До 200-річчя від народження Осипа Бодянського
Осип Максимович Бодянський – нащадок знатного козацько-священицького роду, великий український історик, філолог, фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, один з основоположників української й російської славістики, знаний у цілому слов’янському світі дослідник культур споріднених народів.
Його літературні псевдоніми: О. Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І. Мастак, Є. Радушин, К. Муцій Сцевола…
Народився 12 листопада 1808 р. у Варві, помер 18 вересня 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря. Закінчив Полтавську духовну семінарію, яка містилась у Переяславі (1831), Московський університет (1834), де й працював професором з 1842 по 1868.
Вчений створив ґрунтовні праці про історію, фольклор, мови та писемність слов’янських народів, а в кандидатській дисертації «О мнениях касательно происхождения Руси» (1834) розвинув позицію «скептичної школи» свого видатного вчителя й земляка професора Михайла Трохимовича Каченовського (1775-1842), що заперечувала існування давньоруської народності й доводила тюркське походження зайшлих військово-кочових русів, які підкорили корінні слов’янські племена, зруйнували систему місцевої родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському управлінні, та насадили свій колонізаторський військовий режим зі спадковою княжою диктатурою.
О. М. Бодянський показав на багатому матеріалі народної творчості слов’ян їхній особливий духовний і господарський тип – хліборобський і миролюбний, мужній і вільнолюбний.
Вчений доводить, що слов’яни – найпоетичніша у світі етнокультурна спільнота:
«Поезія слов’ян – це поезія дійсного життя». Він розкриває через народну поезію особливості виявлення абсолютної ідеї в національній ідеї кожного зі слов’янських народів: «…Ця ідея, вияв усього окремішнього життя народу, устійнювана його релігією, філософією, мораллю, звичаями, історією, місцевістю країни та її особливостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т. п., ні в чому так яскраво, сильно, чисто, міцно й досконало не виявляється, як у словесності» («О народной поэзии славянских племен», 1837).
Ще з 1830 по 1837 О. М. Бодянський, за участю меншого брата Федора (1812–1873), записав на Полтавщині (переважно на рідній Варвинщині й значною мірою від своєї матері Тетяни Василівни) вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок (це він зазначив у магістерській дисертації «О народной поэзии славянских племен», 1837).
Крім цього, пристрасний збирач духовних скарбів свого народу переписав близько двох тисяч українських пісень із рукописної збірки З. Доленги-Ходаковського, яку 1833 р. придбав М. О. Максимович і якою користувався й М. В. Гоголь. О. М. Бодянський готував своє багатюще пісенне зібрання до друку, про що свідчать підготовлені для цього списки, в яких упорядковано до трьох тисяч назв неповторюваних пісень.
1835 р. О. М. Бодянський, під псевдонімом Запорожець Ісько Матиринка, видав «Наські українські казки», написані в поетичній формі на місцевому, варвинському, фольклорному матеріалі. А в 1840-1850 роках Федір Бодянський, фольклорист і педагог, уклав два рукописні збірники українських народних пісень, один із яких назвав, наслідуючи брата, «Наські українські саги або малоросійські пісні, зобрани Запорожцем Хведором Горкавенком Міським. Часть первая».
У цих збірниках збереглися ті пісні, які готував до друку О. М. Бодянський. А його власне зібрання лишилось в 11 зошитах у небожа дружини, Марфи Микитівни, Н. М. Артем’єва в Полтаві. Про нього пише очевидець І. Ф. Павловський:
«…можна бачити, яке це було б грандіозне зібрання, що перевищувало б усі видані досі збірники, якби воно тільки повністю збереглося…».
Подальша доля того зібрання невідома, а частину збережених записів уперше опубліковано аж 1978 р. в книжці «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських». У народних піснях О. М. Бодянський знаходив вияв народного духу, найточніше відображення народного життя:
«Пісні складають природну, істинну поезію народу, якому вони належать. У них віє те саме повітря, яким дихає народ, те саме небо, під яким живе народ, те саме життя народу, яке він прожив, без найменшої зміни в барвах; кожен…, незважаючи на всі свої приватні дрібні особливості, поглянувши в це дзеркало, зразу ж упізнає себе».
Вчений надзвичайно проникливо охарактеризував сутність української народної пісні: «Пісня – щоденник українця», а в магістерській дисертації навів характеристичне українське прислів’я: «Москаль – до читання, ляшок – до скакання, а наш брат козак – до співання». Вивчаючи народну мову на основі глибокого засвоєння фольклорних джерел, зокрема народних пісень, О. М. Бодянський як вчений і педагог виробив власну методику підготовки славістів:
«Я сам навчився й інших хочу навчати слов’янським наріччям по пам’ятках, у яких народна мова перебуває в усій її чистоті, тобто по народних піснях, а потім уже переходити і до книжної мови».
У своїх працях він користувався і офіційним терміном «малоросійська мова», і питомим означенням «українська мова», наголошуючи, всупереч тогочасному науковому офіціозу, що українська мова – не наріччя, а повноправна, досконала народна мова.
О. М. Бодянський як філолог і мислитель осягнув глибинну духовно-енергетичну сутність рідної мови:
«Та чи можливе будь-яке єднання, спілкування, взаємність між різними членами розгалуженого народу без єднання, взаємності й мови – точки дотику для всіх і кожного, вогнища, в якому всі розсіяні промені знову сходяться й займаються одним спільним вогнем, який з однаковою швидкістю пробігає по жилах і запалює однаковою любов’ю до свого, рідного. Мова є найщиріше неупереджене відображення народу з усім його наявним багатством, або, краще, – це сам народ, уособлюваний у слові. Яка мова – такий і народ…».
Цю духовну силу рідної мови у вихованні, освіті й житті народу так само глибинно обґрунтував великий український педагог, основоположник педагогічної науки й народної школи К. Д. Ушинський (1824-1870) у праці «Рідне слово» (1861) – одному з найвизначніших творів світової педагогіки, який присвячений питанням виховного й освітнього значення рідної мови:
«Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; та відберіть мову – і він більше ніколи вже не створить її; навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ… Отак, будучи найповнішим і найвірнішим літописом духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а біля підніжжя Гімалаїв…».
К. Д. Ушинський – також корінний козак-сіверець (його мати – з Новгород-Сіверщини, а батько – зі Слобідщини), рідну мову знав досконало, з діалектними особливостями, і хоч би де він бував, його «душа степова» линула до рідної України.
О. Бодянський як істинний козак любив повторювати: «Чуже – чужим, своє – своїм». Ще навчаючись у Переяславі, Осип розвивався, як і дома, в рідномовному середовищі, бо викладання там велося, незважаючи на імперський офіціоз, українською. Навіть у Московському університеті студент О. Бодянський довго не міг перейти на російську. А коли вже став професором, студенти все одно чули, як промовляє в ньому українське серце, й називали його: «Козак-запорожець за професорською кафедрою», а ще між собою титулували його з українською вимовою: «Осип Максимович». Так і Шевченко чув у Бодянському «запорозьку душу».
З родом Бодянських споріднений рід Фальківських, із близького до Варви козацького села Білоцерківці, що нині в Пирятинському районі. У Білоцерківцях народився й виріс Іван Якимович Фальківський (у чернецтві – Іриней) (1762–1823) – видатний український енциклопедист (письменник, історик, філософ, композитор, математик, астроном, географ), найталановитіший серед усіх відомих у Російській імперії вчених кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть. У 1803-1804 роках І. Фальківський був ректором Києво-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там 13 наук: алгебру, геометрію, змішану математику – гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поезію, німецьку мову, філософію, теологію. Створив при Академії студентське Вільне піїтичне товариство (1792). Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства. Життєве кредо духовного подвижника і вченого:
«Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання».
92-томна рукописна науково-літературна спадщина енциклопедиста розпорошена по різних сховищах, значна частина якої (близько 1300 творів) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й досі невідома українському суспільству. Майно І. Я. Фальківського після смерті (похований у Києві в Михайлівському Золотоверхому соборі, в приділі св. Варвари; поховання разом із собором знищили більшовики в 1935 р.) дісталося в спадщину його небожам Бодянським – Іллі Гавриловичу, батькові Павла Бодянського, та Максимові Гавриловичу, батькові Осипа й Федора Бодянських. Та не майно Фальківського стало визначальним у житті спадкоємців Бодянських, а духовне спрямування цього великого й досі малознаного подвижника української справи. Гідно продовжив справу свого славного діда Осип. Батько потратив усі сімейні заощадження й позичив грошей, аби забезпечити освітні прагнення сина. Осип усе життя був сердечно вдячний батькам, які, як він сам наголошував, дали йому «виховання не по своїй кишені».
Згадуючи про становлення О. М. Бодянського-вченого, його колега К. С. Аксаков писав: «Бодянський був одним із найбільш путніх студентів, серйозно займався історією й тепер посідає в галузі науки всім відоме почесне місце». Найточніше охарактеризував свого вчителя земляк О. М. Бодянського, відомий славіст, професор кафедри слов’янської філології Новоросійського університету в Одесі О. О. Кочубинський:
«Ворог метафізичного туману, Бодянський не належав до слов’янофілів: не зараховуючи себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав волю своєї думки, самостійного судження… Його коло людей складали земляки: Гоголь, Шевченко… та ін.».
Сердечна дружба єднала Осипа Бодянського з близькими земляками-сіверцями – Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, а також із Тарасом Шевченком, характерно, що вони між собою спілкувалися на чужині тільки рідною мовою. Це про їхнє сердечне земляцьке побратимство писав Т. Шевченко:
«Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за бідну, брудну, опаскуджену чернь! За того зневаженого безсловесного смерда!».
П. Куліш наполягав на необхідності широкої освіти народу, на вихованні нового покоління українських матерів, які народять нове покоління нації, вільне від рабської покори й сповнене гідності, самоповаги.
О. Бодянський разом із М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем підніс рівень українських гуманітарних знань на світовий рівень. Коли П. Куліша, після ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслали на три роки до Тули, О. Бодянський постачав йому необхідні для роботи книжки зі своєї професорської бібліотеки й з видань, що виходили за його редакцією з друкарні Московського університету. Пантелеймон Олександрович дуже шанує Осипа Максимовича за ту громадянську відвагу й величає його «вчений муж із сильним характером»: «Такі люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж велемовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують».
Саме стараннями професора О. М. Бодянського Московський університет стає важливим центром україністики. Працюючи з лютого 1845 р. на посаді секретаря «Императорского Общества истории и древностей российских» при Московському університеті та паралельно редактором його друкованого органу – «Чтений в императорском Обществе истории и древностей российских» (ця неоплачувана подвижницька праця забирала у вченого дуже багато сили й часу), О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки.
Передусім це «Історія Русів» та Літопис Самовидця (у двох книгах; за списком і з передмовою П. Куліша, який знайшов його 1840 р., розшифрував, дав назву й рекомендував до друку як «краще пояснення» «прагматичної» «Історії Русів»), Кулішів збірник «Українські народні перекази» (після арешту й заслання Куліша майже весь наклад конфісковано), «Діаріуш» Миколи Ханенка (підготував до друку П. Куліш, отримавши його 1844 р. від Олександра й Михайла Ханенків – правнуків генерального хорунжого), автономістський літопис Петра Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і його військові справи…», «Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана й твори інших козацьких літописців, «Джерела Малоросійської історії» Дмитра Бантиша-Каменського, «Реєстр Війська Запорозького 1649 року» та інші неоціненні праці й документи, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського патріота. 1847 року О. Бодянський писав М. Максимовичу про свій намір видавати українські історичні пам’ятки в редагованих ним «Чтениях…»:
«Я решил во что бы то не стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь… успеть, и за мною никому не угоняться, хоть бы и на украинском коне. Я, ведь, и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может…». Ось як оцінив подвижницьку видавничу працю Осипа Бодянського Іван Франко: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтения».
Ще в своїй магістерській дисертації «О народной поэзии славянских племен» (1837), яка вийшла окремим виданням і невдовзі набула великого успіху (її перекладено чеською, сербською, німецькою, італійською мовами), О. Бодянський із властивою йому вірністю істині й громадянською відвагою обґрунтував національну ідею:
«Минула вже пора космополітизму… Тепер народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати… Хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, жити всіма силами свого буття». «…Я так не розумію, як можна не бути національним у наш час», – записав О. Бодянський у щоденнику, заперечуючи своєму опоненту російському літератору Д. Свєрбєєву, який сказав: «Не розумію, як можна бути в наш час національним».
Через півтори сотні років мужня національна позиція О. Бодянського актуалізується з новою силою, так само, як і позиція П. Куліша:
«Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання української національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з якої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої філософією природи».
Як і П. Куліш, О. Бодянський домагався реформування освіти на основі традиційних питомих знань і етнопедагогіки, оскільки класичне навчання як мавпування чужого стало гальмом у розвитку системи знань. Але педагогічним новаціям та науковим і видавничим ініціативам чинили опір «учені вороги» (за висловом П. Куліша) – його незмінні недоброзичливці М. Погодін і С. Шевирьов. Вони й намагалися усунути О. Бодянського від подвижницької видавничої праці. І така нагода трапилась.
1848 р. О. Бодянський опублікував у «Чтениях…» переклад книжки англійського письменника й дипломата, посла в Московщині (1588–1589) Джілда Флетчера «О государстве Русском, или образ правления русского царя…», де той описав повальне рабство в країні за царювання Івана Грозного і його сина Федора, захланність московського дворянства, духовенства, грабіжництво війська й страшну пригнобленість народу. М. Погодін і С. Шевирьов донесли про вихід книжки міністрові народної освіти С. Уварову, який віддавна ворогував із прихильним до О. Бодянського головою Товариства С. Строгановим, і той доповів Миколи І.
В результаті книжку заборонили як шкідливу, а О. Бодянського звільнили з посади секретаря Товариства й редактора «Чтений» та з університетської кафедри й перевели до Казані. «Так поглумились учені вороги» над українським патріотом, – згадував П. Куліш. Але О. Бодянський виявив громадянську мужність – відмовився виконувати наказ, подав у відставку й залишився в Москві.
Наприкінці 1849 р. цар, за сприяння С. Строганова, підписав наказ про повернення О. Бодянського на посаду ординарного професора Московського університету, а до Товариства й до «Чтений…» він повернувся аж наприкінці 1857 р. і одразу відновив видання праць, документів з історії України. О. Котляревський, учень і земляк О. Бодянського, відомий славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету, голова Історичного товариства Нестора літописця, характеризував його як людину «твердого й стійкого характеру…, …що не поступалась ні п’яддю землі без бою і не входила в жодні зговори з сумлінням». Згадуючи про О. Бодянського, М. Драгоманов наголошував: «…Ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична твердодуха Україна!».
Подвижницька праця О. Бодянського в царині славістики й історіографії знана в усьому слов’янському світі й належно поцінована там. Гідно поцінувати здобутки цього унікального українця, енциклопедиста в царині україністики й славістики в цілому – обов’язок України.
Достойним першопрохідцем на цій неораній ниві став московський українець В. Ю. Мельниченко – доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, генеральний директор Культурного центру України в Москві, автор 40 книжок (10 із них видав у Російській столиці українською мовою). 200-річчю від народження Осипа Максимовича Володимир Юхимович присвятив своє нове ґрунтовне дослідження «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)», яке вийшло в Москві на початку 2008 р.
Це перша в українській і світовій історіографії праця про дружбу й московські зустрічі Т. Шевченка та О. Бодянського. В ній по-новому висвітлено життя й подвижництво видатного вченого, який справив значний вплив на Шевченка, зокрема на його проникливе бачення української історії: «…Саме завдяки повному зануренню в історичні праці, прислані Бодянським на заслання, Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України». Підсумовуючи своє дослідження, автор наголошує:
«До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті решт залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України як імперський громадянин».
«Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім’я матері нашої України», «на славу нашої преславної України», – так лаконічно й проникливо сформулював Тарас Шевченко ідею життя славних українців, які працювали на теренах Російської імперії для України. До цих великих трудівників, поряд із Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Михайлом Максимовичем, належить і мало згадуваний досі Осип Бодянський.
Сподівання на підростаюче покоління українських подвижників, які гідно продовжать справу нашого великого співвітчизника – проникливого осягнення живої спадщини предків. Як писав сам О. Бодянський у передмові до «Діаріуша» М. Ханенка, виданого ним на початку 1858 р. після повернення до редагування «Чтений…»:
«Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себя Малороссиян, сынов ее. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходит от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения».
Олександер Шокало,
культурософ
