Тридцятилітня війна в поетичному літописанні Андреаса Ґріфіуса
Нинішня окупаційна русько-білоруська війна проти України, яка набуває всеєвропейського й навіть світового масштабів, нагадала про Тридцятилітню війну 1618–1648 років – один з найкривавіших конфліктів в історії Європи.
23 травня 1618 року в Празі богемські протестанти на чолі з графом Іржи Матяшем фон Турном викинули з вікна імперських намісників Фердинанда II – короля Богемії, Угорщини і Хорватії, Ерцгерцога Австрії, імператора Священної Римської імперії. Цей інцидент став початком тривалої релігійної війни між протестантськими князівствами Священної Римської імперії та католицькою династією Габсбургів, яка переросла у загальноєвропейський конфлікт проти їх гегемонії на континенті.
Із середини XVI століття Габсбурги стали ведучою монархічною династією Європи — під їх владою були Іспанія, частина Нідерландів, колніальні володіння в Америці, Ломбардія, Неаполітанське королівство, Сардинія.На початку XVII століття іспанська гілка Габсбургів володіла також Португалією та її колоніями, а австрійська – короною Священної Римської імперії.
У 1617 році іспанська та австрійська гілки Габсбургів підписали таємну угоду, яка врегульовувала спірні питання спадкування. За її умовами король Іспанії Філіп III відмовився від претензій на Угорщину і Богемію, отримавши натомість території по лівому берегу Рейну в Ельзасі і у Північній Італії. Він підтримав свого двоюрідного брата Фердинанда Штирійського у його претензіях на престол Священної Римської імперії.
Ставши королем Богемії, фанатичний католик Фердинанд ІІ розпочав контрреформацію для відновлення влади і позицій католицької церкви. Спроби знищити права протестантів, особливо «Грамоту Величності», даровану імператором Рудольфом II чехам у 1609 році, стали причиною конфлікту між представниками чеської аристократії та королівськими намісниками в Чехії. Його кульмінацією стала так звана Празька дефенестрація: 23 травня 1618 року група дворян на чолі з графом Турном, невдоволена відмовою короля скликати з’їзд для розгляду питання про переслідування протестантів, викинула з фортечного вікна в рів двох імперських намісників і їх писаря. Вони вижили, а писар Філіп Фабріціус зумів 16 червня добратись до Відня, де його прийняв Фердинанд ІІ, якому він повідомив про інцидент.
Восени 15 тисяч імперських солдатів вступили в Богемію, де їм протистояло військо Чеської директорії, очолюваної графом Турном. Богемію підтримали Пфальц і Савойя, які надіслали 20-тисячне військо, що дозволило зупинити просування імперськи військ і після двомісячної облоги 21 листопада 1618 року захопити важливе прокатолицьке місто Пльзень.
З часом війна з локальної переросла у загальноєвропейський конфлікт: на боці Габсбургів виступила Річ Посполита, Іспанія, Португалія, Папська держава, а до антигабсбургської коаліції увійшли Швеція, Данія, Нідерланди, Франція, протестантські князівства Німеччини, Венеція, Трансільванія, яких підтримали також Англія, Шотландія й Московське царство. Тридцятилітня війна стала одним із найкривавіших конфліктів в історії – лише в Німеччині загинуло понад 5 мільйонів осіб, третина міст була зруйнована, на полях битв полягло понад 700 тисяч осіб; у різних кутках Європи лютували епідемії тифу та чуми, населення страждало від цинги й дизентерії.
У 1638 році, через рік по смерті Фердинанда II, папа Римський закликав до припинення війни; через два роки його підтримав німецький парламент, але тільки 24 жовтня 1648 року було підписано Вестфальський мир, за яким у Європі було встановлено новий порядок міждержавних стосунків на основі визнання державного суверенітету, зрівняно у правах протестантів і католиків, королів та імператорів європейських держав. Він заклав нові принципи зовнішньої політики європейських держав – на перші позиції вийшли геополітичні й економічні інтереси, а релігійний чинник став другорядним.
У неоруській, неонацистській доктрині нинішньої окупаційної русько-білоруської війни проти України намішана токсично-гримуча суміш із «русского православия», імперської геополітики й колонізаторського, паразитарного визиску. І вся та токсично-гримуча суміш релігійного бузувірства й імперсько-колонізаторської аґресивності зветься «русский мир».
Усі жахи спустошливої для Німеччини Тридцятилітньої війни (1618–1648) побачив і пережив на собі Андреас Ґріфіус (1616–1664) – німецький поет і драматург, найвидатніший представник німецького бароко. На війні він зазнав пожеж, переслідувань, хвороб, був тяжко поранений. Лихоліття війни стали однією з наскрізних тем його поезії.
Один з найвідоміших поетичних творів Ґріфіуса – сонет «Сльози вітчизни» («Tranen des Vaterlandes», 1636).
