205-ліття Пантелеймона Куліша: Провісник Правди й Волі  

 Провісник Правди й Волі

205-ліття Пантелеймона Куліша

«Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо,
а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю правдою,
аніж пристану до «стоустого непорозуміння».
Пантелеймон Куліш

 

Пантелеймон Олександрович Куліш (псевдоніми: Павло Ратай, Панько Хутірний та ін.) – великий Український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч, який яскраво виявив себе в різноманітних сферах Української культури як прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, історіософ, культурософ, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець. У цілому – це унікальна постать, «першорядна звізда» (Іван Франко) в літературному й громадському житті України ХІХ ст. Пантелеймон Куліш – «постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности, ні за життя, ні по смерті, дарма, що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх Українських земель» (Степан Томашівський).
Пантелеймон Куліш – великий трудівник: подвижник культурного саморозвитку народу й суспільного самоврядування волею національного духу, ґенератор Української національної ідеї й ідеології, провідник Української нації: «Нарід Український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою… Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім’ї, у своїй рідній хаті… Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».

 

Сіверський родовід і родинне виховання

Пантелеймон Куліш народився 26 липня (7 серпня – за новим стилем) 1819 року в родовому літньому осідку Кулішів – Кулішевому хуторі біля містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер – околиця села Гукове Шосткинського району Сумської області) в родині нащадків давніх козацьких родів. Назвали хлопця Пантелеймоном. Глибоко символічне значення свого імені (Παντελεήμων – досконалий, довершений) спадкоємець родовитих предків підтвердив сповна. Охрестили хлопця на другий день, 27 липня (8 серпня), на свято Пантелеймона, у воронізькій церкві, про що є запис у церковній метричній книзі й що стало підставою вважати місцем народження Вороніж. З самого малечку Пантелеймон жив з родиною влітку в родовому хуторі, а взимку – у Вороніжі.

Для Пантелеймона батьківський хутір, де він з’явився на Світ, лишився на все життя найріднішим місцем. Ось як він писав про рідний хутір з Варшави 31 березня (12 квітня) 1847 р. в листі до свого земляка-вороніжця й близького з дитинства товариша Петра Омеляновича Чуйкевича (1818–1874) – Українського педагога й етнографа: «Хутір свій я постараюсь облаштувати так, щоб можна було й мені пожити в ньому з тиждень, коли трапиться проїздити через Чернігівську губернію. А хто знає? Може, на старість мені не захочеться жити ніде, крім цього малолюдного куточка, під яким, з волі Божої, зійшла зоря моя! Принаймні, ніде вечірні й до́світочниї казки не видаються мені такими чарівливими, як під тамтешніми солом’яними стріхами…». Після смерті Пантелеймонового батька Кулішів хутір занепав, і від нього лишилися тільки печище й старезні липи. А на давніх землях Кулішів загосподарював їхній сусід Семен Гук, звідси й назва його осідку – Гуків хутір, який постав поряд з колишнім Кулішевим хутором.

Тут був родовий хутір Кулішів. Фото Ольги Клименко, 2019.

Пантелеймонів батько, Олександер Ондрійович (Андрійович), був онуком воронізького сотенного отамана Івана Михайловича Куліша й мав давнішим предком січового кошового отамана Куліша. А мати, Катерина Іванівна, донька сотника Івана Гладкого, веде свій родовід од миргородського полковника Матвія Гладкого, який у битві під Берестечком (1651) після втечі Хмельницького з татарами був наказним гетьманом. Хмельницький стратив Гладкого як свого супротивника, бо полковник був незгідний з подвійною антиукраїнською політикою гетьмана – його таємними угодами з Польщею й Московією.

Пантелеймонові батько й мати були дуже вродливі й мудрі, мали аристократичні постави, що свідчило про їхню родовитість. На противагу палкій, суворій батьковій вдачі (за цю особливість Кулішів прозивали Гарячі), мати мала розважливу, лагідну вдачу. Пантелеймон був у батьків восьмою дитиною; з попередніх дітей лишився живим тільки брат Тимофій, який теж помер маленьким. А від першого батькового шлюбу був брат Микола, старший на 16 років. Пантелеймонів батько – хлібороб і майстер на всі руки, мав добре господарство й за освіченістю «був серед сусідів Арістотелем». На відміну од високоосвіченого батька, мати була неписьменна, «уміла розмовляти тільки Українською мовою й, що мала в голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речи. …Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями», – згадував Пантелеймон в автобіографії «Жизнь Куліша», написаній од другої особи. Усі ці скарби народної пам’яті (старовинні пісні, думи, легенди, казки, приказки) від мами засвоїв син, і вони стали джерельною основою його світогляду, письменства, педагогіки, філософії й історіософії, де фундаментальними є архетип материзни й ідея святого материнства.

П. Куліш незмінно вживає давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури. Традиційно в Українській громаді нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє своє віно (спадщина з приданого) між усіма дітьми порівну. Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у правочині материнського права – материзни.

Пантелеймон Куліш внутрішньо переконаний, що тільки чисте материнське серце спроможне народити й виховати оновлену людину. Особливу суспільну місію в вихованні молодого покоління народний педагог покладав на матерів: «І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя». В Українців батько й мати мають у вихованні дітей рівні права, та виховна функція матері особлива, бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник, що відчув на собі П. Куліш: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».

У своїх педагогічних працях П. Куліш відстоює первинність родинного виховання. Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи Української етнопедагогіки: «Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати».

Істинність Кулішевої освітньої системи родинної педагогіки підтвердив іспансько-американський філософ-мудрець, класик філософії ХХ ст. Джордж Сантаяна (1863–1952): «Дитина, яка отримала освіту лише у навчальному закладі, – неосвічена дитина».

Зараз ми переконуємся в абсурдності шкільного навчання без родинного виховання, що відбиває в дітей бажання до самопізнання, освіти й культурного саморозвитку. Тому набувають поширення родинні дитсадки й школи – люди повертаються до своєї виховної традиції. І тут Кулішеві педагогічні праці своєчасні.

Джерельна основа світогляду

Пантелеймонів природно-моральний світогляд сформувався в природно-культурному просторі старосвітського хутірського побуту, де люди жили за звичаями народної культури. Тут, у живому рідномовному культурному середовищі, збереженому з доби Гетьманщини, козаки-хлібороби плекали духовно-господарську традицію прадавньої Сіверії. Сіверія – саме так любовно називав свою материзну-батьківщину Пантелеймон Куліш і присвятив їй Сіверський цикл історичної прози.

Прадавня Сіверія (первинна назва Сіверщини) розпросторювалася на теренах між Дніпром на Заході та Сіверським Дінцем і Нижнім Доном на Сході, між верхів’ям Десни на Півночі та Кубанню на Півдні, тобто – на всьому Українському Лівобережжі. Приазов’я й Тамань були її південними частинами, де в VІІ–ІІ тис. до н. е. розташовувалася країна Сувіра, і там жив скотарсько-хліборобський народ Сувіри. З давніми Сувірами споріднені Сівери–Сіверці, а назва їхньої країни Сіверія успадкувала назву Сувіри. Що означає самоназва народу Сувіри, а отже й Сіверів? У санскриті префікс Су надає основному слову вищого ступеня якості й перекладається як благородний, а вір походить від індоєвропейського вірос – чоловік, лицар. У санскриті Сувір означає – справжній чоловік, доблесний богатир, лицар. Отже, Сувіри–Сівери – дбайливі господарі-хлібороби й відважні воїни, суворі й справедливі, справжні люди. На півночі Сіверія сягала майже нинішньої Москви й межувала з землею В’ятичів. Сівери (Сіверці), як і В’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям і не знали князів. До XІІ століття Сівери й В’ятичі зберігали свою морально-світоглядну агрокультурну звичаєву традицію, явлену в ясновіданні й природно-звичаєвому праві. Про це занотовано в «Повісті врем’яних літ»: «…В’ятичі й кривичі та інші погани живуть своїми звичаями й не визнають закону божого, а вершять самі собі закон». За реконструкцією зовнішнього вигляду Сіверів і В’ятичів антропологи вирізняють притаманні їм характерні антропологічні риси: вузькі обличчя й гострі підборіддя. В цілому Сівери належать до північноіранського антропологічного типу: вузькі високочолі обличчя та вузькі горбаті й орлині носи. Ці характерні риси Сіверського типу переважали в козаків. Та й саме явище Козацтва зародилося в Сіверії. На думку Ураїнського археолога й історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001), Сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, та їй не дали збутися сусіди. Сівери-Сіверці як найбільше східнослов’янське плем’я з глибоким орійським корінням мало всі історичні передумови сформуватися в четверту східнослов’янську націю. Але через грабіжницьке сусідство юдеїзованих хозарів та християнізованої русі, процес національного формування не завершився. Проте Сіверія-Сіверщина завжди відстоювала свою культурну й політичну незалежність і тяжіла до автономії (недарма гетьман Іван Мазепа мріяв про корону Сіверського володаря). На теренах Сіверщини були три козацькі столиці Української національної держави – Гетьманщини (Гетьманська держава 1648–1782 років) – Гадяч, Батурин і Глухів. Ось звідки витоки унікальної Сіверської культурної традиції, зокрема хліборобства, лицарства й духовного аристократизму.

Сіверці стали етнокультурним ядром формування й розвитку збірної цілісності Українського народу. А Сіверія стала геокультурним осердям України – первинною Україною.

Відродження в ХІХ столітті сакральних наймень Сіверія й Україна, а відтак нашої духовно-господарської й державницької традиції, розпочалося головно завдяки великому Сіверцю Пантелеймонові Олександровичу Кулішу, який сам промовляв ці священні наймення з великою любов’ю й перший у своїх працях надав цим Українським антеїстичним первеням статусу літературного, історичного й політичного. (Антеїзм – характерна ознака Кулішевого й у цілому Українського світогляду, зорієнтованість на духовні цінності хліборобської культури й наснажну силу рідної землі, з якою людина з’єднана генетично й тяжіє до неї серцем).   

Роди Кулішів і Гладких походять із Сіверських козаків-селян – воїнів і хліборобів, суворих і справедливих, справжніх людей. Як ствердив Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Козаки-селяни становили основну верству, провідний середній клас традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй питомій землі. Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацько-селянські діти, здобуваючи високу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу Українського народу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-большевицької окупації, колективізації й голодоморів.

Освіта й життєвий шлях

Початкову освіту Пантелеймон отримав удома – від батька й двоюрідної сестри Лесі, а також од дяка Ондрія в церковно-парафіяльній школі. А від матері Пантелеймон засвоїв рідну мову так, що потім, за свідченням сучасників, знав її так досконало, як ніхто з тогочасних Українських письменників. Значний вплив на виховання й освіту Пантелеймона справила благородна добродійка з сусіднього хутора Уляна Терентіївна Мужиловська (Мезжелова), яка після смерті матері, «сталась йому за другу матір». У малого Панька прокинулося сердечне почуття до цієї не­звичайної жінки, яка стала його покровителькою-заступницею. «Боже, скільки добродійних навіянь у моїй душі, скільки благо­родних понять у свідомості моїй залишила ця чудова жінка! З розчуленням пишу ці рядки, пишу з почуттям сина, який молить­ся на могилі матері. …Любов до мене цієї жінки була істинно незвичайна і незвичайну справляла на мене дію…», – згадував Пантелеймон через три десятки років. Пантелеймонова покрови­телька, жінка високої духовності, побачила в хлопчикові Шіллера і в тій можливій перспективі плекала свого вихованця, навчаючи засад філософії та німецької мови. Була в неї й годованка. І ось одного вечора Панько спитав свою покровительку, кого вона дужче лю­бить. І та відповіла, що дужче любить його, хлопчика, ніж дівчинку, «бо вона – здійснення, а ти –  можливість; а в скільки разів можливість вища за здійснення? в стільки, в скіль­ки нескінченне вище за минуще». Хлопчик багато разів подумки повторював ці слова, однак збагнув усе-таки дуже нескоро, через кілька років, коли вичитав цю думку в Шіллера.

У 1831 Пантелеймон закінчив два класи Новгород-Сіверського повітового училища. В училищі наука давалася йому нелегко, бо він не знав руського язика. Та вивчивши його, як латину й ні­мецьку, Панько став першим учнем, маючи особливі успіхи в граматиці, літературі й історії.

Після училища батько хотів віддати Пантелеймона на службу в Глухівську повітову судову канцелярію, де працював його старший син Микола. Та хлопець хотів навчатися далі. Мати, за підмогою Уляни Мужиловської й дяка Ондрія, спонукала батька віддати сина до Новгород-Сіверської чоловічої гімназії, яка була одна з найстаріших і найкращих середніх навчальних закладів в Україні й усій Російській імперії. Серед видатних випускників цієї гімназії – вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873; закінчив 1819) та основоположник нової педагогіки Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1871; закінчив 1840).

У 1825–1838 гімназію очолював Український правознавець, мовознавець, педагог і освітній діяч Ілля Федорович Тимківський (1773–1853), який разом з ученим і просвітником Василем Назаровичем Каразиним (1773–1842) був співзасновником Харківського університету (1805). Під час навчання Пантелеймона в гімназії вирішальний вплив на його самопізнання, на формування Українського світогляду й розвиток самосвідомості справили фольклорні збірники «Малороссійскіе песни» (1827), «Украинскіе народные песни» (1834), що їх упорядкував і видав у Москві М. Максимович, «Енеїда» І. Котляревського (1798, 1808, 1809), «Наські українські казки запорожця Іська Материнки» (1835), що їх склав віршами історик, славіст, народознавець Йосип Максимович Бодянський (1808–1877).

У 1836 П. Куліш залишив гімназію після п’ятого класу, не довчившись два роки, й пішов працювати домашнім учителем дворянських дітей, канцеляристом Ніжинського фізико-математичного ліцею, аби заробити собі на навчання в Університеті св. Володимира, який відкрили в Київі 1834 року. Оскільки Пантелеймон не виконав батькової вимоги стати урядовцем, то батько не дав йому грошей для навчання в університеті.

У 1839 П. Куліш вступив до Університету св. Володимира на історико-філологічне відділення філософського факультету, а через рік перейшов на юридичний факультет. У кінці 1840 здібного й сумлінного студента відрахували через відсутність підтвердження його дворянського походження. Відтоді П. Куліш здобуває освіту самостійно, вільний від схоластичної гімназійної й університетської науки. З 1841 по 1845 викладав історію, географію й словесність у Луцькому, Київо-Печерському, Київо-Подільському дворянських училищах та в Рівненській гімназії. У 1845–1846 працював старшим учителем руської словесності в П’ятій С.-Петербурзькій гімназії та викладав руський язик для студентів-чужородців у С.-Петербурзькому університеті. А також допомагав Петрові Олександровичу Плетньову (1791–1866), літератору й ректору С.-Петербурзького університету, редагувати журнал «Современник». П. Плетньов, який видавав журнал після О. Пушкіна, готував П. Куліша на посаду редактора цього часопису.

У 1846 Петербурзька Академія наук, за поданням ректора університету П. О. Плетньова, всупереч сильному спротиву антиукраїнського академічного середовища, ухвалила надати П. Кулішеві як перспективному молодому вченому оплачуване наукове відрядження на два з половиною роки до Пруссії, Саксонії, Австрії для вивчення мов, літератур та історії тамтешнього корінного Слов’янського люду.

Перед поїздкою Пантелеймон провідав батька в хуторі та одружився з Лесею Білозерською (в заміжжі – Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш, а в літера­турі – письменниця Ганна Барвінок, підписувалася й ін­шим псевдонімом – А. Нечуй-Вітер). Леся народилася 5 травня 1828 р. в хуторі Мотронівка під Борзною. Там була садиба Лесиного батька – Михайла Васильовича Білозерського, вихо­ванця Київської академії, виборного предводителя повітового дворянства. Назвав він свою садибу Мотронівка на честь дру­жини – Мотрони Василівни Селевич, доньки козацького сотни­ка. Лесині батьки були шляхетні високоосвічені люди й достойно виховали своїх дітей – двох синів і трьох дочок. Весілля відбулося в родинній садибі Білозерських у Мотронівці. Старшим боярином на весіллі був вільний художник і поет Тарас Григорович Шевченко (1814–1861), якого Куліш високо шанував і цим показав «малоросійським панам, що не чини й багатство, а особисту гідність» цінує в людині. Шевченко все життя беріг вінчаль­ну квітку, що її пришпилила йому Леся.

Т. Шевченко. Портрет П. Куліша.

Леся Білозерська.     

Після весілля Пантелеймон з Лесею вирушили до Праги. У квітні 1847 в Варшаві Пантелеймона Куліша й Василя Білозерського (Лесин брат) заарештували за підозрою в зв’язках з Кирило-Мефодіївським братством (перша Українська таємна політична організація з ідеологією відродження України та рівноправного співробітництва Слов’янських народів; інспірована ІІІ Відділенням – органом політичного стеження й слідства). Хоч слідство й не довело причетності П. Куліша, як і Т. Шевченка, до «братства», бо він не брав безпосередньої участі в його діяльності, але йому інкримінували «дружескіе сношенія» з «братчиками» й вирекли присуд за «чрезмерные мысли о мнимой важности Украйны», висловлені в поемі «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» й романі «Михайло Чернишенко», які опубліковані 1843 року в Київі. Та особливу небезпеку від Кулішевих думок слідчі ІІІ Відділення вбачали в популярному історичному нарисі для дітей старшого віку «Повесть об Украинском народе» (опубліковано 1846 р. в Петербурзі в підлітковому журналі «Звездочка» й окремою книжкою) за антикріпосницький Український дух та за утвердження природних прав і політичної волі Українського народу. На переконання слідчих «Повесть об Украинском народе» «могла производить тем большій вред, что сочинена для детей старшего возраста». Як природжений мудрий навчитель П. Куліш надавав особливої уваги вихованню молодого покоління й апелював не до механічної пам’яті, а спонукав до роздумів, до глибокого осмислення історії як основи формування суспільної свідомості. «Повесть об Украинском народе», заґрунтована в достовірній джерельній основі віднайденого й ідентифікованого П. Кулішем 1840 року на Київщині «Літопису Самовидця». Куліш уперше показав у «Повести об Украинском народе» людей, на яких раніше не звертали уваги. Це передусім селяни-хлібороби, селяни-козаки, які найдужче страждають під час історичних руїн, але вони лишаються становим хребтом нації, бо забезпечують основу розвитку народу й передачу багатовікової звичаєвої традиції корінної агрокультурної людності. У слідчих висновках про П. Куліша також записано: «в письмах своих он везде выражал чрезмерную любовь к родине, Малороссіи, ложные понятія о ее прежней будто бы славе и заботился о восстановленіи ее литературы и народности»; при цьому надто небезпечні були в його творах «многіе двусмысленные места, кои могли поселять в малороссіянах мненіе о праве их на отдельное существованіе от имперіи». 

Ось остаточний імперський присуд: «Государь император высочайше повелеть соизволил: напечатанные сочиненія: Шевченки — «Кобзарь», Кулиша — «Повесть об Украинском народе», «Украина» и «Михайло Чарнышенко», Костомарова — «Украинскіе баллады» и «Ветка» — запретить и изъять из продажи».

Куліш, як і Шевченко, організаційно не належав до «братства», та контактував з «братчиками», застерігаючи їх від усякої псевдополітичної марноти: «Не організовуйте, друзі мої, ніяких товариств, ні таємних, ні відкритих, виховуйте тільки кожен у собі дух премудрости, дух розуму…»; «Хвалитесь мені словами, – та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські». І через три десятиліття П. Куліш ствердить свою позицію в «Хутірській філософії…»: «За цю зухвалу думку його було жорстоко покарано, та вона пережила його сум, його убозтво, його зневір’я у власних силах, і знову з’являється в друкові, нібито 28 років приниження, переслідування, боротьби за саме існування тільки додали їй нової сили, нової поваби над нещасними, непоправними головами!». П. Куліш непохитно стояв на позиції моральної дієвості істинної думки, а всякі облудні слова, позбавлені правдивості й моральної дієвості, для нього – «ледача мова», а словоблуди – «ледача інтелігенція».

З 1885 р. в спогадах про М. Костомарова П. Куліш писав, що в 1840-х роках той «приваблював мене своїми історичними, етнографічними й політичними бесідами. Так, політичними. На початку нашого життя ми були не стільки літераторами, скільки політиками, і ця обставина згубила багато кращих років».

П. Куліша запроторили в Олексіївський равелін Петропавловської фортеці, де через місяць він захворів і ще два місяці був в арештантському відділенні військового шпиталю. Через слабке здоров’я його заслали замість Вологди до Тули, з забороною друкуватись, а всі твори вилучили з продажу й бібліотек та знищили.

Цей перший страшний удар і подальші злигодні Пантелеймон і Леся пережили обоє дуже тяжко. Та для дружини потрясіння й від­чай заподіяли страждання на все життя. У Лесі стався зрив вагітності, після чого вона не могла мати дітей.

Після трирічного заслання цар Микола І наприкінці 1850 дозволив П. Кулішеві оселитися й працювати будь-де в імперії, але заборону друкуватися не скасував. Повернувшись у Петербург, Куліш став працювати урядником у департаменті сільського господарства Міністерства державного майна, а для підробітку перекладав з німецької, англійської, французької, польської наукову літературу й додатково вивчав іспанську, давньогрецьку й арабську мови. Власні твори публікував у столичних журналах анонімно й під псевдонімом Николай М.

Мріючи «мати незалежний шматок хліба» й бути подалі від «болотньої цивілізації» Петербурґу, П. Куліш улітку 1853 приїхав в Україну. В козацькому хуторі Заріг біля містечка Оржиця Лубенського повіту на Полтавщині придбав 80 десятин чорнозему та 40 десятин сіножатей, лісу й занедбаного саду (для цього позичив 500 рублів у П. Плетньова й 400 в родича). П. Куліш купив цю землю в Українського етнографа, фольклориста, письменника й педагога Матвія Терентійовича Симонова (1823–1900), який більше відомий за псевдонімом Матвій Номис – укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших фольклорних зібрань «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864). На леваді Баївщина, де колись жили козаки-запорожці Баї, П. Куліш збудував хату й приїздив сюди щоліта. Тут він розгорнув плідну літературну й наукову діяльність: уклав перший том «Записок о Южной Руси», написав дев’ять біографічних праць про геніального Українського письменника-мислителя Миколу Гоголя (1809–1852), підготував і видав перше посмертне повне зібрання творів земляка в шести томах «Сочиненія и письма Н. В. Гоголя» (1857). Подальші видання М. Гоголя виходили у світ на основі цього базового Кулішевого видання. П. Куліш узявся за цю відповідальну справу на прохання Гоголевої матері – Марії Іванівни та з власного «незатихаючого інтересу до особистості Гоголя». Для підготовки повного зібрання творів і листів М. Гоголя П. Куліш оселився у Василівці, в Гоголевому флігелі, й за три місяці власноручно скопіював і впорядкував усі рукописи й листи письменника та написав коментарі. П. Куліш опублікував Гоголів шеститомник у щойно заснованому власному видавництві в Петербурзі. Свій гонорар і отримані 10% від реалізації видання П. Куліш уклав у розвиток Української видавничої справи. Так Микола Гоголь і по смерті працював на Українську культуру. Кулішеве видавництво з друкарнею дуже посприяло розвитку Українського книговидання, літературного процесу й суспільної думки.

У власному видавництві з друкарнею П. Куліш уперше запровадив Український фонетичний правопис (Кулішева абетка) й надрукував ним два томи безцінного джерела з Українського народознавства «Записки о Южной Руси» (1856–1857); перший Український буквар – читанку «Граматка» (1857, 1861); перший найповніший Шевченків «Кобзар» (1860) у власній редакції. Потім заходився організовувати журнал «Хата» для поширення Української літературної мови й рідного письменства. Але він не домігся підтримки в земляків-поміщиків та дозволу в цензури, й задум обмежився альманахом «Хата» (1860). Тим часом В. Білозерський домігся видання в столиці імперії першого Українського журналу «Основа», який виходив у 1861–1862 роках. Редагував «Основу» В. Білозерський, а П. Куліш був її натхненником. Журнал «Основа» й альманах «Хата» друкував твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. У цих виданнях уперше з’явилися талановиті оповідання Олександри Куліш, яка підписувалася псевдонімом Ганна Барвінок (інші псевдоніми – Нечуй-Вітер, Гуляй-Вітер). Згодом друкувалася в журналах «Правда», «Київська старовина», «Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата» й інших виданнях. У 1902 р. в Київі вийшло фундаментальне зібрання творів Ганни Барвінок «Оповідання з народних уст» в упорядкуванні й з передмовою Бориса Грінченка.

У 1862 між П. Кулішем та В. Білозерським й іншими членами редакції стався світоглядно-психологічний конфлікт, Куліш залишив «Основу», й журнал перестав виходити. Потім збанкрутувала й Кулішева друкарня через безчесність його помічників.

У період конфлікту зі своїми земляками по петербурзькій «Громаді» П. Куліш стурбовано занотував: «Кращого від Українців в ідеї нема нічого, але … небагато в нас людей гідних, решта – дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього Української ідеї». За Кулішем, дві проблеми заважають Українцям стати «збірною особою Українського народу»: втрата зв’язків між поколіннями (кожне нове покоління змушене починати з голого місця) і втрата взаємодопомоги як показника моральної зрілості особи, громади, суспільства. Що ж є рушієм саморозвитку «збірної особи Українського народу»? Цим рушієм є безперервність морально-світоглядної традиції й духовно-господарського досвіду та дієвість моральної волі національного духу. Саме з вимогою дієвості підходив до всіх суспільних замірів П. Куліш: «Нічого не варте слово, доки воно не буде підтверджене ділом… Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації».

Того ж 1862 року П. Куліш повернувся в Україну. Оселився на жінчиній батьківщині – в хуторі Мотронівка (тепер – куток села Оленівка Ніжинського р-ну Чернігівської обл.), та для унезалежнення од жінчиних родичів відкупив у її братів частину землі й заходився будувати неподалік від старого хутірського бу­динку Білозерських свою садибу, назвавши її Піддубень. Тут П. Куліш заводить власне господарство, не полишаючи літературної й наукової праці.

У 1864 не тільки через матеріальну скруту, а й через науковий інтерес до Польських архівів та бібліотек П. Куліш подався на державну службу до Варшави, де працював директором Департаменту духовних справ та членом Комісії з перекладу польських законів. Ті установи було створено після Польського повстання 1863 р. з метою широкої русифікації. Працюючи в Польщі, П. Куліш багато зусиль спрямовує на Галичину, «рятуючи галицьку Україну перед польським натиском», аби «зміцнити там культурно-національну Українську течію», та літературно й матеріально підтримує галицькі видання. Працюючи в 1864–1868 роках у Варшаві, П. Куліш багато уваги звертає на Галичину і всіляко намагається підсобити Українській справі. «…Постійно був зайнятий убогими русинами… жертвував значні для мене гроші на львівські видання й на підтримку тружденних бідняків, які зверталися до мене за порадами», – писав Пантелеймон Куліш у листі до свого побратима художника Льва Жемчужникова. Особливо багато сил і коштів П. Куліш віддав на видання заснованого за його допомогою львівського наукового й літературного тижневика «Правда». П. Куліш не тільки фінансував цей народовський часопис, а й став «духовним керманичем «Правди» (І. Франко) – очолив народовське рушення в Галичині.

П. Куліш широко знайомив галичан зі східноукраїнським письменством, віддаючи багато сили літературному редагуванню (саме П. Кулішеві завдячував своїм літературним становленням Іван Нечуй-Левицький). Куліш друкує в «Правді» й свої твори, а публікація автобіографії «Жизнь Куліша», яку він написав від другої особи, значно посприяла утвердженню його морального авторитету, хоч він і так мав великий вплив на галичан як патріарх письменства й національний ідеолог: «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років» (І. Франко).

Одначе П. Куліш сам-один не міг розворушити тогочасну галицьку інтелігенцію, яка мало вболівала за народну справу, плутаючись у далеких від життя церковних, партійних і правописних суперечках (на жаль, те саме відбувається й з нинішньою псевдоінтелігенцією).

Великий подвижник Українського відродження опинився в суперечливій ситуації: працюючи в державній структурі, яка провадила русифікацію, він намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянських, галицьких та буковинських Українських культурних діячів у боротьбі з денаціоналізацією. Скінчилося тим, що імперський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в Українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. Та П. Куліш категорично відмовився й 1868 року звільнився з державної служби.

Живучи з 1868 по 1871 у Львові й Відні, П. Куліш опублікував у Галичині під псевдонімом статтю «Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерти», де рішуче осудив імперську колоніальну політику Росії – «лукавої Московщини», в якої «нема …іншого взоровзіру, як усе не-московське помоскалити»; а малорусам, які піддалися «лукавій Московщині», лишається одне: «тільки говори й думай по-московськи; знай правду тільки московську, знай честивость тільки московську, а свого нічого того не проповідуй».

У 1871 П. Куліш повернувся до Петербурґу, де в 1873–1874 працював редактором «Журнала Министерства путей сообщения». У 1877 П. Куліш назавжди покинув державну службу й повернувся в Мотронівку, де зайнявся сільським господарством і письменницькою працею.

Наприкінці 1881 П. Куліш знову поїхав за кордон, у Галичину, й намагався заснувати у Львові Українську друкарню й політичний журнал – «Нову Основу».  Тоді він орієнтувався на Західну Європу, зокрема на «культурну» Австро-Угорську монархію. Про серйозність Кулішевих планів, які він прагнув здійснити в Австро-Угорщині, свідчить його вихід з російського підданства й підготовка до прийняття австрійського. 9 березня 1882 року П. Куліш пише зі Львова до Праги своєму учневі й молодшому колезі, фізикові й філософові Іванові Пулюєві (1845–1918): «Австрійське підданство треба мені, любий друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати і «Нову Основу» та нею підняти молодіж червоноруську, а ближчих людей запомогти і духовно, і економічно, даючи їм сотрудницьку роботу в руки. Тут не бачу такого чоловіка, щоб умів журналом орудувати на користь науковому і соціальному чи лучче сказати громадянському проґресові».  

Спонукаючи Українську й Польську інтелігенцію до співпраці заради розвитку своїх культур, видає у Львові «Крашанку Русинам і Полякам на Великдень 1882 року» («Се христосування з друзями й ворогами бідолашний автор, стоячи між Сциллою й Харибдою, благоговійно присвячує свободженим од нашої великої туги мученикам чоловіколюбства Тарасу Шевченкові і Адаму Міцкевичові»), де закликає обидва народи до злагоди в ім’я майбутнього. Проте ні Поляки, ні Українці не сприйняли святої ідеї примирення, й на провісника Правди знову посипалися злостиві нападки з боку галицьких народовців і русофілів та руських православних клерикалів, які погрожували йому Сибіром за нібито Кулішеве «полонофільство». А Поляки, звичайно ж, лукавили: умовляючися з Кулішем, вони водночас готували закон, на догоду папі Римському, про передачу галицьких василіянських монастирів єзуїтам. Довідавшись про це, П. Куліш порвав усі стосунки з Поляками й виїхав до Відня, де видрукував німецькою мовою брошуру на опротестування того закону. Але австрійська влада конфіскувала брошуру. Досі своєчасним лишається Кулішеве одкровення в «Крашанці…»: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати».

Пантелеймон Куліш нагадав Українську народну мудрість про первинність і безвічність Правди: «Правда всюди нівечицця, а все колись визначицця». І досі будить нас до діяння в ім’я Правди подвижницький дух Українського мислителя-енциклопедиста Івана Яковича Франка (1856–1916): «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства». Безвічну дієву силу Правди ствердив великий і неосягнутий досі Український філософ-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794): «Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче моє бажання боротися з нею».

П. Куліш глибоко переживав розбрат Слов’янських народів, що до нього призвели людей вищі ієрархи християнства та постійно підбурювали ксьондзи й попи. Духовний подвижник зазнавав світоглядного розходження з лукавим римо-католицьким, уніатським і руським православним духовенством, з таким же самим польським, австрійським, руським державним чиновництвом та з місцевими суспільно-політичними течіями – консервативними русофілами-москвофілами й ліберальними народовцями. П. Куліш переконався, що людей роз’єднують захланні вигоди кліру через різні конфесії; там стільки ж віри, як і в церкві, підпорядкованій імперським інтересам. Звідси його висновок: «…Немає віри ні руської, ні грецької, а є віра царська…».

Тож зіткнувшись з лукавством галицько-польських культуртрегерів і чиновників, розчарований Куліш повернувся у квітні 1883 в Мотронівку, де земляки одразу обрали його почесним мировим суддею. Але місцева борзнянська поліція спершу видала позбавленому російського підданства Кулішеві посвідчення на право проживати в Російській імперії, а потім з веління вищого начальства відібрала те посвідчення і встановила над Кулішем пильний нагляд – «личный надзор». Тільки через два роки чернігівський губернатор дозволив борзнянському справникові повернути посвідчення на право проживання, а російське підданство формально повернули тільки в 1891 році.

Після тієї невдалої галицької місії Пантелеймон Олександрович безвиїзно жив у Мотронівці. Продавши свою садибу Піддубень і частину землі, переселився в старий буди­нок Білозерських, який разом з 44 десятинами землі був приданим за Олександрою Михайлівною. Та наприкінці 1885 в хуторі сталась пожежа – згоріли будинок і всі господарські будівлі. Та найбільша втрата – у вогні загинули багато рукописів і бібліотека, яку Куліш збирав ціною всього свого дбання. Підпал учинив переселенець із Сибіру «лях-орендар Залєнскій», який орендував у Куліша більшу частину садиби й 50 десятин землі та загодя застрахував «у три дороги» збіжжя, обмолотив і продав зерно, а за спал отримав добрячий зиск. Коли взяти до уваги, що спільниками орендаря-палія були нотарі «русак Суворов і поляк Богушевич» та адвокат «тамбовець Окуньков», то все нагадує спецоперацію імперських служб зі знищення Українського осідку Куліша.

Після того руїнництва родового гнізда Білозерських Куліш перейменував Мотронівку на Ганнину Пустинь. Три роки вони з дружи­ною жили в єдиній уцілілій після пожежі коморі, об­ладнавши її під житло, а потім поставили невелику, на чотири кімнати, хату. У цій хаті й прожив Пантелеймон Олександрович свої останні чотири роки на сім світі.

Кулішева хата в Ганниній Пустині.

З властивим йому завзяттям Гарячий Куліш заходився коло літературної й наукової праці: на основі вцілілого після пожежі уклав поетичну збірку «Хуторні недогарки», написав і видав протягом 1888–1889 рр. тритомну історіографічну, історіософську працю «Отпаденіе Малороссіи от Польши», працював над відновленням втраченого в пожежі перекладу Біблії (встиг удруге перекласти три чверті, а завершили переклад І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький). До останнього дбав про Українську періодику: прибуток від збірки «Дзвін», що вийшла в Женеві 1893 р., віддав на видання галицького журналу «Народ» (редактори І. Франко й М. Павлик) та першої на Наддніпрянщині україномовної газети «Хлібороб».

У природному хутірському середовищі, майже забуті безпам’ятним громадянством, доживали віку двоє умиротворених просвітлених людей – Пантелеймон Олександрович та Олександра Михайлівна Куліші.

У січні 1897 року подружжя Кулішів відсвяткувало своє золоте весілля. А невдовзі Пантелеймон Олександрович застудився в холодній хаті й захворів на запалення легенів…

За кілька днів до чо­ловікового відходу з цього світу Олександра Михайлівна зізналася йому: «Яка я була розумна, що в 15 років зуміла оцінити й виріз­нити тебе з-поміж усіх інших». Так підсумувала мудра дружина своє життя, сповнене злигоднів, але й осяяне світлом чоловіко­вого духу. Тому вона з цілковитим моральним правом змогла да­ти таку оцінку духовному подвижництву Пантелеймона Олексан­дровича: «…Подібні люди, як він, дуже рідкісні – віками родяться…».

Ще раніше Пантелеймон Олександрович писав дружині: «Сашо, хай буде благословен день нашого зна­йомства. Багато горя зазнав я від своєї власної й твоєї нерозсудности, та душа моя вдоволена свідомістю, що мене любила й лю­бить така благородна, прекрасна жінка»; а Пулюєві зізнався: «…Крашчої бо истоти не знаходжу и в Шекспирових творах. Убога оселя з нею багата й повна радощів…». У присвяченій дружині поезії «Чолом доземний моїй же таки знаній» П. Куліш виповідає свої щирі переживання:
Я знав тебе маленькою, різвою
І буде вже тому з півсотні літ.
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ,
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Та в старощах ще краще полюбились.

Відійшов Пантелеймон Олександрович з «прегордого» світу (миру) 2 лютого (14 – за новим стилем), на Стрітення, 1897 року в хуторі Мотронівка, де він жив найвільніше й працював найплідніше.

Тут, у любому його серцю хуторі Мотронівка, упокоївся його дух, тут прийняла його тіло земля. Тут на чотирнадцятому році після чо­ловіка спочила і його вірна дружина.

Великий подвижник Ураїнського духу упокоївся по-праведницьки: до останнього подиху виводив рукою письмена в повітрі, бо пальці від холоду й знемоги вже не тримали олівця й паперу.  

Поховання відбулося за старовинним козацьким звичаєм: везли господаря в останню дорогу дві пари волів у жалобних попонах – «любимі його волики, що він їми пахав, Лебедь, Половий, Лобас, Таран» (занотувала Олександра Куліш). У домовину поклали смушеву шапку, папір і олівець. Поховальний хід змалював чернігівський художник і громадський діяч Григорій Коваленко.

Тлінні останки поховали у виплеканому самим Кулішем саду й заповіданому ним місці. А безвічний Кулішів дух лишився жити у виплеканих ним натхненних працях.

Пантелеймон Куліш не лишив заповіту про увічнення пам’яті – він був проти всяких пам’ятників. Коли після смерті Тараса Шевченка побратими зібралися й почали вирішувати. як увічнити пам’ять про великого поета, то Куліш сказав: «Тільки не пам’ятники, давайте на зібрані кошти відкривати училища для дітей. Освіта – перше діло для культурного розвитку народу».

П. Куліш не тільки не зазнав «благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности, ні за життя, ні по смерті», як підсумував С. Томашівський, а ясним розумом передбачив іґнорування своєї подвижницької праці: «вб’ють самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті твоїх писань!».

Та символом безвічності Кулішевих писань – Кулішевого духу стала його ж нетлінна думка з «Покобзарщини»: «І буде дух його із віку в вік сіяти, серця зцілющою водою покропляти, і рани гоїти і сльози обтирати». Ці слова вирізьбили з волі Олександри Білозерської-Куліш на брамі до саду, де спочиває прах її чоловіка.

Останній Кулішів прихисток опорядив Український культурний діяч, меценат Василь Васильович Тарновський (молодший; 1838–1899) власним коштом. На могилі було встановлено чавунного хреста, зробленого під дуба, заввишки близько двох метрів. Довкола могили – невисока чавунна огорожа. Згодом поряд поховали Василя Михайловича Білозерського (1825–1899) та Олександру Михайлівну Білозерську-Куліш (1828–1911).

Могили П. Куліша й В. Білозерського. 1908.

Отак поруч спочили люди, які були найближчі, найвідданіші одне одному за життя… Селяни доглядали за похованнями, а на могилу до Куліша ходили на свято Пантелеймона як на прощу… Мені казали про це місцеві люди.

Наприкінці засніженого грудня 1984 року я побував у Мотронівці й зустрівся з Віктором Климовичем Дубровним (1899 року народження), чия хата стояла на тому місці, де була Кулішева. Віктор Климович розказав мені: «Мій батько купив у Олександри Михайлівни це дворище з землею 1901 року за 14 тисяч рублів, з випла­тою в банк на 40 років. За Олександрою Михайлівною лишилося землі тільки чверть десятини, ото під кладовищем, там і мої рідні поховані. Олександра  Михайлівна  переїхала в  Конашовку, під Борзну, до маєтку Кочубея. Того ж року відкупила в батька хату за 700 рублів, розібрала й перевезла в Конашовку, зробила музей. Усе там було як за Пантелеймона Олександровича: і книжки, і одежа, і меблі – все на своїх місцях. Олександра Ми­хайлівна на зиму виїздила на Полтавщину до рідні, а на літо приїздила до Кочубея. Щотижня бувала на могилах. Вона біля чоловіка поховала й брата свого. Дуже шанувала обох. …Після смерті Олександри Михайлівни все з музею одвезли в Чернігів. А хату в двадцять восьмому продали з публічних торгів. Купив борзнянський дядько Марко Локоть, як кажуть, за шапку сухарів, за безцінь, значить… …Олександра Михайлівна багато книжок у нас залишила. Я всі їх читав. Тепер таких нема. Усе пропало… …Було всього… Я тут не жив з 33-го по 47-й – був на засланні. Це вже обжив­ся, як відтіля вернувсь… Хатку зіп’яв оцю…». Свою бесіду з Віктором Климовичем та духовне спілкування з Пантелеймоном Олександровичем і Олександрою Михайлівною описав в есеї про любов «Благословен день нашого знайомства…» (публікації: журнал «Україна», чч. 36, 37, 38 за 1989; Пулюй – Куліш. Подвижники нації. К., 1997; журнал «Літературний Чернігів», ч. 4, 2006, ч. 1, 2007).

Старі люди пам’ятали могили Пантелеймона Олександровича й Олександри Михайлівни та любовно доглядали за ними… У 1984 я ще застав ці любовно доглянуті поховання з горбиками живої землі під снігом. Були ті поховання й у 1992, коли зі студією Київнаукфільм знімав документальну стрічку «Пантелеймон Куліш. Чорна Рада». А в 2001 активісти-невігласи під виглядом «реконструкції» зруйнували історичні поховання: позаливали могили бетоном і пригнітили прах і заодно дух гранітними плитами. Це – наруга над Кулішевим духом і Українською меморіальною культурою. У 2006, коли студія «ВІАТЕЛ» знімала за моїм сценарієм двосерійну історію драматичного кохання П. Куліша «Невгамовний Пантелеймон», то оператор навіть не наважився показати ту наругу…

Плити на забетонованих могилах П. Куліша, Г Барвінок і В. Білозерського. Фото Ольги Клименко, 2019.

Проникливо відгукнувся на відхід старшого побратима Іван Пулюй:
«Друже Пантелеймоне!.. Ти стояв вірно не по стороні сильних світа сього, а по стороні підневоленого і гнобленого народу.
Ти гордував ласкою і почестями тих, що держать людей в темноті духовній і в безвихідній бідоті.
Знаючи з історичного досвіду, як вставали упавші нації, заповідав ти українському світу, що дика сила викликає дику силу, а темрява темряву, так, певно, як любов множить любов, а наука піддержує науку. Ти заповідав, що не декрети та й не писане право, а культура нищила і нищить рабство народів.
Ти поставив наше національне знамено на високих баштах науки і гуманности. Ти не кликав людей на криваве діло, на грабанє чужої предківщини, на топтанє під ноги чужих святощів. Ти закликав і збирав докупи Українську розпорошену і розсіяну сем’ю до наслідування предківського рідного слова, до наслідування його скарбів правом науки і словесности…».

Кулішева смерть примусила зниділе Українське громадянство схаменутися й згадати свого ідейного проводиря, його самовіддане подвижництво й духовну велич, його феноменальну працьовитість. На початку 20-х років ХХ століття, в короткий період національного відродження, Кулішеві ідеї знову стали провідними для Української інтелігенції. Як обґрунтовано засвідчив учений-літературознавець Василь Щурат (1871–1948): «Куліш сам-один написав більше, ніж усі його попередники, почавши від Котляревського, а ідейних горизонтів створив більше, ніж судилося опанувати їх зором духа всім Українським письменникам до найновішої доби». Інший учений-літературознавець Олександер Дорошкевич (1889–1946) так означив подвижництво П. Куліша: «Мабуть, я не помилю­ся, коли скажу, що в тодішній Українській літературі ми не знай­демо твору – поезії, белетристики, публіцистики, – де б так повно, з такою силою переконання було окреслено завдання Ук­раїнського національного відродження. Куліш – ідеолог і тво­рець Української нації в її шляхетських елементах, Куліш – консолідатор розпорошених прошарувань Української дрібномаєткової інтелігенції, Куліш – організатор національної культури…».

Та на ту саму пору припадає й сумна констатація письменника й літературного критика Віктора Петрова (1894–1969): «На жаль, Куліш до цього часу лишається архівним письменником. Більшість його літературної спадщини, особливо листів, переховується в архівах, малодоступних для нефахівця».

Майже за сто років мало що змінилося. З запланованого в 30-х роках багатотомного видання Пантелеймона Куліша вийшло кілька томів, і большевицька ідеологія табуювала цю титанічну постать на довгі роки. Тільки в 60-х роках вийшов двотомник вибраного та в 90-х з’являлися поодинокі видання окремих творів, хоч був замір 10-томного популярного видання. І ось у 2005 році Редакція журналу «Український Світ» опублікувала окремою книжкою під назвою «Моє життя» три малознані (два з них були заборонені й знищені) твори П. Куліша: «Повість про Український народ», «Моє життя» («Жизнь Куліша»), «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» (в моєму упорядкуванні, перекладі, редакції, з моєю передмовою й примітками). Того ж року Інститут критики взяв на себе велику відповідальність здійснити Повне зібрання творів Пантелеймона Куліша в 35 томах і вже випустив кілька томів.

Минуло майже ціле століття замовчування, іґнорування подвижницького духу Пантелеймона Куліша, що він сам передбачив у «Хутірській філософії…»: «вб’ють самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті твоїх писань!». Та хоч як заздрісники, недоброзичливці, вороги іґнорували й таврували Кулішеві осягнення, та не вдалося порушити цілісності його морально-світоглядної системи й дієвої життєвої практики, об’єднаних потужним особистісним морально-духовним осердям.

Моральну суть власного духовного подвижництва й несхибної правдивості Поета-Кобзаря П. Куліш проникливо розкрив у поезії «Поетові» (1890):
Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.
Не ярмарку тебе гучному зрозуміти…
Ти на високий лад не перестроїш їх.
Їх небеса – базар, їх божество – мамона…
Купують, продають, міняють крам на крам,
І буквою свого житейського закона
Готові зруйновать духовний Правди храм.

Кулішева непідвладність безтямному мирові глибинно резонує з моральними імперативами  Сковороди: «Мир ловив мене, та не піймав» і Гоголя: «Не поетове діло підлатуватися на світському ринку».

Подвижницький Кулішів дух, Кулішева правдивість – безвічні, неминущі й самі стверджують свою моральну вольову дієвість.

Енциклопедична спадщина 

Будучи різнобічно обдарованим від природи та енциклопедично освіченим, Пантелеймон Куліш виявив себе як могутній подвижник в усіх сферах Української культури. Багатогранна творчість Пантелеймона Куліша в усьому новаторська: він перший почав писати Українською народною мовою наукові праці, зокрема історичні, історіософські, філософські, літературознавчі, етнологічні, фольклористичні, соціологічні, педагогічні, публіцистичні, чим заклав основу Української наукової мови. А для адекватної передачі Української мови на письмі уперше запровадив Український фонетичний правопис – Кулішеву абетку.

Кулішеві Абетка й «Граматка»

У дотепер діючому Українському фонетичному правописові П. Куліш зібрав докупи 36 літер: стару абетку й додав нові літери. Новими літерами Е та G передає відсутні літери Є і Ґ. Старі літери Ы, Э, Ъ, ять, фіту, іжицю зберіг, бо вони є в церковних текстах, уривки з яких подавав у своїй «Граматці» (1857, 1861). Одначе Куліш не використовував церковно-руських літер для написання Українських текстів. Як мовознавець П. Куліш чітко дотримувався принципу збереження на письмі особливостей фонетичної системи Української мови. Про його принципову позицію свідчить лист від 28.02.1857 р. до Петра Івановича Капніста (1830–1898), письменника українського походження, який тоді працював цензором Московського цензурного комітету: «Єри не наша літера… не кажемо ми штаны, паны… прислухайтесь, то в тому нашому звукові більше почуєте звука э, ніж московське ы. …Те ж і зі звуком ы (волы): нема тут ні ы московського, ні y польського». У первинному вигляді Кулішева абетка вживалася з 1857 до 1876, до заборони Емським указом видавати й друкувати будь-які книжки Українською мовою. Цим Емський указ перевершив Валуєвський циркуляр 1863 року. Після зняття заборони в 1905–1914 абетку Пантелеймона Куліша трохи змінив Борис Грінченко: прибрав церковні літери, додав Ґ, Є, Ї. Тепер ми користуємося Грінченковим варіантом Кулішевої абетки.

У своєму мовознавчому подвижництві П. Куліш чітко дотримувався принципу збереження природної основи Української мови:  «…людський розум творить мову, а граматики знаходять правила мови і забезпечують її на дальше. Ледача буде та мова, котру б збудували a priori граматики».

У 1844–1845 роках П. Куліш зібрав, упорядкував, а в 1856–1857 випустив у світ у своєму видавництві в Петербурзі два томи фольклорно-етнографічного й історіографічного зібрання скарбів народної пам’яті «Записки о Южной Руси» – безцінного джерела з Українського народознавства. Тут він уперше запровадив свій Український фонетичний правопис. Усі Українські книжки у власному видавництві Куліш друкував цим правописом.

У 1857 році П. Куліш випустив у світ перший Український буквар – читанку «Граматка» для навчання українських дітей рідною мовою, покладаючи на «Граматку» великі сподівання в освіті народу. Поширювали «Граматку» в Україні за ціною 50 копійок; на Лівобережжі – безперешкодно, а на Правобережжі польська шляхта домоглась заборони, мовляв книжка пробуджує давній козацький дух. «Граматка» набула великої популярності серед Українців, і до кінця 1860 весь наклад (5 000 примірників обсягом 149 сторінок) розійшовся. П. Куліш одразу підготував нове видання, та через цензурні обмеження нова «Граматка» вийшла тільки в 1861 й наполовину скорочена (69 сторінок). Дуже високо поцінував «Граматку» Т. Шевченко: «Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову». Наслідуючи Кулішеву «Граматку», Шевченко випустив у світ свого «Буквара» (1861) для початкового навчання грамоти дорослих Українців рідною мовою в безплатних недільних школах.

Історіософ-новатор

П. Куліш перший критично розглянув «Исторію Русовъ или Малой Россіи» – анонімний опус, приписуваний філософу, проповіднику Георгію Кониському, що вийшов 1846 р. в Москві у редагованих Осипом Бодянським «Чтеніях Общества Исторіи и Древностей Россійских». Своє обурення П. Куліш виклав у листі до імперського історика, академіка Петербурзької академії наук М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»): «Видел я чтенія Вашего общества Исторіи…Не понимаю только, зачем историческіе малороссійскіе источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значеніи этого слова, т. е. сочиненія не прагматическіе. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинский современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объясненіем «Исторіи Русовъ». На основаніи этих двух сочиненій можно будет многое сказать не только о фактах исторіи Украины, но и о напрвленіи, принятом этою исторіею в смысле науки…» (1846, марта 23). Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію та доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтеній…» розпочати підготовчу роботу. У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок мемуару, а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком та з передмовою Пантелеймона Куліша. Мемуарне видання за Кулішевою назвою «Літопис Самовидця» вийшло у світ слідом за «Исторіей Русовъ…» того ж 1846 року.

Щодо історії «Літопису Самовидця». У 1840 р. П. Куліш знайшов у родовому архіві на Київщині козацький літопис, написаний добротною тогочасною Українською мовою, близькою до народної; скопіював, розшифрував, підготував до друку й дав назву – «Літопис Самовидця», оскільки цей літопис написав очевидець подій, козак з Війська Запорозького. Віднайдений і оприлюднений П. Кулішем «Літопис Самовидця» став одним з найдостовірніших, фундаментальних джерел з історії України й Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни. «Літопис Самовидця» – правдиве джерело з Української історії, позбавлене тенденційності, якою пройнята замовна, компілятивна «Исторія Русовъ…». До речі, сам Йосип Бодянський як видатний вчений-славіст, історик, представник скептичної школи у вітчизняній історіографії своєю працею «О мненіях касательно происхожденія руси» (1834) заперечив слов’янське походження русі й довів східне, туранське походження того воєнно-кочового конґломерату: «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не Слов’яни».

П. Куліш теж був послідовником скептичної школи, заснованої випускником Харківського колеґіуму, видатним істориком і літературним критиком, професором і ректором Московського університету Михайлом Трохимовичем Каченовським (1775–1842). М. Т. Каченовський спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаганди. Вчений піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора Н. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу та за імперську доктрину «древнерусской народности», якої ніколи не існувало. Тож Куліш як послідовник Каченовського заклав основи Української історіософії в працях: «Повесть об Украинском народе» (1846), «Исторія возсоединенія Руси» (1874–1877), «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1979), «Отпаденіе Малороссіи от Польши» (1888–1889).

