркером була релігія: русь вихрестилась, а Половці й інші «погани» лишились тотемістами (їхні тотеми-оборонці – звірі й птахи).
Руські колонізатори (нащадки хозарів) і польські колонізатори (нащадки Сарматів) змагалися між собою за Українські землі як за свою колоніальну спадщину. Більшу частину Українських теренів колонізувала грабіжницька київорусь, а остаточно загарбала москворусь. Єдиною оборонною силою Української людності від грабіжників-колонізаторів було козацтво. Та руська колонізація була нестримна. На місцях козацьких зимівників, хуторів, слобід москворуські колонізатори ставили свої залоги й військові гарнізони. Так на давніх Сіверських поселеннях поставали «русские города» з завезеними руськими колоністами.
Винародовлена маса руських колоністів своїм аґресивним аморалізмом і злочинністю остаточно зруйнувала етнокультурне середовище Південно-Східної Сіверщини. Так виплодився донбаський соціопатичний тип – химера «новорусов». Тією винародовленою, деґрадованою руськоязикою масою москворуська імперія насаджувала й досі насаджує свою аґресивну колоніальну політику. Ота деґрадована руськоязика маса нині складає п’яту колону русні – оплоту руського колоніалізму в Україні.
Під час нинішньої москворуської окупації Південно-Східної Сіверщини донбаські соціопати, деґенерати-нелюди проявляють крайню патологічну ненависть, жорстокість до Українських людей, надто до полонених Українських воїнів. За 1 000 років руської колонізаторської аґресії на Сіверські землі нелюдство русні набуло ще потворніших виявів, тож виродки самі прирекли себе на погибель, яка невідворотно насувається.
Уже ціле тисячоліття Сіверська земля спиняє собою навали руської аґресії, обороняючи цілу Україну.
Воля Сіверського духу
Сіверія зберегла в прадавніх артефактах історичну пам’ять Української землі від пізньопалеолітичної епохи Мізинської археологічної культури мисливців і збирачів до зародження й розвитку агрокультури в Праорійський і Новоорійський (Слов’янський, Антський) періоди. Ось звідки витоки унікальної Сіверської культурної традиції, зокрема хліборобства, лицарства й духовного аристократизму.
Сіверія-Сіверщина як спадкоємиця Давньоорійської агрокультури та Дніпро-Донецької культурно-історичної спільності стала геокультурним осердям України – Первинною Україною. А Сіверці стали етнокультурним ядром формування й розвитку збірної цілісності Українців – «збірної особи Українського народу» (П. Куліш).
Відродження у ХІХ столітті прадавніх наймень Сіверія, Україна й Український народ, а відтак пам’яті про нашу духовно-культурну й господарсько-державницьку традицію, розпочалося головно завдяки великим Сіверцям – Миколі Гоголю й Пантелеймонові Кулішу, які самі з великою любов’ю плекали ці заповітні наймення й перші у своїх творах надали цим етнокультурним первеням статусу літературного, історичного й політичного.
Традицію давніх Сіверських господарів-воїнів успадкував і розвинув стан Сіверських козаків-селян, які зберегли волю й відвагу, суворість і справедливість, совісливість і пам’ятливість справжніх людей.
Як засвідчив Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Сіверські козаки-селяни становили основну верству – провідний середній клас традиційного Українського суспільства. Сіверські козаки-селяни зберігали давню традицію самоврядування, вічової Волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй питомій землі. Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацько-селянські діти, здобуваючи високу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу Українського народу.
Сіверські козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні аж до початку ХХ століття – до руйнівних революцій, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів, що їх чинив більшовицький тоталітарний режим.
Та ще перед більшовицькою диктатурою Центральна рада соціалістичної УНР своїми штучними революційними законами скасувала в Україні традиційні суспільні стани й задекларувала формальну громадянську рівність. Та 16 жовтня 1918 р. Гетьман Української Держави Павло Скоропадський затвердив універсал про відновлення Козацтва на Сіверщині – Чернігівщині, Полтавщині й Слобідщині. Козацтво як провідний суспільний стан мало стати основою відновлення традиційної верствової структури Українського народу. До Козацького стану належали передусім нащадки давніх козаків і могли записуватися всі охочі, тож за місяць у козаки записалися 150 000 козацьких родин. Та вже у грудні 1918 Директорія УНР задекларувала «трудовий принцип» в організації суспільного життя через формування рад робітників, селян і трудової інтелігенції. Більшовики використали «трудову» модель влади українських соціал-демократів і декорували «советами» свою партійну диктатуру. Більшовики остаточно донищили традиційну верствову структуру Українського суспільства й піддали Український народ нівелюванню у винародовлену руськоязику масу «советского общества». Деґенеративним виплодом «советского общества» стала нинішня необільшовицька русня, яка чинить збройну аґресію на всю Україну, передусім на Сіверщину.
Новітня руська аґресія розбудила в Українцях приспану деформаціями й нівеляціями Волю національного духу – почалась Всеукраїнська визвольна війна за звільнення од 1000-літнього руського колоніального владарювання.
Та новоімперські пропагандисти з численної п’ятої колони русні й прислужницької шостої колони малорусні лукаво-аґресивно проповідують «руськость Українців», мовляв, «ви ж справжні руси, а москалі вкрали у вас історичне ім’я й назву вашої держави Русь». Тож Українцям треба переназватись на русів, а Україну треба перейменувати на Русь. Водночас прокремлівський владарюючий кагал з ОПУ організував провокативну петицію з ініціативою перейменувати назву «росія» на «московія», замінити терміни «російський» на «московський», «російська федерація» на «московська федерація». Арґументація абсурдна: «На нас лежить відповідальність за повернення собі своєї ідентичності та своєї історії». За тією абсурдною арґументацією, Українцям треба «повертати собі» й доктрину «русского міра» – великодержавну ідеологію руського нацизму, рашизму. Так, відволікаючи увагу облудним перейменуваннями Росії на Московію, а України на Русь, кремлівська резидентура в ОПУ, намагається реалізувати свій підступний план захоплення України через внутрішню окупацію кагалом колоніальної адміністрації. Тобто на Українцях намагаються втримати тисячолітнього хомута «руськості», з якого ми щойно почали звільнятися Всеукраїнською визвольною війною.
Жодне перейменування не змінить ідентичності руськоязикої імперської маси, яка називає себе «русскими». Підтверджує це історичний досвід: Українці вже чотири століття називають москворуських підданців «московитами», а їх державу «Московією», а ті все одно лишаються «русскими», руснею – заклятими ворогами Українців. Перейменуваннями хочуть внести плутанину в міжнародне право, щоб унеможливити стягування репарацій фіктивною «Руссю» з фіктивної «Московії». Арґументує політолог Володимир Фесенко: «Це створення симулякрів і евфемізмів замість реальної боротьби з реальним ворогом. Для боротьби з ворогом потрібна його чітка ідентифікація. Щоб всі – і в середині країни і за кордоном – чітко розуміли з ким ми воюємо. А ми воюємо з Росією, а не з абстрактною Московією з історичних архівів. І перемогти ми маємо Росію, а не вигадану Московію. І відповідальність за воєнні злочини і злочини проти людяності має нести саме Російська держава, а не вигадана Московія».
Саме для того владарюючий кагал і підмінює війну з реальною, нинішньою Російською імперією віртуальною архівною тяганиною з уявною, історичною «Московією». Нам необхідно перемогти Російську імперію, а не перейменувати її на «Московське царство». Те облудне перейменування Росії на «Московію» має підступну мету – перейменувати Україну на «Русь» і під тією імперською ширмою цілковито заволодіти нашою землею.
Так намагаючись позбавити корінний народ і його країну історичних наймень через їх деномінування, руські новоімперці марять знову заневолити Українських людей і загарбати Українську землю в руську власність, перенісши на них своє імперське номінування.
