Сіверія й Болохівщина
Частина перша
Сіверія-Сіверщина й Болохівщина – природно-історичні, господарсько- звичаєві релікти прадавньої Української агрокультури. Давні хліборобські поселення Сіверії й Болохівщини разом з Трипільськими городищами зберігають пам’ять про надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності по обох берегах Дніпра – на теренах цілої України.
Прадавня Сіверія (синій контур), Дніпро-Донецька археологічна культура (чорний контур).
Археологічний дієпис Сіверії-Сіверщини
Прадавня Сіверія розпросторювалася на теренах між Дніпром на Заході та Сіверським Донцем і Верхнім Доном на Сході, між верхів’ям Десни на Півночі та Кубанню на Півдні, тобто – на всьому Українському Лівобережжі.
Сіверія-Сіверщина багата на природні ресурси й різноманітні, рідкісної краси ландшафти, на історико-культурні пам’ятки. Геотектоніка Сіверщини зберігає пам’ять природи краю про ті геологічні епохи, коли вирувала динаміка формування неповторного образу нашої хлібородної землі, осяяної життєсійним Сонцем.
Археологічні відкриття свідчать, що в Сіверщині люди живуть з давньої кам’яної епохи палеоліту – найдавнішого періоду людського суспільства, пов’язаного з льодовиковою ерою.
Корінна Сіверська людність займалася мисливством, рибальством, збиральництвом, а перед VІ тисячоліттям до н. е. розвинула на Українському Лівобережжі скотарство й хліборобство.
Ось лише кілька основних явищ-артефактів, які засвідчують прадавню історію Сіверщини.
Український етнолог, антрополог, археолог Хведір Кіндратович Вовк (1847–1918), досліджуючи в 1908 р. Чернігівську губернію, розкопав у селі Мізин (тепер – Новгород-Сіверський р-н Чернігівської обл.) на правому березі Десни пізньопалеолітичну систему жител. У Мізинському комплексі мисливсько-збирацьких жител уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З їх бивнів виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Загальна площа житлово-виробничого комплексу – понад 1 000 квадратних метрів, вік – понад 20 000 років.
Мізинські житла над Десною (реконструкція).
У 1950-х роках український археолог, історик Іван Гаврилович Шовкопляс (1921–1997) провів у Мізині великі розкопки й виявив городище VІ–V тис. до н. е.
У 1888–1894 український вчений-природознавець Володимир Іванович Вернадський (1863–1945), вивчаючи ґрунти Полтавщини, склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер – Лубенський р-н Полтавської обл.) на правому березі Удаю В. І. Вернадський відкрив пізньопалеолітичну систему жител і розпочав дослідження. У 1915 р. розкопки того пізньопалеолітичного поселення з округлими житлами діаметром близько 4-х метрів провів український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Вік Гінцівського пізньопалеолітичного поселення – понад 15 000 років, найцінніші артефакти – найдавніші календарі, серед них і хліборобський.
У 1927 р. український геолог, археолог Андрій Михайлович Вороний, небіж всесвітньовідомого українського математика Георгія Феодосійовича Вороного, відкрив у Приудайській Сіверщині, в селі Журавка (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) на березі Удаю пізньопалеолітичну стоянку. Цей житлово-виробничий комплекс пізнього палеоліту досліджувала в 1927–1930 спеціальна експедиція Академії наук УРСР за участю А. М. Вороного (потім його репресували, заслали на Кольський півострів, де й загинув). Площа Журавського палеолітичного комплексу – близько 330 квадратних метрів, вік – понад 15 000 років.
Археологічні розкопки в Журавці.
У Приудайській Сіверщині збереглися гідроніми й топоніми – релікти агрокультури прадавньої індоєвропейської спільноти. Передусім це священна річка Удай (у ведичних діалектах означає – Небесна, Просвітлена, Священна вода), звивиста течія якої протягом майже 350 км породила унікальні, рідкісної краси пейзажі. Річка Удай є також у Північно-Західній Індії, у штаті Раджастхан (Країна раджів – царів), на березі тамтешнього Удаю стоїть місто Удайпур (Удайпіль), центр однойменної округи, а колись столиця однойменного князівства. Там же дуже поширене чоловіче ім’я Удай. Лівою притокою Сіверського Удаю є Рудка (в іранських мовах – Річка), яка з південно-східного боку омиває гору; ця річка була природнім захистом давнього поселення Вар і городища Варин, і її тут називають Варвиця. На пологому лівобережжі Удаю, за його течією, по обидва боки давнього Вару й нинішньої Варви збереглися давні села Леляки й Журавка, а на крутому правобережжі – місто Ладан. Назва села Леляки походить від птаха Лелеки, в образі якого являється Лель – юний дух любові, а назва села Журавка – від Журавля; обидва птахи були тотемами Сіверів. У іраномовних країнах також є села, названі іменами цих птахів-тотемів – Лаклакон і Турна. Назва поселення Ладан походить від Ладиної гори – святилища покровительки хліборобства й родинної любові Лади.
Центром унікального краю – Приудайської Сіверщини є Варва (історичні назви – Вар, Варин) – одне з найдавніших (близько V тис. до н. е.) хліборобських поселень Сіверії-Сіверщини на найвищій горі-терасі над Удаєм. Ця унікальна гора має потужний природний захист: з півночі й півдня захищена глибокими ярами й річкою, а з заходу – крутим схилом тераси, що спускаїться в долину Удаю. В індоєвропейських мовах Вар – захищене Сонцем поселення на горі. Праіндоєвропейський корінь Вар зустрічається в назвах багатьох міст Євразії (Варна, Варшава, Пешвар у Пакистані на річці Бара…); а в Індії, на лівому березі Ґанґу розташоване місто Варанасі – священний центр індуїзму, буддизму, джайнізму. Гідроніми й топоніми нинішньої Варвинської землі зберігають живу пам’ять стародавньої Приудайської Сіверщини, а їх тотемні небесно-земні значення свідчить про переважно хліборобський характер господарювання місцевого люду.
