«Найперша справа – моральне виховання народу»
205-ліття Григорія Павловича Ґалаґана
«Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки», – так Пантелеймон Куліш визначив сенс життя в листі до свого однолітка й земляка Григорія Ґалаґана. П. Куліш проникливо охарактеризував Українську світоглядну позицію Г. ґалаґана: «ґалаґан сильно проголошує на користь національності». Відзначивши стриману, сухувато-сувору вдачу Ґалаґана, Куліш наголошує на його щедрій доброчинності. Григорій ґалаґан став відомий на всю Російську імперію як проґресивний державний діяч і водночас Український громадський і культурно-освітній діяч, заможний і культурний господар-землевласник, основоположник кооперативного руху в Україні, меценат. Григорій ґалаґан перший ініціював перед імператорами Миколою І та Олександром ІІ звільнення селян з кріпацтва з земельними наділами й самовіддано працював над підготовкою й проведенням селянської реформи та домагався зменшення викупних виплат за землю. Г. ґалаґан як послідовний і дієвий учасник Київської «Громади» був у товариських стосунках з М. Максимовичем, В. Антоновичем, М. Драгомановим, Т. Шевченком, П. Кулішем, Й. Бодянським, М. Лисенком; піклувався про свого односельця – знаменитого кобзаря Остапа Вересая: дав відпускну та організував йому публічні виступи в Київі й С.-Петербурзі, зацікавив його феноменом О. Русова й М. Лисенка, які написали про нього перші ґрунтовні праці.
«Віддаватися всією душею своїй справі»
Григорій Павлович Ґалаґан народився 3 (15 – за новим стилем) серпня 1819 р. в селі Сокиринці (тепер – Прилуцького р-ну Чернігівської обл.), що розпросторилося понад річкою Удкою, в родовій садибі, яку збудував у 1829 р. його батько – Павло Григорович Ґалаґан.
Отримавши добре родинне виховання, Григорій закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1840). Спершу три роки служив у Чернігівській палаті державного майна, де зокрема опікувався селянами після неврожаю 1843 р. Григорій Ґалаґан надавав селянам допомогу хлібом і грошима, і цей послідовний захист селянства спричинив чимало його конфліктів з місцевими поміщиками. Одначе саме ця турбота про людей визначила його подальшу суспільну діяльність, засадничий моральний принцип якої Г. Ґалаґан визначив так: «Недостатньо розмовляти мовою народу, потрібно вірити його вірою і замість того, щоб підносити народ до своєї фантазії, потрібно самим зійти до народу і зробитися тоді його вірним відгомоном». До того ж, на відміну од переважної більшості зрусифікованого, звироднілого малоруського панства, Г. Ґалаґан відчував і усвідомлював себе частиною рідного народу й прагнув змінити на краще становище селян. У 1848–1851 Г. Ґалаґан – Борзнянський повітовий предводитель дворянства; у 1851–1854 – совісний суддя Чернігівської губернії.
Водночас молодий поміщик організовував господарювання у своїх маєтках на прогресивних засадах. Доходи отримував не за рахунок визиску селян, а завдяки нарощуванню рентабельності господарства. Григорій ще студентом переймався станом батьківського господарства й зрозумів причину кризи в старих поміщицьких маєтках: нечесність, низький рівень професійності, безвідповідальність управителів. Звідси його морально-фахові вимоги до середньої управлінської ланки: чесність, справедливість, професійність, ініціативність. Узявшись господарювати, передусім зосередився на підвищенні врожайності сільськогосподарських культур, розширенні посівних площ під зернові культури, збільшенні поголів’я тваринництва, зокрема вівчарства й свинарства. Він переконався, що для розвитку сільського господарства замість кріпаків потрібні вільні сільські господарі.
Свою позицію з приводу розв’язання селянського питання через скасування кріпацтва Г. Ґалаґан виклав у численних працях, зокрема: «Замечания о положении крестьян сокиринских и других экономий» (1846), «Обозрение 1849 года по крестьянскому вопросу» (1850), «Главные данные на которых основывается необходимость уничтожения крепостного состояния» (1850), «Об отношениях к крестьянскому вопросу как предисловие к сельскому уставу» (1852), «О крепостном состоянии в настоящее время и возможности его уничтожения» (1854), «Проэкт освобождения крестьян путем освобождения новорожденных» (1854), «Об отношениях помещика к крестьянам и крестьян к помещику» (1854), «Дополнения (к статье по вопросу об освобождении крестьян)» (1855). У статті «Зауваження про становище селян сокиринських та інших економій» Г. Ґалаґан висловив свою цілеспрямовану громадянську позицію: «Дай мені, Боже, сили. Дай уміння полюбити селян ще дужче. Допоможи мені бути їм корисним. Нехай я помру з думкою, що надав їм якусь користь, хоч трохи посприяв їхньому щастю». А в брошурі «Про відношення поміщика до селян і селян до поміщика» далі розвиває свою позицію: «Головна умова – глибоке ґрунтовне вивчення предмету діяльності та особисте заняття ним. Особливо на початку господарювання. Потрібно жити постійно в селі, навіть узимку. Віддаватися всією душею своїй справі». А ось щире зізнання Григорія Ґалаґана про своє заповітне в щоденнику: «Я не можу служити! Для чого мені служба? Я досить багатий, щоб жити спокійно й обійтися без високих посад. Та й не багатство мене утримує від служби. Мене утримують Сокиринці. Для вас хочу я присвятити все життя своє. Ви головний предмет мого буття».
«Часто доводилось не бути з більшістю»
У 1858 р. Г. П. Ґалаґана, разом з його однодумцем, таким самим переконаним противником кріпацтва, істориком права й громадським діячем В. В. Тарновським (старшим; 1810–1866), призначили представниками від Уряду в новостворений Чернігівський губернський комітет для розробки проекту «Про поліпшення та влаштування побуту поміщицьких селян». Комітет складався з двох комісій: редакційної, до складу якої входили Г. Ґалаґан, A. Бакуринський, В. Дунін-Борковський, А. Покорський, та підготовчої, до складу якої входили В. Тарновський, П. Васильчиков, В. Повисоцький, М. Скарпинський, B. Туманський… Робота Комітету ускладнювалася тим, що його члени дотримувалися протилежних морально-соціальних позицій: поміщики-ліберали на чолі з Г. Ґалаґаном пропонували наділити селян землею, але більшість була проти. Як і Г. Ґалаґан, В. Тарновський дотримувався стійкої громадянської позиції щодо моральної відповідальності поміщиків за соціальний стан селянства: «Гріх оббирати людей, яких ми довели до злиднів та морального приниження». У 1859 р. імператор Олександр ІІ призначив Г. П. Ґалаґана й В. В. Тарновського членами-експертами підготовчої та редакційної комісій Головного комітету з селянських справ. Ґалаґан щиро й послідовно домагався звільнення селян та енергійно боровся з кріпосницькими тенденціями більшості членів комітету, про що сам зізнавався: «Часто доводилось не бути з більшістю».
У столиці імперії Г. Ґалаґану доводилося працювати в складних умовах, про що він неодноразово писав у листах дружині: «Тут не люблять принципів чи навіть явно висловлених переконань, і все базується на якихось угодах, взаємних поступках і міркуваннях повністю особистих». А про різні столичні інтриги занотував у «Щоденнику»: «Інтриг з усіх сторін багато, і що прикметно …це неприхильність до мене особисто. Що я їм зробив? Хіба я з кар’єрною метою, чи заради марнославства затіяв усе це?».
Нарешті оприлюднено «Маніфест 19 лютого 1861 року» (звернення російського імператора Олександра ІІ до всього народу у зв’язку з проведенням селянської реформи) та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким позбулися кріпацтва 22,5 мільйони осіб. Г. П. Ґалаґана призначили від Уряду в Чернігівську губернську урядову комісію з селянських справ, де він брав енергійну участь у впровадженні «Положення», відстоюючи інтереси селян. У 1863–1865, за царським указом, працював віце-президентом Тимчасової комісії з улаштування життя селян Південно-Західного краю, де з честю виконував свою відповідальну місію, незважаючи на протидію генерал-губернатора М. М. Анненкова – одного з ініціаторів урядових заходів проти Українського руху та авторів Валуєвського циркуляру 1863 р., що забороняв випуск навчальної й просвітницької літератури Українською мовою.
З 1882 й до кінця життя Г. П. ґалаґан – член Державної Ради по Департаменту законів, де послідовно відстоював Українські інтереси, а також дієво працював у земській сфері над просвітою народу, опікувався створенням Селянського земельного банку та врегулюванням міґраційного руху селянства. Працював також головою комісії в Міністерстві фінансів з ощадно-позичкових товариств. Крім того, постійно клопотався про різні громадські й особисті справи селян.
Основоположник Українського кооперативного руху
Проголошена 1861 р. в Російській імперії селянська реформа звільнила селян з кріпацтва з земельними наділами. Для убезпечення селянського землеволодіння від лихварів і шинкарів, які після скасування кріпацтва в Австрійській імперії 1848 р. за 10 років привласнили в Галичині 30% селянської землі, а селян спровадили на еміґрацію, Григорій Ґалаґан започаткував об’єднання селян на основі кооперації.
З цією далекосяжною метою відкрив 26 жовтня 1871 року в своєму рідному селі Сокиринці перше в Україні й цілій Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк. Для цього Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), переконуючи їх у доцільності кооперування, сам написав Статут ощадно-позичкового товариства й домігся затвердження його в Петербурзі.
Г. Ґалаґан уніс в основний фонд Товариства 3 000 рублів, а також передав Товариству кам’яний будинок з коморою, меблями та всіляким канцелярським начинням. Керівними органами Товариства були: загальні збори членів, управа й наглядова рада, головою якої й довголітнім опікуном-куратором Товариства став сам Григорій Павлович.
Сокиринське ощадно-позичкове товариство послідовно зростало за чисельністю членів та обсягом фінансово-господарської діяльності: у 1872 р. до складу Товариства входило 16 колишніх сокиринських кріпаків, а в 1899 р. в Товаристві налічувалося 960 селян з 22 сіл.
Сокиринське ощадно-позичкове товариство було найпотужніше не тільки в Полтавській губернії, а й у цілій Лівобережній Україні: його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 000 рублів, а касовий оборот – близько 1 000 000 рублів. Основний фонд і пайовий капітал опроцентовувалися, а відсотки йшли на утримання шпиталю, притулку для старих, купівлю протипожежного знаряддя, на організацію навчання ремесел у школі та інші потреби мешканців Сокиринець. Товариство виплачувало такі річні відсотки: за термінові вклади – 6%, за безтермінові – 4%, від позики брало 9%. Сокиринське ощадно-позичкове товариство проіснувало майже 60 років, аж до большовицької руйнівної колективізації.
Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.
Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського справедливого суспільного ладу.
Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і доходи від посередників – спекулянтів, паразитів. А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування.
«Найперша справа – моральне виховання народу»
З запровадженням у 1865 р. в Полтавській губернії Земської системи місцевого самоврядування Григорій Ґалаґан до кінця життя самовіддано працював на земській ниві, зокрема в просвітництві. Багато сил і коштів уклав у розвиток народної освіти, бо на його переконання: «Найперша справа – моральне виховання народу». У 1871–1881 роках Г. Ґалаґан – Прилуцький повітовий предводитель дворянства й голова училищної ради Прилуцького повіту. У 1876 р. Г. ґалаґан як голова училищної ради Прилуцького повіту розробив детальний план початкового навчання в повіті, який цілковито схвалило земство й завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю учнів посідав перше місце в губернії. Він був попечителем у дев’яти народних училищах: Ічнянському, Сокиринському, Дігтярівському, Озерянському, Лебединському, Мостищенському, Рудьковському, Гнилищенському, Миславському.
Григорій ґалаґан за власні кошти збудував Сокиринське народне училище та низку шкіл у своїх економіях. 29 жовтня 1878 р. в родовій садибі в селі Дігтярі відкрив ремісниче училище з інтернатом на 100 учнів. Для заснування цього училища Г. Ґалаґан передав губернському земству свій маєток з великим будинком, флігелями, садом, городом. У 1897 р. на базі Дігтярівської економії Прилуцьке повітове земство заснувало школу-майстерню художнього ткацтва, яка згодом переросла в Дігтярівську фабрику художніх виробів, хоч у народі, за старою пам’яттю, її й далі називали «Земство».
