Олігархат і самостійний українець
Тема олігархату, олігархів – надзвичайно складна, і тому для її висвітлення потрібні інтелектуальна відвага й чесність. Це стосується всіх її дослідників. Тема ця філософська, бо вимагає докопатися до суті складного суспільного явища під назвою «олігархат».
Частиною цього соціального утворення є ми всі: ті, що називали себе «25%», ті що – «73%», вся чиновна і депутатська рать від низу до верху суспільства, і самі олігархи як владно-бізнесовий мутант.
Зразу окреслю своє розуміння результату функціонування олігархату як форми нинішньої влади. У найзагальнішому вигляді він мені бачиться таким. Країна знаходиться в коматозному стані у всіх базових сферах її життєдіяльності, від духовно-інтелектуальної, через культурну, фінансову і економічну до екологічної включно. Цей стан характеризується суттєвою втратою Україною своїх людей, території, економічного потенціалу, практичною втратою Українським народом контролю над власною землею.
Викладене нижче – це лише підхід до теми.
1. Звідки взялася ця біда на нас, під назвою олігархат з його ключовими постатями – олігархами?
Це – злочинне твориво випещене нами, українським суспільством. Як ми могли самі себе цим злоякісним утворенням нагородити, стати його народителями, утримувачами і годувальниками? Що це означає? Це означає, що така руйнівна система української влади, закономірно сформована і підтримується станом свідомості української людності, станом моралі, культури, освіти, науки, економіки і політики, станом державних і суспільних інституцій, які дісталися нам після розвалу СССР.
2. Що робити з олігархам?
Нічого. З олігархами – нічого. Якщо вони плоть від плоті, кров від крові нашої, хоча про кров тут можна, мабуть, сперечатися, то позбавивши сьогодні олігархічну гідру її голів – завтра вони знову відростуть, як голови у змія Горинича. Наше суспільно-політичне середовище буде продукувати їх із себе, тому що вони виростають з наших покалічених душ. Якість українства була і залишається ще такою, що породити з себе бізнесменів і владних чиновників іншої якості воно не спроможне. Тобто, зміна якості суспільства, зміна якості людського матеріалу, якості свідомості стоїть на українському порядку денному. Думаю, що в першу чергу це стосується національної творчої меншини, чи національного проводу, чи національної еліти, добавлю – справжньої, а не симулякра. Ну відомо ж, що наявність 5-10% людей суспільства з доброякісними, а не злоякісними вчинками можуть радикально змінити ситуацію в країні. А може й менше відсотків буде достатньо.
3. Створене людством середовище стало непридатним для життя людини вільної.
Тоді виникає питання, а що це за стан такий українства, що воно породило це паразитарне своє ж утворення, на собі його несе, ледь не власною кров’ю годує? Яка суттєва ознака цього стану? На мій погляд, середній українець – не здоровий, він кволий, а всі разом ми склали занепале соціальне середовище, яке є сприятливим для розмноження і росту суспільних паразитів. На наш слабосильний, хворий соціальний організм якраз і нападають наші внутрішні соціоглисти. І зовнішні глобальні хижаки, і сусідні дрібні гієни теж не сплять – готові відірвати і відривають свої шматки нашого краю. Отже, суспільство знаходиться в стані знесилення.
4. Якої сили нам не вистачає?
Фізичної? Так ні, писки українці били і б’ють на світових рингах добре, футбольна збірна заграла на рівні двадцятки кращих, в інших видах спорту не пасемо задніх. Інтелектуальної, мистецької? Так і тут дивись скільки виїхало за кордон вчених, інженерів, програмістів (ці і тут працюють «на дядю», бо безбатченки), художників, співаків, літераторів. Там вони потрібні. Тоді ми слабенькі духом? Моя відповідь – так. Тут корінь нашої хворості. Руйнація людини, народу, держави, імперії починається з падіння їхньої моралі. Відомі наукові висновки істориків з приводу причини руйнації країн і імперій. А.Тойнбі, наприклад, наводить такі слова з цього приводу:
В трагедіях негідників не треба!
Тчуть лихо пристрасті. Й не воля Неба,
А в душах лжа до згуби нас веде.