У Х–ХІІІ ст. в період колонізації Приудайської Сіверщини грабіжницькою руссю на місці прадавнього хліборобського поселення Вар був руський замок Варин. Першу писемну згадку про Варин залишив руський князь Володимир Мономах, коли володів Черніговом (1078–1094), у своєму знаменитому «Повчанні дітям», де під 1086–1087 роками записав про битву з половцями: «А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ ми взяли». Варин був одним з важливих фортифікаційних пунктів руської колонізації Сіверської землі, й коли в Сіверщину прийшли монголи, вони вщент зруйнували той руський замок. Тож про нього лишилася пам’ять у назві Замкова гора. Замкове городище має площу близько п’яти гектарів. Активне господарсько-торгівельне життя в Приудайській Сіверщині почало відновлюватися ще при монголах, які запровадили замість непомірної руської данини невеликий натуральний податок, що становив десяту частину з доходів. У ХІV–ХV ст., коли Сіверщина увійшла до складу Великого князівства Литовського, з південного боку старого Варина збудували нове поселення, «новоселицю» – Варву під захистом найпотужнішої в цій місцевості Замкової гори. Гора височіє на лівобережжі Удаю, з північного боку від нинішньої Варви, захищаючи селище од холодного північного вітру, за що й дістала народну назву – Холодниця. Віддавна через Холодницю навпростки пролягала крута, небезпечна дорога, а в ХХ ст. гору частково зрізали й дорогу заасфальтували.
На вершині Замкової гори.
В околицях прадавнього городища Вар за променевою системою були розташовані курганні комплекси. Ще на початку ХХ ст. довкола Варви налічувалося понад 80 курганів.
Отакі унікальні пам’ятки життєдіяльності Сіверської людності в епоху палеоліту й неоліту та в епоху зародження й розвитку хліборобства збереглися в Приудайській Сіверщині.
Про давній розвиток хліборобства в Сіверії свідчать унікальні обсерваторні курганні комплекси, вік яких понад 7 000 років. Найбільше скупчення сіверських курганів досі простежується на великих просторах давньої Сіверії, зокрема на теренах нинішньої Чернігівщини.
Ці прадавні курганні комплекси помилково ототожнюють зі слідами кочових племен ІІ–І тисячоліть до н. е. або з пізнішими могилами Скіфських царів. Звичайно, в тих прадавніх курганах ховали своїх знатних людей і Скіфи, і Сармати, й інші кочовики, і навіть наші Козаки. У кочовиків, які перебували в постійному русі, не було життєвої потреби насипати ці мегалітичні земляні споруди. Ці курганні комплекси мали функціональну необхідність тільки для агрокультури.
Однією з таких споруд є комплекс прадавніх курганів та майданів кільцевої форми, який розташований на плато Безводівка, на вододілі річок Іченька й Безводівка, поблизу міста Ічня Прилуцького р-ну Чернігівської обл. Цей найбільший і найвідоміший курганний комплекс має назву Безводівський обсерваторний комплекс або Пригоризонтна обсерваторія Безводівка. Земляні насипи цього комплексу зроблені не з поховальною метою, а для проведення спостережень за сходом і заходом Сонця й Місяця та за їх рухом упродовж року. Цей прадавній обсерваторний комплекс аналогічний британському Стоунгенджу, однак масштабніший за нього. Безводівських курганів колись було понад 40, та донині збереглося 26. Однак на полях ще можна розгледіти сліди розораних курганів. За допомогою картографії ХІХ ст. й сучасної аерозйомки вдалося реконструювати систему Безводівського обсерваторного комплексу.
Комплекс Безводівських курганів.
За підрахунками українського археолога, пам’яткоохоронця Дмитра Яковича Телєгіна (1919–2011), упродовж 5 000 років предки Українців насипали понад 100 000 курганів і створили своєрідний історико-культурний ландшафт на природній основі. На жаль, в Україні за останні 100 років 90% курганів знищено сільським господарством, гірничими розробками й археологічними розкопками.
Литовсько-американський археолог і антрополог Марія Ґімбутас (1921–1994) у своїй курганній гіпотезі поєднала факти археологічних і лінгвістичних досліджень для визначення місцезнаходження прабатьківщини орійських народів – основоположників праіндоєвропейської археологічної курганно-аграрної культури та носіїв природно-космогонічного світогляду й праіндоєвропейської мови. Курганна культура була сформована до VІ тисячоліття до н. е. в причорноморських степах. Згідно з курганною гіпотезою, всі причорноморські степи були прабатьківщиною протоіндоевропейців. У Причорномор’ї, а також у надчорноморських просторах між Дніпром і Доном відбувся синтез прийшлої зі Сходу скотарсько-пастушої й місцевої аграрної культур – зародилась орійська культурно-світоглядна спільнота, яка розмовляла ведичними діалектами праіндоєвропейської мови. На основі одного з таких діалектів розвинулася Сіверсько-Українська мова, що засвідчують лінгвістичні релікти, через які простежується спорідненість Сіверсько-Української з Санскритом, кодифікованим на основі 33-х ведичних діалектів.
М. Ґімбутас зробила висновок, що агрокультура Євразії зародилась на Українських теренах. Тому нам належить відновити історично-культурну справедливість, показавши усьому Світові, що саме на традиції агрокультури нашої хлібородної землі має відбутися відродження базових господарсько-духовних, морально-світоглядних людських цінностей. Та для цього необхідно вберегти Українську землю од паразитарного визиску.
Наші предки тисячоліттями уладовували своє життя на природно-звичаєвій основі родо-племінним самоврядуванням – народовладдям. Цю прадавню морально-світоглядну основу життя корінної Української людності засвідчують артефакти нашого давнього культурного життя.
