Подвижництво Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю»
Український феномен мудреця Сковороди
300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибинного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.
Подвижництво є суттю українського феномену Григорія Сковороди, чиє 300-ліття знаменує пробудження Волі Духу Українського народу. Нині, в пору всенародної визвольної війни, Світ визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А український мудрець утверджував Волю нашого Духу своїм подвижницьким життям понад два століття тому й заклав основи дієвості Волі для прийдешніх поколінь.
Григорій Сковорода народився, коли Україна вже була остаточно колонізована Російською імперією, яка й утвердилась на базі природних і людських ресурсів України. А 300-ліття подвижницького духу мудреця Сковороди в пору визвольної війни України від російського колоніалізму знаменує пробудження збірної Волі Духу Українського народу – нашої спільної життєвої сили й основи нашого споконвічного права на самостійне життя, бо: «Право – явище національного духу» (Памфіл. Юркевич).
Мудрець Сковорода, дотримуючись Сократового принципу: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим», пробуджує в людях прагнення жити власною Волею. За українським природно-моральним правом, найвищою цінністю людського життя є Воля. В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-морального права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Тож у вірші «De Libertate» («Про Волю») Сковорода нагадує про відібрані російською імперією українські вольності й з глибини пам’яті будить у людях дух вільнолюбства. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Отже, Воля – основоположний морально-правовий чинник української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя українського мудреця.
Усім своїм самостійним, істинним життям мудрець Сковорода утверджував волю духу української людини й власним вільним життям будив дух вільнолюбства в українській громаді. Сковорода жив, як учив – у цьому істинність його вчительства, наставництва й сила його подвижництва.
Мудрець Григорій Сковорода сформулював триєдиний основоположний морально-світоглядний принцип істинного життя людини на природно-культурній основі, власною волею, в щасті й душевному ладу: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Культура – друге, духовне, народження людини»; «Воля дужча за всяку неволю» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі – О. Ш.).
Тріада Природа, Культура, Воля у своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – системи подвижництва мудреця Сковороди. Суть Сковородинства закорінена в самопізнанні, моральній зрілості, життєвій мудрості й дієвій філософії культури – культурософії. Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не піймав». Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і триєдність української Природи, Культури, Волі, як Усеєдиний Світ, як сама Істина.
Дві найхарактерніші особливості феномену Григорія Савовича – філософсько-духовна практика й педагогічно-просвітницька діяльність. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Г. Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом у ладу з Природою й Світом. Сковородинська філософія-мудрість – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині, а Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку на природній основі.
За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить». Сковородине осягнення стратегічної суті культури виявилося в його культурософії – філософії культури, дієвій філософії-мудрості: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…».
Поняття культурософія походить від латинського сulturа – уладування, удосконалення, плекання, виховання, що бере початок з colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати, та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – ладування, виховання мудрості, дієве знання, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури. Власне культура – це система самопізнання, моральної зрілості, самоорганізації, саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя волею духу. Вольову, дієву сутність культури як системи саморозвитку життя з внутрішнього енергетичного зародку образно розкриває апокрифічна мудрість: «Якщо яйце розбивають силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розбивається силою зсередини, життя починається. Все велике завжди починається зсередини».
Вольовий, дієвий чинник усеосяжного феномену культуриє суттю культурософії, яка базується на істинному, реальному, дієвому знанні. Культурософія – система практичної філософії життя й стратегії культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого Сковородинства.
Культурософія як принцип мудрості, як методологія культурного самоздійснення долає суперечності між змістом і формою, що наявні в спекулятивній філософії, й відкриває глибинність «філософії мудрого серця», яка осягає надтонку сферу духу, де споріднені сутності єднаються в неподільну самоподібну цілісність Усеєдиного Ладу.
Згідно зі світоглядною засадою української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). І людська особистість, і «збірна особа народу» керуються внутрішньою волею духу та беруть на себе моральну відповідальність за своє життя й життя етнокультурної спільноти та питомого природного середовища.
Сковородина культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Хоч українська культурософія Г. Сковороди і його послідовників лишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління філософів, зокрема на В. Соловйова. Зі світоглядного вчення Г. Сковороди про Всеєдність, суттю якого є ідея єдності трьох світів: макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (людини) й символічної реальності, яка єднає в собі великий і малий світи, Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по материнській лінії та його послідовник) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку: «Воістину все і Всеєдиний існують разом, відокремлене існування не є істинним…».
На відміну од своїх попередників і сучасників, філософ, педагог, музикант Григорій Сковорода уперше чітко окреслив мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості; пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті на основі «спорідненої праці»; та дав визначення провідних філософсько-педагогічно-музичних понять: музики як «філософії педагогіки»; української народної пісенності як «неопалимого» скарбу з «тритисячолітньої печі» української культури (так Сковорода визначив вік традиції нашої культурності) та філософії як «найдосконалішої музики» й світоглядного «всеозброєння». Ці поняття стали ключовими в Сковородинській системі істинного знання, виховання, освіти й культурного саморозвитку людини й народу.
Саме з погляду ясних понять і глибоких смислів необхідно розглядати мову педагогічних і філософських праць, поезії, байок і листів Григорія Сковороди. Хоч би якими різними мовами писав мислитель: грецькою, латинською, старослов’янською чи російською, він думав рідною, про що свідчать у його писаннях і українська мовна стихія, і український тип мислення, українська стилістика й правопис, бо «писав для свого краю». Про це свідчить учень, товариш та біограф Г. Сковороди М. Ковалинський: «Він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». З близькими людьми Г. Сковорода спілкувався виключно живою рідною мовою. А тією мовою, якою писав, він не розмовляв.
А писав Григорій Сковорода як високоосвічений граматик за тогочасними правописними нормами, на які значною мірою впливала академічно-церковна догматика й схоластика. Мова Сковороди забарвлена староукраїнською бароковою лексикою з украпленнями латини, грецької, старослов’янської й російської. А її фонетична система суто українська, природня. Тому для безпосереднього сприйняття Сковородиних текстів їх необхідно читати з українським фонетичним ключем, зокрема замість церковнослов’янської літери ѣ слід вимовляти український природній звук і. (Тут доречно зауважити про бездумне називання Григорія Сковороди по-батькові Савич, що є калькою з руського – Саввич. До речі, сам Григорій підписувався – Григорій Савин, тобто Савин син. Отже, по-українськи – Григорій Савович).
Мову Григорія Савовича Сковороди належить характеризувати не за формальними лексичними ознаками, тобто не за належністю до певної етнічної чи соціальної сфери комунікації, а за її пізнавально-освітньою функціональністю. Мова Г. Сковороди – це мова ясних понять і глибоких смислів, це вияв морально-світоглядної основи української культури. Мова Г. Сковороди – це передусім засіб пізнання себе, свого народу й Світу, це ключ до істинного знання. Істинне знання здобувається в самопізнанні й світоглядно-філософському осягненні життя людини у Світі. Тобто істинне знання – безпосереднє пізнання Істини. А сприйняте на віру знання – опосередковано отримана інформація з непевного джерела. Як правило віросповідне псевдознання належить до сфери теології – уявної картини Світу, що подається крізь призми різних релігійних доктрин, кожна з яких претендує на абсолютну істинність. Сприйняте на віру уявне псевдознання породжує марновірство, самооману, й людина потрапляє в залежність од сумнівного джерела того псевдознання. Тобто сприйняте на віру знання придатне тільки для зовнішньої комунікації в межах певних конфесійних чи політичних середовищ і призводить до тотального марновірства, бузувірства, невігластва, деґрадації. Бо зовнішнє псевдознання не спонукає до культурного саморозвитку, а нівелює людей у соціальну масу. А коли людина осягає знання у власному досвіді завдяки пізнавальній функції серця, вона просвітлює розум, зміцнює волю духу, що забезпечує її саморозвиток.