За ініціативи й матеріальної допомоги Г. Ґалаґана відкрито ремісничі училища в Прилуцькому й Ічнянському повітах, кілька народних шкіл, а в Прилуках – чоловічу й жіночу гімназії. Прилуцька чоловіча гімназія становилася поступово: з 1874 р. діяла як чотирикласна, потім шестикласна прогімназія, а в 1882 р. стала повноцінною восьмикласною гімназією.
Прилуцька чоловіча гімназія.
Прилуцьку чоловічу гімназію урочисто відкрили 22 вересня 1874 р. в колишньому будинку першого почесного громадянина Прилук Івана Михайловича Скоропадського (1805–1887) – українського громадського й культурно-освітнього діяча, мецената, діда останнього Гетьмана Української Держави Павла Петровича Скоропадського (1873–1945).
Прилуцька чоловіча гімназія стала класичним навчальним закладом завдяки старанням директора гімназії Феодосія Яковича Вороного (1837–1910), який очолював її з 1881 по 1887, та почесного попечителя закладу Григорія Павловича ґалаґана, який часто бував у гімназії й надавав велику організаційну й фінансову допомогу в її становленні та функціонуванні. Ф. Я. Вороний, відомий своєю україноцентричною освітньою діяльністю, тримався лише доти, доки був живий Г. П. Ґалаґан, а потім його звільнили без права займання будь-якої державної посади.
Будучи в довірчих стосунках з Ф. Я. Вороним, Г. П. Ґалаґан турбувався також про його сина Георгія – в майбутньому геніального математика. Георгій Вороний занотував у своєму студентському щоденнику 6 серпня 1885 р. про рекомендаційного листа Григорія ґалаґана до ректора Петербурзького університету, коли вперше прийшов до нього на прийом: «Я спитав його, чи отримав він листа Ґалаґана. Він мені дуже люб’язно відповів».
У 1920–1930-х у приміщенні гімназії був Прилуцький педтехнікум, згодом – середня загальноосвітня школа №1. Тепер у відновленому й добудованому приміщенні класичної гімназії – Прилуцька гімназія імені Георгія Вороного.
У 1883 р. за сприяння Г. Ґалаґана в Прилуках відкрили двокласну жіночу гімназію, яку в 1886–1887 реформували в повну. Її почесною опікункою стала дружина Григорія Павловича – Катерина Василівна, яка цілковито поділяла моральні переконання й просвітницьку позицію свого чоловіка.
Прилуцька жіноча гімназія.
Григорій Павлович і Катерина Василівна Ґалаґани.
Родова покута
Безвічні вартості людського життя стверджують істинність Кулішевого провіщення: «Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки». І Григорій ґалаґан цілим життям своїм стверджував цю істину, тому й зажив слави доброчинного громадянина. На нього, останнього по чоловічій лінії зі старовинного козацько-старшинського роду ґалаґанів, ліг тягар спокути за неправедне діло предка-засновника й відповідальність за честь усього роду.
Засновник роду Гнат Ґалаґан командував компанійським Чигиринським полком у війську гетьмана І. Мазепи, а в 1708 р., коли Мазепа присягнув Карлові ХІІ, перейшов до Петра І. Після Полтавської трагедії допоміг царському полковникові П. Яковлєву захопити й знищити Стару (Чортомлицьку) Січ. І зробив те підступно: закликав козаків скласти зброю й присягнув на хресті помилувати їх. Московити закатували тоді в страшних тортурах близько 300 старшин і козаків, які повірили ґалаґану й здалися. За це Г. Ґалаґан отримав од Петра І іменну шаблю й посаду полковника Чигиринського (1709–1714), а потім Прилуцького (1714–1736) полків, де відзначався жорстоким ставлення до людей. А від козаків Гнат ґалаґан отримав за кривоприсягу прокляття до сьомого коліна. У 1716 р. гетьман І. Скоропадський своїм універсалом подарував Гнатові Ґалаґану село Сокиринці. Цього ж року полковник Ґалаґан скупив у селі Дігтярі ґрунти та двори козаків і селян, а далі прибирав до рук кращі землі у своєму полку. Великі земельні маєтності Ґалаґанів на Чернігівщині й Полтавщині успадкував, разом з родовим прокляттям, останній у роду – Григорій Ґалаґан (його єдиний син Павлусь помер у 1869 на 16 році життя).