Для убезпечення від тих підступних маніпуляцій та від підміни нашої реальної етнокультурної ідентичності облудною політичною псевдоідентичністю нам необхідно чітко усвідомлювати й розрізняти конкретні поняття: Україна й Українці – первовічні етнокультурні наймення корінного народу і його рідної землі; русь, руські, русня, Русія (Росія) – політичні означення колонізаторів і колонізованої ними території, рашизм – назва колоніальної імперської ідеології. Імперські маніпулятори через своїх аґентів і корисних ідіотів намагаються сховати за евфемізмами «орки», «оркостан» та іншими абстрактними назвами з фентезі конкретну злочинну суть свого колоніального режиму. Однак імперська суть русні проявляється сама собою. Так руські антибільшовики-дисиденти лишались руськими імперцями-монархістами. Так само й нинішні так звані антипутінські «харошіє русскіє» лишаються імперцями – апологетами руського необільшовицького імперіалізму.
Для убезпечення од імперської епідемії руськості, од невігластва й політичних спекуляцій Українцям необхідно передусім зрозуміти: москворусь не вкрала в нас ні історичного імені, ні назви держави. Просто нинішня москворусь як нащадок давньої загарбницької русі, яка після загарбання Київа стала київоруссю, намагається оманою привласнити колись потолочені тією руссю Українські землі, а корінний Український люд повернути в руське підданство. Хоч грабіжницька русь і потолочила Українські землі, та вони не стали власністю русі, так і Українські люди не стали руськими. Україна була й є Україною, а Українці були й є Українцями.
Ось факт Української самосвідомості Сіверського люду з найпівнічнішого краю Сіверської землі – Стародубщини, яку в ХV–ХVІ ст. загарбувала москворусь, а в ХХ ст. загарбали руські большовики. Українська щоденна позапартійна газета «Відродження» в числі 72 за 27 (14) червня 1918 р. повідомляла про Українців, які втекли до Новгорода-Сіверського з Мглинського повіту північно-східної Стародубщини (нині – Брянська область РФ) від большовиків та розказують про їх нелюдство: «Большовики переходять демаркаційну лінію, грабують, вбивають і вивозять харчі і худобу. В повіті йде спекуляція продуктами першої необхідности. До Суразького повіту прибуває багато втікачів з Мглинського повіту. Ці втікачі розказують, що большовики силою примушують підписуватись під анкетою за приєднання повіту до Московщини. Хто не хоче, загрожують розстрілом. Майже все населення стоїть за приєднання до України».
Та новоімперські пропагандисти в личинах ряжених «українських істориків» заходять з іншого боку й намагаються прищепити вірус «імперськості України». Мовляв, Україна як «справжня імперія надбала свою територію в результаті збройних війн, насильницьких походів» під проводом руських князів – Володимира, Ярослава й інших Рюриковичів, які й є «українськими імператорами», а завойовані ними землі є нашою «імперською спадщиною». Примітивно проста схема підміни неоруськими неоімперцями реальної Української історії своєю вигаданою історичною доктриною для поглинання України імперським монстром. Українцям необхідно затямити, що київоруські кагани-князі – не «українські імператори», що загарбані руссю чужі фіно-угрські й тюркські землі – не наша спадщина. Зараз весь Український народ відбиває в руських аґресорів свою природно-історичну спадщину – Сіверію-Сіверщину, Приазов’я, Причорномор’я.
Українці – вікодавня збірна етнокультурна цілісність, синтезована з родоплемінних першоелементів у процесі тривалого етногенезу на своїй питомій землі. В основі генотипу Українського народу – корінна Сіверська й Трипільська людність, яка живе на рідній землі майже 25 тисячоліть – від закінчення останнього льодовикового періоду, епохи пізнього палеоліту і до зародження й розвитку агрокультури та до новітньої інформаційної епохи.
Давньоукраїнські агрокультурні суспільства – Сіверське й Трипільське за багато тисячоліть свого розвитку, а за ними й новоукраїнське – Болохівське заклали потужну господарсько-культурну, природно-правову, морально-світоглядну традиційну основу, на якій їхнім нащадкам – нинішнім Українцям належить базувати свою Самостійну Українську Державу.
Болохівщина – незвідана земля
Болохівщина в Українській суспільній свідомості досі сприймається як незвідана, невідома земля – terra incognita. Хоч Болохівщина – одвічна Українська хліборобська земля, спадкоємиця Сіверщини й Трипільщини. Болохівці споріднені з Сіверцями й Трипільцями своєю господарсько-духовною традицією, правовою свідомістю вічового самоврядування, заснованою на генетичному прагненні Волі, та ясновідною суттю свого природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду.
Болохівщина найдовше лишалася реліктовим осередком Трипільської агрокультури, розпросторившись на північно-західних теренах Трипілля-Кукутені: у межах нинішніх Вінницької, Житомирської, Хмельницької областей. Болохівщину населяла корінна хліборобська людність, яка обжила, окультурила свою рідну землю з давніх давен.
У ХІІ–ХІІІ ст. Болохівська земля займала великий простір, що охоплював верхів’я Південного Бугу, басейни річок Горинь, Случ, Тетерев, межувала з Галицькою, Волинською й Київською землями. Територія історичної Болохівщини має форму еліпса й дорівнює території Бельгії чи Нідерландів.
Болохівська земля (в центрі) серед сусідніх земель.
Болохівщина у ХІІ–ХІІІ ст. була економічно розвиненим і густо заселеним краєм. На теренах Болохівщини зафіксовано 27 городищ з площами поселень до 25 гектарів.
Основні Болохівські міста: Болохів (тепер – смт Любар Житомирської обл.), Божськ (тепер – с. Божиківці Хмельницької обл.), Межибоже (тепер – смт Меджибіж Хмельницької обл.), Ікобудь (Кобуд, тепер – м. Старокостянтинів Хмельницької обл.), Губин (тепер – с. Губин Хмельницької обл.), Кудин (тепер – с. Кудинка Хмельницької обл.), Городець (тепер – с. Городище Хмельницької обл.), Дядьків (тепер – с. Дяківці Вінницької обл.), Деревич (тепер – с. Великі Деревичі Житомирської обл.), Білобережжя (тепер – с. Старий Остропіль Хмельницької обл.), Микулин (тепер – с. Микулин Хмельницької обл.), Чернятин (тепер – с. Великий Чернятин Хмельницької обл.), Колодяжин (тепер – с. Колодяжне Житомирської обл.), Городеськ (тепер – с. Городське Житомирської обл.), Мунарів (тепер – с. Городище Житомирської обл.), Прилук (тепер – с. Стара Прилука Вінницької обл.), Сімоць (тепер – с. Суємці Житомирської обл.), Возвягль (тепер – м. Звягель Житомирської обл.), Городок (тепер – с. Городище Житомирської обл.), Гольсько (тепер – с. Гульська Житомирської обл.), Жедечев (тепер – с. Райгородок Житомирської обл.), Кам’янець (тепер – смт Миропіль Житомирської обл.), Полоний (тепер – м. Полонне Хмельницької обл.), Житомир…
Так само, як і в Сіверщині, довкола Болохівських міст були збудовані курганні комплекси. У містобудуванні Болохівщини, як і Сіверщини, простежується стійка Українська будівельна традиція, заснована на моделі сільського хліборобського поселення, забудованого концентричними колами з вічовим майданом у центрі. Ця модель простежується і в Трипільських поселеннях.
Земляне укріплення типового Болохівського городища.
Болохівці – працелюбні люди, які славилися своєю самостійністю, відвагою й могутністю. Під натиском руської колонізації Болохівці будували міста – зміцнювали оборону своєї землі. Болохівські міста були укріплені неприступними валами й глибокими ровами, які за потреби заповнювали водою. Будинки в містах були одно- й двоповерхові.
