Юрій Вороний на скрижалях історії
українського козацтва й медицини
Юрій Вороний – видатний український хірург, професор, вчений, який працював над проблемою пригоєння тканин та органів і 3 квітня 1933 року в Харкові, в клініці Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії та переливання крові уперше в Світі пересадив хворому нирку, взяту від трупа.
Вчений довів можливість у клінічних умовах пересаджувати не тільки шматочки тканин, а цілі органи живій людині, спростувавши теорію про так звану трупну отруту. З Юрія Вороного почався новий етап у розвитку світової клінічної трансплантології.
Юрію Вороному належить подвійний пріоритет – першої клінічної пересадки нирки та першого використання в клініці трансплантації кадаверної нирки. Цей пріоритет був уперше визнаний на Всесвітньому конґресі трансплантологів у 1966 році, уже після того, як Крістіан Бернард пересадив серце.
Юрій Вороний маловідомий в Україні, бо довго зазнавав переслідувань, доносів, терору, заборон оперувати за участь у бою під Крутами та за перебування на окупованій території.
Юрій Георгійович Вороний (за метрикою Георгій Георгійович) народився 22 серпня 1895 р. в містечку Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинський р-н Чернігівської обл.) у родині професора математики Варшавського університету Георгія Феодосійовича Вороного. Георгій Вороний – всесвітньо відомий учений, що разом з німецьким математиком Германом Мінковським заклав основи нової науки – геометрії чисел. Побудовані вченим математичні об’єкти, названі «діаграмами Вороного», широко використовуються в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема, в комп’ютерній графіці, геометричному моделюванні, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, конструюванні роботів, побудові географічних інформаційних систем, картографії, мікробіології, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, кристалографії, медицині, археології, антропології тощо.
Династія Вороних походить з давнього й знатного козацького роду.
Подаємо запис розповідей онуки Юрія Вороного – лінгвістки Марини Анатоліївни Вороної-Косенко та дослідника роду Вороних – культурософа Олександра Андрійовича Шокала.
Історія козацького роду Вороних
Клятва Гіппократа була для Юрія Вороного не завченими словами, а покликом душі й головним життєвим орієнтиром, основою якого була родова пам’ять.
Саме цю пам’ять дбайливо берегли в роду Вороних. Від батька до сина передавалась легенда про найдавнішого предка – козака Вакулу, отамана Ніжинського полку – найбільшої державної військово-адміністративної твердині золотої доби Гетьманщини.
Територія Ніжинського полку була більша за Францію й простягалася на теренах трьох сучасних держав – від Гомеля до Брянська й Смоленська, від Сум до Курська й Воронежа. Цілком справедливо український історик Володимир Кривошея назвав Ніжинський козацький полк «полком-гігантом».
З моменту створення Ніжинський козацький полк мав статус прикордонної території. Ніжинський замок був центральним оборонним форпостом Північного Лівобережжя, тож «той хто володіє Ніжином – має ключі до Сіверщини та Лівобережної України».
Стяг Ніжинського полку
Оборона кордону від польських, московських, литовських військ, Кримські походи та Північна війна вписали героїчні сторінки в історію українського козацтва. Продовжуючи справу нашого державотворення, було б доцільним встановити у м. Ніжині пам’ятник безіменному Ніжинському Козакові.
Саме в таких обставинах міцніла й гартувалась династія козаків Вороних. Аж поки російська самодержиця Катерина ІІ не виголосила ультиматум про скасування Січі, після якого частина козаків перебралася на Задунайську Січ, а саме на острів св. Георгія (сучасна Румунія).
За дивним містичним збігом, острів носив назву покровителя козаків, який до того ж представлений на прапорі й гербі Ніжинського полку.
Заради збереження родової пам’яті в родині Вороних ім’я Георгій передавалося від батька до сина. Дотепер нащадки продовжують називати дітей цим іменем.
Після перебування на острові св. Георгія, під час російсько-турецької війни 1828–1829 років, козаки під проводом останнього отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого прийняли умови царського уряду та сформували Азовське козацьке військо з поселенням на узбережжі Азовського моря.