Григорій Павлович і Павло Григорович Ґалаґани.
На пам’ять про єдиного сина Павла Григоровича (1853–1869), на якому й перервалась чоловіча лінія роду Ґалаґанів, Григорій Павлович відкрив 1 (13) жовтня 1871 р. в Київі приватний навчальний заклад – славнозвісну Колеґію імені Павла ґалаґана (нині в приміщенні колишньої Колеґії по вул. Б. Хмельницького, 11 – Національний музей літератури України).
Бібліотечна зала Колеґії (нинішній вигляд).
Ось як батько мотивував свій заповітний задум на честь сина: «У нещасті, яке вдарило мене, не бачу іншого порятунку, як виконати те, що видається мені моїм обов’язком, який підказує мені моя совість і любов до покійного. Мій син зупинився на шляху своєї освіти з цілковитим прагненням до неї. Хай же інші юнаки, які потребують засобів, продовжують те, що не судилося докінчити синові. Я докладаю при цьому проект загальноосвітнього закладу в місті Київі – Колеґію імені Павла Ґалаґана. Справа моя повинна полягати у продовженні на Землі того добра, яке, поза сумнівом, дав би мій син».
Для утримання Колеґії Григорій Ґалаґан пожертвував дохід з 8 000 десятин землі, а «на розширення діяльності Колегії в майбутньому» – дохід з 5 000 десятин землі. Вартість пожертв на Колеґію з земель у Полтавській і Чернігівській губерніях становила 275 тисяч рублів. Крім того, пожертвував на фонд навчального закладу мільйон рублів, а ще продав свій будинок на Хрещатику й придбав для Колеґії два будинки й кілька флігелів. Без фінансової підтримки від держави Колеґія функціонувала на прибутки з помість засновника. Загальна сума витрат Г. П. Ґалаґана на Колеґію складала понад мільйон рублів. Цей зразковий навчально-виховний заклад діяв за рахунок родини Ґалаґанів майже півстоліття (у 1919 Колеґію імені Павла Ґалаґана закрили большовики).
Будівля Колеґії імені Павла Ґалаґана.
Григорій Ґалаґан перевіз зі Сокиринець велику бібліотеку (понад 11 тисяч томів) та багатий родовий архів, а на викладацьку роботу запросив визначних Українських вчених, педагогів, митців, зокрема, мовознавця Павла Житецького, художників Олександра Мурашка й Миколу Пимоненка. Навчальний заклад мав природничий кабінет, фізичну лабораторію, музичний клас.
Г. П. Ґалаґан (у центрі) з викладачами й учнями Колеґії.
Колеґія стала одним з провідних навчальних закладів у цілій Російській імперії, там безкоштовно навчалися й проживали 70 здібних хлопців «з недостатніми матеріальними засобами, різних станів» з усіх Українських етнічних земель, що були тоді в межах різних держав. Майже половину учнів Ґалаґан утримував власним коштом. До Колеґії приймали юнаків усіх без винятку станів, які досягли віку Павла Ґалаґана. Стипендіати Павла Ґалаґана зараховувалися до закладу на конкурсній основі, але перевага надавалася найздібнішим юнакам з незаможних родин. Вони перебували на повному утриманні Колеґії, а в перший рік свого навчання в університеті отримували від засновника та його дружини стипендію в розмірі 200 рублів. Для своєкоштних вихованців існувала чітко визначена плата за навчання, але й вони частково утримувалися за рахунок Колеґії.
Григорій Ґалаґан розробив для Колеґії Статут, який визначив мету навчального закладу: «Готувати молодих людей до університету». Багато випускників Колеґії стали видатними вченими, літераторами, медиками, правниками. До Колеґії приїздив працювати в бібліотеці й над архівом Іван Франко й у тутешній церкві вінчався з Ольгою Хоружинською.