Перша згадка про Болохівську землю та її міста зафіксована в «Київському літописові», що разом з «Повістю врем’яних літ» і «Галицько-Волинським літописом» увійшов до «Іпатіївського руського літописного зведення», укладеного в 1420-х роках. Там розповідається про війну за київський великокнязівський стіл між руськими каганами Юрієм Долгоруким та його небожем Ізяславом Мстиславовичем, прадідом Данила Романовича (Галицького). Влітку 1150 p. князь Володимирко І Володарович (Галицький), засновник першої галицької князівської династії, на чолі свого війська йшов через багату Болохівську землю з привабливими містами й селами на Київ допомогти Юрію Долгорукому відібрати київський великокнязівський стіл в Ізяслава. Коли Володимирко Галицький дізнався, що Ізяслав з союзниками, серед яких були й Болохівці, розбив Юрія, то на зворотному шляху пограбував, понищив Болохівські міста й села. Майже ціле століття Болохівці відбудовувалися з руїн та зміцнювали свою оборону. Пізніші згадки про Болохівську землю зафіксовані в Галицько-Волинському літописові за 1231, 1235, 1241, 1257 роки, й пов’язані вони з конфліктами Болохівців з галицько-волинським каганом-князем Данилом Романовичем (Галицьким), який посягав на Болохівщину. На всі Українські правобережні й лівобережні землі тоді претендували конкуруючі київоруські й галицькоруські кагани-князі.
Болохівська земля XII–XIII ст. мала самобутнє становище, являючи собою федерацію автономних Болохівських округ (волостей). Болохівщина була незалежна від Київського, Галицького й Волинського князівств, хоч і межувала з ними. У XIII ст. розвиткові й зміцненню Болохівської землі сприяли віддаленість од центру руської колонізації – Київа та його політичний занепад.
Саме незалежність, самоврядність Болохівської землі найдужче непокоїла імперських істориків ХІХ ст., які не могли навіть уявити, що в XII–ХІІІ ст. були якісь «болохівські князі», які не належали до нащадків св. Володимира, тобто до вигаданої генеалогії Рюриковичів. Особливу природу самостійних «болохівських князів», які за давнім звичаєм називали себе «вожді-брати», уперше почав з’ясовувати український історик, етнограф Микола Іванович Костомаров (1817–1885): «Загадковим і досі непоясненим болохівським князям немає можливості відшукати місця в розгалуженні Рюрикового дому. Видно з усього, це були князі інших давніх родів, що залишилися непідвладними Рюриковичам».
А щодо походження самих Болохівців науковці різних політичних орієнтацій висували свої теорії. Наприклад галицькі русофіли-москвофіли з місцевої професури й попівства Денис Зубрицький, Ізидор Шараневич, Омелян Петрушевич, Омелян Калужняцький вважали, що Болохівці не Слов’яни, а Волохи чи ще якісь переселенці. Така позиція русофілів обумовлена тим, що болохівці не визнавали зверхності руських каганів-князів.
Деякі нинішні русофіли називають Болохівську землю «давньоруською історико-географічною областю», хоч Болохівщина ніколи не була руським володінням і чинила опір руській колонізації.
Після М. М. Костомарова глибоким вивченням Болохівської землі зайнявся Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) – український історик, археолог, етнограф, який особисто брав участь у розкопках Болохівських міст. Саме В. Б. Антонович спонукав до розсекречення історії Болохівщини своїх учнів – М. П. Дашкевича й М. С. Грушевського.
Уперше ґрунтовно дослідив історію Болохівської землі український історик, професор Київського університету Микола Павлович Дашкевич (1852–1908) у праці «Болохівська земля» (1878). На основі літописів і топонімічних даних учений визначив межі Болохівської землі та ідентифікував болохівські міста.
М. П. Дашкевич називає Болохівською землею територію між річками Гориною (Горинню), Південним Бугом і Тетеревом, а північно-західним кордоном Болохівщини означує річку Хомору, де Болохівщина межувала з Погориною. На Півночі ймовірним кордоном Болохівської землі був літописний Чортів ліс – лісовий масив між правобережжям середньої течії Случа й лівобережжям верхнього Тетерева в Житомирській області. За припущенням багатьох дослідників, у ці ліси сходилися люди з Київського князівства, так звані уходники чи бродники, які втікали від сваволі київських каганів-князів та християнізації. Згодом уходники-бродники увійшли до складу козацтва.
Серед археологічних знахідок на теренах Болохівської землі виявлено багато артефактів, пов’язаних з ясновідним, дорелігійним світоглядом Слов’ян та відповідними обрядодіями. Це дає підстави розглядати духовну практику розпорядників обрядів – волхвів як особливий вид діяльності цієї Болохівської суспільної верстви, яка відала сферою життєво важливих практичних знань. Суспільно важливі функції волхвів зазвичай здійснювали виборні племінні вожді – Болохівські очільники-брати. Тож назві Болохівщина цілком логічно відповідає синонімічна форма – Волхвівщина.
М. П. Дашкевич стверджував, що Болохівське суспільство очолювали виборні Болохівські вожді-брати, які залежали від громади і приймали важливі рішення колеґіально, громадою та не визнавали над собою влади сусідніх руських князів. Вчений визначав Болохівщину як автономну територіально-політичну спільність, яка короткий час лише формально відносилась до Волинського князівства.
На переконання М. П. Дашкевича, Болохівці були людьми Слов’янського генотипу, що підтверджують численні арґументи: Слов’янське походження назв поселень, культурна спорідненість з сусідніми Слов’янськими спільнотами, незалежність території проживання, осілий спосіб життя з переважанням хліборобства.
М. П. Дашкевич зайнявся вивченням Болохівщини під керівництвом свого вчителя В. Б. Антоновича, який спонукав до розв’язання Болохівської проблеми також іншого свого учня – українського історика, соціолога Михайла Сергійовича Грушевського (1866–1934). М .С. Грушевський висвітлив цю наукову проблему в третьому томі своєї фундаментальної праці «Історія України-Русі».
Розв’язання М. С. Грушевським Болохівської проблеми стало класичним для української історіографії. Вчений виклав своє бачення цієї проблематики крізь призму власної концепції історичного розвитку України. Зокрема, у протистоянні Болохівців галицько-волинським руським князям М. С. Грушевський убачає прояв «антикнязівського руху». Ще в 1230-х роках вільні громади Болохівської землі протидіяли князівсько-дружинній колонізації й допомагали Галицькій громаді боротися проти руського кагана-князя Данила Романовича.
Провідне значення Болохівської землі в антикнязівському, антитруському рухові відзначав український історик Іван Петрович Крип’якевич (1886–1967) у праці «Галицько-Волинське князівство»: «Коли в 1230–1250 рр. на Побожжі виник народний, протикнязівський рух, населення майже всіх згаданих поселень включилося в нього. Від центру цього руху Болохова Побожжя одержало назву Болохівської землі».
Стосовно етнічної належності Болохівців М. С. Грушевський одразу заперечує причетність до них «волохів»: «Це мусила бути стара слов’янська (українська) людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побужжі. Справді був висловлений здогад, що болохівці – волоські колоністи, але він властиво не має за собою нічого окрім певної співзвучності Болохова з волохами».
Розв’язуючи питання ідентифікації «болохівських князів», точніше Болохівських вождів-братів, М. С. Грушевський стверджує, що вони не належали до владарюючого руського клану Рюриковичів. На думку вченого, у Болохівській землі владу представляла сама «громада», тож саме через те літописець «не знав» імен «болохівських князів»: «Становище князя супроти громади особливим авторитетом не визначалося, репрезентантами князівсько-дружинного устрою вони не були, а були князями в значенні переддружиннім». У цьому питанні М. С. Грушевський є однодумцем М. П. Дашкевича, який вважав Болохівських вождів-братів виборними правителями місцевого походження.
Стосовно приходу Монголів у 1240–1241 рр. на колонізовані руссю південно-західні Українські землі М. С. Грушевський стверджує, що Болохівці добровільно прийняли монгольську протекцію, оскільки вона виявилась для них набагато вигіднішою, бо вони бажали будь-що вирватися з-під колоніального гніту галицько-волинських каганів-князів. На думку М. С. Грушевського, підпорядкування Монголам було не стільки справою Болохівських бояр, скільки ініціативою самої Болохівської громади. М. С. Грушевський переконаний, що монгольська навала не призвела до жахливих руйнувань і запустіння в Українських землях, як те проповідували руські імперські історики.
