Український рід Симиренків
2020–2021 роки – ювілейні для представників п’яти поколінь славетного українського роду Симиренків. Рід Симиренків нарощував національний капітал та розгорнув доброчинну діяльність для культурно-освітнього й соціально-господарського розвитку рідного народу.
Відомості про перших представників роду Симиренків – Федора і Василя записано в Козацькому реєстрі 1649 р. За родинним переказом, Симиренки походять з козацького роду Семиренких, тобто Семируких, від старовинного слова ренка – рука. Надалі прізвище звучатиме як Симеренко, Семеренко і Симиренко.
Походження роду Симиренків, за родовою легендою, простежується від останнього вільного запорозького козака Андрія, який народився не пізніше 1744 року. За участь у козацьких повстаннях та відмову присягнути імператриці Катерині ІІ його позбавили помістя, козацьких вольностей і привілеїв. Дружину разом з дітьми записали в кріпаки, а доля самого Андрія невідома.
Перші документальні відомості про рід Симиренків містяться у «Ревізькому реєстрі» за 1811 р. Відомо, що Степан Андрійович (1765 р. н.) та діти Хома (1787 р. н.), Федір (1790 р. н.), Авксентій (1792 р. н.) належали до кріпаків графині Олександри Браницької містечка Городище Черкаського повіту Київської губернії. Степан Андрійович Симиренко народився на Платоновому хуторі, який знаходився між Млієвом і Городищем. Був одружений з Василиною Марчевською. В них народилося восьмеро дітей: Хома, Федір, Авксентій, Микита, Олександра, Меланія, Хотина, Параска. Окрім Федора, доля інших дітей невідома.
Степан Андрійович не змирився з долею кріпака й подався чумакувати. Заробивши грошей, Степан Симиренко викупив родину з кріпацтва.
Його син, Федір Степанович Симиренко, одружився з Анастасією Михайлівною Яхненко – донькою колишнього кріпака з роду смілянських козаків Яхнів. Михайло Яхненко, заробивши грошей на чинбарстві й шевстві, також викупив з кріпацтва свою родину. У шлюбі Федора Степановича й Анастасії Михайлівни народилося 22 дітей, з яких 4 пари були двійнятами. Однак до повноліття дожило тільки восьмеро, серед яких Платон (1820–1863) і Василь (1835–1915).
Федір Степанович, у спілці зі своїм тестем і його синами Степаном, Кіндратом, Терентієм Яхненками орендують, а згодом і будують млини на р. Вільшанка біля рідного Платонового хутора поряд із селом Мліїв. Між 1815–1820 рр. вони засновують торгово-промислову фірму «Брати Яхненки й Симиренко». Брати Яхненки й Симиренко за позичені гроші взяли в оренду два млини у Смілі, вдало торгували борошном, зерном і полотном. Федір Симиренко й Степан Яхненко як грамотні люди, вели діловодство й бухгалтерію. Кіндрат і Терентій Яхненки, які читати й писати не вміли, займалися практичними справами. Поступово з’явилися успіх і прибутки, відкрили шість магазинів в Одесі, склади в Миколаєві й Севастополі. Яхненки й Симиренки стали купцями першої гільдії.
Федір Симиренко послав своїх синів Платона й Василя вивчати технологію цукрового виробництва в Паризькому політехнічному інституті.
Цукровий завод у Городищі, заснований 1848 року, був найбільшим у Європі й щорічно давав прибуток у 50–150 тис. руб. На будівництво та обладнання пішло 400 тис. руб. Виробництво було повністю оснащене передовою західноєвропейською технікою і реалізовувалося на парових двигунах – уперше на той час у імперії.
Симиренки побудували невелику корабельню, де зібрали перші пароплави з металу – «Українець» і «Святослав», які ходили по Дніпру.Так українські підприємці Яхненки, Симиренки й Терещенки започаткували цукрову промисловість і стали нарощувати національний капітал та розгорнули доброчинну діяльність для культурно-освітнього й соціально-господарського розвитку Українського народу.
