17 червня — 90 років від народження Михайла, українського правозахисника, дисидента й політв’язня радянських часів,
народного депутата України 1-го скликання,
очільника світового українства
Михайло Миколайович Горинь народився 17 червня 1830 у с. Кнісело Львівського воєводства (тепер Жидачівський район Львівської області). Батько – Микола Михайлович – голова місцевого товариства “Просвіта й активіст ОУН. У грудні 1949, аби не вступати до колгоспу, родина переселилася до м. Ходорів.
У 1949-1955 Михайло навчався на відділенні логіки та психології Львівського університету. В 1953 його виключили з університету за відмову вступати до комсомолу, згодом був відновлений. У 1954–1961 працював учителем логіки, психології, української мови та літератури, директором шкіл Дрогобицького району; завідував районним методкабінетом; був інспектором Стрілківського райвно.
З 1961 займався науковою діяльністю. Один з організаторів і член Президії Львівського клубу творчої молоді “Пролісок” (1963).
У 1965 його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду», а в 1966 на закритому засіданні Львівський обласний суд засудив Михайла Гориня на 6 років таборів суворого режиму. Разом із ним судили його брата Богдана, Івана Геля та Мирославу Зваричевську.
У 1971 вийшов на волю й оселився у Львові, брав участь в роботі Української Гельсінської групи. В 1981 заарештували вдруге й засудили на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Після звільнення в 1987 повернувся до політики й узяв участь у створенні УГС та НРУ. В 1990 став одним із фундаторів Української республіканської партії (УРП). Паралельно залишався головою Секретаріату НРУ, який на той час ще не був партією. У 1990-1994 – був депутатом Верховної Ради України. У 1992 обраний головою УРП. Але невдовзі М. Горинь вступив у конфлікт із елітою УРП, через що в 1997 його виключили з партії.
З 19 травня 2000 до 20 серпня 2006 Михайло Горинь самовіддано працював головою Української Всесвітньої Координаційної Ради, стараючись згуртувати українську громаду з цілого Світу.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013, похований на Личаківському цвинтарі Львова.
Своєчасною лишається громадянська позиція Михайла Гориня: “Тепер конформізм став філософією, з’єднав у собі прихильників на всіх континентах, норовить виробити моральні засади, які виправдовували б чи навіть відстоювали конформну поведінку. Нинішній конформізм — наслідок суспільної кризи, що проявляється в байдужості до суспільних справ. У античні часи таку позицію називали ідіотизмом”. Ось до чого доводить пасивне, пристосовницьке прийняття нав’язаних нам абсурдних стандартів, безапеляційне визнання існуючого кримінального режиму.
Михайло Горинь: «Тільки боротьба дає волю.
Не віддайте їм Україну!»
У черзі «на той світ» Михайло Горинь був наступним після Василя Стуса. Дванадцять років радянських таборів підірвали його здоров’я, й інфаркт у таборі Кучино 1987 року поставив Гориня на межу смерті. Але Михайло Горинь вижив і 1990 року зорганізував «живий ланцюг» від Києва до Львова, що з’єднав Україну для проголошення незалежності.
«Cерце колотить, як телячий хвіст», – не раз казав Михайло Горинь, перебуваючи шостий рік у радянському таборі для політв’язнів Кучино і 12-й рік в ув’язненні загалом. Він уже пережив кілька серцевих нападів та два інфаркти.
«Його у таборі довели до такого стану! У 1987 році він уже був кандидат номер один на той світ» – Василь Овсієнко
«Його у таборі довели до такого стану! У 1987 році він уже був кандидат номер один на той світ», – свідчить Василь Овсієнко, який майже три роки ділив із Горинем одну камеру.
«Наш батько за право мати українську школу й свої читальні тричі сидів у тюрмі та навіть був засуджений до розстрілу, але тоді почалася війна. Він був прикладом для нас, його синів – Михайла, Богдана і Миколи. Він часто казав: «Не бійтеся, діти, бути в тюрмі» – Богдан Горинь
За два роки у «таборі смерті» Кучино померли четверо українців, членів Української Гельсінської групи: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус.
Організатор самвидаву
Те, що життя – це боротьба, Михайло Горинь зрозумів ще у дитинстві. Польська та радянська влади чинили репресії проти його батька, родина Горинів постійно зазнавала переслідувань.
«Наш батько за право мати українську школу й свої читальні тричі сидів у тюрмі та навіть був засуджений до розстрілу, але тоді почалася війна. Він був прикладом для нас, його синів – Михайла, Богдана і Миколи. Він часто казав: «Не бійтеся, діти, бути в тюрмі», – згадує Богдан Горинь, молодший брат Михайла.
У 1953 році через відмову вступати в комсомол Михайла, студента психологічного факультету, відраховують з університету. Однак за здібного студента вступився ректор і Гориня поновили на навчанні.
Певний час Михайло Горинь працював у школі, а потім організовував першу в Радянському Союзі експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.
Одного разу на заняття прийшов В’ячеслав Чорновіл.
«Приїхав студент Київського університету до Львова на практичні курси. Я зустрівся з тим молодим хлопцем – він на сім років молодший був, Чорновіл… Я почав читати йому свою лекцію, антирадянську лекцію. І в шістдесят першому році ми починаємо нашу нелегальну діяльність», – згадував Горинь.
У цей час Михайло Горинь також налагоджує контакти із київськими шістдесятниками, листується з Іваном Драчем, Іваном Дзюбою, Іваном Світличним.
У Михайла Гориня виникла ідея організувати «самвидав» і поширювати разом із братом Богданом друковану політичну літературу, яку отримував з-за кордону
Тоді ж у Михайла Гориня виникла ідея організувати «самвидав» і поширювати разом із братом Богданом друковану політичну літературу, яку отримував з-за кордону.
Співробітники КДБ, як виявилося, уже стежили за діяльністю Михайла Гориня.
Влітку 1965-го Горинь разом з дружиною їде до Криму. Прогулюючись з Романом Іваничуком, Дмитром Павличком та Іваном Драчем на горі Кара-Даг, Михайло помічає, що за ними стежать.
«Дмитре, дивись, той чоловік тут не випадково…», – каже Горинь Дмитрові Павличку. Натомість, Павличко лиш пожартував про манію переслідування.
Але дорогою до Львова троє співробітників КДБ у цивільному знімають подружжя Горинів з потяга. Згодом Ольгу Горинь відпустили, а Михайлу висувають звинувачення в «антирадянській агітації та пропаганді».
Того ж дня біля Музею мистецтва викрадають і арештовують його брата Богдана. Також до рук КДБ потрапляють Михайло Осадчий та Мирослава Мороз-Зваричковська. Справи проти усіх цих людей слідство об’єднало в одну.
Михайло Горинь отримує найбільший термін – 6 років таборів суворого режиму в Мордовії.
З табору Гориню вдається передавати списки політв’язнів, інформацію про умови перебування та знущання над ув’язненими. Через це його переводять до Володимирської тюрми – відомої своїм жорстким режимом та ізоляцією «Владимирского централу».
Проте Івану Гелю вдається самвидавом поширювати книгу Михайла Гориня – «Листи з-за ґрат».
Українська Гельсінська група і другий арешт
Після звільнення з неволі у 1971 році для Михайла Гориня, як і для всіх «поличиских», закриті всі двері для роботи за фахом. Щоб не потрапити знову за грати через статтю про «дармоїдство», Горинь змушений працювати машиністом на будівництві хімкомбінату, а потім ще п’ять років кочегаром у котельнях Львова. Цю професію свого часу освоїли більшість дисидентів.
І увесь цей час Горинь опікується родинами політв’язнів.
Коли до Михайла Гориня звертаються Микола Руденко та Олекса Тихий із пропозицією долучитися до руху на підтримку Гельсінського акту, Горинь бере участь у підготовці установчих документів Української Гельсінської групи, але пропонує поки його не долучати.
«Я у вашу футбольну команду не піду», – сказав він Оксані Мешко, знаючи, що КДБ його слухає. А на папері написав: «Я піду в другому ешелоні. Коли вас заарештують, тоді я піду».
Так і сталося. Після того, як «першу десятку» УГГ арештували, Михайло Горинь готував інформаційні повідомлення й вісники про репресії в Україні.
«Ціла армія партійних керівників і органи держбезпеки уважно стежать за сміливцями, що всерйоз сприйняли паперові права українського народу і вимагають їх реалізації. Для таких – місце у Володимирській тюрмі, таборах Мордовії та Приуралля, у психіатричних лікарнях теж», – написав Горинь у документі групи у 1978 році
«Ціла армія партійних керівників і органи держбезпеки уважно стежать за сміливцями, що всерйоз сприйняли паперові права українського народу і вимагають їх реалізації. Для таких – місце у Володимирській тюрмі, таборах Мордовії та Приуралля, у психіатричних лікарнях теж», – написав Горинь у документі групи у 1978 році.
Режим шукав приводи знову запроторити Гориня за грати. Лише протягом 1981 року в його помешканні відбулося шість обшуків. Зрештою, КДБ підкидає йому в квартиру фальшиві документи нібито Гельсінської групи, які «засвідчили», що він «продовжує антирадянську діяльність». Вони потім стають головними доказами у звинуваченні.
«У таборі вмирають тільки українці» – Горинь тюремнику
В знак протесту Михайло Горинь оголошує голодування, а на десятий день його тримання за гратами у нього стається серцевий напад. Втім, це не завадило режиму присудити йому 10 років таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання. Горинь знову опиняється у Кучино.
«Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді, фактично, він був в організації від самого початку», – говорить Василь Овсієнко.
Режим боявся Михайла навіть ув’язненого, його ретельно контролювали й намагалися ізолювати.
«Велика кількість листів, які приходили від брата мали чорною перекреслені цілі абзаци. Так само листи й листи, які до нього слали. Цензура була дуже лютою і уважною до кожного його слова», – свідчить Богдан Горинь.
Між тим здоров’я Михайла Гориня дедалі погіршується. Він навіть як попередження зробив заяву табірному керівництву.
«Я був на прийомі у начальника концтабору Долматова. Після того, як померли наші хлопці, я записався до нього на прийом і кажу: «Ну що, а тепер моя черга? Пішов Тихий, пішов Литвин, пішов Марченко, пішов Стус…». А той: «А почему ваша очередь?». А я йому: «А тому, що вмирають тільки українці»», – розповідав Горинь.
У листопаді 1986 року у Михайла Гориня вкотре не витримує серце: стається другий інфаркт міокарда. Горинь потрапляє до лікарні.
«Вже була «перебудова» і, очевидно, вже Кремлеві не треба було трупів. Тоді у табір прийшов новий лікар. Я назавжди запам’ятав його прізвище: Грущенко. Я вважаю, що цей Грущенко врятував Михайла Гориня. Очевидно, його питали, чи Горинь витримає подальше ув’язнення, і він казав, що ні, не витримає, його треба звільняти», – розповідає Овсієнко.
2 липня 1987 року Михайла Гориня помилували, а в 1990-му – реабілітували.
«Бездіяльність не дасть Україні шансів вийти з неволі»
«Михайла рятувала його велика віра в те, що тільки боротьба може дати волю, що бездіяльність не дасть Україні жодних можливостей вийти із того підневільного стану. І тому людям треба йти на жертву і вірити, що жертовний шлях – це той шлях, який не пропаде марно», – говорить Богдан Горинь.
Коли Горинь ледь живий повертається до Львова і разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Гелем організовує Українську Гельсінську спілку. Крім того, був одним із засновників Українського народного руху.
«Імперський режим протягом століть вбивав клин між окремими реґіонами, нацьковуючи схід на захід. І сьогодні ми повинні виконувати три великі завдання: домогтися консолідації нації, розвалити імперію і побудувати Українську державу», – проголошує Михайло Горинь у 1990 році під час виступу на з’їзді Народного Руху.
Михайло Горинь доклав багато зусиль, аби переконати США, що незалежна Україна не несе жодної загрози.
Саме Михайлові Гориню належить ідея побудувати «ланцюг єднання», коли сотні тисяч людей взялися за руки і з’єднали Львів із Києвом.
Михайло Горинь завжди фонтанував ідеями. Окрім «ланцюга єднання», він започаткував і свято козацької слави.
«Ми їхали під синьо-жовтими прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще Українську Народну Республіку. І ось вона повертається! Або – дитяча дипломатія. Це теж була його ідея: посилати діточок із Донеччини, з Луганщини на Різдво і Великдень у Галичину. І навпаки – діток з Галичини з колядками, з щедрівками вивозити на канікули на Донеччину», – розповідає Василь Овсієнко.
Помер Михайло Горинь на 83-му році життя з словами: «Не віддайте їм Україну».
Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/28108919.html
Михайло Горинь: Він боровся проти
байдужості й конформізму
Життя Михайла Гориня нагадувало перші пориви весняного вітру, що не мириться з опором холодів, відчуваючи їх приреченість. Як фактичний керівник новоствореного Народного Руху України і народний депутат він чимало потрудився для безпосереднього відновлення державної незалежності України. А такий досвід безцінний!
Він — відомий борець проти тоталітаризму й самовідданий державотворець, поцінований державними нагородами України і Польщі. Нема сумніву, що лише з чиєїсь необачності чи примхи Михайло Горинь офіційно не титулований званням Героя України.
Проти бутафорії та брехні
Михайло Горинь якось розповідав про випадок з часів свого директорування в Нагуєвичах, рідному селі Івана Франка. Дівчинка, якій заледве 4 чи 5 років, біжить за підводами з конюшиною, смикає і носить на подвір’я козі. З болем у серці педагог передає свої роздуми: «Я дивився і думав: що варті мої педагогічні принципи, продумана система виховання дітей, коли вони змалку навчилися красти і злодійство не тривожить їх сумління? Злодійство стало для дітей нормою». Гіркі слова!
З пересічного факту М. Горинь доходить далекосяжного висновку. Спочатку він пише: «Чи не в тому причина багатьох лих? Що може вирости зі злодія? Ну, добрий спеціаліст — але вже ніяк не людина, для якої почуття справедливості — вартість, задля якої варто конфліктувати». Відразу після таких слів зазначає: «Я ніяк не можу уявити собі, якби Франко міг надрукувати поета, який писав оду Францу-Йосифу (австрійському імператору. — О. Г.). Для нього не існувало з приводу цього гамлетівського питання. Він вів боротьбу проти ідейних противників. Але він зовсім не рахувався з пристосуванцями. Пристосуванець викликав огиду. З часом прийшли зміни, і ми опинилися перед фактом страшної деформації моральних постулатів».
Тепер, наголошує Горинь, «конформізм став філософією, з’єднав у собі прихильників на всіх континентах, норовить виробити моральні засади, які виправдовували б чи навіть відстоювали конформну поведінку». Нинішній конформізм — наслідок суспільної кризи, що найяскравіше проявляється в сфері ідеологічній, в байдужості до суспільних справ. Цікаво, що в античні часи таку позицію називали ідіотизмом.
Ідеологічна криза — це криза світоглядна, що засвідчують такі її симптоми: втрата сенсу життя, крах сім’ї і сімейних цінностей, несумлінне виконання своїх громадянських обов’язків, знецінення любові й притуплення радості, розчарування в можливості досягти справедливості, тривожність, духовна порожнеча, апатія, хронічний стрес, байдужість до аморального довкілля, алкоголізм і наркоманія, почуття самотності й безвиході, відступ від традиційних естетичних орієнтирів і захоплення низькопробними гейби художніми виробами.
Безпристрасний аналіз реальності
Український патріот М. Горинь обґрунтовано і безпристрасно аналізує реальне становище України як начебто «союзної республіки» в СРСР, що схарактеризований як «державний конгломерат». Правозахисник зазначає: «Офіційно Україна — держава в союзі держав з усіма правами союзної держави. Фактично ж і сама держава, і її права — звичайнісінька фікція». Правовий статус України доцільно розглядати з двох сторін: з однієї,— українці начебто згідно з конституцією мають усі можливості хвалитися своїми національними правами перед світом, але з другої — за домагання цих прав передбачені жорстокі покарання, аж до розстрілу, бо начебто йдеться про «зраду батьківщини». Треба додати, що тодішнє кримінальне законодавство навіть заперечувало конституційні права громадян і «союзних республік».
Мету захисників СРСР як «державного конгломерату» передають такі висновки: «Зусилля партійного і всього радянського апарату спрямовані на те, щоб убити рештки національної свідомості українського народу і українськість звести до кількагодинної передачі по радіо і телебаченню. Ще можна реалізувати національні прагнення українців у гопаку на сцені. В організації святкування річниці Шевченка чи Лесі Українки таких прагнень реалізувати не слід — пахне націоналізмом. Хочете вийти на сцену із Шевченком — пропустіть його через густе сито партійної цензури».
Наступ на українство посилився після приходу до республіканського партійного керівництва Щербицького, який називав себе «продолжателем дела Богдана Хмельницкого». Виголосивши на республіканському компартійному з’їзді звітну доповідь російською мовою, він дав зрозуміти партійним активістам, що розпочинається наступ, як пише Горинь, «остаточного витіснення української мови з усіх державних установ, навчальних закладів, фабрик та заводів України». Перекреслено права народу в один мах — і не треба ні змін до конституції, ні декретів, ні постанов. А яка реакція? З болем у серці дисидент попереджає не лише українців, а й звертається до цивілізованого світу: «Не було маніфестацій, страйків, заворушень. Багатомільйонна нація пошепки проковтнула внутріполітичний курс адміністрації України і почала пристосовуватись до нових обставин. Послух державного апарату і мовчання великого народу, над яким вчинено нечуване насильство, повинні насторожити всіх чесних людей світу. Адже таким способом можна здійснити будь-який захід, наслідки якого тяжко передбачити».
Як пише М. Горинь, після згаданої доповіді Щербицького «ортодоксальна публіцистика відзначить цю подію як прояв постійно зростаючої інтернаціональної свідомості українського народу і подолання національної обмеженості». Репресії та страх скували волю народу, а «правосвідомість довели до рабського рівня». Компартійна влада прагнула мати слухняних роботів: вони будуть беззастережно виконувати свої професійні обов’язки, підтримувати політику монопольної партії, славити її вождів.
Після критики культу особи Сталіна в карних органах залишилися «вчорашні». Сама система не зазнала змін — і нишпорки надалі цькують незгодних, хоч до певного часу не наважувалися їх арештовувати. Отож М. Горинь наголошує, що «мрії про можливість гуманізації соціалістичної системи танули». Однак Гельсінкські угоди змінили умови боротьби за громадянські права. Права людини тепер мають міжнародні гарантії, стали елементом правосвідомості населення. На порядку дня — доконечність залучити до цієї діяльності якнайбільшого числа людей.
В останні десятиліття кадебистська система широко застосовує ще один нелюдський метод боротьби з незгідними: цілком здорових людей, які не миряться із сваволею Системи, замикають у психіатричні лікарні, на «примусове лікування».
Життя в напрузі й жертовності
Після повернення до Львова з Качинського політичного табору особливого режиму вчорашній політв’язень не припинив боротьби, бо розумів, що демократизацію суспільства не можна обмежувати економічними змінами, «полишивши незайманими права релігійні, політичні, серед них і національні». Доречно нагадати, що навіть в умовах розпочатої «перебудови» імперське компартійне керівництво не допускало жодних змін у міжнаціональних відносинах. М. Горинь зауважив: «Уряд хотів би вивільнити десятиріччями притлумлювану творчу енергію народів, проте не поспішає вносити зміни в національну політику, займаючись в основному перебудовою економіки.
Проте добре відомо, що будь-які принципи слід проводити в життя повністю і до кінця. Наївно вірити, що напівзаходи в управлінні дадуть наслідки на практиці». Хибність критикованих підходів підтвердили спроби реформ 1950—1960-х років, що зазнали невдачі.
Не може бути мови про демократизацію, якщо «існуватимуть політичні концтабори, поки судитимуть людей за погляди і поширення інформації». Серед поборників демократії, які ще перебували в кадебістських концтаборах, М. Горинь згадує Левка Лук’яненка, Івана Кандибу, Григорія Приходька, Василя Овсієнка, Миколу Горбаля, Петра Рубана. Лише в Качинському політичному таборі особливого режиму ще залишалося 18 невільників, серед яких 10 українців. Цей табір відзначався особливо жорстокими умовами. Треба зауважити, що більшість політв’язнів — це люди немолодого віку, які страждали від різних хвороб.
Навіть у період «перебудови» так звані «правозахисні органи» не визнавали офіційно чинних законів і підзаконних актів, діяли з позиції сили. Своєрідність тодішньої України полягала в тому, що повернути колесо історії намагалися в самому центрі. Проте М. Горинь оптимістично заявляє: «Час — невмолимий, але справедливий суддя». Попри перешкоди, народ хоч і поволі, але пробуджується. У цьому надія нації, хоча втрат вона зазнала чималих.
Стрімкий розвиток політичних подій вже не міг зупинити ніхто. 8 вересня 1989 року легально розпочав роботу Установчий з’їзд Народного Руху України, до проведення якого чимало доклав зусиль М. Горинь. На з’їзді він виголосив доповідь про права людини, права народу, права нації. За його твердженням, становище України наприкінці вісімдесятих років катастрофічне. До цього вели трагічні події упродовж всього двадцятого століття, насамперед насадження «філософії ненависті, знецінення особи, народу, перетворення його на знаряддя для досягнення злочинних цілей». Звідси висновок про доконечність повернення до гуманістичних цінностей, без чого не може бути мови про вільну людину. Доповідач зазначав, що «масовий терор породив панічний страх, який став головним мотивом поведінки морально скалічених громадян».
Як наголошує М. Горинь, «перебудова сколихнула народну свідомість», розбудила особисту й національну гідність, зацікавлення минулим». Далі доленосний висновок: «Тільки суверенна демократична Українська Держава прискорить і забезпечить особі і народові права» і достойне життя.
Проблемі утвердження цих прав він приділяв особливу увагу як кандидат у депутати Верховної Ради України. Насамперед вчорашній політв’язень підкреслює, що суверенітет означає незалежність, тому не може бути мови про політичний суверенітет, економічний суверенітет чи ще якийсь суверенітет. Нема сумніву, що без суверенітету неможливо вийти з кризи, яка охопила всі сфери суспільного життя і «поставила народ на грань катастрофи».
«Гарантом суверенності України має бути схвалення нової Конституції — єдиного Основного Закону республіки. Вона має закріпити неподільне право України на вирішення питання подальшої долі українського народу».
Після розпаду СРСР колишній політв’язень намагається проаналізувати причини безславного кінця «імперії зла і брехні». М. Горинь робить висновки з минулого, викриває підступи російських українофобів, які повторюють заяложені вигадки дореволюційних україноненависників. Він зазначає, що «вогнище шовінізму не погасло після краху інтернаціоналістської ідеології». Цього не може ігнорувати незалежна Україна, відносини якої з Росією мають ґрунтуватися на нормах міжнародного права цивілізованого світу.
Олег ГРИНІВ, професор. Львів
Голос України
21.05.2020
Джерело: http://www.golos.com.ua/article/331084
