Як Поляки відроджували Варшаву й звільнялись од руської колонізації

Очевидно, що понад 100 тисяч українських біженців – більш ніж у будь-якому місті Польщі – не тому тут опинилися, але для когось, можливо, це стало однією з причин, щоб перечекати війну саме в цьому місті.

Коли ми вперше потрапили до умиротвореної Варшави, першою емоцією був подив. За сотні кілометрів звідси на людей в будинках чи окопах падають ракети і бомби. Геть як під час Другої Світової війни, що мало не стерла Варшаву з лиця землі, знищивши її на 75%.

Багато варшав’ян не пам’ятають війни. У нащадків тих, хто її пережив чи не пережив, затяглися вже і повоєнні шрами. Але вулиці міста все пам’ятають.

Ми живемо в районі колишнього єврейського гетто. Німці перетворили його на пустелю.

Тут усе нагадує про страшне минуле. Серед дороги, де була галаслива площа, за нашим вікном тягнеться монумент – кам’яні рейки з причепом, який перевозить хрести – те, що залишилося після людей, яких після вторгнення СРСР в 1939 році залізницею вивозили на Схід. Багато людей додому не повернулися. Не повернулися і ті, хто через декілька місяців опинився замкненим в гетто.

На перших рейках догори тягнуться покручені руки – ніби благають їх врятувати. Долоня зроблена так, що у неї легко можна вкласти свою. Деякі перехожі так і роблять. Якщо вдуматися, весь цей район міг би бути суцільним кладовищем, і Варшава була близькою до цього.

Але сьогодні у колишньому гетто в затінку дерев стоять житлові будинки, а історичний центр неподалік звідси, який теж спалили до тла, виглядає майже так само, як до війни. Місто, яке дихає на перехожих своїм моторошним минулим, водночас ніби промовляє до нас, українців – усе буде добре, ви теж відбудуєте.

Коли розповідають історію повоєнної Варшави, зазвичай показують фото “до” і “після”. Це завжди вражає.

Адам Пшивара, архітектор і автор виставки про те, як Варшава постала з руїн, каже, що його не влаштовує цей підхід: він не дає відповіді на питання, що ж було посередині – як саме відродилася Варшава? Де розбита держава брала гроші на відбудову? За що їй було краще не братися? Де жили люди весь цей час, і чи відбудували їхні будинки?

Для українців теж важливо знати відповіді на ці питання і заглянути за лаштунки відбудови, яка одного дня розпочнеться і в їхніх містах.

Коли 1 серпня 1944 року в окупованій Варшаві вибухнуло велике збройне повстання, мамі польського історика Артура Боярського було 9 років. Їх з мамою спіймали німці та відправили у трудовий табір недалеко від міста.

Але їм пощастило – вони не тільки повернулися, а і побачили, що дім, де вони знімали квартиру, хоч обгорілий і побитий кулями, але вистояв.

На той час це була рідкість. Лівобережна Варшава, де жила мама Боярського, лежала в руїнах. Повстання провалилося, сили були нерівними, але німці розуміли, що війні кінець, Варшави їм не утримати, тому насамкінець вирішили помститися.

Під час повстання, каже історик, німці знищили 28% міста, після повстання – ще 30%.

Варшава була приречена ще в 1939-му: німецькі архітектори планували зробити з мільйонного міста німецький комунікаційний вузол. Але найкрасивішу частину – Старе місто та Краківське передмістя, яке нагадувало німцям їхню архітектуру, – планували залишити.

Після поразок німців уже нічого не стримувало. Одну за одною вони палили вулиці, підривали мости, висадили у повітря Королівський замок, гордість і символ польської влади.

Але якщо у Старому місті збереглися обриси будинків, то навколо лежала пустеля з брухту – в 1943 році німці зрівняли із землею єврейське гетто, а це ще 15% міста.