На самопізнання й саморозвиток людини спрямована мова глибоких, утаємничених текстів Г. Сковороди: педагогічних праць, філософських діалогів і трактатів, поезій, байок, листів. Сковородина мова поезій (пісень) та байок максимально наближена до образної народнопісенної, народнорозмовної, а мова філософсько-педагогічних текстів має складну понятійну базу для передачі глибинного процесу думання. Оскільки Г. Сковорода звільнив українську філософію од теологічної догматики, він застосував для ясності думання свою мову з власним понятійним апаратом, використовуючи лексику інших мов та власні неологізми, бо в книжній українській мові філософсько-педагогічний понятійний апарат до нього не був вироблений. Разом з народженням свого варіанту української образно-філософської мови Г. Сковорода відродив і український традиційний світогляд, споріднений з ведичними світоглядами давніх культур античного світу. Для сприйняття особливої, з індивідуальним стилем, мови Г. Сковороди та осягнення суті його писань не можна застосовувати підхід зовнішньої комунікації. Тексти Г. Сковороди належить читати у внутрішньому зосередженні, й тоді відкриється розуміння його задуму і взаєморозуміння з ним. Мова Г. Сковороди не теоретична з умоглядними, абстрактними поняттями, а понятійно конкретна й дієва глибиною думки. Бо мудрець Сковорода все пізнає не байдужим розумом, а щирим серцем, і адресує свої осягнення не темному розуму, а чистому серцю. Дієвість мови Г. Сковороди у її правдивості, істинності. Саме життя мудреця Сковороди – правдиве й дієве життя вчителя, наставника, подвижника.
За Сковородою, пізнана й здійснена в собі Істина-Правда, стає особистим набутком людини й звільняє її од марновірства. Істина-правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню між людьми й стає моральним чинником внутрішнього синергічного єднання їх у збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці.
Г. Сковорода власним істинним думанням і життям явив приклад істинного дієвого знання, спорідненого з традицією давньої ведичної культури, що є основою самопізнання, саморозвитку, взаєморозуміння і взаємодії людей на культурній основі.
Григорій Сковорода відродив давньоукраїнський дорелігійний (ведичний) світогляд, суть якого – в первинності Всеєдиного Ладу, Світу й Природи та в єдності з ними людини. Цей ясновідний моральний світогляд як джерело істинного, реального знання виявляється в античній міфології, в природно-космогонічній ведичній системі знання. Натомість релігійна віра підмінює реальне знання віртуальним псевдознанням, відриває од природної основи й прив’язує до уявного бога, що обертається для людей порушенням морально-світоглядної основи та розладом психіки й свідомості.
Тут доречно з’ясувати первинні, істинні значення понять релігія й бог.
За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Умовним релігіям передує реальна моральна воля – первинна сутність людського життя, універсальний життєвий принцип і найпотужніший чинник людської культури. Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності. Нелюди-гуманоїди сконструювали свої штучні релігійні доктрини, спотворивши, спрофанувавши дорелігійні сонячні обряди та космогонічні міфи давніх народів, вихолостивши їх духовну суть і спотворивши істинні смисли. Конструктори аврамічної християнської релігії все списали з природно-космогонічної міфології й підмінили світлі міфологічні сутності морочними релігійними доктринами й культами богів.
Теонім бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Поняття бог занесли у слов’янський світ руси-туранці зі Сходу й почали впроваджувати його в південних теренах у теонімах даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності дорелігійного, морального світогляду й космогонічної міфології агрокультури: Лад, Род, Родиця (Природа).
В українському автентичному природно-космогонічному, моральному, дорелігійному світогляді безвічним першоджерелом Життя є Лад – Усеєдиний самородний первінь, Усеосяжна субстанція Світоладу. (Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту). З субстанції самородного, неперсоніфікованого первеня Ладу самозароджуються неперсоніфіковані сутності: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада), з парнолї єдності яких народжується все живе. Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу чоловіча сутність Род (Ладо) і жіноча сутність Родиця (Лада) є парними духами-захисниками Любові й парування, продовження життя, родинного щастя в Ладові. Суттю й джерелом сили того всеосяжного явища, яке називаємо Любов’ю, є взаємообмін високовібраційними життєвими енергіями двох парних життєродних сутностей, що їх символізують космічно-природні первені – Род і Природа, які є виявами Ладу.
Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському автентичному природно-космогонічному світогляді як первинні міфопоетичні сутності, що стали основоположними категоріями української етнофілософії. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.
Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на дієвій основі первенів Життя – Всеєдиного Ладу, Небесного Рода й Земної Природи.
З поняттям Усеєдиний Лад корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Всеєдину первинну сутність Ладу, Природи й Роду людського розкрив давньогрецький математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Всеєдиний – це число чисел», який «містить у собі все і сам перебуває в усьому». І застеріг од релігійної облуди: «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас». А перший афінський філософ-мудрець Сократ (469 до н. е.–399 до н. е.) явив життєве вчення морального антропологізму, згідно з яким людині належить пізнати себе й визріти в моральну й суспільну особу, а суспільству належить забезпечити моральне визрівання й духовне народження людини: «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити». Сковорода, як і його античні попередники, базував свої істинні осягнення на морально-світоглядній основі агрокультури, де все саморозвивається, самовладовується в спрямуванні до світла Сонця – першоджерела Життя, так і агрокультурна людська спільнота саморозвивається, самовладовується в спрямуванні до світла Істини – свого духовного першоджерела: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».
У своїй всеосяжній філософсько-педагогічній системі Сковорода поєднав ясновідний морально-світоглядний принцип української традиції, Піфагорів принцип кордоцентризму й природовідповідності, Сократів принцип моральної зрілості людини й культуровідповідності та дгармічну (ясновідну) духовну практику східних культур. Проникливо осмислює український феномен Г. С. Сковороди український етнолог, історик і педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894): «Сковорода присвятив усе своє життя розвиткові власного філософського вчення та його поширенню, присвятив життя сповна й щиро: жодної риси в його житті не було такої, яку можна б вважати його приватною, не пов’язаною з його місією».
Сковорода – єдиний після Сократа й Піфагора європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Український мудрець Сковорода, як давньогрецькі мудреці Піфагор і Сократ, не замикався в межах жодної філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Ладу, Всеєдиного, Абсолюту чи Бога. Своє глибинне розуміння останнього теоніму Сковорода пояснює так: «У давнину Бога називали Всесвітнім Розумом, також буттям речей, вічністю, долею, необхідністю». Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ, «сущий на небесах», а наявний в усьому Дух Життя – Всеєдиний, Всепроймаючий, Всеосяжний. Сковорода, як Піфагор і Сократ, чітко визначав первинні морально-світоглядні поняття, завдяки яким систематизував свої знання Людини й Світу. Сковорода, як Піфагор і Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», не тільки осягав Істину, а й жив істинно та спонукав людей у пізнанні себе обирати свій істинний життєвий шлях і досягти щастя в збірній цілісності народу, в єдності з Ладом, Родом і Природою. Щастя – це і є цілісність, тобто ціле з частин, повнота відчуття життя в єдності з Усеєдиним Ладом.
Всеосяжній світоглядній сутності Всеєдиного Ладу відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи та ясновідного істинного знання.
Істинне знання забезпечує людині й збірній цілісності народу самостійність думання й самостійність життя. Істинне знання відкривається в ясності самопізнання й стає основою взаєморозуміння між людьми, що забезпечує суспільне самоврядування й саморозвиток. Саморозвиток людини й народу можливий тільки волею духу на основі істинного знання, добутого в самопізнанні – в цьому провідна ідея Сковородинства.
Своє морально-світоглядне життєве вчення, природовідповідне й пройняте ідеями реформаторства, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.
Г. С. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції, спорідненої з ведичною традицією й традиціями античних культур, та на педагогічному новаторстві європейської Реформації.
Філософсько-освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної педагогіки, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: благо народити й благо навчити».
Новаторська освітня система Г. С. Сковороди виросла з традиційної української родинної школи – козацької педагогіки, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури, та споріднена з Сократовою майєвтикою, з безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» і з реформаторськими педагогічними засадами «Материнської школи» й «Великої дидактики» чеського педагога-мислителя Яна Коменського.
Свою новаторську освітню систему «виховання серця» педагог Сковорода розвивав на власній «філософії серця». Згідно з цією кордоцентричною концепцією Сковородинської філософії-мудрості, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині… Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».
Учитель Сковорода спонукав своїх вихованців «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний Світ і навчитись розрізняти в ньому зовнішню й внутрішню сторони та виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею, ясною свідомістю й моральною волею духу.
Педагог Сковорода цінував у своїх учнів самостійність і критичність думання. Коли викладачі Харківського колеґіуму, сановиті церковники, нарікали на учнів, що ті задають «дерзновенные вопросы», то Григорій Сковорода, єдиний викладач без церковного сану, відповідав обуреним наглядачам у рясах: «Чем больше дарование, тем больше дерзновенных мыслей» («Чим більший талант, тим більше відважних думок»).
Мудрець Сковорода цінував і підтримував вільнодумних, відважних людей та будив «недвижну масу» од сну й спонукав звільнятись од страху, що сковує волю. Страх нагнітали своїми проповідями попи в церквах і наглядачі в навчальних закладах, чому рішуче протидіяв учитель Сковорода, пробуджуючи в людях волю духу.
У 1759–1760 Григорій Сковорода викладав у Харківському колеґіумі поетику, в 1761–1764 – грецьку мову та синтаксис, а з 1766 – катехізис та щойно запроваджений курс основ доброчесності. Читаючи основи доброчесності, він написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнської доброчесності» (1766; оновив у 1780).
Освітні нововведення Григорія Сковороди ламали релігійні догми, і клерикали розпочали гоніння на педагога. Ось як описує історик, народознавець О. Я. Єфименко в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колеґіумі Сковородині «Початкові двері…»: «Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».
Григорій Сковорода як людина глибинного знання, волі й совісті відверто виявляв непоступливість у своїй істинній позиції. Педагог-новатор змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах, не бажаючи поступатися консервативному, догматичному режимові викладання. Освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів.
У тодішніх навчальних закладах було засилля жандармів у рясах, імперських аґентів, ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.
О. Я. Єфименко проникливо охарактеризувала вроджене педагогічне покликання Г. С. Сковороди й труднощі в його здійсненні: «Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння».
Григорій Сковорода востаннє покинув Харків у 1769 році й 25 років провадив мандрівну подвижницьку діяльність – поширював своє вчення життєвої мудрості серед рідного народу під таємним наглядом поліції й церковників. «Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так визначив початок подвижництва Григорія Сковороди Іван Франко.
З тих «вибраних одиниць» виросли люди подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядне суспільне зрушення – Сковородинство. Основу того подвижницького зрушення становили Сковородині вихованці, духовні наступники й послідовники.
Головним рушієм Сковородинства став вихованець, духовний наступник і послідовник Григорія Савовича Сковороди Василь Назарович Каразин (1773–1842). В. Н. Каразин – нащадок грецького роду Караджи (по батькові) та українського козацького роду Ковалівських (по матері), геніальний український вчений-енциклопедист, винахідник, великий вільнодумець і культурно-освітній діяч, ініціатор-засновник Міністерства народної освіти в Російській імперії. Організаційно-фінансовими стараннями В. Н. Каразина та за фінансової підтримки закликаного ним свідомого Українського слобідського й майже всього лівобережного громадянства (зібрано величезні на той час кошти – близько 600 тис рублів) відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).
Моральний світогляд В. Н. Каразина визрівав у процесі тривалого особистого спілкування з Г. С. Сковородою в домі вітчима А. І. Ковалівського, а також у процесі засвоєння його педагогічних і філософських праць. Десятилітній Василь Каразин оселився з матірю Варварою Яківною й меншим братом Іваном, після смерті батька – Назара Олександровича, в маєтку вдівця Андрія Івановича Ковалівського, материного родича, в селі Вільшанська Іванівка (нині – Сковородинівка). У Андрія Івановича від першого шлюбу був син – Петро Андрійович Ковалівський, а в сусідньому селі Ярошівка жив брат – Петро Іванович Ковалівський. Мандрівний мудрець Григорій Савович часто й подовгу зупинявся в родині Ковалівських, де його глибоко поважали й виділили йому окрему кімнату для мешкання й праці. У Ковалівських Сковорода прожив останні чотири роки свого віку. Григорій Савович називав Андрія Івановича «першим і останнім другом» своїм, а Варвару Яківну «поважав усією душею» як «розумну і доброчесну жінку». Петро Іванович і Петро Андрійович Ковалівські стали найдієвішими помічниками Василя Назаровича у заснуванні Харківського університету. Менший на сім років Василів брат Іван вивчився на ботаніка, заснував один з найстаріших дендропарків в Україні – «Краснокутський». Освітнє новаторство, що його започаткував у Харківському колеґіумі педагог-просвітник Григорій Сковорода, закономірно завершилось відкриттям Харківського університету – першого українського університету, бо його заснували на теренах Слобідської України саме українці, учні й однодумці Сковороди.
Василь Назарович зберіг на все життя пам’ять про близьке знайомство й спілкування з Григорієм Савовичем і дуже тепло згадував свого вчителя: «В особі Сковороди ми під українською свиткою і під українським чубом мали свого Піфагора, Орігена і Лейбніца». Каразин планував написати біографію Сковороди, та, на жаль, не встиг здійснити свого задуму через передчасну смерть. Василь Назарович Каразин усвідомлював себе Українцем та ідентифікував себе з Україною, у своїх статтях і листах дуже часто пише «Україна», «український».
У 2022 російські ракети зруйнували і останній прихисток Сковороди – дім Ковалівських, де виріс Каразин, і університет Каразина.
На освітній базі Харківського університету розвинув Сковородинські морально-світоглядні засади у своїй філософсько-мовознавчій школі духовний наступник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві, зокрема лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли три українські школи світового рівня: Сковородинська філософсько-освітня, Каразинська природничо-аграрна й Потебнянська психолінгвістична.
Філософсько-освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної педагогіки, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: благо народити й благо навчити».
Послідовником Г. С. Сковороди в педагогіці й філософії став Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) – глибинний педагог і найвидатніший представник української академічної філософії ХІХ ст. На Сковородинській новаторській освітній системі «виховання серця» П. Юркевич розвинув «сакральну педагогіку серця» – «виховну систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного»; «У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є вмістище волі та її прагнень. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі. Серце є осердям душевного й духовного життя людини». Провідний виховний принцип П. Юркевича «Де дух, там і воля» й провідний життєвий принцип Г. Сковороди «Воля дужча за всяку неволю» являють традиційну морально-світоглядну основу життя Українського народу волею етнічного духу.
Освітня система Г. Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської педагогіки – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання й вільне самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.
Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала церковна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння і взаємодії.
Морально-світоглядна система Сковородинства
Основою Сковородинства – морально-світоглядної системи подвижництва Григорія Сковороди є його природовідповідний, культуровідповідний філософсько-освітній метод пізнання себе й Світу та всеосяжний принцип життєвої мудрості для життя в Істині.
Це морально-світоглядне життєве подвижництво мудреця Сковороди було малозрозуміле його сучасникам і лишається малозрозуміле нинішнім поколінням, бо хоч істинні осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе».
Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного попівсько-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковної (християнської) релігійності, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога-містика» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя). Особливо нав’язливо марновірці накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не сприймав церковної догматики й церковних ритуалів. Тож «сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця.
Видатний український учений-енциклопедист, сковородинознавець Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977) ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».
Тож Сковорода часто цитує Біблію (в основному Старий, а не Новий Заповіт) як символічний текст («символічний світ Біблії») не з теологічною метою, а для філософсько-символічного відділяння правди від неправди та з’ясування Істини. Мудрець використовував біблійні тексти як ідеологічну ширму для захисту свого вільнодумства од церковної догматики. Сковородине цитування Біблії в умовах засилля християнської релігійної ідеології нагадує цитування радянськими філософами класиків марксизму як ідеологічної основи комуністичної світської релігії. Григорій Сковорода, будучи педагогом-новатором і вільним філософом, не мав священицького сану, а це все одно, що за комуністичного режиму бути безпартійним. Філософу за комуністичного режиму для написання праці необхідно було обставити свої думки цитуванням класиків марксизму. А філософ Сковорода обставляв і захищав свої думки цитуванням Біблії.