Опинився в тому війську також нащадок козаків Вороних, відомий уже з документальних джерел – Яків Тарасович Вороний, ротмістр (осавул) драгунського полку.
Заприязнившися з лікарем Біловодського кінного заводу Григорієм Могилянським, Яків Вороний закохався в його сестру Уляну й одружився з нею. Вже з дітьми родина повернулась на предківську землю в Лубни, де Могилянські жили ще від часу їхньої прародительки Реґіни Могилянки – доньки Молдавського господаря Єремії Могили, дядька митрополита Петра Могили.
Реґіна Могилянка
Ще одна загадкова деталь – лікар кінного заводу Григорій Кирилович Могилянський, отримуючи дворянство, зобразив на своєму гербі вороного коня, лікарську рослину вербаскум та девіз «Шляхом науки». Ніби підкреслюючи дружбу двох славетних родів та заохочуючи нові покоління до знань, відваги й лікарських винаходів.
Герб роду Могилянських
Сталося майже, як і гадалося. Син Якова Вороного Феодосій, навчаючись у Полтавській гімназії, проводив літні канікули в родовому гнізді, в мальовничому козацькому хуторі Заріг, біля Оржиці, що його заснували козаки-запорожці.
Звідси й розгадка, чому саме цей хутір так приваблював діячів української культури. Тут жив і працював український етнограф, фольклорист, письменник і педагог Матвій Терентійович Симонов, більше відомий за псевдонімом Матвій Номис – укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших фольклорних зібрань «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864). Матвій Симонов був старший за Феодосія Вороного, і коли вони зустрічалися влітку в Зарозі, Матвій уже навчався в Київському університеті св. Володимира на історико-філологічному факультеті (закінчив у 1848) та був знайомий з Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, переймався українськими ідеалами. Певно, його захоплюючі розповіді й спонукали Феодосія піти тим же шляхом. Закінчивши з золотою медаллю Полтавську гімназію, він вступив у 1857 до Київського університету теж на історико-філологічний факультет.
Улітку 1853 значну частину землі Матвія Симонова в хуторі Заріг придбав великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч Пантелеймон Куліш і збудував хату. Сюди П. Куліш приїздив щоліта з дружиною Олександрою Білозерською-Куліш (відома як письменниця Ганна Барвінок).
Натхненний ідеями відродження всього українського, Феодосій Вороний організовує гуртки української молоді (на противагу пропольським та проросійським гурткам), а також стає одним з ініціаторів відкриття недільних шкіл для робітничої молоді, де викладання велося також і українською мовою. Зокрема, він був активним організатором роботи Києво-Подільської недільної школи.
Тарас Шевченко палко підтримав ініціативу Феодосія Вороного з освіти народу під час їхньої зустрічі в Києві 1859 року. В 1861 поет укладає й видає власним коштом «Букварь южнорусскій» для початкового навчання грамоти дорослих українців рідною мовою в безплатних недільних школах та передає школам 50 примірників «Кобзаря».
У заснуванні недільних шкіл вражає той факт, що першими на заклик безплатного викладання відгукнулися діти калузьких купців – брати й особливо сестри Личкові: Марія, Софія, Єлизавета й Клеопатра. Вони були дітьми купця 2-ї гільдії, спадкового почесного громадянина Києва Михайла Никифоровича Личкова, брата купця 1-ї гільдії, гласного Київської міської думи й Київського міського голови (1853–1854) Семена Никифоровича Личкова. Клеопатра працювала викладачкою в Київській жіночій гімназії на Подолі й безплатно викладала в Подільській жіночій недільній школі.
Зачарований просвітницьким ентузіазмом і вродою дівчат, Феодосій звертає особливу увагу на Клеопатру, яка стала йому дружиною, народила й виховала синів: Михайла – видатного агронома й помолога та Георгія – великого математика, а також виховала його сина й свого онука Юрія – видатного хірурга.