Кулішева історіософія закорінена у прадавній звичаєвій поезії та в сповнених духом позачасовості, безвічності заповітних кобзарських думах та історичних піснях. Для П. Куліша Українські народні пісні є «прамати історії, а отже й філософії»; «ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом, …не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких».

Так само проникливо розглядає Українські народні пісні як джерело історичних знань Микола Гоголь: «Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …Українські пісні можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів. Усюди проймає їх, усюди в них дихає ця безмежна воля козацького життя».

Історичний письменник, драматург, поет, перекладач, редактор…

П. Куліш – батько Українського історичного роману й один з фундаторів руської історичної романістики: свою знамениту «Чорну раду» видав у руському (1843–1846) й українському (1857) варіантах. Одначе, варіанти ті нерівноцінні. Про це П. О. Куліш щиро зізнався в листі до свого старшого колеги – руського письменника й літературного критика С. Т. Аксакова: «На русском языке «Черная рада» есть вещь из меди, а на малороссійском – из золота».

Високий літературний талант П. Куліш виявив у поезіях, віршованих драмах, поемах, оповіданнях, повістях. За справедливим визначенням І. Франка, П. Куліш – перший «справді національний писатель Український», який у плеяді Українських літературних корифеїв був «першорядною звіздою». Як художник Куліш залишив малярські й графічні твори.

Пантелеймон Куліш – перший вимогливий і доброзичливий критик та редактор Тараса Шевченка. Кулішеве поетичне редагування справило значний вплив на розвиток образно-світоглядної системи Шевченкової поезії, наприклад, Кулішеві належить знаковий образ «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…».

Пантелеймон Куліш – перший біограф, текстолог, упорядник і видавець найповнішого на той час шеститомного зібрання творів Миколи Гоголя (1809–1852) – генія світового письменства з Українським серцем.

Аби вивести рідну мову на світові обшири, П. Куліш узявся до перекладів з чужих мов. П. Куліш – перший перекладач Українською мовою драматургії Шекспіра: переклав 13 драм із запланованих 27 у 9 томах. За життя вийшов у Львові в 1882 перший том; наступні томи вийшли в 1899, 1900, 1901, 1902 (за редакцією, з примітками й передмовою І. Франка). Кулішеві переклади з Ґете, Байрона, Шіллера, Гайне увійшли до збірки «Позичена кобза» (1897). З польської перекладав Міцкевича, з російської – Пушкіна, Кольцова, О. Толстого, Нікітіна, Фета, Мінаєва, Некрасова. П. Куліш разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким уперше здійснили повний Український переклад Біблії: Наукове товариство імені Шевченка видало 1881 р. у Львові в їхньому перекладі Новий Заповіт, а повний переклад Біблії видало Британське біблійне товариство в 1903 р., потім переклад виходив 1912 у Відні, 1921 й 1930 в Берліні, 1947 в Нью-Йорку й Лондоні, а в Україні уперше видано у 2000 р.

У перекладацькій праці Кулішеві часом приписують виняткове значення його перекладові Біблії. Над інтерпретацією Біблії П. Куліш працював з 1860-х років і публікував частинами в періодиці. Непросто давалася Кулішеві та праця, що нею він зайнявся головно заради узаконення Української мови в християнському цивілізаційному просторі. Іван Франко, аналізуючи в «Поемі про сотворенє сьвіта» (1905) джерела й ідеологічну сутність книг іудаїзму та з позиції науки спростовуючи біблійне твердження про «створення Світу» й «богообраність юдеїв», критично підійшов до Кулішевої праці: «…Мушу тут з жалем зазначити, що той Кулішів переклад святого письма зовсім не оправдує надій, які покладав на нього сам небіжчик Куліш та й широкий загал Українців». Та й сам Куліш ще наприкінці 1878 писав Пулюєві з Парижу: «Я спалив Старий Завіт і через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісінько з Лютера, потроху зазираючи в православне». Скептичний погляд стосується не тільки мовно-смислових сутностей перекладу тексту Біблії. Куліш і Франко, як Сковорода й Гоголь, усвідомлювали відчуженість вигаданої біблійної доктрини юдаїзму й мертвонароджених нею церковно-конфесійних догм християнства од природно-моральної основи агрокультурного світогляду та глибинних духовних прагнень живої Української душі й знаходили традиційні світоглядні первені в забутому природному ясновіданні, яке розкрилось у філософії серця – філософії Природи.

Уся перекладацька праця П. Куліша як неперевершеного знавця Української мови й високомистецького інтерпретатора з європейських мов належним чином не поцінована, а він по суті – основоположник Української перекладацької школи, яскравим виявом якої стала його Шекспіріана. Високомистецьке перекладацтво П. Куліша – важливий чинник його концепції культурництва, який значною мірою вплинув на становлення Української літератури як самобутньої європейської.

Хутірська філософія – філософія Природи, філософія Волі

Як мислитель, П. Куліш створив ориґінальну філософську систему й назвав її хутірська філософія чи філософія Природи. Народжена з його власного культурного селянського життя хутірська філософія стала символом Української національної ідеї – життєвої програми людини й народу. Свою практичну філософію П. Куліш започаткував у публіцистиці «Листи з хутора» (1861), а сконцентрував у праці «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1879). Весь наклад цієї книжки імперські ідеологи одразу ж вилучили й знищили. Дивом збереглося з півдесятка примірників. З одного з них я зробив копію, переклав і видав у 2005 році в зібранні раритетних творів «Пантелеймон Куліш. Моє життя». До того ця праця лишалася маловідомою, найрідкіснішою пам’яткою Української філософської й суспільно-політичної думки.

По суті, Кулішева хутірська філософія – це питома Українська філософія кордоцентризму, філософія серця, що яскраво виявилася в духовній практиці Г. Сковороди й філософсько-педагогічному вченні П. Юркевича. П. Куліш поновив у пам’яті свого народу традицію життя за законами Природи і внутрішньої волі людини. Внутрішня воля як самостійна сила – основа саморозвитку людини, народу і всіх живих сутностей у Природі й Світовій Всеєдності.

Слідом за Григорієм Сковородою Пантелеймон Куліш став провідником національної ідеї, ідеологом і рушієм відродження Української нації, яку він означив як «збірна особа Українського народу», бо тільки в збірності народ самоусвідомлює свою природно-духовну єдність та являє волю національного духу – природне право на життя. П. Куліш назвав Г. Сковороду своїм учителем і проникливо розкрив суть його морально-світоглядного вчення й національної правосвідомості в поемі «Грицько Сковорода» (1893):
Грицько з Христа й його науки
Театрування не чинив,
Не брав хреста його у руки,
Йому кадилом не кадив…
Так! Воля, розуму свобода
Серед неволі, дар святий
Тому, хто між лукавих рода
Служив закону правоти.
Служив Грицько сьому закону,
Як музи богу Аполлону,
І дух його благословляв,
Хто про народне благо дбав.

Кулішева хутірська філософія, філософія Природи глибинно перегукується зі Сковородиною філософією мудрого серця й усамітненим життям у Природі. Цей духовний перегук уповні виявився у поемі Пантелеймона Куліша «Грицько Сковорода», над якою він працював протягом 1890–1893 років, а надрукували поему тільки через 16 років, уже після смерті автора. П. Куліш зазначив: «Сі вірші лежали предовго, покіль із них розпочалась, перероблювалась і сталась така поема, як тепер маю під назвою «Грицько Сковорода». Джерельна база поеми ґрунтувалася на першоджерелах та історичних матеріалах, а особливо на «Житії Григорія Сковороди», яке написав вихованець і товариш мудреця Михайло Ковалинський. Пантелеймон Куліш акцентував велику увагу на постаті мудреця Сковороди, в якому «апостол хуторної філософії» побачив… подібного до себе гордого й незалежного самітника».

Куліш актуалізує Сковородинство: «Нова доба, нові жадання, Нова науки могота…». Сковородина філософія мудрого серця явилася з новою силою у Кулішевій хутірській філософії, філософії Природи – «философиї природовідання» й стала суттю Української національної ідеї – життєвої програми збірної душі Українського народу. А Кулішева національна державницька ідеологія стала природним виявом духовно-господарської, соціально-правової традиції Української культури – системи саморозвитку «збірної особи Українського народу».

Григорій Сковорода перший в Українській і загальноєвропейській філософії ясно визначив через моральність філософії мудрого серця внутрішню, екзистенційну сутність людини: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині». Українська екзистенційна філософія мудрого серця стала провісницею західноєвропейського екзистенціалізму.

Пантелеймон Куліш розвинув етнокультурну морально-світоглядну основу філософії мудрого серця Григорія Сковороди у власній хутірській філософії, філософії Природи, утвердив Український екзистенціалізм і став провісником західноєвропейського екзистенціалізму. П. Куліш надав цій новітній філософії життя індивідуальної й суспільної дієвості, яку живить воля людського духу – мірило самостійної сили людини й народу. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили» – цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина становить собою самостійну силу, коли керується прагненням душі жити – здійснює власною волею свою життєву програму, свою духовну мету, свою сутність. А коли послуговується тільки потребами організму бути, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному розумінні, не мають самостійної сили й волі, і ними легко маніпулювати як засобами, бо вони позбавлені гідності. Тільки самостійна людина, внутрішня сила якої спрямована на здійснення програми своєї душі, має власну гідність, моральну волю й здатна саморозвиватися.

Особливість Кулішевої екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається внутрішня воля людської особистості й внутрішня воля народу: «Народи живуть по закону Божому, по закону Природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись. Тим же то і наш мизерний, знівечений і незгідний нарід Український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою» («Історичнє оповіданнє», 1882).

Український мислитель, основоположник вітчизняної філософії права Памфіл Юркевич (1826–1874) сформулював природно-вольовий, національно-духовний принци права: «Де дух, там і воля. …національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне».

Свою концепцію «Української національности й духовної волі» П. Куліш ґрунтує на науковому осягненні універсальних космічно-природних законів, які визначають закони людського життя, та на морально-світоглядній традиції рідної культури.

Оскільки подвижництво Куліша як національного ідеолога мало потужний вплив на Українське суспільство, то його піддали майже столітньому забуттю ідеологи большевизму (спадкоємці Кулішевих осквернителів часів Російської імперії), споганюючи хутірську філософію, філософію Природи ідеологічною лайкою – «українське хуторянство», запустивши її в масову свідомість як інтелектуальний вірус для профанації морально-духовної сутності світоглядної основи багатовікової традиції Української аграрної культури.

Провісник волі «збірної особи Українського народу» 

П. Куліш перший провістив про необхідність суспільної самоорганізації «збірної особи Українського народу» волею національного духу. А Іван Франко на цій ідейній засаді розвинув концепцію культурно-політичного визрівання народу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…».

П. Куліш ґрунтує свою концепцію «Української національности й духовної волі» на природно-моральному принципові Волі. В Українському природно-моральному світогляді воля – самовияв внутрішньої сили духу людини й народу. В Українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий природно-моральний чинник Українського традиційного права, принцип-закон. Воля – це самовияв особистого й народного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові. Волю-закон приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне Віче (від Староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ. Волю-закон приймають усі й виконує кожен. Воля як фундаментальний принцип-закон Українського природно-звичаєвого права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною волею владовує між собою особисте й суспільне. Відповідальність людини забезпечує її права та обов’язки. Відповідальність суспільства забезпечує суспільний лад. Право починається зі справедливої розплати за злочинні дії.

Звідси суспільна суть права – справедливе самоладування народу власною волею. Пізньоантичний, візантійський історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.) так описав самоладування Слов’ян: «Ці племена, Слов’яни й Анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді, й тому в них щастя й нещастя в житті вважається справою спільною; тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони радяться спільно». Готський історик Йордан (VI ст.) підтвердив, що Слов’яни (Анти) живуть самоврядуванням і не люблять влади; а коли треба воювати, обирають вождя й після війни його усувають і знову живуть самоврядуванням.

Так само й Пантелеймон Куліш розкриває суть Українського народовладдя: «Український народ зазначується між народами тим, що дух його не терпить касти, що підклонявсь він доброхіть під один громадський суд, і громаду вважав за єдиний розумний образ життя політишнього» («Нарис істориї словесности русько-української», 1869). Звідси суть Кулішевої історіософії: кожен народ повинен розвивати свій суспільний лад власною політичною волею, що є виявом його самостійної моральної сили.

Український вчений-металург, громадський і політичний діяч Іван Адріянович Фещенко-Чопівський (1884–1952) в «Економічних нарисах України» (1918) застеріг: «Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, – тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з «інтернаціональним» капіталом…, єврейським, московським… – і все це буде зватися «Україна». Його тривожне застереження справджується через 100 років як моторошна реальність. Україну окупував інтернаціональний капітал (фінансовий інтернаціонал) і перетворює на безіменну країну без корінного народу.

Суть Кулішевої історіософії й державницької ідеології полягає в тому, що сам народ є свідомим рушієм своєї історії, будівничим своєї національної держави, якщо він не піддається впливові колонізаторів, політичних пройдисвітів і запроданців та не стає «безсилим, безголосим і нарешті безтямним»; тому кожен громадянин зобов’язаний стати «правосильним членом нації». На диво своєчасне звернення П. Куліша до своїх сучасників і до нас: «Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших».

У своїй найголовнішій тритомній праці «Исторія возсоединенія Руси» (1874–1877) П. Куліш систематизував власні історіософські погляди на Українську історію, здійснив критичну переоцінку всіх історичних джерел, зокрема літописів, яким сліпо вірили дослідники. Тодішня історія, за визначенням самого Куліша, була «не що инше, як доладно розказана казка». Тому свою чесну працю історіософ починає з застереження: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми раби, позбавлені самосвідомості (в чому, власне, й полягає рабство); доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…».

Культурософія – дієва філософія культури, методологія мудрості

За Григорієм Сковородою, найвищим результатом моральної зрілості й саморозвитку людини й народу є «культура – друге, духовне, народження людини» моральною волею власного духу з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить».

Сковородине «друге, духовне, народження людини» стало первинним принципом філософії культури – культурософії, дієвим чинником якої є моральна воля духу людини. Згідно зі світоглядною засадою Української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає морально зрілою, культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Отже, нація – це передусім культура.

Поняття культурософія походить від латинського сulturа  – удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – освіченість, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – виховання освіченості, плекання мудрості, дієва мудрість, а системне значення – система морально-світоглядної орієнтації для самопізнання, моральної зрілості й саморозвитку людини в системі питомої культури, тобто практична філософія культури. Культурософія як дієва філософія культури власне є методологією мудрості – дієвою моральною силою людського духу. Адже провідним чинником культурного саморозвитку людини є моральна воля її духу.

Українська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її моральною волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями – ведизмом, сикхізмом, даосизмом, суфізмом та новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня воля – духовна сутність людини.

Західноєвропейські культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єркеґора, К-Г. Юнга, Ф. Ніцше, Г. Зіммеля, А. Бергсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. Один з перших зарубіжних культурософів німецький філософ А. Мюллер видав у 1800 р. свій трактат «Культурософія», в якому виклав учення про сенс, значення й перспективи розвитку європейської культури в просторі національної держави, яка провадить миролюбну, проґресивну внутрішню й зовнішню політику.

Культурософія, як і сама філософія, не наука як система знань про життя, а дієва морально-світоглядна система мудрості для уладування життя. Лаконічно визначив суть науки й культурософії-мудрості прусський мислитель-мудрець, родоначальник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724–1804): «Наука – це організовані знання, мудрість – це організоване життя».

Для Канта, як і для Сковороди, мудрість є суттю філософії. За Сковородою: «Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам як голові всього…».

За Кантом: «Філософію взагалі не можна вивчити. Математиці, історії, фізиці можна навчитись, а філософії не можна, можна тільки навчитися філософствувати. Філософії не можна навчитися вже тому, що вона ще не існує у формі готової, визнаної науки». Кант, як і Сковорода, має на увазі істинну філософію – філософію мудрість, філософію серця. За Кантом, як не можна навчитися філософії, так не можна навчитися й геніальності: «Геній – це талант винайдення того, чому не можна навчити й навчитися».

Західноєвропейська культурософія повною мірою виявилась у філософії життя – ірраціоналістичному напрямку, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. Надалі цей напрямок втрачає свою самостійність і виявляється в екзистенціалізмі, персоналізмі, феноменології, філософській антропології.

Згідно з морально-світоглядним принципом Української культурософії й педагогічної антропології, сформульованим Г. Сковородою, людина народжується «вдруге, духовно», й розвивається в людську особистість, стає культурною людиною, коли осягає життєву програму своєї душі й визріває морально – являє особисту моральну волю. Така людина несе моральну відповідальність за свої думки й дії. Згідно з дієвою філософією П. Куліша, такий самий шлях осягнення своєї життєвої програми-ідеї й моральної зрілості та культурного становлення в духовному народженні й збірності проходить і народ. У цьому етнокультурному аспекті й полягає особливість Української культурософської концепції Куліша – хутірської філософії, філософії Природи, що передбачає життєву взаємодію волі людини й волі народу.

Згодом цю життєву філософію данський філософ Серен К’єркеґор (1813–1855) назве екзистенціалізмом, а розвиватимуть його німецькі філософи Фрідріх Ніцше (1844–1900), Карл Ясперс (1883–1969), Мартін Гайдеґґер (1889–1976) та інші західноєвропейські мислителі. Основним положенням екзистенціалізму вони визначили постулат, що екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Французький філософ-екзистенціаліст Жан Поль Сартр (1905–1980), спростовуючи обмежені й помилкові тлумачення екзистенціалізму, так пояснює в праці «Екзистенціалізм і людські емоції» (1957) цей основоположний принцип: «Що це означає – «існування передує сутності»? Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у Світі й тільки потім вона визначається, знаходить себе. …Людиною вона стає тільки потім, причому такою людиною, якою вона робить себе сама. …Та якщо існування справді передує сутності, то людина відповідальна за те, що вона є. Таким чином, передусім екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її життя й покладає на неї цілковиту відповідальність за існування».

Екзистенціалізм визначає людину за її справами й нагадує, що її доля в ній самій – у волі її духу, що всі сподівання – в її діях, що тільки моральна дієвість забезпечує людині гідне життя.

Кулішева екзистенційна хутірська філософія, філософія Природи – це дієва філософія Волі, практична філософія життя. Морально-світоглядні засади хутірської філософії, філософії Природи Пантелеймона Куліша відгукуються у вченні про сутність і смисл буття зачинателя німецького екзистенціалізму Мартіна Гайдеґґера. Основа хутірської філософії, філософії Природи – зорієнтованість на наснажну силу рідної землі й на моральні, духовні цінності корінного народу. В цьому сенсі з Кулішевим Сіверським антеїзмом перегукується Гайдеґґерова Швабська закоріненість: обидва мислителі переважну частину свого життя провели в рідних місцях і зберегли діалектні особливості своїх рідних мов. Саме за закоріненість у питому природно-культурну національну основу, за сповідування ідеалів природного життя в рідному краї, за оборону традиції агрокультури і Куліш, і Гайдеґґер зазнавали нападок космополітів, які, тяжіючи до кочової традиції, стали пропагаторами технологічно-глобалізаційних тенденцій нинішньої фінансової цивілізації. Кочівники, не маючи своєї рідної землі, не закорінені в певне місце на Землі, не мають відчуття природних і культурних граней, а переміщуються в просторі в пошуках життєвих ресурсів і привласнюють господарські й культурні набутки корінних аграрних народів, призводячи їх до міґрації та змінюючи ландшафти їхніх країн техногенними засобами. У тих нападках апологетів космополітизму й цивілізаторського глобалізму проявилась агресивність кочового світосприйняття й міґраційно-споживацького способу існування стосовно загальноєвропейської морально-світоглядної традиції стійкої агрокультури, природно-космічну сутність якої висловив Гайдеґґер в есеї «Путівець» в образі дуба: «…Міць і запах дуба починали виразніше твердити про повільність і поступовість, з якими зростає дерево. А сам дуб говорив про те, що єдино на такому зростанні ґрунтується все довговічне й плодовите, про те, що зростати означає – розкриватися назустріч широті Небес, а заодно вкорінюватися в непроглядну темінь Землі; він говорив про те, що самородно-справжнє народиться лише тоді, коли людина однаково і по-справжньому готова виконувати веління найвищих Небес і боронитися під захистом Землі, яка несе її на собі». Символічний Гайдеґґерів самородний дуб нагадує образ самородного світового дерева в Українській міфопоетичній традиції. У природно-моральному світогляді агрокультури Небо й Земля, людина й Природа, особистість і народ становлять неподільну цілісність. Як Сковорода стверджував, що «Кожному належить пізнати свій народ і в народові пізнати себе», так Куліш ідентифікував життя людини в Природі з життям «збірної особи Українського народу» в національній державі, так і Гайдеґґер ідентифікував ідею буття самотнього індивіда з колективним буттям народу, з історично визначеним життям нації, з її здатністю бути. В збірній цілісності народу людина долає знеособлення особистості, до чого призводить винародовлений натовп, і в людині визріває її національна гідність, яка, за визначенням Гайдеґґера, є моральною основою міжнаціонального взаєморозуміння: «Взаєморозуміння на основі морального здійснення історії… передбачає правдиву гідність кожного з народів». І буття кожної особистості в збірній цілісності народу набуває морального смислу: «Людина стає тим, ким є, власне тоді, коли засвідчує власне існування». У світоглядному маніфесті Гайдеґґера «Творчий ландшафт: чому ми залишаємося в провінції?» провідним мотивом природної людської діяльності є «органічна праця» («вроджена праця» Сковороди) в сільському середовищі. З «органічною працею» пов’язане «усамітнення» людини в сільському середовищі на противагу «одиноцтву» в міському середовищі. Це проникливо розглядає Гайдеґґер: «Жителі міста дивуються, як то можна так довго залишатися одному серед одноманітного сільського життя. Однак я тут не одинак – я в усамітненні. У великих містах легко залишатися одному… А от жити усамітнено там неможливо».

Німецький історіософ, визнавець філософії життя Освальд Шпенґлер (1880–1936) писав про велике місто Заходу Європи: «Замість багатого формами народу, який зрісся з землею, – новий кочівник, паразит, житель великого міста, особина геть позбавлена традицій, розчинена в безпредметній масі, …безплідна, пересичена глибокою відразою до селянства…».

Ще Сковорода в «Саду божественних пісней. Піснь 12-а» відкидає неволю багатого міста й приймає волю усамітненого життя в Природі:
Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить,
Буду вік мой коротати, гді тихо время біжит.
О дуброва! О зелена! О мати моя родна!
В тебі жизнь увеселенна, в тебі покой, тишина!
Города славни, высокі на море печалей пхнут.
Ворота красни, широкі в неволю горьку ведут…
Здравствуй, мой милий покою! Вовіки ти будеш мой.
Добро мні бити с тобою: ти мой вік будь, а я твой.
О дуброва! О свобода! В тебі я начал мудріть…

Витоки Української культурософії як дієвої філософії культури – у філософії мудрого серця Григорія Сковороди та філософії Природи й історіософії Пантелеймона Куліша, які закорінені в дієвій моральності Українців, у живій Українській народній мудрості, засвоєних обома мудрецями в родині од батька й матері.

Рушій національної культури й визнавець східного містицизму

У своїй філософії Природи й природовідповідній культурософській практиці П. Куліш звертається до культурних набутків Сходу, зокрема до морально-світоглядної основи ісламу, закоріненої в світловизнавчій традиції зороастризму й суфізму. Найближчий Кулішеві – особистий духовний досвід вільної людини в суфізмі. Філософія й духовна практика суфіїв – осягнення Істини через просвітлення серця Любов’ю надзвичайно близька Староукраїнському ясновідному духовному досвіду й заснованій на ньому практичній філософії серця – філософії кордоцентризму, найменованій Кулішем  філософією Природи – хутірською філософією. Духовні засади Староукраїнського ясновідного світогляду й суфізму найчіткіше простежуються в П. Куліша у «Бесіді Старого Розума з Недомислом» (1874) – інтерпретації поетичної частини біблійної Книги Іова. Недомисел – властивість людей, які розумні чужим розумом. Тому Недомисел вдається до уявного спілкування з вигаданим і неіснуючим, аби впливати на Старого Розума.

Зосередженість на внутрішній сутності людини зближує Пантелеймона Куліша з персько-таджицьким поетом-суфієм і філософом-містиком Джалоледдіном Румі (1207–1273). Румі вбачає покликання людини на Землі в саморозвитку власного внутрішнього світу й удосконаленні довколишнього середовища. Джерело сили духу людського – в чистому серці: «Мудрий той, хто володіє власним світильником», а основа моральної зрілості людини – в триєдності істинного знання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

У цьому сенсі П. Куліш глибоко зацікавився дієвою моральною силою ісламу з його традицією особистого духовного досвіду в осягненні Істини. Глибинну моральну суть ісламу розкрив його основоположник Мугаммад: «Пошуки знання – релігійний обов’язок кожного мусульманина»; «Покликання мусульманина – пізнавати Істину й жити в ній». У духовній традиції ісламу «знання» слід розуміти як «сакральне знання», «істинне знання», «знання серця», яке людина осягає в духовному досвіді й завдяки дієвості якого досягає щастя в житті. Дієвість сакрального знання є сутнісною ознакою ісламу як світогляду й як життєвої практики, що й становлять систему ісламської культури. Поняття «сакральне знання», «знання серця», «корисне знання» тобто дієве знання поширене в суфійських подвижників, ним користуються й Г. Сковорода, П. Куліш, П. Юркевич, підкреслюючи практичну, дієву суть внутрішнього, глибинного знання в культурному житті людини.

Яскравим плодом духовних пошуків П. Куліша в цьому напрямі стала поема «Магомет і Хадиза», яку він написав у Відні 1882 р. Наприкінці того ж року Пантелеймон Куліш повідомляв у листі до свого молодшого колеги Михайла Драгоманова: «Мені хотілося б надрукувати швидше поему … Може бути, деякі з моїх думок послужили б керівництвом для нових діячів Української ідеї в антипопівскому й антидеспотському дусі». Видавши поему у Львові 1883 р., П. Куліш сповіщає М. Драгоманова, що вона є «тільки прелюдією до кількох інших поем», у яких він планує «змалювати найвиразніші прояви арабо-магометанської культури, до її занепаду в перевазі над нею варварства, з одного боку, азіятського, з другого – європейського». Поет сподівається, що читач «у поезії чужої жизні відпочиватиме духом од польсько-єзуїтського, москово-російського і нашого козако-українського фанатизму…, одчинятиме собі двері на Восток, звідкіля прийшли найвищі наші ідеали, найкращі перекази нашого духа».

В поемі «Магомет і Хадиза» поєднались духовно-філософські й психологічно-особистісні мотиви. П Куліш подарував примірник поеми своїй дружині – талановитій Українській письменниці Ганні Барвінок з віршем-присвятою, де порівнює її самовіддану любов із самовідданою любов’ю Хадизи. На думку Українського вченого-енциклопедиста, філософа, літературознавця Дмитра Івановича Чижевського (1894–1977), в цій поемі «Куліш розвиває романтичну філософію любови». Поема «Магомет і Хадиза»  належить до найвищих здобутків ліро-епічної поезії.

В Українців, як і в народів Сходу, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. У суфійській системі самовдосконалення серце – нематеріальна світлоносна субстанція, розташована між духом і душею, завдяки чистоті якої людина осягає Істину й живе істинно. На світоглядній засаді первинності серця ґрунтує свою систему духовного самовдосконалення й П. Куліш: «Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тілько благість і милосердіє».

Світоглядна зорієнтованість на внутрішню сутність людини, на внутрішню волю духу в серці людини зближує Українську морально-світоглядну традицію з давньою традицією східного містицизму й новоявленим західним екзистенціалізмом.

На цій мудрій позиції взаємодоповнення духовного й інтелектуального досвідів народів Сходу й Заходу для організації позитивної культурної основи майбутнього розвитку людства базується й освітньо-виховне зрушення сучасного турецького просвітителя Фетхуллаха Ґюлена (1941): «Культурна цивілізація майбутнього сформується завдяки синтезу наукових досягнень Заходу й моральності Сходу». При цьому в міжетнічних стосунках, Ф. Ґюлен рекомендує чітко дотримуватися принципу діалогу культур і провідну роль у цьому процесі відводить національному духові, особливо акцентуючи, що міжкультурні діалоги, комунікації та взаємодії в умовах глобалізації повинні відбуватися через «фільтри» національного духу»: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча». Саме «фільтри» національного духу» забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур та убезпечують їх від асиміляції, акультурації. «Фільтри» національного духу» формуються на основі духовного досвіду в процесі моральної зрілості й культурного саморозвитку людської особистості та збірної цілісності народу, а їх дієвість виявляється в міжособистісних та міжкультурних комунікаціях як моральна воля людського духу.

У Кулішевій культурософії мірилом самостійної сили людини й народу є моральна воля людського духу, а його функціями є особиста й національна культура. За Кулішем, культура як система саморозвитку людини й народу трансформує, фільтрує всі цивілізаційні, політичні збочення людства: «…Усі шляхи перегороджені початками культури».

На початку ХХ століття це переконливо підтвердив Український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури».

За Кулішем, моральна воля особистості й «збірної особи Українського народу» – дієві чинники культурного саморозвитку індивіда й суспільства на своїх внутрішніх ресурсах.

Культурний саморозвиток народів відбувається за природним правом і Всеєдиним моральним законом на ресурсній основі рідної Природи, а цивілізаційний проґрес утверджується штучними законами й соціальними умовностями.

П. Куліш знав цей Усеєдиний закон життя й наполегливо воскрешав у пам’яті свого народу одвічну й непроминущу традицію життя за цим законом: «Боже мій! та ж ти, по суті, створив тільки один закон… один закон Правди, один закон Природи, один закон Життя…».

«Держава в державі» – «царство мертвих душ»

В історіософській праці «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1879) П. Куліш послідовно розвиває свою історіософську концепцію: обґрунтовує вплив рідної землі на формування «народного духу», вплив моральності на визрівання «збірної особи Українського народу»; розкриває суттєву різницю між двома країнами (Україною й Московією), які «несхожі одна на одну, хоч і належали до одного й того ж царства», насамперед різницю в їх народах – «передусім у їхньому способі життя й праці», через що між ними «споконвіку існував… антагонізм», зумовлений «любов’ю хліборобити» одного та «торговим і войовничим характером» другого, який існував за рахунок «збагачення чужим добром». Оте «збагачення чужим добром» і є суттю «держави в державі».  Викрита Кулішем «держава в державі» паразитує й досі, тримаючись на облуді й визиску колонізаторами корінного люду та на сервілізмі (психосоціальному рабстві) запроданців, з яких формується колоніальна адміністрація й догідлива вірнопіддана еліта – «ледача інтелігенція» та приспана нею безтямна, покірна імперська «недвижна маса» (Г. Сковорода), яка гнітить «збірну особу Українського народу». Проникливо охарактеризував «ледачу інтелігенцію» Магатма Ґанді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу».

П. Куліш дав історіософський ключ до осягнення суті історії через розрізнення історії цивілізації й історії культури та розуміння етнополітичних стосунків підневільної України з царською Московщиною й шляхетською Польщею (продовжує цю тему в пізнішій тритомній праці «Отпаденіе Малороссіи от Польши», 1888–1889) та розкрив «чужоїдну» суть «держави в державі», керованої колонізаторами й лихварями. Ті представники «фінансового племені» – «передові жиди стосовно «збирання землі руської» випереджують і самих Іоанів московських» («Передовые жиды», 1861). І те колоніальне «збирання землі» чинять під прикриттям облудних гасел: «проґресу», «цивілізації», «вітчизняних інтересів», а в самостійній силі корінного народу вбачають загрозу для своєї паразитарної «держави в державі».

П. Куліш у «Листах з хутора» (1861) виголосив інвективу «збирачам землі руської», «провідникам прогресу» – «цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько «сбыт и потребленіе» на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

За Кулішем, головна причина трагічної Української історії – непримиренне протиборство між культурницькою, господарською працею корінного люду, що є основою національної державності, та визиском і руїнництвом мертводушних нелюдів – владарюючих чужинців і запроданого їм місцевого панства. Мертводушні соціальні паразити-нелюди подібні до ракових утворень у людському організмі й завдають шкоди моральному здоров’ю й культурному саморозвитку суспільства. Ті деґенеративні утворення Сковорода означив образом «живої смерті», Гоголь назвав «мертвими душами», а Куліш вирік мертводушним дегенеративним істотам з паралельного світу (несвіту) остаточний присуд: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

У «Зазивному листі до Української інтелігенції» (1882) П. Куліш подає глибокий історіософський аналіз життя Українського люду під руйнівним гнітом руського нелюдства, уособленого московським царством, що є дуже своєчасним нагадуванням у нинішніх геополітичних реаліях: «Аж два царювання сплямовано вже гашеннєм нашого духа. І хіба ж його вгашено? Хіба ми злились ув одну націю з «православним» Московським царством? Не тілько не злились, а стали від нього, через те насильство, ще дальше, ніж були колись від Польського католицького королівства». Але «через те насильство й тиранство», через «піддобрювання москалеві» Українці втратили безліч «неоплатимої сили»: «…Не маємо вже і своїх сановників… Не маємо ні свого українського трибуналу, ні свого звичаєвого права. Не маємо ні такої церкви, яка підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, яка виховувала б наших дітей згідно з духом нації. Не маємо навіть рідної преси, яка не давала б національній мові миршавіти під напливом чужої… Одно тілько наше зосталось при нас – живе Українське слово… Закинене серед чужої нам громадянщини, серед чужоплемінного і чужоядного натовпу, слово наше ховалось тільки по невмирущих піснях та в тайниках наших сімей – у тайниках, недоступних політичній інспекції. Викликаємо його тепер з останнього сховища на ширшу просторінь. …Тож воно служило в боротьбі сили мускульної з мускульною. Тепер наступив для нього час боротьби духа з духом… Москва виросла якимся дивом перед очима в Історії. Про нас, що помогли їй знятися од землі, аж під небо, ніхто й не згадував, прославляючи її царів та героїв. Нас мовби ніколи не було й на світі…».

Культурницьке подвижництво П. Куліша стало правдивим героїзмом серед тогочасної Української суспільної руїни, коли «історія, здавалося, застигла й перетворилась у географію» (М. Гоголь). Традиційну структуру соціального ладу в Україні в цілому було зруйновано, а джерела національного духу, природного й звичаєвого права життєдіяли тільки по хуторах – невеликих вільних поселеннях серед багатої Української природи, заснованих нащадками «могутнього колись козацтва» – «козаками-селянами».

Національне для П. Куліша – природна даність, закономірна основа, запорука духовно-соціальної самореалізації людини. Він не замикається на зовнішніх виявах етнічного, а домагається, щоб у національній формі зростала й постійно употужнювалась духовна суть і моральна воля. Будучи сам природним Українцем і аристократом духу, П. Куліш усе в своєму житті наповнював духовною суттю, употужнював моральною волею й правдивістю, що є найсуттєвішими ознаками Українського духовного типу – єдиною й найціннішою спадщиною предків, і спонукав до цього своїх одноплеменців. У цьому він убачав найвищий сенс життя, і цьому підпорядковував усю свою культурницьку діяльність на полі національного відродження. Тому й Українська національна ідея в Куліша вивірена праведністю його особистого життя й стала необхідною дієвою передумовою саморозвитку нації й утвердження Самостійної Української Держави.

Ворожою до національної державності, базованої на національній культурі. є космополітична комуністична ідеологія. У листах до свого молодшого колеги, віденського професора Івана Пулюя Пантелеймон Куліш проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології: «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Усі шляхи перегороджені початками культури. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено». Так само й Михайло Драгоманов, обстоюючи «громадівський соціалізм», піддає критиці марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для Українського політичного життя. Іван Франко, розвінчуючи «соціал-демократичні конструкції будуччини», застерігає від запрограмованого руськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Те саме стверджує німецький мислитель, визнавець моральної філософії життя Фрідріх Ніцше в праці «Воля до влади»: «Соціалізм – як до кінця продумана тиранія найнікчемніших і найдурніших, поверхово мислячих, заздрісних і на три чверті акторів – є в дійсності остаточним результатом сучасних ідей і їх прихованого анархізму, але в теплуватому повітрі демократичного благополуччя слабшає здатність робити висновки і навіть взагалі приходити до якогось певного кінця. Тому в цілому соціалізм – це безнадійна і невтішна справа… У вченні соціалізму погано приховується «воля до заперечення життя». Це мусять бути якісь нездалі людці й раси, що видумали це вчення. І доказано, що в соціалістичних суспільствах життя саме себе заперечує, саме підрізає свої корені». Памфіл Юркевич зробив лаконічний висновок про нерозв’язну суперечність соціалізму: «Особа і власність – це антиномія соціалізму». Тобто паразитарна соціалістична «держава в державі» доводить людину, родину, рід, народ до самознищення – автогеноциду. Істинність позиції Куліша, Юркевича, Драгоманова, Франка, Ніцше підтвердила історія: соціал-демократи, надто їх ліворадикали, большевики, й не збирались будувати соціалізму, а використали комуністично-соціалістичну доктрину для омани й жорстокої експлуатації комуністичним інтернаціоналом одурманеного, заневоленого люду. Хоч зараза комунізму й не пристала до господарів, та большевики виморили їх репресіями й голодовками. Люди не витримали руйнівної навали деморалізованої, винародовленої маси нелюдів під диктаторським вождівством большевицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям…

Кулішеві історіософські осягнення минулого істинні, а його застереження сучасникам і наступним поколінням завжди своєчасні, бо розвиток життя відбувається в циклічному часоплині. Тож події минулого повторюється, нагадують про себе своїми уроками, доки їх не засвоїмо. Засвоїння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й означує перспективу прийдешнього. Минулого неможливо змінити, але треба засвоїти його уроки, інакше воно повториться в житті наступних поколінь з помноженими трагічними наслідками…

Понад 1000 років Український люд гибіє під колоніальним гнітом осілого грабіжника – русі. Нинішній руський кагал намагається остаточно заневолити Український народ, бо гадає, що за 1000-літню колонізацію України пригноблені підданці призвичаїлись до своїх гнобителів і стали ототожнювати себе з руссю. Звичайно, є серед Українського соціуму виплодки химери русь – малоруси. Це деґрадована маса руських байстрюків і рабів. Малоруси за своєю рабською суттю тотожні великорусам і всякій русні. Безтямні малоруси й великоруси затято змагаються за свою рабську спадкову руськость: перетягують каната – хто з них руськіший.

Неоруські колонізатори, маніпулюючи руськостю «русскоязичних украінцев» і «русскоязичних патріотов Украіни», намагаються повернути в імперський простір Українські землі й ліквідувати саме наймення – Україна, перейменувавши на Русь. Отже, оплотом колонізаторської політики неорусі в Україні є п’ята колона руськоязиких – усякої русні й шоста колона малорусні.

Аґресивну антиукраїнську суть п’ятої й шостої колон викрив Український філософ, публіцист, політичний діяч, головний ідеолог Українського інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883–1973): «Багато пишеться про п’яту колону московських аґентів. Більше ще треба про це писати. Але не треба забувати ще і іншої – шостої – колони, яка, хтозна, може ще небезпечніша від першої. Наша приказка каже: «Коб лиш болото, а чорти знайдуться!» Оті чорти – це п’ята колона, а болото, в якім вони розводяться – шоста. Шоста колона – це ота нейтральна нібито більшість – «Ні Богові свічка, ні чортові огарок» – яка в усіх країнах нашого континенту творить таке середовище, серед якого якраз добре виплекуються бацили комунізму».

