Плин думок, породжений однією картиною
з серії «Виходять мрії з берегів»
Червень 2020-го, остання декада місяця. Нібито звичайний літній день у столиці, але для мене це не зовсім так. Крокую Пушкінською, на зустріч з неймовірним: митцем, мислителем і співрозмовником, від якого завжди можна почути нову інформацію, несподівану, та завжди цікаву і оригінальну. Іван Марчук був не те що в доброму, а в чудовому настрої. Щойно я переступив поріг майстерні, прорік: «Заходь, присядь у моє крісло, і будь добрий – сховай записники і інше причандалля. Давай поговоримо хоч раз як нормальні люди…».
Півтори години пролетіли, як завше, непомітно. Слухати Івана Степановича – суще задоволення. Мова велася на різні теми, не оминули й живописну. Митець започаткував новий цикл робіт, назву ще не присвоїв їм (Біле і Чорне. – А.Б.), але, одна картина вже завершена, а друга – в процесі письма. Біла і чорна барви, вічний двобій, протистояння, а може, – злагоджене існування?.., навряд, усе-таки день то є день, а ніч, то ніч.
Білість снігів, білі хустки на головах українських жінок, білий синонім чистого, сорочки з Решетилівки – «білим по білому» і монохромні картини Анатолія Лавренка так само. Білий – особливий… Символізує духовність, цілісність. Білим «очиститися» можна, це як ковток чистого повітря, що дає життєву силу й снагу. Одяг медиків теж білим позначений…
На відміну від білого, чорний асоціюється з темними, зловорожими силами. Колір мороку, смерті, депресія забарвлена теж чорним. Та попри усі негативи приписувані цій барві, то і колір чорнозему, загадковий, українська ніч замальована темно-синьо- чорними пасмугами, чорний споріднений з урочистістю, але синонім жалобних подій…
Іван Марчук на життєвих шляхах-дорогах долав безліч перешкод і бар’єрів. Попри усе, простував твердо, рівно тримав спину, не гнувся під ударами долі, бо має сильну вдачу. Вперто торував свою «лінію» в живописові. Був спокійний, коли його свідомо не помічали. Залишився спокійним і тоді, коли на всі лади почали вихваляти, бо володіє даром внутрішньої величі духу. Не любить світської метушні, тому радіє коли випадає нагода втекти з Києва до Канева, де має будинок. Канів – особлива місцина, там на вічному спочинку – Великий Співець України, і енергетика там могутня.
Світає, Іван Марчук прямує до великої ріки, занурюється у її води, плаває, радіє життю, у нього є це вміння. Залюблено спостерігає, – як без поспіху, велично, випливає, сходить Сонце, дійство щоразу інакше – ото диво з див… Можливо, тоді відпочиває душею, хоча я не знаю, чи відпочиває взагалі колись цей великий працелюб?!..
Арнольд Бьоклін вважав: «Картина повинна що-небудь розповідати, спрнукати глядача думати, як вірш, і залишати йому враження як музичний фраґмент».
Ніколи живопис і поезія не асоціювалися з «Ми». Завжди тільки «Я» мало велике значення. Справдешня радість чи гіркий сум, чари і святість, дають можливість творцеві бути піонером. Тяжкий пошук одинака, така надлюдська працездатність, до сьомого поту на чолі, відкривають браму її високості Малярства…
Амброз Бірс, герой твору Артура Мейчена казав: «Чаклунство і святість – ось єдині реальності». І вів далі: «Магія виправдовує себе в дітях: вони їдять скоринку хліба і п’ють воду із значно більшою радістю, ніж та, яку відчуває епікуреєць…».
Як віднайти гармонію, спочатку в собі, а потім поширити довкола… Гармонія – то злагода, узгодження. То сила, що підганяє мозаїчні частинки, одну до іншої, згуртовує їх в цілісне мозаїчне панно. Прабатьки наші називали цю силу – Ладо, Лад. Марчукові і це вдається. Шлях Майстра, його життєва програма – служити Світлу, Добру, Красі.
