Чи завжди «мета виправдовує засоби»?
Світова епідемія коронавірусу виявила ще одну недугу людства, крім чисто медичної, – психологічну. Втім, фізіологію і психологію не варто так уже розрізняти, не дарма в народі кажуть, що «всі хвороби від нервів». А вони зараз у людей нікудишні, навіть за мірками нашого нервового ХХІ століття.
А що ми хочемо, коли люди опинилися в океані, справжній пандемії брехні, дезінформації. Вірус цього всього поширюється швидше коронавірусу, враховуючи і 30 телеканалів у квартирі на цифровому тюнері, і неміряні канали на супутникових антенах, й Інтернет з його повною свободою слова, словес, словопомиїв, словоблуддя.
Лавина інформації-дезінформації про епідемію смикається між двома крайнощами: від страшилок – до того, що насправді нічого такого взагалі нема, все це придумане кимось задля певних цілей.
Заклики довіряти лише «офіційній інформації» начебто резонні, але є тут аж два питання: про її достовірність, а також про право на сумніви. Почнімо з другого.
Мене як журналіста, який давно бореться за справжню свободу слова, насторожило одне повідомлення. Жительку села Поступель на Волині оштрафували за поширення чутки про те, що її односелець повертається з-за кордону з коронавірусною хворобою і заразить усе село. Це «поширення чуток» зафіксувала протоколом районна поліція, передала протокол у Ратнівський районний суд, який своїм рішенням від 3 квітня притяг жінку до адміністративної відповідальності, добре хоч, не до кримінальної. Виявляється, у нетрях і джунглях нашого законодавства є і стаття 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка карає за «поширення неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення». Селянку оштрафували на 170 гривень, ще й зобов’язали сплатити 420 гривень судового збору.
Резюме: треба висловлювати лише офіційну,тобто від влади, інформацію, не поширювати щось десь почуте.
Логічно. Але щось таке ми вже проходили. За тоталітарних комуно-радянських часів, коли існувало, як в романі Орвела «1984» «міністерство правди», у нас – в особі ЦК Компартії і КДБ. І якась інші думка, крім офіційної, так і називалася «інакодумством», з усіма наслідками.
Але ось офіційна інформація. З тиждень тому Міністерство охорони здоров`я повідомило, що ми наближаємося до піку епідемії в Україні, який настане після Паски, а далі все піде на спад. Обнадіює. Але через пару днів ось таке повідомлення, прогноз від МОЗ. У країні захворіє на коронавірус десь 2 % населення, приблизно як і по інших країнах. І що на 40 мільйонів мешканців це «всього» 800 тисяч. Просте запитання: як же тоді за якісь тиждень-півтора дійти до «піку» захворювань, нехай не до 800, а бодай до половини – 400 тисяч хворих? Це виходить, щодня діагностувати по 50 тисяч нових хворих! Але на момент цих повідомлень у нас було діагностовано близько 3 тисяч хворих, і то лише тому, що почали перевіряти по 3 тисячі людей на день, виявляючи відповідно десь по 300 нових хворих. До цього діагностування було мізерним,через брак ресурсів, тих же тестів. Чомусь, і це вже котре «чому» до нашої влади.
Мабуть, не випадково в цих умовах чи не головним фактором було обрано запобігання хворобі. Такою метою і був зумовлений загальнодержавний карантин, введений урядом спершу з 13 березня по 4 квітня, потім продовжений по 24 квітня, і, напевно, він буде продовжений орієнтовно ще на 2-3 тижні.
Все логічно. Крім деяких нових заборон, введених урядом з 6 квітня. Ними обмежено ряд конституційних прав і свобод громадян. І це у нашій «демократичній, ПРАВОВІЙ» державі – Стаття 1 Конституції України, найперша її стаття!
Це допустиме лише при введенні надзвичайного або воєнного стану, які має право вводити лише президент разом з парламентом.