Історія калузьких Личкових – почесних громадян Києва
У зв’язку з Личковими напрошується історичний відступ про Калугу, яка в княжі часи була найвіддаленішим містом Чернігівського князівства. Навіть якщо поглянути на нинішнє фото Калуги, видно, як вона схожа на історичний Київ, наче його зменшена копія: зелені пагорби на березі річки й гарні будинки на пагорбах. Переселенцям з Києва річка здавалася надто малою, у порівнянні з широким Дніпром, тому вони лагідно назвали її Калюжкою, Калужкою, а місто, яке збудували на берегах – Калуга. Археологи знайшли тут безліч залізних виробів з клеймами київських майстрів того часу, а також величезні дворучні мечі, наче від воїнів-велетнів.
Отож, відновивши сили й ресурси, протягом кількох сотень літ, наприкінці ХVІІІ століття три родини калузьких купців (Личкові, Дегтярьові та Єлисеєві) задумали повернутись на землю предків, до Києва. Дорога, якою вони повертались додому, називалася, як і раніше (до речі, як і тепер), Київським шляхом.
Семенів та Михайлів батько Никифор Іванович Личков, був купцем 3-ї гільдії, переселився з Калуги до Києва разом зі старшим братом Олексієм та заснував тут власну торгівлю. У Київ калузькі купці приїхали, аби вкласти власні зароблені кошти у розбудову міста, а не для того, щоб набити собі кишені його грабунком, як роблять нинішні олігархи.
Личкові, Дегтярьові та Єлисеєві стали відомими київськими меценатами, вкладали кошти у будівництво Університету св. Володимира й інших навчальних закладів. А також долучалися до розбудови Олександрівської лікарні, яка й досі є головною міською лікарнею Києва. Калузькі купці мали спадкове почесне громадянство Києва.
«Вороні були совісні й трудолюбиві люди»
Просвітницькі ініціативи й ентузіазм патріотичної київської молоді зупинив російський імперський уряд, який у 1862 спершу скасував недільні школи, а через рік «Валуєвським циркуляром» заборонив навчання українською мовою навіть у початковій школі. Так імперська влада своєю репресивною політикою перервала благородну місію Феодосія Вороного на ниві народної освіти.
У 1863 Феодосій отримав призначення в Немирівську чоловічу гімназію на вчительську посаду. Після конфлікту з польськими студентами, які намагалися втягнути молодого викладача у своє таємне товариство, а після відмови мало не вбили його, Феодосія Вороного переводять до Ніжинського юридичного ліцею, де він працював на посаді професора протягом 1864–1872. Потім Феодосій Якович працював на директорських посадах у чоловічих гімназіях Кишиніва й Бердянська, де виявляв особливу турботу про учнів, зокрема, про дітей з бідних родин.
Нарешті в 1881 Феодосій Вороний повернувся на батьківщину та очолив Прилуцьку чоловічу гімназію, де працював директором до 1887.
У цій же гімназії навчався його син Георгій – майбутній геніальний математик, професор Варшавського університету, декан механічного факультету Варшавського політехнічного інституту, член-кореспондент Петербурзької Академії наук.
Георгій Феодосійович Вороний
Вийшовши на пенсію, Феодосій Якович остаточно оселився з родиною в родовій садибі в Журавці, де збудував за власні кошти чотирикласну школу, заснував народну бібліотеку й зайнявся освітою селянських дітей.
Феодосій Якович Вороний з дружиною Клеопатрою Михайлівною, дітьми й онуками в Журавці
Феодосій Вороний разом зі старшим сином Михайлом, агрономом, заклав основи сортового садівництва, вирощування й промислової переробки м’яти. Стараннями Вороних у Журавці в 1885 було збудовано один з перших у Російській імперії заводів з переробки лікарських трав, зокрема з виробництва м’ятної й лепехової олії (працював ще донедавна). Михайлів син Андрій – геолог, відкрив на території Журавки пізньопалеолітичне поселення, вік якого понад 12 тисячоліть. Андрій Вороний загинув на засланні.
Журавка й сусідні села були осідками знатних козацьких родів: Могилянських, Лукомських, Крицьких. Менший син Феодосія Вороного Георгій одружився з донькою Митрофана Крицького з сусідніх Богданів Ольгою – чуйною за вдачею дівчиною, яка надавала медичну допомогу селянам Журавки, набуваючи досвіду в лікарів Могилянських. Ольга народила шестеро дітей – двох синів і чотирьох дочок.
Георгій Феодосійович Вороний з дружиною Ольгою Митрофанівною й дітьми –
Тетяною, Олександрою, Юрієм, Олександром у Журавці
Старший їхній син Олександр – лікар-новатор і санскритолог, винайшов спосіб лікування раку (1938), загинув на засланні в Комі. Менший син Юрій – учасник бою під Крутами, хірург, перший у світі зробив пересадку нирки (1933).
Вороні Юрій (ліворуч) та Олександр (праворуч) зі своїми родинам й родичами
Фактично, вся родина Вороних зазнала репресій і поневірянь… Донька Марія Ворона-Василенко, відбувши десятирічне ув’язнення й заслання на Сахаліні, згадувала перед смертю (1984): «Мій дід, батько, його брати й діти – вони були справжні, бо нас у родині вчили ніколи не думати про багатство, – та багатими ми ніколи й не були, – і навіть не про свою славу, а тільки про славу України».
Старожили Журавки вдячно згадували Вороних за їхню турботу про селян: «Вороні були совісні й трудолюбиві люди».
Ось у такій родовій атмосфері поваги до людей та співчуття до їх негараздів і виховувався майбутній лікар і гуманіст Юрій Вороний.
Подвижництво Юрія Вороного
Юрій Вороний почав навчатися у Варшаві, а після передчасної смерті батька (1908, на 41 році життя) продовжив навчання в Прилуцькій чоловічій гімназії за допомогою діда – Феодосія Яковича, колишнього директора цієї гімназії. Закінчивши гімназію в 1913, одразу вступив на медичний факультет Київського Імператорського університету св. Володимира. Вибір Юрієм професії хірурга значною мірою зумовлений смертю батька від жовчно-кам’яної хвороби та неспроможністю тодішньої медицини врятувати його.
Юрій Вороний – студент Київського університету. 1914
(Під студентською формою видно вишиту сорочку; Юрій від самого малечку носив вишиванку, вдягаючи її навіть під військову форму)
Під час Першої світової війни Юрій Вороний записався добровольцем у 3-й передовий «питательно-перевязочный отряд Юго-западного Киевского областного земского комитета помощи больным и раненым воинам на войне» і служив там з 20 серпня 1915 до 19 квітня 1916.
Фронтове посвідчення студента-медика Юрія Вороного (засвідчене 30.12.1915)
У 1917–1918 Юрій – учасник військових змагань за незалежність України, брав участь у бою під Крутами, про що згодом йому не раз нагадували більшовицькі каральні органи.
У 1919 Прилуцький повітовий комісаріат з військових справ звільнив Юрія Вороного од військової служби як студента, шо вступив на навчання до 1 вересня 1918 року. Він повернувся до навчання, і в 1921 Наукова Рада Київської державної медичної академії затвердила Вороного Юрія Юрійовича у званні лікаря. Саме тоді Вороний змінив метричне ім’я Георгій Георгійович на Юрій Юрійович (іноді називав себе Юрком Юрковичем).
Після Другої світової війни Юрія Вороного звинувачували, що він залишився на окупованій німцями території. Знайшла в дідусевих рукописах, де він детально описує, як йому навмисне не давали евакуаційних документів, щоб сісти на поїзд і виїхати з інститутом у тил. Він тоді працював завідувачем кафедри хірургії Харківського стоматологічного інституту. Тягнули час і змушували приходити завтра й післязавтра… Коли німці зайняли місто, розстріляли багато лікарів, разом з пацієнтами. Виникла думка, чи не тому його й залишили? У місті почався голод, і родина Вороних вибралась із Харкова, щоб вижити. Так вони опинилися у прифронтовій Новій Водолазі, де дідусь став працювати завідувачем хірургічного відділення Нововодолазької районної лікарні. Коли радянська кавалерійська дивізія здійснювала рейд по тилах німецьких військ і зайняла Нову Водолагу, в лікарні залишили кілька десятків поранених бійців і офіцерів. А наступного дня місто знову захопили німці. Ю. Вороний і весь персонал лікарні оперували, перев’язували поранених і вберегли їх від розстрілу. Коли німці відступали, то заарештували й вивезли з Нової Водолаги Ю. Вороного й ще одного лікаря. Дідусь був у полоні при німецькому госпіталі, виконував роботу вантажника й санітара разом з іншими полоненими. У грудні 1943, коли німецький госпіталь опинився в Житомирі, Вороному й ще одному полоненому вдалося втекти з міста й вийти в розташування радянських військ. Тож Юрій Вороний був не залишенцем, а заручником.
Після побачених жахів, поразки та розчарувань, не зневірився й не виїхав за кордон, а продовжив навчання й професійне становлення в Україні, впевнений, що лише так, власною працею і вдосконаленням, можна наблизити час перемін.
Хоч ці омріяні переміни для нас не настали ще й досі… Головне, аби ряд подвижників, вірних клятві, не перервався, а спомини про них надихали сучасників.
Аби не зневіритись, треба мати міцну основу, а це – наша пам’ять про знаменні часи рідного краю, славних предків та гордість за них.
Коли дідусь помер від інфаркту, мені був лише місяць, і я, на жаль, не пам’ятаю свого дідуся. Про нього мені розповідала моя бабуся Віра Нечаївська, яка в 1917 (їй тоді було 22 роки) очолювала громадську організацію – Українську жіночу спілку й від неї була обрана до Української Центральної Ради, а тепер присвятила себе вихованню онучки, аби потамувати біль од ранньої втрати чоловіка, друга й однодумця, з яким вона пройшла найважчі й найщасливіші роки життя. Бабуся Віра народилася 20 вересня 1895 року в Умані, в родині судового управителя, почесного громадянина міста Йосипа Нечаївського, який був нащадком Матвія Нечая, наказного полковника Уманського полку за Хмельниччини. Закінчення -ський додали до родового прізвища примусово під час перепису населення за польської експансії.
Віра Нечаївська
Представники роду Вороних: нижній ряд, сидять: Марія Ворона-Василенко з сином Олесем, Віра Нечаївська-Ворона з донькою Галиною і сином В’ячеславом; верхній ряд, стоять: Маріїн чоловік Василь Василенко, Юрій Вороний, Маріїна донька Наталія. Біла Церква, 1936 р.
Збереглась фотографія, де дідусь і бабуся сидять на балконі нашої квартири на Хрещатику, й дивляться на будинок колишньої Думи, де вони вперше зустрілися й познайомились.
Віра Йосипівна і Юрій Георгійович Вороні. 1950-і роки
Юрій побачив тоді Віру під жовто-блакитним прапором, що майорів над вікном, з якого вона закликала людей іти на фронт і захищати молоду Українську державу. Юрій закохався з першого погляду й пішов добровольцем у військо, з яким брав участь у битві під Крутами. Найближчий його товариш, 15-літній Андрій Соколовський, загинув там і похований біля Аскольдової могили, куди ми часто ходили з мамою, Галиною Юріївною, вшанувати його пам’ять. А дідусь усе життя допомагав батькам того хлопця, які жили у Харкові.
Юрій Вороний допомагав своїм пацієнтам під час операцій переливанням власної крові, першої універсальної групи.
Навіть якби Юрій Вороний не склав професійної клятви медика, головні її постулати і так були в його серці й свідомості. Й керувався він ними як у професії, так і в житті.
Юрій Георгійович Вороний. 1930-і роки
Коли мій дідусь здійснив першу в Світі пересадку нирки від загиблого в автомобільній катастрофі чоловіка тяжко отруєній сулемою жінці, й нирка почала функціонувати, але жінка померла, дідусь описав процес реґенерації й причину смерті. У своїй статті за 1934 рік він описав, що отруєння сулемою спричинило блокаду автоімунної системи, яка відторгала чужий орган, і що треба знайти дозу хімікату, який у подальшому не отруїть сам організм, а дозволить органу плавно приживлюватись, очищаючись повільно від шкідливої хімії, шляхом промивання та переливання крові. Ось у чому суть винаходу Юрія Вороного, а не в самій пересадці, чи використанні чужого органу.