(Д. Мередіт)
Ми недужі морально. У наших душах лжа. Хиряві тому, що одна сторона нашої душі сильно ушкоджена комуністичним її обрізанням і дикокапіталістичним, чи може, навіть, бісівським, її втягненням в посюстороннє багно. Мова йде про вівісекцію тої частини душі, в якій мав би жити Бог. У неї страхом і кров’ю більшовики засунули на те святе місце Сталіна і комунізм. З душ людських витравили любов як таку, а на її місце комуністичною пропагандою запхали обрізану, спотворену «пролетарську любов» павліков морозових. Тепер, на місце комунізму, в наші душі запхано долар і споживацький успіх. Згадаю тут Фауста Гете, який може допомогти прояснити масштаби руйнації нашої душі в ХХ столітті й тепер:
У мене в грудях дві душі живуть,
Між собою вкрай несхожі і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огнівій
У неба рідні високості.
Крила духовного ширяння українців у висотах небесних були поламані а обсмалені московським більшовизмом, достатньо згадати уділ П. Тичини з його поемою «Партія веде», надруковану в газеті «Правда» українською(!) мовою, в 1933 році.
Чому став можливим Геноцид українців у ХХ столітті? Чому ми так уп’ялися в цей земний світ своєю пошматованою душею? Чому піддалися тиранії людиноненависників? Постраждалі покоління відповіді нам не залишили, хоч окремі особистості того часу пройшли гідно надмірні муки, пережили ті звірства, залишившись живими душами. Вони полишили нам свій унікальний буттєвий досвід і аналіз тих подій. Без відповіді на це питання ми не зможемо зрозуміти чому і як ми породили в собі олігархічну ракову пухлину. Щоб читач міг зачепитися за цю життєдайну тему, назву спогади Бориса Антоненка-Давидовича під назвою «СВУ» і спогади Миколи Руденка «Найбільше диво – життя,» які варто прочитати. Ми геть погано знаємо, що відбулося з українською душею в ХХ столітті, чому ми в ньому і в ХХІ балансуємо між життям і смертю. А треба знати.
Українець знає, як треба діяти морально, але… не діє. Немає духовних сил. Моральним приписам його розуму бракує сили. Ум керує, але не він двигун людських вчинків. Мотором є серце, як його розуміли українські філософи, поети – Г. Сковорода, П. Юркевич, Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Руденко й інші. Якщо ідея, правда не впаде мені на серце, не стане кровно моєю, аж настільки, що замах на неї є замахом на мою ідентичність, я не буду діяти, хоч розум буде нагадувати про норми моральної поведінки. Не буде енергії дії. Ясно, що на серце народу таку ідею покликаний покласти національний провід. Він, по суті, і стане таким тоді, коли сам вже матиме енергію для вільного здійснення справи національної правди. Ну, а тепер особистості цього проводу самостійно йдуть до «правди святої», кожна своїм шляхом, у своїй галузі. Йдуть нелегкою стезею мук і страждань, зживаючись з правдою. Дай Боже дійти. То шлях до духовної сили
Тут потрібно внести до розгляду ще один важливий аспект, який спричиняє знесиленість суспільства.
5. Ми розпорошені, навіть атомізовані. Суспільна довіра на нулю. Ми не віримо один одному. Тобто соціальний капітал, який є важливішим за стабільність валюти, в нашій країні на нулю. Що трапилося з нами, чому ми не чекаємо правди від сусіда, партнера по бізнесу, навіть рідних, чи президента країни?
Нагадаю про Давню Грецію і розмову двох знаних її філософів. Коли Емпедокл сказав Ксенофану, що мудреця знайти неможливо, той відповів: «Авжеж, щоб упізнати мудреця, потрібно бути ним». Тут сфера філософського мислення про об’єкти духовної реальності: краса, вірність, любов і правда, справедливість і добро, мудрість…
Щоб побачити доброго, треба самому бути добрим. Щоб побачити справедливий вчинок іншої людини, треба самому бути справедливим. Не знати з книжки, що значить поняття справедливість, цього замало, а проживати її. Щоб бути правдивим – треба не тільки хотіти бути правдивим, а жити по правді, як закликав до того, наприклад, Вацлав Гавел чехів. Закликав своїми вчинками і ідеєю жити по правді, яка лягла чехам на їхні серця. Ми не живемо по правді, а існуємо в брехні, терпимо її, приймаємо, навіть сміємося в ній, не розуміючи смертоносність омани для нас. Не розуміємо тому, що наші духовні очі закриті пеленою власної неправди, власного самообману. А між брехунами довіра неможлива. Як ми можемо вірити один одному, якщо не віримо самі собі. Взаємообманювання заганяє нас під індивідуальну шкарлупу, під правління власних інтересів. Спільний, суспільний інтерес випарився з нашого життя.
6. Недовіра і обман, як пори в суспільній структурі, через які проростають ракові метастази олігархату.
Так ось, якщо я не мудрець, я мудреця не побачу. Але не тільки. Якщо я не є правдивим, не є справедливим, не є доброчинним у своїй суспільній поведінці, то я не побачу добру, справедливу, правдиву людину в своєму оточенні. Це закон. Більшість із нас і трошки не правдиві, і трошки злодії, але при тому, майже кожний із нас вважає себе чесним і гідним. Це є основою самоповаги людини, без відчуття внутрішнього достоїнства вона не може жити. Так ось, якщо ми в більшості трошки брешемо, трошки крадемо, (ну середовище таке, мусимо прилаштовуватися) то ми, наприклад, йдучи на вибори, не здатні створити суспільний попит на гідних, добрих, чесних, мудрих політиків. Бо вони в нашій поруйнованій свідомості не існують, вивітрилися з неї. А хіба може суспільство без цього жити? Може тільки вмирати. Якщо я прийняв брехню, обманув себе і знайшов прийнятне виправдання, пояснення цього аморального вчинку для себе, то мій самообман не заважає мені вважати себе гідним, чесним чоловіком, не будучи таким.
То звідки поза нами такими з’являться доброчинці не фейкові, а справжні? Ми, вбивши чесноти їх у самих собі, вбили і в суспільстві. Маленький брехунець і маленький злодій, як характерний «маленький» українець, своєю суспільною мімікрією, громадянською несерйозністю, не справжністю створює попит на несерйозного, несправжнього кандидата до влади і його отримує. Олігархат пропонує виборцю «вибирати» кращого з брехунів і злодіїв, яких владно-бізнесовий мутант виростив, видресирував, підготував до роботи у владі для захисту його інтересів. Ми таких «політиків» добре знаємо і саме так їх сприймаємо. При тому, ми толерантні до них, будучи толерантними до брехні в своїх душах. По суті ми толеруємо смерть свою і суспільства. А олігархат як паразитарний режим є суспільно-політичною матеріалізацією нашої брехні й аморальності в країні.
Ми граємо роль чесного торгівця, вірного чоловіка, гідного громадянина і платника податків, не будучи такими. Граючи в житті, тобто імітуючи життя ми і створюємо попит на таких же імітантів-політиків, які зображують з себе чесних вболівальників і вболівальниць за щастя народу. Ми ведемо себе як клоуни, а не гідні, вільні громадяни, тож і правити купою клоунів має талановитіший з них, досвідчений у цій справі блазень. В цю дірку взаємної недовіри і неправдивості олігархічна ракова пухлина спочатку пролізла у владу, а згодом її очолила. Міткою цього факту є покупка за 1 гривню керівництвом країни боргів олігарха в сумі майже третину бюджету країни (145 млрд. грн.) і взяття на обслуговування боргу олігарха коштами платників податків. Вона відбулася 19 грудня 2016 року. З цього часу олігархат цілеспрямовано і організовано поглинає життєві сили українського суспільства.
7. Якщо я не здатний на гідні вчинки, то я підозріло і навіть вороже ставлюсь до героїчного чину інших.
Українці, якщо не платять, наприклад, весь податок чи з бізнесу, чи з зарплати, то вони десь глибоко в душі відчувають, що вони нечесні й злодійкуваті громадяни. Так, обрана нами влада зробила всіх порушниками правових норм і норм моралі, прийнявши відповідні «закони». Вона зрівняла в цьому суспільному зрізі і олігарха, і пенсіонера, і господарника, і найманого працівника. Більшість із нас цим виправдовує свою аморальну поведінку. Але незалежно від нашого самовиправдання, в цьому випадку ми з олігархами одного поля ягоди – поля брехні й злодійства. А це поле самозлодійства і самознищення. Вони тут при силі, успішні й масштабні у своєму злі, бо то їхнє поле. На іншому полі, полі правди, то були б інші люди, не олігархи. А ми на ньому геть знесилені. Ми, українці, сильні в полі правди. На Майдані ми були сильні й красиві, правдиві й гідні. І на башті Донецького аеропорту теж. І за кордоном теж достойні. А поза полем добра і правди українці не здатні бути собою. А собою бути обов’язково! Що ж робити? Собою творити це поле життя.