М. С. Грушевський стверджує, що Монгольський період зовсім не був добою лихоліть в Українській історії, влада Монголів зовсім не була тяжким гнітом, навпаки, для простого люду життя під безпосередньою зверхністю Монголів (Татар) було навіть кращим, ніж існування під гнітом руських князів: «Для низших верств людності татарська зверхність сама по собі не була страшна, сим низшим верствам не жилося дуже солодко і під князівсько-дружинним режимом, і татарський режим міг не даватися їм дуже взнаки, по звісній приповідці, що голий розбою не боїться».
М. С. Грушевський наголошує, що влада галицького князя над Болохівцями була для них набагато гіршою, ніж влада монгольських зверхників, тож вони намагалися знайти будь-який вихід, аби звільнитися з-під гніту «князівсько-дружинного режиму, що тяжким тягарем лежав на народній масі»: «Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, легшого оподаткування. Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, нема ані сліду татарських залог, наставників-баскаків або чогось такого. Обов’язок давати хлібну данину («орати пшеницю й просо», як каже літописець), мабуть, не був дуже обтяжливий». На переконання історика, з приходом Монголів на Українських землях почав відновлюватися лад, що передував «князівсько-дружинному режимові». Тож стає зрозумілим, як складалися відносини між монгольською адміністрацією та місцевою хліборобською людністю.
М. С. Грушевський доводить, що Болохівщина не була унікальною у своїх відносинах з Монголами. Крім Болохівців, були й інші громади, які перейшли під безпосередню зверхність Монголів, не бажаючи коритись руським князям. Під монгольський протекторат постали кілька теренів з переважно Слов’янським людом, які раніше були колонізовані руссю. Так, за твердженням М. С. Грушевського, під пряме управління Монголів перейшли Східне й частина Західного Поділля, Переяславська земля й навіть Київ.
М. С. Грушевський порівнює з Болохівською землею вільні Сіверські землі, які самоорганізувалися на порубіжних теренах, віддалених од колоніальних центрів руських князівств. На думку вченого, саме тут збереглися давні суспільно-політичні відносини, які передували «князівсько-дружинному режимові».
Проти наукової позиції М. С. Грушевського щодо Болохівської самоврядності виступали радянські історики, які успадкували від руських імперських істориків доктрину «монголо-татарського іга». Вони категорично заперечували, що під монгольською протекцією вільним громадам в Українських теренах могло житися краще, ніж під владою руських князів.
Нинішні проґресивні українські історики, критично аналізуючи Галицько-Волинський літопис і в цілому реально розглядаючи феномен Болохівщини, припускають, що «болохівські князі» та «Болохівська земля» були одним з «інфраструктурних проектів» у рамках західного походу Монголів 1240–1241 рр. У тих припущеннях не береться до уваги суб’єктність Болохівщини як реліктового явища давньої системи самоврядування Українських земель. Навпаки, несамостійне Галицько-Волинське князівство під владарюванням золотоординського васала кагана Данила було авангардом Монголів у країнах Центральної Європи.
Болохівці споконвіку жили самоврядними громадами й стали в опозицію до руського колоніального «князівсько-дружинного режиму». Тому в Болохівців одразу склалися особливі стосунки з монгольською (татарською) адміністрацією, і монгольська (татарська) протекція для них виявилася значно прийнятнішою, ніж колоніальне владарювання руських каганів. За таку позицію Болохівців руські імперські й навіть українські радянські історики дали їм образливе назвисько – «татарські люди». В руській та більшовицькій імперській історіографії монголо-татарський протекторат називають «ігом» у значенні ярмо, гніт, хоч насправді іго означає захист, опіка, протекція.
Згідно з М. П. Дашкевичем і М. С. Грушевським, виборна система самоврядування Болохівського суспільства під монголо-татарською протекцією стала прообразом отаманської системи Запорозької Січі. Отаман як слово східного походження означає – голова, обраний сільською радою. Отаман представляв громаду перед адміністрацією Золотої Орди, відав збором податків тощо.
М. П. Дашкевич назвав Болохівську землю колискою козацтва. Започаткованої М. П. Дашкевичем Болохівської концепції виникнення козацтва дотримувався й історик українського козацтва Володимир Олексійович Голобуцький (1903–1993).
З середини ХІІ до другої половини ХІІІ ст. Болохівська земля відігравала провідну роль у відновленні традиційної системи Самоврядної Української державності. На противагу руському колоніальному «князівсько-дружинному режимові» новопосталого Галицько-Волинського князівства у Болохівській землі в ХІІІ ст. ладувала своя система самоврядування з виборними Болохівськими вождями-братами.
Вічове самоврядування Болохівщини
Система самоврядування Болохівщини базувалася на природно-звичаєвому праві вічового самоврядування громади й являлася у справедливому суспільному ладові.
У Болохівщині провідна сила належала самоврядній громаді, воля якої була вирішальною під час розгляду й прийняття життєво важливих ухвал. Тож Болохівські вожді-брати діяли не від свого імені, а від цілої громади, представниками якої вони були.
За М. П. Дашкевичем, Болохівські вожді-брати були виборними правителями з місцевої громади, тобто джерелом влади була сама громада. Оскільки Болохівські виборні вожді не належали до жодних руських княжих династій, то придворні княжі літописці не знали їх і не закарбували їхніх імен.
Саме виборністю влади пояснюється відсутність у Болохівців постійної правлячої династії та жодного імені князя або його родоводу, а згадується лише загальна назва – Болохівські вожді-брати.
В українській офіційній (колоніальній) історіографії утвердилась догма, що Українці, як і всі Слов’яни – бездержавне населення, яке не мало своєї державності аж до виникнення Київоруської держави. При цьому замовчують традиційну родо-племінну форму давньоукраїнської, давньослов’янської державності з правочинним усенародним вічем та приховують колоніальний характер насадженої грабіжницькою руссю паразитарної руської держави. Самодостатність самоврядного життя Українського люду до нашестя русі арґументовано пояснює О. Й. Пріцак: «Землероби, які в той час мешкали на теренах, де потім постала Русь як держава, були цілком самодостатніми на рівні своїх спільнот. Їм не потрібна була жодна держава. Бо ідея держави не постає сама по собі – deus ex machina. Її запозичують або переймають у тих, у кого вона вже так чи так є. А переймають, бачте, завжди лише те, до чого майже дійшли самі й відчули в тому потребу». Потребу в колоніальній державі відчула грабіжницька русь, яка за моделлю Хозарського каганату насадила в Українських землях колоніальний деспотичний режим на чолі з каганами й знищила вічову систему самоврядування корінного народу.
Всенародне віче було основним правочинним органом Самоврядної державності – народоправного родо-племінного державного ладу всіх Українських земель, у тім числі й Болохівщини. Віче (від давньослов’янського віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ. Усенародне віче одностайним волевиявом (консенсусом) приймає спільну Волю. Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права, тому права в Українців традиційно називаються вольності. Воля як фундаментальний дієвий чинник Українського морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Волю-закон приймають усі й виконує кожен. Саме відповідальність людини перед спільною волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної волі. Принцип волі не допускає, аби чиясь особиста сваволя обмежувала волю когось іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і спільно дбають про суспільний лад і господарський гаразд. Вічове самоврядування – наш давній правовий інститут прямого народовладдя: внутрішнього самоладування, самовладдя. Про наше народовладдя залишив точні свідчення пізньоантичний візантійський історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, Слов’яни й Анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді, й тому в них щастя і нещастя в житті вважаються справою спільною…».
Відомо, що за феодальної роздробленості Слов’янських земель, спричиненої усобицями руських каганів-князів, посилилась роль віча в економічному й політичному житті корінного люду. А згадки в літописах про «Болохівських вождів-братів» свідчать про пріоритетні позиції в таких процесах представників колишніх родо-племінних провідників, очільників давніх родів, які залишались носіями традиції родо-племінного самоврядування, що визріло в надрах родо-племінних спільнот задовго до руської монархічної колоніальної державності.
Тарас Шевченко означив наше традиційне самоврядування – народовладдя формулою: «Братерськая наша воля», де воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу.