Ще мені пригадалася дідусева моральна позиція в його статтях з трансплантації: не можна брати в живої людини орган для пересадки заради проблематичного спасіння хворого. Видатний хірург вважав злочином свідомо заподіювати інвалідність здоровій людині, вирізуючи в неї потрібний для пересадки орган. Цей моральний принцип Ю. Вороного набуває особливої актуальності нині, коли поширюється торгівля людськими органами. Згідно з високими моральними принципами Юрія Вороного, трансплантація – не панацея: у сучасних людей пропала мораль, і її не повернеш ніякою пересадкою.
Цінність лікарського й життєвого досвіду Ю. Вороного не лише в тому, що він уперше зробив трансплантацію нирки, а що був прекрасною людиною і справжнім лікарем – добрим, чуйним, безвідмовним.
А ще завдяки родовій пам’яті й підтримці родини Юрій Вороний досяг значних успіхів у медицині. Навіть свої наукові дослідження він присвячував дружині й дітям. Про що свідчить його власноручний напис-присвята до своєї статті в медичному журналі: «Любій дружині й дітям. Оці сторінки – наслідок праці 3-х років й ознака перемоги. Чим більше зроблено, тим ширше треба розгортати працю».
Родовий дух Вороних
Родовий дух Вороних передався од батька дітям, які стали гідними продовжувачами родинної традиції. Донька Галина Ворона – лікар, організатор охорони здоров’я вищої категорії. Син В’ячеслав Вороний – інженер, полковник військ зв’язку, має винаходи в галузі телекомунікації.
Юрій Вороний з дружиною Вірою й сином Славою
Юрій Вороний з дружиною Вірою та дітьми – Галиною і В’ячеславом
Галина і В’ячеслав Вороні
Здобуткам, перемогою в будь-чому маємо завдячувати родині, бо саме родина надихає на пошуки й старання, знімає втому й додає сил.
Якщо ж говорити загалом про всіх родичів роду Вороних, то це були дуже рідкісні, непересічні особистості. Кожен чимось своїм прекрасний і оригінальний, але всі однаково людяні й чесні. Навіть зовні Вороні вирізнялися рідкісними аристократичними рисами, чим подібні до індусів чи до адигів-черкесів, з якими мають давню індо-орійську спорідненість українські козаки. Дідусь був дуже схожий на індійського художника Раві Варму. В. О. Сологуб, граф з давнього українсько-литовського роду, мемуарист, прозаїк, драматург, послідовник натуральної школи М. В. Гоголя, у 1856 році так проникливо охарактеризував черкесів: «Черкеси, перші аристократи у світі; тип їхній дивовижний».
А ще, будучи родовитими козаками, Вороні надзвичайно шанували коней. Мій дідусь Юрій, у дитинстві так любив коней, що завжди вітався з ними, знімаючи кашкета. А коли вже студентом брав участь у політичному страйку, кінь, на якому сидів жандарм, розганяючи учасників страйку нагайкою, зупинився перед дідусем, що впав від удару, і не затоптав його, а обережно переступив.
Марина Ворона-Косенко в Черкесії
Родина успішно складається й розвивається лише тоді, коли береже свою Природу, пам’ять Роду й родові традиції.
Бо Рід – це природно-духовна сила, яка формує людину. Нуртуюча в жилах кров, моральні якості предків, набуті ними й передані нам у дар. Цей дар можна розвинути або занедбати.
Богів нав’язують нам зовнішні сили – завойовники, владарі, кожен у своїх інтересах і заради власної вигоди.
А Рід це внутрішня сила, яка живе у генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не віддамо.
Отоді, козацькому роду не буде переводу.
Марина Ворона-Косенко та Олександер Шокало
22.08.2020
Фото з архіву Г. Ю. Вороної та М. А. Вороної-Косенко
