Від редактора
За три десятиліття так званої незалежності Україна набула статусу країни-донора трудових та інтелектуальних ресурсів і стала п’ятою державою у Світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії та Китаю). Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах вражаюча – близько 5% від загальної чисельності трудових міґрантів у світі, яких налічується 200 мільйонів. Сукупна кількість українських трудових міґрантів та еміґрантів, відносно до загальної чисельності українців у світі (близько 60 млн.), найвища, порівняно з іншими народами – майже половина українського люду опинилася за межами своєї рідної землі. А четверту частину українського суспільства, яка покинула Україну за останні чверть століття, в основному складає середній клас.
Саме середній клас, який становлять до 25 % соціуму, є тією критичною масою й морально-розумовою силою, що спроможна якісно змінити все суспільство. Дієвим чинником відновлення нашого середнього класу й самоорганізації нашого самостійного життя має стати ідеологема: «Українці – для України!».
Натомість Міжнародна організація з міґрації (МОМ) проповідує глобалістичну тенденцію «Міграція – для загального блага». Цьому підспівують псевдоліричним слоганом і наївні українці: «Нашого цвіту по всьому Світу…». Цвіт ніби й наш, а плоди вже не наші. Українці стають пропащою силою для України.
Водночас апологети викорінення українців намагаються знайти національну ідею в доктрині світового донорства України: «Місія України – бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич і її національна ідея». При цьому деґрадовані ентузіасти найбільшою чеснотою українців називають толерантність до чужинців і хваляться тим, що українці дали Світові. Натомість постає природне запитання: «А чим віддячили чужинці Україні за українську толерантність і що створили ті «українці в Світі» для України?».
Українська ідея не в донорстві, не в безславності змарнованої людської сили. Українська національна ідея – це життєва програма українського народу, програма самоздійснення його збірної цілісності волею середнього класу з ресурсу власної самостійної життєвої сили.
Та крім вимушених міґрантів-заробітчан, є й такі міґранти, яких чужина притягує дужче за рідний дім – для таких батьківщина там, де легше жити (це ознака генетичного виродження). Але міґрант, навіть ставши імміґрантом, не стане органічною, природною складовою етнокультурного середовища корінного суспільства, а лишатиметься для нього чужорідним пожиточним матеріалом.
Масова еміґрація з України, санкціонована з 2017 р. безвізовим режимом між Україною та ЄС, стала масовою евакуацією. Масовим спровадженням людей за кордон владарюючий в Україні кримінальний режим убезпечує себе від усенародної соціальної революції (не плутати з майданними політичними шоу).
Фактично олігархічна влада в Україні торгує найціннішим національним капіталом – людським ресурсом, самою Україною. Бо природні ресурси вже розграбовано, поділено й переділено, та їх можна повернути в загальносуспільне користування й відновити. Людський ресурс – останній, без нього нікому вже буде відновлювати країну. Ось де корінна проблема національної безпеки України.
Знелюднення України, вигнання українців з рідної землі має далекосяжну мету: на землю без народу неминуче прийдуть чужинці-колонізатори без землі.
А на чужині знеособлені міґрацією люди втрачають самостійну життєву силу й перетворюється на терплячих блукальців та пожиточний матеріал для чужих країн. Тимчасовий міґрант непомітно стає постійним еміґрантом і поповнює діаспору. А діаспора, відірвана від рідної землі й рідного соціокультурного середовища, неминуче вироджується на генетичному, етнокультурному, моральному рівнях. У першому поколінні діаспора ще тримається ностальгією за рідним. А в другому, третьому й подальших поколіннях неминуче деградує, й дегенерацію видно не тільки на обличчях. Згадується класичний образ журавлів, авторства Богдана Лепкого, що асоціюється з еміґрантами. Українські люди з закордонних заробітків кажуть мені: «Знаєте, ці журавлики вже не такі, як колись були, коли наша діаспора звідти, з тих далеких світів, весь час тяжіла до України, верталася і весь час ностальгувала, а зараз ці журавлики вже не вертаються»…
Тож чи кращі українці опиняються за кордоном?…
Олександер Шокало
Кращих українців – за кордон?
14 жовтня у віці 85 років помер видатний український філолог, доктор наук, професор Інституту журналістики Національного університету ім. Т. Шевченка, академік, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» Олександр Данилович Пономарів.
Теплим словом відгукнувся про покійного його учень – студент по університету, відомий чернігівський журналіст, багаторічний голова обласної «Просвіти» Василь Чепурний. Потім він написав на своїй сторінці у Фейсбуці текст, який викликав жваву полеміку, адже було підняти серйозну суспільну тему. Ось цей пост і коментарі до нього читачів і дописувачів Фейсбуку. Перше прізвище – це автор коментаря, друге – кому відповідає. Цитую ці судження, а потім – мій коментар.
Василь Чепурний, ФБ, 18. 10. 2020. З сюжету 5 каналу про похорон Олександра Пономарева дізнався, що його дочка живе в Італії і має сина Лео. І діда, видатного захисника кожного подиху української мови, внук по скайпу називав додо…
Така ж біда в іншого видатного мовознавця Івана Ющука – діти в Німеччині. Дочка Ліни Костенко живе в Італії. Дочка Івана Драча – у Празі. Дочка Юрія Мушкетика теж десь за кордоном. І цей список можна продовжити…
Так-так, я ціную, що роблять для України і Оксана Пахльовська, і Мар’яна Драч, але знаю, що Україна стане нормальною, коли діти і внуки видатних українців житимуть таки в Україні і ті внуки зватимуться Іванами, Романами, Данилами, Оксанами, Світланами тощо…
КОМЕНТАРІ ДО ПОСТУ.
Сашко Лірник. Діти – вільні люди. І можуть жити, де захочуть. Вітаю у глобалізованому світі.
Vasyl Chepurnyi. Та вже ж, та вже ж…
Сашко Лірник. Не розумію іронії. Така реальність.
Це наші прабабці підбирали сину невісток і навпаки.
А зараз діти самі обирають. А особливо освічені і розумні, із знанням мов.
Vasyl Chepurnyi – Сашко Лірник. Ви думаєте, що внук Лео Пономарева читатиме Ваші книжки? тоді хто? внуки отих, що ТАК голосують? ось і вся іронія…
Микола Гринь. Пане Василю, повірте, читають і читатимуть.
Vasyl Chepurnyi – Микола Гринь. Як би вам цього не хотілося визнавати, але ваші внуки – американці, сиріч відрізані від України. Назавжди. Туризм на дідівські могили не рахується…
Микола Гринь – Vasyl Chepurnyi. Мої онуки – українці.
Vasyl Chepurnyi – Микола Гринь. Це для вас. А для самих себе і для України вони американці. Така реальність.
Людмила Леонтієва. Сумно читати.
Yuriy Syrotyuk – Vasyl Chepurnyi. Я перепрошую, але Іван Ющук – мій сусід по Лісовому масиву в Києві, живе з донькою, внуки – націоналісти.
Vasyl Chepurnyi – Yuriy Syrotyuk. Син в Німеччині, він сам розповідав.
Yuriy Syrotyuk. Я принаймні знаю тих, хто живуть в Україні і дуже правильно виховані. Онук – Михайло Кублій дописує кандидатську в Києві, член «Свободи» з 18 років, в Могилянці очолював організацію «Український студент». Загалом прекрасна українська родина. Сина, на жаль, не знаю.…
Начало формы
Vasily Kobets. Кто имеет возможность, тот голосует ногами, а вы тут оставайтесь со своей властью, которую вы заслужили.
Oleksandr Kryvenko. Треба мати християнську любов до ближнього, щоби жертвувати собою заради України, жити в ній і працювати на її визволення від неомарксизму, від агресії звідусіль, від насадження гомодиктатури та руського міру.
Vasyl Chepurnyi. 100%.
Сергій Батурин. Обидвох доньок Юрія Мушкетика я бачив півтора-два місяці тому в Україні, а Лесю Георгіївну – тижнів зо три. Названа Вами тенденція дійсно має місце, але з Мушкетиками, думаю, не той випадок.
Vasyl Chepurnyi. Ще раз: я не маю нічого проти права людей обирати собі місце проживання, як і не заперечую внеску деяких українців, що пропагують Україну за кордоном, – честь їм і хвала. Але українські проблеми можуть вирішити тільки українці, які живуть в Україні, – тут голосують, тут розвивають свій бізнес, тут платять податки і т.д. Ті ж, що виїхали в пошуках кращого життя, – до побачення!
Anatoliy Rodionov. І так, і ні. Не можна вважати, що ті, хто поїхав з України (тимчасово чи назавжди), втрачені для неї.
Larisa Kartashova – Vasyl Chepurnyi. Судячи по голосуванню 2 роки по тому, 73%, якi живуть не за кордоном, таки навирiшували проблеми…
Kychuga Stepan. Вже пізно, пане Василю, бо більшість дітей та онуків ситих українців давно мешкають і вчаться за кордоном, і так буде все більше і більше, а ви так і дальше будете мешкати в 20 столітті, а не глобалізованому 21-му.
Гриць Гайовий. Пане Василю! Та це ж Ваш улюблений вождь Порошенко на своїй найвищій державній посаді і при своєму геніяльному розумі великого стратега домігся того, щоб з одуреного й доведеного до жебрацтва українського народу через його омріяний безвіз якомога більше розумних, порядних і ділових оюдей утікало геть із цієї злиденної країни! То уклінно дякуйте йому й підсаджуйте ще раз на трон, який йому так сподобався!
Вірний зі Стародубщини – Гриць Гайовий. А до Порошенка не втікали? Тільки у травні 2014-го почали, а в травні 2019-го всі повернулися? А я навпаки, знаю найменше двох осіб, які саме за Порошенка повернулися жити до землі своїх предків, хоча народилися в Росії. Один з них до Чернігова – Сєргєй Карась.
Сєргєй Карась – Вірний зі Стародубщини. Я повернувся точно не завдяки панові Порошенку та його політиці, адже ані він, ані Уряд чи парламент за часів його президентства не спромігся створити жодної програми репатріації українців. Повернувся я «завдяки» пану Путіну та його анексії Криму й всім тим, що за цим потягнулося.
Гриць Гайовий – Вірний зі Стародубщини. А хіба я колись казав, що хтось із попередників Порошенка чи його наступник на цій посаді хоч чимось кращі від нього?! Та всі вони одним миром мазані, тому й Україна досі в такому жалюгідному стані, і доки українці вибиратимуть «із двох зол менше» – буде ще гірше!..
Вірний зі Стародубщини – Гриць Гайовий. Тоді у мене до вас одне питання: от обрали б ви в 2019 р. Порошенка замість Зеленського. І в чому ви б тепер жили поганіше від того, як живете? А? Зате були б з вірою, мовою та церквою, а не з одними равінами.
Сєргєй Карась – Вірний зі Стародубщини. Порошенко другого терміну не був би Порошенком першого терміну. Це точно. А жити за президентства «живого Бога» не факт, що краще, ніж за президентства малопрофесійного актора, що оточують, м’яко кажучі, дуже сумнівні люди.
Anatoliy Novykov – Сєргєй Карась. Це правда! Тільки навряд чи Бога, оскільки у нього вже було ріжки прорізалися.
Anatoliy Novykov – Гриць Гайовий. Та вдруге навряд чи злізе на трон: і високо, і розтовстів за попередній термін. А головне, охочих підсадити стало набагато менше. Та Порошенко з великим задоволенням і в коаліцію до Зеленського подався б, про що неоднорозово натякав. Та от біда, не беруть! Принаймні поки що.
Георгій Бурсов. Пояснення просте. Батьки дома відрізнялися від батьків поза домом. Виконували свою роботу, одягали вишиванки, сумлінно грали свою роль, заслужено наіменувалися українцями по духу. Вдома відпочивали від напруженої роботи у ролі «провідників духовних», знімали вишиванки, одягали домашні (панські) халати, поверталися з народу. Діти усе бачили, усе чули… і робили правильний вибір. Геть, подалі від розігруваного батьками в Україні спектаклю! Згадаймо Тараса Григоровича, який у Петербурзі намагався «вийти з народу», правда, нічого у нього не вийшло… Самі батьки сприяли від`їзду за кордон, особливо коли мали таку можливість, бо хто ж своїм дітям побажає гіршої долі. Гадаю, що й Ліна Василівна чкурнула б подалі, встигнувши оволодіти іноземними мовами, або вдало вийшовши заміж за італійця. Роль виразника українського духу опанувала не одразу, спочатку виучившись на радянського поета у Москві. ЕЛЕМЕНТАРНИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН. (Очікую на гостре каміння від вірян церкви Ліни Костенко).
Петро Марчук. З-за кордону Україну любити легше.
Anatoliy Novykov – Петр Марчук. Легше, безпечніше і прибутковіше.
Сергій Ткачук. Є такий вираз: Ти справжній Українець не тоді, коли твої діди та прадіди були Українцями, а коли твої діти та онуки Українці!
Назар Гнатович. Пономарів був учений і не займався моралізаторством, а лише шукав мовні покручі всюди, тому його діти й він сам у праві обирати будь-яку країну для життя, Переконаний, що більшости дописувачів банально не пощастило кудись чкурнути, тому вони й корчать з себе суперпатріотів…
Taras Kaljandruk. Пригадую, ще перед проголошенням незалежності московити виходили на мітинги з плакатами, де було гасло: «Хохли, вон в Канаду!» Тому ними велася політика, щоб в Україні створити для українців нестерпні умови життя.
Тарас Чухліб. Знаю дуже відомого українського історика, донька якого та внуки з 1990-х років живуть в Італії. Думаю, що це більш позитивний процес, ніж негативний…
Віктор Козоріз. Світ змінився, став мобільним і пласким, кордони мають умовний характер і вже нікого не можуть стримати чи утримати. Україна там, де є українці.
Захар Куціль. Не згоден!
Galya Plachynda. Вася, у Мушкетика дві доньки, обидві в Києві живуть. Старша, Леся, справді періодично жила за кордоном, коли її чоловік, а мій брат – кадровий дипломат – працював у закордонних відрядженнях, але то було давно. Але я з тобою повнісю згодна. Пригадую, як була шокована, коли почула, що Пахльовська говорить із донькою на нашому дитячому майдачику (в їхній приїзд до бабусі) італійською. Зачєм??
Наталія Коса. Як тут жити?
Нестор Назаров, Україна не стане вже нормальною. Точка неповернення пройдена.
Леся Прийма. Занадто довго ми жили за залізною завісою. Українці нарешті мають можливість вчитись, жити, працювати будь-де у світі.
Михайло Кублій. Пане Василю, я онук Івана Ющука, з родиною все життя живу в Україні, тут навчався і зараз викладаю в університеті. І вже як 12 років активіст у лавах «Свободи».
Halyna Holosovska. Дочка шанованого Івана Вихованця теж за кордоном, у Франції, здається. Але це був її свідомий вибір, що дуже й дуже засмутило батька.
Галина Тарасюк. Якщо це заспокоїть дискусантів, то мої діти, не гірші за перерахованих, в Україні.
Олександр Сосницький. Ну, у нас є видатні українці, які звинувачують в цьому український нарід, що погано ставився до цих зірок, а діти, дивлячись на поневіряння батьків, тікали. Хоча я думаю, що то батьки забагато нили.
* * *
Ось така гостра полеміка.
Одразу хочу відповісти Георгію Бурсову, відомому столичному журналістові і публіцистові, доволі гострому в полеміках. Це щодо його репліки на адресу Ліни Костенко. Вона ніколи не «вивчалася» на радянську поетесу, а лише закінчила в Москві Літературний інститут імені Горького, серйозний навчальний заклад, яких бракувало в республіках і який закінчили чимало літераторів з України і не лише. Це по-перше. По-друге, в глухі часи «застою» був такий сумний жарт, що коли в Москві стрижуть нігті, в Україні відрізають пальці. І в ті часи немало українських письменників, митців тимчасово продовжували діяльність у столиці Союзу, де все-таки була більша творча свобода. Потім одні поверталися додому, в Україну, інші залишалося там.
Але я, не будучи адептом «церкви Ліни Костенко», як в`їдливо кинув Бурсов, а шануючи її геніальність і те, що вона зробила і робить для нашої духовності, істини ради зазначу таке. У Ліни Костенко обоє дітей давно мешкають за кордоном. Дочку вже згадано, від першого чоловіка Ліни Василівни, польського письменника Єжи-Яна Пахльовського. Оксана Пахльовська – відома культуролог, літературознавець, професор університету в Італії, дійсно багато робить для України. Син Ліни Костенко від її другого чоловіка, директора кіностудії ім. Довженка Василя Цвіркунова, котрий багато зробив для українського кіно, Василь Цвіркунов, молодший, давно вже з родиною мешкає в Америці, програміст у США. Це так, для інформації, а не для докору. «Не судіте – не судимі будете». Бо й питання нинішньої еміграції українців дуже непросте.
Окрема тема – трудова міграція, тобто наші заробітчани. Їх по світах, здебільшого, в Європі, – кілька мільйонів. Скільки точно – на жаль, і це дивно, ніхто в країні толком не знає і не озвучує. З цими мігрантами зрозуміло: люди їдуть, щоб заробити, адже в Європі, починаючи з Польщі, Чехії, заробітки набагато вищі наших. І переважна більшість цих людей виїздять тимчасово.
До речі, і мій старший онук кілька років відпрацював у Польщі, бо йому, молодому хлопцеві з дипломом нашого педуніверситету, тоді, кілька років тому (зараз зарплати вчителів вищі) «світила» така зарплата, що не вистачило б і на їжу.
Але зараз мова про інших українців, не рядових заробітчан, а в якомусь сенсі еліту.
Виявляється, тут існує ціла теорія, мотивація, якщо хочете – філософія, чому ці здебільшого молоді, ерудовані, талановиті українці не просто виїздять за кордон, в еміграцію, а навіть чому ПОВИННІ туди їхати. І ось, значить, чому. Щоб вберегти цю еліту нації. Бо тут, у нас, – нескінченне болото, і ця еліта тут просто гнистиме, задихатиметься, пропадатиме. А за кордоном, зберігши себе, вони цим збережуть і Україну, її науку, культуру, український дух.
При цьому йде посилання на українську давнішу еміграцію, діаспору. Дійсно, роль діаспори в збереженні українського духу, підтримці України величезна. Одне уточнення: мова про три давніші хвилі еміграції – вимушеної. Про мігрантів, які в переважній більшості так і залишилися в діаспорі, і вже пішло кілька наступних поколінь їх.
Перша хвиля еміграції – ще дореволюційна. В основному виїздили українські селяни, в пошуках землі, заробітку, заможнішого життя. Окрема тема – міграція на схід Російської імперії, в Сибір і на Далекий Схід. Але зараз – про традиційну діаспору Заходу, в основному Канади, США, Південної Америки.
Друга хвиля еміграції – після Жовтневої революції. Тут люди, особливо наша національна еліта, просто рятували своє життя від комуністичного терору. Третя хвиля – після Другої світової війни. Причини подібні до другої хвилі.
Ці мільйони емігрантів, ця діаспора, влилися в суспільне життя Європи, потім Канади, США, багато зробили і для цих країн, і для збереження українського духу. І боролися за незалежність України, а з її проголошенням активно допомагають нашій державі.
Ці люди давно вкорінені в державах, що їх прихистили, і для яких вони теж зробили немало. Важко сподіватися, що вони, через покоління, повертатимуться на рідну українську землю. Хоч хтось з них може й повернутися. Та ще й якби Українська держава сприяла цьому. Як, скажімо, Казахстан, який багато робить для повернення тисяч і тисяч розсіяних по світу співвітчизників на рідну землю.
Та ми зараз говоримо про проблему відтоку з України, притому дійсно її наукової, творчої, технічної еліти. Про тезу, що за кордоном вони збережуть себе, знов таки для майбутньої України.
Притому, якщо повернутися до полеміки вище, мова про дітей і онуків нашої національної еліти. А до них і підхід, і мірки особливі, раз числяться елітою.
Можна цілком погодитися, що у нас в країні – болото, що неприпустимо довго, на три десятиліття затягся наш перехід від колонії до держави, від тоталітарного до демократичного суспільства. Що люди у нас живуть убого, недостойно для одної з найбільших і таких ж найбагатших потенціалом країн Європи. Все це так.
Питання лише ось в чому. Чи краще буде, якщо українці, розумні, талановиті, енергійні, «берегтимуть» себе, як еліту нації, за кордоном? Чи, може, тут, на рідній землі, разом з цим своїм нещасним, але рідним народом будуватимуть нову Україну? Як краще
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»
Чернігів