Лишається маловідомою як для свого масштабу унікальна пам’ятка Української історії – Більське городище на Полтавщині. Це найбільше городище ранньої залізної доби у Східній Європі площею близько 5 000 гектарів, що вп’ятеро перевищує площу свого сучасника – Вавилону, який вважають одним з найперших міст в історії людства в пору його найвищого розквіту в VІІ–VІ ст. до н. е. Протяжність Більського городища з півночі на південь складає понад 11, 5 кілометрів, а з заходу на схід – понад 6, 5 кілометрів, а довжина валів сягає майже 34 кілометри. Городище складається з комплексу трьох укріплених поселень і розташоване в межиріччі Ворскли та Сухої Груні на землях Котелевського й Зіньківського р-нів та довкола села Більськ Полтавського р-ну Полтавської обл., а північна частина городища доходить до Охтирського р-ну Сумської обл.
Частина Більського городища.
Містобудування Сіверщини базується на стійкій Українській будівельній традиції – на моделі сільського хліборобського поселення, забудованого концентричними колами з вічовим майданом у центрі, що простежується ще в Трипільських поселеннях.
Цей давній мегаполіс відомий за давньогрецьким істориком Геродотом (бл. 490–425 рр. до н. е.) як місто Гелон – столиця хліборобського народу Гелонів-Будинів. Більське городище відносять до скіфського періоду (VІІ—ІV ст. до н. е.) – періоду активної скіфської колонізації Українських теренів. Давньогрецькі джерела називали Скіфами (у латинській вимові – Скити) іраномовний кочовий скотарський народ із самоназвою Сколоти. Збірна назва всіх іраномовних кочових і напівкочових племен, які були поширені в Південному Приураллі й Центральній Азії, – Саки (від скіфського сака – олень).
Поряд з Більським городищем розташовані численні кургани: на початку XX ст. їх налічувалося понад 1 000, а донині збереглося близько 600. Цей чисельний комплекс курганів вважають одним з найбільших скіфських некрополів, хоч там є поховання різних періодів. Та найдавнішу основу їх становлять прадавні обсерваторні комплекси Сіверської агрокультури. Весь цей унікальний археологічний комплекс Більського городища з курганами розкинувся на площі 7 520 гектарів.
Уперше позначив розташування давнього городища довкола села Більськ французький інженер-фортифікатор, картограф Гійом Левассер де Боплан (1600–1685) на своїх Українських картах: Українська географічна карта (1639), Генеральна карта України (1648, 1660 ), Спеціальна карта України (1650).
Досліджувати почав Більське городище у 1906 р. російський археолог Василь Олексійович Городцов (1860–1945). Систематичні дослідження городища провадила з 1954 р. експедиція Харківського університету на чолі з українським археологом Борисом Андрійовичем Шрамком (1921–2912). У 1992–2006 роках на Більському городищі працювала спільна українсько-німецька експедиція. Нині стаціонарні розкопки на Більському городищі проводять Скіфська експедиція Харківського національного університету імені В. Н. Каразина під керівництвом українського археолога Ірини Борисівни Шрамко (1961) та фахівці Історико-культурного заповідника «Більськ», які організували на території Більського городища Археологічну школу для молоді.
Під час розкопок виявлені залишки одно- і двоповерхових дерев’яних жител, різноманітних присадибних споруд хліборобського призначення: погребів, зерносховищ, сушарень та майстерень ремісників: гончарів, ковалів, бронзоливарників, ювелірів. Є залишки споруд для астрономічних спостережень з артефактами хліборобських дорелігійних обрядів родючості. Місцева людність займалася хліборобством, городництвом, скотарством, мисливством, іншими домашніми промислами й ремеслами. Про широкі торгівельні зв’язки місцевого люду з культурними центрами античного світу свідчать численні знахідки заморських виробів, зокрема, античного розписного посуду, амфор, скляних виробів.
Звичайно, про вік міста Гелон стало відомо передусім з історичних джерел періоду скіфсько-грецької колонізації. Одначе, Більське городище своїми артефактами свідчить про свою доскіфську давнину. Українська земля по обидва береги Дніпра зберігає глибинну пам’ять про культурне життя місцевого люду.
Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Сіверської й Трипільської агрокультур є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником обох агрокультур є також їх потужна обороноздатність.
Від прадавньої пори культурного господарського життя корінного хліборобського народу на великих просторах Сіверії збереглися по всьому Українському Лівобережжю, особливо на теренах Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Луганщини, Донеччини, Запоріжчини, ранні житлово-господарські поселення, пізніші городища та унікальні обсерваторні курганні комплекси, які разом з Трипільськими городищами на Українському Правобережжі зберігають пам’ять про зародження й надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності на теренах України по обох берегах Дніпра.
Українська земля – унікальна за багатством своїх прадавніх астро-археологічних пам’яток, тому нею як безцінним скарбом планети категорично не можна торгувати.
Сіверія-Сіверщина – земля відважних, справедливих, справжніх людей
Прадавнє наймення нинішньої Сіверщини-Чернігівщини – Сіверія відродив у літературі й історії український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), який любовно називав цим заповітним ім’ям свою материзну-батьківщину.
Сіверія – первинна назва Сіверщини за іменем її корінного народу – Сіври, Сівери. Самоназва Сіври, Сівери походить від імені прадавнього скотарсько-хліборобського народу Сувіри, який у VІІ–ІІ тис. до н. е. жив на Таманському півострові – в Країні Сувірів. Потім на землі Сувірів у І тис. до н. е. жив споріднений з Сувірами хліборобський народ Сінди, країна яких звалась Сіндика. Сінди чинили збройний опір скіфській колонізації на півдні Сіверської землі, в Сіндиці, як Сівери – на півночі Сіверії, в якій Скіфи ніколи не владарювали. У ІV ст. до н. е. Сінди, виснажені війнами зі Скіфами, змушені були увійти до складу Боспорського царства. Сувіри й Сінди є родичами Кімерів, Хетів і предками Черкесів, Черкасів (самоназва – Адиге). Через Сувірів і Сіндів Сіверці споріднені з Черкесами (Черкасами). Черкес (Черкас) і Козак мають одне значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ ст. Сіверців Центральної Наддніпрянщини, тобто Українців-Козаків, офіційно називали Черкасами й цим найменням позначали центральне Українське Лівобережжя на тогочасних географічних картах.