Просто тут, за вікнами сучасної кав’ярні Starbucks на розі площі Банкової та алеї Солідарності, де ми зустрічаємося з Боярським, німці підірвали Велику Синагогу. Сьогодні на її місці стоїть скляний хмарочос.

Боярський, рідні якого жили у Варшаві з XIX століття, сумує за довоєнним містом. Багато будинків, які могли відбудувати, з різних причин так і не відбудували. Столиця могла би бути більш архітектурно розмаїтою, цікавішою і красивішою, вважає історик.

“Варшаву ненавиділи як німці, так і росіяни, – каже Боярський. – Не випадково всі три місяці повстання радянські війська просто стояли за Віслою і спостерігали. Сталін чекав, щоб німці покінчили з Варшавою”.

Російські комуністи вважали Варшаву гніздом капіталістів, розповідає історик. Вони хотіли зайти в місто, коли все стихне, визволити його і відбудувати за своїми правилами.

Так і сталося. Польський уряд, який під час окупації працював із Лондона, втратив владу, а Сталін поставив на чолі нового польського уряду місцевих комуністів.

Руйнування були такими масштабними, що спочатку вони не знали, як до них підступитися. Думали навіть перенести столицю у сусіднє місто Лодзь. Лунали ідеї не робити з Варшавою нічого, залишити її нащадкам як місто-пам’ятник, місто-свідок нацистських злочинів.

Раціональні аргументи “проти” негайної відбудови теж були – немає житла, зручностей, на вулицях повно мін та ще й мороз. Польський архітектор Гжегож Пйонтек у своїй книжці “Найкраще місто світу. Варшава у відбудові 1944-1949” пише, що політики в розпачі доповідали, що з Праги, менш постраждалого правого берега Варшави, вже почали вивозити обладнання і сировину з уцілілих фабрик.

Багато хто не вірив, що Варшаву можна перебудувати. Але останнє слово сказав Сталін. Поляки підозріло ставилися до нової влади, і він розумів, що її не сприйматимуть всерйоз, якщо ними правитимуть з Лодзя.

“Ногами” голосували й варшав’яни, які почали масово повертатися додому, щойно місто звільнили в січні 1944 року. Влада намагалася заборонити повернення: архітектори мріяли, що відбудовуватимуть район за районом, заселяючи столицю поволі.

Але люди сунули й сунули. Через шість днів після визволення влада зрозуміла, що не контролює натовп, і відтоді, пише Пйонтек, Варшава відроджувалася між “діями знизу і згори, між стихією та планом”.

Повернення

Повернення до Варшави було гірким. У місті, що лежало в руїнах, припорошених снігом, були поширені мародерство, грабунок, варварські виселення.

Страх за майно був однією з причин, чому люди так швидко, серед зими, поверталися до Варшави.

Також люди їхали в надії возз’єднатися з рідними. Повсюди на руїнах висіли записки: шукаю маму, тата, чекатиму на такій-то вулиці.

У польському архіві усної історії, що записав спогади тисяч людей про перші дні у Варшаві, є щасливі і сумні історії.

“Це було страшно”, – згадувала у 2012 році в інтерв’ю 75-річна Ельжбета Ромбальська, як в лютому 1945-го приїхала з мамою і маленькою сестричкою до Варшави.

Ельжбеті було 9 років, її тато був у концтаборі, мама дбала про дітей сама. Втрьох вони пробиралися через гори брухту до будинку, де вони жили до повстання.

Їхній дім вистояв, але на сім’ю чекав прикрий сюрприз – всі кімнати, всі сховки були розграбовані, а в одній вже господарював невідомий чоловік на прізвище Гавадус.

“Я це прізвище пам’ятаю і буду пам’ятати до смерті”, – сказала Ельжбета.

Усі речі та меблі, які вціліли, лежали в кімнаті незнайомця. “Він взагалі не хотів з нами говорити, не хотів нічого віддавати”.

У людей, які залишилися без даху над головою, було небагато варіантів. Свідки тих часів казали, що їм часто доводилося займати чуже помешкання, якщо там нікого не було.

Багато людей також жили в руїнах, підвалах чи землянках та створювали собі домашній затишок з речей, які знаходили в інших руїнах. Таких варшав’ян називали “робінзонами”.

Але життя продовжувалося. У місті кипіла робота – одні люди відкопували тіла, інші – за їжу розчищали від брухту дороги чи прибирали завали.

Доволі швидко навколо руїн з’явилися куточки, де можна було випити чаю, з’їсти пиріжків. На фото Варшави 1945-го видно вивіски зі словами “Манікюр і педикюр”.

Незабаром відкрився театр, до якого треба було пробиратися, затуливши носа, через запах від ще неприбраних трупів.

Особливо жвавою була вулиця Маршалковська. Люди, які повернулися, нашвидкуруч ремонтували перші поверхи своїх будинків і облаштовували там крамнички, пекарні, майстерні.

Активно тривали ремонти. Ірена Рудовська розповідала про свого батька, який вирішив, що після війни житиме тільки у центрі Варшави. Знайомий за хорошу ціну запропонував йому таку кімнату в своєму помешканні, але виявилося, що у тій кімнаті не було зовнішньої стіни.

Зсередини це було не так і помітно – купа розбитої цегли і брухту затуляла вид. Загалом пропозиція була вигідна – кімната мала кухоньку, ванну, і батько швидко знайшов приятеля-будівельника, який допоміг привести все до ладу.

Чоловік старався, каже Ірена, щоб відбудова не зіпсувала зовнішнього вигляду кам’яниці, звідкись навіть дістав венеційське віконце.

Найбільші труднощі були з ванною – дах був у дірках, а найбільша “була якраз над тим місцем, де кожен з нас завжди хоче бути сам, і під час дощу треба було сидіти там під великою парасолею”.

Земля не ваша

Великим ударом для тих, хто вклав стільки зусиль і грошей у ремонт, став декрет про націоналізацію землі у Варшаві, який запрацював у листопаді 1945-го.

Здійснилася мрія архітекторів – їм не довелося бігати за кожним господарем, домовляючись з ним про відбудову чи знесення, якщо будинок суперечив архітектурним планам чи був небезпечним.

Траплялося, що дім уцілів, але дах і стіни були настільки хиткими, що від бурі чи зливи уламки падали на голови. У перші повоєнні роки, пише архітектор Гжегож Пйонтек, так загинуло десятки пішоходів.

Але для мешканців, каже історик Боярський, декрет Берута був “драконівським”, фактично він знищував приватну власність у Варшаві. Хоча відбирали тільки землю, не будинки, люди більше не були господарями у себе вдома, не могли вільно робити ремонти, а їх самих могли будь-коли потіснити, заселивши в їхні кімнати інші сім’ї.

Будинки людей, які не встигли повернулися до листопада, націоналізували першими, і державу не цікавило, каже історик, що хазяїн може скоро приїхати.

“Це була нелюдська несправедливість і люди це розуміли”, – каже історик, але змучені та залякані новими комуністичними реаліями, нічого не могли вдіяти.

У результаті багато людей виїхали з Варшави. Компенсації, які їм обіцяли за втрачене житло, ніколи так і не виплатили, каже історик. Натомість за містом приватна власність існувала, і ті, хто мав літні будинки, дачі, переїжджали туди, часто назавжди.

Це вписувалося у плани комуністів. Їм не подобалися інтелектуали та підприємливі містяни, тому їх заохочували переїжджати. У Вроцлаві та інших містах, які відійшли Польщі після війни, їм пропонували роботу і житло в німецьких будинках. Приблизно 200 тисяч варшав’ян, каже історик, відгукнулися на пропозицію.

На їхнє місце приїжджали люди з провінції. У Варшаві розгорталося велике будівництво, де для них усіх знайшлася робота, а для особливо самовідданих працівників – і власне житло.

Місто з брухту

Але на шляху до відбудови лежала суттєва перешкода – брухт.

