«Нашого цвіту – по всьому світу» – мабуть, це прислів’я найбільш влучно описує долю українців. США і Канада, Аргентина й Австралія, Італія і Японія – де тільки не почуєш українську мову. Та чи дійсно почуєш? Сьогодні понад мільйон дітей українців народжені поза межами України. Вони повністю інтегруються у суспільство країни проживання, однак не завжди мають можливість повноцінно вивчати українську мову, історію і культуру, аби не забути, якого вони роду. Сьогодні діаспора стикається з такими проблемами як брак якісних підручників з української мови, зменшення кількості студентів-україністів у західних вишах, а також з наслідками подвійного громадянства в Україні для дітей, що мають українське походження.
Під час IV Міжнародної науково-практичної конференції «Українська мова у світі», що відбулася у Львові 9-10 листопада, Почесний консул Канади в Україні Оксана Винницька зазначила, що станом на сьогодні діаспора налічує майже 20 мільйонів українців, які проживають у 51 країні. Водночас вона наводить дані Міжнародної організації з міграції, згідно з якими діаспорні товариства і спільноти не відіграють суттєвої ролі в житті більшості довгострокових трудових мігрантів. Лише один з десяти трудових мігрантів має зв’язок з організацією діаспори. Тобто, менше, ніж 5% українців світу бачать себе діаспорою: вони вважають себе громадянами України, які проживають за кордоном. Це означає, що українців по всьому світу проживає значно більше, ніж значиться в офіційних цифрах.
І тут громадянин, і там
Відтак, постає інша проблема, з якою стикаються закордонні українці – подвійне громадянство. Подвійне громадянство означає, що людина може бути громадянином одночасно двох або більше держав. Це явище стає дедалі більш поширеним у світі. Подвійне громадянство може виникати:
За народженням (по праву землі) – коли людина народилася на території окремої держави
По право крові – коли дитина успадковує громадянство своїх батьків
Коли доросла людина робить подання на отримання певного громадянства
Оксана Винницька зауважила, що між громадянами України побутує думка, що подвійне громадянство в Україні заборонено. Але це не зовсім так. Закон «Про громадянство України» визнає правомірність громадянства на підставі його набуття. У ст. 6 закону сказано, що громадянство України набувається за народженням. Також ст. 7 говорить: «Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України».
«Це означає, що всі діти, в кого мама чи тато на момент їхнього народження були громадянами України, успадковують громадянство своїх батьків. Такі діти вважаються громадянами України незалежно від того, де вони народилися. Вони стають громадянами України навіть тоді, коли водночас набувають громадянство за законом іншої держави, громадянином якої є інший з батьків», – пояснює Почесний консул Канади.
Сьогодні, за її словами, близько 3-4% всіх шлюбів в Україні укладені між українцями та громадянами інших держав. Тобто, за останні 25 років в Україні зареєстровано близько 250 тисяч таких шлюбів. Відтак, діти, народжені в таких шлюбах, успадковують громадянство і мами, і тата. В середньому у таких сім’ях народжується 1-3 дітей.
«Тож, станом на сьогодні у світі є щонайменше 1 мільйон дітей, які є громадянами України і ще якоїсь держави за правом крові. Визначаючи право людини успадкувати громадянство одного з батьків і не заперечуючи проти набуття іншого, Україна водночас визнає, що її громадяни можуть бути «подвійними», – наголошує Оксана Винницька.
Але не все так просто, оскільки у ст. 4 Конституції сказано, що в Україні існує єдине громадянство.
«Досвід останнього року відображає дуже цікаву картину. Це стосується перетину кордонів. Єдине громадянство передбачає, що людина проживає в одній країні більшу частину свого життя, працює там і платить податки. Подвійне громадянство, в основному, цікавить осіб, які є мобільними і мають необхідність регулярно перетинати кордони. Але, як показує практика, визнання подвійного громадянства у світі постійно зростає», – продовжує Почесний консул Канади.
За даними Світового банку за 2013 рік, Україна посідала дев’яте місце у світі за кількістю осіб, які виїжджають зі своєї країни в іншу назовсім. У той же час, за даними дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2016 року, 30% опитаних українців скоріше хотіли б поїхати за кордон на постійне місце проживання, 40% – хотіли б працювати за кордоном. Тобто, настрої населення показують, що як тільки з’явиться така можливість, працездатні українці почнуть покидати свою країну. Зрештою, це відбувається і зараз. Трудові мігранти часто десятиліттями живуть за кордоном, народжують і виховують там дітей, маючи при цьому український паспорт.
Два паспорти – більше можливостей чи перешкод?
«Сьогодні від 1 до 2 млн громадян України мають можливість перебувати на території двох держав на праві громадянства, – говорить Оксана Винницька. – Молоді українці, які перебувають за кордоном, ходять до школи країни свого другого громадянства. До того ж, атестат про повну загальну освіту, виданий в Україні, визнається під час вступу у ВНЗ Європи та Північної Америки. Проте атестат, виданий у країнах Європи чи Північної Америки, в Україні не визнається.
Отже, якщо дитина – громадянин України, закінчила школу в Канаді і хоче вступити в український університет, вона цього зробити не може. Вона мусить знову скласти всі предмети, отримати український атестат, подати документи на ЗНО. Ніяка інша країна такого не вимагає, крім України».