Отже, Сівери споріднені з давніми Сувірами, а назва їхньої країни Сіверія успадкувала назву Сувіри – Країни Сувірів.
Що означає самоназва народу Сувіри, а отже й Сіверів? У санскриті префікс Су надає основному слову вищого ступеня якості й перекладається як благородний, а вір походить від індоєвропейського вірос – чоловік, лицар. Отже, у санскриті Сувір означає – справжній чоловік, доблесний богатир, лицар.
Самонаймення Сівер зі значенням свій, родич, родовитий, лицар є синонімом етнічного самонаймення Орій, який теж має значення – свій, родовитий, благородний, лицар.
Морально-генеалогічний смисл етнічного самонаймення Сівер зберігся у рідковживаному давньосіверському соціонімі сівер – свій, родич, родовитий, а також у білоруському й загальнополіському сябер – свій, родич, товариш. Сябри – люди, пов’язані між собою родинними зв’язками, побратимством, товариською взаємодопомогою. У давньосіверському звичаєвому праві сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва. Сябринне землеволодіння й господарювання було розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю віддавна і зберігалося й під протекторатом Великого князівства Литовського. У ХV–ХVІІ ст. Сіверів-Сіверців називали Севрюки або Севруки, що асоціювалося з сябрами. Тоді Українці називали Білорусів політонімом литвини, а тепер називають переважно соціонімом сябри. Залишки сябринного господарювання (зокрема громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до початку XX ст. А в другій половині ХІХ ст. на основі сябринного господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська кооперація. Реліктом сябринства й пам’яттю про Севруків лишилися білоруські й українські прізвища: Сябрук, Сяврук, Севрук, Севрик, Сявро, Сяврис, Севрукевич…
Свою хлібородну землю Сівери-Сіверці назвали – Сіверія, Сіверська земля. За природно-моральним світоглядом і космогонічною міфологією Сіверів, їхня хлібородна земля перебуває під захистом суворого й справедливого духа Північного Вітру й Сонця – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців. Звідси морально-світоглядна суть самонаймення північноорійського хліборобського народу Сувіри–Сівери – Сівером благословенні дбайливі господарі-хлібороби й відважні воїни, суворі й справедливі, справжні люди та похідного від імені народу наймення його країни Сіверія – Сіверів країна, Сівером благословенна земля.
Аналогом давньоукраїнського Сівера в давньогрецькій міфології є Борей – дух Північного Вітру, син Астрея – духа Зоряного Неба й Еос – духа Уранішньої Зорі. За аналогією до Борея давні Греки називали Сіверів – Гіперборейці, а їхню країну – Гіперборея, що буквально означає – за Бореєм. Від архетипу Бор походить давньогрецька назва Дніпра – Борисфен.
Також давні Греки називали Сіверів – Кімери, Кімерійці (у грецькій вимові звук с передавали звуком к, а звук в – звуком м).
Давньоукраїнське міфологічне наймення Сівер має в санскриті аналога Ш’явар – Дух могутнього воїна в образі Чорного Тура. Прадавній архетип Чорного Тура, що символізує силу орійського воїнства, зберігся в назві міста-фортеці Тмуторокань (інша назва – Тамань), яке виникло в VІ ст. на місці давньої столиці народу Сувірів-Сіндів. У санскриті Тмуторокань прочитується – Чорного Тура місто (Степан Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. К., 2000). Отже, саме в Тмуторокані (Тамані) була перша столиця Сувіри й Сіверії.
Походження сакрального наймення Сівер сягає зодіакальної епохи Тура (Бика), що почалася 6 000 років тому й тривала два тисячоліття. Реліктові сліди появи Сівера в образі Чорного Тура з зодіакальної епохи Тура, тобто зародження й розвитку скотарства й хліборобства на теренах Сіверії, простежуються в топонімах, гідронімах, етнонімічних найменнях. Передусім, у назві пізнішої столиці Сіверії-Сіверщини – Чернігів, звідси й нова назва Сіверщини – Чернігівщина. Тотеми Сівер, Ш’явар (Чорний Тур) прочитуються також у назвах давньосіверського міста Севськ на річці Сев, яка впадає в ліву притоку Десни Нерусу (межа між Сіверами й руссю), а також у назві лівого притоку Десни – Сейму. Місто Севськ, річки Сев, Сейм зберігають у своїх назвах давньосіверські релікти, пов’язані з Чорним Туром і чорною (вороною) водою.
Чорний Тур – тотем скотарсько-хліборобського народу Сіверів і їхньої країни Сіверія. Чорний Тур також знаменує переважно скотарський характер господарювання та бойовий, військовий дух.
Належність Сувірів-Сіверів до скотарсько-хліборобської етнокультурної спільноти Оріїв з потужною військовою верствою засвідчується також тим, що поряд із Сівером і Чорним Туром покровителем Сіверів був Перун – дух наймогутніших сил Неба й Землі, що являються в Блискавці й Громові. Аналогами сіверського й загальноукраїнського Перуна є хетський Дух Грому Перуе, литовський – Перкунас, індоорійський – Індра.
Наявність у світогляді Сіверів духів-покровителів воїнства свідчить про високу військову самоорганізованість і самозахищеність Сіверського аграрного суспільства.
Стосовно хліборобів існує стереотип їх миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Сіверське аграрне суспільство на Українському лівобережжі, як і Трипільське аграрне суспільство на Українському правобережжі, мали високий рівень озброєності й замозахищеності, що засвідчує знайдена в розкопах Сіверських і Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.
Сіверське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, самоврядну чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, воїни-захисники, ремісники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань. Переселенці з Сіверії до Ірану й Індії зберегли там орійську верствову структуру як систему чотирьох суспільних станів – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці). Варна в санскриті означає якість.
