«Українці – окремий слов’янський народ» –
основоположник української етнології Хведір Вовк
До 175-ліття від народження
Хведір Кіндратович Вовк – український етнолог (етнограф), антрополог, археолог, музеєзнавець, педагог, літературознавець, видавець, культурно-освітній і громадський діяч; автор першої науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців. Дійсний член першої української національної академії наук – Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899) та голова його Етнографічної комісії (з 1906); доктор Сорбонни, Каннського і Санкт-Петербурзького університетів, член Паризького антропологічного товариства, Празького наукового товариства, Українського наукового товариства у Києві (з 1908). Хведір Вовк досліджував пам’ятки 7-тисячолітньої Трипільської аграрної культури, відкрив 25-тисячолітню палеолітичну стоянку в селі Мізин (нині – Коропського району Чернігівської області), де вперше у Світі виявив цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, багато статуеток і прикрас, виготовлених з кісток та бивнів мамонтів. Хведір Вовк написав понад 200 наукових праць з археології, антропології й етнографії, якими здобув світове визнання (з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 позицій). У своїх працях вчений обґрунтував, що «Українці – окремий слов’янський народ» зі специфічним домінуючим антропологічним типом, з ориґінальними етнографічними особливостями, і при цьому мають багато спільних рис зі слов’янськими й іншими культурними народами та кардинально відмінні од руських. Завдяки науковому подвижництву Хведора Вовка українська археологія та етнографія кінця XIX – початку XX століть піднялася на рівень з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками того часу. Вчений зі світовим ім’ям заклав основи сучасної української етнології. Та ім’я й фундаментальна наукова спадщина всесвітньо відомого вченого понад сімдесят років були в Україні під ідеологічною забороною тоталітарного режиму: офіційна радянська історіографія несправедливо вважала Хведора Вовка одним з ідеологів «українського буржуазного націоналізму» й засновником расової теорії. І це тільки через те, що він антропологічно й етнокультурно обґрунтував самобутність Українського народу. Отже, науково-світоглядна концепція Хведора Вовка жодним чином не вписувалася ні в руську імперську доктрину «трех братских народов», ні в більшовицьку доктрину «слияния всех народов в советский народ». Хведір Вовк своїми науковими дослідженнями розвінчував ідеологічні вигадки руських імперських істориків, що Україна – то лише «окраина», «юг России», а українського народу, його мови, культури взагалі не існує. Й навіть сьогодні про Хведора Вовка знають переважно науковці, а для широкої української спільноти великий вчений лишається малознаним і навіть невідомим.
Родове коріння, виховання й освіта
Народився Хведір (Федір) Кіндратович Вовк (Волков) 17 березня 1847 року в селі Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – однойменного району Полтавської області) в козацькій родині з давнім родовим корінням. Хведорів батько Кіндрат Матвійович Вовк дослужився в царській армії до офіцерського чину, тож його родове прізвище записали в русифікованій формі – Волков. У багатьох документах і публікаціях у Російської імперії Хведора Кіндратовича також писали – Волков. Та в листуванні й україномовних виданнях він підписувався –Хведір Вовк, наголошуючи на українському походженні свого родового прізвища.
З самого малку Хведір зростав у духовній атмосфері родової пам’яті. Хлопчик серцем засвоював рідні пісні, казки, перекази своєї матері Ганни Федорівни, народні звичаї, які згодом склали основу його наукових досліджень.
Хведорів батько Кіндрат Матвійович учителював і працював економом у поміщиків Закревських, яким належала Крячківка. У родині Вовків цінували освіченість, тож заради кращої освіти для своїх дітей родина переїхала до Ніжина. Там Хведір закінчив гімназію й Ніжинський ліцей князя Безбородька, де серед його вчителів був український педагог і поет П. С. Морачевський. У ліцейському етнографічному гуртку хлопець розвинув своє дитяче зацікавлення українським фольклором: збирав народні пісні, прислів’я, приказки.
У 1865 Хведір вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі, де слухав лекції доцента кафедри зоології І. І. Мечникова. Та через два семестри перевівся до Київського університету св. Володимира, де вивчав хімію, ботаніку, зоологію, порівняльну анатомію, анатомічну антропологію (закінчив навчання в 1871). Освітньо-наукові інтереси Хведора Вовка еволюціонували від хімії, ботаніки, зоології до гуманітарних дисциплін – етнографії, антропології, археології, історії.
Хведір Вовк стає активним учасником київської «Старої Громади» – осередку української інтелігенції. Саме діяльність української громади й стала причиною його переведення до Києва. Разом з Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Чубинським, Павлом Житецьким долучився до організації недільних шкіл, видання літератури українською мовою, збирання етнографічних матеріалів.
У 1874–1876 Хведір Вовк працював помічником ревізора губернського секретаря в канцелярії Київської контрольної палати. Водночас багато сил віддавав роботі в Південно-Західному відділі Російського географічного товариства як його співзасновник і дійсний член.
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було відкрито в Києві 1873 року, і його головою, на пропозицію П. Чубинського, обрали відомого українського громадського діяча й мецената Г. П. Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873–1875 Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 за ініціативи Товариства в Києві відбувся ІІІ Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі. Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук. За цю науково-культурницьку діяльність Південно-Західного відділу імперські чиновники звинувачували його членів у неблагонадійності й сепаратизмі. Після Г. П. Ґалаґана головою Товариства став історик В. Б. Антонович. У 1876 імперський уряд ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства на підставі Емського указу, спрямованого на витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим вжитком.
Хведір Вовк брав участь в археологічних експедиціях та в організації ІІІ Археологічного з’їзду (1874), де виступив з доповіддю про український орнамент – першою українською мистецтвознавчою працею в цій галузі. Тоді ж Хведір Вовк працював над своїм ориґінальним дослідженням з етнографії – «Програмою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства для збирання відомостей з етнографії». У 1875–1876 він, разом з Володимиром Антоновичем, брав участь у роботі археологічної експедиції в Київській та Волинській губерніях.
Після ліквідації в 1876 Південно-Західного відділу поліція стала переслідувати активних громадівців, звинувачуючи їх у сепаратизмі. Багатьох членів «Старої Громади» заарештували й відправили на заслання. Частина громадівців у зв’язку з репресіями еміґрувала за кордон.
Хведір Вовк виїхав до Женеви для допомоги М. Драгоманову в організації вільної української друкарні та в підготовці до видання журналу «Громада». Як співредактор він налагодив випуск перших чисел журналу. В українській друкарні друкував «Громаду», а також заборонену царською цензурою літературу, зокрема поезію Т. Шевченка. В четвертому томі женевського видання «Громада» (1879) опублікував розвідку про поета «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя», де розкрив свій талант історика літератури й публіциста. У 1876 і 1878 роках він брав участь у виданні в Празі й Женеві Шевченкового «Кобзаря». До женевського видання Хв. Вовк написав передмову, в якій виявив глибоке розуміння ролі Т. Шевченка в національно-визвольній боротьбі Українського народу.
У 1878 Хведір Вовк, повертаючись із Женеви до Києва, у Львові познайомився з І. Франком і М. Павликом, з якими згодом співпрацюватиме в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка.
Та в 1879 під загрозою арешту за спробу переправити в Україну підпільну друкарню Хв. Вовк знову змушений був виїхати з Київа за кордон. Він нелегально переправився через Прут у Румунію. Поневіряючись у Румунії й Болгарії, вчений заробляє на життя різною фізичною роботою. Досліджував етнографію й історію автохтонного українського населення й запорозьких козаків у Добруджі, зокрема останньої (дев’ятої) козацької січі – Задунайської, заснованої 1776 р. На цю тему він написав низку праць, зокрема, «Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)», що стала рідкісним прикладом відтворення минулого з вуст народу, тобто «усної історії» – правдивого дієпису життя українців у Задунав’ї. Подавши розлогий опис давнього закорінення в гирлі Дунаю українських селян і вихідців з восьмої Дніпровської Січі, вчений на унікальній фактографічній основі докладно виклав етнокультурні особливості життя й спосіб господарювання українських хліборобів, виноробів, рибалок. Соціальна проблема українського населення в Задунав’ї полягала в тому, що після відходу запорожців на Кубань, воно вже не змогло самоорганізуватися в нову самоврядну українську громаду та поступово адаптувалося до місцевого румунського населення й руських старовірів. Унікальні етнографічні матеріали Хведір Вовк збирав у 1880–1882 роках, живучи в Добруджі, а написання своєї праці мотивував тим, що «про се ще ніде нічого не було написано».
У 1881 Хв. Вовк нелегально приїхав до Київа через тугу за родиною. Він був одружений з Христиною Васнєвською – небогою Володимира Антоновича. Та дружину й дітей заарештували й заслали у В’ятку. Вченому знову довелося нелегально виїхати за кордон, у Задунав’я, і він довго не міг повернутися в Україну. Його перший шлюб розпався, і згодом Хведір одружився з німкенею Олександрою Реммельмаєр.
Наприкінці 1882 Хв. Вовк переїздить до Женеви, де разом з М. Драгомановим працює над відновленням роботи української друкарні й виданням «Громади». На життя заробляє уроками для дітей українських еміґрантів. Усвідомлюючи недоцільність подальшого перебування в Женеві, оскільки видання «Громади» не відновили через відмову київської «Громади» фінансувати женевське видання, вчений їде до Парижу в пошуках можливості здобути антропологічну освіту.
У 1887 Хв. Вовк оселяється в Парижі – тодішній столиці антропологічної науки. Нові ідеї та засади французької антропології, зокрема вчених Манувріє, Ерве, Амі, Летурно, визначають коло зацікавлень і досліджень українського вченого. Він наполегливо студіює анатомічну антропологію, порівняльну етнографію, первісну археологію в Антропологічній школі в Сорбонні, в Школі вищих досліджень, у Музеї історії природи під керівництвом відомих природознавців Брока, Тейлора, Галлі.
У 1905 в Парижі Хведір Вовк захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології: «Скелетні видозміни ступні у приматів і в людських расах», і йому присвоїли звання доктора природничих наук Паризького університету. Одночасно зі студіюванням антропологічних наук Федір Вовк працює співробітником французького Доісторичного наукового товариства.
Набувши достатніх знань, вчений розвиває наукове українознавство – здійснює ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження на всіх українських теренах.
Життєвий шлях і наукове подвижництво
Справою життя Хведора Вовка були дослідження з української етнографії, археології, антропології, якими він почав займатися ще в студентські роки.
У своїх працях з етнографії та археології популяризував на Заході українські народні звичаї й культуру в українських землях. Здобув визнання у європейських наукових колах – у 1901 його праці відзначили великою медаллю фундатора французької антропології Поля Брока, а в 1905 після здобуття ступеня доктора природничих наук Хведора Вовка обрали членом Паризького антропологічного товариства.
Антропологія (від грец. ανθρωπος – людина, і λογος – знання, наука) – наука про походження й еволюцію людини. У країнах Західної Європи та США антропологію вважають гуманітарною наукою про людину у всіх її вимірах: соціальних, культурних та фізичних (анатомія, фізіологія, антропогенез), яка також включає етнологію як найважливіший елемент. У радянській науці антропологія трактувалася як біологічна наука про походження, фізичну організацію та еволюцію людини і людських рас. З позиції французької школи, яка виводить за рамки антропології матеріальні й фізичні аспекти людського буття, вона є підрозділом соціології; з позиції англосаксонської школи, антропологія – полідисциплінарна наука, що складається з чотирьох розділів (антропобіологія, соціальна й культурна антропологія, доісторична археологія, етнолінгвістика). Великий вплив на антропологію й інші науки справляє генетика, особливо у сфері реконструкції минулого: археологія, фізична антропологія й історична лінгвістика. Цей вплив виявляється у спробах простежити походження різних груп людей, їх міґрації та поширення мов континентами. Крім того, генетичні дані дозволяють отримати певну інформацію про риси зовнішності та спосіб життя наших предків. Для отримання цієї інформації з минулого методами генетики можливі два підходи: перший – ретроспективний, коли минуле реконструюється за генофондами сучасних популяцій; другий виник з розвитком палеогенетики як пряме вивчення колишніх генофондів.
Свої глибокі теоретичні знання в галузі антропології Хведір Вовк доповнює предметною фактографією: їздить по містах Європи для ознайомлення з численними етнографічними й археологічними колекціями в музеях Відня, Рима, Неаполя, Флоренції, Берна, Женеви, Цюріха, Парижа. Водночас вчений пише цілу низку праць з порівняльної етнографії – нового на той час у Європі методу систематизації, класифікації й наукової опрацювання етнографічного матеріалу.
Відомо, що до появи праць Хведора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався матеріальний побут. Він вважав, як і більшість тогочасних європейських вчених-природознавців, що етнографія та етнологія є галуззю антропології як передісторії. Поступово зацікавлення передісторією цілком опановує вченим, особливо після знайомства з відомим чеським археологом Любартом Нідерле, книжку якого він згодом перекладе.
Завдяки невтомній праці Хведір Вовк став помітною постаттю в європейській науці. У Парижі його обирають членом Антропологічного й Історичного товариств і Товариства народних переказів. А в 1899 Хведора Вовка обрали членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, в якому за його ініціативою й під його керівництвом засновано Етнографічну комісію (1906). Вивчав українську людність Галичини, Буковини, Закарпаття, Угорщини, Сербії в історичному, антропологічному й етнографічному аспектах.
Загальноєвропейське й світове визнання принесла Хведору Вовку надзвичайно цінна, побудована на багатому матеріалі світової порівняльної етнографії з залученням величезного масиву українських джерел праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», яку спершу було опубліковано болгарською мовою «Свадбарскитѣ обреды на славянскитѣ народы» в Софії в кількох числах журналу «Сборник за народны умотворения, наука и княжнина» («Збірник фольклору, науки та писемності») за 1890–1894 рр. Доповнивши болгарську редакцію, вчений опублікував цю працю французькою «Rites et usages nuptiaux en Ukraine» в паризькому журналі «L’Anthropologie» («Антропологія»; 1891, т. 1; 1892, т.3). Українською мовою праця вийшла 1928 року в Празі у виданні «Студії з української етнографії та антропології». Передруки цього видання вийшли 1976 в Нью-Йорку та 1995 в Києві. У цьому фундаментальному дослідженні Хведір Вовк проникливо описав особливості весільних ритуалів та обрядів у різних реґіонах України. Підсумовуючи свою епохальну працю, вчений відзначив: «Дохристиянська доба, безперечно, була кульмінаційним пунктом у розвитку українського весілля. З християнством ритуал українського весілля увійшов у стадію розкладу; цей розклад іде, хоч і дуже поволі, але невпинно, і з часом він неминуче знищить усі сліди тої доісторичної старовини, носієм якої він був досі».
У цій праці вчений відтворив цілісну морально-світоглядну систему традиційної звичаєвості й культурно-соціального життя Українського народу в різні епохи.
У 1900 Хведір Вовк бере діяльну участь у влаштуванні археологічного відділу Всесвітньої виставки в Парижі та в організації Конґресу доісторичної археології й Міжнародного з’їзду фольклористів, де визначним явищем було прослуховування за допомогою фонографа голосів співців Світу, в тому числі українських. Хв. Вовк прочитав на конґресі доповідь І. Франка «Етнографічний рух в Галичині в ХІХ ст.». Вчений доклав великих зусиль, аби на всіх заходах Всесвітньої виставки гідно представити Україну – познайомити Світ із самобутнім Українським народом і неповторною українською культурою. Про це свідчить лист Хв. Вовк до Б. Грінченка: «…Треба б якось зробити, щоб і нашу Україну запрезентувати на Всесвітній виставці, що буде у Парижі у 1900 році. Окрімного місця не дадуть – се вже російський амбасад не пустить, та де у нас і гроші тиї, щоб те спорудити, і де у нас те національне почуття, щоб це зробити (хиба ми финляндці чи чехи?). …Я б міг написати загальний план такої вистави – себто рід програми».
З 1901 по 1905 Хведір Вовк викладав у Парижі в відкритій І. Мечниковим та М. Ковалевським Російській вищій школі суспільних наук соматичну антропологію, доісторичну археологію та етнографію, водночас працює над докторською дисертацією, яку захистив 1905 р.
За кордоном Хведір Вовк зробив усе можливе, щоб інтеґрувати досягнення української науки в широкий західноєвропейський науковий контекст. Усеосяжно охарактеризував подвижницьку працю свого вчителя український вчений і педагог Левко Чикаленко: «Всіма своїми думками та почуттями в Україні перебуваючи, Хведір Кіндратович бере на себе важку місію зв’язати українську науку з французькою і стає на довгі часи єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки. Хведір Кіндратович починає у французьких виданнях друкувати досить численні розвідки, в яких знайомить Західну Європу з видатнішими знахідками нашої землі й освітлює їх з точки зору західноєвропейської науки, з другого боку Хведір Кіндратович в численних статтях в російських та українських виданнях освітлює наш матеріал, вказує на його всеєвропейське значення і в той же час доводить, що тільки тоді стане у нас передісторія та археологія на науковий ґрунт, коли ми зазнайомимося з її придбаннями в Західній Європі й не будемо тішитися з своєї начебто самобутності».
У 1903 Хведорові Вовкові вдалося вперше після тривалої перерви приїхати в Україну на запрошення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Разом зі своїми послідовниками здійснив кілька експедицій на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття. Під час тих наукових експедиційних досліджень, що тривали майже два місяці, Хведір Вовк зробив антропологічні обміри української людності в Перемишлі, Коломиї, Кутах, Довгопіллі, Вижниці, Чернівцях (усього обміряли близько 400 осіб і зробили майже 600 антропологічних і 100 етнографічних фотографій).
У 1904 Хведір Вовк разом з Іваном Франком і Зеноном Кузелею здійснив наукову експедицію на Бойківщину й Гуцульщину: Мшанець, Лавочне, Славськ, Гребенів, Сколе та інші поселення (всього обміряли близько 300 осіб і зробили понад 600 фотографій). Іван Франко в 1905 у Відні опублікував про ту експедицію ґрунтовну інформацію (Франкову публікацію було перекладено й надруковано українською мовою тільки в 1972). Улітку того ж року Хв. Вовк разом з І. Франком, М. Грушевським, С. Томашівським та іншими вченими виступав з лекціями перед слухачами літніх університетських курсів у Львові, що були організовані для студентів з Наддніпрянської України.
Улітку 1906 Хв. Вовк разом із З. Кузелею та І. Раковським здійснили етнографічну експедицію на Лемківщину, де відвідали Сянок, Новий Сонч, Ганьчову, Гладишів та інші поселення (всього обміряли близько 150 осіб і зробили 400 фотографій).
Результати проведених упродовж 1903–1906 років досліджень Хведір Вовк узагальнив у наукових працях і звітував у 1904 й 1905 перед Антропологічним товариством у Парижі й двічі у 1906 виступав з доповідями про гуцулів і бойків у Російському імператорському географічному товаристві в Петербурзі.
Понад чверть століття Хведір Вовк провів за межами України й став відомим антропологом і етнологом та налагодив наукові зв’язки між українською і західноєвропейською науками.
Революційні події 1905 в Росії змусила царя Миколу ІІ оголосити політичну амністію. Це дозволяло Хведору Вовку повернутися з-за кордону, й він негайно скористався такою можливістю. У січні 1906, після двадцяти шести років вимушеної еміґрації, Хведір Вовк отримав офіційний дозвіл російського уряду на повернення до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні. Вчений оселяється в Санкт-Петербурзі й читає лекції з антропології у Вільній вищій школі П. Ф. Лесгафта – першому громадському університету в Росії, а з лютого 1907 працює також доцентом, потім професором у Санкт-Петербурзькому університеті на кафедрі географії й етнографії – веде курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії. Водночас Хведір Вовк став куратором одразу двох відділів Російського музею в Санкт-Петербурзі. З 1907 вчений завідував Етнографічним відділом Російського музею, де організував Український відділ, а також відділ етнографії арктичних народів, культуру яких він глибоко знав. Українська колекція Федора Кіндратовича в цьому музеї налічує близько 3000 експонатів. Завдяки науково-організаторській праці Хведора Вовка Український відділ музею став найбагатшим і найяскравішим.
Викладаючи антропологію в Санкт-Петербурзькому університеті, вчений згуртував довкола себе студентську молодь, створивши власну антропологічну школу. Серед учнів Хведора Вовка: Л. Чикаленко, М. Біляшівський, В. Гнатюк, З. Кузеля, О. Алешо, І. Раковський, С. Руденко. Своїх учнів відряджав у самостійні етнографічні й антропологічні експедиції для здійснення наукових планів – систематичного антропологічного дослідження українського народу по всій етнічній території України (від Галичини до Кубані).
За спогадами археолога Леоніда Чикаленка, його вчитель цілком віддавав себе улюбленій праці й спонукав до такої самовіддачі своїх учнів: «З розкопок було брато все, навіть те, що тепер при сучасному станові науки не має видимого значіння, але далі може його мати… Коли під час розкопок виникали проблеми, то робилося все, аби їх вирішити, а різні ненаукові здогадки керівник експедиції відкидав з характерним для нього гумором, а то й з непохитною суворістю. Цікавою рисою педагогічних методів Вовка було те, що він дуже швидко пускав своїх учнів до самої відповідальної праці… Бути його учнем – це багато значило. Це значило бути і співробітником, і молодшим товаришем, з яким обмірковуються не тільки дрібні поточні питання, але який в широких загальних питаннях наукового значіння та в розробці питань практичної діяльності бере активну участь».
Петербурзький період життя й науково-освітньої праці Xведора Вовка був присвячений етнографічним дослідженням Чернігівської, Волинської, Херсонської губерній, Кубані й Таманського півострова. Вчений протягом порівняно короткого часу здійснив досить багато експедицій. Нині їх, мабуть, вистачило б на ціле життя не одному вченому. А тоді Хв. Вовк, попри всі труднощі в транспортному сполученні, обійшов майже всі названі терени. Він вивчав історію, культуру, побут і збирав етнографічні колекції. У 1908 Хведір Вовк дослідив Чернігівську губернію, в 1909 – Волинську, в 1910 – Кубань і півострів Тамань, у 1911 – Херсонську губернію.
Під час польових досліджень, зокрема археологічних розкопок, Хведір Кіндратович був прикладом серйозності в підході до роботи. Для вченого не існувало дрібниць, він усе обмірковував, передбачав і робив як належить. Згадує його учень Л. Чикаленко: «…Коли б будь-хто виявив бажання ближче придивитися до його праці, то знайшов би в матеріалах найдрібніші вказівки стосовно рельєфу поверхні стоянки, плану залягання кісток, числа знайдених звірячих кістяків, кремінного начиння відповідно кожному квадратному метрові».
Досліджуючи в 1908 Чернігівську губернію, Хведір Вовк виявив у с. Мізин (нині Коропський район Чернігівської області) палеолітичну стоянку 25-тисячолітньої давнини, що стало одним з найбільших його відкриттів. Про це він зробив сенсаційну доповідь на XIV археологічному з’їзді.
У Мізинській палеолітичній стоянці уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З бивнів тих тварин виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Результати мізинських досліджень Хведір Вовк подав у працях: «Палеолитическая стоянка в с. Мезине Черниговской губ.» (С.-Пб., 1913); «Вироби передмікенського типу в неолітичних становищах на Україні (К., 1928).
У 1908 Хведора Вовка обирають членом Українського наукового товариства у Києві. Надзвичайно багато працюючи в експедиціях та професором університету, вчений водночас устигав побувати в Румунії, Угорщині, Скандинавії, де вивчав етнографічні й археологічні колекції, закуповував експонати для Російського музею й інших музейних закладів.
Музеєзнавча діяльність наукового подвижника заслуговує на особливу увагу. Ще в 1900 Хведір Вовк отримав запрошення до співробітництва з Етнографічним відділом Російського імператорського музею в Санкт-Петербурзі (згодом – Державний музей етнографії народів СРСР, а тепер – Російський етнографічний музей). Він із задоволенням відгукнувся на пропозицію створити в музеї відділ україніки й почав з цією метою систематично збирати етнографічні й антропологічні матеріали на території Галичини. У січні 1904 рада етнографічного відділу Російського музею на своєму засіданні вирішила запропонувати Хведору Вовку зайнятися збиранням колекції для етнографічного відділу серед українського населення Галичини й виділила для цього дві тисячі рублів. На ці кошти вчений придбав майже 1500 ориґінальних експонатів з Бойківщини, Гуцульщини й інших реґіонів. У лютому 1905 рада музею знову виділила йому 2 тисячі рублів на продовження роботи зі збирання в Галичині етнографічної колекції. Учений на ці кошти закупив і вислав до Петербургу 444 експонати. У 1906 Хведір Вовк придбав у Галичині для петербурзького музею 474 експонати вартістю 1526 рублів. Збирав він у Галичині експонати для того музею й згодом.
Слід зазначити, що Хведір Вовк водночас багато зробив для створення українських експозицій в інших музеях, зокрема Віденському етнографічному, Музеї людини в Парижі та для поповнення експонатами музею Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.
Завдяки своїм зв’язкам з багатьма музеями Європи Хведір Вовк доклав чимало зусиль для обладнання університетської лабораторії найновішим на той час устаткуванням. Він був взірцем вченого, який органічно поєднував практичну роботу під час розкопів в експедиціях з дослідженнями в науковій лабораторії. Як згадував Л. Чикаленко, Хведора Кіндратовича обурювали досліди, що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, «які науку повернули в звичайне шукання кладів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався він словесно, на наукових зборах, і друком, молючи їх, принаймні, не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які могли дати природознавству величезної ваги матеріал. За малими винятками, сі мольби проходили марно, і ще довго побажання Хведора Кіндратовича лишатимуться «гласом вопіющого в пустині».
На початку ХХ століття Хв. Вовк разом з М. Грушевським, І. Франком, А. Кримським та іншими вченими зініціював підготовку й видання першої української енциклопедії. Вони об’єднали свої зусилля і разом з російським ученим О. Шахматовим розпочали роботу з підготовки чотиритомного енциклопедичного видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем», маючи на меті систематизувати основні відомості про історію, географію, культуру й господарство України. Над підготовкою цього фундаментального видання працювали разом зі вченими Наддніпрянщини галицькі вчені С. Рудницький, С. Томашівський, І. Зілинський, В. Охримович та інші.
У 1914–1916 в Петрограді за редакцією Хведора Вовка вийшли перший і другий томи фундаментальної праці «Украинскій народ в его прошлом и настоящем». Інші томи через війну й революційні катаклізми не були опубліковані. Для другого тому цього комплексного видання вчений особисто написав два великі базові розділи: «Антропологическія особенности украинскаго народа» і «Этнографическія особенности украинскаго народа», де явив глибокі знання народного побуту, звичаїв, етнографічних і антропологічних визначальних особливостей Українців. У цих фундаментальних працях Хведір Вовк узагальнив свої ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження життя корінної української людності на широкому просторі од Сяну, Тиси, Дунаю до Кубані та од Прип’яті до Чорного моря. На багатющій фактографічній підставі вчений обґрунтував і переконливо довів, що Українці є окремий слов’янський народ: «Український народ на всій території, що він її заселяє, відзначається цілим рядом спільних для нього, у цілому його складі, етнографічних особливостей, які не залишають сумніву в тому, що він являє собою одну етнічну цілісність, цілком виразно виокремлену з-поміж інших слов’янських народів».
Ці праці досі є чи не єдиними ґрунтовними й узагальнюючими дослідженнями про культуру Українського народу й мають непроминуще наукове значення. Вони засвідчили також, що українська національна наука, незважаючи на несприятливі умови, досягла високого рівня свого розвитку.
Поряд з науковою працею Хведір Вовк провадив також активну громадську діяльність. Зокрема, у листопаді 1914 в Петрограді був відкритий Український лазарет для поранених і військовополонених галичан. Одним з його організаторів став Хведір Кіндратович.
Після падіння Російської імперії уряд Української Народної Республіки звернувся з закликом до всіх діячів української науки й культури, які свого часу змушені були залишити Україну, повернутися на Батьківщину і взяти участь у розбудові національної держави. Хведір Вовк наближався до здійснення своєї найбільшої мрії – повернутися в Київ для наукової й викладацької праці.
18 березня 1918 року на засіданні Вченої ради Київського університету Хведора Вовка обрали завідувачем кафедри географії та етнографії. 11 червня 1918 Хведір Кіндратович виїхав з Петрограду в Київ. Та дорогою вчений раптово захворів і помер 29 червня 1918 року в білоруському місті Жлобин (нині – Гомельська обл.), де й похований (могила не збереглась).
Михайло Грушевський у статті «Пам’яти Федора Вовка» (29 червня 1918 р.) писав, зокрема: «Недогідні обставини життя не дали можности покійному дожити віку призначеного йому натурою і довести до краю розпочаті праці. Покійний був сильної й здорової вдачі; батько його жив щось чи не 90 літ і заховав до кінця життя сили її енергію; покійний мав також усі дані для того. Але неприкаяне еміґрантське життє, недостатки, кепська віджива підірвали його здоров’я, а петербурзьке підсонце, очевидно, було для нього погибельним у такім пізнім віку; кожна зима звичайно стала приносити йому недугу, він все більше знемогав і тратив сили. Робив заходи, щоб перенестися в Україну, але несприятливі обставини не давали тому змоги, і коли нарешті він рушив в Україну – нещаслива пригода перервала його життє в дорозі, не давши змоги на останку послужити науці й культурі відродженої України у неї дома. Його бібліотека й колекції, які він замишляв передати котрій-небудь науковій українській інституції, зістались у Петербурзі».
Проникливо підсумував подвижництво великого вченого Сергій Єфремов у статті «Пам’яти Хв. Кондр. Вовка», надрукованій у газеті «Нова Рада»: «Належав він до учених того типу, що не замикалися по своїх кабінетах, а йшли на роботу в ту велику лабораторію, де виробляється громадське життя й кується доля рідного краю. З-по-за ученого у таких людей раз-у-раз визирає громадянин, якого широке серце кидається в унісон з громадським і болить болями народніми. З самого початку своєї прилюдної діяльности й до останніх днів заховав Хведір Вовк ту чулість громадянина, що водила його в народ замолоду, послала на еміґрацію в дозрілому віці, кидала по всіх усюдах по Європі й не дала спокійного життя заживати навіть на старостилітях, коли так потрібно людині того супокою. Смерть у дорозі – це немов символістичний кінець для цієї людини, що ціле життя своє була неначе в дорозі – до кращого життя свого рідного краю».
Постать великого українського вченого-подвижника Хведора Кіндратовича Вовка яскраво вирізняється серед українських учених другої половини ХІХ – початку ХХ століть.
Фундаментальний науковий доробок Хведора Вовка представлено у 200 працях, а з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 праць. Суттєвим доповненням до наукового доробку є епістолярія (листування з В. Антоновичем, І. Франком, М. Грушевським, В. Вернадським, Б. Грінченком, М. Дикаревим, Є. Чикаленком, Л. Чикаленком та іншими вченими).
Протягом тривалого часу наукова спадщина великого українського етнолога, антрополога, археолога, музеєзнавця, педагога, літературознавця, видавця, культурно-освітнього й громадського діяча, патріота України Хведора Кіндратовича Вовка замовчувалась і нерідко грубо фальсифікувалася. А недобросовісні науковці використовували його наукові набутки, не посилаючись на першоджерела.
Одначе Істина долає всяку облуду.
10 лютого 2015 р. українські науковці заснували Центр палеоетнологічних досліджень» імені Хведора Вовка. Метою Центру є «розв’язання наукових, освітніх і пам’яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологічній, етнологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Отже, наукове подвижництво й фундаментальний доробок Хведора Кіндратовича Вовка й далі працюють на розвиток української науки та на утвердження самобутності Українського народу й самостійності України.
Олександер ШОКАЛО,
культурософ