Подвижник Українського наукового й культурно-національного руху
У 1873 році в Київі було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, і його головою, на пропозицію Павла Чубинського, обрали Григорія Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873–1875 роках Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Київа й Житомира. У серпні 1874 року за ініціативи Товариства в Київі відбувся Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі. Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Київа. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук. За цю науково-культурницьку діяльність Південно-Західного відділу імперські чиновники звинувачували його голову й членів у неблагонадійності й сепаратизмі. Після Г. П. Ґалаґана головою Товариства став історик В. Б. Антонович. А в 1876 імперський Уряд ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства на підставі Емського указу, спрямованого на витіснення Української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим ужитком.
Григорій ґалаґан також дбав про збереження й розвиток Української народної культури, зокрема звичаїв, архітектури, хорового мистецтва, театру. Видав у Київі збірник п’ятдесяти Українських народних пісень «Южноруськи писни з голосами» (1857), упорядкований його родичем, видатним істориком і музикознавцем Миколою Маркевичем. Зібрав Сокиринську колекцію вертепів, на основі якої написав власну працю «Описание малорусских вертепных драмм с приложением нот» (1862).
Вертеп у Ґалаґановому маєтку став неодмінним атрибутом усіх різдвяних свят. На його вистави, які супроводжувалися хоровими співами й грою на скрипці, збиралися родичі, челядь і селяни.
Г. Ґалаґан також автор фольклорних і народознавчих праць: «О склонении малороссийских имен» (1869), «Подробное описание малороссийской вертепной драмы в таком виде, в каком она сохранилась в с. Сокиринцах» (1882). Разом з Павлом Житецьким Григорій Ґалаґан підготував до друку пам’ятку Української народної драми «Малорусский вертеп, или вертепная Рождественская драма». До того часу відомий був лише один текст вертепної драми, опублікований у 1860 р. Миколою Маркевичем.
Григорій ґалаґан фінансував видання журналу «Кіевская старина» та іншої Української періодики, матеріально підтримував діячів Української культури. Своєрідно фінансово забезпечував Г. Ґалаґан навчання в Римі художників з України: замовляв їм картини, й на основі їхніх живописних полотен сформував у Сокиринцях свою славнозвісну мистецьку колекцію.
У Сокиринцях часто бували видатні люди – подвижники Української культури. Саме в Г. Ґалаґана Т. Шевченко й П. Куліш заприятелювали зі славнозвісним кобзарем Остапом Вересаєм (завдяки записам П. Куліша зберігся його репертуар).
Григорій Ґалаґан збудував 1856 р. в селі Лебединці (неподалік від Сокиринець) гостьовий будинок у старовинному Українському народному стилі з застосуванням форм національної архітектури «заради сприяння оживленню переказів про життя предків у пам’яті нащадків». До здійснення свого задуму Г. П. Ґалаґан залучив академіка архітектори Євгена Івановича Червінського (1820–1890), який працював над відродженням Українського національного стилю в архітектурі. Будинок у Лебединцях за проектом архітектора Є. І. Червінського разом з будинком Полтавського губернського земства (1906) за проектом художника, архітектора В. Г. Кричевського стали взірцями Українського традиційного архітектурного стилю. Унікальну Лебединську садибу зруйнували большовики під час воєнної аґресії.
Гостьовий будинок у селі Лебединці.
У своїй у родовій садибі в Сокиринцях Григорій Павлович, за підтримки дружини Катерини Василівни, яка походила з козацько-старшинського роду Кочубеїв, започаткував центр Українського культурно-господарського руху. Г. Ґалаґан працював самовіддано, «бажаючи щастя рідному народові» й намагаючись привести до порозуміння і взаємодії розділені за попередні століття його верстви.
За суспільну діяльність, зокрема «за працю по звільненню селян», Григорія Павловича ґалаґана удостоїли Золотої медалі, орденів Св. Станіслава І ступеня, Св. Анни І ступеня, Св. Володимира ІІ ступеня та Білого Орла. Та за свою просвітницьку діяльність, зокрема, за створення й утримування Колеґії імені Павла Ґалаґана, Григорій Павлович одразу відмовився від будь-яких нагород, чим здивував урядових чиновників, які не розуміли, чому нагорода «могла б бути неприємною».
Відійшов Григорій Павлович Ґалаґан у Безвічність 13 (25 – за новим стилем) вересня 1888 р., маєтно збіднівши та духовно збагативши рідну Україну. Поховали доброчинного господаря й громадянина в його Сокиринській садибі, в родовій Петропавлівській церкві (большовики знищили церкву й родинні поховання ґалаґанів).
Доля Сокиринської садиби та її скарбів
Після смерті Григорія Павловича рід Ґалаґанів по чоловічій лінії припинився. Усі маєтності успадкувала його рідна сестра – Марія Павлівна Комаровська. Далі Сокиринська садиба перейшла у спадок її дочці – Катерині Павлівні, яка була заміжжю за генерал-лейтенантом графом Костянтином Миколайовичем Ламздорфом. З 1894 року, згідно з царським указом, родина стала іменуватися Ламздорф-ґалаґанами, оскільки, за родовим заповітом, прізвище ґалаґан переходить до старшого в роду. Катерина Павлівна бережно доглядала за садибою, зберігаючи всі традиції свого дядька.
Одна з кімнат Сокиринського палацу.
Сокиринську садибу було визнано зразковою на цілу Російську імперію, й їй присвячено випуск престижного петербурзького журналу «Столица и Усадьба» (1912). Ось лише коротка цитата з уміщеної в тому журналі статті Георгія Лукомського «Сокиринці»: «Пройдімося просторим садибним парком: його прикрашають альтанки, павільйони, мавзолеї, мости. Увійдімо в будинок: його зали заповнені старовинними предметами меблів, портретами, зброєю; вітрини переповнені фарфором, сріблом. …За всієї маси мистецьких скарбів, якими володіють Сокиринці, вони зберігаються, одначе, в ідеальному порядку. Будинок, парк, усі колекції все має на собі відбиток турботливого – більше! любовного ставлення до старовини рідної й мистецької. От якби так зберігалося багато наших маєтків, що гинуть у глушині…».
Донині родова Сокиринська садиба – єдиний в Україні цілковито збережений архітектурно-господарсько-парковий комплекс, пам’ятка зодчества й садово-паркового мистецтва. В чому ж секрет її збереженості протягом революційно-воєнних лихоліть? Народне повір’я приписує захисну силу іконі, яку нібито освятив і вставив у старезного дуба в парку родич Ґалаґанів – духовний подвижник Данило Туптало (святитель Димитрій Ростовський). Дуба з іконою давно вже немає, а садиба в парку красується.
Сокиринський палац з парком.
Правдивий секрет збереження цього рідкісного природно-архітектурного комплексу полягає в тому, що Ґалаґанів маєток став осередком відродження Української культури й господарсько-кооперативного руху. А всі інші (за незначним винятком) панські палаци, замки й фортеці на нашій землі – це форпости чужинської колонізації України (нинішні володарі в Україні й далі тримаються колоніальної тенденції – зводять палаци-фортеці). Реальна захисна сила своєї землі й культурного дбання на ній на прикладі Сокиринської садиби – моральна сила духу громади, зокрема кооперативна зорганізованість місцевих селян, які й не дали розтягнути садибу після того, як останні її господарі змушені були виїхати за кордон під тиском большовицької окупації України.
У 1919 році большовики ліквідували Сокиринське ощадно-позичкове товариство, а в Сокиринській садибі влаштували «санаторий командиров красной армии». Відколи в Сокиринській садибі почали таборувати «красниые командиры», там почали зникати цінні речі. Тож у 1920-х роках відомий історик, краєзнавець, дослідник і хранитель старовини Василь Іванович Маслов (1885–1959) описав унікальну Сокиринську колекцію й домігся перевезення її в Прилуцький окружний музей, яким він завідував з 1927 р. Під час німецької окупації люди в Прилуках зберігали колекцію по домівках, і не пропав жоден експонат. А в 1946 р. ґалаґанову колекцію, разом з іншими цінними експонатами Прилуцького музею, вивезли п’ятьма товарними вагонами до Чернігова, де її розділили між кількома музеями. Окрасою колекції був шедевр молодшого Шевченкового товариша українського живописця й графіка, академіка Івана Івановича Соколова (1823–1918) «Дівчата ворожать у ніч під Івана Купала», яку художник написав на замовлення Г. П. Ґалаґана.
