СВОЄЧАСНІСТЬ СКОВОРОДИНСТВА
Григорій Савович Сковорода (1722–1794) – геній українського духу: великий мислитель-мудрець, педагог-просвітитель, філософ, поет, драматург, композитор, музикант, співець, духовний практик, цілитель, культурно-освітній подвижник.
Своєчасність життєвої мудрості Григорія Сковороди
Усеосяжний принцип життєвої мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч істинні осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе».
Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковної (християнської) релігійності, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога-містика» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя). Більше того, деякі ентузіасти намагаються канонізувати Сковороду, хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство». «Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця. Видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977) ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».
Г. Сковорода як істинний філософ не створив канонічної філософської течії чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». Сковородинська філософія – це спосіб ясного думання й істинного життя. Хоч у своїх філософських писаннях Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт), одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».
Сковорода не потребує церковної канонізації – святістю світла сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо. Волею світлого духу сповнене все його бездоганно чесне життя. І все це давно морально схвалив його рідний народ. Та поверхово й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіпі», «гіпстера», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». Тобто проектують себе на Сковороду хто від власного невігластва, хто від ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати мудреця і його просвітницьке морально-світоглядне вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.
Особливо нав’язливо марновірці накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не сприймав церковної догматики та не прийняв церковного сану. Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь – виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому…!». Спокушали Сковороду й високими світськими посадами, все з тим же наміром – ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь – сковородинське пряме: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль – і задоволений». Сковорода категорично не прийняв ні чиновницького стану, ні церковного сану.
Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх талантів і духовного подвижництва на служіння церкві, не піддався спокусі релігійної й світської влади та зберіг самостійність мудрого життя волею особистого духу.
«Воля дужча за всяку неволю» – провідний принцип мудрості Сковороди
Основоположна світоглядна позиція практичного вчення Григорія Сковороди: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». Провідний моральний принцип життя Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю». Разом вони в своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства.
Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури – системи самопізнання й морального, духовного життя людини. За Сковородою, культура – «друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання.
Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософії – дієвої філософії, яку мудрець називав мудрістю: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…».
Поняття культурософія походить від латинських слів colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати й сulturа – уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – ладування, виховання мудрості, дієве знання, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури. Власне культура – це система самоорганізації, саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя. Культурософія як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Культурософія – система практичної філософії життя й стратегії культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого Сковородинства.
Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу – працював і не шукав вигоди, досягав успіху і не величався, став великим і не панував. У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.
Феномен Григорія Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, – це «друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через пізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»). Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу.
Сковородине осягнення культури виявилося в його культурософії. Культурософія як принцип мудрості долає суперечності між змістом і формою в спекулятивній філософії й відкриває глибинність «філософії мудрого серця», яка осягає надтонку сферу духу, де споріднені, самоподібні сутності єднаються в неподільне ціле. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань. Мудрість – система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість – духовне подвижництво.
Освітня система, педагогіка Сковороди
Культурософський принцип мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч мудрі культурософські осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття необхідно підготуватися.
Передусім необхідно знати, що Григорій Сковорода звільнив українську філософію од панівної церковної догматики. До Сковороди вся так звана філософія зводилась до трактування положень теології. А Сковорода став першим філософом за самою суттю філософії-мудрості в українській культурі й усьому слов’янському світі.
І головне, що Сковорода не просто вільно філософствував, а як філософ-мудрець сам жив згідно зі своїм морально-світоглядним вченням: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія». Згідно з цією кордоцентричною концепцією Сковородинської філософії-мудрості, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині… Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».
Філософсько-духовна практика й педагогічна діяльність – дві найхарактерніші особливості феноменальної натури Григорія Савовича. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Григорія Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом у ладу з Природою й Світом. Сковородинська філософія – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині, а Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку на природній основі.
Освітня система Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.
Для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини. У практичному педагогічному вченні послідовника Г. С. Сковороди Костянтина Дмитровича Ушинського (1824–1870) провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». На цій моральній засаді послідовник Г. С. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) розвинув «сакральну педагогіку серця» – «виховну систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного». За П. Юркевичем: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі». Серце як «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» породжує унікальність особистості – її духовний тип.
Проникливо з’ясував суть «духовного типу людини» визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна». Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця».
«Духовний тип людини» визріває в процесі її морального виховання, моральної зрілості й є свідченням «другого, духовного, народження людини» – її культурності. Моральної зрілості людина досягає дотриманням уселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.
Філософія серця або кордоцентризм
Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас як Сковородине «кільце вічності», до їх сприйняття й осягнення необхідно дозріти. Коло як центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). Тарас Шевченко (1814–1861) слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя. В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини. Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного). В безвічності Сковородиного «безпричинного початку, безпочаткової причини», яка «сама від себе самої і завжди з собою є і буде» коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства й ведизму та даосизму. У Сковороди «безпричинний початок» (Усеєдиний) корелюється з сингулярністю (від лат. singularis – єдиний) й точкою сингулярності – пунктом відліку нескінченної пульсації Всеєдиного Життя: з точки сингулярності розвивається й повертається в неї все суще у Світовій Всеєдності. Сковородина «самоподібність» корелюється з фрактальною самоподібністю в нинішніх фрактальній фізиці й психології. А Сковородине «кільце вічності» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, в Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини. А ще Сковородине Коло знаменує нескінченність морально-світоглядного руху Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Морально-світоглядна основа Сковородинства – безвічна мудрість, яка народжується з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».
Слідом за Григорієм Сковородою культурософський підхід до життя виявляли Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруюче осердя української культурософії – філософія серця або кордоцентризм. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця»; «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця». Серцем людина відрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею, логос) від її речовинної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…». Своєчасними лишаються й такі застереження Сковороди: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим». За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування, серцю належить просвітлювати розум світлом своєї духовної суті. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. Звідси внутрішня доцільність самопізнання. У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює програму своєї душі в «спорідненій праці», яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку на природній основі.
Духовні чинники національної культурософії
Українська культурософія – морально-духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини є моральна воля її духу. Ця морально-вольова сутність розкривається в таких поняттях: у Данила Туптала – внутрішня людина з її індивідуальною долею; в Г. Сковороди – філософія мудрого серця; в М. Гоголя – філософія духовного персоналізму; в П. Куліша – хутірська філософія або філософія природи; в Т. Шевченка – щире серце; в П. Юркевича – філософія утаємниченого серця людини та сакральна педагогіка серця; в К. Ушинського – особиста воля людини, закорінена в серці.
До первинних дієвих чинників національної культурософії належать духовний тип людини, моральна воля національного духу, вселюдський моральний принцип, ідея справедливого суспільного ладу. Для морального світогляду української культурософії характерна ідея народу як інтегральної особистості, колективного суб’єкта. «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе», – цією ясною філософемою Г. Сковорода явив розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу та на цей виховний ідеал спрямовував свою педагогічну працю. У вихованні гідного покоління народу педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) слідом за своїм духовним учителем основне завдання в вихованні нового покоління покладає на матерів: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. П. Куліш означив український народ як «збірну особу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми «збірної особи українського народу». Слідом за П. Кулішем Іван Франко (1856–1916) поставив перед українською молоддю «величезну дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».
Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й «збірної особи народу» є «духовний тип людини» (В. Б. Антонович) – незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.
Культурософський моральний чинник культурно-суспільного саморозвитку закорінений у світоглядній традиції агрокультури. Все живе в Природі саморозвивається з безвічного ресурсу самостійної життєвої сили: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й таїни Життя» (Піфагор). У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетика – взаємодія Сонця й Землі. А свій культурний саморозвиток забезпечують самі люди самостійною життєвою силою й духовною взаємодією на дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи, які, за Сковородою, є основою владованого людського життя: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана алфавіт, або Буквар світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»); «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство… Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський»).
Природа як морально-духовна основа земного життя. Ноосфера
Один з найвидатніших мислителів і письменників США Ральф Волдо Емерсон (1803–1882) як основоположник трансценденталізму (від лат. transcendens – безмежний) – світогляду, закоріненого у ведичних знаннях і німецькому ідеалізмі, зокрема у філософії Іммануїла Канта, був визнавцем ідеї, що Природа є первинною, морально-духовною основою земного життя. Р. Емерсон один з перших у західній культурі став цінувати Природу за її первинні, ідеальні, некомерційні вартості, на чому й ґрунтується природоохоронна філософія. На відміну од своїх сучасників, які вважали, що дику Природу необхідно покращувати, перетворювати, Р. Емерсон доводив, що вільна Природа завжди владована, довершена. Чим людина ближча до Природи, тим вона довершеніша й вільніша од вульгарно-матеріальних потреб. Природна людина здатна на духовне самовдосконалення й на інтуїтивне осягнення макрокосму через власний мікрокосм.
Великі українські вчені, філософи Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) і Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) теоретично розвинули природно-моральні засади агрокультурного світогляду в екологічних ученнях про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біосферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) та ноосферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів. Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю. Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральних засадах. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа.
У середині ХХ ст. на основі концепції Всеєдності й на світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Космосі видатний український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) розвинув світоглядну систему антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – світолад, уладований Всесвіт) – оновленого світорозуміння, заснованого на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів і спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю. За означенням М. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи». Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи, Космосу й Світової Всеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Природи і Всесвіту й несе моральну відповідальність за все, що вона робить на Землі й у Всесвіті: «Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (М. Холодний).
Наприкінці ХХ ст. визначний український фізик Анатолій Вадимович Свідзинський (1929) запропонував «синергетичну концепцію культури» як процесу самоорганізації, саморозвитку людства на природній основі в ноосферній перспективі. В духовному спрямуванні свого культурного саморозвитку людський світ неодмінно сягає ноосфери. Цим культура як система саморозвитку людини з власного духовного ресурсу в ноосферній перспективі принципово відрізняється од цивілізації, яка обмежена антропосферою, а джерелом цивілізаційного прогресу є груба енергія речовини, яку видобувають руйнуванням природної основи земного життя. Антропоцентризм – аморальна ідеологія цивілізації, антропокосмізм – моральний світогляд культури.
Культурософія – життєва мудрість
Українська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, а особливо зі східними культурософськими традиціями, зокрема з духовною практикою даосизму, йогізму, суфізму, де також головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння. Ця ознака культурософії зближує з Г. Сковородою інших національних духовних подвижників, зокрема сучасного турецького мислителя-педагога Фетхуллаха Ґюлена (1941), який явив світові культурософський принцип діалогу культур через «фільтри» національного духу», що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єркеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. (Докладно про це у моїй статті: Культурософія // Енциклопедія Сучасної України. Том 16. – К., 2016. – О. Ш.).
Згідно з культурософською концепцією родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральність як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, що передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва». Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».
Керуючись моральним імперативом, Г. Сковорода ставить самопізнання попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову. Моральна сила української культурософії Г. Сковороди та його послідовників справила визначальний вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Саме зі вчення Г. С. Сковороди про всеєдність трьох світів його нащадок по матері Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900) розвинув концепцію про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.
Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи українського народу».
Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця П. Юркевича. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують духовний зв’язок поколінь, єднання народу в «збірну особу» й відкривають духовну перспективу життя.
«Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»
Мудрець Сковорода чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспану панством «недвижну масу» люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує». В істинному знанні себе – несхибність мудреця в Істині, нездоланність його волі духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».
Учитель Сковорода спонукав своїх вихованців та й усю «недвижну масу» «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ і навчитись розрізняти в ньому зовнішню й внутрішню сторони та виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею, ясною свідомістю й моральною волею духу.
З кола Сковородиних вихованців виросло багато людей подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства й зафондували будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1805). На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.
Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.
Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне осягнення феномену Григорія Сковороди й вивчення його всеосяжної спадщини та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес Сковородинської філософсько-освітньої системи, заснованої на морально-світоглядних засадах культурософії. Тільки така системна моральна освіта здатна розбудити од летаргійного сну «недвижну масу», яку самотужки будив Сковорода: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…».
Глибоке знання рідного народу – основа пізнання Істини
Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі й на знанні рідного народу: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе»; «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!». Мудрий вчитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси морально-світоглядний принцип освітньої системи мудреця Сковороди: «Не життя для науки, а наука для життя».
Мудрець щиро ділився з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали зиск. Захланні, егоїстичні, а також марновірні й безвольні особини і складають оту «недвижну масу», яку легко присипляють «наставники» й паразитують на тій пожиточній масі. Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав». «Мир» – то зіпсований цивілізаторством соціум, натовп, «недвижна маса». Той «мир» не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна й невігласів. Самостійне життя власною волею – основа духовного подвижництва.
Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав «синами віку», бачать далі за «синів дня», осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколінь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 до н. е.) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-ліття свого Вчителя неминуче має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення Сковороди – Сковородинство.
Суть засвоєння Сковородинства не тільки в тому, щоб збагнути його розумом, а головно в тому, щоб задіяти його моральний чинник у власне й суспільне життя. Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість і спосіб думання. І хоч би якою мовою писав мислитель, старослов’янською, латинською чи грецькою, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія, й український тип мислення та правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю». Як свідчить учень і біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, «він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». Зі своїми людьми мудрець спілкувався виключно живою рідною мовою (як, до речі, й М. Гоголь).
Сила Сковородиного духовного подвижництва в живій, дієвій мудрості рідного народу – питомому джерелі самого феномену Сковородинства. Ось як сам мислитель визначив джерельну основу своєї мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю – тому й мої, люби – i будуть твої».
Внутрішнє прямування кожного з нас до Істини з провідництвом ідеї «Пізнай себе» неодмінно виросте в природовідповідний і культуровідповідний морально-світоглядний рух Сковородинства. Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу». Як ствердив видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»».
Олександер Шокало, культурософ