Болохівських вождів обирало віче, й вони звали себе братами-братарями, як козаки називали себе братами-товаришами. М. П. Дашкевичсвого часу стверджував, що «Болохівські брати» були «виборними вождями» старого, дорюриківського типу, які залежали від громади й приймали важливі рішення колеґіально, за участю громади.
У Болохівщині збереглися: давній родо-племінний лад з вічовим природно-звичаєвим правом, давній адміністративно-земельний поділ, система військової оборони, налагоджений зв’язок та усталена податкова система (на відміну від непомірної здирницької данини, яку стягували руські кагани). Провідним суспільним чинником у господарській і військово-політичній сферах було природно-звичаєве право.
Болохівською землею управляли виборні люди, і вся громада прагнула до самостійності. Болохівські брати вели боротьбу проти намагань захопити їхні землі Галицько-Волинським і Київським князівствами, у яких владарювала русь кельтського й туранського кланів. Усілякі спроби князівської колоніальної влади ліквідувати місцеву самостійність натикалися на громадський спротив.
Літописці при висвітленні тогочасних подій використовували переважно загальні терміни: «болохівські князі», «болохівські міста» і не називали імен очільників. Це свідчить про колеґіальність урядування й про конфедеративний характер державного ладу Болохівщини.
Болохівщина зберігала свою автономію, а в середині ХІІІ ст. Болохівці вели боротьбу проти спроб Галицько-Волинського князівства завоювати їхні землі.
Від часу руської колонізації й християнізації Українських земель вони стали донором людського ресурсу для паразитарного «князівсько-дружинного режиму» та християнської Європи. Потужним явищем протидії руській колонізації й християнізації стали Болохівці – споконвічні хлібороби–сонцевизнавці, які з первовіку населяли Болохівську землю.
Болохівщина лишалася реліктовим осередком давньої Трипільської агрокультури аж до середини ХІІІ ст. Болохівці зберігали давню Трипільську традицію хліборобства й агрокультурної сонячної звичаєвості, вічове самоврядування й природно-моральний світогляд.
Болохівська автономія проти руської колонізації
Задовго до руської колонізації Болохівщина входила до могутнього Волинсько-Дулібсько-Бужанського об’єднання разом з Древлянами, Уличами й Тиверцями.
Через Болохівську землю пролягали важливі шляхи, які сполучали Українські землі з Західноєвропейськими землями, й Болохівські міста мали господарську користь від торгових потоків, які пливли тими шляхами.
Тож Болохівська земля стала об’єктом загарбницьких бажань руських князівських династій та інших іноземців. Отже, загарбницькі змагання за Болохівську землю відбувались між галицько-волинськими й київськими князями та Угорцями й Поляками.
Саме в пору аґресивного розширення руської колонізації прийшли в Українські землі Монголи.
Перший, розвідувальний, загін Монголів, що його спорядив перший правитель Монгольської імперії хан Чингіс (1155–1227), розбив ущент об’єднане військо руських каганів. Ота, перша, битва відбулась у травні 1223 року на річці Калка (нині – Кальчик, правий притік Кальміусу на Донеччині). Для Монголів це була лише розвідка, а для руських каганів – попередження, хоч вони й не зробили належних висновків.
Особливо жорстоку колонізаторську політику провадив на західноукраїнських землях каган-конунг Данило – син візантійської принцеси Анни й київського, новгородського, волинського, галицького кагана-конунга Романа Мстиславовича (1152–1205) з вигаданої династії Рюриковичів. Саме ненажерного кагана-конунга Романа з кельтського клану русі Галицько-Волинський літопис титулує «самодержцем всія Русі». Після підступного захоплення Галичини й Волині каган-конунг Роман об’єднав ці землі в одне Галицько-Волинське князівство. Після смерті Романа місцеві бояри вигнали його синів Данила й Василька з їх матір’ю з Галича та запросили на правління Сіверських князів Ігоровичів.
Тож Романовичі понад 30 років відвойовували свою дармову спадщину, аж доки в 1238 Данилові вдалося захопити Галич і заволодіти Галицькою землею. Перед самим приходом Монголів Данило захопив Київ і посадив там свого намісника – воєводу Дмитра. У грудні 1240 р. Дмитро здав місто монгольському ханові, полководцю Бату (1201–1256) – Чингісовому онукові. Коли в 1241 р. монголо-татарська армія під проводом хана Бату рушили на Волинь і Галичину, Данило поїхав в Угорщину нібито женити сина Лева на королівні з династії Арпадів. Отримавши відмову, поїхав у Польщу й сидів там, доки монголо-татари були в його володіннях. А тим часом його воєвода Дмитро, який прибув з Монголами з Київа, переконав хана Бату йти на Угорщину.
Доки монгольська армія протягом літа-осені 1241 р. перебувала в Угорщині, Данило повернувся в Галич, та місцеві бояри піднялись проти його влади, а в Дорогочин його навіть не впустили. Тоді ж Данило здійснив каральний похід на Болохівську землю.
Тим часом він шукав союзників серед Мадярів і Поляків у боротьбі проти галицьких бояр і сіверського князя Ростислава. У серпні 1245 р. Данило з союзниками у битві під Ярославом переміг сіверського князя Ростислава, завершивши майже 40-річну боротьбу за владарювання над Галицькою землею. Відтоді каган-конунг Данило й став зватися Галицьким князем (походить від давньогерманського konung, kuningaz – верховний правитель).
У 1246 р. Данило Галицький поїхав у столицю монгольського хана Бату – Сарай на нижній Волзі й визнав свою васальну залежність від Золотої Орди. Принижуючись перед ханом Бату, каган Данило випрошував у нього ярлик на володіння Київом та іншими Українськими землями, але випросив тільки право збирати податки в Галиць-Волинському князівстві й зобов’язався надсилати своє військо для участі в походах Монголів (Татар) на Польщу, Литву, Угорщину.
Хитрий, підступний Данило для досягнення своїх замірів владарювати над усіма Українськими землями налагодив контакти з папською курією й почав випрошувати в Папи коронації на руського короля нібито для очолення хрестового походу проти Монголів. Нарешті в 1253 році в історичному центрі Підлісся (нині – Підляшшя) Дорогочині каган-конунг Данило отримав од папського легата Опізіо, посланця папи Римського Інокентія ІV, королівську корону. Будучи васалом двох зверхників, каган-король Данило провадив подвійну загарбницьку, деструктивну політику стосовно сусідніх самоврядних Українських земель для власного збагачення й утвердження свого владарювання над ними. Та зрештою каган-король був повністю залежний од своїх верховних володарів – хана й папи та виконував їхні плани. Хан використовував наймане військо кагана Данила як авангардну силу в походах на християнську Європу. Папа використовував свого короля Данила для експансії католицтва на Схід і глобального католицького впливу на реґіональну політику. (Папська єзуїтська політика простежується донині: у ХХ ст. проявилась в інспіруванні Ватиканом ЗУНР, керованої диктатором-русофілом Євгеном Петрушевичем, сином попа-русофіла Омеляна Петрушевича, яка своїм єзуїтським союзом з Денікіним знищила УНР; а також в інспіруванні ОУН(б), яка таким самим єзуїтством знищила ОУН і УПА; а тепер папа Римський закликає Україну здатись Росії). Тож каган Данило, діючи єзуїтськими методами, з одного боку, привів Половців у Берестейську землю, звідки кочовики допомагали йому грабувати, нищити Литву й Ятвязьку землю, де жив давній балтський народ Ятвяги, якого намагався завоювати ще Ярослав Мудрий. З другого боку, король Данило тримав при своєму дворі католицький орден францисканців і таємних христових рицарів тамплієрів, які очолювали хрестові походи й заробляли великі капітали на лихварстві, тож їх називають архітекторами нинішнього банківського лихварства й великого міжнародного кримінального фінансового бізнесу. Так Данило Галицький за допомогою лихварів-тамплієрів намагався реанімувати на Українських землях колишнє руське грабіжницько-фінансове владарювання.
