160-ліття В. І. Вернадського: «Я вірю у велику майбутність України…»

160-ліття В. І. Вернадського: «Я вірю у велику майбутність України…»

В. І. Вернадський. 1901

Володимир Іванович Вернадський – ґеніальний український вчений-енциклопедист: природознавець, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, генетичної мінералогії, фундатор вчень про біосферу, ноосферу й космізм; мислитель-подвижник, організатор науки, громадський діяч. Засновник і перший президент Української Академії наук, фундатор Національної бібліотеки при Академії (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), організатор системи вищої освіти. Володимир Вернадський збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах, вніс значний вклад у формування в Україні національної системи науки й вищої освіти.

Родовід і родинне виховання

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня, за новим стилем) 1863 р. в Санкт-Петербурзі, в українській родині нащадків знатних козацьких родів. В. І. Вернадський так засвідчив свій родовід: «Батько і мати мої були кияни. В обох родинах жили національні українські традиції».

Батько, Іван Васильович Вернадський (1821–1884) – нащадок запорозького козака Івана Никифоровича Вернацького, був знаним економістом, очолював кафедру політекономії в Київському університеті св. Володимира, а згодом – у Московському університеті.

Мати, Ганна Петрівна (1837–1898), походила з українського козацько-старшинського роду Константиновичів, небога Миколи Івановича Гулака (1821–1899) – видатного математика, історика, філософа. Працювала викладачем музики. Ось як Володимир згадував про матір: «Мати, дуже музична, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українські пісні; лунали вдома і хорові співи. Це була яскрава особистість, пристрасна, розумна, добра жінка, до всього ж – дуже обдарована».

Володимир прожив дитинство в Україні, мешкаючи з родиною в Харкові й Полтаві протягом 1868–1876 років. Ріс у родинній атмосфері відданості українській національній традиції, отримав сердечне материнське й громадянське батьківське виховання, про що написав у спогадах: «Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудували на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Івана Мазепи). Повернувшись до Петербургу, я постарався ознайомитися з українською літературою. У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і таке інше».

Велике потрясіння пережили батько й син Вернадські після підписання російським імператором Олександром ІІ у німецькому містечку Емс у травні 1876 р. таємного указу про повну заборону українського письменства й витіснення української мови з культурної сфери. Той указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863-го. 15-річний Володимир занотував у щоденнику від 29 березня 1878: «Страшенно пригноблюють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. У Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають».

Протягом цілого життя Володимир Вернадський багато їздив у наукові експедиції й відрядження і завжди мав із собою томик Шевченкового «Кобзаря». Про захоплення Шевченковою поезією В. Вернадський пише в листі дружині Наталі Вернадській у Полтаву з Москви: «…Читав я Шевченка й дуже хочу, щоб ти прочитала в маленькому виданні закордонному його вірш: Минають дні, минають ночі (стор. 13) – знаменитий! Це один з найкращих, що мені доводилося читати» (2 березня 1892 р.). В. Вернадський згадує про закордонне видання «Кобзаря», що його видав 1878 р. в Женеві М. Драгоманов у друкарні «Громади». Упорядкував Женевського «Кобзаря» й написав передмову видатний антрополог, етнолог Ф. Вовк. То було перше мініатюрне видання «Кобзаря» форматом 85х55 мм, обсягом 128 сторінок, накладом 1000 прим. Видали кишенькового «Кобзаря» для зручності нелегального перевезення через кордон, оскільки Емський указ 1876 р. забороняв завозити «в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошур издаваемых за границею на малороссийском наречии». Женевського «Кобзаря» масово завезли в Україну, і його нецензурована поезія набула великого суспільного резонансу.

Освіта й науковий шлях

З 1873 Володимир Вернадський навчався в Харківській, а потім у Петербурзькій гімназіях. У 1885 закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де його наставником у галузі мінералогії й кристалографії був професор Василь Докучаєв. Після закінчення університету В. Вернадський працював хранителем мінералогічного кабінету Петербурзького університетів. У 1988–1890 стажувався в Італії, Франції, Німеччині.

Володимир Вернадський. Мюнхен, 1888

З 1890 В. Вернадський – приват-доцент Московського університету, в 1891 захистив магістерську дисертацію в Петербурзькому університеті й став завідувачем кафедри в Московському університеті, в 1892–1911 завідував мінералогічним кабінетом Московського університету, у 1897 захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті, з 1898 – професор Московського університету по кафедрі мінералогії. У 1908 В. Вернадського обрали академіком Петербурзької Академії наук з мінералогії. З 1908 періодично працює в закордонних наукових мінералогічних і радіологічних центрах у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Греції, Чехії, Польщі та читає там лекції;  організовує радієві експедиції з вивчення радіоактивних мінералів у Центральній Азії, на Уралі, Кавказі, в Україні. У 1911 пішов з Московського університету в знак протесту проти реакційної політики Міністерства народної просвіти. У 1913 взяв участь у ХІІ Міжнародному геологічному конґресі в Оттаві та побував у мінералогічних центрах Канади й США. З 1914 – директор Геологічного і мінералогічного музею, з 1915 – організатор і голова Комісії з вивчення природних виробничих сил Росії, в 1917 обрали головою сільськогосподарського вченого комітету Міністерства землеробства. З 1918 – засновник і перший президент Української Академії наук та Наукової бібліотеки при Академії, з 1920 – ректор Таврійського університету. Організатор і керівник Радієвого інституту (з 1921), Біогеохімічної лабораторії (з 1928 р., тепер – Інститут геохімії й аналітичної геохімії ім. В. І. Вернадського РАН).