Іван Соколов. «Дівчата ворожать у ніч під Івана Купала».
Ось як Т. Шевченко представив І. Соколова Г. Ґалаґанові в рекомендаційному листі: «…Може, приблукає в Сокиринці оцей добрий чоловік і маляр дуже дотепний, то ти, мій друже, Богу милий, ласкаво привітай його. Воно розумне, добре і любить наш народ і нашу країну. А зовуть його Іван Іванович Соколов». Картина з Ґалаґанової колекції понад два десятиліття зберігалася в Прилуцькому музеї, а після Другої світової війни її передали до Чернігівської картинної галереї. У 2003–2004 картина експонувалася в приміщенні Президентської адміністрації, а 2007 р. опинилась в Українському домі на виставці раритетів з приватних зібрань уже як власність Петра і Марини Порошенків… Отак пішла по руках культурна спадщина доброчинного Українця…
У Сокиринській садибі спершу було організовано Сокиринську агрошколу, а згодом – Сокиринський сільськогосподарський технікум, який проіснував до 60-х рр. Потім було Сокиринське СПТУ, яке нині перейменовано в коледж. Завдяки цьому й підтримується весь садибний комплекс. Та палац потребує реставрації й достойнішого застосування.
Як Ґалаґанів земляк пам’ятаю з дитинства розповіді свого дідуся Федота Степановича, який переказував світлі спогади його мами, а моєї прабабусі Софії Ничипорівни, про «культурного й щедрого господаря» Григорія Павловича ґалаґана. Тож натхненний ґалаґановими культурно-освітніми й господарськими ініціативами, я в 1988 р. розробив проект організації Колеґіуму української традиційної культури на базі Сокиринського СПТУ та опублікував у газеті «Літературна Україна» (№ 5, за 9 люте 1989 р.) ґрунтовну статтю під назвою «Пропоную комплексну програму. Сокиринці – перший осередок». Комплексна навчально-виховна програма передбачала набуття учнями практичних знань, передусім з агрокультури, та виховання молодого покоління на морально-світоглядній основі Української культурної традиції. В цілому система таких закладів по всій Україні сприяла б моральному оздоровленню й вихованню нового покоління Українського народу. Завдяки голові Українського фонду культури, голові Комісії з освіти й культури Верховної Ради УРСР Б. І. Олійнику цю програму підтримала своїм рішенням Верховна Рада, а Міністерство народної освіти затвердило положення про Колеґіум як середню загальноосвітню школу народного мистецтва й культури для всебічного культурно-оздоровчого розвитку особистості. Та коли справа дійшла до реалізації програми у вже «незалежній Україні», перелицьовані в «демократів» місцеві партноменклатурники прихопили в оренду земельні й водні угіддя Сокиринської садиби та організовано виступили «проти виховання дітей у дворянському дусі». А директор сільської школи погрожував скликати сход селян, які не схочуть, аби їхніх дітей навчали «якоїсь там культури». І на тих місцевих «нових панів» уже не знайшлося ні ради, ні управи.
Аби зберегти пам’ять про цей унікальний осередок Сіверської культури й показати необхідність його відродження, я запропонував Українській студії науково-популярних фільмів зняти за моїм сценарієм фільм про історію Сокиринського культурно-освітнього осередку – «Подорож у втрачене минуле». Цей фільм вийшов у світ 1995 року (співавтор сценарію й режисер Д. І. Богданов).
…У минулому лишається прах земний, а праведне діло доброчинних людей живе безвічно. Долучаючись до нього власним ділом, ми нарощуємо своєю моральною волею нашу спільну самостійну силу – збірну волю нашого духу. А воля духу визначає наше самостійне гідне життя.
Олександер ШОКАЛО, культурософ
