Український інститут: бути чи не бути

Міністерство закордонних справ заснувало Український інститут ще минулого року, але працювати він почав лише цьогоріч, в серпні. Його основні цілі – зробити Україну впізнаваною, сформувати позитивний імідж на міжнародній арені і розширити культурний діалог із політично впливовими країнами

Офіс Українського інституту знаходиться в тихому урядовому кварталі, серед коштовних автомобілів і старовинних будинків – архітектурних пам’яток культури. В одному з кутових будинків на Інститутській ще немає ані вивіски, ані інших розпізнавальних знаків. У під’їзді житлового будинку тихо, темно і, здається, що ти помилився дверима: зазвичай про державні установи можна дізнатися ще здалеку, по живих лініях оборони із бійців Національної гвардії або хоча б поставленому перед входом флегматичному охоронцю.

У квартирі, в якій облаштувався офіс Українського інституту, ще пахне свіжою фарбою і новими меблями. Але незважаючи на те, що ремонт не до кінця закінчився, а в інституті працює трохи більше 10 співробітників із 40 запланованих, з серпня державна установа повноцінно функціонує. З того дня, коли до своїх обов’язків приступив генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко. Про молодого й усміхненого хлопця відомо мало, проте він підходить до виконання поставлених завдань з ентузіазмом. Говорить, що до кінця цього року потрібно домогтися повноцінного фінансування з бюджету і внести зміни в законодавчу базу, що дозволило б в сумі відкрити перші дві філії інституту за кордоном.

112.ua поспілкувався з директором Українського інституту, щоб зясувати, навіщо Україні така установа, які в цій царині є проблеми та завдання на найближчі роки.

* * *

Володимире, в Інтернеті про вас майже немає інформації. Розкажіть трохи про себе і про те, як вам вдалося очолити Український інститут.

Мені 33 роки. Я закінчив Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка і отримав профільну освіту у сфері дипломатії і політології. Після університету тривалий час працював в українському представництві Британської Ради. Це міжнародна організація, яка представляє Сполучене Королівство в сфері культури, освіти і науки, та одна з тих інституцій, якою надихалися творці Українського інституту. Там я здобув великий досвід у зв’язках з громадськістю, маркетингу та комунікаціях, а також управлінні міжнародними культурними проектами. Останні кілька років я працював в Британській Раді саме як менеджер культурних програм для цілого регіону з 15 країн Південно-Східної Європи та Центральної Азії, для яких я формував мистецькі програми за різними секторами напрямків культурного мистецтва. Я робив проекти для Сербії, Чорногорії, Грузії, Казахстану, Туреччини… Моя задача була стратегічно визначати, чим займаються тамтешні мистецькі команди і створювати для них, наприклад, комунікаційні компанії, бути зв‘язковим між ними і центральним офісом в Лондоні. Перед тим, як очолити Український інститут, я був директором мистецьких програм саме для України. Моя команда займалася програмуванням проектів в сфері кіно, літератури, дизайну, музики та інших..

Конкурс на посаду генерального директора Українського інституту був не легким. В ньому взяло участь 33 людини разом зі мною, до фінального етапу дійшли четверо, яких запросили на співбесіду і, вже за підсумками цієї співбесіди і поданих на конкурс концепцій розвитку Інституту я переміг у конкурсі. У квітні завершився конкурс, а призначення моє офіційне відбулося 17 серпня, майже через 4 місяці після перемоги.

З якої причини Український інститут так довго не починав працювати?

Деякий час мені знадобився, щоб завершити свої проекти на попередньому місці роботи, а потім тривали деякі бюрократичні погодження, які об‘єктивно займають багато часу. Керівники державних установ перед своїм призначенням повинні пройти так звану спеціальну перевірку, це передбачено українським законодавством. Я не є державним службовцем, проте перевірку, покликану убезпечити від якогось імовірного корупційного минулого людини, проходять всі керівники державних установ, підприємств та організацій, які фінансуються за державний кошт.

З якою метою створювався Український інститут?

Ідея створити цю інституцію народилась невдовзі після Революції гідності як відповідь на зовнішні інформаційні загрози і виклики з боку Російської Федерації, а також як назріла необхідність мати свій культурний інститут, який буде представляти Україну за кордоном засобами так званої м‘якої сили, тобто через культуру, освіту, інформаційний вплив. Процес створення і формулювання концепції інституту зайняв декілька років. Були проведені багато консультацій з очільниками Ґете-Інституту, Британської Ради, Чеського центру в Україні, Польського інституту, Інститутуту Адама Міцкевича, і на основі цих зібраних даних була розроблена власне концепція Українського інституту.

Український інститут – повна копія названих інституцій? Організація Українського інституту чимось відрізняється від своїх західних прототипів?

Є дві дуже різні моделі існування національних культурних інститутів. Умовно кажучи, одна з них, – це французька чи британська, де є, по-перше, дуже великий центральний офіс і розгалужена мережа закордонних представництв, у яких працюють десятки чи навіть сотні людей. По-друге, ці інституції транслюють глобальну, впізнавану культуру, а мова цих країн поширена по всьому світу. Це, звичайно, рівень дня нас поки що недосяжний і з точки зору ресурсів, і з точки зору того, наскільки багато часу потрібно, щоб таку мережу вибудувати. Адже ці інституції існують дуже довго: Французький інститут зароджувався 111 років тому, а Британська Рада була заснована в 1934 році.

Інша модель — це умовно модель Литовського культурного інституту, який, наприклад, не має своїх закордонних філій. Популяризація культури в цьому випадку відбувається через партнерські інституції в інших країнах, запрошення іноземців до співпраці з Литвою. Це дуже важлива частина роботи Литовського культурного інституту – студійні візити спеціалістів у сфері культури, освіти, науки, які приїжджають у Литву, знайомляться з контекстом, інституціями, людьми, і в такий спосіб налагоджують двосторонні зв‘язки. Наприклад, Литовський інститут чи Інститут Адама Міцкевича запрошують до країни групу кураторів, які займаються сучасним мистецтвом, і возять їх по ключових музеях, знайомлять з колекціями, розказують, як можливо співпрацювати з цими музеями та організовувати виставки польського чи литовського мистецтва за кордоном. Повертаючись додому, ці фахівці розуміють, з ким в цій країні можна мати справу: з якими інституціями, з яким мистецтвом. І в такий спосіб народжується ідея виставки, яка через рік-два приїде в іншу країну.

Які завдання стоять перед вами на перший рік діяльності інституту?

Наша задача на перший рік роботи – до осені 2019 року – створити інституцію, тобто забезпечити роботу всіх відділів, набрати в команду достатню кількість людей, вибороти собі бюджет на 2019 рік. Нам потрібно пройти ще дуже багато бюрократичних кроків для того, щоб спростити свою діяльність, тому що в державному секторі на нас накладені дуже великі обмеження: на що можна витрачати державні кошти, як працювати із закордонними партнерами, як займатися закупівлею послуг або товарів і так далі. Всі ці речі ми вирішуємо паралельно з плануванням своєї програмної роботи. Що стосується наших закордонних філій, ми плануємо у 2019 році відкрити дві. Пріоритетними містами для нас є Варшава, Берлін і Париж, тож ми будемо дивитися, в яких із цих міст це можна зробити простіше, якнайшвидше з точки зору місцевого законодавства.

Чому саме ці три країни? Адже вони дуже різні і не стоять на одному рівні в плані близькості до української культури. Наприклад, в Польщі більшість населення знає про існування України, свого сусіда, і часто відвідує нашу країну в туристичних цілях. Чого не скажеш, наприклад, про Францію.

Ви сказали, що ми одне одного дуже добре знаємо, а я не згоден з цим. Ми дуже погано один одного знаємо. Поїхати на тур вихідного дня в Польщу можуть, напевно, дозволити собі багато людей. Так само багато поляків приїжджають в Україну, передовсім у Галичину. Але це туризм, а не культурна дипломатія.

Але туризм тісно пов’язаний з культурою. Зазвичай, подорожуючи до інших країн, люди цікавляться пам’ятками культури та відвідують мистецькі заклади. Безумовно, але це не означає, що ці люди краще пізнають те, що таке Україна в цілому, чим живуть українці, яка наша історія, яка наша культура, і це часом і не додає людям розуміння сучасної України. В цьому, я вважаю, найбільша проблема. Ми це чуємо постійно в розмовах з представниками культурного сектору, що про нас не знають за кордоном.

Але ж у Варшаві знають…

Або дуже поверхнево знають. Запитайте пересічного варшав’янина на вулиці, що він знає про Україну.

Все одно Париж, Берлін та Варшава не стоять на одному рівні в плані знань про Україну. Як ви будете вирішувати, в яких двох містах із трьох будуть відкриті філії?

Ми, як частина зовнішньої політики України, повинні також узгоджувати відкриття своїх філій з МЗС в тому, які країни є більш пріоритетними в політичному сенсі. Такими, безумовно, є і Франція, і Німеччина, і Польща. Питання, де краще відкривати філії: там, де це зробити легше, чи там, де є великі виклики стосовно несприйняття, нерозуміння та ворожості до України. Не секрет, що з багатьма своїми сусідами в України політично непрості стосунки. І чи доцільніше, наприклад, відкрити філію Українського інституту в тій самій Угорщині? Це питання відкрите. Ми зараз погоджуємося з позицією МЗС, що присутність України в ключових політичних центрах ЄС для нас може принести більше дивідендів, аніж заходження на незнайому, часом ворожу територію.

А шо ви розумієте під дивідендами?

Діяльність Українського інституту продиктована певними інтересами. Вона не здійснюється просто для того, щоб про українську культуру більше знали у світі. Культура – це інструмент м’якої сили, це інструмент впливу. Країна, про яку знають більше, або країна, культура якої є видимішою і значущішою в світі, – це питання суб’єктності країни. Український інститут є інструментом набуття Україною своєї суб’єктності на міжнародній арені. Ми маємо бути своїми серед рівних. Там, де приймаються політичні рішення Європейського Союзу, там обов’язково повинна бути представлена українська культура.

Які культурні програми за кордоном Україна організує в наступному році?

Програми ще перебувають в розробці, тому що ми почали роботу лише три місяці тому. На трирічну перспективу до 2021 року ми склали перелік з 10 країн, де хотіли відкрити філії: Сполучені Штати, Канада, Франція, Німеччина, Польща, Велика Британія, Австрія, Чехія, Італія, Литва. Ми вже налагоджуємо партнерські зв‘язки з інституціями в цих країнах, і звичайно там будуть робитися програми, які на цьому етапі не потребуватимуть нашої фізичної присутності.

Очікується, що одним з наших флагманських проектів на наступний рік буде “Рік української культури в Австрії”, який був недавно проголошений нашим президентом. Це ініціатива, погоджена на міждержавному рівні. Ми тісно працюємо з нашим посольством в Австрії та австрійським Міністерством закордонних справ над перехресною програмою культурних подій. Ми вже склали для себе приблизну програму, що складається з 50 заходів в 5 містах Австрії, які нам би дуже хотілося впровадити. Це буде певною мірою наш тест на міцність, спроможність подужати таку велику програму. Кістяк цієї програми готовий, і вона перебуває на стадії узгодження. Але все буде залежати від того, чи отримає Український інститут фінансування в достатній мірі на наступний рік, щоб мизмогли все це реалізувати.

Крім того, дуже важливо забезпечити присутність України на ключових культурних подіях світу. Відбуваються театральні фестивалі, мистецькі бієнале, літературні ярмарки, концертні програми та музичні фестивалі, на яких Україна здебільшого відсутня. Ми вважаємо, що відсутність України говорить набагато більше про нас, ніж часом присутність. Ми хочемо підтримати українські музеї в тому, щоб вивозити за кордон виставки сучасного українського мистецтва, яке також дуже мало представлено за кордоном.

Розкажіть докладніше про програму “Року української культури в Австрії”.

Ми сформували її за мистецькими напрямками: кіно, музика, візуальне мистецтво, література. В кіно, наприклад, нам би дуже хотілося зробити ретроспективу українського кіноавангарду в партнерстві з центром Довженка – серію чудових музичних кіноперфомансів, які актуалізують нашу спадщину 20-30-х років. Це німе кіно, до якого пишуть музику сучасні українські композитори. В Австрії вже було показано 2 таких фільми, але ми хочемо зробити цю програму більш повною. В музиці – в сусідній кімнаті колеги буквально спілкуються з цього приводу з нашими австрійськими партнерами – плануємо зробити серію концертів сучасної академічної музики та авангардної музики українських композиторів–шістдесятників. Це те, що в Австрії, як в музичній країні, зайде на “ура”. Якщо говорити про літературу, то наше посольство має домовленість з Віденським літературним фестивалем та фестивалем в Інсбруку про читання українських письменників. Багато їхніх творів перекладені німецькою мовою і відповідно є читачі, які їх там знають.

Чи збираєтесь ви підтримувати сучасних українських музикантів, чи мова йде лише про самобутні українські твори?

Я згадую свій глядацький досвід на провідних європейських музичних фестивалях і розумію, що в якийсь момент усе побачене зливається в єдиний досвід. Ти повертаєшся звідти і вже не дуже розумієш, яка група, з якої країни… Коли йдеться про масовий захід, як, наприклад, великий фестиваль, то чи є в цьому елемент культурної дипломатії? Наскільки розуміння того, що на сцені виступає саме українська група, змінить ставлення глядачів до країни?

Тобто наповнення творів має стосуватися нашої історії, яка б пояснила іноземним глядачам, чому в нас склався певний менталітет?

За умови, що оця віктимність та жертовність має повністю зникнути із царини культурної дипломатії. Ми повинні транслювати себе через позитивні меседжі, а не показувати, які ми жертви.

Навіть якщо це неправда?

Це може бути правдою, але не обов‘язково ми маємо показувати себе так за кордоном. Зараз в Європі вживають гарний термін – “Ukraine fatigue”, тобто втома від України. Тому що дуже багато наших зусиль назовні спрямовані на те, щоб показати себе жертвами війни, жертвами російської агресії, жертвами, які прожили Голодомор, не мали своєї державності, які постійно боряться за місце під сонцем. Це викликає співчуття і підтримку, що ми бачили в перші постмайданні роки. Але коли тільки так говорити про себе, це в якийсь момент перестає сприйматися, люди втрачають чутливість до таких меседжів.

Наведу конкретний приклад. Ми розмовляли з представницями щорічного українського фестивалю документального кіно Docudays UA, які організовують виїзні презентації української документалістики за кордоном. Вони кажуть, що під кожне місто треба складати свою програму, тому шо в Мюнхені, наприклад, не можна показувати фільми, які зображують українців як жертв, як стражденних, не можна показувати кіно, яке стосується війни. Тому що тамтешня публіка не хоче переживати цей негативний досвід, вони просто не прийдуть на це кіно.

Якщо в українців буде оптимістичний імідж, чи це стане впливовим інструментом для зовнішньої політики?

Цей імідж не обов‘язково має бути життєрадісним. Він може бути дуже критичним. Але критичним в сенсі здорового глузду. Наша задача не показати, які ми стражденні, наша задача показати, шо ми такі ж, як і всі інші. Так, ми переживаємо у своїй історії дуже важкий період війни, агресії, економічних складнощів, аде це не значить, що ми як нація та спільнота є гіршими. Ми маємо показати, що українці живуть та думають про одні й ті самі речі, про які думає і решта частина світу. Що ми ділимо з Америкою, Європою, Азією схожий побут, що наша національна культура розвивається відповідно до світових трендів та тенденцій, ми не ізольовані від світу, ми не замкнуті на своїх проблемах та нещастях.

Чи сприятиме такий позитивний імідж України тому, щоб нам допомагали ключові країни ЄС?

Політика – не наша основна задача.

Але ви говорили, шо це м‘який інструмент політичного впливу. До того ж, Український інститут підпорядковується Міністерству закордонних справ та узгоджує з ним свої рішення…

Це інструмент впливу, але не впливу лише політичного. Політична дипломатія – компетенція Міністерства закордонних справ. Ми знаходимось в сфері його управління, але є окремою автономною державною установою.

Я повертаюся до своєї тези, що про Україну не знають у світі, або знають завдяки поганим речам. Український інститут – це інструмент впливу на громадську думку, експертне, академічне середовище, ЗМІ… Це дуже комплексна і непроста задача.

Яку процедуру потрібно пройти, щоб відкрити за кордоном свою філію, та скільки це коштує?

Спершу для цього потрібно внести зміни в українське законодавство, тому що в ньому немає правової форми існування філій Українського інституту. Зараз з юристами та законотворцями ми аналізуємо законодавство і описуємо пропозиції до змін. Вони можуть стосуватися багатьох законів, наприклад, закону про культуру, дипломатичну службу, Господарського кодексу, Бюджетного кодексу, низки підзаконних актів. Ми оптимістично сподіваємося на відкриття перших філій восени наступного року, але все буде залежати від того, за який держбюджет проголосує парламент.

Щодо процедури відкриття філій. В деяких посольствах є незайняті приміщення, і ми маємо усну згоду послів, що там можуть знаходитись наші робочі місця. В інших містах, припускаю, доведеться їх винаймати. Що стосується програмної роботи, то вона буде координуватися з центрального офісу Українського інституту в Києві, де визначатимуться основні пріоритети, напрямки роботи. Що стосується вартості, то ми орієнтовно закладаємо близько 7 мільйонів гривень на утримання двох філій наступного року. У цю суму входять зарплати, оренда квартир, де мешкатимуть працівники, можливо, доведеться платити за оренду офісу…

Чи не легше тоді найняти робітників із місцевого населення, щоб не платити за оренду квартир?

На деякі позиції це абсолютно логічно зробити. Наприклад, на позицію фахівців з комунікацій. Можливо, в деяких країнах доцільніше буде взяти місцевого комунікаційника, який знає мову, середовище, контакти в пресі. За такою ж моделлю працюють і Ґете-Інститут в Україні, і Французький інститут, і Британська Рада. Я не є британцем, що не завадило мені очолювати мистецький відділ цієї організації. Насправді, 95% працівників таких інституцій набрані з місцевих фахівців. Повертаючись до нашого бюджету, цифра у 7 мільйонів виходить з того, що всі співробітники філій будуть резидентами України, які поїдуть за кордон у довготермінове відрядження, будуть там винаймати квартиру. Якщо нам вдасться на цьому заощадити, то ми заощадимо.

В якому розмірі ви отримали фінансування в цьому році, і яка сума закладена на наступний рік?

В цьому році ми мали 20 мільйонів гривень. Цього нам цілком достатньо для того, щоб почати працювати. На жаль, в проекті закону “Про державний бюджет на 2019 рік” на Український інститут закладено всього 10,5 млн гривень. Це вдвічі менше, ніж зараз. Ця сума дорівнює вартості прокладення одного кілометру дороги: саме в стільки держава зараз оцінює свою культурну дипломатію. При цьому 10,5 млн грн розраховані на утримання не лише центрального київського офісу Українського інституту, а і на закордонні філії, і на культурні програми в інших країнах. Якщо сума в бюджеті після його прийняття залишиться такою ж, ми нічого в наступному році зробити не зможемо.

Якого фінансування потребує Український інститут для виконання своїх закладених на наступний рік планів?

Наш бюджетний запит був на 90 мільйонів. Це та сума, якої вистачить для утримання центрального офісу, в якому має працювати щонайменше 40 людей, відкриття 2 філії, проведення Року української культури в Австрії і реалізації всього обширу наших статутних завдань.

А скільки коштує, до прикладу, проведення “Року української культури в Австрії”?

Для того, щоб провести комплекс заходів, який триватиме цілий рік у п‘яти містах, ми закладали близько 25 мільйонів. Для порівняння: річний бюджет Українського культурного фонду на 2018 рік складав 208 млн грн, бюджет Українського інституту книги — 145 млн. І лише на Український інститут чомусь закладено 10,5 млн грн. Тому зараз боремося за збільшення фінансування, обґрунтовуємо свої потреби, вони прозорі та абсолютно справедливі. Потрібно розуміти, що експорт культури не дешевший, ніж її створення. Ми маємо справу із закордонними підрядниками, це зовсім інший рівень цін, логістика, філії, комунікації – це дуже дороге задоволення. В середньому організація одного заходу — наприклад, літературних читань чи камерного концерту — коштує близько 10 тис. євро. Ця сума включає кілька проектних етапів – логістику, рекламу, комунікацію з глядачем.

Чи будуть заходи Українського інституту безкоштовними для іноземних споживачів?

Наша задача не привабити безкоштовною морквинкою, а запропонувати якісний контент, за який не соромно заплатити гроші. Платити гроші за культуру — це нормально. Можна застосовувати різні моделі проведення заходів. Наприклад, кінотеатр може забирати собі дохід від продажу квитків, зате не брати з нас гроші за рекламу. Так само, якщо ми організовуємо концерт сучасної української музики у Відні, то приймаюча локація може заробити на квитках, а ми не платитимемо за оренду.

Чи може Український інститут похвалитися якимись культурними подіями, які вже були організовані цьогоріч?

Ми ще нічого не організували, бо існуємо лише кілька місяців, але нещодавно за нашої підтримки Україна була представлена на Голландському тижні дизайну в Ейндховені. 15 листопада відбудеться вручення цьогорічної премії ім. Казимира Малевича для сучасних українських художників. Організатором заходу є Польський інститут, а ми приєдналися до проекту як партнери. Український інститут нагородить одного з переможців мистецькою резиденцією у Варшаві, яка відбудеться наступного року. У 2019-му ми започаткуємо дзеркальну премію для польських художників, переможці якої приїдуть до України на аналогічну резиденцію. У грудні в Парижі відбудуться дні української документалістики “See Ukraine”, які ми підтримали через посольство України у Франції.

112

Ксенія Цивірко
04.11.2018