Та нині деякі неохристиянські ентузіасти намагаються зробити з філософа-мудреця Сковороди теолога й навіть канонізувати. Мудрець не потребує церковної канонізації – святістю всеєдиного світла сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо. Моральною волею духу сповнене все його чесне, совісне життя. І все це давно морально схвалив його рідний народ. Та поверхово й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «гіпі», «гіпстера», «фрика», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». Тобто проектують себе на Сковороду хто від власного невігластва, хто від релігійно-ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати мудреця і його життєве морально-світоглядне вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця невігласи ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.
Сковорода категорично не прийняв ні чиновницького стану, ні церковного сану та лишився вільним мудрецем, особистим життям утверджуючи моральну волю Людини й Народу.
Г. С. Сковорода став першим вільним педагогом-просвітителем і філософом-мудрецем у новітній українській культурі й усьому Слов’янському світі. Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх вроджених талантів і подвижницького духу на проповідування церковних догматів, на служіння імперії та її ідеології, не піддався спокусі релігійної й світської влади та зберіг самостійність мудрого життя волею особистого духу.
Як філософ-мудрець Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням. А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив так: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…».
Г. Сковорода як істинний філософ не створив канонічної філософської течії чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». Сковородинська філософія-мудрість – це морально-світоглядна система життя в Істині шляхом істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Життя в Істині – в цьому і є суть морально-світоглядного зрушення Сковородинства.
Хоч у своїх філософських трактатах Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт), одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».
Сковорода – єдиний, крім Сократа й Піфагора, європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Сковорода – філософ-мудрець античного й східного типу, що зближує його життєву мудрість з античною мудрістю, даосизмом, йогою, суфізмом, буддизмом. У Сковороди, як і в східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею – совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства. Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».
Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».
Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії – дієвої філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість Сковородинської екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і спільна воля збірної цілісності народу. Бо цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода являє розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.
Слідом за Григорієм Сковородою провісником європейського екзистенціалізму стає видатний український мислитель-енциклопедист Пантелеймон Куліш (1819–1897). Особливість Кулішевої, як і Сковородиної, екзистенційної концепції філософії серця в тому, що в ній передбачається не тільки внутрішня воля індивіда, а також внутрішня духовна воля й самостійна сила «збірної особи Українського народу». Звідси суть Кулішевої історіософії: кожен народ повинен розвивати свій суспільний лад власною політичною волею, що є виявом його самостійної моральної сили – волі духу. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили», – цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя й пробудження волі духу людини й народу.
Своє морально-світоглядне життєве вчення на засаді «філософії серця», природовідповідне й пройняте ідеями реформаторства, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.
Мудрий вчитель Сковорода навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси морально-світоглядний принцип освітньої системи мудреця: «Не життя для науки, а наука для життя». Сковорода спрямовує свої просвітницькі зусилля на просвітлення рідного народу істинним знанням: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!».
«Могутнім може бути тільки народ, озброєний знаннями», – ствердив вихованець і духовний наступник педагога-мудреця Г. С. Сковороди вчений-енциклопедист В. Н. Каразин.
Мудрець щиро ділився з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали зиск. Захланні невігласи не хочуть знати, а хочуть тільки мати й володіти. Захланні невігласи вимірюють цінність життя маєтностями й владарюванням, а не знають його істинної суті. Захланні й егоїстичні, марновірні й безвольні особини і складають оту «недвижну масу», яку легко присипляють «наставники» й паразитують на тій пожиточній масі. Мудрець Сковорода лишився незалежний од багатства й влади, уникав стосунків з аморальним, захланним миром і підсумував своє земне життя сумно-радісною філософемою: «Мір ловил меня, но не поймал». Саме цей символічний підсумок життя попросив викарбувати Григорій Савович на надмогильному камені й не ставити на могилі хреста.