Большевики-колективізатори за підмогою шостої колони заражених «бацилою комунізму» «збольшевичених малорусів» пограбували Українських господарів і привласнене добро назвали «державною соціалістичною власністю». За 74 роки нещадної експлуатації большевиками людей у режимі державно-лагерного соціалізму накопичено колосальний усенародно надбаний капітал. Той усенародний капітал поділили й привласнили, разом з поділом і привласненням території большевицької імперії СССР, необольшевики – онуки большевиків-колективізаторів, і три десятиліття провадили кримінальний перерозподіл награбованого. Коли на початку ХХ століття большевицький кагал розкуркуленням, колективізацією й голодовками ліквідовував господарів, нищив вільне Українське селянство, то на початку ХХІ століття необольшевицький кагал привласненням національного багатства, передусім землі, ліквідовує Українську державність і призводить до остаточної депопуляції корінний Український народ.

«Збольшевичені малоруси» 100 років тому допомогли большевикам завоювати Україну, а тепер п’ята колона русні й шоста колона малорусні допомагають руським необольшевикам на внутрішньому фронті заневолити Український народ і знову завоювати Україну.

Тоді було мало моральних людей, аби протистояти аморалізму нелюдів, а нині їх ще менше. Тож нинішня ситуація в Українському суспільстві – повторення в гіршому вигляді того, що сталося 100 років тому. Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав Пантелеймон Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи малоруських панів: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти-то збиваєш нас із прямої дороги!». А нинішнє остаточно звиродніле панство зовсім перекрило Українцям пряму дорогу до гідного людського життя…

В Україні за три десятиліття оманливої «незалежності» сформувався, з зарукою фінансового інтернаціоналу – наступника комуністичного інтернаціоналу, новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи землею й надрами Українського народу. Українське суспільство туманіє в ілюзії «незалежності», перебуваючи під визиском паразитарної «держави в державі», керованої колоніальною адміністрацією – кремлівською резидентурою необольшевиків-неоколоніалістів. За три десятиліття фіктивної «незалежності» в Україні майже зруйновано систему державного управління – її підмінили антисистемою мафіозного кримінального владарювання. Суть «української мафії» як «верховної кримінальної влади», яка злочинствує під прикриттям узаконеного беззаконня, в тому, що її насадив необольшевицький кремлівський чекістський кагал у змові з фінансовим інтернаціоналом. А законних інституцій державної влади в Україні немає, зокрема, замість президентів – резиденти, посаджені для представлення мафіозного режиму «держави в державі» перед фінансовим інтернаціоналом.

Декорована атрибутами «Української незалежності» паразитарна «держава в державі», чинить антидержавне злочинство під виглядом побутової корупції, доруйновує зсередини основи Української державності. Уся політична еліта, всі політичні партії, всі чиновники прислуговують владарюючому кагалові паразитарної «держави в державі», одурманюючи народ ілюзією «державної незалежності». Самі вкрай деморалізовані, ті слуги поширюють епідемію аморалізму, деґрадації, паразитства на все суспільство.

Продуктивна частина суспільства рятується від безвиході еміґрацією – наймами на чужині. А необольшевицька еліта торгує людьми ресурсами на догоду владарюючому кагалові фінансової цивілізації – фінінтерну. Владарюючий кагал зробив з України світового донора безцінного людського ресурсу.

Знелюднення України, вигнання Українців з рідної землі має далекосяжну мету: на землю без корінного народу неминуче прийдуть чужинці без землі. І для їх поселення йде активна підготовка – в той час, коли одні Українці гинуть за свою землю, а інші наймитують на чужині, столицю України й інші міста забудовують закритими житловими комплексами – фортами новітньої колонізації.

Тепер «національною елітою» вважають себе ті, які спродують людські й природні ресурси України оптом через велику паразитарну пристрасть до її неподільного багатства. Владарюючим паразитам-нелюдам не потрібні люди, корінний народ, їм потрібні тільки природні ресурси знелюдненої України. Необольшевицькі колонізатори, керовані фінінтерном, чинять зовнішню й внутрішню аґресію проти Української самостійності, національної культурності й загальнолюдської моральності.

Під час руської воєнної аґресії владарююча в Україні кремлівська резидентура й аґентура чинить внутрішню аґресію – під виглядом побутової корупції й розкрадання держбюджету провадить економічно-фінансову війну. Так владарюючий в Україні паразитарний режим «держави в державі» паралізує державні органи й армію, грабує держбюджет і знищує на фронті Українців. Уся та високопосаджена кремлівська резидентура й аґентура чинить аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Для ліквідації владарюючої в Україні паразитарної «держави в державі» на чолі з кремлівським мафіозним кагалом, керованим фінансовим інтернаціоналом, та для перемоги над руськими аґресорами у Всеукраїнській визвольній війні потрібний не «кримінально-демократичний договорняк», а необхідна солідарна воля «збірної особи Українського народу» зі своєю збройною силою. Всі чужі резиденти й «свої» політики-маріонетки, які нахабно дурять, обкрадають наш народ, заслуговують справедливої розплати за свої злочини проти України – смертної кари.

Паразитарна «держава в державі» – явище транснаціональне і є породженням фінансової цивілізації. Цивілізація – породження аморального, бездуховного розуму, а культура – функція морально зрілого духу. Культура як система саморозвитку людського світу нині ледь животіє в людях, бо ненаситні цивілізаторські потреби аморальних гуманоїдів-нелюдів задушують у людях духовні прагнення культурного саморозвитку. Все живе еволюціонує в Природі, а гуманоїди інволюціонують у створеній ними ж цивілізації. Цивілізація – це лише технічний засіб системи культури, засіб, який став самоціллю. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний проґрес виявляється в межах проминущих матеріально-технологічних засобів і соціально-політичних формацій. Завдяки ірраціональній меті національних культур людство самореалізується духовно, а завдяки раціональним засобам цивілізації утверджується матеріально.

Аґресивним проявом матеріальної цивілізації є фінансова цивілізація з владарюючим у ній фінансовим інтернаціоналом. Фінансова цивілізація віртуальними маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну реґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людської культури.

Культура – явище конкретно національне, цивілізація – явище узагальнено транснаціональне, космополітичне. Позанаціональних культур не буває, культура – функція національного духу. Культурний саморозвиток народів відбувається за природним правом і Всеєдиним моральним принципом, а цивілізаційний проґрес утверджується штучними законами й соціальними умовностями. Цивілізації виникають і гинуть, бо речовинні сутності мають певний вік. Культура як функція духу – безвічна, як і сама енергія духу.

Моральним світоглядом енергопродуктивної культури є антропокосмізм, аморальною ідеологією споживацької, фінансової цивілізації є антропоцентризм.

Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – світолад, уладований Всесвіт) – усеосяжне світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, радості, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті.

Антропоцентризм (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр) – різновид телеології (доктрина, за якою все має визначену мету). За антропоцентричним світорозумінням, людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою». Антропоцентризм – паразитарна доктрина нелюдів: колонізаторів, визискувачів, грабіжників. Антропоцентрихм як антилюдська доктрина «богообраних» гуманоїдів є знаряддям паразитарної фінансової цивілізації для умертвлення душ людей і всього живого в Природі. Антропоцентричні гуманоїди поводять себе як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а паразитують на Природі, аґресивно змінюють її, пристосовуючи до власних споживацьких потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки.  

Український ботанік, мікробіолог, еколог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) у природничо-філософській праці «Думки натураліста про природу й людину» (1947) обґрунтував морально-світоглядну систему антропокосмізму на базі вчення про біосферу й ноо­сферу, на основі концепції Всеєдності та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

Антропокосмізм – моральний світогляд людей агрокультури. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності, продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем. Суть моральності хліборобів у тому, що вони спершу дають рідній землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання. Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання природно-космічного енергообміну й розвитку життя. Хлібороби у взаємодії з Землею й Сонцем та між собою плекають моральну основу життя на Землі – розвивають національну і вселюдську культуру.

Проникливо охарактеризував моральну сутність духовного типу Українських селян-хліборобів Тарас Шевченко: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному большевицькому режимові. Тому большевицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодовками людей агрокультури, хліборобів. Большевицький режим тільки в 1932–1933 роках знищив голодомором 10 мільйонів Українських селян, а в живих витравлював волю, моральність, совісливість. Лише незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – Селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі історії, етнології, антропології, соціології, економіки та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія Селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

В моральній основі Українського агрокультурного світогляду закорінена Кулішева антропокосмічна філософія Природи з її антеїстичною основою. Моральна антропокосмічна філософія стала осердям Української національної ідеї – життєвої програми народу та національної ідеології – системи ціннісної орієнтації суспільства.

Та нині Українське природно-культурне середовище, зокрема освіту, заполонює аморальна вседозволеність аґресивного антропоцентризму в полуді дитиноцентризму й людиноцентризму. Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. …Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство». На всеосяжності космічно-природних законів ґрунтує свою концепцію справедливого людського життя П. Куліш: «Народи живуть по закону божому, по закону Природи…».

Послідовний у високих культурницьких спрямуваннях

Заглиблюючись у суть Кулішевих праць, мудра, правдива людина переконується, що Куліш зовсім не суперечливий, як намагаються й досі його трактувати представники тієї самої «ледачої інтелігенції», а на диво послідовний у своїх високих культурницьких спрямуваннях; тільки мало хто годен збагнути далекосяжність його замірів, бо ледачому недомислу важко подолати свою безтямність і позбутися пихи. Тим паче, правдиві думки Куліша неможливо виміряти хибними мірками облудних суджень; його грандіозні задуми, які долали тодішні умови й умовності та виламуються з нинішніх, можна осягнути тільки перспективним, ясним мисленням. Куліша не можна збагнути, трактуючи його мудрі думки на рівні ледачого, стуманілого недомислу –  Кулішів феномен належить осягати чистим серцем і просвітленим, ясним розумом, а не потьмареним недомислом.

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування недомислу, тож своєчасними лишається застереження мудреця: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого. …У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

Проникливо і всеосяжно осмислює феномен П. О. Куліша Український письменник-мислитель, літературний критик Євген Филимонович Маланюк (1897–1968) у статті «В Кулішеву річницю», написаній 1947 до п’ятдесятих роковин смерті Пантелеймона Олександровича:
«На долю видатної особистости припадає майже обов’язково більш або менш напружена боротьба з сучасниками й суспільством. Ця неуникнена «пря» триває часто й по смерті. Та проходять десятиліття, народжуються нові покоління, слабне гострота почувань, блідне пам’ять.
Забувається Шевченкова згадка про «капусту головату». Рідше згадуємо про «паралітиків з блискучими очима» Лесі Українки. Пробачаємо Франкові в свій час таке голосне, та ще й до чужих сказане, «нє кохам Русі»…
Одного лишень не можемо забути. Одному йому лишень не пробачаємо. Не можемо пробачити. З цілого його величезного творчого доробку, з тієї бібліотеки книжок завше пам’ятаємо тільки той один рядок: «Народе без пуття, без чести, без поваги» – рядок, що болить, як незагоєна рана, що горить і пече, як образливо-болючий поличник, що ножем крає наше серце. Тоді, як і тепер. Донині.
І думаємо, що це є саме добрий знак. Думається, що в цьому явищі, на тлі нашої майже безнадійної долі, коріниться наша надія: значить, сумління наше не приспане, чуйність наша чатує, серце наше – живе».

І про це нагадує Кулішів моральний поклик до всього Українського люду: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем працювали над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні й поступалися б одне одному в тому, що дороге для нашого самолюбства, але шкідливе для успіху справи» (з листа до дружини, 1864 р.). Це моральний принцип взаєморозуміння і взаємодопомоги між людьми у «збірній особі Українського народу».

Суть Кулішевої історіософії: кожній людині й кожному народові належить жити власною волею й у культурному саморозвитку рухати свою історію власним національним правом – збірною волею національного духу.

Суть національної ідеї в Кулішевій історіософії: «збірній особі Українського народу» належить здійснити життєву програму своєї збірної душі на питомій природно-культурній основі.

Тобто Українцям неминуче належить об’єднатися в «збірну особу Українського народу» з самостійною волею національного духу – стати свідомим самостійним суб’єктом культурно-соціального саморозвитку для здійснення життєвої програми своєї збірної душі та організації системи питомого суспільного ладу – Самостійної Української Держави. Тоді народ не піддасться облуді чужих політичних і релігійних догм та не стане «безсилим, безголосим і … безтямним» знаряддям усяких поневолювачів і ошуканців, а збереже свою самостійну силу – волю національного духу. Тому обов’язок кожного громадянина – стати самостійним «правосильним членом нації».

«Історію неможливо змінити – треба мати мужність знати її…», – ствердив П. Куліш. Тобто мати відвагу знати Правду – осягати в історії непроминущу, безвічну Істину, яка становить суть минулого й нинішнього. Лише тоді можна змінити нинішню моторошну реальність. Ще можна… Бо Істина не лишається в минулому, Істина живе в нас, і її світло попереду нас. І ті просвітлені люди, які осягнули світло Істини й жили в Істині, також попереду нас. Та щоб осягнути безвічно живильне світло Істини, необхідно продертися крізь морок доморощеного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії – в славі й неславі її героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи шляхом Правди, яким несхибно прямував Пантелеймон Олександрович Куліш. А безвічний Кулішів дух лишається для нас своєчасним дороговказом Правди й Волі: «Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».

Олександер Шокало, культурософ

© О. А. Шокало