Зупинімо свої взори на картині без назви з циклу «Виходять мрії з берегів»…
Іван Марчук. Картина з циклу “Виходять мрії з берегів”. 2012
Герман Гессе у своєму знаменитому романі акцентував: «… У своїй Грі в бісер ми розкладаємо ті твори мудреців і художників на їхні складові частини, виводимо з них правила стилю, схеми мистецьких форм, вишукано тлумачимо їх і орудуємо цими абстракціями, наче будівельники цеглинами…»
Отже, основні барви картини – біла, чорна, червона, десь менше синя. Прориваються де-не-де відтінки біло – сірого, синьо-чорного. Кольори переходять, органічно перетікають – один в другий, другий в третій, четвертий… Така собі круговерть, думаю, то загальна картина того, що відбувається на планеті Земля. Зникла ієрархія, усталеність, немає гармонії у взаєминах: Людина і Природа, Він і Вона, розбурхані стихії, як у довкіллі, так і в єстві людському. Бо ж не випадково, в різних країнах трапляються лиха: паводки, землетруси, урагани, пожежі. В окремих державах, зокрема більшовицьких, влада намагалася підкорити Природу, а вона цього не прощає. Степан Процюк в одному з творів дає таке тлумачення: «Механістичність світу, де уже немає інь і янь, лише гурії і самці із кастрованим теплом була реальністю, від якої не сховаєшся…».
Темною ознакою наших днів є відмова від одвічних табу. До прикладу, «право» на смерть, за власним бажанням, або право на шлюби однієї статі. Евтаназія намагається відмінити заповідь: «Не убий», руйнує божественний порядок буття. Те ж саме і щодо сексуальної розбещеності, одностатеві шлюби – це руйнація родини, народу, розірвання зв’язків з Вищими Силами. Переважання тілесних пристрастей і споживацьких потреб над духовними сутностями робить людину примітивною, породжує розгубленість і хаос. Зникає бажання зростати духовно, інтелектуально, відсутність спраги до знань породжує невігластво, часом агресивне, гасить світло, і тоді навіть світлий день видається присмерком.
В ряді робіт живописця, переважно абстрактних, присутня завуальована філософія Сходу… В Тибеті багато монументів, присвячених законам Природи (аналог ікон у християн). Вони називаються чортенами, мають однакову форму, найвищий сягає 16 метрів, знаходиться у Лхасі, в ньому влаштовані одні з воріт міста. Квадрат символізує твердь Землі, на якій – шар води, а на ній встановлений конус вогню, на вершині – тарілочка повітря, а ще вище – свідомість (ефір). Сходинки знання дозволяють досягнути кожного з цих елементів… Колесо життя символізує вічний цикл: народження – життя – смерть – дух – народження…
Один з найзагадковіших письменників ХХ століття Г. Ф. Лавкрафт застерігав: «Як на мене, нездатність людського розуму співвідносити між собою все, що лише містить у собі наш світ – це велика милість. Ми живемо на безтурботному острівці невідання посеред чорних морів безкінечності, і далекі плавання нам недоступні. Науки, працюючи кожна у своєму напрямку, до цих пір особливої шкоди нам не завдали. Але в один чудовий день розсварені пізнання будуть зведені воєдино, і перед нами відкриються такі жахаючі обрії реальності, так само, як і наше власне страшне становище, що ми або втратимо здоровий глузд від цього одкровення, або втечемо від смертоносного світла у Світ і спокій нового темного середньовіччя…».
Зустріч завершилася, вийшов на вулицю, спекотний день вже не докучав, на душі погідно, затишно, вміє Іван Марчук передати іншому заряд життєлюбства, він багато чого вміє… Прийшла думка, що задля того, аби стати тим, ким він став, був змушений не просто писати добре, а і значно краще і самобутніше від кого б то не було… І далі бути самим собою, чи це не місія, яку виконує велет світового мистецтва?..
Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог
