Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник

Український природно-космогонічний світогляд
і звичаєва традиція Сонячного, Ладового Кола

Осіннє рівнодення настає у звичайні роки 23 вересня й у високосний рік 22 вересня.

У 2024 році Осіннє рівнодення настає в неділю 22 вересня о 14:43 за Київським часом і о 15:44 за середнім Сонячним часом за Ґрінвічем (GMT). У цей день Сонце сходить точно на Сході й заходить точно на Заході.

У мить Осіннього рівнодення Сонце переходить екватор з Північної півкулі в Південну, і з цієї миті у Північній півкулі починається астрономічна Осінь, а в Південній півкулі – астрономічна Весна. В Осіннє рівнодення в обох півкулях Землі тривалість дня й ночі рівні.

В Осіннє рівнодення Сонце входить у знак Терезів, що активізує стихію Повітря.

Осіннє рівнодення – початок осінньо-зимової пори Сонячного Кола.

За Українською звичаєвою традицією, в Осіннє рівнодення відзначаємо третє велике свято Сонячного Кола – Літопровідець або Сіменник.

Літопровідець-Сіменник знаменує поворот Сонця в Сонячному, Ладовому Колі з Літа на Осінь та пору зрілості життєносного Сімені й потужної дієвої сили Ладу.

Українці з передвіку Сонце називають Лад або Коло: «Божеством наших праотець було світле Сонечко. Звали його Лад…» (Юрій Федькович. «Коляди старовіцькі», 1902). А видимий «обіг» Сонця по Небесному колу називають Сонячний біг або Ладове Коло. Сонячний біг – ява Ладового Кола, а Сонце – ява Всеєдиного Ладу, тож і зветься Лад або Коло. Чотири сезонні яви Сонця в Ладовому Колі складають цілий Сонячний цикл – Літо.

В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячний цикл (Літо) на два великі життєві періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, що їх розмежовують Весняне й Осіннє рівнодення.

З Весняного рівнодення починається весняно-літній період Сонячного циклу (Літа), його перша половина й починається відлік Новоліття – Нового Літа. Звідси традиційне в агрокультурі літочислення за літами, а не за роками. Українці одвіку відлік часу ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

А з Осіннього рівнодення починається осінньо-зимовий період Сонячного Кола – друга половина Новоліття, відлік якого завершує Зима. За погодою Осіннього рівнодення визначають погоду Осені й Зими.

Тож свята Весняного й Осіннього рівнодень – Великдень і Літопровідець (Сіменник) – однаково значущі у світогляді, звичаєвій традиції й господарсько-духовному житті людей агрокультури.

Літопровідець-Сіменник – знамення дієвості Світлої Сили Ладу й безконечності Життя

Осіннє рівнодення – пора зрілості Світлої Сили Ладу й очищення од усякої нечисті, пора збирання плодів літнього дбання, досягнення душевного урівноваження й наведення Ладу в житті.

У пору Весняного рівнодення починають сіяти насіння, а в пору Осіннього рівнодення завершують збирати врожай і відбирають з кращого насіння сіменний запас для весняного посіву. Звідси й назва Сіменник, Сімен – велике свято Врожаю й Сімені, що знаменує силу безконечності, безвічності Життя.

А від палеоліту – кам’яної доби, найдавнішої пори людського суспільства – збереглося наймення Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця. Сіморгл як дух Осіннього Сонця зберігає в сімені Дух Життя в довгий осінньо-зимовий період.

У новітню пору палеолітичний Сіморгл і агрокультурний Сіменник стали означувати духа Осіннього Сонця, що знаменує і пригасання сили Небесного Світила й завмирання Земної Природи, і приготування хліборобів до зимування: заготовляння на зиму земних плодів і збереження для весняного засіву насіння-сімені. Тож сакральне наймення Сіменник – знамення потужної сили життєродного сімені.

Українці ще називають сіменником дерево, яке лишають на розплід після прорубування лісу.

Дуб-сіменник

В Українському природно-космогонічному світогляді Дереву належить центральне місце між Землею й Небом, між Водою й Сонцем.

Дерева, як і інші рослини, були першими живими істотами на Землі. Звідси в українській міфології первинні образи Верби як Світородного Дерева та Дуба як символа могутності й довголіття, що знаменує єднання поколінь роду й народу. Дерева в українському природно-космогонічному світогляді символізують Світове Дерево, яке єднає Землю і Світову Всеєдність. Дерева як автотрофні організми забезпечують разом з іншими рослинами умови життя для всього існуючого на Землі. Наші предки знали це, й для них ліси й гаї були священними. Аби зрубати для господарських потреб зріле дерево, просили дозволу в нього та благословення в небесного Рода й земної Природи.

Виявом життєзароджуючої сили небесного Рода-Батька є чотири яви його життєсійного світила – Сонця. Тому Рода в образі Кола-Сонця українці-хлібороби вшановують обрядовим хлібом – Колачем. А виявом життєродної сили Земної Природи-Матері є священні дерева, яких ушановували наші предки.

Осінні хліборобські обряди в інших аграрних народів

У Японії Осіннє рівнодення – державне свято, в яке поминають, згадують предків. Святкування супроводжується проведенням поминальних церемоній з обрядовими вогнями на честь покійних родичів.

Віддавна в Україні в пору Осіннього рівнодення водночас зі вшановуванням духа хліборобства й достатку Сіменника-Сімена як джерела життя живі вшановують небіжчиків – поминають душі рідних і вшановують духів предків. Неодмінним атрибутом святкування Літопровідця-Сіменника з віншуванням його осінніми хоровими співами є живий вогонь свічки. Звідси обрядове дійство – Свято Свічки, вогонь якої знаменує світло й тепло Сонця.

З українським великим святом Врожаю й Сімені – Сіменником-Сіменем асоціюється кельтське велике свято врожаю – Самайн (Samhain), що означає кінець Літа. Звідси ірландська назва місяця листопада – Samhain. У кельтській агрокультурі хліборобський рік також поділяється на два періоди: світлий – літній і темний – зимовий. Зимовий період починається з початком листопада, коли закінчується збір урожаю. У кельтських народів 1 листопада – початок нового року.

Отже, Самайн, як і Сімен, – одне з чотирьох головних календарних свят кельтів, що знаменує кінець літнього періоду хліборобського року й початок зимового періоду, темної половини року.

Свято Самайн відзначали в ніч з 31 жовтня на 1 листопада при свічках, а святкували три дні перед цим і три дні після. Цілий період Самайну триває сім днів, протягом яких відбувається всенародний збір.

Весь Самайн – позачасовий період, що перебуває поза минулим і майбутнім та належить до безвічності. У Самайні зникають межі між епохами й світами, і час ніби ущільнюється. У Самайні люди прилучаються до невичерпного природного джерела життєвої сили для відродження життя. Самайн – природний перехід від однієї стадії життя до іншої.

Друїди вважали, що земний Світ не єдина реальність і що в Самайні в мить Зимового сонцестояння вмирає старий рік і відроджується новий, а душа не вмирає, а відроджується, як і Природа навесні після зимового завмирання.

Обрядодії Самайну як традиційного хліборобського свята всіх народів Британських островів супроводжувалися багаттями, що символізують очищення, прилучення до джерела світлої сили й спілкування з духами предків.

Один з найголовніших обрядів у період Самайну – розпалювання священного багаття. Обрядовий вогонь неодмінно має бути щойно добутим – новим, чистим, живим. Уночі гасили всі вогнища, і друїди розпалювали нове багаття. Священний вогонь з багаття люди розносили по домівках за допомогою смолоскипів, де ним розпалювалися вогнища. Вогнища розпалювали й пастухи, аби спалити все старе й уладувати пасовиська.

На вугіллі нових вогнищ випікали обрядовий хліб, який мав особливу цілющу силу. Обрядовим хлібом причащалися, а частину залишали духам предків.

На святковому столі Самайну неодмінно було молоко, сметана, сир, яблука, горіхи, олія. У Галлії ще було вино. Достаток на святковому столі зумовлений тим, що після Самайну наставало сезонне обмеження в харчуванні, й належало пережити холодну зиму. Під час святкування Самайну згадували померлих родичів і ставили для них на святковому столі тарілки з частуванням. На святі співали, танцювали і веселилися, на знак того, що після важкої зими Природа і все в ній відродження.

Атрибутом Самайну є гарбуз як символ Сонця й нескінченності життя. Люди виносили на вулицю біля своїх жител гарбузи й запалювали всередині свічки, аби показати, що світло світить, а вогонь гріє. Світло й тепло показувало душам предків шлях до їхньої колишньої домівки.

Римські завойовники заневолили кельтів та вогнем і мечем нав’язали їм свої ритуали, спотворивши суть народного свята всілякими вигадками про відьом і жертвування.

Згодом Самайна християнізували й назвали Днем усіх святих. Та Самайн зберіг і в християнську пору свою давню природно-космогонічну світоглядну сутність. Парадоксально, але глибинну закоріненість хліборобських свят в агрокультурну традицію використала католицька церква в християнізації Європи: через два століття після початку християнізації Британських островів Папа Римський Григорій І у 601 році звелів своїм місіонерам замість викорінення дохристиянських свят трактувати їх як християнські. Так Самайн підмінили Днем усіх святих, який відзначають 1 листопада. А напередодні відзначали Вечір усіх святих, що англійською зветься All Hallow’s Eve, скорочено – Hallowe’en. З ХVІІІ століття християни стали використовувати назву Halloween – Хелловін (Гелловін) для позначення магічного обряду, де прадавній символ Сонця гарбуз перетворили на ліхтар Джека – неприкаяного грішника. Церква вважає День усіх святих своїм святом, а вечір і ніч у його переддень трактує як породження магії й забобонів. А сучасний соціум безтямно підхопив завойовницько-церковну вигадку про відьом і забобони та відкинув прадавнє народне свято.

Отже, нинішній Хелловін – це модерний магічний культ, яким підмінили старовинне кельтське народне свято завершення хліборобського літа й збір урожаю – Самайн.

Про аналогічну підміну православною церквою в Українців, як і в усіх слов’ян, дорелігійних хліборобських звичаїв християнськими релігійними ритуалами з насадженням ідольських культів «святих» писав Микола Гоголь у «Замітках з фольклору»: «…Слов’яни виховані на хліборобстві, а з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Одвіку Українці-хлібороби не знали ідолів та жертвувань їм, все те занесли у світ нашої культури кочівники-грабіжники русь з їх магічними культами людських жертв. Хліборобам не потрібні уявні ідоли, боги та поклоніння й жертвування їм – хлібороб покладається на власну силу та на сили Природи, передусім на реальну взаємодію з енергією Землі й Сонця. Звідси – ясний природно-космогонічний світогляд хліборобів, людей продуктивної агрокультури.

Ідолів, богів придумали кочовики-грабіжники для поклоніння їм, для випрошування удачі в грабунках і збагаченні. Звідси – релігійне марновірство й бузувірство паразитів, носіїв аґресивної грабіжницької антикультури. Так колонізатори русь занесли на українські терени дерев’яних і кам’яних ідолів, яких з насадженням християнства замінили християнським ідолом – розп’яттям. А далі владарюючі паразити змусили заневолений люд поклонятися своєму уявному богові й земним божествам – князям, царям, вождям, диктаторам. Повелителі-паразити підмінили реальні життєві сили Рода й Природи, Сонця й Землі уявними ідолами, через поклоніння яким марновірний люд став віддавати повелителям-паразитам плоди своєї праці та силу свого розуму й духу.

У пору владарювання чужого ідольства марновірні люди втратили живий зв’язок через Сонце й Землю з первинними рідними сутностями Життя – Родом і Природою та стали поклонятися мертвим ідолам. Одним з таких ідолів-еґреґорів став Світовид або Світовит, якого спершу уявляли як образ Рода, а далі про Рода забули зовсім, як, зрештою, забули й про Світовида. Згодом дослідники стали трактувати Світовида як сонячне божество, приписуючи мертвому ідолові живу сутність Рода, нібито Світовид єднає минуле, нинішнє й майбутнє, видиме й невидиме. Так чужі релігійні уявлення деформували автентичний природно-космогонічний, дорелігійний світогляд української агрокультури.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

Ясновідний моральний, дорелігійний світогляд і природно-космогонічна міфологія, явлені в прадавніх українських артефактах звичаєвої традиції, визріли з самого початку самоусвідомленого морального життя людини на Землі під Сонцем, Місяцем і Зорями. В природно-космогонічному осмисленні Земля й Небо – єдині, неділимі. В природно-космогонічному світогляді все суще у Світі складає Всеєдине Ціле, а людина – частка Всеєдності. Звідси моральна відповідальність людини за всі свої думки, дії й слова. Природно-космогонічний світогляд і моральна воля людини визріли з первовіку життя людства і за своєю Всеєдиною суттю безвічні й вільні од догм усяких релігій, що їх породило паразитарно-рабське існування аморальних гомінідів близько шести тисячоліть тому. Релігійне потьмарення тримається на марновірстві – на вірі в надприродне, облудне, на магічній прив’язаності до предметів культу й на міжрелігійній ворожнечі, непримиренності. Природно-космогонічний світогляд і моральна воля засновані на знанні законів Природи й Космосу та на здійсненні в житті вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі дорелігійна морально-світоглядна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як морально-світоглядна система цілісного, дієвого знання розвивається на основі моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Істинне, дієве ясновідне знання здатні осягнути тільки морально зрілі люди.

В українському автентичному природно-космогонічному, моральному, дорелігійному світогляді безвічним першоджерелом Життя є Лад – Усеєдиний самородний неперсоніфікований первінь, Усеосяжна субстанція Світоладу. (Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту). З субстанції самородного, неперсоніфікованого первеня Всеєдиного Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Лад або Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському автентичному природно-космогонічному світогляді як первинні міфопоетичні сутності, що стали основоположними категоріями української етнофілософії. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на дієвій основі первенів Життя – Ладу, Рода й Природи.

Відповідниками Українському морально-світоглядному первеню Лад є аналогічні морально-світоглядні первені у світоглядних системах давніх народів агрокультури: у ведичній (індоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолютний духовний первінь, Основа всього існуючого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усе породжує, владовує й повертається до самого себе), Дгарма (Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип, Шлях просвітлення, Істина, Моральний обов’язок), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип уладування, Лад усього сущого); в авестійській (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); у давньокитайській – даоський морально-світоглядний первінь Дао (Всеєдиний самородний першопочаток життя, Всеєдиний безвічний моральний принцип, Шлях морального вдосконалення); у хаттській (адигейській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, Усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, Кодекс природних законів); у давньоарабській, доісламській – Дін (Лад, Звичай, Справедлива відплата), а також – Алла (Ал – вища, ла – душа, Вища Душа, Одноціла Душа) і звідси похідне в ісламській – Аллах (Єдиний, Усеєдиний); у суфійській (ісламській) – Тарікат (Шлях, Метод духовного зростання й містичного осягнення Істини); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, найтонша п’ята стихія Світу, Сутність усього сущого); в античній і середньовічній натурфілософії – Ефір, Етер, Плазма (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум).

Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві. Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

Всеосяжній світоглядній сутності Ладу – Всеєдиного відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи.

Різні народи по-свойому називають Лад (Усеєдиний) як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх морально-світоглядних систем традиційного життя єдина – це Всеєдиний природно-моральний принцип, Шлях життя в Істині, шлях до Щастя. Всеєдиний, всеосяжний природно-моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення суті Всеєдності в Щасті. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна Ладу як безвічного джерела енергії Життя й передвічної, дорелігійної морально-світоглядної основи духовно-господарських традицій національних культур.

У культурософському розумінні, Лад – Усеєдине самородне першоджерело, основа Всеєдиного Життя та Всепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього існуючого у Світовій Всеєдності. Лад як Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту є також Усеєдиний моральний принцип людського світу – Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все енергопродуктивне у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – вияв сутності Ладу, духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас». Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного. За вченням Піфагора, «Всеєдиний – це число чисел», Усеєдиний містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

З поняттям Усеєдиний корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Концепцію Єдиного у вченні хенологія (від грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом. За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цінності, що спонукає до самоладування, самовдосконалення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності. Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне Єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Згідно з Плотіном, спочатку Єдиний виділяє з себе Світовий Розум, який містить у собі світ ідей, потім Світовий Розум виділяє з себе Світову Душу, яка поділяється на окремі душі й породжує чуттєвий Світ. Матерія виникає як нижчий ступінь еманації. Досягнувши певного рівня розвитку, істоти чуттєвого Світу усвідомлюють власну неповноту й прагнуть до прилучення, а потім і до злиття з Єдиним у відчутті Щастя як цілісності у Всеєдності.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені». Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот. Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує взаємодія позитивної енергії Сонця та ядра Землі. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку. За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі». Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927): «Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні, самоеволюціонуючі системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання).

Сучасні фізичні знання підтверджують безвічну Істину, що в циклічному процесі саморозвитку Світової Всеєдності – Цілого Всесвіту енергія переходить в матерію й навпаки, бо енергія й матерія взаємопов’язані пульсацією Всеєдиного Життя й циклічністю його саморозвитку. В процесі самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності вібрація енергії Всеєдиного Життя проходить різні стадії: від тонкої, високовібраційної, невідчутної форми до грубої, низьковібраційної, відчутної на дотик. Тобто в процесі переходу енергії в матерію ми не відчуваємо її хвильових коливань, а відчуваємо її речовинну форму. І навпаки: коли спалюємо матерію, вона переходить в енергію тепла чи електрики, й ми відчуваємо тепло й бачимо світло. Енергетичну сутність Всесвіту чітко пояснив великий слов’янсько-американський фізик і винахідник Нікола Тесла (1856–1943): «Якщо ви хочете збагнути секрети Всесвіту, мисліть поняттями енергії, частоти й вібрації».

Першоджерелом енергії Всесвіту є Всеєдиний Лад як самородна, самоеволюціонуюча всеосяжна субстанція Всеєдиного Життя. Субстанція Всеєдиного Ладу ґенерує високовібраційну енергію Життя з єдиною частотою пульсації життєродних ритмів усього існуючого у Світовій Всеєдності. Високовібраційна енергія Всеєдиного Ладу є джерелом саморозвитку Всесвіту, Природи й світу людської культури та виявляється в їхній самоладованості. Культурний саморозвиток людини, народу й людства самоладується волею людського духу. Самоладованість людського світу як природно-культурний саморозвиток, як вияв волі духу та самосвідомості відбувається циклічно – від самозародження й саморозвитку до згасання й самовідродження.

Та коли внутрішня енергія Ладу в людині, її воля духу занепадає, тоді деґрадують фізична й духовна складові людського єства, припиняється його саморозвиток і починається незворотний процес інволюції – виродження.

Для життя в Ладу необхідно чітко розмежовувати природний і релігійний світогляди. На основі природного світогляду нам належить відновити й запровадити в життя Сонячний колодар з його природно-космічною, агрокультурною звичаєвістю. А сповідники релігійних культів можуть жити за своїм церковним календарем. Важливо зберегти природну первинність звичаїв Сонячного колодаря й не змішувати їх зі вторинними, штучними ритуалами церковного календаря.

Найбільше безглуздя – підміняти реальність Світу як цілісність фактів життя облудою, ілюзією уявного, надуманого. Реальне Осіннє рівнодення визначає реальне свято Літопровідця-Сімена, як цілий Сонячний цикл визначає цілісну морально-правову систему звичаєвості Українців – давнього народу агрокультури. А що визначають різні дати умовних християнських празників у різних конфесіях? Культові умовності. І саме ті умовні дати призводять до непорозумінь і навіть конфліктів між вірянами. Бо штучні релігійні культи не мають природно-моральної основи, на якій базуються народні звичаї.

Звичаї є суспільно-правовими механізмами самоладування й культурного саморозвитку людини й народу. А релігійний культ – об’єкт поклоніння, узалежнення людини й народу.

Звичаєві обряди з їхніми космогонічними міфопоетичними текстами якраз і забезпечують містичне пізнання Світу через себе й водночас – себе у Світі. Тут внутрішнє й зовнішнє, особисте й суспільне взаємопов’язані в єдину цілісність. У народних обрядових дійствах усі учасники рівні й беруть участь у містичній грі кожен у своїй ролі, тому культ їм не потрібний. Культи запровадили в магічних містеріях – таємних релігійних обрядах закритих соціальних груп.

Усвідомлене життя за Сонячними циклами забезпечує циклічне сприйняття часу та допомагає нам долати нинішній соціальний хаос.

Дотриманням звичаєвої традиції питомої культури, заснованої на Сонячній циклічності, ми живемо в реальному циклічному часі – підтримуємо лад свого життя в нескінченному часоплині Всеєдиного Життя.

Для українців як людей агрокультури час – не абстрактна категорія чогось мінливого, а конкретний незмінний процес струмування самого життя, яке пульсує в серці. Наші предки аграрії осмислювали час як циклічний, цілорічно повторюваний плин життя за Сонцем і відображали цей процес в обрядових дійствах Сонячного кола. За допомогою цих обрядових дійств люди агрокультури знову й знову повертаються до першоджерела життя й заново переживають зародження Світу, аби розпочати новий цикл життя. Повертання до першоджерела – це не просто звернення до минулого, це звернення до непроминущої сутності, яка перебуває поза часом і простором та єднає в собі минуле, теперішнє й майбутнє. Ця непроминуща сутність і називається Безвічністю, бо не має віку, обмеженого лінійним виміром. У такому сенсі час звільняється од лінійності й набуває циклічності, в позачасовій суті якої являється Безвічність – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне.

Коли люди потрапляють у тенета лінійного часу, їм здається, що вони існують у циклічному часоплині й тішать себе ілюзією зовнішніх змін. А насправді ніяких змін немає, бо немає саморозвитку в циклічному часоплині в позачасовій перспективі Безвічності. Такий стан ілюзорного очікування описує іронічна модель: «Важкі часи породжують сильних людей; сильні люди створюють хороші часи; хороші часи породжують слабких людей; слабкі люди створюють важкі часи». Тих безтямних неможливо збити з пуття, бо вони не знають істинного шляху. А не знаючи Істини, вони придумують ілюзію й вірять у неї. І неможливо розпізнати омани, доки не пізнаєш Істини. Волаючи на безпутті до бога, марновірці волають у нікуди. Звертаючись у тиші самозосередження до самої себе, просвітлена людина осягає життєву програму своєї душі й спрямовується на істинний шлях – осилює своє безвічне покликання у Світі.

Нині людство в усіх етнічних виявах не виконує своєї життєвої програми в Земній Природі й Світовій Всеєдності – не визріло (за незначними культурно-історичними винятками) до самоорганізованого природно-соціального виду, подібно до бджіл і мурах, а стало паразитом у Природі, нищівним для неї вірусом – нелюдством. Тому життєродна Природа й запускає біологічний механізм фагоцитозу (від грец. фάγος – пожирач і κύτος – оболонка, клітина) –самоочищення й ліквідовує нелюдство як вірус, як основний паразитарний вид на Землі (сам людський організм уже більш як на половину складається з його власних паразитів). Якщо паразитарне знелюднення триватиме й далі, то місце основного виду на Землі займуть найбільш самоорганізовані й продуктивні види – бджоли й мурахи (мурахи як найпоширеніший вид живуть скрізь, крім Антарктиди, й своєю масою зрівнялися з масою людства).

А поки що людям є можливість повчитися у бджіл і мурах, як організувати своє продуктивне життя в Природі за її одвічними біологічними законами й за соціальним принципом взаємодопомоги у триєдності спеціалізації, комунікації, кооперації, що забезпечать нам самоорганізацію й саморозвиток. За цим принципом мільйони років живуть бджоли й мурахи – найбільше соціально організовані істоти на Землі.

Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки. На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі утворюється інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в Земному Світі, як і у Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції – саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя.

А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив бог» видумали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування. Ті «богообрані», які видумали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе рабами божими, творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу». І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі. Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт. Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий світ – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все існуюче на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи. І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український мудрець Григорій Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневій основі споріднених понять: зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові. Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій. На всеосяжному принципові Ладу, життєзароджуючій сназі Рода й законах Природи засноване Життя. Життєзароджуючу сутність Рода виповідає українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода-Ладо (Сонця) й Родиці-Лади (Землі-Природи). Життєзароджуючий Род-Ладо і життєродна Родиця-Лада – Батько й Мати всього живого в Білому Світі.

Небесно-космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя людське залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

В українському природно-космогонічному світогляді Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури. А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя. Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Землі, Сонця, Сонячної системи, всіх космічних тіл, галактик, всесвітів – у фрактальній самоподібній безлічі всіх складових Світової Всеєдності.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «Кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні, осягненні Істини й житі в Істині. У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах. А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину. Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя.

У природно-космогонічному світогляді Українців як народу агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні циклічні системи, й усе живе в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається в самоладованості з Ладом, Родом і Природою в безвічному циклічному часоплині.

Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб як плід людської праці на землі став виявом моральної суті хліборобства: хлібороби спершу дають землі свою силу в праці на ній, а потім отримують плід свого дбання – хліб. Хліб одвіку є мірилом гідного життя Українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують хлібом як плодом свого дбання самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.

Та понад тисячу років тому, з насадженням на українських теренах юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) – антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), тобто Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували.

В Український світ поняття бог занесли туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – давець багатства, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у штучному теонімові Даж-бог – Давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного світогляду й природно–космогонічної міфології агрокультури. З вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род-Ладо, Родиця-Лада (Природа, Земля-Мати) чужого поняття бог колонізатори-русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Бог став ідолом споживачів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої споживацькі потреби.

Споживацтво як паразитарне явище не продукує енергії, не плекає жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство, паразитизм, що зрештою призводить паразитів до остаточної деґрадації. Споживацтво породжує асоціальне явище панство – владарювання паразитів, а також релігію – ширму для паразитуючого панства. Пани або гаспада як соціальні паразити вигадали релігію для «освячення» свого асоціального, паразитарного статусу догмою «всяка влада від Бога» й прикривають свій аморалізм релігійними ритуалами – показною вірою в релігійні догми й ідолів та примушують до марновірства заневолений люд. Так колонізатори-русь нав’язали корінному людові свої культові й соціальні догми: бог, гасподь, пан-бог, пан, гаспадін, які були йому однаково чужі. І одразу ж виникло народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!».

Чужі соціоніми пан, гаспадін, як і теоніми бог, даж-бог, пан-бог, проникли в Український світ з колонізаційними навалами туранських кочових конгломератів: скіфів, сарматів, русі, а також сарматизованих поляків (полян). Соціоніми пан і гаспадін походять од скіфсько-сарматського gupān, що в свою чергу походить од турано-іранського gaupāna – власник худоби, владар. Експансіоністську, імперську політику загарбників туранців-скіфів і туранців-сарматів перейняли туранці-русь і сарматизовані поляки (поляни) та нав’язали соціоніми гаспадін і пан, а також теонім бог у формах даж-бог і пан-бог завойованій корінній аграрній людності українських та інших східнослов’янських земель. Чужі соціально-релігійні поняття даж-бог і пан-бог витіснили з нашого життя морально-світоглядні сутності: Лад, Род, Родиця (Природа). У гібридних виразах даж-бог і пан-бог ототожнено чужі релігійні й соціальні поняття та запроваджено їх у вжиток і в масову свідомість заневоленої людності. Це факт тотальної релігійно-політичної колонізації та владарювання соціального паразитства.

Отже, соціальне паразитство, уособлюване реальним панством і гасподством, а також релігія, уособлювана уявним богом, є знаряддями колонізації кочовиками-грабіжниками корінних енергопродуктивних народів і їхніх питомих земель. Соціальне паразитство породжує тотальне споживацтво й на базі енергопродуктивних культур насаджує паразитарну фінансову цивілізацію та її магічно-ідеологічні знаряддя заневолення – релігійні культи.

Релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності. Усі ті ознаки нелюдів-гуманоїдів є визначальними прикметами паразитарного панства, яке визискує людей, одурманюючи релігією.

Релігію використовують паразитарні асоціальні групи для заневолення людей, для владарювання над підневільним людом та канонізації своїх паразитарних політичних режимів. Протягом тисячоліть паразитарна суть усіх релігій лишається незмінна. Облудну суть усіх релігій, вигаданих паразитарним панством, відверто розкрив великий французький державний діяч і полководець, основоположник сучасної французької держави Наполеон І Бонапарт (1769–1821): «Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя». Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.

Масовий релігійний психоз паралізує в людях волю, відбирає пам’ять і самосвідомість, зупиняє розвиток. За рівнем самосвідомості можна визначити рівень розвитку людини. А за прив’язаністю до певних богів, ідолів, догматів можна визначити рівень деморалізації, деґрадації. До наймасовішого релігійного психозу призвело магічно-ритуального розіп’яття юдеями свого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою видуманого Христа богом.

Переконливо з’ясовує суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця». Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму, автор національного римського епосу «Енеїда» ясно ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи видуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані марновірці програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірці, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь та віддаватимуть своїм ошуканцям плоди своєї праці, марнуватимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя. Отже, одні видумують богів і нав’язують іншим – саме в тому і є суть будь-якої релігії, а другі осягають Істину й допомагають осягнути іншим. Видумують богів і обирають їх на віру нечистим, непросвітленим Істиною розумом, а Істину осягають чистим серцем.

Від релігійної облуди застерігав давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас».

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування та деґрадують. Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів. Отже, культура – єднання людей на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку; а релігія – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людину за самою її моральною суттю – людина, недолюдок, нелюд.

Релігія пристосовується до моралі й трансформується залежно від соціально-політичних ситуацій. На зміну одним конфесіям виникають інші, а церковну релігійність заміщає світська релігійність. Так більшовики замість юдаїзму, християнства, ісламу насадили комуністичну релігійність із поклонінням культу її вождів на тлі «Морального кодексу будівника комунізму». Тепер на зміну комуністичній релігії повернуто масову церковну релігійність. Ніхто не вірив у комуністичну ідеологію й не вірить у юдохристиянські догмати, крім звихнутих на них бузувірів (фанатиків). А люди в масі своїй прикидаються віруючими й за інерцією беруть участь у масових релігійних ритуалах. Зрештою, релігійність і зводиться до масового виконання ритуалів, що є засобом маніпуляції натовпом. А керовані релігійними бузувірами безтямні натовпи марновірців винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. Усяка релігійність від юдаїзму до комунізму тримається на марновірстві.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»): «З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим». За Сковородою, основа марновірства – Біблія: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…».

Коли проаналізувати релігійну доктрину юдеїв, то їх світ – не всеосяжна природна Всеєдність, а штучний, видуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» гуманоїди-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують безтямних марновірців до поклоніння своєму богові – творцеві штучного юдейського світу.

Насправді, людей, як і все живе в Земному Світі, ніхто не створював – усе породила Природа, життєродна сутність якої явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці; і все живе саморозвивається, самовідновлюється – еволюціонує разом з Земним Світом і Світовою Всеєдністю з самородного первеня Ладу життєзароджуючою снагою Рода й життєродною силою Природи. Цей усеосяжний енергетично-природний принцип самозародження й саморозвитку Життя ясно визначив Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Первинними космічно-природними безособовими сутностями морального світогляду давніх українців є Род-Ладо-Батько, життєзароджуюча енергія якого виявляється у світлі Сонця й моральному законові самородного всеосяжного первеня Ладу, а також Родиця-Лада-Мати, життєродна енергія якої виявляється в силі земної Природи. Життєзароджуюча сутність Рода-Батька й життєродна сутність Природи-Родиці-Матері становлять собою парну першооснову первинних явищ земного життя й відповідних споріднених понять: зародок, зародження, народження, родина, родичі, рід, народ. У людському житті виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу для взаємообміну життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

У родинних, родових світах, які є основними складовими цілісного етнічного світу, Род-Батько й Природа-Мати є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права й вічового самоврядного ладу та суспільного принципу справедливості. Адже в українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою, як і всі діти в родині рівні перед батьком і матір’ю та поєднані взаємною любов’ю. Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. А коли колонізатори русь нав’язали українцям юдо-християнську релігію з караючим богом та канонізували вірою в нього свій паразитарний режим і культ своїх владарів, то зруйнували природно-моральний світогляд української агрокультури, звичаєвість Сонячного Кола й традиційну українську правосвідомість із вічовим принципом Волі й суспільного самовладування на моральній засаді Ладу, а замість принципу взаємної життєродної любові й рівності дітей у родині перед батьком і матір’ю та рівності всіх людей перед Родом і Природою насадили ієрархічну доктрину месіанізму з караючим богом на Небі та його намісниками на Землі – владарями.

Звичаєвість Сонячного Ладового Кола

Виявом життєзароджуючої енергії Рода в Білому Світі є чотири сезонні яви Сонця в Ладовому Колі, які складають цілий Сонячний цикл – Літо. Род у чотирьох природних явах Сонця знаменує життєсійність енергії Всеєдиного Життя та боротьбу всепереможного сонячного світла з мороком і є заступником хліборобів-сонцевизнавців.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом та питомою космоміфологією, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили – Хорс є синами Рода-Батька й Родиці-Природи-Матері, які породжують усе живе в Білому Світі.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Великдень), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Літопровідець або Сіменник, Сімен), зимовий Коляда (однойменне свято).

Сіморгл як один з чотирьох явів Сонця є хранителем коріння й сімені, сходів і молодих паростків. Сіморгл – Дух Життя, який сполучає Літо й Зиму та світові сфери, а його символом є полум’я свічки – жива частка незгасного життєсійного Сонця.

У свято Сіменника-Сімена хлібороби дякують Родові-Сонцю-Батькові й Природі-Землі-Матері за родючість і пригощають одне одного плодами своєї праці на Землі, що їх надбали за Весну й Літо.

Від святкових родинних, родових зібрань-гостин на славу Рода походить давньоукраїнська назва Літопровідця – Родогощ. Полабські слов’яни бодричі (ободрити, ререги) називали духа Сонця й родючості – Родогост, а його явами вважали коня й сокола-ререга. Давньоукраїнське Родогощ – торжество світлої сили Рода в збірній силі родин, родів, народу. Родогощ як свято Родового Кола духовно єднає родину, рід, народ і всіх людей, які вшановують життєзароджуючу світлу силу Рода-Батька й життєсійне світло Сонця. Світла сила Життя пульсує також у збірному найменні Літопровідця – Сіморгл, у якому поєднано снагу сімені Рода-Батька й життєсійну силу Духа Сонця – Ора, який принаявний в українському світогляді ще з пори палеоліту. Значення імені Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця.

Завершальні в календарно-обрядовому циклі звичаєвої традиції української агрокультури – жнивні обряди. Це свято врожаю, достатку, що завершує весняно-літній трудовий цикл життя хлібороба і присвячений батькам, які дарують дітям плоди свого дбання в господі й у полі – забезпечують життя родини й роду. Вони мають кілька етапів: зажинки, жнива і обжинки. Кожен із цих етапів супроводжувався певними обрядовими дійствами з відповідними хоровими співами. Так, зажинкові величання співали на честь першого зжатого снопа. У період кількатижневої важкої праці на полі у жнива під час роботи обрядів не було; лише увечері, повертаючись зі жнив, молодь співала пісні. Найурочистішими були обжинки з зав’язуванням бороди, яку залишали в полі у вигляді пучка збіжжя як пам’ять про предків роду – духів-покровителів достатку в земному житті, з плетенням вінків зі збіжжя та польових квітів.

Сіморгла віншують осінніми хоровими співами довкола живого вогню свічки. Звідси обрядове дійство – Свято Свічки, вогонь якої знаменує світло й тепло Сонця. Цей обряд віддавна звуть ще Свіччине Весілля або Женіння Сіменника (Сімена). Після осіннього рівнодення припинялися роботи в полі й гуляння на вулиці та починалися роботи вдома й вечорниці по хатах.

Суть давнього звичаю виповідає Микола Гоголь: «Женити Сімена означає в Києві з 1 вересня працювати при свічках. І якщо до того часу не встигають вижати хліб, то сімена з колосків повисипаються на землю. «Сіменів день – сімена геть», – мовить приказка».

З насадженням християнства замість давнього звичаєвого свята Сіменника або Сімена Літопровідця церква стала вшановувати свого святого – Симеона Стовпника. Празник Симеона або Семена приурочений до початку Нового року за старозавітним, юдейсько-візантійським календарем «від створення світу» (1 вересня за юліанським, 14 вересня за григоріанським календарями).

Наше споконвічне весняне Новоліття церква підмінила чужим юдейсько-візантійським осіннім Новоріччям, яке пов’язане з біблійним літочисленням «від створення світу». Юдейські й християнські богослови створили безліч варіантів літочислення від біблійного «створення світу». За юдейським календарем «створення світу» відбулося 6 жовтня 3761 до н. е., а за візантійським (константинопольська ера) – 5508 р. до н. е. Проникливо розкрив суть біблійної догми «створення світу» як біблійної історії мудрець Григорій Сковорода: «Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Створений мір стосується її самої, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто створеного міру… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»).

Крім біблійного, візантійського догмату літочисленням «від створення світу», якого дотримувалися в церковних літописах, існує версія літочислення не від створення Світу взагалі, а від «укладення миру» в давній великій війні між народами білої раси й Китаєм, і почалось те літочислення з 1 вересня 5508 р. до н. е. У Візантії, починаючи з VII століття, було поширено датування, за яким «створення світу» відбулося 21 березня 5508 р. до н. е. (згодом перенесено на 1 вересня 5509 р.). Відтоді в країнах з візантійським православ’ям і почали датувати всі події «від створення світу». Найдовше трималась візантійського літочислення Руська православна церква. У ній новий рік починався не з 1 січня, як було в юліанському календарі, й не з 1 березня, як у більшості аграрних народів помірного підсоння, а з 1 вересня, як у Візантії. Літочислення «від Різдва Христового» з’явилося в VI ст. й закріпилося в Західній Європі лише з VIII ст. А 20 грудня 7208 р. «від створення світу» московський (руський) цар Петро І своїм указом скасував візантійське літочислення й запровадив літочислення «від Різдва Христового», яке у Європі вважали початком «нової ери». Указ визначив, що після 31 грудня 7208 р. «від створення світу» настане 1 січня 1700 р. «від Різдва Христового», та одразу вкоротив історію на 5208 років. Так з 1 січня 1700 р. в Московському (руському) царстві встановлено зимове Новоріччя за юліанським календарем, який запровадив ще наприкінці 46 р. – з 1 січня 45 р. до н. е. давньоримський державний і політичний діяч Юлій Цезар. На той час Європа жила вже за григоріанським календарем, що його запровадив 4 (15) жовтня 1582 р. папа Римський Григорій XIII, і нині григоріанський календар ухвалений у Світі як міжнародний стандарт. В Україні, коли вона була в складі Речі Посполитої, у документах застосовували григоріанський календар з 1582 р. і до її закабалення Московським царством у XVII ст.

А з 1 січня 1918 р. в більшовицькій Росії декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), відтак за новим стилем стали відзначати Новий рік 1 січня, а за старим стилем – 14 січня. В Українській народній республіці перехід на григоріанський календар (новий стиль) було запроваджено з 16 лютого 1918 р., яке одразу стало 1 березням. Логічно було б і Новий рік відзначати 1 березня, згідно з агрокультурною традицією.

У результаті «календарних реформ» порушено циклічне сприйняття часу в агрокультурі, вік якої на Українських землях налічує понад 10 тисячоліть. Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Через зміщення в літочисленні, через порушення циклічності часоплину й зведення безвічної суті життя до лінійного відліку часу відбулися зміщення у світогляді й свідомості та звичаєвості й календарних обрядах.

До речі, слово календар походить від латинського calendarium – боргова книжка й за своїм первинним комерційним змістом далеке від астрономічно-природного відліку циклічного часоплину. Тому для відновлення природного відліку циклічного часоплину й літочислення в агрокультурі за Сонячними циклами доцільно називати систему найточнішого астрономічно-природного Сонячного календаря – Колодар (Кола-Сонця дар).

Нині за Григоріанським календарем – 2024 рік; за Трипільським колодарем – 7532 Літо, за Мізинським колодарем – 11024 Літо.

З насадженням християнства й підміною Сонячного колодаря церковним календарем та з подальшими політичними реформами й перенесенням початку року з Весни на Зиму всі обрядові дійства свят Сонячного Кола також змістилися з Весни на Зиму. Зміщення весняного святкування Новоліття на зимові різдвяні свята сталося через деформацію прадавнього звичаєвого хліборобського колодаря новітніми політичними й церковними календарними реформами, і відповідно народні свята пристосували до церковних празників.

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Одначе космічно-природні закони й Сонячний цикл (Ладове Коло) – непорушні. Непорушний і заснований на них астрономічно-природний циклічний Сонячний календар – Колодар. Коли штучні календарі – вимірюють лінійний час, то астрономічно-природний Сонячний колодар відстежує нескінченне, безвічне пульсування циклічного часоплину Всеєдиного Життя.

Під нашаруваннями чужих церковних празників, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаєві Сонячні свята. Хоч на всі природні явища церква наклала свої догми, а всі сонячні свята підмінила церковними ритуалами, з-під тих релігійних нашарувань проявляється наша передвічна звичаєва традиція.

Так традиційне хліборобське свято врожаю – Обжинки церква назвала Першою Пречистою або Успінням Богородиці (28 серпня). А за тиждень до Осіннього рівнодення, починаючи з 14 вересня, справляють Весілля Свічки – очищають себе й свій життєвий простір, готуючись до оновлення, зміцнення життєвої сили у свято Сімена-Літопровідця. Церква назвала це традиційне хліборобське свято Другою Пречистою або Різдвом Богородиці (21 вересня).

До Сімена-Літопровідця, перейменованого в Пречисту, старалися зібрати садовину: «Прийшла Пречиста – на деревах чисто». Через три тижні після Сімена-Літопровідця – Покрова (в церковному календарі – Покров Богородиці або Третя Пречиста). Після Покрови починається пора весіль – зародження нових родин: «Покрова накриває траву листом, землю снігом, воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».

У цю пору, коли завершено важку господарську роботу, збираються віча, де ухвалюють Волю – закон життя та обирають нових очільників сільських громад і козацьких кошів (звідси Покрова – козацьке свято). Хоч козаки жили за природним правом, однак у них були церковні комісари, які примушували до релігійних ритуалів. А в релігії все зводиться до одного: віриш чи не віриш, а ритуали виконуй. Тож релігійність козаків дуже перебільшена.

Українська сонцевизнавча аграрна культура й наші передвічні звичаєві свята Ладового Кола передують релігійним культам і ґрунтуються на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу.

Джерельною основою духовно-культурного саморозвитку Українського народу є самородний Усеєдиний Лад, життєзароджуючий Небесний Род і життєродна Земна Природа. Про це нагадують природно-космічні свята Сонячного, Ладового Кола. Ці природні звичаєві свята своєю світоглядною ясністю пробуджують волю духу та поєднують у єдину цілісність Безвічного Життя минуле, нинішнє й майбутнє людей, чого немає в штучних релігіях, які тримаються на уявних морочних культах.

Природа – реальність, у якій і завдяки якій люди живуть і розвиваються. Релігія – вигадка паразитів, якою вони маніпулюють марновірцями, поглинаючи їхню життєву енергію. Релігія вже давно перестала ганьбити давні природно-моральні звичаї, бо нездатна побороти їх, тому підмінює їхню автентичну національно-культурну суть своїми штучними ритуалами, виконання яких обов’язкове для сповідників релігії, навіть якщо ті не вірять у релігійні догми. У людському єстві релігії нема від самої природи. Релігію з її людиноподібними ідолами прищеплюють у голову – вакцинують. У кого розум темний, той упада в марновірство, у кого розум просвітлений, ясний, того ніякі релігії не беруть.

У сонячних святах являється ясність живої Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розширення свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її єднання з Усеєдиним Ладом.

Сонячні свята – це широко відчинені двері з Землі до Неба, відкриті енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.

Сонячне, Ладове Коло – вияв циклічного оновлення Земного Життя й нескінченності Всеєдиного Життя.

Безвічна моральна сила Життя струмує в нашій прадавній звичаєвості. Моральна сила людей агрокультури – у нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання:

Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку.
Як ми тя зажинали.
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.

Жниварську працю в полі завершують плетенням вінка з колосся, калини й квітів; обжинковий вінок символізує Ладове Коло й знаменує Безвічність Життя:

Кінець нивоньці, кінець,
Мальовані одвірки,
Будемо плести вінець,
Зробим сьогодні обжинки
То з жита, то з барвінку.
Світи, Місяцю, з гори
На хорошую дівку,
Щоб було видно дорогу…

Ідучи з поля, женці співають величальної господареві жнив:

Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положити на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.

Ой одчини, господарю, новий двір,
Несем тобі вінчика на вибір…
Ой на небі ясний Місяць з Зорою,
Вийди, вийди, хазяїне, з жоною!
Ой на небі ясний Місяць з Зірками,
Вийди, вийди, хазяїне, з дітками!

Женці беруть з господаря обрядовий викуп за обжинковий вінок:

Ой вижали житечко в добрий час,
А тепер, господарю, частуй нас!
Ой як будеш, господарю, частувати,
То не буде житечко вилягати.
А як будеш, господарю, поїти,
Буде тобі житечко родити.

З нового врожаю випікають обрядовий обжинковий коровай і звертаються до Лади – духа Землі-Матері:

– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім Зорка і Місяць ясненький.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім райськії пташеньки.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім житнєє колосся.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім вишні й черешні…

Завершує обжинковий цикл обрядове дійство Весілля Свічки або Женіння Сіменника-Сімена – Літопровідця:

Вже в покоси сиві одяглась Земля,
Свічечці-царівні справим весілля.
Просимо вас, ґазди і ґаздині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Одягнемо Свічку в шати княгині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Сватаємо Свічку у Святого Сонця,
Щоб світило вічно воно у віконце.
Одягнемо Свічку за старим звичаєм,
Одягнемо Свічку в весільний віночок,
Щоб світила вічно темненької ночі.
Наша Свічка нині як царівна красна,
У вашій хатині хай вона не згасне.

Живий вогонь обрядової Свічки присутній в усіх звичаєвих дійствах Сонячного, Ладового Кола як знак-символ Сонця – життєсійного джерела світла й тепла та безвічного Життя.

Про безконечність, безвічність Життя в Природі образно оповів український поет Анатолій Качан:

Осіннє рівнодення

Вже де-не-де наш сад підняв
На рівнодення жовті стяги.
Та ось із клена лист упав –
І Світ утратив р і в н О в а г у .

Упав листок іще один –
І почалась під небозводом
Пора осінніх перемін,
Калейдоскоп подій в Природі.

Тепер у нашій стороні
Все нижче Сонце пропливає,
Бо Рік на дні-корочуни
Свої колеса повертає.

Споконвіків о цій порі
Опісля Свята рівнодення
В жовтогарячі кольори
Фарбує Осінь все зелене.

А десь у грудні листя те,
Поля, долини опустілі
Зима снігами замете
І чорні ночі стануть білі.

Аж після свята Коляди,
Коли заколядують діти,
Поверне Сонце, як завжди,
На молоду Весну і Літо.

Знов привітають снігурі
Наш сад із Сонцеповоротом,
І знов відчинить Рік старий
Новому Рокові ворота.

Дотримуючись Сонячних ритмів і законів Природи, шануючи духів предків, зберігаючи родову пам’ять, ми ладуємось у духовне Родове Коло, де стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів і мороку марновірства. Як першоджерелом агрокультури є світло Сонця в поєднанні з людською працею на землі, так першоджерелом гідного людського життя є світло Істини, явлене в дієвій волі людського духу.

У свято Літопровідця люди агрокультури бажають одне одному життєвої снаги Сіменника-Сімена, щедрості Родогощі, пожнивного достатку, дужості фізичної й духовної, Ладу на весь довгий, повносилий, щасливий вік. Взаємно бажають світла й тепла, здоров’я й радості, любові й злагоди – бо світло родинної й родової любові зігріває, оживляє, наснажує людські серця скрізь і повсякчас.

Осіннє рівнодення – пора зрілості Світлої Сили Ладу, тому в цю пору починаються сприятливі дні для владування життя – справедливої діяльності людини. В Осіннє рівнодення планетарно-космічна енергія дуже потужна, тож необхідно до всього, що робимо цього дня, ставитися з пильною увагою й великою відповідальністю. Літопровідець – пора рішучих і результативних дій для звільнення од мороку невігластва й марновірства, для спалення у вогні справедливої розплати всієї паразитарної нечисті й запеклих ворогів для відродження нашого вільного, самостійного життя.

Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник