Розслідування кримінального злочину – Голодомору-геноциду 1932–1933

Професор Володимир Сергійчук підготував цей матеріал для виступу на ХV юридичних читаннях, які невдовзі відбудуться в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова.

 

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор

 

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПІДРАХУНКУ ВТРАТ
ВІД ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932–1933 РОКІВ

Масове вбивство українського селянства у 1932–1933 роках, яке Верховна Рада України 2006 року визнала геноцидом, потягнуло за собою відкриття кримінальної справи проти організаторів цього злочину. Спеціальна слідча група, яка була створена у зв’язку з цим у Службі Безпеки України, мала вивчити величезну кількість документальних і усних свідчень про зумисний характер цього злочину і водночас відповісти на питання щодо кількості втрат від Голодомору-геноциду. З цього приводу слідчий доручив провести відповідну наукову експертизу Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, оскільки спеціальної державної інституції, яка вивчала б проблеми Голодомору-геноциду 1932–1933 років, в Україні тоді ще не існувало.

Підготовлений науковим співробітником сектору тривалості життя і здоров’я населення Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України Омеляном Рудницьким висновок судової науково-демографічної експертизи від 30 листопада 2009 року визначав втрати УСРР унаслідок злочину геноциду в 3.941 тисячу осіб, непрямі (дефіцит народжень)  – у 1.122 тисячі, сукупні демографічні – в 5.063 тисячі, а з урахуванням кумулятивних втрат – 10.063 тисячі осіб [10; С. 98].

Слідчий і суддя розуміли, що кількість втрат на геноцидний характер голодомору 1932–1933 років не впливає, тому ніяких зауважень з цього приводу не висловили. Тим паче, що виконавці комплексної судової історико-правової експертизи зазначили: «Ключовим для кваліфікації злочинної поведінки злочином геноциду є не кількість вбитих людей, а намір знищити певну групу як таку через повне або часткове знищення її членів. Кількість жертв не є юридичною ознакою геноциду, а лише однією з обставин злочину» [12; С. 323].

А генерал-лейтенант Служби Безпеки України  Микола Герасименко додавав, що «судова науково-демографічна експертиза про втрати населення України, внаслідок геноциду, грунтувалася лише на матеріалах кримінальної справи та не відображає повну картину сукупних та кумулятивних демографічних втрат. Ця робота потребує свого подальшого дослідження» [12;  С. 8].

Таким чином, проблема підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років не знімалася з порядку денного, але відтепер необхідно було вивчити всі матеріали, аби на їхній базі надати для слідства конкретні цифри. Проте науковці Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України чомусь вирішили, що відтепер саме вони мають диктувати правила визначення кількості жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні, замість детального вивчення всіх первинних архівних документів спільно з істориками.

Насамперед у їхньому середовищі готується проект звернення до голови оргкомітету з відкриття Монументу Голодомору у Вашингтоні Михайла Савківа-молодшого з рекомендацією не вживати на урочистій церемонії виразу «від 7 до 10 мільйонів», а послуговуватися висновком Андре Граціозі, Тімоті Снайдера та Станіслава Кульчицького щодо втрат у 3,5 мільйона осіб. Цей проект відвозиться за океан, де його підписують керівники українських наукових інституцій Північної Америки.

Паралельно з цим українсько-американська група істориків і демографів друкує дві статті в «Українському історичному журналі», в яких викладає своє бачення розрахунку кількості втрат через демографічний інструментарій [13; С. 84 – 112; 14; С. 76 – 116].

Обидві публікації звертають на себе увагу передусім тим, що в них рамки Голодомору розширені включно з 1934 роком. Виявляється, що ця новація фігурує в експертному висновку вже згаданого О. Рудницького, де він в ініціативному порядку подає від себе дані про смертність у першій половині 1934 року, оцінюючи їх як втрати від «голоду 1932–1934 років». Тобто, включивши 138 тисяч смертей нібито від голоду 1934 року, О. Рудницький самовільно змінив свої ж фактичні показники власне геноцидних 1932–1933 років [10; С. 98].

Пояснення О. Рудницького щодо включення 1934 до голодних років через «аліментарну дистрофію та її ускладнення» [12; С. 333] не є переконливими, оскільки одержані в ході Другої світової поранення й хвороби, що за такою ж аналогією спричинили смерть багатьом її учасникам, скажімо, в 1946–1950 роках, не стали підставою для розширення часових рамок цієї війни до вказаних дат.

Крім того, доручення О. Рудницькому від слідчого стосовно включення до втрат Голодомору-геноциду 1932–1933 років смертей 1934 року також не було – у відповідному листі до Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, зокрема, на вирішення експертизи було поставлено наступні питання:

« – якою є загальна кількість жертв серед населення УСРР, скільки всього загиблих людей (прямі демографічні втрати) під час Голодомору в Україні в 1932–1933 роках?

• Які непрямі демографічні втрати внаслідок Голодомору в Україні в 1932–1933 роках?
• Які демографічні наслідки для України відбулися внаслідок Голодомору в Україні в 1932–1933 роках?» [12; С. 328].

З якої рації О. Рудницький зробив по-своєму, важко сказати. Хоч і статистика показує рівень смертності в 1934 році набагато нижчим, ніж у 1930–1931 роках, тобто напередодні цього злочину проти української нації. Інша справа, що окремі демографи хочуть запровадити новий порядок оцінки історичних подій, коли показники під час кризових явищ порівнюють не з даними періоду стабільного розвитку, а в роки після їх закінчення.

Зрештою, й сам О. Рудницький, погоджуючись на статус експерта в даній кримінальній справі з відповідними процесуальними обов’язками, зазначав у необхідній у таких справах письмовій підписці, що «основою для висновку судової науково-демографічної експертизи стали напрацювання експерта в дослідженні демографічних аспектів Голодомору 1932–1933 рр. в Україні» [10; С. 97].

Що ж до кількості втрат, то в першій з цих названих статей зазначається: «Упродовж 1932–1933 рр. близько 8,7 млн смертей у СРСР було спричинено голодом. Майже 98 % цих втрат припадає на три радянських республіки: Україну (3,9 млн), Росію (3,3 млн) та Казахстан (1,3 млн). Якщо розраховувати відносні втрати, тобто в розрахунку на 1000 населення, Україна посідає друге місце після Казахстану. Втрати від голоду становлять 22 % від загальної чисельності населення Казахстану, 17 % – в Україні, 3 % – у Росії та менше 2 % – в інших республіках колишнього СРСР» [13; С. 87].

Треба зазначити, що згадані автори не дають чіткого роз’яснення: для чого вони використовують для підрахунку жертв Голодомору 1932–1933 років дані перепису 1939 року, якщо відомі показники перепису 1937 року, які при уточненні з первинними документами стають базою для реального підрахунку втрат. А потім, перепис 1939 року сфальсифікований на 1,5 млн осіб, про що відомо з документів. Які правдиві кількісні показники статево-вікових груп у переписі 1937 року ретроспективно можна встановити, якщо дані вікових груп у переписі 1939 року сфальсифіковані?

Доречним тут буде навести думку російського дослідника В. Цапліна, який щодо цього перепису висловився гранично чітко: «Для мене безумовно, що найголовнішим у прагненні викривити підсумки природного руху населення  і перепису 1939 р. було бажання приховати розміри масового знищення населення в 30-і роки. Загиблі мільйони з статистики зникають. Їх просто не було» [17; С. 181].

А яке відношення до вказаного підрахунку мають події 1937–1938  років, якщо вони вже відбивають зовсім інші події. Наприклад,  вивезення ув’язнених за межі республіки 1938 року чи  міґрацію євреїв тоді ж до Біробіджану, як і організований набір робочої сили з сільської місцевості на новобудови за межами України.

Зрештою, виникають запитання і щодо визначення міґраційних потоків, якими згадані автори обгрунтовують свої розрахунки втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років у розрізі дев’яти:

1) Вивезення ув’язнених за межі республіки в 1928–1938 рр. Інформацію щодо засуджених, переміщених у концтабори й колонії, було отримано з досліджень В. Земскова, В. Нікольського, О. Мазохіна, згідно з якими вона становить 285 тис. осіб у 1929–1938 рр.

2) Виселення «куркулів» за межі УСРР у 1930–1933 рр. На основі архівних даних установлено, що чисельність вивезених у цей період сягала – 364 тис. осіб.

3) Вимушена міґрація за межі республіки в 1929–1933 рр. Це найбільший за обсягом міґраційний потік селян з УСРР (576 тис. осіб), оскільки він припадає на роки колективізації та голоду. При його обчисленні автори спиралися на архівну статистику та окремі публікації, які, на жаль, не вказують.

4) Організовані сільськогосподарські переселення в інші республіки впродовж 1927–1929 рр. Вони стали продовженням попереднього процесу виїзду українських селян за Урал (Сибір, Далекий Схід). За даними статистики сільськогосподарських переселень це – 80 тис. осіб.

5) Депортація поляків і німців у Казахстан 1936 р. Як свідчать публікації, тоді було вивезено 15 тис. сімей з прикордонних із Польщею територій Вінницької та Київської областей.

6) Еміґрація євреїв за межі республіки в 1928–1938 рр. Це єдиний із міґраційних потоків, обсяги якого було отримано не безпосередньо з архівних джерел чи публікацій, а шляхом розрахунку. Він становить – 57 тис. осіб.

7) Організований набір робочої сили з сільської місцевості на новобудови за межами України в 1935–1938 рр. До таких керованих переселень було залучено близько 170 тис. селян Віницької, Київської, Чернігівської, Одеської та Молдавської АРСР.

8) Переселення селян в Україну з Білорусії та Росії упродовж 1933–1934 рр. Після голоду в обезлюднені села Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини й Донеччини було переміщено майже 138 тис. селян із Білорусії й реґіонів Росії.

9) Виселення куркулів із Середньої Азії в УСРР в 1931 р. Майже 3 тис. родин «куркулів» із зернових районів Узбекистану було вислано на спецпоселення в радянську Україну [13; С. 97].

Якби ці пропозиції спиралися на бездоганність статистики, на яку посилаються наші демографи й історики, а також науковці з-за океану Олег Воловина і Сергій Плохій, то не виникало б проблеми. Однак, на нашу думку, міґраційні процеси 1927–1938 років, які беруть до розгляду шановні автори, досі не реконструйовані, а це не дає можливості зробити правильні висновки, які впливають на загальний підрахунок.

До речі, вказані автори чомусь виключають з переліку міґраційних процесів такий важливий напрямок наукових досліджень, як завезення робочої сили з-поза меж УСРР у 1927–1938 роках. Про нього – жодного слова, хоч він впливав на зміну кількості населення УСРР уже перед Голодомором-геноцидом 1932–1933 років. Особливо це стосувалося півдня і сходу України, де закладаються великі промислові гіганти. Хмари вербувальників розліталися тоді по всіх регіонах Росії й інших радянських республік з метою набрати побільше робочої сили, насамперед для Донбасу, хоч чимало необхідних спеціалістів було і в українських селах. Скажімо, заступник завідувача відділу Наркомату праці УСРР Полтавченко 1 липня 1927 року не підписав посвідчення про набір вербувальником Луганської біржі праці І. Я. Раконіним 300 мулярів, 200 теслярів і 150 каменоломів у Брянській і Орловській губерніях, зазначивши, що цей контингент можна набрати в Гніванському районі Вінницького округу [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053. – Арк. 86, 87].

Однак це був виняток, оскільки основний потік робочої сили в той же Донбас спрямовувався саме з-поза меж УСРР. Так, Сталінська біржа праці просила 14 липня 1927 року сприяти відрядженню в Калугу К. Полятова для вербування мулярів, оскільки, мовляв, «нами здійснювалося вербування за вищими цінами» [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053.. – Арк. 103].

Уже згаданий Полтавченко 23 липня 1927 року дозволив Луганському патронному заводові набирати 150 теслярів, 5 паркетників по асфальту і 30 мулярів по цеглі в Курській, Орловській і Калузькій губерніях [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053.  – Арк. 120].

А 28 липня 1927 року він дозволив представнику Макіївського меткомбінату набирати 100 мулярів і 50 теслярів у Гомельській і Курській губерніях [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053. – Арк. 128].

Ліфшиць, який підписувався за завідувача відділу ринку праці НКП УСРР 24 серпня 1927 року дозволив Й. К. Корчицю вербувати для Горлівської контори «Будвугілля», Краматорського машинобудівного заводу, Єнакіївського металургійного заводу і часово-ярських керамічних підприємств у Курській, Орловській і Тамбовській губерніях 150 мулярів, 200 штукатурів, 50 арматурників, 180 теслярів, 5 покрівельників, 27 малярів, 7 склярів, 10 альфрейників і 21 столярів [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053. – Арк. 114].

Вербувальник Й. С. Шварц мав набрати в Старооскольському повіті Курської губернії 1.000 мулярів, у Новозибківському повіті – 2.000 [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053. – Арк. 130].

20 вересня 1927 року Ліфшиць дав дозвіл представнику Єнакієвського заводу імені Рикова І. Трошину здійснювати набір у Курській і Орловській губерніях 30 мулярів, 60 штукатурів, 4 альфрейників, 45 теслярів і столярів [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053. – Арк. 147].

Подібний підхід до справи забезпечення робочою силою українських новобудов продовжуватиметься й надалі. Так, 16 листопада 1930 року новий план вербування робітників для шахт Донбасу з-поза меж УСРР затверджується в таких цифрах: з Білорусі 1.100 – для тресту «Артемвугілля», Центрально-Чорноземної області – 1.050 для «Донбасантрациту» і 1.600 – для «Сталінвугілля», а із Смоленщини – 1.250 для «Луганськвугілля» [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3053. – Спр. 4724. – Арк. 3 – 3 зв.].

А ще ж мали для підприємств Донбасжитлобуду завербувати 4.000 робітників поза межами УСРР [8; Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 6812. – Арк. 1].

Водночас необхідно визнати, що наплив українського селянства на будівництво був вельми незначним. Воно не усвідомлювало потреби формувати власний національний робітничий клас за рахунок українізації промислових центрів через переїзд до міста й опанування ремеслом, як це вдалося чехам, латишам, литовцям, полякам…

Наше селянство, з діда-прадіда прив’язане до землі, в прагненні володіти нею готове було покинути рідний край і їхати аж на береги Тихого океану на союзні колфонди, але не поспішало оволодівати близьким містом. Наприклад, з тодішнього Бабанського району замість 525 колгоспників у 1931 році погодилося їхати на Дніпробуд тільки 85, з Кам’янець-Подільського – відповідно 335 і 6, Тульчинського – 115 і 0, Чубарівського – 360 і 48, Дзержинського – 388 і 23, Карл-Лібкнехтівського – 89 і 10, Черняхівського – 146 і 0, Любашівського – 75 і 0, Городоцького – 210 і 0, Мархлевського – 31 і 4, Путивльського – 34 і 0, Тиврівського – 196 і 0, Гадяцького – 115 і 0, Ярунського – 80 і 28 [3; Ф. Р-995. – Оп. 16. – Спр. 22. – Арк. 8 – 40].

Відтак владі за цих обставин повністю розв’язувалися руки щодо набору робочої сили насамперед з Росії. В архівних фондах за 1930 рік збереглися службові записки щодо переваги набору робочої сили саме звідти. Зокрема, головний інженер будівництва Дніпрогесу повідомляє з Москви, як йому вдалося домовитися про набір 1000 теслярів з Московської області й одержати дозвіл на залучення робочої сили з Центрально-Чорноземної області [3; Ф.  Р-995. – Оп. 16. – Спр. 11. – Арк. 37, 38].

Чому так детально зупиняємося на цих фактах? Та тому, що саме ця робоча сила з родинами як механічний приріст і народжені як природний додалися до кількості населення УСРР після перепису 1926 року, коли зафіксовано 28,9 млн осіб. Відтак станом на 1 січня 1932 року влада оцінювала кількість населення в 32.680 тисяч 700 осіб: у 1927 народилося 1.184,4 тисячі, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 – 975,3 тисячі [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7163. – Арк. 16], до яких додалися міґранти з інших республік СРСР.

Уважно проаналізувавши методику демографічних розрахунків втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років і первинні документи вітчизняних архівів, автор цих рядків з огляду на те, що в кримінальному процесі до уваги насамперед має братися фіксація факту, а не аналітичний висновок експертів (у даному випадку демографів) щодо його існування, запропонував свій підхід до визначення кількості жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років на основі аналізу саме первинних матеріалів, які збереглися в Києві та областях, що не потребує визначати головною складовою підрахунку демографічні розрахунки.

Суть його полягає в тому, що коли від уточненої за порайонними результатами цифри кількості населення на січень 1937 року в 27.851 тисячі осіб відняти кількість приросту в 1934 році (88,2 тис. осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) – усього 1.039,1 тис., то маємо станом на 1 січня 1934 року 26.812 тисяч осіб. А мало бути 33.933.400: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32.680,700 додаємо народжених у 1932–1933 роках в кількості 1.252,700. Різниця таким чином на 1 січня 1934 року – 7.121,400.

У відповідь на цю пропозицію мої опоненти доручили доктору економічних наук Наталії Левчук виступити на сторінках «Українського історичного журналу», який став для демографів уже свого роду рупором проголошення їхніх концепцій, з таким вердиктом: «Проведений аналіз «нової» концепції підрахунку втрат України від Голодомору, викладеної у статті В. Сергійчука, свідчить про некоректне використання статистичних даних, при якому обчислення «підлаштовуються» під заздалегідь озвучену цифру у 7 млн втрат, а також про серйозні методичні проблеми в розрахунку» [14; С. 192].

Як бачите, мої опоненти вважають, що цифру втрат у 7 мільйонів можна «підлаштувати». Як це зробити, коли існують документи, створені державними органами влади, які в першу чергу розглядаються дослідниками, важко збагнути? Чому історико-правовий підрахунок на основі первинних документів повинен поступитися місцем демографічним розрахункам, які зовсім не враховують, скажімо, вже згадане завезення робочої сили з-поза меж УСРР у роки першої п’ятирічки?

Більше того, кількість населення УСРР станом на 1 січня 1932 року була озвучена її владою в кількості 32.680,700 осіб, дана цифра була підтверджена і економістом С. Сосновим, який підготував в еміґрації спеціальну статтю з цього приводу: «Хоч як большевики заперечували наявність голоду на Україні, проте в двох надрукованих офіційних джерелах наведено цифри населення на 1 січня 1932 р. і на 1 січня 1933 р., які, стверджуючи факт загибелі з голоду значної кількости населення, в той же час дозволяють уточнити, скільки загинуло в 1932 р. і скільки в 1933 р. Перше джерело – «Довідник з основних статистично-економічних відомостей», виданий у 1933 р. За цим довідником на 1.1.1932 р. на Україні було 32.680.700 душ (цифра цілком збігається з нашими обрахунками населення на цю дату, оскільки при її обчисленні управління справами виходило з того відсотку приросту населення, що й ми, а саме 2,3 відсотка)» [16].

А далі С. Сосновий писав: «Ми, за формулою складних відсотків, на 1. січня 1932 року мали 32.680.700 душ, на 1 січня 1933 року повинні були мати 33.406.100 душ, а на 1 січня 1934 року – 34.258.000 душ» [16].

Це демографічні розрахунки незаангажованого українського дослідника, який не «підлаштовувався» під потрібну цифру, але він ствердив дані офіційної статистики станом на 1 січня 1932 року, якими користується і автор цих рядків, а також визначив можливу кількість населення УСРР станом на 1 січня 1934 року, що необхідне для встановлення втрат за 1932–1933 роки.

Наша цифра на вказану дату, як бачимо, дещо менша – 33.933.400 осіб, бо за 1932–1933 роки народжуванність не зростала на 2,3 відсотка, а різко зменшилася.  Як же можна підлаштувати в цій ситуації потрібні цифри?

Коли знайомишся з методикою розрахунків демографів, то складається враження, що це саме вони підлаштовуються під потрібну їм цифру в 3,9 млн втрат. І це проявляється не тільки у використанні сфальсифікованого перепису 1939 року, який не має прямого відношення до підрахунку втрат, а й замовчуванні завезення робочої сили до УСРР у 1932–1936 роках, облік якої в переписі 1937 року приховав відповідну кількість померлих з голоду українських селян у 1932–1933 роках.

Мабуть цю закономірність першим зрозумів начальник Управління народногосподарського обліку УСРР Олександр Асаткін, бо коли стало відомо про катастрофічне зменшення населення України у 1937 році в порівнянні до початку 1932 року і що за провали планів зростання населення відповідальність перекладуть на статистиків, то він намагався відвести від себе очікуваний удар заздалегідь. Тому й Асаткін побачив причини вже тільки в зовнішній міґрації. Зокрема, він писав, що «пояснення цьому явищу треба шукати … у збільшеному пересуванні населення за межі УСРР» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7163. – Арк. 17].

Проте це виявилося невідповідним реальним міграційним процесам. Скажімо, з виявлених документів щодо зовнішнього механічного руху Харківської області в 1932–1936 картина виглядає ось так:

	1932 Прибуло / Вибуло		1934 Прибуло / Вибуло	1935 Прибуло / Вибуло	1936 Прибуло / Вибуло
РСФРР	92485 / 73206		71880 / 57053	75102 / 70715	101727 / 79157
Каз. АСРР	71440 / 417		442 / –	663 / 339	697 / 479
Кир. АСРР	168 / 169		73 / –	183 / 87	136 / 101
БСРР	2705 / 2216		1921 / 1717	2778 / 2685	2720 / 2388
ЗСФРР	2201 / 1805		2087 / 1869	3317 / 2318	3479 / 3328
Азер. СРР	899 / 792		599 / 616	1321 / 855	1381 / 1516
Вірм. СРР	95 / 60		152 / 141	372 / 269	489 / 393
Груз. СРР	1155 / 926		1281 / 1030	1613 / 1191	1609 / 1349
Узб. СРР	443 / 369		435 / 312	582 / 463	639 / 630
Тадж. СРР	75 / 61		97 / 37	176 / 79	146 / 102
Туркм. СРР	189 / 926*		112 / 138	322 / 177	441 / 84

[6; Ф. Р-5231. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 5, 5 зв.; Спр. 10. – Арк. 1, 1 зв.; Спр. 18. – Арк. 7, 7 зв.; Спр. 27. – Арк. 7, 7 зв.].

Великий потік робочої сили з інших радянських республік спрямовувався і в інші промислові реґіони УСРР у вказаний період. Особливо багато завозили в 1932–1933 роках з Росії й Білорусі, відмовляючи своїм голодним селянам, які прагнули влаштуватися на заводи й фабрики, аби одержати продовольчий пайок. Так, член колегії Наркомпраці Худокормов 8 січня 1932 року доповідав Раднаркому УСРР про те, що для забезпечення промисловості й будівництва робочою силою в 1932 році необхідно мати додатково близько 600 тисяч осіб, у тому числі 130 тисяч для шахт Донбасу. Для останніх з УСРР планувалося завербувати 44 тисячі, а з РСФРР – 64 тисячі [8; Ф. 539. – Оп. 10. – Спр. 73. – Aрк. 24].

Потребу в 130 тисячах кваліфікованих робітниках планували покрити за рахунок підготовки господарським способом 70 тисяч, а також шляхом вербування 20 тисяч з районів УСРР і 40 тисяч – з РСФРР [8; Ф. 539. – Оп. 10. – Спр. 73. – Арк. 25].

План вербування по тресту «Сталінвугілля» на березень–травень 1932 року передбачав: 6.575, у тому числі з УСРР – 2.375, ЦЧО – 800, Татарстану – 2.500, БСРР – 900. Було завербовано за березень, квітень і 20 днів травня лише 1.010 чоловік, у тому числі, з УСРР – 479, ЦЧО – 309, Татарстану – 212 і БСРР – 10 [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 16].

Тенденція завезення робочої сили з-поза меж УСРР набула особливого поширення з початком Голодомору. Як засвідчують документи, «наиболее устойчивыми оказались группы вербованных из Западной области и Тат. Республики… По выполнению плана Украина оказалась на последнем месте» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5588. – Арк. 5].

З цього приводу 23 січня 1932 року Косіора повідомляли: «Сейчас мы наблюдаем такую картину: старые шахтеры из Белоруссии и Центральной Черноземной области, которые в последние годы засели в деревне, снимаются с «якоря» со всеми своими пожитками, семействами и сватами и едут в Донбасс, и как будто оседают в Донбассе всерьез и надовго» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5588. – Арк. 9].

Природно, на це було звернуто увагу і вже 10 квітня 1932 року члени і кандидати в члени політбюро ЦК КП (б) У розглядали доповідну записку щодо необхідності «для пополнения убыли в рабочей силе произвести новую вербовку рабочей силы для Донбасса в количестве 20 тыс. человек. Из них 10 тыс. в пределах Украины, а остальные 10 тыс. в пределах РСФСР, о чем просить ЦК ВКП (б)» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5313. – Арк. 84].

Цю тенденцію – вербувати будь що за межами УСРР – підхоплювали і в низах. Так, керівники хімічного заводу імені Петровського, якому в серпні 1932 року не вистачало 2.795 робітників, просили вищі інстанції «отвести иные районы на Украине, обязав районные организации обеспечить отпуск людей с колхозов, и поставить вопрос перед ЦК ВКПб и Наркомтрудом о выделении районов в РСФСР и Белорусской ССР для организованного набора рабочей силы» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5326. – Арк. 8, 9].

Водночас набуло поширення таке явище, як самоплив робочої сили, в тому числі і з-поза меж УСРР, і на інших великих підприємствах. Наприклад, за 8 місяців 1932 року на будівництво «Азовсталі» прибуло самопливом 7.849 робітників і тільки 3.002 було завербовано [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5599. – Арк. 5].

Вербування робочої сили з-поза меж УСРР стояло на першому місці і в учасників спеціальної наради  щодо «упорядочения дела вербовки рабсилы для угольной промышленности Донбасса» при Донецькому обкомі КП (б) У в січні 1933 року, на яку запрошувалися «представители НКТруда СССР и УССР, Главтопа, угольных трестов Донбасса и их уполномоченных по областям, представителей обкома ЦЧО, Белоруссии, Татарии, Киевщины, Винницы…» [9;  Ф. 1. – Оп. 20.  – Спр. 6237. – Арк. 33].

Ініціативу в цьому плані доручалося проявляти місцевим «смотрящим Москви». Так, 4 серпня 1933 року секретар Дніпропетровського обкому Хазанов просив Кагановича й Косіора «выделить дополнительные лимиты на ввоз квалифицированной и неквалифицированной рабсилы из других областей и республик Союза в количестве до 36.000 человек (желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик)» [9; Ф. 1. – Оп. 20– Спр. 6241. – Арк. 31].

А 24 липня 1933 року бюро обкому ухвалило: «Учитывая, что внутриобластные ресурсы рабочей силы не могут покрыть всех потребностей заводов и новостроек в области, просить ЦК ВКПб, ЦК КПбУ и Наркомтяжпром оказать заводам и новостройкам нашей области и в первую очередь заводам Петровского и Дзержинского путем завоза рабсилы из других областей и краев Союза, с тем, чтобы Наркомтруд прикрепил для вербовки Татарию и Башкирию и выделил дополнительные лимиты на квалифицированную и неквалифицированную рабсилу» [2; П-19. – Оп.1. – Спр. 525. – Арк. 49 зв.].

Той же секретар Дніпропетровського обкому партії Хазанов 25 вересня 1933 року, повідомляючи Кагановича й Постишева про те, що на будовах реґіону працює до 25 тисяч завербованих колгоспників із Середньої Волги, просив дозволити «на заработанные ими деньги в организованном порядке закупить хлеб в период разрешения свободной торговли хлебом» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6243. – Арк. 71].

Через три тижні Дніпропетровський обком просить Кагановича дозволити «выделить дополнительные лимиты на ввоз в область рабочей силы на 36.000 чел., желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6241. – Арк. 33].

А 3 листопада 1933 року бюро розглянуло питання щодо підготовки до прийому заводами області завербованої робочої сили на Середній Волзі. Було висловлено стурбованість, що Дніпрокомбінат не освоїв наряди на вербування в цьому російському реґіоні на 12 тисяч робітників, заводи імені Дзержинського і Петровського, трест Дзержинськбуд –  по 2 тисячі, трест «Руда», Кривбасбуд – по 4 тисячі. Незадовільно освоювали додаткові фонди в Самарському краї також Нікопольбуд (наряд на 1000 робітників), Криворіжжякоксохіммонтаж (1000), Запоріжжякоксохімбуд (2000) [2; П-19. – Оп.1. – Спр. 529. – Арк. 123 зв.].

Це питання, з усього видно, було і на контролі в Кремлі, оскільки 5 липня 1932 року помічник Сталіна Бажанов телеграфував Косіору, щоб «мобилизовать в августе 25.000 чел., в сентябре 29.000 чел. (Татарии, Черноземной, Белоруссии, Украине и в Западной области» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 91].

Відтак на місцях у російській глибинці намагалися виконати наряди Москви. Скажімо, секретар обкому Центрально-Чорноземної області Малинов телеграфував секретарю ЦК КП (б) У Терехову: «Воздействуйте на тресты угля Украины немедленном переводе уполномоченному Главтопа Воронеж денег отправки завербованных рабочих тчк» [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 105].

Ці «підказки» з Росії негайно підштовхували керівників промислових підприємств України до активних дій: так, трест «Сталінвугілля» в грудні 1932 року розіслав 516 вербувальників, з яких по Україні лише 40 [9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 120].

Зрозуміло, що це лише окремі документи щодо завезення робочої сили в УСРР у 1932–1936 роках. Комплексне вивчення даної проблеми дасть можливість визначити механічний рух в УСРР в кількісному вираженні, що дасть можливість точніше оцінити втрати від Голодомору 1932–1933 років, оскільки прибулі до УСРР у вказаному періоді будуть зафіксовані зі своїми родинами як громадяни цієї радянської республіки.

З огляду на те, що Голодомор-геноцид 1932–1933 років є свідомим масовим народовбивством, основним напрямком дослідження цього кримінального злочину мусить бути історико-криміналістичний на базі офіційних статистичних даних, а демографічні розрахунки можуть слугувати лише допоміжним інструментом для визначення конкретної кількості.

Однак заангажована на цифру втрат у 3,9 млн осіб, названа українсько-американська група відкидає різні пропозиції підрахунку, які можуть допомогти у встановленні реальних втрат. Зокрема, вона не звертає уваги на відповідність прийому до перших класів дітей 8-річного віку, починаючи з 1 вересня 1933 року, з кількістю народжених свого часу у конкретних населених пунктах. Чому, скажімо, вказаних демографів та істориків не насторожив той факт, що 1 вересня 1932 року до перших класів Петриківського району Дніпропетровської області влилося 1737 дітей, а через рік до другого класу перейшло за уточненими даними лише 867. Така ж тенденція виявилася і щодо другокласників і  третьокласників: відповідно 1275 і 695, 1126 і 693 [2; Ф. П-19. – Оп. 1. – Спр. 483. – Арк. 154].

Якщо вона була такою повсюдно, то принаймні мільйон дітей не дорахувалася українська школа 1 вересня 1933 року тільки в цих трьох початкових класах.

Недобір першокласників давав про себе знати і в наступних роках, що бачимо на конкретних фактах. Так, 1 вересня 1935 року, скажімо, в перші класи початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) шкіл Плисківського і Погребищенського районів, що входили тоді до Київської області, прийшло набагато менше дітей, ніж їх народилося 1927 року. Наприклад, за парти Адамівської початкової школи Плисківського району сіло 34 першаки, а в 1927 у цьому населеному пункті на світ з’явилося 68 дітей, у Андрушівській (нс) ці показники були відповідно 41 і 135, Обозівській (п) – 17 і 57, Паріївській (п) – 18 і 37, Попівській (п) – 14 і 42 [1; Ф. 6129. – Оп. 4. – Спр. 11, 15, 17, 18, 19, 21, 22, 23, 24, 25, 26,30, 31, 32,33, 34,  38, 39, 40, 41, 42, 43, 47, 48,49, 50, 51,  56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65; 4; Ф. Р-144. – Оп. 1. – Спр. 1866. – Арк. 1 – 65].

Подібна ситуація склалася і в сусідньому, Погребищенському районі. Скажімо, показники Ординецької (нс) – 30 і 76, Борщагівської (нс) – 29 і 93, Круподеринецької (нс) – 63 і 78, Павлівської (нс) – 66 і 100, Білешківської (нс) – 37 і 106, Гопчицької (нс) – 78 і 108, Старостинецької (нс) – 36 і 106, Люлинецької (п) – 19 і 42, Кулешівській (п) – 11 і 25, Іваньківській (п) – 19 і 25 [1; Ф. 6129. – Оп. 4. – Спр. 11, 15, 17, 18, 19, 21, 22, 23, 24, 25, 26,30, 31, 32,33, 34,  38, 39, 40, 41, 42, 43; 4: Ф. Р-144. – Оп. 1. – Спр. 1882. – Арк. 1 – 48].

Не менш наочною є картина і щодо наповнення початкових класів Баришівського району Київської області станом на 1 вересня 1940 року (* – неповні дані про народження за відповідний рік). З цієї таблиці, до речі, можна переконатися, що найбільших втрат зазнала саме вікова група 1932 року, тобто народжені перед Голодомором, а відтак найменш зміцнілі перед таким суворим випробуванням [ДАКО: Ф. Р-144. – Оп. 1. – Спр. 2538. – Арк. 1 – 26]:

Населенні пункти	Народилося в 1932 році	З народжених у 1932 році пішло до 1 класу в 1940 році	З народжених у 1931 році пішло до 2 класу в 1940 році	З народжених у 1930 році пішло до 3 класу в 1940 році	З народжених у 1929 році пішло до 4 класу в 1940 році
Баришівка	46	23	46/35	75/34	85*/35
Бзів	40*	13	52/24	76/29	60/36
Борщів	16	4	24/3	33/14	28/15
Війтовці	108	10	151/56	148/59	60*/78
Власівка	27*	8	32/19	39/33	46/44
Волошинівка	24*	13	41/20	39/38	46/20
Гостролуччя	76	51	107/77	121/73	114/64
Дернівка	38	13	28/23	34/26	42/34
Коржі	20*	5	12/12	23/20	27/20
Корніївка	40	7	53/29	64/52	66/35
Липняки	39	19	-/23	38/32	40/27
Лукаші	26*	27	64/38	84/40	68/38
Лук’янівка	41	10	50/17	55/32	61/31
Мала Стариця	17	7	23/20	27/19	26/11
Морозівка	44	17	49/34	75/44	77/35
Масківці	47	6	47/26	69/28	64/12
Паришків	51	16	63/35	61/29	73/49
Пасічна	20	12	16/15	-/18	-/33
Рудницьке	35	16	39/15	43/17	63/35
Селичівка	58	17	63/35	68/36	65/39
Селище	2*	15	61/40	58/35	54/29
Сизенків	21	12	18/17	32/29	23/14
Скопці	96*	29	118*/72	205/93	187/80

І навіть у такому поліському районі Київщини, як Іванківський, де, здавалося, багатства лісів і річок мали б зарадити масовому Голодомору, школи прийняли в 1940 році також набагато менше першокласників. А в багатьох селах тут узагалі не набрали перших класів, хоч 8 років перед тим там народилася достатня кількість дітей для їх відкриття. Як і перед тим, що давало можливість мати перші класи в 1937–1939 роках [4; Ф. Р-144. – Оп. 1. – Спр. 2541. – Арк. 1 – 41]:

Школи	Народилося в 1932 році	Пішло до 1 класу в 1940 році	У тому числі 8-річних	Пішло до 2 класу в 1940 році	Пішло до 3 класу в 1940 році	Пішло до 4 класу в 1940 році	Разом
Білоберезька п	19*	–	–	15	21	17	53
Блідчанська нс	23*тр.	24	15	58	45	53	180
Болотнянська п	14	–	–	16	10	12	32
Воропаївська п	13	–	–	15	30	–	45
Ворошилівська п	–	20	14	19	25	16	77
Доманівська нс	–	11	1	17	23	19	70
Запрудська нс	40*	44	38	29	44	38	155
Зимовицька п	8	11	8	8	–	9	28
Іванківська с	60	46	35	60	55	73	234
Карпилівська п	17	–	–	16	16	6	38
Ковалівська п	14	–	–	17	25	–	42
Коленцівська нс	50	30	13	50	28	26	134
Красилівська рнс	62	19	11	25	33	29	106
Леонівська нс	17*	22	8	16	25	12	75
Любидванська п	6	–	–	12	–	20	32
Макарівська нс	36	31	17	34	57	55	177
Новомакалевицька п	25	10	4	21	14	17	62
Новосокільська нс	37	10	2	10	20	18	58
Обуховицька с	67	40	15	79	74	62	255
Ораненська нс	22	21	9	25	27	38	111
Орджонікідзевська п	9	9	1	9	16	14	48
Оцительська нс	33	10	3	30	35	35	110
Пироговицька нс	27	5	3	18	24	28	75
Потоцька п	17	9	3	12	15	15	51
Приборська нс	43	27	20	37	57	55	176
Руднетальська нс	26	9	4	17	34	17	77
Русаківська нс	38	16	5	29	37	39	121
Русаківська п (дитбудинок)	–	34	21	29	35	31	123
Станишівська нс	16*	24	10	60	39	58	181
Старосоколівська п	17	9	5	14	15	20	58
Сукачівська нс	54	56	30	34	35	40	145
Федорівська п	–	–	–	12	13	15	40
Феневицька с	78	40	20	43	70	60	213
Хочівська п	–	–	–	11	17	–	28
Шпилівська нс	48	26	15	33	49	20	128

А як вижили народжені в 1932 році в колишньому Іркліївському районі  Полтавської області, який входить тепер до складу Чорнобаївського на Черкащині, можна бачити з наступної таблиці, хоч у документах відсутні дані про вік першокласників. Але знову ж таки найбільших втрат зазнали найменші, якщо врахувати, що народжуваність в українському селі на переломі 1920-х років  була приблизно однаковою [7; Ф. Р-5899. – Оп. 23. – Спр. 1, 2, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 25, 26, 51, 52, 59, 60, 63, 67; 5: Ф. 3938. – Оп. 1. – Спр. 195. –  Арк.  69-72].

Школи	Народилося в 1932 році	Пішло до 1 класу в 1940 році	Пішло до 2 класу в 1940 році	Пішло до 3 класу в 1940 році	Пішло до 4 класу в 1940 році
Іркліївська с	29	14	18	35	17
Лихолітська нс	35	21	42	56	43
Павленківська п	8	–	18	–	22
Лящівська нс	70	40	56	81	68
Михайлівська п	4	–	37	–	28
Загородищенська п	11	–	40	–	35
Червоногорська п	22	7	–	17	–
Каврайська п	12	5	–	19	–
Демківська п	24	15	20	26	29
Бузьківська п	30	6	24	35	–
Наміснянська п	–	5	7	13	–
Кітлівська п	6*	8	23	31	–
Васютинська п	89	25	35	31	37
Васютинська с	–	28	44	44	40
Старосільська п	14	–	22	33	–
Чехівська п	15	–	26	–	31
Червонохижинська п	23	–	23	31	–
Мутиська п	27	13	–	25	–
Мойсінська нс	31	18	27	38	41
Пищиківська нс	14	7	5	22	21
Москаленська            нс	69	48	43	55	40
Ревбінська нс	36	16	37	41	45
Староковрайська нс	37	17	25	27	33
Першомайська нс	24	10	21	22	27
Скородиська нс	49	31	57	41	46
Червоносільська нс	32	9	10	32	32
Воронинська нс	27	13	29	32	26
Крутьківська нс	42	25	56	48	50
Самовицька нс	38	28	22	59	32
Митьківська нс	48	25	38	37	35
Мельниківська с	59	35	42	59	71

