Андреас Ґріфіус (1616–1664) – один з найвидатніших поетів німецького бароко, що жив і творив у найтрагічніший для Німеччини час – період Тридцятилітньої війни (1618–1648).
Народився Ґріфіус у місті Глогау (Силезія) у пасторській родині. Освіту здобув у гімназії Данцига (Гданська), де й написав свої перші поетичні твори латиною. Саме поети того часу такі як А Ґріфіус, М. Опіц, Ф Логау, С. Дах, П. Гергардт, П. Флемінг, Х. Гофмансвальдау та інші взялися за творення поезії національною мовою.
Твори Ґріфіуса позначені внутрішнім неспокоєм і напругою, а також релігійно-містичними мотивами, що притаманно всій німецькій поезії доби бароко.
У сьогоднійшній Німеччині вірші Ґріфіуса вивчаються у школі та вишах. Час від часу перевидаються його непроминальні твори, які, на диво, звучать надзвичайно сучасно.
Перекладач Олег Жупанський працював над книжкою близько сорока років. А вже 1990 в часописі «Всесвіт» уперше в Україні опубліковано велику добірку поезії А. Ґріфіуса.
У підготовлену книжку творів А. Ґріфіуса ввійшло сто сонетів, а також його оди, вірші та епіграми. В Україні це перше книжкове видання видатного німецького поета.
Книжка обсягом 184 с. вийшла у Видавництві Жупанського 2023 року. Передмова Дмитра Наливайка. Ілюстрації Володимира Лободи.
Книжку можна придбати у відділі реалізації – інтернет-крамниці:
еmail: knygacom@gmail.com тел.: 093 147 82 38
Пропонуємо для ознайомлення передмову й добірку поезій:
СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ
Більша частина життя Андреаса Ґріфіуса (1616–1664), найвидатнішого поета німецького бароко, припадає на Тридцятилітню війну (1618–1648). А втім, її чорна тінь лягла й на подальші роки його творчости, як і на життя всієї країни, позначившись на біографії багатьох інших митців, на змісті й характері їхньої творчости, на її інтонації й колориті.
Тридцятилітня війна була не лише тривалою, а й надзвичайно нищівною. За катастрофічними наслідками з нею можна порівняти хіба що сумнозвісну Руїну в Україні в 70–80-х роках XVII ст. Досить сказати, що внаслідок цієї війни загинули три чверті населення Німеччини, а в деяких землях, зокрема в Баварії й Швабії, навіть до дев’яти десятих. Більшість міст і сіл лежали у згарищах та руїнах, знелюдніли цілі райони, трупоїдство й канібалізм зробилось подекуди повсякденним явищем. До того ж міста і села раз у раз навідувала постійна супутниця тогочасних воєн – чума, яка забирала тисячі жителів. Характерною деталлю, що проливає світло на життя країни загалом і на літературу зокрема, є поширеність жанру епітафії, надгробних написів, породжених практичною життєвою необхідністю.
Та саме цим нелегким рокам судилося стати визначною добою в історії німецької літератури, добою становлення справді національної німецької поезії. Річ у тому, що в Німеччині, на відміну від Італії й Франції, Англії та Іспанії, поезія національною мовою не встигла розвинутися в епоху Відродження, бо поступ німецької ренесансної культури фактично обірвався в 20–30-х роках XVI ст. після поразки Великої селянської війни та бюргерського руху в містах, коли у країні запанувала феодально-церковна реакція. Тут доцільно згадати, що в мовному сенсі література Відродження ділиться на два періоди, які приблизно збігаються з двома «ренесансними» століттями: у XV ст. вона розвивалася переважно латинською мовою, у XVI ст., в умовах формування абсолютистської державности, відбувається перехід на національні мови. У Німеччині цей процес не відбувався упродовж XVI ст., бо не було необхідних передумов для його завершення. Німецька ренесансна поезія, за винятком сатирично-пародійної, що спиралася на середньовічну традицію (С. Брант, Т. Мурнер та інші), була поезією латиномовною, зорієнтованою на античні взірці. Латиною писали Р. Агрікола і К. Цельтіс, Бобан Гесс, Г. Бабель, Ульріх фон Гуттен та інші німецькі поети- гуманісти.