“Щоби вивезти його з міста, знадобилось би 20 років щоденної праці”, – каже Адам Пшивара, куратор виставки “Як Варшава постала з руїн”, яка проходила у Музеї Варшави з березня по вересень цього року.

Спочатку навіть виникла ідея звести нове місто прямо на брухті. Але вся підземна інфраструктура Варшави вціліла, і було важливо її зберегти, пояснює Пшивара, який досліджував, як брухт став основним будівельним матеріалом у післявоєнній архітектурі столиці.

Вулиці розчищали усім містом. Школярі, студенти, робітники та службовці – усі приходили на завали щодня після роботи. На допомогу варшавʼянам приїжджали делегації з інших країн, серед них були такі зірки, як художник Пабло Пікассо.

Згодом прийшло розуміння, що брухт – не лихо, а скарб. Залишки стін почали обережно розбирати цегла за цеглою, щоб потім побудувати з неї нові будинки. Решту брухту переробляли на щебінь, з якого виготовляли бутобетон.

З 1946 по 1950-ті роки по всій Польщі була велика кампанія зі знесення будинків. З польських міст зібрали понад 150 мільйонів цеглин, розповідає Пшивара. Найбільше їх привезли із Вроцлава, де до війни власниками будинків були німці.

З цієї цегли побудували “сталінські” квартали у Варшаві.

Варшава, на відміну від зруйнованих війною німецьких міст, не отримала коштів на відбудову від інших європейських країн. Частину грошей надав СРСР з німецьких репарацій, частину – польська діаспора.

За будівельну техніку, як-от машини для переробки брухту, Варшава заплатила Швеції і Швейцарії вугіллям із Сілезії, у польського уряду грошей не було, розповідає Адам Пшивара.

Але практично всю післявоєнну реконструкцію профінансували самі поляки – з соціального фонду відбудови столиці. Гроші у фонд надходили від обов’язкового податку, який сплачували всі працівники, податків на горілку та інші продукти і добровільних пожертв населення.

Працівники єврейської організації розчищають Варшавське гетто від руїн, 1947 (фото Альфреда Функевича, Музей Варшави)

На фасаді будинку, що стоїть на розі вулиць Новий Швят і Єрусалимські алеї, досі зберігся напис “Весь народ відбудовує свою столицю”.

Почасти так і було, але слоган соціалістичної пропаганди мав і темний бік.

Примусовий податок став тягарем для збіднілого після війни населення. А жителі багатьох польських міст, зокрема Вроцлава, пізніше нарікали, що багато будинків в їхньому місті, які розібрали на цеглу для Варшави, можна було реставрувати.

Частиною варшавського брухту зміцнили береги Вісли вниз за течією, але більшість так і залишилась у столиці – у величезних пагорбах, які згодом поросли травою і стали частиною міського ландшафту.

“Матеріал, з якого побудована Варшава, бетон з брухту і цегли, став своєрідним звʼязком між довоєнним і післявоєнним містом, хоч вони і відрізнялися разюче”, – каже Пшивара.

Місто мрії

У тому, що після війни польська столиця змінилась до невпізнання, винні не лише масштабні руйнування.

Передвоєнну Варшаву зневажали самі польські архітектори. У них були різні ідеї, але їх обʼєднувала ненависть до забудови XIX століття, каже польський урбаніст і дослідник архітектури Куба Снопек.

Ми зустрічаємось із ним неподалік перехрестя Маршалковської і Єрусалимських алей – у тій частині міста, яка найбільше збереглася. Снопек показує нам характерні для XIX століття будинки-колодязі, в яких було мало світла і зелені, жахливі умови для людей, хвороби.

Ми йдемо вузькою вулицею, яка сьогодні виглядає симпатичним хіпстерським районом з кавʼярнями і фалафельними на кожному кроці. Дослідник пояснює, що саме така Варшава і не подобалась архітекторам-модерністам.

Не подобалася вона і комуністам, які вважали архітектуру на межі століть втіленням буржуазності. А також польським націоналістам – для них вона символізувала владу Російської імперії.

Знищення міста, а потім націоналізація землі дали змогу польським урбаністам побудувати місто своєї мрії – з широкими зеленими вулицями, парками і великим публічним простором.

Усім цим керувало створене одразу після звільнення Варшави Бюро відбудови столиці (BOS), яке варшавʼяни ще жартома називали “Боже, відбудуй столицю”.

Проєкти з реконструкції міста, розроблені у перші 10 років після війни, у “сталінський” період, визначили весь повоєнний розвиток Варшави, каже Куба Снопек.

Подарунок від Сталіна

Попри те, що варшав’яни охоче брали участь у відбудові Варшави, їхніми поглядами на майбутнє міста архітектори не цікавились. Радниками у них натомість були московські колеги, каже історик Артур Боярський.

Сталін хотів, щоб у Варшаві, як і в Москві, проходили грандіозні військові паради, і для цього деякі вулиці значно розширили, а на місці колись житлового кварталу, де багато будинків ще надавалися до відбудови, побудували гігантський плац Дефіляд, який мав стати проміжною зупинкою для параду.

На цьому плаці сьогодні стоїть найвпізнаваніший хмарочос Варшави – Палац культури і науки, який раніше носив імʼя Сталіна.

Він має 42 поверхи, які у 1955-му за рекордні темпи завершили тисячі радянських будівельників, яких завезли до Варшави. Поляки участі в цьому не брали, каже урбаніст Куба Снопек. “Коли все закінчили – їм просто передали “ключі”.

Радянська влада казала, що палац стане подарунком полякам від СРСР. Але будівля, яку досі видно майже з будь-якої точки міста і яка захопила понад три гектари землі у самому центрі столиці, мала насамперед показати, “хто тут головний, хто все контролює”, пояснює Снопек.

Палац не вписувався в архітектуру Варшави, і після падіння комунізму поляки вголос заговорили про своє ставлення до велетня у центрі міста. У 1990-х, каже Снопек, палац надумали приховати за іншими хмарочосами.

Це частково вдалося – сьогодні скляні бізнес-центри справді закривають вид на палац з лівого боку.

Дослідник архітектури Куба Снопек каже, що перші 10 років після війни визначили весь повоєнний розвиток Варшави

Але іронія в тому, що з часом будівля перетворилася на один із символів Варшави. Палац зображують на магнітах, листівках, через що історику Артуру Боярському прикро.

Він би хотів, щоб символом радше був Королівський замок, уособлення польської історії та культури, але на його відбудову не виділяли грошей аж до 1970-х.

Молодь прихильніше ставиться до Палацу, який перетворився на осередок ресторанів, кіно та театрів. “Звідси також починається прайд, на будівлі висять прапори ЛГБТ – Сталіну би це не сподобалося”, – каже урбаніст Куба Снопек.

Що не прижилося, то це сам плац Дефіляд. Не було у Варшаві військових парадів. “І навіщо вам площа парадів, якщо у вас немає диктатора?” – каже урбаніст.

Привиди минулого переслідують плац Дефіляд. Дослідник показує на занедбану ділянку поблизу, прикриту полупленим парканом. Всередині немає нічого, тільки бур’яни.

“Реприватизація, – пояснює він. – Хтось мав тут ділянку до війни, на ній була будівля. Після 1990-х, коли прийшла незалежність, власники вирішили повернути землю. Їм вдалося відсудити її, але за міським плануванням тепер тут парк, і закон забороняє будувати тут щось інше”.

“Цвинтар” Муранув

У Варшаві є район, якого проблема реприватизації не торкнулась. Після війни сюди не повернулися власники будинків – більшість загинули у Треблінці або залишились похованими під уламками гетто.

Навіть якщо припустити, що хтось із них опинився б сьогодні у північній частині Середмістя, яка тепер має назву Муранув, він не впізнав би колишній єврейський район Варшави.