Функції господарської та захисної верств давнього Сіверського суспільства успадкував провідний стан, середній клас нового Українського суспільства – Козаки-селяни, які не відбували панської повинності й не визнавали панства, а керувалися товариською взаємодопомогою. Особливістю Козаків-селян, як і загалом Сіверців, невід’ємним їхнім атрибутом була особиста зброя. Сіверці постійно мали при собі зброю – вдома, у полі за плугом, у подорожах, на ярмарках. Цю давню Сіверську традицію володіння особистою зброєю успадкували Козаки-воїни й Козаки-селяни, які убезпечували себе й забезпечували лад у суспільстві. Особиста зброя гарантує людині й суспільству волю.
Отже, Сіври, Сівери – самозахищений, вільний найдавніший в Українській історії корінний скотарсько-аграрний орійський народ з досконалою становою, чотириверствовою суспільною структурою, з розвиненою військовою самоорганізацією, який від часу закінчення останнього льодовикового періоду (понад 10 тисячоліть тому) своїми численними поколіннями обжив великий простір у міжріччі Дніпра й Дону.
Тож південний край Сіверії починався з Передкавказзя, з Тамані, з Країни Сувірів – Сувіри (згодом її назвали Сіндика), на півночі Сіверія сягала Полісся аж до витоків Десни й Сіверського Донця, західний край Сіверії проходим по Дніпру, а східною межею Сіверії були Сіверський Донець і нижня течія Дону. Давні греки називали Сіверській Донець і Нижній Дон – Танаїс і по Танаїсу традиційно проводили кордон між Європою й Азією. Тобто все за Танаїсом було Азією, і вся москворусь була в Азії. Та при розширенні москворуських колоніальних кордонів Петро І купив у європейських географів рішення про проведення демаркаційної лінії між Європою й Азією по Уральських горах та по річці Яїк (Урал), і таким способом з’явилась європейська Росія.
Увесь окультурений простір Сіверії називається в археології Дніпро-Донецькою культурно-історичною спільністю – основною за значенням і територією неолітичною культурою в Україні, найдавнішим базовим компонентом в етногенезі й становленні Сіверців, усього Українства й східних Слов’ян. За сучасним датуванням радіовуглецевим методом, розвиток скотарсько-хліборобської сіверської, орійської культури припадає на 6 500–4 200 роки до н. е. В ареалі Дніпро-Донецької археологічної культури відкрито понад 200 поселень і 20 обсерваторних курганних комплексів, які свідчать про потужний, промисловий розвиток Сіверської агрокультури.
Геродот у своїй дев’ятикнижній «Історії» (450 р. до н. е.) назвав корінний хліборобський народ, який жив на теренах Сіверії, подвійним ім’ям – Гелони й Будини, відзначаючи його високу культуру. Ця подвійна назва хліборобського народу пов’язана з Сонцем, яке грецькою зветься Геліос. Тобто Гелони – це переклад місцевого етноніму Будини як Сонцяни, тобто – Просвітлені, Пробуджені. Слушність такої трактовки підтверджує Геродотова назва столиці Гелонів-Будинів – Гелон, тобто – Сонячне місто. Та це вже факти пізнішої історії.
А давньоіндійський героїчний епос «Магабгарата», який описує події між 1 200 й 800 роками до н. е., зберігає пам’ять про Сувірів та про їхню країну – Саувіру, яка розташовувалася в Північно-Західній Індії (тепер територія Пакистану).
Починаючи з ІV тис. до н. е. частини Сувірів-хліборобів з переважаючою чисельністю скотарів і воїнів (для прохарчування й захисту в незвіданій, небезпечній дорозі) кількома хвилями переселялися в Іран та Індію, де започаткували розвиток тамтешніх агрокультур. Переселенці з Сіверії несли з собою в чужі землі традицію хліборобства й військового мистецтва та назви річок і поселень рідної землі й священні наймення праматеризни – Сувіра, Устраяна, Укхраяна, які закарбовані в давньоіранських і давньоіндійських текстах. Відгінне скотарство в іранських та індійських землях мало давню традицію і, очевидно, скотарі перші проклали шляхи до Українських теренів і тут відкрили багату агрокультуру. Перелогове рільництво в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар, потребувало для відновлення родючості ґрунту багато худоби на випас та вдобрювання. Тож споріднена індоєвропейська людність, яка одночасно зайнялась відновлюваним господарюванням – скотарством і рільництвом, від початку мала потребу в господарській взаємодії. Певно, саме східні індоєвропейські скотарі залучили західних орачів-рільників з хлібородних Українських земель з багатовіковим аграрним досвідом до розорювання перелогів на Іранському нагір’ї та в північноіндійському П’ятиріччі. І Сіверія, й Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські орачі-хлібороби.
В Індії живуть нащадки наших давніх орачів-хліборобів, які називають себе Орії. Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) в праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово Орії походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям». Звідси моральна суть самонаймення Орії – благородні, родовиті. Орії (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арії) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі, а явленого в його життєсійному сяйві духа світла Ора визнає покровителя орачів-хліборобів.
Переселенці з Сіверії, прибувши до Північної Індії, в П’ятиріччя (Пенджаб), потрапили в багаті природні умови й у занепале господарське й суспільне середовище. Для оживлення, уладування й покращення якості життя, Орії запровадили Орійську суспільну систему самоврядування з чотиристановою структурою верств – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці).
Орійські хлібороби й скотарі, які принесли господарський досвід, склали основу варни вайш’їв (селян), орійські воїни-захисники, які принесли військове вміння, склали основу варни кшатріїв, орійські ясновідці, які принесли заповітні усні знання-віди, склали основу варни брагманів, а місцева індійська людність склала наймасовішу варну шудрів – допоміжних робітників. Одначе, всім людям був доступ до всіх варн, тільки за умови набуття досвіду в певній господарській і суспільній сфері для покращення якості життя. Адже варна означає – якість.
Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Сіверії й, напевно, з Трипілля, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину до духовного самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму. Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), який наявний в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного строю. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.
Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів, воїнів-захисників і духовних подвижників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури.
Переселенці з Сіверії зберегли на нових землях пам’ять про праматірну хлібородну землю в її астральному найменні. Підтвердження цьому є в прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті (Основне знання) та індоорійській Ріґведі (Славенів знання), де закарбовано астральне наймення предківської землі Оріїв-хліборобів – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Ключовими в цій назві є корені Устра, Уштра, Укхра, що означають – Уранішня, Досвітня Зоря, вісниця Сонця. Звідси повний переклад з авестійської й санскриту астрального наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Уранішньої Зорі країна. Цей орійський сонячний архетип зберігся і в астральному найменні Україна, від якого походить і самоназва хліборобського народу Українці – визнавці Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця.
Отже, астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну сутність світла Сонця, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Сонце – астральний символ агрокультури, що знаменує безвічну силу життєзароджуючого світла. І цей сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004). Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.). Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру(1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».
Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході вранці, а на Заході – ввечері й тому зветься Ранкова Зоря й Вечірня Зоря.
Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. А Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою». А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі». Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.
Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.
За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.
Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.
Основна частина корінного Орійського хліборобського народу Сувірів, яка зосталася (звідси їх внутрішня назва – останці) на матірній землі, стала відома під іменем – Сівери, Сіверці. Вони зберегли у своєму самонайменні світоглядну суть прадавньої назви рідної землі – Сіверія або Сіверська земля, яку благословляє, оберігає Дух Сонця й Вітру – Сівер.
Архаїчні наймення питомої землі й корінного народу успадкували наступні покоління хліборобів і зберегли їх у давніх синонімічних назвах: Сіверці – Чернігівці, Сіверщина – Чернігівщина.
Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської хліборобської культурної традиції, військового мистецтва, лицарства, благородства, родовитості й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом. Ці благородні риси споріднюють Сіверців з нащадками спільних предків Оріїв – орачів-хліборобів і воїнів-оборонців: з Черкесами (Адигами), Памірцями та Орійцями-Сікхами Пенджабу.
Моральний світогляд і духовний тип Сіверів – благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.
У давньогрецьких історичних джерелах Сіврів, Сіверів ототожнювали з Кімерами, Кімерійцями. Кімери-Кімерійці – перший народ на теренах України, відомий за власною назвою, яку донесли до нашого часу давньогрецькі історичні й літературні джерела, ассирійські клинописні тексти. Таке ототожнення невипадкове, бо з приходом Кімерів на початку ІХ ст. до н. е. на землю Сіверів ці два народи поєдналися в господарсько-військовому союзі. Сівери – це хліб, а Кімери – залізообробна технологія й військове мистецтво. З Кімерами пов’язували історичні терени Сіверів: Таманський півострів називали Кімерійським, тут же поселення Кімерій.
Коли в VII столітті до н. е. на Українські терени прийшли з Кавказу Скіфи, вони передусім захопили Кімерію. Під натиском Скіфів скотарсько-військова частина Кімерійсько-Сіверського союзу, власне Кімери, відійшла в Малу Азію, а хліборобська частина, власне Сівери, лишилась на рідній землі. На південному краї Сіверської землі збройний опір скіфській колонізації чинили Сінди, а в лісостеповій – Сівери.
Колонізація Сіверії-Сіверщини
Після переселення частин скотарів-хліборобів з Сіверії на Схід їхніми шляхами у зворотний бік почали накочуватись у Сіверську землю хвилі туранських кочовиків – скотарів і військових грабіжників. З південно-східного боку степова Сіверія була відкрита кочовим хвилям, і тільки з північного заходу й північного сходу Сіверія захищена природніми бар’єрами – річками, болотами й лісами.
Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно Скіфи й Греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. Через те тогочасні давньогрецькі історичні джерела ототожнювали корінну хліборобську людність Українських земель зі Скіфами, які колонізували значну частину України, переважно степову.
У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами Скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні Сармати, які потіснили Скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою. Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник. У середині ІІІ ст. н. е. Сарматів витіснили з Українських теренів Готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. Готів і Сарматів витурили з Українських теренів Гуни, після чого Сармати з’являються в Європі під назвою Алани.
Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальним пануванням в Українському агрокультурному світі поклали Гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів. Потужні хвилі того міґраційного цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню структуру Сіверських і Трипільських хліборобських поселень, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.
У ІV–VІІІ ст. Сіверці входили в міжплемінне об’єднання Антів, що займало територію від Сіверського Донця до Прута (Пеньківська археологічна культура).
Корінна Українська людність по обидва береги Дніпра постійно зазнавала грабіжницьких нашесть протягом трьох останніх тисячоліть. То були голодні й ненаситні степові кочовики-грабіжники зі Сходу (туранці) й лісові кочовики з Заходу (германці). За Українську багату, хлібородну землю воювали між собою Скіфи й Вандали, Гуни й Готи, хозари й русь.
Зі Сходу слідами Сколотів-Скіфів, Сарматів, Гунів почали проникати в Сіверську землю ватаги кочових туранських грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. На Півдні діяла грабіжницько-торгівельна корпорація еллінізованих юдеїв – расія. А з Заходу слідами Готів почали проникати в Українське Правобережжя ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з Готами й Гунами.
Туранські ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, расія з Півдня й рузі з Заходу грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром. А в VІІІ–ІХ ст. туранська русь заклала на Таманському півострові, на землях Сувірів, Сіндів, Сіверів грабіжницьку базу – Руський каганат. Звідти руські кагани, які згодом стали назватись руськими князями, почали активно колонізувати південні Сіверські й інші Українські землі.
З ІХ ст. винародовлений грабіжницький конґломерат русь, що складався зі степових грабіжників туранців – рашів, еллінізованих юдеїв – расія та кельтсько-германських грабіжників – рузі-русь, почав колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною. Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були Скіфи, Сармати й Готи.
Отже, раші–расія–рузі зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. «…Не було народу, який сам себе називав руссю», – зробив науковий висновок білорусько-український археолог, історик Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927). Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-германського етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені химери. Отже, слово русь та похідні від нього – руські, русини мають смислове значення – винародовлені химери. Назва русь не несе в собі жодної етнічної ознаки, це політонім на позначення владарюючого кагалу грабіжників – нелюдів. І руські, русини як підданці владарюючої русі – це також політоніми на позначення невільників – недолюдів. Тож для розрізнення народів і винародовлених химер належить писати етнічні наймення з великої літери, а політоніми – з малої.
З проникненням грабіжницької русі в Сіверщину й інші Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя), що в процесі колонізації переросла в епідемію соціального паразитства. Грабіжницька каста русі насаджувала на загарбаних землях відповідну владарюючу політичну структуру – паразитарно-злочинну корпорацію, яку П. Куліш назвав «державою в державі». На тій паразитарно-злочинній доктрині держалися всі владарюючі колоніальні режими від княжого феодалізму до імперій царської й більшовицької та до нинішньої неоколоніальної, необільшовицької, клептократичної «держави в державі», декорованої під «українську незалежність».
Грабіжницька каста русь як «осілий грабіжник» досягла зеніту могутності за «великого кагана Володимира» – хрестителя, який насадженням панівної християнської релігії остаточно заневолив своїх підданців, керуючись біблійною догмою «Всяка влада од бога», а насадженням церковних канонів зруйнував морально-світоглядну традицію природно-звичаєвого права й вічову систему народовладдя. Відтоді політонім руський став синонімом православний, і обидва ті слова русь зробила політично-релігійними означеннями колонізованої нею й винародовленої маси. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю підданців.
Русь, ставши з кочового грабіжника осілим грабіжником на Українських землях, через свою малочисельність стала наймати у свої військові дружини інших чужинців, зокрема, варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами. Одначе, русь як винародовлений конґломерат не має нічого спільного ні з варягами (норманами), ні тим паче зі Слов’янами. Обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877): «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було; русь також не Слов’яни».
Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-паразитів намагався облагородити себе належністю до штучної династії Рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.
Одначе, присяжні літописці, яких тримали при собі руські кагани, писали на їх замовлення потрібну їм фіктивну історію, яку починали з вигадки про запрошення Слов’янами варягів-русів на правління, а далі конструювали генеалогію каганських (княжих) династій та хроніки про їх владарювання. А на підставі тих замовних генеалогій і хронік імперські історики писали історію «Государства русского», а за тією схемою трактували й історію руської колонії – Малолрусії. То була історія не життя Українського народу, а історія руських каганів – «собирателей земли русской», а насправді – загарбників земель неруських, бо грабіжницька русь ніколи не мала своєї землі.
Отже, русь – не народ, не люди, а грабіжницька химера, нелюди. Русь не поміняла своєї нелюдської суті за 1000 років колоніального владарювання над людьми, в чому ми пересвідчуємося під час нинішньої аґресії остаточно звироднілої русні на Українські землі. Безрідна химера русь і вся наплоджена виродками русня патологічно ненавиділа й ненавидить усіх родовитих людей, усі вільні народи на їхніх рідних землях. Ось звідки в тих нелюдів така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.
До початку руської колонізації Українських земель Сівери, як і їхні північно-східні сусіди В’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям за природно-звичаєвим, вічовим правом волі й не мали князів. Це зафіксовано в руському «Іпатіївському літописі» (1420-х рр.): «…В’ятичі та інші погани, які живуть своїми звичаями й не дотримуються Закону божого, а діють самі незаконно, вважаючи самих себе законом». Тобто, наші предки визнавали дорелігійний природно-моральний світогляд, жили за внутрішнім, моральним законом – по совісті та уладовували суспільне життя за вічовим законом волі, що є виявом етнічного духу. Для Сіверців природна справедливість – вища за всі штучні закони. До XV століття Сіверці й В’ятичі зберігали свою сонцевизнавчу агрокультурну звичаєву традицію на основі точних природно-астрономічних знань, які отримували за допомогою курганних обсерваторних комплексів.
З Х ст. на самоврядній Сіверській землі під натиском русі сформувалося перше штучне адміністративне утворення – Чернігово–Сіверське князівство, яке обіймало терени сучасних Чернігівської й Сумської областей України, Гомельської й Могильовської областей Білорусі, Брянської, Курської, Орловської, Тульської, Калузької, частково Московської та Рязанської областей РФ.
Територія Чернігово-Сіверського князівства.
Династія Чернігово-Сіверських князів Ольговичів протягом майже трьох століть вела боротьбу з галицько-волинськими Романовичами й київськими Мономаховичами за володіння землями Сіверщини. На північну й центральну частину Сіверщини зазіхали руські кагани з Київа, а на південну частину – на Таманський півострів посягали галицько-волинська русь і степові кочівники. У Х ст. на південному краї Сіверії – Сувіри, на березі Керченської протоки, на місті давньої столиці народу Сіндів виникло місто-фортеця Тмуторокань, яке стало столицею Тмутороканського князівства. Традиційно Тмутороканню володіли Сіверські князі. Та через претендування на південну частину Сіверської землі галицькоруських і київоруських каганів вони не підтримали похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на половців з наміром повернути Сіверській землі прапрадідівську Сувіру, звану на той час Тмутороканським князівством. Руський літописець і згодом історики потрактували той похід як сепаратний похід сіверських князів. Ті трагічні події одразу було виспівано й описано в епічній поемі «Слово про Ігорів похід» – пам’ятці української мови, яка й після вихолощення руськими імперськими цензорами зберегла міфопоетичні скарби українського дохристиянського природно-космогонічного світогляду. (У 1792 р. кошовий отаман Антін Головатий (1744–1797) домігся переведення Запорозьких козаків на Тамань, що була на місці Тмуторокані, й з 1796 очолив там Чорноморське військо).