Проблему творення великої поезії національною мовою в Німеччині взяли на себе поети бароко, серед яких одне з чільних місць належить А. Гріфіусу. І здійснювати це завдання їм довелося в найтяжчих умовах невщухаючої війни безжального плюндрування країни й руйнування її культури. Водночас їм, разом з прозаїками та кращою частиною вченої громади, довелося вирішувати проблему порятунку німецької літературної мови та підняття її на новочасний рівень. Так зване «зіпсуття мови», що почалося в Німеччині у середині XVI ст., в першій половині XVII ст. досягло кульмінації. При князівських дворах і серед дворянства запанувала французька мова, університети і скупчені навколо них вчені культивували латину, у ролі офіційної й почасти літературної мови поширювався жаргон, який був сумішшю трьох мов – німецької, французької та латинської. У відповідь на це в країні виникали мовні товариства, які брали на себе патріотичне завдання захисту національної мови та її розвитку: активну роль у діяльності товариства відігравали поети й письменники, зокрема А. Ґріфіус, М. Опіц, Ф. Логау та інші.
Провідним напрямом німецької літератури XVII ст. стало бароко, що було закономірним явищем. Це мистецтво з його внутрішнім неспокоєм і напругою, з його підвищеною експресивністю і тяжінням до патетики й оголених контрастів самою своєю естетичною природою, сказати б, відповідало змістові тогочасної німецької дійсности. Мистецтво бароко – це світ, де розпалася гармонія, де розкрилися зяючі безодні, нерозв’язні суперечності, загубленість людини, – тієї самої людини, яка ще недавно уявляла себе центром світобудови, – у хаосі буття. Страхітлива німецька дійсність сприяла увиразненню, ба навіть гіперболізуванню цих домінант барокового світосприймання, і не випадково німецьке бароко відзначається особливо похмурим характером, трагічні й ірраціональні аспекти відчуті у ньому ще дужче, ніж у бароко інших західних країн.
Нескінченна війна, розгул насилля і смерти, несамовита жорстокість і незахищеність людини, – все це породжувало настрої безнадії й відчаю, уявлення про те, що єдиний порятунок – від муки життя – смерть і сподівання на потойбічну винагороду. Релігійно-містичні мотиви проходять через барокову німецьку поезію, притаманні вони й поезії А. Ґріфіус.
Та попри все, ця творчість з великою силою відбила трагедію народу, кинутого у прірву жорстоких бідувань. Жодна інша західноєвропейська література XVII ст. не сказала такого вагомого й співчутливого слова про народні страждання, про «сльози вітчизни», як німецька. Знаменно, що впорядковуючи антологію німецької поезії XVII ст., один з найбільших її шанувальників Йоганнес Бехер виніс на її обкладинку саме цей титул: «Сльози вітчизни», – за назвою однойменного сонета А. Ґріфіус. Творчість цього поета справді можна вважати найповнішим і художньо найдовершенішим втіленням німецької барокової поезії.
Народився Ґріфіус 1616 року в Глоґау (Силезія) у пасторській родині. Освіту здобув у гімназії Данциґа (Гданська), де виявив блискучі філологічні здібності: там же він написав свої перші твори латинською мовою. Повернувшись двадцятилітнім юнаком до Силезії, він побачив на власні очі страхіття війни, які закарбував у знаменитому сонеті «Сльози вітчизни 1636 року»: «Горять міста довкруг, наругу терпить віра. Жінки зґвалтовані, знущань пекельний смерч. Повсюди жах, ганьба, ти раб – і не переч. Чума, руїни, смерть. Чи є стражданням міра?» Цим сонетом була започаткована тема, яка стане однією з центральних у поезії Ґріфіус, – тема страждань вітчизни, викриття й засудження війни. Розгорнуте, по-барокову деталізоване її втілення знаходимо в елегії «Загибель міста Фрайштадта», написаний уже по завершенні Тридцятилітньої війни.
