Роздуми з приводу книжки Алли Ковтун
«Сальдо великих грошей: історія фінансово-банківської системи України у спогадах причетних».
К.–Чернівці: Букрек – Успіх і кар’єра, 2020.
Книжка «Сальдо великих грошей…» викликає резонне запитання: «Сальдо чи сальто?», що графічно відображено і в її заголовку.
У книжці, мабуть, уперше зроблено неупереджений аналіз нашої економіки й фінансів. Неупереджений аналіз фінансово-банківської системи дозволяє відповісти на багато питань, адже банки – саме ті структури, де зв’язок великих грошей та реальної влади найпомітніший.
Книжка «Сальдо великих грошей. Історія фінансово-банківської системи України у спогадах причетних» – це історія про перший етап розвитку вітчизняної фінансово-банківської системи новітніх часів, історія про перші зароблені мільйони, що, як відзначив один з персонажів книжки, «не діляться ні за допомогою калькулятора, ні за допомогою автомата Калашникова»…
Це, певною мірою, посібник з історії складних економічних трансформацій, про що промовисто свідчать розділи книжки: «1989: спадщина комісарів», «1990: між комунізмом та капіталізмом», «1991: великий перелом», «1992: паралельні реальності», «1993: економічне невігластво в парадигмі хаосу», «1994 та інші роки: плюс мільйон, мінус мільярд».
Особливу увагу зосереджено на неоднозначних рішеннях у сфері фінансово-економічної політики в 1989–1994 роках. Чому в Україні початку 90-х відбувалися саме такі трансформації, а їх наслідки – значно гірші за очікування? Тогочасні трансформації економіки й суспільства ще довго турбуватимуть нас, як і дихотомія «влада–гроші».
Ці ключові питання Алла Ковтун означує в передмові: «Дихотомія «влада–гроші» – предмет особливої зацікавленості будь-якого соціуму. …Тому виникла ідея записати версію становлення новітньої фінансово-банківської системи України періоду незалежності. Вже через двадцять-тридцять років типові колись факти видаються неправдоподібними чи навіть анекдотичними. Затвердження керівника комерційного банку комуністичним пленумом? Пропозиція встановлювати курс національної валюти шляхом голосування в сесійній залі парламенту? Хіба таке може бути? Але ж було… І про це розповідають не просто очевидці, а причетні до тих, уже зрозуміло що історичних подій. Спогади Віктора Ющенка, Олега Андронова, Ярослава Солтиса, Зої Конопатської, Олександра Шарова, Михайла Празяна, Олександра Савченка, Олександра Кірєєва засвідчують, який значний шлях пройшла країна від часів, коли підпільний обмін валюти (іншого не було) загрожував людині тюрмою чи розстрілом».
Авторка, посилаючись на факти, розповіді, аналітичні інтерв’ю, розповідає про головні досягнення й помилки вітчизняних управлінців. Тож книжка може бути корисною і нинішнім працівникам банківської сфери, і майбутнім фінансистам, особливо студентам, а також багатьом небайдужим громадянам.
Велика частина зібраного матеріалу не вмістилась у цьому виданні, тож можна сподіватись на другий том.
На думку авторки, в дослідженні найважливішими стали відповіді на головне питання сьогодення: чому Україна не використала свій колосальний економічний та людський потенціал і не стала «європейським тигром»?
Водночас виникають зустрічні запитання: чи, справді, історики майбутнього вважатимуть українські трансформації (точніше – деформації) позитивним явищем? І чи, справді, «стратегія виживання» в період руїни сама собою завадила з перших років незалежності розбудувати ефективну економіку? А що призвело українське суспільство до становища виживання?
Насамперед необхідно уточнити суть поняття «незалежність»: хто й що від кого й від чого не залежить? Сам факт, що «незалежність» дісталась українцям як дарунок від тодішніх високих партійних функціонерів, наводить на думку, що «незалежність» України, як і всіх інших радянських республік – клептократичний проект партійно-чекістської кліки під патронатом Фінансового інтернаціоналу, декорований ширмою «національного відродження». Український народ не здобув своєї незалежності спільною боротьбою – йому оголосили про «незалежність» після ночі змови комуністів-більшовиків з націонал-демократами. Вдумаймося: за одну ніч комуністи-більшовики стали націонал-патріотами, а націонал-демократи – їхніми спільниками. І всі змовники разом стали необільшовиками й узалежнились од народу. А народові підсунули імітацію незалежності, якою він ніяк не зміг скористатися, й прирекли на самовиживання. Українці виживали під зовнішнім аґресивним гнітом у війнах, голодоморах, репресіях, а тепер Українське суспільство вигублюють ізсередини внутрішні паразити, заразивши його тотальним лихварським визиском.
До самовиживання й самозгубного паразитування призвів процес пострадянської руйнації Українського суспільства, коли під виглядом розвалу СРСР та утворення «незалежних держав» відбувся поділ колективно надбаного (на основі колективізованої більшовиками приватної власності) за 68 років імітативного соціалізму усенародного багатства між чекістами й реґіональною партноменклатурою, зрощеними з криміналітетом.
Як більшовики не збиралися будувати соціалізму для людей, а зробили з країни трудовий соціалістичний табір, що забезпечував партійні розподільники всім необхідним для розкішного, по суті комуністичного, життя партноменклатури, так і необільшовики не збиралися й не збираються будувати незалежної України для Українців, а насадили свою, незалежну від Українського суспільства, закриту клептократично-плутократичну «державу в державі», якою підмінили Українську державу й ліквідовують основи національної державності.
Саме Українська держава зобов’язана була забезпечити необхідні соціально-економічні умови для розвитку українського людського потенціалу. Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості своїх людей, які не марнували сил по чужинах, а розвивали свою країну.
А владарюючий в Україні клептократично-плутократичний режим позбавив роботи український середній клас і вигнав його на закордонні заробітки, тобто торгує найціннішим національним капіталом – людським ресурсом, самою Україною. Бо природні ресурси вже розграбовано, поділено й переділено, та їх можна повернути в загальносуспільне користування й відновити. А людський ресурс – останній, без нього нікому вже буде відновлювати країну. Ось де корінна проблема національної безпеки України.
За 30 років Україна втратила в четвертій та п’ятій міґраційних хвилях свій середній клас – основу, становий хребет нації й стала світовим донором безцінного людського ресурсу…
Наголошуючи на актуальності книжки Алли Ковтун, відомий український фінансист Юрій Блащук застеріг: «Нині економіка України може повторити помилки, уже зроблені нами в 90-роки…».
Вкрай безвідповідально списувати на помилки все, що відбувається з Україною протягом 30 літ так званої незалежності. А ось активіст ринкових реформ О. Пасхавер стверджує, що в України не було шансу піти іншим шляхом. Виходить, був безальтернативний план привласнення необільшовиками всього національного багатства, надбаного народами в союзних республіках за більшовицького режиму, прикритого «диктатурою пролетаріату». Знову процитую банкіра Юрія Блащука: «Те, що ми зараз бачимо – все це було. Це було у 90-х роках». Ні, це вже інший рівень пограбування. У 90-х більшовики вчинили переділ і грабунок великої союзної держави руками криміналу й списали все те на «ліхіє 90-є». А тепер «незалежану» Україну цілком привласнили необільшовики-плутократи. І знетямлене Українське суспільство опинилося під новітньою фінансовою диктатурою…
Пригадую, як у середині 90-х один з глашатаїв «незалежності» заспокоював Українців, яким не терпілося пожити у своїй незалежній Україні: «Та підождіть! Що ви од неї хочете? Їй тільки п’ять рочків – вона ще й у школу не пішла». Минали літа, настало повноліття… І ось у 2009 році на парламентських слуханнях з проблем трудової міґрації я спитав того глашатая: «Так що ж з Україною? Нашій дівчині вже 18, а її ніхто заміж не бере без приданого». – «Отож, нас одурили, а ми, виходить, людей дурили…». Не одурили їх, бо вони знали й виправдовували грабіж: «Хай багатіють: більше в Україні багатих буде – багатшою Україна стане». Отак і стала безприданницею Україна, а на її добрі збагатилась клептократично-плутократична «держава в державі», декорована атрибутами «незалежної України»…
І коли на своє обурення: «Що вони за 30 років зробили з Україною!» чую: «А чому за 30? А за 35, зрештою за 300…», стає сумно. 30 років тому в Україні владарювали більшовики, а перед ними – царська колоніальна адміністрація. А останні 30 років в Україні владарює неоколоніальний необільшовицький режим під незалежницькою ширмою. Тож не можна забувати за пограбовані необільшовиками багаторічні трудові заощадження наших людей; за зруйновані сільськогосподарські, промислові підприємства й наукову базу та вигнаний у закордонні найми безробітний український середній клас; за знищену ядерну оборонну потугу України… Весь надбаний Українцями за 68 років совдепії всенародний капітал за лічені роки привласнили необільшовики. Це пограбування «соціалістичної власності» через необільшовицьку «приватизацію» – завершальний етап початкового пограбування через більшовицьку «колективізацію» найбагатшої у Світі країни, збагаченої селянством завдяки стратегічній аграрній реформі голови Ради Міністрів Росії П. А. Столипіна. Суть Столипінської аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будь-яка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя. У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався «не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів»: «Не можна доводити людей до нелюдського способу життя. Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій»…