Народився Ґріфіус у місті Глогау (Силезія) у пасторській родині. Освіту здобув у гімназії Данцига (Гданська), де й написав свої перші поетичні твори латиною. Саме поети того часу такі як А Ґріфіус, М. Опіц, Ф Логау, С. Дах, П. Гергардт, П. Флемінг, Х. Гофмансвальдау та інші взялися за творення поезії національною мовою.
Твори Ґріфіуса позначені внутрішнім неспокоєм і напругою, а також релігійно-містичними мотивами, що притаманно всій німецькій поезії доби бароко.
У сьогоднішній Німеччині вірші Ґріфіуса вивчають у школах і вишах. Періодично перевидаються його непроминальні твори, які нині на диво своєчасні.
Перекладач Олег Жупанський працював над книжкою близько сорока років. У 1990 в часописі «Всесвіт» уперше в Україні опублікував велику добірку поезії А. Ґріфіуса.
У підготовлену книжку творів А. Ґріфіуса увійшло сто сонетів, а також оди, вірші й епіграми. В Україні це перше книжкове видання видатного німецького поета.
Пропонуємо увазі читачів поетичну добірку з цієї книжки. Своєчасність поезії Ґріфіуса засвідчує циклічність часоплину історії людства у повторюваності її подій. Події минулого повторюється, нагадують про себе своїми уроками, доки їх не засвоїмо. Засвоєння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й перспективу майбутнього.
Андреас Ґріфіус
СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ
Поезії
Переклав з німецької
Олег Жупанський
СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ РОКУ 1636
Спустошені ми вкрай, кругом росте зневіра.
Насильство диких орд, стрясає світ картеч
І навісна сурма, і кров’ю ситий меч –
Пожерли праці плід – пощо така офіра?
Горять міста довкруж, наругу терпить віра,
Зґвалтовані жінки, знущань пекельний смерч,
Повсюди жах, ганьба, ти – раб і не переч,
Чума, руїни, смерть. Чи є стражданням міра?!
Через міські вали невпинно знову й знов
Три шестиліття вже потоком рине кров
І гори мертвяків спинили наші ріки.
Та що там жах, вогонь, голодна смерть, війна,
Що – біль, чума, ганьба, наруга ця страшна,
Коли скарби душі з нас вирвано навіки!
ДО ЗЛОЯЗИКОГО
Облудний злий пліткар, – із скривленої пащі
Скверноти язика зміюками повзуть.
Скаженіший за пса й затяту псячу лють,
Ти є хитрющий лис – від нього геть не кращий.
Ти трійла ненасить у череві ледащім,
Від голови до п’ят – весь потолочі суть,
Барліг драконячий, де гади всі живуть,
Триклятий дідько ти, – усе зведеш нінащо.
Твої слова січуть, як меч у дні нашесть,
В вогні б тобі горіть за те, що крадеш честь,
За наклепи й брехню тебе б колесувати.
Та язичисько твій тебе й занапастить,
Тебе послухаєш – і зрозумієш вмить:
Хто жив без Господа – тому Господь відплатить.
VANITAS, VANITATUM ET OMNIA VANITAS
Все марнота.Еклезіаст, І. 2.
Куди не гляну – все на цьому світі тлінне:
Муруєш нині дім – він завтра упаде,
Де зараз місто ввись безпечно так росте,
Там стадо пастимуть покірне і сумирне.
Що пишно так цвіте – невдовзі всохне й згине,
Що пнеться над усе – є час і смерть на те,
Ось Сонце сяяло, незчувся – дощ іде,
О Господи, усе таке невічне, плинне.
Людське життя, мов сон, минеться і тоді –
І титули й пиха – лиш булька на воді,
Яке ж марнотне все, що прагнем прославляти,
Все порохи, зола, солома на вогні,
Мов квітка в лузі, що не стрінеться мені.
Ніхто не хоче з нас одвічне споглядати.
ДО ЗІРОК
Світильники землі, до вас моє тяжіння,
Вогненні факели, що рвуть пітьми тягар,
Ви – квіти навесні, долин небесних чар,
Алмазів дорогих стогранне мерехтіння.
Сторожа Всесвіту, сам Бог вам дав світіння
І йменнями нарік – неоціненний дар,
Він істини знавець, Творець ваш і Владар.
Ми сліпнемо, людці! Не буде нам прозріння!
В безхмарну тиху ніч ви тішили мене.
Як зміг я зберегти це диво осяйне?
О вісники часу! Та звідки ж ця наснага –
Так пам’ятати вас, що аж нуртує кров,
Запалює в мені ум, серце і любов,
І волю, мисль дає, – і то найвищі блага?!
ДО СВІТУ
Шалений буревій мій човен підійма,
Зухвалий танець хвиль – на шмаття роздирає
І піна щемно так на хвилях закипає,
Що мчить моя душа, де берег мій дріма.
Бувало серед дня окутає пітьма
І блискавка метка вітрило геть розкрає.