У 1638 році Ґріфіус відбув до Голландії, де протягом шести років навчався у Лейденському університеті. По його закінченні впродовж 1644–1646 рр. подорожував по Франції та Італії, а повернувшись на батьківщину, поселився в рідному Глоґау. Перші роки після повернення виявились найбільш плідними у творчості Грифіуса: виступаючи й далі у поетичних жанрах (найчастіше – сонета й оди), він пише трагедії «Лев Вірменин», «Катерина Грузинська», «Карденіо і Целінда» і «Карл Стюарт», вдається й до комедійного жанру, зокрема створює «Absurda comica» (за мотивами «Сна літньої ночі» Шекспіра) та «Кохану Троянду». Він стає провідним поетом першої сілезької школи, до якої відносять також М. Опіца, Й. Шефлера (Ангела Силезького), К. Кульмана. Помер Ґріфіус 1664 року.
За своїм світосприйманням і поетикою Ґріфіус був, як уже говорилося, типово бароковим поетом, до того ж у специфічно німецькому варіанті. Мотив скороминущости життя, нетривкости всього існуючого, його оманливости, словом, мотив vanitas (марноти), популярний у поезії бароко, виповнюється у Ґріфіус особливо трагічною емоційною напругою: «Що пишно так цвіте – невдовзі всохне й згине. Що пнеться над усе – є час і смерть на те. Ось сонце сяяло, незчувся – дощ іде. О Господи, усе таке невічне, плинне».
Закономірний порив із цього умонастрою вічного й нетлінного, до Бога як виходу із трагічних суперечностей і безнадії буття. Зрозуміло, тут у Ґріфіус, як і в багатьох барокових поетів, відбувається повернення до середньовічної традиції духовного життя, його усталеної моделі. Але їй притаманні й інші моменти, зокрема ствердження високих духовних і моральних цінностей зовсім неконфесіонального походження, своєрідний духовний стоїцизм. Найвище, що Ґріфіус цінує в людині й стверджує поетичним словом, – це її духовна сила, яка може виявлятися по-різному і в різних сферах. Поет оспівує не лише християнських мучеників, які під тортурами виявляли незвичайну стійкість духу, а й великого вченого Коперніка, силу його розуму, який «розвіяв маячню», таїну відкрив одвічної пітьми – що обертаємось навколо Сонця ми».
У своїй поезії Ґріфіус вдавався до жанрових форм, вироблених поезією ренесансу, – до сонета й елегії, оди й послання, які, однак, під його пером зазнавали трансформації. Поезії Ренесансу властиве відверте чи потаємне прагнення до врівноважености й гармонізації – адже вищим її ідеалом була прекрасна людина в гармонійному світі, звідси певна статичність і оконтуреність її образів, ніби зупинених у своєму досконалому бутті. Поезія Ґріфіус, як і більшости митців бароко, пройнята спонтанним динамізмом, невтримним рухом думки й емоції, злютованих у патетичну єдність, і цей рух, як повінь, переплескує класичні форми, строфіку й формальну структуру вірша, перетворює його в суцільний словеснообразний потік. Не меншою мірою притаманне їй нагромадження образів, різкі контрасти й глибокі антитези, смілива й винахідлива метафоричність, трагічно-патетична інтонація, тобто риси, які не лише віддаляють Ґріфіус від класичної традиції і роблять його типово бароковим поетом, а й наближають до мистецьких шукань ХХ сторіччя.
Дмитро Наливайко,
літературознавець, фахівець з порівняльного дослідження
світової й української літератури
Андреас Ґріфіус
СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ
Поезії
Переклав з німецької
Олег Жупанський
СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ РОКУ 1636
Спустошені ми вкрай, кругом росте зневіра.
Насильство диких орд, стрясає світ картеч
І навісна сурма, і кров’ю ситий меч –
Пожерли праці плід – пощо така офіра?
Горять міста довкруж, наругу терпить віра,
Зґвалтовані жінки, знущань пекельний смерч,
Повсюди жах, ганьба, ти – раб і не переч,
Чума, руїни, смерть. Чи є стражданням міра?!
Через міські вали невпинно знову й знов
Три шестиліття вже потоком рине кров
І гори мертвяків спинили наші ріки.
Та що там жах, вогонь, голодна смерть, війна,
Що – біль, чума, ганьба, наруга ця страшна,
Коли скарби душі з нас вирвано навіки!
ДО ЗЛОЯЗИКОГО
Облудний злий пліткар, – із скривленої пащі
Скверноти язика зміюками повзуть.
Скаженіший за пса й затяту псячу лють,
Ти є хитрющий лис – від нього геть не кращий.
Ти трійла ненасить у череві ледащім,
Від голови до п’ят – весь потолочі суть,
Барліг драконячий, де гади всі живуть,
Триклятий дідько ти, – усе зведеш нінащо.
Твої слова січуть, як меч у дні нашесть,
В вогні б тобі горіть за те, що крадеш честь,
За наклепи й брехню тебе б колесувати.
Та язичисько твій тебе й занапастить,
Тебе послухаєш – і зрозумієш вмить:
Хто жив без Господа – тому Господь відплатить.
VANITAS, VANITATUM ET OMNIA VANITAS
Все марнота.Еклезіаст, І. 2.
Куди не гляну – все на цьому світі тлінне:
Муруєш нині дім – він завтра упаде,
Де зараз місто ввись безпечно так росте,
Там стадо пастимуть покірне і сумирне.
Що пишно так цвіте – невдовзі всохне й згине,
Що пнеться над усе – є час і смерть на те,
Ось Сонце сяяло, незчувся – дощ іде,
О Господи, усе таке невічне, плинне.
Людське життя, мов сон, минеться і тоді –
І титули й пиха – лиш булька на воді,
Яке ж марнотне все, що прагнем прославляти,
Все порохи, зола, солома на вогні,
Мов квітка в лузі, що не стрінеться мені.
Ніхто не хоче з нас одвічне споглядати.
ДО ЗІРОК
Світильники землі, до вас моє тяжіння,
Вогненні факели, що рвуть пітьми тягар,
Ви – квіти навесні, долин небесних чар,
Алмазів дорогих стогранне мерехтіння.
Сторожа Всесвіту, сам Бог вам дав світіння
І йменнями нарік – неоціненний дар,
Він істини знавець, Творець ваш і Владар.
Ми сліпнемо, людці! Не буде нам прозріння!
В безхмарну тиху ніч ви тішили мене.
Як зміг я зберегти це диво осяйне?
О вісники часу! Та звідки ж ця наснага –
Так пам’ятати вас, що аж нуртує кров,
Запалює в мені ум, серце і любов,
І волю, мисль дає, – і то найвищі блага?!
ДО СВІТУ
Шалений буревій мій човен підійма,
Зухвалий танець хвиль – на шмаття роздирає
І піна щемно так на хвилях закипає,
Що мчить моя душа, де берег мій дріма.
Бувало серед дня окутає пітьма
І блискавка метка вітрило геть розкрає.
Як я не розумів, що злий борвій здолає?!
Посеред моря я – ні щогли, ні керма!
Виходь, душе моя! Виходь! Ми вже на суші,
Не бійся, берег цей – він прийме наші душі.
Нарешті скинеш ти гризоти, страх німий.
О світе, прощавай! Жорстоке, грізне море!
Лиш берега торкнусь, ураз облишить горе.
Ти спокій, згода, мир – палац мій осяйний!
НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1648
Жорстокий роче, геть з тортурами жаскими!
З собою забери мої страждання й страх!
Хай згинуть злидні, біль – за мертвими твій шлях!
І не стискай душі кайданами важкими!
О Боже, все ніщо з турботами твоїми,
Невже мої літа пощезнуть по світах?
Ти свічкою не дай згоріти на вітрах
І сонця не гаси з роками молодими!
Як нас тільки не цькували,
Мов худобу, убивали!