У 1922–1926 академік В. І. Вернадський читав лекції в Сорбонні й видав там французькою свої праці «Геохімія» (1924) та «Біосфера» (1926), у яких виклав основи свого вчення про ноосферу. Одночасно з В. Вернадським концепцію ноосфери розробляли спільно французькі вчені-католики, слухачі його лекцій: філософ, біолог, палеонтолог Тейяр де Шарден та філософ, математик Едуар Ле Руа, який у 1927 і ввів поняття ноосфера в науковий обіг. Одначе в їхньому розумінні, в основі ноосфери лежить божественна воля, а не закони Природи, як у концепції В. Вернадського. Отже В. Вернадський запозичив у французів сам термін для позначення ним власного розумінням ноосфери як сфери дієвого вияву закоріненого в серці морального думання людини, що породжує «енергію людської культури», «культурну біогеохімічну енергію», синергію природно-космічної й соціально-розумової енергій, передусім наукової думки, що є головним чинником перетворення біосфери в ноосферу. Уперше В. Вернадський використав термін ноосфера у листі до молодшого колеги, українського геолога Бориса Личкова від 7 вересня 1936 з Карлсбада: «Я приймаю ідею Ле Руа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу». А в листі до сина Георгія від 6 жовтня 1936 з Лондона наголосив на своєму пріоритеті: «Я приймаю введене Ле Руа поняття  – ноосфери – тобто сфери розуму – наслідком історичного процесу величезного геологічного значення: ми живемо у психозойську еру (Шухард), що виявилася в ноосферу. Ле Руа (1927) розвинув логічно моє уявлення про біосферу – але думаю, що я надрукував раніше, про що Тейяр і він ще думали»).

До 1924 р. В. І. Вернадський працював у Парижі в лабораторії двічі Нобелівського лауреата з фізики Марії Склодовської-Кюрі (1867–1934), де досліджував радіоактивні мінерали. За її рекомендацією очолив лабораторію фізики у Варшаві й зайнявся медичною радіологією, викладав у Карловому університеті у Празі, а також провадив велику науково-організаційну роботу,  здобувши європейського визнання вченого-енциклопедиста й глибокого мислителя.

Академік В. І. Вернадський працював у складі Міжнародної Комісії з визначення віку порід радіоактивним методом (1937), а також інших чисельних науково-дослідних комісій (з вивчення ізотопів, вічної мерзлоти, мінеральних вод, важкої води, історії науки та ін.). Володимир Вернадський – почесний академік Паризької, Чеської й низки інших академій та учасник наукових товариств, зокрема Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українського наукового товариства (УНТ) в Київі, Полтавського товариства «Просвіта».

Навесні 1939 В. І. Вернадський востаннє приїхав у близький його серцю Київ на запрошення АН УРСР для роботи у двох наукових конференціях. Тут він зустрівся зі своїм «дорогим другом» і «соратником» по УАН академіком А. Ю. Кримським, якого забрав з Москви до Київа разом з його великою, дорогоцінною бібліотекою, що перейшла до УАН. За висловом Вернадського, його пов’язувала з Кримським «любов до України», відколи вони познайомились у 1904 р. в Москві. Зустрівся В. І. Вернадський зі ще одним своїм «дорогим другом» професором М. Г. Холодним, з яким вони розробляли близькі наукові ідеї. У 1944 р. М. Холодний опублікував свою підсумкову працю «Думки дарвініста про природу й людину» і надіслав В. Вернадському, який читав її незадовго до смерті.

В одному зі своїх останніх листів до свого побратима Агатангела Кримського Володимир Вернадський писав: «Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок – один-єдиний підсумок: наукова творча праця й вільна культурна діяльність заради України й рідної мови, які мені передав батько з дитинства. І я, виходячи з думок, які мені приємні, узяв найактивнішу, до певної міри, провідну участь в обох напрямках. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами».

З початком німецько-радянської війни обидва українські вчені-подвижники опинилися в Казахстані.

А. Ю. Кримського 20 липня 1941 р. арештували чекісти в його родинному будинку в Звенигородці на Черкащині й разом з іншими представниками української інтелігенції вивезли в товарних вагонах до Казахстану, де він і загинув. Є кілька версій його смерті. За однією з них, 70-літній Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, сумнозвісній своїм суворим режимом. Проте досі невідоме місце його поховання. Можливо, всесвітньо відомий вчений так і не доїхав до Кустанаю й загинув дорогою в арештантському вагоні. Офіційною датою смерті А. Ю. Кримського вважається 25 січня 1942 року. У 1960 році його реабілітували.

В. І. Вернадського з дружиною Наталею Єгорівною в групі інших академіків 16 липня 1941 р. вивезли на станцію Борове біля Кокчетаву. Там учений працював над підсумком усіх своїх роздумів про розвиток природознавства за останні триста років. Йому організаційно й морально допомагала дружина. Та Наталя Єгорівна раптово захворіла й померла 3 лютого 1943 р. Володимир Іванович тяжко переживав втрату дружини й знаходив розраду в напруженій роботі. В останні місяці перебування в Боровому він написав спогади про перший рік діяльності Української Академії наук, а також знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу», де явив своє розуміння природно-історичного процесу, суттю якого є перехід біосфери в ноосферу. 12 березня В. І. Вернадському виповнилось 80 років. За все життя великий вчений удостоївся од влади єдиної державної нагороди – ордену Трудового Червоного Прапора й Сталінської премії 1-го ступеня. Половину преміальної суми, яка становила 200 000 рублів, В. І. Вернадський розпорядився передати на потреби оборони, а другу половину майже всю розподілив на допомогу своїм друзям, знайомим і їхнім родинам, зокрема родині М. Грушевського та своєму найближчому помічникові по УАН Б. Л. Личкову – геологові, першому директорові Українського геологічного комітету в структурі УАН, який відбував 10-річний термін за сфальсифікованою «справою славістів». Також йому інкримінували участь у вигаданій контрреволюційній партії, одним з керівників якої нібито був В. І. Вернадський, та Б. Л. Личков рішуче відмовився давати свідчення проти вчителя. Завдяки безперервним клопотаннями Вернадського Личков отримав можливість з 1942 р. вийти з табору на поселення та працювати за фахом. Б. Л. Личков – один з перших біографів В. І. Вернадського та перший популяризатор його біосферно-ноосферного вчення.

У другій половині 1943 В. І. Вернадський повернувся в Москву. Готував до друку перший том своєї головної праці «Хімічна будова біосфери Землі та її довкілля», розробив проект будівництва інституту на базі свого улюбленого дітища – Біогеохімічної лабораторії (інститут за проектом Вернадського збудували в 1947, нині – Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського). Помер Володимир Іванович 6 січня 1945 р. в Москві, де й похований на Новодівичому кладовищі.