Водночас Україна запустила механізм підтвердження громадянства осіб, які його успадкували від одного з батьків. Однак паспорті столи України почали вимагати, щоб особи, які є громадянами України за народженням, оформляли своє постійне проживання на території держави саме як громадяни України, а не як постійно проживаючі іноземці, що вони робили до того часу, додає Оксана Винницька.
Чи реально вивчити українську за кордоном?
Українці діаспори, здебільшого, намагаються не забувати свою рідну мову та навчати своїх дітей говорити українською, навіть якщо ті народилися в іншій країні. Однак дуже часто це стає проблематичним, адже щоб навчити дитину, для якою рідною мовою вже є англійська, французька, іспанська тощо, потрібно мати сучасну освітню базу.
Здебільшого маленькі українці діаспори вчать мову у суботніх та недільних школах і дитсадках або у літніх мовних таборах. Але є велика різниця між тим, щоб вдосконалити свої знання, і тим, щоб вивчати українську мову як іноземну «з нуля». Для цього потрібні спеціальні сертифіковані програми, підручники. Також є відсоток іноземців, які бажають вивчати українську в університетах як іноземну мову. І тут теж виникає багато проблем з навчальною базою.
Лектор української мови Департаменту славістики Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрій Шевчук наголошує, що ця проблема має витоки ще з радянських часів.
«До 1991 року українська мова в Україні вважалася приреченою на злиття з російською. Тоді не було адекватної ресурсної бази для спеціалістів, що викладали українську мову як чужу. Іншими словами, панувала офіційна настанова, що українська мова має вкрай обмежену цінність для іноземців. У радянській Україні не було підготовчих відділень для іноземних студентів, де вони б опановували українську мову, а не російську, як мову майбутнього навчання на теренах нашої держави.
Коли виникла потреба швидко розвивати науку викладання української мови як чужої, стало зрозуміло, що і в Україні, і за її межами гостро бракує відповідних фахівців. Так, викладачами мови в університетах Північної Америки часто ставали ті, хто володів або удавав, що володіє українською мовою як рідною. За чверть століття дефіцит викладачів у цій галузі повністю не зник», – розповідає викладач.
Сьогодні, за його словами, проблема полягає в тому, що викладання української мови у західних університетах не пропонує освітянам повноцінної наукової кар’єри з можливістю довічного призначення на професорську посаду. Натомість найчастіше найвищої точкою кар’єри може бути посада старшого лектора. Як наслідок – викладачі української мови як іноземної є лекторами, а не доцентами чи професорами, та живуть з відчуттям, що їх будь-якого моменту можуть скоротити через брак студентів.
«Також у досить незадовільному стані перебуває і ресурсна база для викладання української мови за кордоном. Тут проблема не стільки у кількості підручників, скільки в їхній якості. Такі елементарні речі, як наявність наголосу в підручниках, ще не стали загальновизнаною необхідністю. Але наголос є надзвичайно важким питанням для студентів-іноземців. Крім того, досі не опубліковано українсько-англійського словника, призначеного для тих, хто вивчає саме українську мову. Тому доводиться користуватися словниками, що призначені для українців, які вивчають англійську мову», – говорить Юрій Шевчук.
Не вишиванкою єдиною
Окремо варто згадати і про українську ідентичність.
«Як не парадоксально, українська ідентичність майже завжди етнографізована – майже завжди вишивана, писанкарська, зведена до суто поверхневих речей. Складається враження, що досить одягнути вишиванку – і ти вже українець. Українці дуже інтерналізували лише одну форму свого самовираження. Великою мірою, це трапилося тому, що лише ця форма була дозволена колонізатором – росіянами, які намагалися представити українців як «музейних», що мешкають у селі, а не в місті, до того ж, у минулому, а не теперішньому чи, не дай Боже, у майбутньому. Але ми і зараз продовжуємо це репродукувати, що виключає модерні способи самовираження українців. Тобто, у підручниках говориться про писанки, але нічого не сказано про традиції модернізму, авангарду, міську культуру, молодіжну культуру – тобто, про таку ідентичність, що має ще й майбуття, а не лише історію, – наголошує лектор Колумбійського університету.
Він звернув увагу на те, що попит на кожну мову в університетських програмах визначається її станом у своїй державі. Кількість студентів-мовників, своєю чергою, впливає на значення, що надають предметові в кожному університеті. Хронічно мала кількість студентів призводить до того, що предмет просто забирають з навчальної програми.
«Сьогодні число студентів в університетах США, що вивчають українську мову – державну мову 44-мільйонної країни Європи – у шість разів менша за тих, хто вивчає баскську мову. Баскською мовою розмовляє заледве 2,5 мільйона людей, які не мають державної незалежності, а лише в Іспанії ця мова має статус регіональної, у Франції, наскільки мені відомо, баскська мова взагалі ніякого статусу не має», – констатує з прикрістю Юрій Шевчук.
Тож, залишається сподіватися, що Україна не залишатиметься осторонь від проблем українців світу та популяризуватиме українську мову так, як це робить британський British Council, французький Alliance Française чи іспанський Instituto Cervantes. Бо, як зазначав вчений, мовознавець, церковний діяч Іван Огієнко, поки живе мова – житиме й народ.
Ольга Іващук
IA ZIK