О дай, Всевишній, нам хоч дух перевести!
Дай цю жменьку літ дожити,
Щоб кохати міг, радіти.
І силу, віру дай – жаданий мир знайти!
НА ПОЧАТОК РОКУ 1650
Знеможений мій край від розбрату й мерців,
Від болю і війни, від сліз і нарікання,
Вже понад тридцять літ журби й поневіряння, –
Ми чуєм молитви Владики всіх часів.
Він зупинив війну і стяги опустив,
До миру шлях вказав і наші вчув благання.
Язик мій вчиться слів хвали і величання, –
Про злагоду і мир довкруг лунає спів.
Від Твого одного слова
Запанує миру мова,
Ох, чому ж не хочеш, Боже, мені радість дарувати?
Враг радіє і співає,
А душа моя страждає,
А мо’ хочеш втіху нам в ювілейний рік послати?
НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1650
Минули чорні дні гонінь, страждань і скрути.
У піхви меч страшний сховали назавжди,
Настав жаданий мир, розквітли знов сади,
Замість шалених сурм пісні хвалебні чути.
Не з сорому пашать ланіти, не з осмути,
Спадає з серця гніт, лишаючи сліди, –
Воно пережило і лютий смерч біди,
І віроломний страх, і знадний смак отрути.
Боже, ми такі стражденні, все, що ти послав, знесли,
Хто ще знав подібні муки і нестерпний біль хули,
Хто ще знав таке падіння?!
Ледве дишемо, та вірим – мир нас верне до життя.
Дай нам спокою і сили, мирних років для звитяг,
Ти, хто обіцяв спасіння!
НА ПОЧАТОК 1660-Х РОКІВ
Ми згадуємо те, чого давно немає, –
Про швидкоплинний час, змарновані роки,
Вхопити хочем мить з житечної ріки,
Яка була й нема, та чимось нас поймає.
Дарма! Рік, місяць, день, години – все зникає, –
Такі минущі, і непевні, й нетривкі,
Та все ж, скажу я вам, з них є хосен таки,
Бо час із вічністю нас зв’язує й втішає.
Бог прийде ще сюди і все розквітне враз,
У сьогоденні Він прийдешній бачить час,
Бо мить є вічністю й слід нею дорожити.
Душе! Не легковаж, поглянь, як час летить,
День, місяць і роки – пролинуть наче мить.
То ж вічна мить рече: померти або жити.
ЗАКЛЮЧНИЙ СОНЕТ
Пройшов крізь страх і біль, крізь нелюдські страждання,
Порубаний мечем, на вогнищі горів,
Без рідних залишивсь і друзів схоронив;
Мене діймали скрізь підступні злодіяння.
Тенетами стають і заздрощі й знущання,
І наклепи, й брехня, плітки злих язиків, –
Немов довкруж свічі вся кіптява віків!
Тепер моє перо – останнє сподівання.
Що ж, пащекуй, бреши, глузуй мені услід, –
Лише страждання й біль дарують справжній плід.
Поглянь, троянда теж росте із шпичаками.
І зернятко мале давила теж земля,
Тепер ось дерево – гінке його гілля.
І вас переживе все знівечене вами!
ДО ПОРТРЕТА НІКОЛАЯ КОПЕРНІКА
О тричі мудрий дух! Муж – більше, ніж великий!
Ні ночі грізний час, ні марево безлике,
Навіть святоші злі здолати не змогли
Твій ум, що вивів люд із глупої імли.
Розвіяв маячню – старечу ту судому,
Та й істину повів, що рух завжди в живому,
І таїну відкрив одвічної пітьми –
Що обертаємось навколо Сонця ми.
Ця метушня мине – тут все недовгочасне,
Лиш велич бо твоя, як Сонце, непогасне!
РОЗДУМИ ПРО ЧАС
Роки ці – не мої, все часом називаю;
Роки ці не мої, нових я не чекаю;
Лиш мить – моя навік, її бентежний крик
Народжує роки й безвічність – споконвік.
Добірку підготував Олександер Шокало