Тихі зелені квартали, в яких фасади соціалістичної забудови 1950-х сусідять із сучасними скляними хмарочосами, не мають нічого спільного з колишніми тісними і галасливими вуличками Північного району.

“Це була паралельна Варшава або принаймні друге Середмістя”, – пише польський дослідник архітектури Гжегож Пйонтек. Тут навіть була своя вулиця Маршалковська – Налевки, де елегантні крамниці та кавʼярні з інтелектуалами сусідили із майстернями ремісників та базарами для бідняків.

“Це була паралельна Варшава або принаймні друге Середмістя”

Єдина згадка про Налевки сьогодні – це глухий провулок із залишками трамвайних колій, які раптово виринають із кущів з одного боку і так само несподівано зникають у бруківці – з іншого.

Найбільша єврейська громада в Європі та друга після Нью-Йорка у світі залишилась під бруківкою у прямому сенсі.

Придушивши повстання в гетто, німці зрівняли його із землею.

Після війни, оцінюючи масштаб руйнування Варшави, архітектори залишили на місці гетто на мапі величезну порожню пляму.

На піку існування гетто в ньому жили 450 000 євреїв. У 1946 році, як пише Пйонтек, Центральний комітет польських євреїв зареєстрував у Варшаві 25 621 людину єврейської національності.

Але й ті, хто вижив, не повернулися. Одна з колишніх мешканок єврейського району Яніна Людавська, чиї спогади збережені у польському архіві усної історії, розповідає, як намагалась знайти свій будинок на руїнах гетто.

“Памʼятаю іржаву миску, яка лежала серед брухту. Це була не наша миска, але вона нагадала, що тут колись було життя, – розповідала жінка. – Я завжди уникала відвідувати друзів, які оселилися пізніше у цій частині міста. Я ніколи більше не поверталася туди, я просто не могла”.

Парадоксальним чином те, що німці зробили з єврейським районом, стало полегшенням для польських архітекторів.

Хаотична і щільна забудова, крихітні темні помешкання, відсутність парків і публічного простору колишнього Північного району були справжнім жахом польських урбаністів. А зростаючий антисемітизм передвоєнної Польщі підживлював упередження про бруд, хвороби і злидні єврейської громади.

“На жаль, трагедія Голокосту не змінила риторику. У статті 1945 року керівник Бюро відбудови столиці Ян Захватович писав про відновлення “колишньої слави” Варшави, міста садів, міста творів мистецтва, польського міста”, – пише Пйонтек.

Нова назва району, Муранув, уникає згадок про його передвоєнну історію і відсилає до “ідилічного” XVII століття, коли італійський архітектор побудував тут заміський палац і назвав його на честь венеційського острова Мурано.

Ще одним експериментом польських урбаністів було рішення будувати Муранув прямо на уламках гетто – ідея, яку не вдалося реалізувати для всієї Варшави.

Через те, що вивезти таку кількість брухту було неможливо, його утрамбували, припіднявши цілий район на кілька метрів.

Сьогодні окремі будинки Муранува стоять на невеликих схилах, а у дворах збереглися порослі травою горбики. Це не природний рельєф – це колишні купи брухту. Він продовжує осідати, тому стіни будинків тут досі тріщать, розповідають мешканці.

Ці будинки також побудували з переробленого на щебінь брухту. Утворений з нього бутобетон мав характерний рожевий відтінок цегли, який мав символізувати пролиту кров. Утім, пізніше фасади будинків поштукатурили, начебто на прохання самих жителів, яким не подобався такий похмурий вигляд.

Все, що лишилось під камінням гетто, тіла людей, предмети побуту, усе це і досі там, розповідає куратор виставки “Як Варшава постала з руїн” Адам Пшивара.

“Муранув – це величезний цвинтар”, – каже дослідник.

Сьогодні під час будівництва у цьому районі часто знаходять побутові речі, а часом навіть починають розкопки старих камʼяниць.