Отже, картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою – 30–40 % дітей, народжених у 1924–1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924–1932 роки на світ появилося близько 10 мільйонів осіб (скажімо, 1924 – 1.162,9, 1925 – 1.196,8, 1926 – 1.207,9, 1927 – 1.184,4 тисячі, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 – 975,3,  1932 – 782,0 [15; С. 13; 9; Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7163. – Арк. 16]  – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932–1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів, цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Виходячи з того,  що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку  становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932–1933 років.

На жаль, наші демографи, цього не беруть до уваги, а вирішили просто диктувати умови підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років без детального вивчення первинних документів українських архівів. Зверхність до опонентів призводить до завищеної власної самозначущості й бажання, замість наукової дискусії, просто оголосити опонента невігласом у царині демографії й нав’язувати суспільству вироблену заздалегідь потрібну цифру.

Але давайте погодимося, що демографічний аналіз – це щось інше, ніж власне історико-правовий, де, зокрема, в кримінальному процесі, треба спиратися насамперед на документи, давати їм оцінку, як і усним свідченням. Первинні матеріали відіграють тут визначальну роль, а не теоретичні оцінки на основі демографічних розрахунків.

Як, скажімо, можна ігнорувати свідчення іноземних дипломатів, які одержували конфіденційну інформацію від більшовицьких високопосадовців. Очевидно, що не окремі демографи й примкнулі до них історики, а слідство й судовий процес мають дати правову оцінку заявам цих чужинців, які й називали цифри втрат від 7 до 10 мільйонів і більше.

Ось чому остаточний висновок повинні зробити історики та правники в рамках кримінального провадження і судового розслідування із залученням у необхідних випадках спеціалістів-демографів. Для цього необхідно, на думку вже згаданого М. Герасименка в його  статті «Геноцид – злочин проти людяності, особливості розслідування», провести історико-статистичне і криміналістичне дослідження [18].

Тож залишається сподіватися, що історико-правовий підхід до оцінки втрат української нації під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років буде належно використаний у розгляді цієї справи, оскільки виконані О. Рудницьким «розрахунки прямих демографічних втрат УСРР» у 1932–1933 роках не мають надійної інформаційної складової, а тому неадекватно відображають картину втрат.

 

Використані джерела та література:

1. Державний архів Вінницької області.
2. Державний архів Дніпропетровської області.
3. Державний архів Запорізької області.
4. Державний архів Київської області.
5. Державний архів Полтавської області.
6. Державний архів Харківської області.
7. Державний архів Черкаської області.
8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.
9. Центральний державний архів громадських об’єднань України.
10. Вісник Служби Безпеки України. Спеціальний випуск. За матеріалами кримінальної справи про Голодомор-геноцид 1932–1933 років в Україні. – К., 2010. – Ч. 57.
11. Воловина О., Плохій С., Левчук Н., Рудницький О., Ковбасюк А., Шевчук П. Регіональні відмінності втрат від голоду 1932–1934 рр. в Україні. – Укр. істор. журнал. – 2017. – № 2.
12. Геноцид в У країні 1932 – 1933 рр. За матеріалами кримінальної справи № 475. – К., 2014.
13. Левчук Н., Боряк Т., Воловина О., Рудницький О., Ковбасюк А. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932 – 1934 рр. // Укр. істор. журнал. – 2015. – № 4.
14. Левчук Н. До питання про «старі» та «нові» підходи до оцінки втрат населення України внаслідок Голодомору 1932 – 1933 рр. // Укр. істор. журнал. – 2018. – № 2.
15. Природний рух людности України в 1929 р. – Харків: Господарство України, 1932.
16. Українські вісті (Новий Ульм). – 1950. – Ч. 11.
17. Цаплин В. Статистика жертв сталинизма // Вопросы истории (Москва). – 1989. – № 4.
18. Часопис. – 2020. – № 2.

 

 

 

Володимир Сергійчук

В ім’я правди й історичної справедливості
або Вимушена післямова до виступу
на Міжнародному форумі з Голодомору

Професор Володимир Сергійчук належить до кола учасників українознавчих конференцій в Урбана-Шампейні. Публікуємо його лекцію, виголошену 2018 року, за бажанням Дмитра Штогрина, який хотів продовжити дискусію на тему Голодомору як геноциду українського народу, а також стосовно необхідності зʼясування реальної кількості жертв цього масового вбивства голодом. Ця лекція виходить в одній серії разом із виданням «Конференція Дмитра Штогрина» (2020).

Лекція присвячена проблемі визначення ознак та підрахунку жертв
Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні. На основі дослідження первинних документів українських архівів стверджується, що мінімальні втрати від цієї трагедії становлять щонайменше сім мільйонів осіб. Це засвідчується як документами про рух населення, так і статистичними даними. Особливо важливим є наповнення початкових класів, зокрема першого в 1932–1940 роках порівняно з кількістю народжених відповідно у 1924–1932 роках. Видання буде корисним усім, хто цікавиться українською історією.

В.Сергійчук. В ім’я правди й історичної справедливості