Більшовики цинічно знехтували природним правом людей на запрацьовану їхньою тяжкою працею особисту власність. А награбовану й прирощену рабською працею «советского народа» «соціалістичну власність» більшовики оголосили «священною», і радянські суди за розкрадання «соціалістичної власності» карали від 10 років таборів до вищої міри. В основу того карального судочинства покладено закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності», який прийняли 07.08.1932 р. ЦВК і РНК СРСР і який за розкрадання колгоспного й кооперативного майна карав розстрілом, а у випадку «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі строком не менше ніж на 10 років без права амністії й з конфіскацією усього майна. Той каральний акт, що в народі став сумнозвісним законом «про п’ять колосків», нібито був покликаний подолати «хлібозаготівельну кризу», а насправді став сигналом до пограбування селян, бо з його впровадженням більшовики почали остаточно викачувати в селян хліб, що й призвело до найстрашнішого голодомору.
А необільшовики розікрали всенародно напрацьовану «соціалістичну власність» одним махом і зовсім безкарно, більше того – злочинці набули статусу недоторканих…
Отже, ми ще не вивчили багатьох уроків нашої історії …
Для осмислення місця України в історії й у фінансових процесах раджу прочитати найвідоміший роман знаменитого німецького романіста й драматурга Ґустава Фрейтаґа (1816–1895) «Soll und Haben» («Прибутки й видатки» або «Мати й боргувати»; 1855), де автор проникливо вияснює завдання національного життя в працелюбних доброчинно-культурних прагненнях народу та в протиставному порівнянні зі споживацькими потребами соціальних паразитів – фінансових цивілізаторів…
Доки ми не зрозуміємо, як опинилися в тенетах фінансової цивілізації й куди дівається наше сальдо, в тім числі й сальдо міґрації, ми з безтямною головою не зможемо вийти з сальто мортале, в яке штовхають Україну фінансові цивілізатори…
Реально оцінити фінансовий стан України можемо тільки з урахуванням валютних надходжень від українських трудових міґрантів. Щорічні переказали від Українців, які працюють за кордоном, своїм родинам в Україну сягають понад 10 млрд. доларів і вдесятеро перевищують обсяги прямих іноземних інвестицій у національну економіку. Це за офіційними даними. А за неофіційними, загальна сума річних надходжень на Батьківщину від українських трудових міґрантів складає близько 20 млрд. доларів (ця сума відповідає тій масі валюти, що її вивозять клептократи з України в офшори).
Українське суспільство ще пручається в тенетах фінансової цивілізації завдяки своїм заробітчанам – гастарбайтерам (гостям-робітникам). Одначе, аналізуючи гастарбайтерську економіку, генеральний директор ТОВ «Земля і воля» Л. Г. Яковишин застерігає: «гастарбайтери не наповнюють український бюджет, не латають чорну діру в Пенсійному фонді… Та й де вони візьмуться, ті нові платники, коли кожні 30 секунд у середньому один українець перетинає кордон у пошуках заробітку? Думаєте, наш євроуряд щось робить для гальмування цієї ганебної тенденції, яка катастрофічно загрожує економіці України, негативно впливає на демографію? Де там – навіть не намагається. Зате будує плани, як оподаткувати потік грошей від вимушених заробітчан, які виконують за державу і соціальну місію: дотують батькам жебрацькі пенсії, забезпечують дітям нормальні умови для проживання без соціальної допомоги, дофінансовують дошкільні, шкільні, медичні та інші заклади. Чи підстрибне вище гастарбайтерська економіка від оподаткування переказів з-за кордону? Переконаний, що рухне й ця, єдина, динаміка зростання. Бо й без недолугої затії вже насувається адаптування наших заробітчан у іноземних суспільствах. Хоч ще недавно виїзди українців на заробітки за кордон мали тимчасовий характер, а останні роки час перебування їх удома неухильно скорочується. Приїжджають побачитися з рідними – і повертаються до країн, які годують їхні родини. Українська держава для них – гірше мачухи?».
Жорстко характеризуючи паразитарну суть клептократичної «держави в державі», знаменитий аграрій пропонує вихід: «Замість цивілізованого економічного прориву, в Україні побудована економіка, що базується на боргах, субсидіях і грошах, зароблених співвітчизниками на чужині. Чи може країна жити інакше? Не тільки може, а й зобов’язана. Адже маємо для цього всі необхідні ресурси, зокрема й фінансові. Втім, міжнародні експерти б’ють тривогу: сотні мільярдів гривень поглинаються в нескінченних схемах, монополіях, корупції, на митницях, на вході й виході державних підприємств» («Куди заведе Україну гастарбайтерська економіка? Роздуми аграрія Леоніда Яковишина». Український репортер, 03.03.2019).
Турецько-американський економіст Дарон Аджемоґлу (1967) та британський економіст і політолог Джеймс Алан Робінсон (1960) у своїй праці «Чому нації занепадають? Походження влади, багатства й бідності» (2012) виявляють джерела розвитку й причини занепаду націй: «Країни стали найуспішнішими через те, що їхні громадяни створили суспільства, де головною цінністю стали рівні економічні й політичні права кожного». А оскільки інституції Фінінтерну уповноважують так звану національну еліту керувати національними державами та експлуатувати народи, «відбираючи й зосереджуючи багатство в своїх руках», то керовані ними «підприємці та інвестори не зацікавлені вкладати кошти в економіку, тому такі нації занепадають». На їхнє переконання, саме воля забезпечує саморозвиток і достаток народів і людства.
Заневоленим народам нав’язують свою сваволю транснаціональні фінансові корпорації, але не напряму, а через так звану національну еліту. А так звана еліта, яка вдає з себе «батьків нації» чи навіть «совість нації», не працює заради народу, а використовує його заради своїх вигод. Так звана творча еліта не реалізовує власні таланти в культурному саморозвитку себе й свого народу, а марнує той природний дар на вдоволення проминущих майнових потреб і соціально-політичних амбіцій та виправдовує свій конформізм соціальною ситуацією, соціально-політичним детермінізмом. Так звана управлінська й фінансова еліти змагаються між собою в збагаченні за рахунок народу та залучають для маніпуляції суспільною свідомістю прислужницьку, лукаву «творчу еліту». Тут наявне подвійне прислужницьке підпорядкування: «творча еліта» обслуговує фінансово-політичну еліту, а та обслуговує своїх фінансово-політичних зверхників.
Фінансова цивілізація з її панівним Фінансовим інтернаціоналом – груповою стратегією світового владарювання породила деструктивність, хаос у соціумі й Світі, поділивши країни на три сорти, так звані «три світи». А глобальним продуктом фінансової цивілізації та її постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на Світ, руйнування морально-світоглядних, етнокультурних, екологічних, економічних, політичних систем став постмодернізм. Глобальна ситуація ускладнюється тим, що одержимі владою постмодерністи (постнігілісти) замінили ліворадикальну доктрину боротьби класів на так само ліволіберальну доктрину боротьби ідентичностей – етнічних, культурних, мовних, релігійних, статевих. Мотивацією боротьби ідентичностей для досягненням фіктивної, облудної, протиприродної рівності («дурної рівності», за Г. С. Сковородою) постмодерністи відволікають суспільства од животрепетних соціально-економічних і глобальних екологічних проблем, породжених визиском природного й людського середовищ та несправедливим розподілом життєвих ресурсів. Прагматичні фетиші антиієрархічної постмодерністської антикультури з її гіперчутливістю до культурної диференціації призвели до заперечення морально-світоглядних основ національних культур, які становлять духовний базис людського світу. Однозначно характеризує таке аморальне становище й наголошує на необхідності дотримання морально-світоглядної основи Ладу в житті людських родин, народів і цілого людства канадський психолог-клініцист Джордан Бернт Пітерсон (1962): «…Ми не можемо сприймати Світ без моральної ієрархії – це доводять психологія й біологія і знають навіть атеїсти. Ми потребуємо Ладу. Без Ладу настає етичний, моральний вакуум. Абсолютний релятивізм. Хаос».
Характерні ознаки нинішньої еліти – аморалізм, корумпованість і злочинна кругова порука. Фінансова еліта апріорі не може бути національною, бо вона як реґіональний фінансовий клан підпорядкована Фінансовому інтернаціоналу й є космополітичною. Ті еліти пов’язані між собою міжнародною корупцією – Фінансовим інтернаціоналом і торгують інтересами націй і їхніх країн. Кожен народ, кожну країну в Світі, контролюють внутрішні й зовнішні фінансові еліти, які містифікують людей своєю зверхністю й месіанською винятковістю та паразитують на природних і людських ресурсах, посилюючи тим свою паразитарну владу і вкрай заневолюють народи. Деґенеративна, аморальна еліта (П. Куліш називав її «ледачою інтелігенцією») призводить до занепаду народів і розпаду національних держав.
Отже, біди наші спричинює якраз оті 1–2% лихварської фінансової еліти. Тож українцям для гідного життя не потрібно вирощувати еліту – вона множиться сама й заражує своїм паразитизмом усе суспільство. Нам необхідно звільнятись од омани елітаризму й відроджувати в собі дух подвижництва та збірну волю народу. Бо тільки збірна самостійна сила вільних людей, натхненних духом подвижництва, у взаємодопомозі забезпечує свій культурно-соціальний саморозвиток.
Протягом трьох десятиліть фіктивно-декоративної «незалежності України» владарююча еліта клептократично-плутократичної «держави в державі» цинічно імітує правову державу, національну політику, патріотизм, демократію, а насправді ліквідовує Українську державність і цинічно демонструє свою незалежність од суспільства. А ошукане й заколисане «незалежністю» знетямлене суспільство марновірно імітує патріотизм і демократію та губить свою життєву енергію й волю в ілюзії свободи й «майданного народовладдя», в даремній надії й чеканні на покращення, які неминуче призведуть до очманіння. Бо панівна фінансова еліта у своїй безкарній злочинності стала вкрай деґрадованою й аґресивною. Нинішні аморальні, денаціоналізовані нелюди-деґенерати позбавлені будь-яких людських етнокультурних ознак і призводять до деґрадації ціле суспільство.
Тож Українському суспільству для свого самопорятунку в самоорганізації й саморозвитку та в досягненні політичної самостійності обов’язково належить звернутися до морально-світоглядної основи національної культури. Як ствердив український вчений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про власну культуру – про свій саморозвиток.
Культура – функція зрілого людського духу, а цивілізація, надто фінансова – породження морально незрілого, корисливого розуму. Культура як система саморозвитку людського світу нині ледь животіє в людях, бо ненаситні цивілізаторські потреби аморальних гуманоїдів-нелюдів задушують у людях духовні прагнення культурного саморозвитку. Все живе еволюціонує в Природі, а гуманоїди інволюціонують у створеній ними штучній цивілізації. Цивілізація – це лише матеріально-технічний засіб системи культури, засіб, який став згубною самоціллю.
Надто фінансова цивілізація віртуальними маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у циклічному часоплині в системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію лінійного часу, що призводить до деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради самоцілі заробляння грошей, замість ставлення до грошей як до засобу розвитку життя.
Для осягнення істини життя й суті історії необхідно розрізняти історію цивілізації й історію культури. Історія цивілізації – історія глобального споживацтва, де за самоціллю проґресу, збагачення, наживи приховуються кризи й реґресивні, інволюційні процеси.
Історіософський ключ до осягнення суті історії через розрізнення історії цивілізації й історії культури та розуміння етнополітичних стосунків підневільної України з Руською метрополією дав Пантелеймон Куліш та розкрив «чужоїдну» суть «держави в державі» – паразитарного породження колонізаторів і лихварів. Ті представники «фінансового племені» – «передові жиди стосовно «збирання землі Руської» випереджують і самих Іоанів московських» («Передовые жиды», 1861). І те колоніальне «збирання землі» чинять під прикриттям облудних гасел: «проґресу», «цивілізації», «вітчизняних інтересів», а в самостійній силі корінного народу вбачають загрозу для своєї паразитарної «держави в державі». П. Куліш виголосив інвективу «збирачам землі Руської», «провідникам проґресу» – «цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько «сбыт и потребленіе» на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…» («Листи з хутора», 1861).
Нинішні цивілізатори через «торг», «сбыт и потребленіе» впроваджують свої торгашсько-ринкові пріоритети, крім господарсько-економічної сфери, також у сферу культури. Тобто духовний продукт культури як процесу саморозвитку людини й народу викинули на «торг» – на «сбыт и потребленіе». Нинішні цивілізатори як агенти Фінінтерну втягують людей у самодостатній процес заробляння грошей заради грошей, унаслідок чого люди нехтують власним культурно-соціальним саморозвитком – гублять неповторні життєві програми своїх душ. Так гуманоїди-паразити перепрограмовують людей з їхнього саморозвитку на обслуговування свого паразитарного споживацтва. У результаті нав’язування паразитарного, грабіжницького споживацтва й віртуальних грошових вартостей лихварська фінансова цивілізація нищить господарсько-духовні набутки аграрної й науково-технічної культур, руйнуючи природно-культурну основу еволюції людства. І людство, обплутане тенетами лихварського визиску, непомітно для себе деґрадує.
Головні причини нинішньої комплексної духовно-економічної кризи у Світі – втрата людьми істинно ціннісних духовних ідеалів та ясних світоглядних орієнтирів у житті й самого морально-вольового прагнення душі жити, а натомість ними заволоділа масова залежність од потреб організму вижити, що призвело до крайньої залежності людини від щоденного шматка хліба. А для багатьох жаданим ідеалом стали дармові гроші – лихварське щастя. До такого ганебного стану довели людей нелюди-чужоїди – соціальні паразити, яким потурають самі ж люди.
Подвижник-пантеїст, аскет і католицький святий Франциск Ассізький (1182–1226) характеризував діяльність людей з морально-вольової позиції здійснення життєвих програм їхніх душ: «Хто працює руками – робітник. Хто працює руками й головою – майстер. Хто працює руками, головою й серцем – митець». І застерігав од лихварства як аморального заняття: «Заробляти гроші заради грошей – це гірше за содомський гріх». З цим осудом лихварського аморалізму фінансової цивілізації перегукується так само своєчасна морально-світоглядна позиція українського духовного подвижника прусського походження, філософа, історіографа й православного богослова Інокентія Ґізеля (1600–1683): «Загалом кажучи, усякий прибуток чи в грошах, чи в інших пожиточних речах є лихва, якщо його дають за позику; …лихвар велить платити собі за час; але часу він продавати не може, бо він не є у його володінні, час перебуває у володінні Божому, Бог його дає: чого ж він річ Божу, не свою, продає? …Лихва є така зла річ, що її всякий закон забороняє: і Божий, і церковний, і світський. Усі ті закони піддають лихву прокляттю».
Україну, як і всі країни західної фінансової цивілізації, обплутали лихварські тенета відсоткового кредитування, що паралізує їх економічний розвиток. А в країнах ісламської цивілізації діє прогресивна безвідсоткова система кредитування економічного й соціально-культурного розвитку. Для звільнення з лихварських тенет фінансової цивілізації необхідна стратегія розвитку. А базою цієї стратегії може бути тільки фундаментальна наука, яку цілеспрямовано нищить паразитарна корпорація – «держава в державі».
Як розбудити в Україні людську «недвижну масу», приспану клептократами-плутократами й обплутану тенетами лихварського визиску, та спонукати суспільний організм до психологічного спротиву й всенародного бойкоту та організованої економічної й політичної боротьби з узаконеним беззаконням паразитарної «держави в державі»? Для пробудження «недвижної маси» безтямного соціуму необхідно передусім людям розбудити свій розум од марновірства – звільнитися од власних ілюзій і чужої омани та почати самостійно думати й діяти. Самостійне думання пробуджує волю діяти й спонукає до взаєморозуміння і взаємодопомоги між людьми. Так визріває суспільний спротив-бойкот – невизнання антиконституційного узаконеного беззаконня, відмова од участі у фіктивних виборах для легітимації антинародної влади, громадянські санкції проти злочинного режиму й його ліквідація. Так утверджується збірна воля національного духу – джерело права й справедливості у самоврядному суспільстві.
На правовій засаді волі національного духу обґрунтовує українську філософію держави й права П. Д. Юркевич у праці «Філософія права»: «Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. …Початком права є справедлива відплата».
Пробудженню Українського люду й утвердженню збірної волі національного духу та національного права як справедливості допомагає чесна, достойна праця Алли Ковтун – знаної журналістки й письменниці, яка спеціалізується на економіці, фінансах і соціальній філософії.
Олександер Шокало, культурософ
03.08.2021