На жаль, підприємство почало занепадати певною мірою через смерть засновників, а головним чином через конкурентів-інородців, які шахрайством довели успішну фірму «Брати Яхненки й Симиренко» до банкрутства. Спочатку таємним способом зникли розрахункові книжки фірми та опинилися в руках у конкурентів; а ті розпустили чутки, що фірма має багато боргів, і кредитори почали панікувати. Хоч насправді сума активів підприємства перевищувала суму боргів у півтора рази. У 1876 р. збанкрутував банк Вайнштейна, який давав позики під майбутній урожай буряків та виробництво цукру, що спричинило заборгованість фірми. Управління підприємством перейшло до «адміністрації», яка зайнялася виплатою позик і повела справу до повного розпродажу. Менший син Федора Симиренка Василь старався реорганізувати родинне підприємства в акціонерне товариство, однак не знайшов підтримки. Підприємство припинило існування в 1887 р., а через два роки виробничі споруди придбали поміщики Балашови. Цегляні будівлі промислового містечка здали в оренду під казарми артилерійській бригаді, будиночки службовців прибрали до рук сторонні особи, а заводське устаткування перепродали. Невдовзі всі споруди розібрали на цеглу, яка була такою міцною, що сусідні поміщики та євреї скуповували для будівництва. Скоро від великого заводського містечка не лишилося й сліду…
Тільки село Мліїв біля Городища стало центром садівництва завдяки знаменитому помологічному розсаднику, заснованому онуком Федора Симиренка по старшому синові Платону – Левком Симиренком.
Федір Степанович Симиренко (1790–1867) – засновник роду Симиренків та один з фундаторів і керівників торгово-промислової фірми «Брати Яхненки й Симиренко», яка постала на початку 20-х років XIX століття. Фірма «Брати Яхненки й Симиренко» в голодному 1830-му році врятувала від голодної смерті понад 10 тисяч мешканців Черкащини. За вагомий внесок в економічну розбудову Одеси та Півдня України на початку 30‑х років XIX ст. Федір Степанович отримав звання почесного спадкового громадянина Російської імперії.
Народився Федір Симиренко у квітні 1790 року в містечку Городище Черкаського повіту Київської губернії. У 2020 виповнилося 230 років від народження.
Платон Федорович Симиренко (1820–1863), старший син Федора Симиренка – видатний підприємець, багатолітній керівник фірми, її технічний та економічний ідеолог. Закінчив Паризький політехнічний інститут з дипломом інженера-технолога цукрового виробництва. Усі цукрові заводи фірми «Брати Яхненки–Симеренки», завдячуючи його кваліфікованому керівництву виявилися успішними й високоприбутковими. На території Симиренкових заводів були збудовані котеджі для спеціалістів і цивілізовані гуртожитки для робітників; діяли амбулаторія, їдальня, крамниці, церква. При заводах діяли школа й технічне училище. Підприємець фінансував видання останнього прижиттєвого «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860 р., мав намір видавати разом з ним підручники для україномовних шкіл. Платон Симиренко – один із засновників раціонального садівництва в Україні. У своїх садах у Млієві на Черкащині плекав нові, вдосконалені сорти плодових дерев. Його сади стали розсадником, який і досі постачає саджанці для України та стали базою наукової діяльності його сина Левка й онука Володимира. На честь Платона Симиренка його син Левко назвав зимовий сорт яблука «Ренет Зелений П. Ф. Симиренка», широковідомий як «Ренет Симиренка».
Платон Симиренко народився 20 грудня 1820 року в родовій садибі Платонів хутір поблизу села Мліїв Черкаського повіту Київської губернії. У 2020 виповнюється 200 років від народження.
Василь Федорович Симиренко (1835–1915), молодший син Федора Симиренка – визначний підприємець, громадський діяч і меценат української культури. Успішно продовжив родинну справу: в умовах економічної кризи, переслідувань чорносотенних організацій за українофільство зумів оптимізувати діяльність цукропереробних заводів. А з величезного прибутку Сидорівського заводу Василь Федорович щорічно виділяв 10 % на підтримку української культури. Запровадив спеціальний фонд підтримки українських науковців, художників, письменників, діячів культури, стипендіатами якого були М. Драгоманов, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Чубинський, М. Грушевський та ін. Надавав фінансову допомогу губернським відділенням «Просвіти» й Науковому товариству імені Шевченка у Львові.
Василь Симиренко народився 7 березня 1835 року в родовій садибі Платонів хутір поблизу села Мліїв Черкаського повіту Київської губернії. У 2020 виповнилося 185 років від народження.
Левко Платонович Симиренко (1855–1920), старший син Платона Симиренка – всесвітньовідомий український вчений-садівник, помолог, фундатор української наукової школи садівництва і розсадництва. Як активний діяч народницького руху за приналежність до антиурядової революційної організації був заарештований у 1879 р. й висланий на 8 років до Східного Сибіру. У 1887 р. після повернення з заслання Левко Симиренко заснував власний помологічний розсадник, що став відомим в усьому науковому Світі. У 1880 р. він описав і ввів у каталог зимовий сорт яблуні домашньої з батьківського саду в Платоновому хуторі. Восени 1887 р. Левко Симиренко бере участь у Харківській сільськогосподарській виставці, на якій демонструє яблука цього сорту під назвою «Ренет Зелений П. Ф. Симиренка». Цю назву сорту Левко Платонович збереже в усіх своїх подальших помологічних працях і «Генеральному каталозі Помологічного розсадника Л. П. Симиренка». На Всеросійській селекційній виставці 1890 р. Левко Симиренко отримав найвищу премію й став офіційним «королем садівництва» Російської імперії. Загинув од рук більшовиків 6 січня 1920 р. в Млієві, а 1919 р. в Києві більшовики знищили двох його менших братів – Миколу й Олексія.
Левко Симиренко народився 6 лютого 1855 року в родовій садибі Платонів хутір поблизу села Мліїв Черкаського повіту Київської губернії. У 2020 виповнилося 165 років від народження.
Володимир Левкович Симиренко (1891–1938), продовжувач батькової справи – видатний український учений-садівник, помолог, організатора відомої у Світі Мліївської станції садівництва та Всесоюзного науково-дослідного інституту плодового і ягідного господарства у Китаєві під Києвом (під керівництвом інституту діяла мережа зональних дослідних станцій і опорних пунктів у різних районах СРСР, сприятливих для розвитку плодівництва). Створена ним та його батьком унікальна українська науково-садівнича школа упродовж ХІХ–ХХ ст. посідала провідне місце у Світі. Науковий доробок В. Симиренка складає понад 200 друкованих аркушів різноманітних наукових статей та монографій: «Садовий розсадник» (1929), «Плодові асортименти України» (1930), «Часткове плодове сортознавство» (передано до друку 1932). У 1933 р. всесвітньовідомий учений-садівник став жертвою сталінсько-мічурінського терору, пройшов через чекістські катівні й 1938 р. похований у загальній могилі під Курськом.
Володимир Симиренко народився 29 грудня 1891 року в родовій садибі Платонів хутір поблизу села Мліїв Черкаського повіту Київської губернії. У 2021 виповниться 130 років від народження.
Олексій (Олекса) Володимирович Симиренко (1931–1979), син Володимира Симиренка – видатний українсько-американський вчений-соціолог, фундатор новітньої наукової соціології, професор соціології в Невадському Каліфорнійському, Пенсільванському державному університетах. Його дослідження в галузі теорії суспільних наук розглядають проблеми суспільної структури, етнічних та національних громад, стан суспільної науки в СРСР та УРСР,
Олексій Симиренко народився 6 вересня 1931 року в Києві. У 1943 разом з матір’ю й старшою сестрою Тетяною виїхав до Чехословаччини, потім до Бельгії, а далі до США. У вересні 2021 виповниться 90 років від народження.
Тетяна Володимирівна Симиренко-Торп (1926–2001), дочка Володимира Симиренка – відома українсько-канадська громадська діячка, берегиня Симиренківського роду й велика патріотка України. Тетяна Володимирівна приїхала у родинний Мліїв одразу після проголошення незалежності України. Згодом вона опише той приїзд у статті про свій рід: «Я блукаю рідною садибою й шукаю віху, за якою можна було б встановити, де що було»; знайшла «убогі рештки колишньої краси» великої дендрологічної колекції, клуб у старій церкві й пустирище на місці родинного кладовища. Її зусиллями повернуто із забуття пам’ять про репресований більшовицьким тоталітарним режимом славетний український рід Симиренків. Вона передала до архівів та музеїв України унікальні матеріали й документи, пов’язані з родиною Симиренків, зокрема, передала деякі батькові й дідові речі до столичного музею історії України.
Тетяна Симиренко народилася 1926 року в Києві, хоч з батькової волі місцем народження записали родинний Мліїв. У травні 2021 виповниться 95 років від народження.
Ще у 2019 р. діячі української культури й науки, симеренкознавці звернулися до Президента, Уряду, Верховної Ради України з ініціативою відзначити на державному рівні упродовж 2020–2021 років ювілейні дати представників п’яти поколінь славетного українського роду Симиренків та ініціювали створення Національного історико-культурного заповідника роду Симиренків.
Оголошення в Україні 2020 й 2021 роками роду Симиренків стане не лише гідним виявом пошанування пам’яті славетного українського роду вдячними нащадками, а й могутнім поштовхом утвердження самосвідомості українців у своїй національній ідентифікації, підтвердження вкладу представників українського народу в загальносвітові культурні процеси.
Але нинішні владоможці, як і попередні, лишилися байдужі до важливої суспільної ініціативи.
Олександер ШОКАЛО,
культурософ
Петро Вольвач,
доктор філософії в галузі біології, академік Української академії екологічних наук, учений-садівник, агроеколог
Діяльність визначних представників
родини Симиренків
У розвідці досліджується життєпис та діяльність відомих представників з родини українських підприємців Симиренків. Проаналізовано їх внесок у розвиток сільськогосподарського виробництва на теренах України, започаткування нових напрямів у агротехнологіях, зокрема, садівництві. Висвітлюється меценатська діяльність представників родини (підтримка українських видань, театральних та хорових колективів), їх внесок у гуманітарний та науковий розвиток країни.
П.Вольвач. Діяльність визначних представників родини Симиренків
Из крепостных в олигархи. История бизнес-империи братьев Яхненко и Симиренко в царской России
Фирма “Братья Яхненко и Симиренко” стояла у истоков сахарной промышленности в Российской империи и в середине ХІХ века приносила гигантские прибыли. Фокус рассказывает, как самородки из малограмотных украинских крестьян в эпоху крепостничества построили настоящую бизнес-империю и почему она потерпела крах
Из грязи в князи
Поучительный опыт фирмы “Братья Яхненко и Симиренко” давно интересовал историков. К счастью, для ознакомления с ним имеется ценный источник. Осведомленный судебный чиновник Павел Клебановский задался целью разузнать как можно больше о деятельности фирмы в разные периоды, а в 1896 году опубликовал собранные сведения в журнале «Киевская старина».
Известно, что основатели фирмы происходили из социальных низов нынешней Черкасчины. Среди родоначальников были Михаил Яхненко, крепостной графа Самойлова, и Степан Симиренко (Семеренко), крепостной князя Воронцова. Яхненко успешно занимался кожевенным и сапожным ремеслом, так что сумел собрать деньги, чтобы выкупить из неволи себя, жену, троих сыновей и двух дочерей. Одна из дочерей, Анастасия, вышла замуж за сына Степана Симиренко — Федора, также выкупленного своим отцом. Сведения о датах рождения членов семьи разноречивы. По одной из версий, Кондрат Яхненко (средний сын Михаила) и Фёдор Симиренко родились в 1790 году, то есть 230 лет назад.
Обретя свободу ещё в 1810-е годы, семья занялась коммерческой деятельностью. Немногим более 200 лет назад братья Степан, Кондрат, Терентий Яхненко и зять Фёдор Симиренко стали учредителями фирмы “Братья Яхненко и Симиренко”. Все они отличались исключительной добросовестностью и трудолюбием, были набожны, почитали старших в роду. Поначалу бизнес фирмы состоял в аренде мельниц и хлебной торговле. Любопытно, что лишь Степан Яхненко и Фёдор Симиренко были грамотны, поэтому их обязанностью стало ведение кассовых счетов, а Кондрат и Терентий Яхненко занимались личным наблюдением при закупке пшеницы и продаже муки.
Довольно скоро были достигнуты заметные успехи: увеличивались торговые обороты, росли капиталы. Фирма распространила свои интересы на выделку кожи, оптовую торговлю скотом. Бизнес обрёл немалый размах. Степан Яхненко даже поселился в Одессе, через которую велись многие операции, в том числе и экспортные. Контрагентов привлекала предприимчивость и безупречная репутация клана Яхненко — Симиренко, так что у фирмы не было недостатка ни в деловых предложениях, ни в кредите. В 1830-е годы бизнесмены-украинцы располагали капиталом в сотни тысяч рублей. Бывшие крепостные уже в статусе купцов оказались на равной ноге с родовитыми вельможами, которым принадлежали обширные имения на Черкасчине, — Самойловыми, Бобринскими, Воронцовыми.
Сахарный бизнес по-европейски
Размышляя о том, куда вкладывать растущие средства, семьи Яхненко и Симиренко воспользовались опытом графа Алексея Бобринского. Граф в 1838-м положил начало масштабному производству свекловичного сахара на украинской земле, основав Смелянский сахарный завод. Фирма “Братья Яхненко и Симиренко” пошла по его стопам. Важную роль в этом сыграл старший сын Федора Симиренко — Платон. Ему едва исполнилось 20 лет, когда он предпринял поездку в Европу и познакомился с тамошней свеклосахарной промышленностью. По его инициативе фирма в 1843–1844 годах выстроила на арендованной земле в местечке Ташлык сахарный завод с оборудованием, закупленным во Франции. Из Франции же пригласили группу специалистов на солидное жалованье, к ним вдобавок наняли в Петербурге немца Майера — мастера по производству рафинада. Впервые в стране подобное предприятие использовало паровые машины.
Вскоре фирма стала получать от Ташлыкского завода громадные барыши: на 600 тыс. рублей вложенных средств поступало 400 тыс. чистой прибыли в год! Предприниматели решили, не теряя времени, расширять производство. Поначалу в 1846 году они взялись за устройство рафинадного завода в Киеве. Были уже приобретены участки земли на Куренёвке близ реки Сырец, приняты меры к обеспечению кирпичом и лесными материалами. Однако перспективный замысел парализовала консервативная позиция Городской думы, которая отказала в продаже пустыря, необходимого для будущего завода. Махнув рукой на эту затею, клан Яхненко — Симиренко воспользовался предложением князя Михаила Воронцова, предоставившего в долгосрочную аренду участок в своём Городищенском имении.
Неудержимый размах бизнесменов проявился здесь особенно зримо. Мало того, что сам по себе Городищенский завод по своей величине прочно занял для данной отрасли первое место в Российской империи. “Статистическое описание Киевской губернии”, изданное в 1852 году, так отозвалось о предприятии: “Устройство его весьма замечательно в техническом отношении как пример применения к рафинадному производству с надлежащим знанием и искусством важнейших изобретений по этой части”. Вдобавок к нему неподалёку был устроен кирпичный завод, обеспечивший строительство недорогим и качественным материалом. Но и это не всё. Так случилось, что вскоре после пуска сахарного завода вышло из строя громадное маховое колесо импортного пресса. И тогда Платон Симиренко вновь отправился в загранкомандировку — во Францию и Бельгию, где изучил машиностроение. После его возвращения производственный комплекс был дополнен новым заводом по изготовлению машин и механизмов, чтобы фирма не страдала от внезапных аварий. Этот завод даже построил для развития торговых перевозок два буксирных парохода — “Украинец” и “Святослав”.
В публикации Павла Клебановского содержится яркое описание промышленного городка под Городищем: “Кроме величественного семиэтажного здания песочного и рафинадного завода для выделки сахара на 260 десятинах [свыше 280 га] арендной земли у князя Воронцова устроено было до 150 домов для служащих, каждый с особою усадьбою, огородом и садом, и каждый живущий в таком домике чувствовал себя совершенно свободным, не знал соседей и свободное от службы время посвящал занятию в садике, цветнике… В городке были магазины, где все предметы необходимости и роскоши продавались по ценам с первых рук в интересе дешевизны и выгоды служащих без пользы для фирмы, чтобы только служащие в заводе и живущие в городке имели все предметы дешёвые и свежие. При заводе была прекрасная больница, вмещавшая в себе более 100 кроватей, школа из шести классов; почти все преподаватели были лица с университетским образованием… В городке были свой театр, паровая мельница, машиностроительный завод, на постройку и покупку машин коего затрачено было около полумиллиона. В заводе и везде в городке было газовое освещение, каковым благом пользовались в те годы два или три города в России”.
Дружба с Кобзарём
В семьях Яхненко — Симиренко всегда помнили, из какого народа происходят. Говорили обычно по-украински, принимали меры к тому, чтобы собратья на их службе видели достойное отношение к себе и могли профессионально расти. В голодные годы фирма бесплатно раздавала продукты питания тысячам нуждавшихся земляков. Были в семье и меценаты украинской культуры.
Известно, что Тарас Шевченко ещё до своей ссылки в солдаты был дружен с Алексеем Хропалем (Храпалем), видным служащим фирмы и зятем Фёдора Симиренко. В 1859 году, в последний раз совершая путешествие по Украине, Кобзарь побывал и в Городище. Здесь он три дня прожил у Хропаля, его тепло принимали Платон Симиренко и Кондрат Яхненко. Сохранилось свидетельство о посещении поэтом промышленного городка: “Шевченко многому удивлялся, от многого приходил в восторг, по осмотре же училища он порывисто обнял К. М. Яхненко, поцеловал его и с чувством произнес:
— Батьку! Що ти тут наробив! — И на глазах его показались слезы”.
Титульный лист “Кобзаря” издания 1860 года (фото: Михаил Кальницкий)
Когда речь зашла о том, что произведений Шевченко нет в продаже, Тарасу Григорьевичу обещали помочь с новым изданием «Кобзаря». Год спустя он воспользовался этой поддержкой. Платон Симиренко выделил нужную сумму, и вскоре ему доставили свежую книгу с собственноручной подписью автора. Одно только огорчило мецената: на титульном листе стояла надпись “Коштом Платона Семеренка”, а Платон Фёдорович не хотел афишировать свои добрые дела.
Позже эту традицию продолжил младший брат Платона, Василий Симиренко. До своей смерти в 1915 году он щедро жертвовал средства на украинские издания, общественную и культурную деятельность. Его бывший особняк в Киеве, на улице Десятинной, 9, теперь отмечен мемориальной доской. Известно, к слову, что на свекловичных полях Городищенского завода работницы отдыхали под украинские мелодии, переложенные композитором Николаем Лысенко для шарманки по заказу Василия Симиренко.
Нежданный черный день
Четыре десятилетия кряду фирма “Братья Яхненко и Симиренко” шла от успеха к успеху. Счёт активам вёлся на миллионы рублей, а торговые обороты исчислялись десятками миллионов. Агенты фирмы действовали в Одессе, Николаеве, Харькове, Ростове-на-Дону, Нижнем Новгороде. Появилось представительство и в Киеве, где фирма Яхненко и Симиренко в 1862 году выстроила собственный дом на углу Верхнего Вала и Набережно-Крещатицкой улицы (здание сохранилось в реконструированном виде). Родственники-компаньоны не видели надобности создавать запасный капитал, сохранять резервы на чёрный день. Напротив, они стремились вкладывать в развитие своего бизнеса всё больше и больше, широко используя кредиты. Если была возможность, то и себя не обижали. За удачные предложения фирма выплачивала своим руководителям щедрые премии. Кондрат Яхненко, к 63 годам овдовев, взял молодую жену Марию, которая щеголяла в мехах и бриллиантах.
Как-то раз между графом Алексеем Бобринским и Кондратом Яхненко состоялся примечательный разговор. Граф спросил: “А что будешь делать, Кондрат Михайлович, если обанкротишься? Уж очень много ты тратишь денег на своё производство”. Яхненко не без юмора ответил: “Я буду чоботи шити, шкіри м’яти. У мене на горищі ще лежить мішок із шевськими колодками — копилами. З голоду не помру. А що ви будете робити, ваше сіятельство, як, не дай Боже, збанкрутуєте?”. Граф Бобринский посмеялся и ничего не ответил…
Однако черный день пришёл уже к следующему поколению семьи, менее энергичному и сплочённому. Свеклосахарная промышленность к 1860-м годам широко распространилась на украинских землях, и умопомрачительные барыши от неё остались в прошлом. Новые конкуренты были рады “подставить ножку” преуспевающей фирме. Как бы случайно для этого представилась возможность: расчётные книги “Братьев Яхненко и Симиренко” были каким-то образом потеряны, потом нашлись, но попали в сторонние руки. Стало известно, что фирма имеет много долгов. Недруги принялись раздувать слухи о неминуемом банкротстве, и кредиторы запаниковали. В 1862 году было решено передать управление фирмой в руки «администрации» для обеспечения выплаты всех займов. В принципе, этого можно было избежать — ведь, по тогдашним расчётам, сумма активов раза в полтора превышала сумму долгов. Но Фёдор Симиренко, Кондрат и Терентий Яхненко достигли уже преклонного возраста, а Платон Симиренко страдал от тяжёлой болезни. Они физически были не в силах бороться за сохранение фирмы и в течение 1860-х годов один за другим ушли в мир иной. Их преемники уже выступали каждый сам за себя. Только Василий Симиренко пытался чего-то добиться, ставил вопрос о преобразовании семейного предприятия в акционерное общество, но не нашёл в этом поддержки.
Участники “администрации” мало-помалу довели дело до полной распродажи. Кирпичные здания промышленного городка были приспособлены под армейские казармы, домики служащих перешли в случайные руки. Оборудование машиностроительного завода ушло с торгов в Екатеринослав (Днепр). В 1880-е годы фирма была окончательно ликвидирована. Тем временем село Млиев вблизи Городища стало (и остаётся до сих пор) признанным центром садоводства благодаря знаменитому помологическому питомнику, основанному Левком Симиренко — сыном Платона. Но это уже совсем другая история.
Михаил Кальницкий
ФОКУС
Джерело:
https://focus.ua/archivist/457635-jahnenko-simirenko