Як я не розумів, що злий борвій здолає?!
Посеред моря я – ні щогли, ні керма!
Виходь, душе моя! Виходь! Ми вже на суші,
Не бійся, берег цей – він прийме наші душі.
Нарешті скинеш ти гризоти, страх німий.
О світе, прощавай! Жорстоке, грізне море!
Лиш берега торкнусь, ураз облишить горе.
Ти спокій, згода, мир – палац мій осяйний!
НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1648
Жорстокий роче, геть з тортурами жаскими!
З собою забери мої страждання й страх!
Хай згинуть злидні, біль – за мертвими твій шлях!
І не стискай душі кайданами важкими!
О Боже, все ніщо з турботами твоїми,
Невже мої літа пощезнуть по світах?
Ти свічкою не дай згоріти на вітрах
І сонця не гаси з роками молодими!
Як нас тільки не цькували,
Мов худобу, убивали!
О дай, Всевишній, нам хоч дух перевести!
Дай цю жменьку літ дожити,
Щоб кохати міг, радіти.
І силу, віру дай – жаданий мир знайти!
НА ПОЧАТОК РОКУ 1650
Знеможений мій край від розбрату й мерців,
Від болю і війни, від сліз і нарікання,
Вже понад тридцять літ журби й поневіряння, –
Ми чуєм молитви Владики всіх часів.
Він зупинив війну і стяги опустив,
До миру шлях вказав і наші вчув благання.
Язик мій вчиться слів хвали і величання, –
Про злагоду і мир довкруг лунає спів.
Від Твого одного слова
Запанує миру мова,
Ох, чому ж не хочеш, Боже, мені радість дарувати?
Враг радіє і співає,
А душа моя страждає,
А мо’ хочеш втіху нам в ювілейний рік послати?
НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1650
Минули чорні дні гонінь, страждань і скрути.
У піхви меч страшний сховали назавжди,
Настав жаданий мир, розквітли знов сади,
Замість шалених сурм пісні хвалебні чути.
Не з сорому пашать ланіти, не з осмути,
Спадає з серця гніт, лишаючи сліди, –
Воно пережило і лютий смерч біди,
І віроломний страх, і знадний смак отрути.
Боже, ми такі стражденні, все, що ти послав, знесли,
Хто ще знав подібні муки і нестерпний біль хули,
Хто ще знав таке падіння?!
Ледве дишемо, та вірим – мир нас верне до життя.
Дай нам спокою і сили, мирних років для звитяг,
Ти, хто обіцяв спасіння!
НА ПОЧАТОК 1660-Х РОКІВ
Ми згадуємо те, чого давно немає, –
Про швидкоплинний час, змарновані роки,
Вхопити хочем мить з житечної ріки,
Яка була й нема, та чимось нас поймає.
Дарма! Рік, місяць, день, години – все зникає, –
Такі минущі, і непевні, й нетривкі,
Та все ж, скажу я вам, з них є хосен таки,
Бо час із вічністю нас зв’язує й втішає.
Бог прийде ще сюди і все розквітне враз,
У сьогоденні Він прийдешній бачить час,
Бо мить є вічністю й слід нею дорожити.
Душе! Не легковаж, поглянь, як час летить,
День, місяць і роки – пролинуть наче мить.
То ж вічна мить рече: померти або жити.
ЗАКЛЮЧНИЙ СОНЕТ
Пройшов крізь страх і біль, крізь нелюдські страждання,
Порубаний мечем, на вогнищі горів,
Без рідних залишивсь і друзів схоронив;
Мене діймали скрізь підступні злодіяння.
Тенетами стають і заздрощі й знущання,
І наклепи, й брехня, плітки злих язиків, –
Немов довкруж свічі вся кіптява віків!
Тепер моє перо – останнє сподівання.
Що ж, пащекуй, бреши, глузуй мені услід, –
Лише страждання й біль дарують справжній плід.
Поглянь, троянда теж росте із шпичаками.
І зернятко мале давила теж земля,
Тепер ось дерево – гінке його гілля.
І вас переживе все знівечене вами!
ДО ПОРТРЕТА НІКОЛАЯ КОПЕРНІКА
О тричі мудрий дух! Муж – більше, ніж великий!
Ні ночі грізний час, ні марево безлике,
Навіть святоші злі здолати не змогли
Твій ум, що вивів люд із глупої імли.
Розвіяв маячню – старечу ту судому,
Та й істину повів, що рух завжди в живому,
І таїну відкрив одвічної пітьми –
Що обертаємось навколо Сонця ми.
Ця метушня мине – тут все недовгочасне,
Лиш велич бо твоя, як Сонце, непогасне!
РОЗДУМИ ПРО ЧАС
Роки ці – не мої, все часом називаю;
Роки ці не мої, нових я не чекаю;
Лиш мить – моя навік, її бентежний крик
Народжує роки й безвічність – споконвік.
Добірку підготував Олександер Шокало