А частина Сіверських господарів, рятуючись од руської колонізації й данинного визиску шукала для порятунку вільні землі й знаходила прихисток на Поліссі, а через Полісся Сіверці потрапляли на вільну Болохівську землю. Сіверці й Болохівці мали давні родові, господарські й торгівельні зв’язки.
Грабіжницька русь, колонізувавши Українські хліборобські землі, узяла під свій контроль та обклала непомірною даниною всі торгівельні шляхи, головно трансконтинентальну торгівлю хлібом. Так само нинішня русня грабує Українське збіжжя та блокує Українську торгівлю хлібом.
Тож прихід у 1240 р. на колонізовані руссю Українські землі найдосконалішого на Євразійському континенті війська високоорганізованої, торгівельно-кочової Монгольської держави слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну експедицію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.
Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі над східними Слов’янами, як Гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання Скіфів, Сарматів над хліборобами Північного Причорномор’я. Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили проґресивну систему оподаткування – невеликий натуральний податок, що становив десятину од доходів. На звільнених од русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й стало відновлюватися місцеве населення. По суті монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони віддавна вели життєво необхідну торгівлю.
З приходом монгольського війська русь зі своїми вірнопідданими одразу повтікала з Наддніпрянської України на Захід – у володіння західноруських каганів, на Галичину й за Карпати, та на Північ – на Залісся, у фіно-угрські й тюркські землі. Згодом з західноруських анклавів почалась в Україну, зокрема, в Сіверщину, ідеологічна експансія русинів-москвофілів, а з північноруських анклавів – військова експансія москворусів.
А Сіверщина, звільнившись од руської колонізації, залишалася країною чистого етнічного типу корінної людності.
На Заліссі москворуські феодали стали васалами золотоординських ханів і навперебій вислужувалися перед ними, стягуючи данину з підневільної місцевої людності. На східноукраїнських, Сіверських, землях стягувачем данини був баскак золотоординського хана татарин Ахметка, що відзначався особливою зажерливістю й жорстокістю. А на західноукраїнських землях данину для хана стягував його васал – не менше зажерливий і жорстокий руський князь гілки Волинських Мономаховичів з вигаданої династії Рюриковичів Данило Романович, який після завоювання Галича став зватися Галицьким і зруйнував самоврядну Болохівську землю.
У виснаженій золотоординськими здирачами данини північних Сіверських землях украй занепало господарство, як і при руському данинному владарюванні, тож почався відтік Сіверської людності в Литву.
У середині XIV ст. почала швидко зростати «язичницька» Литовська держава. Литовські володарі взяли за основу розвитку військової сили принцип земельного правочину: хто має землеволодіння, той зобов’язаний служити у війську; а хто відмовлявся од військової повинності, у того забирали землю. Цей принцип поширювався на всі суспільні верстви – від князів до селян. Тож Литва на той час мала велике організоване військо. Так Гедимін (1316–1341), добре зміцнивши тили, завершив приєднання Білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання Українських земель. Москворуси як колишні колонізатори Українських земель і нинішні васали золотоординців спробувала чинити аґресивний спротив звільненню Сіверщини од данинного гніту. Вирішальну стратегічну роль у приєднанні Українських земель відіграв Гедимінів син – Ольгерд (1345–1377), який вольовим чином у 1362 р. чітко окреслив межі Великого князівства Литовського з Чернігово-Сіверщиною й Київом у його складі.
Україна в складі Великого князівства Литовського.
Того ж 1362 р. об’єднане військо Литовців, Українців, Білорусів розгромило золотоординців на річці Сині Води (притока Південного Бугу), поклавши початок повному звільненню Українських земель од золотоординсько-руського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. у межах Великого князівства Литовського опинилася вся Білорусія й частина Московії та Українські землі: Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Так Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
Литва, приєднуючи Українські терени, «старини не рушила, а новини не вводила». Сіверська земля разом з іншими Українськими теренами була у складі Великого князівства Литовського до початку XVI ст. А в 1500–1503 північну частину Сіверщини захопила Московія. Та з початком XVII ст. південно-західна половина її на півстоліття (до початку Хмельниччини) відійшла до Речі Посполитої, де знову об’єдналася з іншими Українськими землями.
У XIV–XVII ст. Сіверська земля охоплювала переважну частину нинішнього Українського Лівобережжя з північними теренами, які нині в складі РФ. У той період Сіверську людність називали Севрюки або Севруки. «Севрюки заселяли майже все Українське Лівобережжя, за винятком південних суто степових районів, а також прилеглі області сучасної Росії. Їхня територія включала землі у верхів’ях Сіверського Донця і навіть верхнього Дону та річки Хопер, доходячи на північному сході до межиріччя верхньої Оки й Десни» (Василь Балушок. Сіверська земля – перша жертва «русского мира»).
Сіверці-Севрюки в основному займалися рільництвом, тваринництвом, садівництвом, різними ремеслами, зокрема, славилися своїми теслями-добродеревцями й гончарями, а особливо поширені в них були місцеві промисли: бортництво, мисливство, рибальство.
Севрюки – особлива за походженням етнокультурна спільнота східних слов’ян, споконвічна корінна людність Сіверської землі, прямі нащадки Сіверів-Сіверців. У XIV–XVII ст. Сіверці–Севрюки на Українському Лівобережжі становили собою окремий етнос, поряд з Правобережними Українцями, західну частину яких називали русинами (за колишнє підданство русі), поряд з Білорусами (литвинами) та руськими (тодішніми підданцями московської русі). На переконання українського археолога, історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001): «Сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, та їм не дали збутися сусіди». Севрюки-Сіверці найдовше зберігали свій генетично-етнокультурний тип і природно-звичаєве право на питомій землі, за межами якої їхні сусіди зазнавали значних етнополітичних трансформацій. Тож, справді, Сіверці були четвертим східнослов’янським етносом.
Олександр Сівер, дослідник історії України