Прихід у 1240 р. основного війська Монголів під проводом полководця Бату поклав край колоніальному владарюванню русі в Українських землях. То було наймогутніше на Євразійському континенті військо високоорганізованої, скотарсько-кочової Монгольської імперії, яка розпросторилася між Японським і Каспійським морями й стала другою за площею імперією у світовій історії після Британської імперії. Прихід такої могутньої військової сили слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну кампанію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.
Поряд з такими енергопродуктивними, проґресивними імперіями, як Британська й Монгольська, руська грабіжницька імперія є деґенеративним породженням винародовлених ізгоїв-паразитів під загальною назвою русь, які гноблять, визискують, винищують колонізовані народи. Русь – не народ, а винародовлений грабіжницький конґломерат, що склався зі степових грабіжників туранців – рашів-рас’я, еллінізованих юдеїв – расія й кельтсько-германських грабіжників – рузі-русь. Увесь той конґломерат становив собою грабіжницько-торгівельну компанію під збірною назвою русь. «Кочовиків, яких винаймала компанія Русь для ловитви рабів і для охорони торгівельних шляхів, називали русами. Бо вони діяли від імені цієї компанії. …Тому й варягів, які діяли від імені цієї компанії, називали русами» (О. Й. Пріцак).
Русь після розвалу Хозарського каганату стала монопольно колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною й відтак стала осілим грабіжником – колонізатором, як перед нею були скіфи, сармати, готи й хозари. Ставши з кочового грабіжника, ловця рабів, осілим грабіжником, русь через свою малочисельність і далі наймала у свої військові дружини варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами. Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-грабіжників намагався облагородити себе приписуванням до фіктивної династії рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.
Українські історики, сходознавці Олександр Галенко (1960) і Олесь Кульчинський (1980) у Вступі до видання хроніки турецького історіографа Мустафи Наїма «Історія Наїми» (2016) у їхньому перекладі, наголошують: «Україна протягом усієї історії була прикордонням. Спочатку тут знаходилося прикордоння Середземномор’я та Євразійського Степу, а згодом і Русі. Проте Україна вважається спадкоємцем лише Русі, а надзвичайно обкрадає її історію, залишаючи за її межами весь Південь, до його включення у Російську імперію. Між тим, український Південь почав згадуватися у писемних джерелах за півтора тисячоліття до Русі, а його опанування українцями є подією світового значення. … Інша річ, що спадщина зниклих цивілізацій Півдня України залишається неоціненою самими українцями, не кажучи про всіх інших. Тому не дивно, що українцям виявилося важко знаходити в історії арґументи, відстоюючи європейський вибір перед лицем ідеологічної і воєнної аґресії Росії».
Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі на Українських землях, як перед тим гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання скіфів, сарматів та еллінізованих юдеїв над хліборобами Північного Причорномор’я. Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили свою проґресивну систему оподаткування: невеликий натуральний податок становив десяту частину з доходів. На звільнених од грабіжницької русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й почав відновлюватися приріст місцевої людності. По суті Монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони були зацікавлені вести життєво необхідну торгівлю.
Безпосереднім свідченням сприятливої для корінної людності господарської політики Монголів став трактат католицького священика магістра Роґерія (1205–1266) «Жалісна пісня». Роґерій був папським вивідувачем у ставці Монголів під виглядом монгольського бранця (сам здався в полон). Свої враження Роґерій описав по свіжих слідах подій 1240–1241 років: «З приходом Монголів населення поховалося по лісах. Монголи оголосили, що усім, хто вийде з лісів до певного терміну, буде збережено життя й дозволено повернутися до своїх домівок. Вийшло чимало люду, так що територія за три дні довкола була заново заселена. При цьому монголи дозволили кожному поселенню обрати собі отаманів для представлення громади».
Свідчення Роґерія сприяли формуванню папської політики щодо Монголів, зокрема, місії католицького ченця-францисканця Плано Карпіні (1180–1252) в 1245–1246 роках у столицю хана Бату – Сарай на нижній Волзі та в столицю Великого хана Монгольської імперії Ґуюка – Каракорум з метою навернення Монголів у християнство. Та Монголи лишились вірні духам Природи й своїм тотемам. А Карпіні залишив цінні записи про свої подорожі: «Історія монголів, яких ми називаємо татарами», «Книга про татар», де подав дуже цінну інформацію про Монголію й Україну. І в той час, і в пізнішій історіографії Монголів ототожнювали з Татарами й прихід Монголів називали «монголо-татарською навалою», оскільки Татари прийшли разом з Монголами як союзники. Власне Монгольські племена, яких у 1206 р. об’єднав хан Чингіс, були нечисленні. Та довкола них об’єдналися всі Тюркські племена під загальною назвою Татари й відтак Монгольська імперія отримала другу назву – Татарська імперія, а державною мовою імперії стала одна з найрозвиненіших тюркських мов – Уйгурська мова. (Нині налічується понад 10 млн носіїв уйгурської мови – давнього тюркського народу Уйгурів, яких у 1949 р. окупував комуністичний Китай, за участю СРСР, і тепер піддає їх етноциду).
З приходом у 1240 р. основного монгольського війська в Українські землі руські кагани з варязькими дружинниками й місцевими вірнопідданцями одразу повтікали з Наддніпрянської України на Захід – на Галицькі, Волинські землі й за Карпати та на Північ – на Залісся, у Фіно-Угрські й Тюркські землі, де утвердились як москворусь. Та вже в 1243–1246 роках усі руські князі визнали залежність від Золотої Орди – монгольської кочової держави у складі Монгольської імперії, яка в 1240–1502 роках розпросторювалася в степах Східної Європи, Центральної Азії й Західного Сибіру. Відтак руські кагани-князі стали васалами золотоординських ханів і стягували з підвладних земель данину, а з неї платили Монголам податок (те саме робив каган-князь Данило на Галицьких землях)..
Монголи називали колонізовану москворуссю територію Заха улус – Віддалена територія, Глухий закуток. Звідти руське – «захолустье». Так москворусь на певний час зачаїлась у своєму «захолустье», в Глухому закутку, на задвірках Європи й Азії та прислуговувала монголо-татарам. Послуживши Золотій Орді стягувачем данини, як перед тим служила Хозарії, грабіжницька, паразитарна русь почала зі свого «захолустья», з Глухого закутка посягати на цілий Світ – загарбувати землі й розширювати кордони своєї грабіжницької колоніальної імперії.
Ще коли руські кагани з дружинниками й холопами порозбігалися на всі боки, Болохівці зі своїм самоврядуванням опинилася самі собі з Монголами й прийняли їхню протекцію, сподіваючись зберегти свої землі від спустошення і втримати свою самостійність. Болохівці визнали протекцію Монголів і стали добровільно платити їм 10-відсотковий натуральний податок з доходів, замість безмірної данини, яку стягували з них руські кагани-князі. Монголи не втручалися у внутрішнє життя підконтрольного їм населення Болохівщини й залишали Болохівцям повну волю дій, на відміну від руського кагана Данила з його намаганням абсолютизувати своє владарювання. Через доброзичливі стосунки місцевої Болохівської людності з Монголами (Татарами) княжі руські літописці називали Болохівців «татарськими людьми».
Після 1240 р. почав наростати конфлікт Данила Галицького з Монголами через «татарських людей» – Болохівців, які не визнавали його влади й відмовлялися платити данину. Данило вимагав од Болохівців данину, що набагато перевищувала 10-відсотковий податок Монголам. Адже каган, маючи від Монголів ярлик збирача данини, мав з того великий зиск: сплативши належний податок Монголам, основну частину зібраного привласнював.
Данило Галицький люто ненавидів Болохівців за їх самостійність, за громадське самоврядування та намагався загарбати їхню землю й приєднати до Галицько-Волинського князівства. Руський каган діяв надзвичайно жорстоко – не просто захоплював міста, а зрівнював їх з землею, а людей роздавав своїм дружинникам і каганам-поплічникам.