“Для архітекторів Муранув став чистим аркушем, – каже Пшивара. – Не було переосмислення трагедії, яка там сталася, переосмислення минулого і його звʼязку з майбутнім”.

“А ви знаєте, що тут сталося? Знаєте історію цього місця?”

На одній із вулиць колишнього гетто, біля костелу Святого Августина, ми зустрічаємо людину, яка бореться за збереження памʼяті.

Поки ми роздивляємось величну будівлю у неороманському стилі, єдину в гетто, яку німці не зрівняли з землею, адже використовували її як склад для награбованих у євреїв речей, з нами несподівано заводить розмову жінка.

“А ви знаєте, що тут сталося? Знаєте історію цього місця?” – запитує вона нас, впізнавши українську мову.

Історія Агнєшки яскраво ілюструє наше дослідження про відбудову Варшави. Її батьки були свідками німецької окупації і спалення гетто, пережили концтабір, а після війни – втрату дому через націоналізацію.

Агнєшка показує квартал на території колишнього гетто, де вцілілі під час війни камʼяниці переплітаються з новобудовами.

Сьогодні Агнєшка живе на території колишнього гетто. Вона проводить екскурсії і бореться за збереження старої камʼяниці, яку влада планує знести.

Вона показує нам будинок, де колись жила її сімʼя, і де збереглися сліди від куль варшавського повстання. А також сучасний будинок, побудований над єдиною вцілілою стіною камʼяниці єврейського кварталу.

Родина Агнєшки не євреї, але німці також хотіли позбутися і поляків, пояснює вона, і додає: “Вони ненавиділи Польщу, як Путін ненавидить Україну”.  

Старе місто – памʼятка чи декорація?

Ненависть нацистів втілилася у ретельно спланованому знищенні міста, насамперед культурної спадщини. Німецькі мистецтвознавці навіть створили рейтинг будівель за їхньою історичною значущістю, якого педантично дотримувались, стираючи Варшаву з лиця землі.

Найбільших втрат (понад 90%) зазнав історичний центр столиці – Старе місто і прилеглі квартали з палацами польських королів і аристократів.

На вузьких середньовічних вуличках Старого міста, в його підвалах і катакомбах йшли також найжорстокіші бої між німцями і варшавськими повстанцями.

Якщо знищити культурну спадщину було для нацистів політичним актом, то так само політичним актом стало для поляків її відродити, каже дослідник архітектури Куба Снопек.

Героєм відродження став польський архітектор і реставратор Ян Захватович, який ще під час окупації Варшави рятував з вогню Королівського замку памʼятки мистецтва.

Після війни він очолив Бюро відбудови столиці і зміг переконати владу та архітекторів у необхідності повної реконструкції Старого міста, Королівського тракту та інших памʼяток.

Розробити план реставрації Захватовичу та архітекторам BOS допомогли історичні документи, довоєнні фото варшавʼян, а також картини Бернардо Беллотто. Італійський художник XVIII століття створив серію міських краєвидів Варшави, на яких детально промалював фасади та інші архітектурні деталі.

Захватовичу вдалося врятувати Старе місто і від “сміливих” ідей комуністів.

Коли перший прорадянський лідер Польщі Болеслав Берут запропонував не відновлювати найбільш зруйнований бік Ринкової площі вздовж Вісли начебто для того, щоб показати відкритість Варшави східним сусідам, Захватович відреагував миттєво.

Він наказав терміново відбудувати усю лінію будинків хоча б до першого поверху, і коли влада прийшла на будівництво, змінити щось було вже пізно.

Коли сьогодні дивишся на мальовничі камʼяниці Ринку Старого міста, ловиш себе на думці, що вони якісь несправжні, схожі на декорації фільму.

Деталі декору часом виглядають штучними, а за фасадами – іноді не окремі камʼяниці, як здається з вулиці, а обʼєднана складним лабіринтом переходів одна будівля.

У 1980 році Старе місто Варшави внесли до списку світової спадщини. Але комісія ЮНЕСКО відзначила не його історичну цінність, а кропітку працю реставраторів і масштаби реконструкції, безпрецедентні у світі.

Штучним навряд назвуть своє Старе місто і самі варшавʼяни, які щодня після роботи і навчання приходили на його відбудову.

Данута Драхал в архіві усних історій пригадувала, як дитиною після школи прибігала у Старе місто розчищати завали, і як на площі Ринку вишикувалася “змія” людей, які передавали з рук у руки цеглину за цеглиною.

“Яка велика сила була в народу, і як ми цього хотіли, – розповідала в інтервʼю 2007 року тоді 75-річна жінка. – Я досі не можу усвідомити це диво – як із цього моря руїн можна було знову підняти місто”.

22 липня польська столиця святкувала 70-річчя відбудови Старувки – так варшавʼяни лагідно називають своє Старе місто.

Родини з дітьми проходили квести, досліджуючи історію міста, брали участь у майстеркласах та екскурсіях, робили селфі біля Варшавської русалки. А ввечері підняли символічний тост за Варшаву.

Над барвистими дахами ринкових яток лунали голоси різними мовами і серед них – чимало українською.

***

Сьогоднішня Варшава – галаслива. Гуркіт трамваїв, гучні сирени швидких і поліції і навіть повітряні тривоги, якими місто досі вшановує річниці свого трагічного минулого.

За всім цим чути й інший голос – тихий. Слід від стіни гетто на бруківці, огорожа з колючим дротом, вздовж якої діти щоранку біжать до школи, камʼяні постаменти з історіями повстанців і єврейських родин, які ховалися у підвалах гетто.

Коли щодня, ідучи у повсякденних справах, бачиш ці згадки про минуле Варшави, вони наповнюють тебе вірою у те, що так само зможуть відродитися й українські міста.

Мабуть, невипадково саме у Варшаві вже йдуть розмови про майбутню відбудову України.

Коли ми запитуємо дослідника Кубу Снопека, як Україна зміниться після війни, він впевнено відповідає, що Україна переможе та інтегрується в ЄС.

“А це означає, що міста на сході України, які були індустріальним центром під впливом Радянського Союзу, вже не будуть економічними драйверами і почнуть зменшуватися, а міста на Заході, навпаки, зростати”, – припускає урбаніст.

Так відбувалось у Польщі після вступу в ЄС, коли через вплив європейської промисловості міста на кордоні з Німеччиною почали швидко розвиватися, каже Снопек.

Відбудова – це ще й ривок у розвитку технологій, вважає Адам Пшивара. Для Варшави проривом стала ідея переробки брухту у бетон – за пів століття до того, як світ заговорив про ресайклінг.

Цей досвід вже використовує Україна. З подрібненого брухту зруйнованих будинків у Гостомелі планують зводити новобудови, а на Чернігівщині відновлюють будівлі, повторно використовуючи вцілілу цеглу.

Польські архітектори, реставратори й урбаністи готові ділитися досвідом з українцями.

Але, мабуть, найкращий урок відбудови Варшави сформулював польський письменник Леопольд Тирманд.

Описуючи пил, в якому жила столиця у перші повоєнні роки, він сказав, “один із філософів підрахував, що тоді варшавʼяни вдихали чотири цеглини на рік… Треба дуже любити своє місто, щоб відбудувати його ціною власного дихання”.

Автори: Вікторія Приседська, Ілона Громлюк

Редактор: Марта Шокало

Дизайн: Ангеліна Корба

Ілюстрації: BBC, Getty Images, Reuters, Wikipedia, Музей Варшави

Джерела:

https://www.bbc.com/ukrainian/extra/KmycUYQhqz/How-warsaw-was-rebuilt

https://vpolshchi.pl/misto-yake-znaye-yak-bolit-istoriya-vidbudovi-varsh-6949559584713312a