Дехто на це може цинічно, але резонно заявити: коли біда прийде у твій дім, тобі буде не до конституційних свобод. Можливо. Але це ще питання – чи дійсно ці обмеження допомагають? І навіть так – чи вони на користь людям?
Три нові обмеження, введені урядом, стали найбільш суперечливими, навіть скандальними. Ну, щодо повсюдного носіння масок «у громадських місцях» можна ще подискутувати: чи завжди це благо, чи інколи й зло, що таке «громадські місця»? Як і щодо правила «більше двох не збиратися».
Але дві заборони виглядають просто дивними. Перша – не виходити з дому ВСІМ людям, старше 60-ти років. Друга – не виходити на природу, якщо говорити прямо. У постанові уряду сказано про заборону виходити в «парки, сквери», але також і «зони відпочинку», чим цілком можна назвати й поле, ліс, луки, берег річки.
Щодо першої заборони. Якщо вже уряд придумав дискримінацію за віком, усупереч Статті 24 Конституції, то парадоксальніше було б, довівши до абсурду, заборонити виходити з дому людям, молодше 60-ти, а старших зобов`язати кілька разів на день виходити на свіже повітря. Адже уряд мотивує заборони турботою про здоров`я людей.
А як це пов`язати з другою забороною – не виходити на природу ВСІМ, незалежно від віку, – ще одне запитання до уряду.
Є цікаві винятки. На природу можна виходити вигуляти собаку. Тобто, з собакою можна, з дитиною не можна.
І один виняток щодо 60-літніх і старше. Якщо в домі лише літні люди, яким нема кому купити й принести навіть харчі, то людині дозволено вийти один раз на день у магазин, але не далі, як за 2 кілометри від дому.
Цікаво, точніше, сумно, що обидві заборони вводять ще й дискримінацію селян. Що зайве свідчить, що у нашій країні, при всіх владах, десятиліттями селяни були і є людьми другого сорту.
Поясню. В місті продуктові магазини, звісно, є в радіусі 2-х кілометрів від дому. А от у моєму селі мої свати, яким обом за 60, живуть на околиці, за 3 кілометри від центру села, де знаходиться магазин. Піти туди – це вже порушення урядової постанови.
Другий момент. Карантин припав на весну. Почалися польові (городні, дачні) роботи. Сільська Україна великою мірою живе з городів, тобто присадибного господарства. У моєму селі, як і в багатьох інших, біля будинків селян – один порівняно невеликий город. А другий город люди мають за селом. Але це вже «вихід на природу», на відкритий простір.
Ці два моменти зайве свідчать, що наша влада з Печерських пагорбів столиці впритул не бачить села і селян.
Юристи радять спокійно ставитися до протоколів про порушення карантину, які складає поліція, при тому, що тут фігурують штрафи у 17000 чи й 34000 гривень, співмірні з санкціями чи й вищі, ніж у європейських країнах з більшою в кілька разів зарплатою й пенсіями людей. Суди мають скасувати ці подання поліції й не штрафувати людей. І вже десятки й десятки таких подань поліції відкинуті судами. Правда, поки що не чути, щоб на підставі антиконституційності тих урядових заборон. Поки що – через неправильне оформлення протоколів поліцією. Причому, огріхів тут стільки, що або поліція у нас безграмотна, або це якась гра. Уряд робить вигляд, що вводить заборони, які свідомо й масово не виконуватимуться, поліція робить вигляд, що реагує і виявляє порушників карантину. Але для чого такі ігри?
Може, все це теж у руслі лукавства, словоблуддя, яке полонило суспільство не гірше епідемії вірусу?
Для економії місця, зосталося коротко сказати про словоблуддя політиків, паразитування їх на епідемії, про численних месій і гуру, які засмічують медіа-простір і голови людей своїми версіями й порадами. Гра в словоблуддя триває, коронавірус цього не зупинить. Поки не схаменуться самі люди.
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети “Світ-інфо”
Чернігів