Данилові здавалося дуже небезпечним мати цих непокірних «татарських людей» у себе під боком. Тож він пішов на Болохівців каральним походом, поруйнував і попалив їхні міста й села, «розкопав їхні греблі» та, як зазначає літописець, узяв багатьох людей у неволю. І до таких репресій проти Болохівців Данило вдавався не раз, бо Болохівці твердо трималися своєї самостійності. За прикладом Болохівців, інші громади в Київській землі й на Поділлі стали виходити з-під влади руських каганів і переходити під протекторат монголів, воліючи платити легкий податок ординцям, ніж непомірну данину руським каганам.
Захопивши Болохівські міста й села, Данило попалив їх, а землю Болохівську приєднав до Галицько-Волинського князівства, заневолив і обклав даниною людей. Князь поступово завоював усі округи (волості) Болохівської землі на Бугові, Случі й Тетереві. Останнім захопив Возвягль, спалив місто, а мешканців поділив між іншими каганами й дружинниками.
Після 1257 р., коли жорстоке нашестя на Болохівців учинив третій син Данила Галицького Шварн, літописні згадки про Болохівську землю вже не з’являлись. Очевидно, Болохівщина перестала існувати як автономна політично-територіальна одиниця.
Від потужних Болохівських міст, зруйнованих нашестями руського кагана-короля Данила Галицького і його сина Шварна, лишилися городища, на місці яких тепер – переважно села…
Одне з типових Болохівських городищ.
Результат владарювання кагана-короля Данила – остаточна руйнація традиційної правової системи народовладдя Давньоукраїнської родо-племінної державності, яка найдовше зберігалася у вічовому самоврядуванні Болохівської землі й яку знищив каган-король Данило. Нинішня проруська, проімперська історіографія «вознесла» колонізатора Українських земель у сонм своїх кумирів. А руські резиденти в ОПУ, очільники паразитарної «держави в державі» нагороджують орденом Данила Галицького своїх слуг – русофілів.
Імперська ідеологічна експансія русофільства поширилась в Україну саме з західноукраїнських, галицько-волинських володінь-анклавів кагана-короля Данила, з середовища західноруських вірнопідданців – руснаків-русинів. На ґрунті галицького русинства, зачатого західною, кельтською (галльською) руссю, імперські ідеологи заклали розсадник русофільства-москвофільства та створили аґресивні анклави русинського сепаратизму на Галичині, Буковині й Закарпатті.
З упокореної руським каганом-королем Данилом Галичини вірнопіддані руснаки-русини (латинізоване – рутени) монахи Йов Борецький та Ісай Копинський першими заходилися проповідувати політичну ідеологію русофільства й московське православ’я за московські гроші (Москва фінансувала Львівське братство ще з кінця ХVІ ст.). Русофільсько-православні проповіді тих монахів-владик зводились до того, що ми «единый народ», і що Українці повинні молитись на Москву, і що «козакам треба діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба Божа». Починали ті галицькі русофіли-москвофіли Борецький і Копинський зі Львова, а коли за протекції свого земляка Петра Конашевича (Сагайдачного) перебралися до Київа й по черзі діставали титул митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, то вже «завопили» про одвічну єдність з московською руссю й просили їхнього царя взяти Україну під свою опіку. При цьому в листах до Москви згадані владики-монахи визнавали за москворуськими князями, а потім і царями право на Київ та Українські землі. Відтак владарююче русинське монашество штовхало Україну в «православно русском направлении». Про ту антиукраїнську змову відверто написав Пантелеймон Куліш: «Монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру руського міра». Ота релігійна політика русофілів-москвофілів призвела «благоверного гетьмана» Конашевича-Сагайдачного присягнути московському цареві «служить против всех его царского величества неприятелей» та до наступних катастрофічних поразок Українців аж до здачі єзуїтом Хмельницьким України Московському царству й остаточної колонізації Руською імперією. Так через 500 років збувся імперський план кагана-короля Данила Галицького реанімувати колишнє руське колоніальне владарювання. Адже каган-король ставив за основну мету – знищити самоврядування корінного Українського народу на своїй землі.
Руським імперцям таки вдалося пригнобити волю Українського народу. За 1000-літню колонізацію України руссю пригноблені, заневолені, винародовлені підданці призвичаїлись до своїх гнобителів і стали ототожнювати себе з руссю як нащадки тієї химери, що є свідченням неусвідомлюваного руського байстрюцтва й рабства у вкрай аґресивних виявах. В Україні тією деґрадованою масою руських бастардів і рабів є малоруси, в Русії – великоруси. Тож безтямні малоруси й великоруси затято змагаються за свою рабську спадкову руськость: перетягують каната – хто з них руськіший.
І ось тепер нинішній руський, рашистський режим намірився масштабною збройною аґресією остаточно денацифікувати Українців та позбавити Україну оборонної сили й державної самостійності.
Як руські кагани пошматували Українські землі на власні вотчини, так неоруські можновладці пошматували Україну на анклави плутократів, а суспільство – на безтямні партійні й конфесійні натовпи. Як руська кагансько-дружинна тиранія знищила в Українських землях систему вічового самоврядування, так неоруська, необільшовицька диктатура знищила початки відродження державної самостійності України, насадивши в усі державні органи свою резидентуру й аґентуру, підірвавши Українську державність зсередини. У колонізованого, підневільного Українського люду під владарюванням паразитарної русі не було й гадки прагнути посісти верховну владу, бо каган (князь) уособлював чуже владарювання, що суперечило Українському традиційному народовладдю. Так і досі в Україні владарюють чужинці, а введений в оману «демократичними виборами» знетямлений люд проклинає той владарюючий злочинний чужинський кагал і не може ліквідувати його, бо ж він «законно обраний». Насправді, то вибори без вибору – фікція для легітимації узурпованої злочинним партійно-плутократичним режимом влади над народом.
І доки ми, Українці, не навчимось розрізняти своїх і чужих, не утвердимось у розумінні, хто ми і хто вони та не розірвемо те заворожене, морочне коло невідання й неволі, ми лишатимемося безтямними й підневільними, й Світ ототожнюватиме нас, автохтонів на своїй землі, з чужинським владарюючим кагалом і його слугами.
Нинішня Всеукраїнська визвольна війна вчить розрізняти своїх і чужих, усвідомлювати різницю між ми й вони та розриває тисячолітнє морочне кружало невідання й неволі. Та досі панує абсурд: західні партнери допомагають Україні у війні проти руських аґресорів, а владарюючий антиукраїнський режим руської резидентури грабує Україну – руйнує нашу оборону й економіку, знищує кращих Українських воїнів, які не дають йому здати Україну Русії. Сам Український народ повинен солідарною волею покінчити з тим абсурдом і ліквідувати диктатуру злочинного режиму. Керуючись Статтею 5 Конституції України: «Ніхто в Україні не може узурпувати державну владу» та Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 р., народ має право вдатися до ПОВСТАННЯ як до останнього засобу проти тиранії, диктатури й гноблення. Нам належить усенародно очиститись од епідемії руськості, перестати називати руських каганів «українськими князями» й ліквідувати вогнище зарази – владарюючий руський колоніальний режим. Для цього Українцям належить відновити свої волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність народу, а відтак спільною силою відродити свою систему культурно-соціального саморозвитку, системи самоврядування й самозахисту та запровадити свій справедливий суспільний лад – Самостійну Українську Державу. Тільки тоді самостійний Український народ відновить своє самовладдя й стане правочинним суб’єктом міжнародних відносин.
За обчисленнями німецького історіософа, визнавця філософії життя Освальда Шпенґлера (1880–1936), час існування будь-якої грабіжницько-паразитарної імперії близько тисячоліття й проходить такі етапи: зародження, піднесення, надлом, загибель. В істинності цього історіософського твердження переконуємося нині, коли Українці своєю Всенародною визвольною війною хоч і тяжко та звільняються від 1000-літнього руського колоніального гноблення й своїм звільненням з руської кабали уже прирекли паразитарну Руську імперію на загибель. Для цілковитої ліквідації тієї «імперії світового зла» необхідна солідарна допомога міжнародного співтовариства правочинному Українському народові.