Який же смисл закодував мудрець у цій філософемі? Нині цей заповітний мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Сковородин «Світ ясний», «цілий Світ» не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, «цілого Світу», що його мудрець ототожнює зі щастям-цілістю: «О щастіє, наш ясний Світ, О щастіє, мой Світ ясний!». Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастяв єдності з Цілим, самоподібною силою-силенною Світової Всеєдності.
Сковорода розрізняє в написанні Мир – Внутрішній Світ («Душевний Мир»), Усеосяжний Світ (Космос) та мір – біблійна історія («древній мір»), марновірний соціум, тобто антисвіт. Староукраїнське мір (новоукраїнське – мир) означає: мирське життя, хрещений мир, соціальна маса. Ця заповітна філософема сучасною українською має звучати: «Мир ловив мене, та не піймав». Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет миру – антисвіту.
«Мір» – то зіпсований марновірством і захланністю соціум, натовп, «недвижна маса». Той «мір» не «піймав» ні Сковородиної Істини своїм приспаним, безтямним “недомислом”, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності.
Уся та токсично-гримуча суміш руського релігійного бузувірства й імперсько-колонізаторської аґресивності зветься тепер «русскій мір». Це той церковно-поліцейський «мір», який своїми тенетами марно ловив українського мудреця Григорія Сковороду. Чітким поняттям «мір» мудрець Сковорода означив тогочасний тоталітарний соціально-політичний режим і гнітючу атмосферу підневільної масової свідомості. Так само й нинішній рашистський «русскій мір» – то аґресивний паразитарний антисвіт, антисистема винародовлення, безкультур’я, яка руйнує, нищить саморозвинні системи етнічних культур – етнічні світи, поглинаючи їхні життєві ресурси й заневолюючи людей.
Глибинно-ясною філософемою мудрець Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна, владарів і невігласів. Самостійне життя морально зрілої, мудрої людини власною волею – основа духовного подвижництва.
Своєчасність морально-світоглядної дієвості Сковородинства
Стратегічна суть Сковородинства – громадянського зрушення мудреця Сковороди і його послідовників найповніше розкривається в умовах російсько-української війни. У своє 300-ліття, у воєнний час, український феномен Григорія Сковороди найпроникливіше розкриває свій особливий суспільний сенс. І не тільки тому, що рашистські аґресори знищили останній прихисток і місце упокоєння подвижника.
Останні три століття української історії під гнітом російського імперіалізму з повним правом можна назвати епохою Сковородинства – епохою протестного духовного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу, який живе в його послідовниках і стає своєчасним для всіх подальших поколінь Українців. Якраз Сковородинство як система подвижництва є провідною дієвою силою, волею духу українського феномену Григорія Сковороди.
Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Невже ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між подвижниками й пристосуванцями.
Подвижницьке прямування кожного з нас шляхом Істини з провідництвом українського народного принципу «Воля дужча за всяку неволю» неодмінно виросте у всенародне морально-світоглядне подвижницьке зрушення – Сковородинство. Суттю Сковородинства є Воля Духу – мірило самостійної моральної сили людини й народу, що визначає стратегію саморозвитку. Григорій Сковорода як мудрець і мислитель-стратег власним подвижництвом започаткував Сковородинство як стратегічне зрушення з провідництвом Волі Українського Духу. Так Сковорода як учитель і наставник явив Українцям стратегічну програму духовно-соціального визволення Волею Духу. Філософ Дмитро Донцов (1883–1973) у своїй останній праці «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» означив суть його духовного подвижництва – «Дух животворить», чим ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Адже Воля Духу – основа національного права й суспільного самоврядування.
Дух Українського народу нині, в пору всенародної визвольної війни, визнано у Світі дієвою реальністю сучасності, а Сковорода утверджував його своїм подвижницьким життям понад два століття тому.
Сковородинство як моральна дієвість Волі Українського Духу – це своєчасна стратегія культурно-соціального саморозвитку Української людини й «збірної особи Українського народу». Істинно ствердив сковородинознавець Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»». Бо «духова історія» народу – циклічна й нескінченна, а Сковородинство моральною дієвістю Волі Українського Духу – безвічне.
Олександер Шокало, культурософ