Син і дочка В. І. Вернадського еміґрували ще у 20-х роках. Георгій (1887–1973) – історик, викладав у Єльському, Гарвардському, Колумбійському, Чиказькому університетах. Ніна (1898–1986) – лікар-психіатр, навчалась у Петрограді й Празі, працювала в США, заміжня за археологом М. П. Толлем. Ніна була батьковою улюбленицею й помічницею, досконало володіла рідною українською мовою й спілкувалася нею з батьком, знала народні звичаї, фольклор, зберігала родові перекази й традиції.

У науковому доробку академіка В. І. Вернадського понад 400 опублікованих праць, частина публікацій з’явилася через багато років після смерті, а ще сотні праць зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання. Біосферно-ноосферне вчення Володимира Вернадського набуло світового визнання як морально-світоглядна й наукова основа для збереження життя на Землі.

Наукове подвижництво

Академік В. І. Вернадський – фундатор цілого спектру нових напрямків у науці про Землю й наукових шкіл (геохімії, біогеохімії, радіогеохімії та ін.). Дуже велику увагу В. І. Вернадський приділяв вивченню води. Вчений наголошував, що вода займає особливе місце в історії Землі, оскільки немає жодного природного утворення, яке могло б зрівнятися з водою щодо впливу на перебіг основних геологічних процесів і земного життя в цілому. В. Вернадський підтримував думку швейцарського фізіолога й філософа Р. Дюбуа, що «життя – це одухотворена вода». За Вернадським, природна вода породжує і проймає все життя на Землі; вода може існувати й постійно оновлюватись у земній корі без впливу живого, але життя на Землі без води неможливе. У результаті вивчення різновидів вод як сукупності мінералів у Природі В. Вернадський опублікував першу частину унікальної монографії «Історія природних вод» (1933). Тут природодослідник уперше розробив класифікацію природної води, виділивши 485 різновидів мінералів групи вод. На думку В. І. Вернадського, протягом усієї геологічної історії Землі спостерігається найміцніший зв’язок між водою і життям, бо вода є однією з основних умов виникнення й існування життя.

Так само великої уваги В. Вернадський приділяв вивченню хлібородного ґрунту. Свої перші наукові дослідження ґрунтів студент В. Вернадський розпочав під керівництвом свого вчителя професора В. В. Докучаєва (1846–1903) – видатного природознавця, основоположника наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії. У 1888–1894 роках В. Докучаєв керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії. У складі ґрунтознавчої експедиції під керівництвом свого вчителя-колеги В. Вернадський вивчав ґрунти Полтавщини. Крім безпосереднього вивчення ґрунтів, В. Вернадський цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. Між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський знайшов палеолітичну стоянку X–XV тисячоліть і розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував археолог В. М. Щербаківський. Найцінніші артефакти з цих поселень – найдавніші місячні календарі.

З Полтавщиною пов’язана значна частина життя й діяльності В. І. Вернадського. Протягом майже 30 років, починаючи з 1889, Володимир Іванович щоліта жив з родиною в Полтаві, звідки походив козацько-старшинський рід його дружини – Наталії Єгорівни Старицької (1862–1943). Одружився з Натусею Старицькою в 1886 й прожив, за його словами, «душа в душу і думка в думку» майже 56 щасливих років. У 1887 в них народився син Георгій, а в 1898 – донька Ніна.

Володимир Іванович Вернадський з родиною: син Георгій, брат дружини П. Є.  Старицький,
дружина Наталя Єгорівна, донька Ніна. Полтава,1908     

                                                                         Володимир Іванович з донькою Ніною. Полтава, 1910

З 1913 р. родина Вернадських мешкала у власному літньому будинку в лісовому урочищі Бутова Кобила (гора) біля Шишаків на Полтавщині.

Проект будинку Вернадських на Бутовій Кобилі (горі)

Саме тут, улітку 1915 р. В. І. Вернадський написав ґрунтовну аналітичну працю «Українське питання і російське суспільство», яка набуває нині особливої своєчасності: «Сутність українського питання полягає в тому, що український народ розвинувся у виразно окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких сусідів обернути його в простий етнографічний матеріал для посилення панівної народності залишалися й залишаються безуспішними». Своїм провісницьким висновком великий український мислитель-подвижник ствердив давнє, ще юнацьке, внутрішнє переконання, занотоване в щоденнику: «…потрібно розрізняти – українське, руське, великоросійське…».

Руські більшовики понищили, спалили багату бібліотеку В. І. Вернадського й весь будинок на Бутовій Кобилі.

Після більшовицького перевороту Україна зазнала аґресії як руських більшовиків, так і руських монархістів. У той руїнницький час академік Володимир Вернадський переїздить з Росії в Україну на запрошення гетьмана Української Держави Павла Скоропадського для організації системи науки й вищої освіти в Україні. У Київі В. І. Вернадський, який на той час уже мав світове визнання, очолив Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук і її Статуту, а також комісію з заснування Національної бібліотеки при Академії та з питань організації вищої школи. Наукові знання й організаційний досвід академіка В. І. Вернадського особливо потужно розкрилися при створенні УАН, що він сам засвідчив: «Мені здається, тут я в ученому світі можу зараз зробити потрібне… для України, а головне – для науки…». В. Вернадський запросив до співпраці над створенням УАН М. Грушевського, враховуючи його досвід наукової й організаційної роботи, і навіть вважав, що першим президентом Академії має стати М. Грушевський. Та М. Грушевський категорично відмовився від роботи над створенням УАН, і не тільки як партійний противник (соціаліст) гетьманського уряду й універсальної наукової концепції В. Вернадського, а й певною мірою через заздрість, що він за свого головування в Центральній Раді не створив Академії. Наукові інтереси М. Грушевського обмежувалися народницьким, підколоніальним світоглядом, він вважав, що для задоволення суто гуманітарних українознавчих інтересів достатньо Наукового товариства ім. Шевченка у Львові й Українського наукового товариства в Київі, й у цьому намагався переконати В. Вернадського. Академік Вернадський арґументував, що НТШ «зовсім не було пристосоване до роботи в інших галузях – математиці, природознавстві, прикладних науках». А народник-соціаліст Грушевський відповідав, що «зараз нема в достатній кількості вчених спеціалістів українців за межами українознавства». В. Вернадський дотримувався базової, державницької наукової позиції, спрямованої на перспективу розвитку Української нації: «Важливо створити потужні центри для вивчення Українського народу, його історії, його мови, природи України. Безперечно, треба вести ці дослідження не за національним принципом, а в найширшому загальнолюдському масштабі. Дуже швидко на перший план вийдуть місцеві сили». І В. І. Вернадський як подвижник науки зібрав у Київ необхідні для налагодження роботи УАН українські наукові сили з різних галузей знання. Над створенням Української Академії наук працювали видатні українські вчені, зокрема, з Київа: біолог, зоолог, медик М. Ф. Кащенко; економіст, соціолог М. І. Туган-Барановський; геолог, географ П. А. Тутковський: правознавець, соціолог Б. О. Кістяківський; правознавець, соціальний філософ Є. В. Спекторський; хімік О. В. Сперанський; історик мистецтва Г. Г. Павлуцький та інші вчені; з Харкова: історик, краєзнавець Д. І. Багалій; а також з-поза меж України: з Москви – сходознавець, мовознавець, історик А. Ю. Кримський; з Петрограда – основоположник теоретичної механіки С. П. Тимошенко; з Ростова-на-Дону – санскритолог, мовознавець-україніст Є. К. Тимченко. Як керівник Комісії з розробки стратегії УАН В. І. Вернадський сформулював національне й державне стратегічні завдання Академії: «На першому місці насамперед має бути створений добре упоряджений відділ української мови, літератури й історії, а також такі відділи інститутів, що пов’язані з практично важливими для держави інтересами… Державне значення Академії здійснюватиметься тим впливом, який вона матиме на підвищення продуктивних сил країни й людини в Україні. Чим ширше, вільніше та глибше буде в Академії наук оце вивчення, тим сильніше зросте її національна важливість». Вчений подвижник В. І. Вернадський покладав великі сподівання на українську академічну науку в будівництві Української держави: «Я вірю у велику майбутність і України, й Української академії наук. …Адже Академія наук – не просте товариство без інститутів (як застаріла щодо організації Паризька, яка, до речі, теж змінюється) – наша Академія наук є об’єднання державних наукових установ: бібліотека, архів, геологічні й географічні карти, національний музей, інститути для експериментальних та гуманітарних наук, які мають бути забезпечені достатніми коштами…».

15 серпня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд, а 14 листопада гетьман підписав Закон про заснування Української Академії наук, а також Закон про Статут, штати УАН (140 співробітників) і її установ (бібліотека, інститути, комітети, комісії, кабінети). Згідно з Законом, структура академії мала три відділи: Історично-філологічний, Фізико-математичний, Соціальних наук, а перший склад академіків становив 12 осіб. На перших спільних зборах академіки таємним голосуванням одноголосно обрали головою-президентом УАН В. І. Вернадського, і це обрання затвердив гетьман П. П. Скоропадський своїм указом від 30 листопада 1918 р. Віце-президентом УАН обрали Д. І. Багалія, а неодмінним секретарем – А. Ю Кримського. Одразу після обрання В. І. Вернадського президентом УАН, він написав заяву про вихід з Конституційно-демократичної партії (кадетів), де був з 1905, і оприлюднив це в пресі, наголосивши, що президент Академії наук має бути позапартійним, як і наука є позапартійною. Протягом 1918–1919 вчений-подвижник віддає всі сили, наукові знання й організаторський досвід на творення базису української науки й вищої освіти: заснував Національну бібліотеку при УАН, очолив Комісію з вивчення природних багатств України. На посаді президента УАН В. І. Вернадський, крім організаційної роботи, безперервно вів експериментальні наукові дослідження. Після доповіді на засіданні фізико-математичного відділу в листопаді 1918 про значення живої речовини в геохімії В. Вернадський організував першу в світі Біогеохімічну лабораторію в селі Старосілля на лівому березі Дніпра, навпроти Вишгорода, за 20 км від Київа. Тут вчений працював у 1918, 1919, зокрема, убезпечуючись од фізичної загрози з боку і соціал-демократів, і чекістів, а згодом приїздив у літні експедиції. (Старосілля – стародавнє село, від ІХ ст., з унікальними пам’ятками багатьох археологічних культур, починаючи з 6 500 р. до н. е. У 1964 село затопили водами Київського водосховища). Про результати роботи в Біогеохімічній лабораторії занотував у щоденнику: «Я зараз же почав створювати собі експериментальну базу з геохімії та біогеохімії, над якими після мого приїзду до Київа я весь час неухильно працював. …Це було початком Біогеохімічної лабораторії та експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота проходила у воєнних умовах, і все ж ми одержували результати». У 1918–1919 рр. академік В. Вернадський підготував і прочитав дев’ять лекцій з геохімії в Київському університеті. А в 1922–1926 рр., читаючи лекції в Сорбонні, В. Вернадський доповідав про свої результати роботи з біогеохімії в Україні й наголосив: «Це був перший виступ Української Академії наук на міжнародній академічній арені».

Після захоплення Київа 14 грудня 1918 р. соціал-демократами Директорії та зречення влади гетьманом Павлом Скоропадським М. Грушевський намагався ліквідувати Українську Академію наук і створити свою. Та академіки повстали проти руйнації УАН, і Директорія не підтримала авантюру Грушевського.

Коли після Директорії на початку лютого 1919 Київ удруге захопили більшовики, вони не заперечили проти УАН і навіть виділили приміщення, в якому нині Президія НАНУ, але змусили поміняти назву академічної Бібліотеки з Національної на Всенародню та проводили злочинні чекістські спецоперації проти вчених.

У період денікінської окупації Київа, яка тривала з кінця серпня до середини грудня 1919, коли Українська Академія наук виявилась під загрозою ліквідації, академік В. І. Вернадський у середині вересня перший раз поїхав у Ростов-на-Дону в ставку головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії генерала А. І. Денікіна й домігся збереження УАН. А коли в кінці грудня більшовики втретє захопили Київ і стало зрозуміло, що в хаосі політичної боротьби до Академії наук нема діла, а обіцяні Денікіним кошти на збереження майна Академії й наукові дослідження не надходять, президент УАН В. І. Вернадський заради збереження Академії вдруге їде до Ростова-на-Дону в ставку Денікіна, залишивши справи на неодмінного секретаря УАН академіка А. Ю. Кримського. Доки їхав, різко змінилась військово-політична ситуація, денікінці відступали й лінія фронту переміщувалась, тож назад дороги не було. 21 січня 1920 р. В. І. Вернадський останнім пароплавом з Новоросійська прибув у Крим, де на той час опинились дружина, донька й син з невісткою.

Виснажений у дорозі Володимир Іванович захворів на сипний тиф і два місяці перебував на межі життя й смерті. Після одужання вчений прийняв пропозицію ректора Таврійського університету Р. І. Гельвіга й став до професорської праці в першому в Криму вищому навчальному закладі, до створення якого у 1918 р. мав безпосереднє відношення. Тим часом, вчений зі світовим визнанням отримав запрошення з Англії, де йому забезпечували всі умови для наукової праці. Та раптово на початку жовтня 1920 р. раптово помер Р. І. Гельвіг, і вчена рада Таврійського університету обирає ректором В. І. Вернадського. Від поїздки до Англії довелось відмовитись, а син Георгій з невісткою Ніною еміґрували. Стараннями ректора В. І. Вернадського Таврійський університет у Сімферополі лишався єдиним вільним університетом на всій території колишньої Російської імперії, оскільки йому вдалося повністю реалізувати принцип автономії, до якого завжди прагнули університети. Та в листопаді 1920 Крим захопили більшовики, і їх військово-революційний режим постановив ліквідувати Таврійський університет і організувати новий – Кримський університет імені М. Фрунзе. Ректор і переважна більшість професорів не прийняли більшовицької реформи, тому в лютому 1921 більшовики відправили опальних ректора й професорів з родинами під посиленою охороною чекістів в арештантському до Москви. Зустрівшись тут з колегами, В. І. Вернадський їде до Петрограду, де активно береться до роботи в Російській Академії наук, зокрема ініціює створення Комісії з історії науки, філософії й техніки та Радієвого інституту й стає першим його директором.

Ще з Сімферополя В. І. Вернадський писав до А. Ю. Кримського в Київ: «Високошановний Агафангеле Євфимовичу! Дуже радий я був получити вістку з Академії. На жаль, я не можу зараз вернутись до Київа; після тифу я не можу їхати в таких неможливих обставинах, в яких ходять залізниці. Приїду, коли потепліє або буде можливість їхати більш по-людськи. Я телеграфував Вам та кілька разів писав, але досі не получив ніякої відповіді. Як мої рукописи? …Чи вони існують? …Де і в якім стані знаходиться весь зібраний мною і моїми співробітниками матеріал по виучуванню живого вещества, дуже цінний? Як взагалі становище Академії? …Як Словник біографічний та Словник живої мови? …Пишіть мені. Дошліть усі видання Академії… Мій привіт усім академікам. Ва В. Вернадський» (2 січня 1920 р.). І другий лист із Сімферополя: «Дорогий Агафангеле Євфимовичу, Пишу мабуть вже п’ятий або шостий раз і досі не мав від Вас ніякої вісточки. Як з моїми рукописами? Чи вони існують, чи ні? …моя мінералогія та біохімія? Тут важко, не знаю, чи краще у Вас. Як праця в Академії? …Взагалі напишіть мені про Академію та Бібліотеку. Усякі дрібниці мені дорогі та милі. Над чим Ви працюєте? Як Словник живої мови? Дуже важко не мати звісток, коли здається це було б можливо, бо Київ і Крим не відрізані одне від одного. Як я писав Вам, я не можу зараз приїхати до Київа, бо сили мої не ті, як раніше, і я бажаю почекати до весни. Хочу попереду проїхати до Петрограда і побачити, чи не можу там закінчити мою працю про живе вещество, чи ні. У Київі це неможливо, бо бібліотека не досить для цієї мети багата. Прошу передати мій привіт академікам. Ваш В. Вернадський» (21 січня 1921 р.). А далі два листи з Петрограда: «Дорогий Агафангеле Євфимовичу, …Українська Академія наук, як Ви добре знаєте, дорога мені, і я думаю, що вона буде мати велике значення в розвитку української культури. Коли я не хочу зараз вертатися до Київа – то те тільки через мою наукову працю. Я зовсім не зможу скінчити її у Київі. Дуже важко працювати і тут у Петрограді – бібліотеки, хоч і великі, та я і тут не можу знайти потрібну мені новійшу літературу або стару італійську літературу. …Буду дуже радий, коли Ви мені напишете листа. Пишіть по-українськи, бо тут я можу чути українську мову тільки від моєї дочки (вона тепер студентка Воєнно-Медицинської Академії) та часом рідко від кого-небудь з українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового товариства, де я був обраний головою – але вона розпалась, бо усі роз’їхались. Досилайте до мене усі видання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як з словниками української мови? Я получив усі мої рукописи, тільки немає літографованого 1-го тома моєї «Мінералогії» (М., 1910) з моїми записами та помітками. Коли можливо, пришліть – мабуть і інші рукописи та старі №№ газет …, що хороняться у моїй шафі, або у столі. Бувайте здорові. Пишіть і держіть мене в курсі стану Академії. Ваш В. Вернадський» (23 квітня 1921 р.). Цього ж дня В. Вернадський посилає А. Кримському, неодмінному секретареві УАН «офіційну приписку», оскільки той писав: «…пока Вы не пришлете непреклонного отказа (приїхати), продолжаем считать Вас за президента»: «Високошановний Агафангеле Євфимовичу, У Петрограді я получив копію Вашого листа від 31.ХІІ.1920 (ориґінал до мене не дійшов), з котрого побачив, що я мушу дослати офіціального листа про неможливість для мене приїхати до Київа. На мій великий жаль, наукова праця над геохімією та живою матерією не дозволяє мені працювати у Київі, де я не маю можливості мати необхідну мені літературу… Тільки у Петрограді я зможу знайти ліпші обставини з цього погляду для моєї праці. При таких обставинах я прошу увільнити мене з усяких адміністративних доручень Академії у Київі, але я би бажав не поривати з Українською Академією наук, дорогою та близькою моєму духовному настрою. Був би радий робити усі доручення Академії тут, у Петрограді, та взагалі усюди, де мені доведеться проживати. Ваш В. Вернадський». Наукова арґументація вченого про неможливість продовжувати свою першовідкривацьку працю за відсутності джерельної бази в Київі переконлива. Проте невисловленою лишається й інша причина: В. Вернадський зазнав загрози життю від чекістів у Київі й Сімферополі за свою українську національну й антибільшовицьку позицію, за що його й депортували в Москву. І в Петрограді чекісти не лишили вченого в спокої: 14 липня 1921 р. чекісти заарештували В. І. Вернадського, а в квартирі влаштували трус, обурившись величезною кількість книжок. Вченого запроторили до слідчої в’язниці ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия), і на першому допиті В. Вернадський збагнув, що його намагаються звинуватити в шпигунстві. Академіка врятували з в’язниці колеги: президент РАН О. П. Карпінський та неодмінний секретар С. Ф. Ольденбург, які надіслали термінові телеграми Леніну й Луначарському.

В Україні більшовицька ВУЧК безчинствувала з патологічною люттю: вишукувала й винищувала національних вчених, культурно-освітніх діячів, передусім тих, які працювали під час Центральної Ради, Української Держави й Директорії. Ще за другої більшовицької окупації Київа на початку лютого 1919 р. жертвами чекістського терору стали співзасновники УАН В. П. Науменко й О. В. Сперанський, яких не врятувало заступництво президента В. І. Вернадського. Влітку 1919 чекісти вбили співзасновника Української Академії образотворчого мистецтва О. О. Мурашка. Заарештованих у 1919 академіків УАН С. О. Єфремова та П. Я. Стебницького відпустили, на клопотання президента Академії, та в 1929 С. О. Єфремова засудили на 10 років.

Аґенти ВУЧК пильно стежили й за президентом УВАН В. І. Вернадським. Тож вчений змушений був на певний час виїхати з Київа в село Старосілля й працювати там у Біогеохімічній лабораторії на Дніпровській біологічній станції.

У 1921 р. українські академіки обрали президентом УАН (тоді вже ВУАН) історика М. П. Василенка (1866–1935). Та більшовицький уряд України так і не затвердив визначного вченого на тій посаді. А в квітні 1924 р. за сфабрикованою справою «Київського обласного центру дій», першого політичного процесу в Україні, М. П. Василенка засудили до 10 років позбавлення волі. Та під тиском наукової громадськості вирок переглянули й наприкінці 1924 р. вченого звільнили, але через тяжкий нервовий зрив він більше не зміг працювати.

У 1918 р. М. П. Василенко як міністр освіти й мистецтв Української Держави запросив В. І. Вернадського до створення системи вищої освіти в Україні. Академік В. Вернадський у своїй концепції вищої школи прагнув до демократичної моделі організації вищої освіти, що передбачала широку автономію внутрішнього життя та самостійність закладів, формування бази широкої загальної освіти разом з вузькопрофесійною підготовкою, прагнення до посилення наукового змісту навчання, виховання майбутніх професійних кадрів. У травні 1928 р. академік В. І. Вернадський приїхав до Київа для участі в виборах президента ВУАН, а насправді хотів побачитися зі своїм другом – М. П. Василенком, колишнім соратником по розбудові науки й освіти Української Держави. Вони зустрілися востаннє: Володимир Іванович побачив Миколу Прокоповича старим, змученим тяжкою нервовою недугою. В. І. Вернадський у листуванні з М. П. Василенком зворушливо писав про спільну працю зі створення Української Академії наук, Національної бібліотеки й системи національної освіти й про свою любов до України: «Ви знаєте, яка дорога мені Україна і як глибоко українське відродження проникає до всього мого національного та особистого світогляду, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя брати в цьому участь». Володимир Вернадський як українець за походженням і за духовним типом усеосяжно любив Україну.

Українську Академію наук (з 1921 – ВУАН) далі будували на засадах, що їх розробив В. І. Вернадський, головними серед яких було створення мережі академічних наукових інститутів. Хоч багато сподівань великого вченого не збулося, та Українська Академія наук у цілому утвердилася згідно з універсальною концепцією В. І. Вернадського.

Науково-організаційна діяльність В. І. Вернадського в Україні припала на час великих випробувань: з одного боку, руські вчені звинувачували колеґу, що він допомагає творити українську «націоналістичну» інституцію, обзиваючи його «упертый хохол», а з другого боку, українські чиновники саботували його наукові ініціативи. У щоденнику за 5. VII. 1918 вчений занотував, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, та обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять».

І нині в Україні корумповані, злочинні урядовці саботують розвиток науки. суспільних і державних інституцій, що призводить до суспільно-державної неспроможності цілого народу. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом узаконеного беззаконня й зради владарюючим кагалом національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не здійснює функції суспільного самоуправління за відсутності державного управління. Тим часом владарюючий режим паразитарної «держави в державі» провадить прикриту декорацією «незалежності» ліквідацію основ національної державності. А слуги того злочинного режиму – корупціонери й мародери, одержимі шаленою тягою до посад, до наживи, позбавлені совісті й морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів, лишаються безкарні, бо пов’язані злочинною круговою порукою. Режим паразитарної «держави в державі» виконує функції колоніальної адміністрації, і якщо йому не вдається втримати Україну в тенетах руського колоніалізму, він руйнує зсередини інститути суспільного управління, стратегічну наукову основу країни, розкрадає фінанси й нищить продуктивні сили…

Геній Володимира Вернадського переживав подібне на початку ХХ століття і відкрив джерело сили для ліквідації соціальних потворств: «…Життя росте, та занепадають (тимчасово) форми суспільної діяльності: треба йти до безвічних джерел сили і незалежних від бюрократичної й державної машини питань знання, філософії, мистецтва, і з позиції цих вселюдських основ знищувати ту плісняву й гниль, яка тепер усе захоплює».

Особистість академіка Володимира Вернадського серед подвижників української й світової науки займає особливе місце. Для його діяльності характерні широта інтересів, розв’язання кардинальних проблем, наукове передбачення. Наука ХХІ століття розвивається під впливом ідей В. Вернадського, і його природничо-моральне вчення є ключовим у розв’язанні кризових ситуацій, що виникають у стосунках людини й Природи.

В Україні наукову спадщину геніального вченого активно досліджують і розвивають його ідеї. У 1988 р. в АН України створено Комісію з розробки наукової спадщини В. І. Вернадського, яка займається організацією, координацією та дослідженням наукового доробку вченого, розвитком та популяризацією його ідей, пошуком та публікацією рукописної спадщини.

До 150-річчя від народження вченого НАН України випустила у світ ювілейну серію в 10 томах «Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського» (2011), а в 2018 вийшов двотомник «В. І. Вернадський і Україна: з листування». Опубліковані праці переконливо свідчать про своєчасність ідей вченого і про неповторність його яскравої особистості.

Одну з найсвоєчасніших ідей український вчений-природознавець, мислитель В. І. Вернадський явив у вченні про ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів. Вчення про ноо­сферу базується на природно-моральній основі українського традиційного агрокультурного світогляду та на екологічно-економічній теорії С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «науковим новатором» і «першим екологом». Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) – великий український вчений-енциклопедист: фізик, математик, економіст, філософ, доктор медицини з правом лікарської практики, політик, громадський діяч, основоположник «фізичної економіки» й один з основоположників ноосферного космізму. С. Подолинський теоретично розвинув природно-моральні засади українського традиційного агрокультурного світогляду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою). Наукові праці С. Подолинського, й передусім «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), заклали основи ориґінальної теорії праці як моральної категорії, що розглядається з позиції природних процесів і перегукується з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про первинність Природи і споріднену працю.

С. А. Подолинський

В. І. Вернадський і його предтеча С. А. Подолинський як етнічні українці, які виросли й сформувалися в українському природно-культурному середовищі, відродили традиційну морально-світоглядну основу української агрокультури й тим самим визначили перспективу ноосферного розвитку людства на питомій природній основі. Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю. Є всі підстави вважати концепцію ноосфери В. Вернадського явищем української культури й соціально-філософської думки як вияв української ментальності й українського агрокультурного морального світогляду, в основі яких – енергетичний взаємообмін хліборобів з питомою землею. Ноосферне вчення В. Вернадського зосереджується не на технологічно-прагматичному, а на природно-духовному сприйнятті Всеєдиного Життя й осягненні Світової Всеєдності як живого організму, що властиве світосприйняттю українців-хліборобів, зорієнтованих на органічно-моральну єдність людини з рідною Природою, з питомою Землею.

Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральній основі. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа. В. Вернадський стверджував, що людство в процесі саморозвитку стає новою потужною «геологічною силою», своєю думкою й працею змінюючи зовнішній вигляд планети. Відповідно, людство для свого збереження повинне буде взяти на себе моральну відповідальність за розвиток біосфери, яка перетворюється в ноосферу; а це потребує від людства відповідної соціальної організації та нової, екологічної й водночас моральної свідомості.

В. Вернадський фокусує увагу на функції людини в переході біосфери в ноосферу: «…Існування людини є функцією біосфери. …Створення ноосфери з біосфери є природне явище, глибше й потужніше у своїй основі, ніж людська історія». Вчений наголошує, що через біосферно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе земна Природа у Світовій Всеєдності: «Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі»; «…Діяльність людини стала могутньою геологічною силою, яку необхідно підпорядкувати моральному законові», – підсумовує Володимир Вернадський у 1944 р.

На переконання Володимира Вернадського, «історія людського суспільства – це не тільки і навіть не стільки історія воєн, змін династій, палацових переворотів тощо, чим нерідко обмежується історіографія. Це передусім історія освоєння людиною планети. У цьому контексті історію розвитку людства належною мірою ще не досліджено і, більш того, не написано» (В. І. Онопрієнко. Динаміка зростання дослідницьких інтересів В. І. Вернадського). Суть історії людського суспільства розкривається через його ставлення до Природи.

Ноосферну концепцію В. І. Вернадського про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й моральному законові розвинув в антропокосмічному вченні його «дорогий друг» – видатний український ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

У 1947 р. М. Г. Холодний завершив природничо-філософську працю «Думки натураліста про природу й людину» (допрацьований варіант опублікованої в 1944 – «Думки дарвініста про природу й людину»), в якій обґрунтував морально-світоглядну систему антропокосмізму на базі вчення про біосферу й ноо­сферу, на основі концепції Всеєдності та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад) – оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі. За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр) як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою». Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать людський світ і Природу. Антропоцентризм у природокористуванні веде до хибної практики поділу об’єктів Природи на категорії корисних та шкідливих, до тотального винищення живого в Природі, яке не має комерційного значення й не є предметом наживи. Антропоцентризм є аґресивним виявом антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…».

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Таке всеосяжне антропокосмічне означення сенсу людського життя й свідомості М. Холодним цілком відповідає ноосферному їх означенню В. Вернадським: «У житті людини справжнім життям є одна миттєвість»; «Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості». Це формулювання визначає енергетичний перехід біосфери в ноосферу і є ключовим моментом у біосферно-ноосферному вченні В. Вернадського. Досліджуючи явище живої речовини як сукупності живих організмів, вчений показав, що жива речовина є носієм і продуцентом біогеохімічної енергії, яка переходить у «культурну біогеохімічну енергію» ноосфери – в «енергію людської культури». Розуміння В. Вернадським енергогенеруючої суті ноосфери відповідає розумінню Г. Сковородою енергогенеруючої суті культури. За Г. Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить».

У біосферній концепції культури В. Вернадського також провідним чинником є дух, що кличе до подвижницької праці, про яку вчений-подвижник пише в щоденнику: «Я чітко став усвідомлювати, що мені судилося сказати людству нове у тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я мушу втілювати у життя – як пророк, що відчуває всередині себе голос, який закликає його до діяльності. Я відчув у собі демона Сократа. Зараз я усвідомлюю, що це вчення може зробити такий же вплив, як книга Дарвіна, і в такому разі я, анітрохи не змінюючись у своїй суті, потрапляю в перші ряди світових вчених. Яке все випадкове і умовне. Цікаво, що усвідомлення того, що у своїй роботі над живою речовиною я створив нове вчення, і що воно представляє іншу сторону – інший аспект – еволюційного вчення, стало мені зрозумілим тільки після моєї хвороби, тепер» (березень 1920).  

У вченні про живу речовину головною є ідея будови життя. В. І. Вернадський лаконічно висловив ідею безвічної сутності життя: «У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості»; «Тоді стане неминучим пантеїстичне уявлення про Природу, таке рідне нашому розумові й серцю…Адже пантеїзм усюди, в мові, в природному плині думки, у світі казок, легенд – це джерело живої віри…». Пантеїстичний світогляд Володимира сформувався ще в дитинстві під впливом батька, який мав визначальний вплив на духовний розвиток і освіту сина.

Про раннє прилучення до таїни сутності життя В. Вернадський занотував у щоденнику. «У молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страхові, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають поживу логічному мисленню». Безперечно, геній мав надзвичайний природжений дар безпосереднього осягнення Істини, який проявився в ранньому віці й являвся протягом життя, допомагаючи йому здобувати знання.

Великий український природознавець-мислитель В. І. Вернадський, пояснюючи походження точного знання й наукового світогляду, наголошував на їх першоджерельній основі, що коріниться в первинності духовного досвіду: «Деякі частини навіть сучасного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки – вони увійшли в науку ззовні: … з філософії, …з мистецтва. Отак, загальне й давнє прагнення наукового світогляду виразити все в числах, шукання скрізь простих числових відношень проникло в науку з найдавнішого мистецтва – з музики. Виходячи з неї, числові пошуки проникли шляхом духовного натхнення в найдавніші наукові системи. …Перші сліди впливу нашого музичного ладу ми бачимо вже в деяких славенях Ріґведи, в яких числові співвідношення світового ладу перебувають у певній аналогії з музикою, з піснею. Відомо, як далеко в глибину віків сягає володіння прекрасно налаштованими музичними інструментами; ймовірно, ще раніше зароджується пісня, музична закономірна обробка людського голосу. …швидко розвивався й закорінювався музичний лад. Дуже скоро й ясно були вловлені в ньому прості числові співвідношення. Через Піфагора й піфагорійців концепція музики проникла в науку й надовго охопила її. Відтоді шукання ладу (в широкому розумінні), шукання числових співвідношень є основним елементом наукової роботи».

Як великий український мислитель-мудрець Г. С. Сковорода не визнавав філософію за науку, а користувався філософською мудрістю як методом осягнення морально-світоглядної суті Всеєдиного Життя в усіх його виявах, так само й великий український вчений-енциклопедист академік В. І. Вернадський не визнавав філософію за науку, що зумовлено його методологічним підходом природознавця, пантеїстичний світогляд якого формується через осмислення емпіричного природознавчого матеріалу, подальший його опис, аналіз та синтез. На початку 80-х років ХІХ ст. В. Вернадський писав: «Якщо залишити в стороні логіку та психологію, то що залишається для того, щоб зробити з філософії науку? Філософія є спосіб та метод. Її значення в рухові науки – це, окрім логіки, критика основних понять, які повсюдно і невідворотно входять в дані нашої науки. Це є оцінка достовірності знання. Але де ж тут «наука»?».

Як філософ-мудрець Григорій Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики, так і вчений-природодослідник В. Вернадський стояв на захисті наукового знання від політико-ідеологічних посягань спекулятивної філософії. У праці «Наукова думка як планетне явище» (1938) розкриває той протиприрод­ний стан, що в ньому опинилась вітчизняна наукова праця під гнітом офіційної матеріалістичної філософії, яка стала ідеологією більшовицького тоталітаризму, працюючи на «минущі соціальні, державні уявлення, що грубою си­лою охороняють себе від можливих сумнівів у їх неодмінності»: «Наука в соціальному житті різко відрізняється від філософії й релігії тим, що вона по суті єдина, однакова для всіх часів, соціа­льних середовищ і державних утворень… Але в нашій країні… наукова думка перебуває в становищі, яке заважає правильній її науковій праці. В цьому випадку наша наукова думка стикається з обов’язковою філософською думкою… історичний досвід не був урахований офіційними філософами нашої країни, і вони при всій своїй прямолінійності й недостатній науковій грамотності увійшли в різке зіткнення з науковою думкою й працею… Наші філософи-діалектики на цю галузь наукового знання не повинні були робити замаху для своєї ж користі. Бо тут їхня спроба на­перед приречена на невдачу. Вони тут борються з наукою на її одвічному ґрунті». Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч П. О. Куліш (1819–1897), розвиваючи свою історіософську концепцію «національної й соціальної динаміки», яка «підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини», ще в 1862 р. у «Зазивному листі до української інтелігенції» наголосив: «Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичню темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпіралась на єдину философию, достойну свого імени, на философию природовідання».

В. І. Вернадський. 1934

Проникливо підсумувала наукові здобутки генія В. І. Вернадського дослідниця його рукописної спадщини, визначний український історик, архівіст О. М. Апанович (1919–2000): «… Наука для нього була метою, змістом і сенсом життя. Наука стала і об’єктом його наукових досліджень. Вернадський охарактеризував внутрішню суть науки, вивчав шляхи й етапи розвитку наукової думки в різні епохи на різних континентах, розкрив провідну, перетворюючу роль науки у сучасності й майбутньому Землі…».

В. І. Вернадський у своєму кабінеті. Москва, 1940

В. І. Вернадський у процесі наукових осягнень і подвижницької праці переконався, що наука почала відігравати особливу, провідну роль у людському суспільстві: «Немає нічого у Світі сильнішого за вільну наукову думку! …Дія – це характерна риса наукової думки. Наукова думка, творчість, знання йдуть у гущі життя, з яким вони безперервно пов’язані. І самим існуванням вони пробуджують у середовищі життя активні прояви, які самі собою є не тільки розповсюджувачами наукового знання, а й створюють незліченні форми його проявлення… Тепер думка – сила, і ніщо не зупинить її… Понад усе необхідна зараз сила духу, спокійна сміливість думки і відважність розуму».

Олександер Шокало, культурософ

Пам’ятник В. І. Вернадському в Київі