Нескореність, могутність Болохівської волі
Історія Болохівщини має чимало нез’ясованого й навіть табуїзованого, тож дослідники нерідко наштовхувалися на нерозуміння й навіть на заборону досліджувати та на фальсифікацію фактів.
Розкопуючи Болохівські поселення, археологи майже не знаходять у розкопах залишків людських поховань. Це при тому, що Болохівські міста були зруйновані й випалені каральним військом кагана-короля Данила Галицького. Правдоподібно, Болохівці полишали свої домівки напередодні Данилового нападу, а згодом поверталися на рідну землю, яка чекала господарів. Та повертались не всі. Частина Болохівців відступила на Полісся й осіла в важкодоступних землях сусідньої Турово-Пінської землі, а частина пішла з Полісся за Дніпро, в Сіверщину, до своїх родичів Сіверців. Так свого часу частина Сіверських господарів, рятуючись од руської колонізації й данинного визиску шукала для порятунку вільні землі й знаходила прихисток на Поліссі, а через Полісся потрапляла у вільну Болохівщину. Сіверці й Болохівці мали давні родові й господарські взаємини. Частина Болохівців лишилась у Сіверщині, частина пішла в козацтво, а частина повернулась у Болохівщину.
Від середини ХІІІ до середини XIV ст. про Болохівщину немає жодних писемних згадок. У XV–XVI ст. з’являються свідчення, що тоді Болохівщина славились як найбагатший на хліб край у цілій Україні зі щорічним урожаєм понад 170 тис. пудів. Крім хліборобства, процвітали тваринництво, пасічництво, рибальство, ремесла, торгівля. У писемних джерелах знову з’являються згадки про самобутніх Болохівців, про їхнє господарське й бойове вміння. В описові Вінницького замку за 1552 р. ідеться про «болаховцев», які складають його охорону. У розповіді про м. Лисянку за 1622 р. «болохівців» згадують як майстерних мисливців і рибалок. А в оповіді про козаків Ніжинського, Полтавського, Прилуцького, Чернігівського полків за 1640 р. «болохівців» знову виділяють серед усього загалу як відважних козаків. На Запорозькій Січі «болоховник» – умілий мисливець, спритний вояк, який користується повагою в побратимів-козаків.
Певно, про болохівців-волхвівців-волхвів-волохів згадує Тарас Шевченко в пісні кобзаря з поеми «Гайдамаки»: «Ой волохи, волохи, Вас осталося трохи…».
М. П. Дашкевич називав землі Болохівщини у верхів’ях Бугу, Случа й Тетерева, про які скупо згадують літописи, колискою козацтва. Основу Українського Козацтва склали Болохівці й Сіверці. Бо саме в Болохівщині й Сіверії виникло Козацтво з його військовим самоврядуванням як оборонна суспільна сила проти повторної руської колонізації після відходу Монголів. Болохівські й Сіверські козаки становили собою потужну військову силу.
У XVІ–XVIIІ ст. Болохівщина перебувала під польською колонізацією в складі Речі Посполитої, чому передували загарбницькі політичні акти.
У 1569 р. Люблінська унія об’єднала Корону Польську й Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту (буквально – Республіка). Спричинила ту унію загроза від москворуського царства, яке під час Лівонської війни 1558–1583 рр. окупувало значну частину Прибалтики й Білорусії. Тож поляки заходилися колонізувати Українські землі, поширюючи на них свої політичні й релігійні впливи. Після Люблінської унії шляхта отримала право володіти землями по всій Речі Посполитій і почала захоплювати Українські терени, мотивуючи тим, що то «пусті землі» – «дике поле». Так в Україні стали з’являтися величезні польські латифундії й відбувалося «перенесення польського устрою й польських практик» (М. Грушевський). Польська колонізація й полонізація посилилися після Берестейської церковної унії 1596 р., внаслідок якої більшість ієрархів Київської митрополії вийшла з підпорядкування Константинополю й стали підпорядковуватися Ватикану. Політично-церковні унії санкціонували польську колонізацію України, й до середину XVIII ст. чотири десятки польських маґнатів контролювали 80 % території Правобережжя.
Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) руська імперська адміністрація руками вірнопідданих польських маґнатів стала провадити часткову русифікацію Правобережної України. А після польських повстань 1830–1831 й 1863–1864 рр. імперська адміністрація конфіскувала маєтки польської шляхти, яка брала участь у повстаннях, і запровадила тотальну руську колонізацію Правобережжя й русифікацію Української людності.
У середині ХIХ ст. в Правобережній Україні розпочався антиколоніальний рух Хлопоманів, який започаткував процес повернення полонізованої української шляхти до Української національної ідентичності, а також процес українізації частини польської шляхти. Очолили той культурницький етап Українського національно-визвольного руху українські вчені й культурні діячі В. Б. Антонович і Т. Р. Рильський; політичний етап згодом очолив український історик, філософ і політичний діяч В. К. Липинський.
Та ще перед тим розпочав господарські, суспільні й релігійні реформи поміщик з Поділля Ігнацій Сцибор-Мархоцький (1755–1827). Цей відважний реформатор відроджував по суті самоврядну традицію Болохівщини. Граф Ігнацій Мархоцький заснував у селі Миньківці (нині – Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) на базі своїх земель самоврядну Миньковецьку державу й звільнив селян од кріпацької залежності за 70 років до офіційного скасування кріпацтва в Російській імперії. Саме Миньковецька держава перша в Східній Європі звільнила хліборобів од панського гноблення й відновила їхню особисту волю. Замість панщини Ігнацій Мархоцький запровадив чиншову систему з низьким натуральним податком. Усі підданці держави були вільними господарями, і ці права ґарантували їм законодавчі акти: «Положення землеробів», «Шляхетське право». У Миньковецькій державі управління здійснювала адміністрація, а всі важливі справи суспільного життя вирішувала виборна рада представників селянських громад і міщан. Ігнацій Мархоцький заснував у Миньковецькій державі школи, сирітський притулок, лікарню, аптеку; збудував друкарню для друку книжок і державних актів; організував хор і оркестр; відновив свята Сонячного циклу з традиційними хліборобськими обрядами (гаївки, сівба, обжинки). У господарстві завів племінну худобу, організував кінний завод, започаткував розведення шовкопрядів. У Миньківцях збудував дві сукняні фабрики, паперову й каретну фабрики, селітряну й лакову мануфактури, готель. Під Одесою придбав і освоїв 16 тисяч десятин степу, заснувавши кілька сіл, найвідоміше – Кароліно-Бугаз (назвав на честь сина Кароля). Імперський режим звинувачував графа Ігнація Мархоцького в тому, що він нібито спонукав селян не визнавати жодної влади, крім місцевої, чим спричиняв небезпеку бунту. Особливо непокоїли релігійну владу запроваджені Мархоцьким щорічні народні хліборобські свята, які не вписувалися в церковні канони. У 1821 р. Мархоцького ув’язнили на півтора року в Кам’янці-Подільському. Від ув´язнення й великого штрафу Мархоцького звільнили за поданням миньковецьких селян і міщан до імператора Олександра І з такою мотивацією: «Графа Мархоцького місцева влада незаконно переслідує тільки за те, що він – батько, а не пан своїм підданим». Набутки Ігнація Мархоцького успадкував син Кароль, який зберіг лад, запроваджений батьком. Та через участь Кароля в польському повстанні 1830–1831 імперський режим заслав молодого графа в Сибір, а велике господарство у Миньківцях конфіскував. Після заслання Кароль Мархоцький господарював в одному з родинних сіл під Одесою до самої смерті 1881 року.
Що надихало цих самостійних людей на подвижницьку працю заради розвитку й вільного життя нашого народу? Безвічна воля Українського духу животворить життя всіх поколінь Українців з усіма етнореґіональними особливостями на всіх теренах України, надихаючи на боротьбу за справедливість. У подвижницькому житті наших людей різних поколінь являється первовічна воля Українського народу бути самостійним господарем на своїй рідній землі.
Дух волі Сіверщини й Болохівщини – безвічний.
Олександр Сівер, дослідник історії України
Частина перша:
