150-ліття Агатангела Кримського
Освоєння феномену суфізму
в українському духовному просторі
“І раптом я відчув, що поруч із прагненням до вершини науки в мені піднімається владно якась інша сила, яка по-свойому кличе мене до своїх “гірських вершин”. Так і живуть вони і по цей день, не заважаючи, а можливо, й допомагаючи одне одному — наука і поезія”.
Академік А. Ю. Кримський“Для історії української науки праці А.Кримського становитимуть безсумнівно епоху навіть щодо вироблення наукової термінології й мови: він – перший українець, який мав змогу підійти впритул до східних джерел і став викладати матеріал українською мовою; … як український поет майже 30 років збагачує свою поезію перекладами і відгуками східних тем. І в західноєвропейських літературах порівняно рідко можна зустріти таке щасливе поєднання видатного поетичного таланту з безпосереднім знанням оригіналу”.
Академік І. Ю. Крачковський
Агатангел Юхимович Кримський (псевдоніми – Хванько Кримський, Мирза Джафар та ін.) – сходознавець, мовознавець, славіст, українознавець, літературознавець, етнограф, педагог, історик, письменник, перекладач. Народився 15 січня 1871 року в м. Володимир-Волинський (тепер – райцентр Волинської обл.), у сім’ї, яка по батьковій лінії мала татарсько-білоруське коріння, а по материній – польсько-литовське. Невдовзі батьки переїхали у Звенигородку (тепер – райцентр Черкаської обл.).
Навчався в Острозькій (1881-1884) та 2-й Київській (1884-1885) гімназіях. У 1889 р. закінчив Колегію Павла Галагана, де був учнем видатного мовознавця П. Житецького. Закінчив Лазаревський інститут східних мов (1889-1892) та історико-філологічний факультет Московського університету (1892-1896). Після наукового відрядження до Сирії та Лівану (1896-1898) працював професором Лазаревського інституту (1898-1918), де з 1901 року очолював кафедру арабської словесності, викладав історію мусульманського Сходу, арабської літератури, а також працював на кафедрі російської мови Московського університету.
У 1918 р. А. Кримський, за наполяганням В. Вернадського, переїхав до Києва, став одним із перших академіків-засновників УАН і до 1928 р. був її неодмінним секретарем та очолював історико-філологічний відділ. У 1921-1929 рр. – директор Інституту української наукової мови. Багато праці А. Кримський вклав у розвиток україністики та наукової орієнталістики. У 1918-1921 рр. він працює на кафедрах україністики та східної історії Київського державного університету. З ініціативи А. Кримського у 1925 р. створено Київську філію Всесоюзної наукової асоціації сходознавства, а в 1926 р. у Харкові засновано Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства (ВУНАС) із філіями у Києві та Одесі.
У 1930-1939 рр. великого вченого майже усунули від науково-педагогічної діяльності, він переважно працював удома. 20 липня 1941 р. А. Кримського репресували. Помер 25 січня 1942 р. в арештантському вагоні біля Кустаная, де й похований у спільній могилі. Реабілітували у 1960 році. До 100-літнього ювілею на XVI сесії Генеральної асамблеї ЮНЕСКО 1970 р. ім’я А. Кримського внесли до переліку найвидатніших діячів Світу.
Агатангел Кримський – один із найвидатніших вчених Світу. Сфера його наукової діяльності надзвичайно широка і різноманітна. Вільно володіючи понад 60-ма мовами, переважно східними, знаючи перську, турецьку й татарську з діалектними особливостями, зробив видатний внесок у розвиток українського сходознавства й україністики. Не будучи етнічним Українцем, А. Кримський знав Українську мову з усіма її діалектними особливостями. А коли А. Кримського питали, скільки він знає мов, учений жартома казав: «Пам’ятаю, що 7, а точно не скажу – чи 67, чи 77».
А. Кримський – автор понад 1000 монографій, підручників, інших праць. Важливе місце в доробку вченого посідають праці з арабістики (історія, література, мова, релігія), із семітології (історія семітських народів і їхніх мов), із тюркології (історія тюркських народів, їхніх мов, літератур), з іраністики (історія, література, дервіська філософія суфізму, театр).
На особливу увагу заслуговує перекладацький доробок А. Кримського, який засвідчує творче новаторське освоєння багатої духовної спадщини східних народів. По суті, від А. Кримського починається школа художнього перекладу східної поезії в Україні й загалом у Європі.
Найзначніше місце у сходознавчих дослідженнях і перекладацтві Агатангела Кримського належить персько-таджицькому поетові-лірику, суфію Могаммаду Шамседдіну (1315–1390), званому в народі Гафіз – Співець. Персько-таджицьке гафіз і українське кобзар мають однакове значення – народні співці, провісники правди й справедливості, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду. Тому перси й українці назвали своїх найулюбленіших поетів цими знаковими іменами – Гафіз і Кобзар. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці широко знані у Світі.
Могаммад Шамседдін – Гафіз.
Тарас Шевченко – Кобзар.
Могаммад Шамседдін і Тарас Шевченко – найпісенніші поети у Світі: переважна частина поетичної спадщини яких живе у співі. Гафізову поезію співають таджики, іранці, афганці, а Кобзареву – українці; співають як народні пісні.
“Хафіз, або ж Гафіз, – славний і, мабуть, чи не найславніший перський суфійський поет-лірик…”, – так починає А. Кримський своє монографічне дослідження “Хафіз та його пісні” (1924).
До творчості Гафіза Кримський звернувся ще на початку 90-х років XIX століття як перекладач і як дослідник, а перші свої переклади газелей Гафіза він опублікував у львівському журналі “Житє і слово” (т. III, кн. І за 1895 рік).
На цю пору Агатангел Кримський пережив велике почуття до своєї однолітки Лесі Українки, про що згадував пізніше: “В молодих літах пристрасно закохався я в українську дівчину, багато обдаровану, високоталановиту українську письменницю; то була дівчина несказанної краси; вродливішої від неї я ніколи не зустрічав; але ж любов мою зневажено нею було”. Через цю нещасливу любов Агатангел залишився неодружений. Надалі “протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки” вони “були близькими друзями”. Обоє поетів звірялися одне одному у своїх творчих пошуках. Але те, що відбулося в Агатангела в душі, як вибухом розкрило перед заглибленим у науку студентом не звідані ще сторони життя, його чуттєві таїни.
Агатангел Кримський. 1901.
Леся Українка. 1901.
Ті сердечні переживання й розчарування наскрізно проймають першу книжку його “Пальмового гілля” й, безумовно, спричинили заглиблення Кримського в перську інтимну лірику, зокрема, у творчість Гафіза, посилили інтерес до містичних переживань поета-суфія. В листі до І. Франка від 31 жовтня 1891 р. А. Кримський писав: “В мене вже є чимало поперекладеного зо східних мов, переважно з перської (Сааді та Гафіз). До Гафіза я зможу дати докладну передмову, де виясню багацько речей, цікавих задля європейця. “Суфізм та Гафіз” — це, власне, тема моєї кандидатської дисертації (бо я кінчаю цього року і теперечки все обробляю свою дисертацію)…”. В листі до І. Франка від 28 березня 1894 р. А. Кримський розвиває тему суфізму в Гафіза, посилаючись на вищезгадані переклади: “Сам же я неодмінно хочу по-вкраїнськи написати статтю про східний містицизм і аскетизм, дак от тоді дуже мені зручно буде покликатися на ті переклади, які вже будуть надруковані по-вкраїнськи ж таки вже в “Житті і слові”. Юнацька програма поета і вченого виявилася незмінною. Після нерозділеного кохання, заглибившись у суфізм, Кримський пережив своєрідне містичне переродження, цілком віддавшись поезії й науці. І надалі він тісно пов’язував наукове осмислення складного питання суфізму з конкретним живим матеріалом – з художнім відтворенням духу суфізму в перекладах творів поетів-суфіїв, зокрема, Гафіза.
Коротко про суть суфізму. В сучасному сходознавстві існує загальноприйнята думка, що суфій, а звідси і європейське суфізм (арабське тасаввуф), походить від арабського суф – вовна, грубошерста волосяниця. Це виглядає надто спрощеним тлумаченням глибокого духовного явища за зовнішніми атрибутивними ознаками – грубошерстим одягом, що його носили мандрівні ченці-дервіші. Найімовірніше, суфій походить від давньоіранського, авестійського поняття суф, сох – чистий, ясний, просвітлений, синонімом якого є теж авестійське веш, вес – непорочний, безгрішний, знаючий (звідси іранське дарвеш – дервіш, мандрівний суфій). Це, первинне, значення слова суфій, яке було затуманено пізнішим арабським нашаруванням, найточніше відповідає суті суфізму як індивідуальної духовної практики – практичної містики. Адже суфії сповідують ірраціональне, інтуїтивне осягнення істини та єднання із всепроймаючою світлоносною сутністю Всеєдиного Духу шляхом духовного розвитку через просвітлення серця, очищення душі, моральну зрілість, самопізнання і самовдосконалення. Суфізм як глибинне, реліктове культурне явище закорінений у зороастризмі, ведизмі, буддизмі. І хоч виникнення його прив’язують до VIII століття, коли він виявився в культурному середовищі іранських народів як протидія догмам шиїтського ісламу, насаджуваного арабськими завойовниками, одначе самі суфії вважають свою феноменальну духовну практику позачасовим явищем і називають себе людьми, чиї думки й слова узгоджуються з праведними діями. Це цілком відповідає зороастрійському принципові моральної зрілості людини, суть якого в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Одвічний суфізм – універсальний спосіб осягнення Істини й життя в Істині через усвідомлення своєї сутності й саморозвиток, самоздійснення життєвої програми своєї душі.
Глибинну морально-світоглядну спорідненість із суфізмом має духовна практика Григорія Сковороди, чиє вчення й спосіб життя становили єдине ціле. Філософема Сковороди “Істинна людина – серце в людини” відповідає суфійському й буддійському розумінню серця як чуттєво-розумового, ментального центру в людині, завдяки якому осягається і в якому виявляється Всеєдина Істина. Серце в суфіїв і в Сковороди – те саме, що у ведизмі та йогізмі манас. Отже, ведизм і йога в умовах індуїзму, а сахаджа-йога в умовах нинішньої глобалізації, ісихазм і безпопівство в умовах християнства, суфізм в умовах ісламу – це протидія одвічного духовного досвіду людства в душевно-індивідуальних виявах світоглядної системи осяяння пізнішим нашаруванням штучних, політизованих месіанських релігій.
Суфії заперечують усяку владу як пригнічення одних людей іншими й сповідують ідею вільної людської особистості, адже люди наділені рівною мірою духовної суті – кожна людина має у своєму чистому серці й неповторній душі частку Всеєдиного.
Кримський назвав суфізм явищем глибоко демократичним, бо згідно з суфійськими моральними принципами найостанніший злидар з його безсмертною душею такий же великий, як і сам володар. Коли в месіанських релігіях панує страх перед богом, то в суфізмі ладує головний елемент містицизму – любов.
Суфізм упродовж п’яти століть був світоглядною основою персько-таджицької класичної літератури й культури в цілому. Всі персько-таджицькі поети-класики були суфіями, а найвидатніші з них як духовні вчителі очолювали суфійські громади.
Люди знаходили в суфізмові духовний прихисток. Вплив суфізму на змучену людську душу був магічний, він проймав усі сфери людської діяльності. Як відзначав А. Кримський ще в одній із своїх ранніх публікацій: “Перську літературу монгольського періоду (ХІІ-ХV ст.) можна назвати суфійською. Суфізм зацікавив маси особливо не як релігія, а як житейський аскетизм, а саме як найзручніша в той час форма життя”.
Гафізові газелі сповнені фольклорними домусульманськими мотивами й рясніють живими земними образами. Гафізова лірика цього періоду зажила найбільшої популярності, його газелі співали й досі співають як народні пісні, а поетове ім’я стає синонімом народного співця. З творчості найбільшого лірика Персії починається відродження народнопісенної поезії, чого не було в класичній персько-таджицькій літературі від Х століття. Завдяки заняттям науками перед юнаком відкрилися ширші обрії, проте науки не заважають йому втішатися радощами любові й оспівувати їх.
Вивчаючи античну філософію, догмати іудаїзму, християнства, ісламу, Гафіз приходить до розуміння обмеженості, замкненості цих релігійних систем. Усвідомивши, що всі релігії однакові, він із позиції пантеїзму піддає гострій критиці офіційне мусульманське духовенство за облудне, зовнішнє служіння нібито вищим цілям. Це стає причиною лютих нападок і переслідувань з боку служителів культу:
Замовчіть же, юродивії
З рясофорного гуртка,
Ви, що в вас рукава куції,
Але довгая рука!
Подібних гонінь за популяризацію Гафіза й суфізму зазнав у Російській імперії й Кримський. Імперська церковна цензура порушила проти Кримського справу за безбожність і богохульство у сходознавчих працях.
Кримський перший збагнув емоційно-смислову єдність тем у всій поезії Гафіза і виявив головний творчий принцип поета, висловивши його в тезі: “Жити якнайближче до Природи, жити по її вимогам!”. Відтоді в гафізознавстві утвердилася думка, що Гафіз не має собі рівних не тільки в класичній літературі Середнього й Близького Сходу, а в усій світовій літературі середніх віків саме в цьому індивідуалістичному бунті людини, наділеної язичницькою повнокровністю сприйняття життя, проти суспільних умовностей і догм месіанських релігій, які спотворюють життя.
Розглядаючи наукові й поетичні тексти Кримського, в яких він розкриває суть Гафізової творчості, можна з певністю стверджувати, що інтелект вченого доповнював інтуїцію поета-перекладача, поглиблював її підґрунтя, а поетична природа певною мірою позначилася на його наукових працях. Основний творчий засіб Кримського-перекладача – інтуїція – ґрунтується на глибокому науковому осягненні феномену Гафіза, на досконалому знанні перської мови, етнопсихології й культури народу. Ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століття А. Кримський заклав практичні основи сучасного естетичного методу перекладацтва і по праву займає одне з чільних місць в історії українського сходознавства й перекладацької школи.
Олександер ШОКАЛО, сходознавець