Якщо у моїй душі не укорінена любов як безумовний її стан, або правда, то я не побачу ні любов, ні правду поза собою, не побачу і їхніх носіїв. Я не здатний за цих умов жити в правді, хоч здається знаю, що це таке – правда, але в мені вона не водиться. А якщо я бачу гідний вчинок правдивої людини, мій розум, щоб заглушити голос моєї совісті, так пояснить мені її поступок, що притлумить мою негідність у моїх власних очах: «Подумаєш, Іван платить усі податки з зарплати, бо він в іноземній компанії робить. На його місці і я платив би, а мене власник вижене з роботи, а в мене діти, а в мене батьки хворі…».
Тобто, я шукатиму земні причини, чому людина чесна, чи проявила милосердя до іншої людини, чи чому вона назвала речі своїми іменами, ризикуючи своїми доходами, наприклад. Шукатиму їх, щоб себе виправдати у власних очах, бо мені такі чесні чужі вчинки муляють. Тривожать вони тому, що б’ють в мою самоповагу, навіть не те що б’ють – вони її нищать. Я вчорашній, гину у власних очах. Виникає страх, близький до страху смерті. Страшно, бо якась моя частина обрушується, обвалюється моя достойність, зникає самоповага. Я щезаю. Пропадає в мені той, не зовсім правдивий… Відаю, що мушу почати жити в правді, а сил немає і… не знаю як, з чого почати. Чимало хто з українців і тих, що тут, і тих, що за кордон виїхали, зараз в такому стані. Він близький до стану другого народження, народження в правді. Тут є шанс повернення до самого себе. Тут є шанс прокинутися кожному і всім. Шанс стати собою, справжнім.
8. Ми, українці, обплутані метастазами брехні.
Ми зробили спробу пошукати відповідь на питання, чому ми не віримо один одному і чому знесилені. Не віримо іншим, бо вправно брешемо собі. Совість про те нам сигналізує, а розум заглушує її сигнали своєю заземленою логікою і поясненнями, чому ми неправдиві. Ми собі в глибині свідомості не віримо, боїмося туди заглянути. І знесилені, бо в облудному нашому серці порожнеча. Наша любов до України – каузально обумовлена, а не безумовна. Наша правда така, яка відповідає химерам огидного суспільно-політичного потоку, в якому ми безвільно борсаємося останні десятиліття. Це не та правда і не та любов, які в критичних ситуаціях і щоденних буднях, спонукають вільну людину до гідного чину. Це та правда, що толерує смерті індивідуальній і суспільній. Вана не абсолютна, не вічна, не «святая»
Тепер уявіть собі, що ми з завтрашнього дня не брешемо один одному і державі. Ми – вільні громадяни і ведемо себе як вільні люди. Ми сформували запит на гідних і чесних людей у владі. Уявили? Чи буде тоді у нас існувати проблема олігархів? І чи здатний олігарх завадити нам вирватися з земних залежностей, які роблять з нас видимість людей і громадян? Ні, не здатний. Бути чи не бути мені вільною людиною залежить тільки від мене. Бути тобі вільним чи не бути – залежить тільки від тебе особисто. Більше ні від кого і ні від чого. Вирвемося ми на свободу з густого павутиння брехні, в якому заплутались кожний і всі, – це питання, на яке всі разом і персонально кожний дають свою відповідь. І кожний відвіт є доленосним для України. Не спромігся звільнитися з пут батька брехні – втратив себе, не відбувся. Залишився абортативним матеріалом українського суспільства. Назавжди, якщо заглушиш голос власної совісті. І з тобою гине Україна. Твоя успішна відповідь – це не лише народження самостійного українця, це через тебе – народження Самостійної Української Держави. Твоєї Держави вільної людини.
Оживлення свідомості українства, через оживлення його проводу – ось, у самому загальному вигляді, відповідь на питання – як позбутися олігархів і олігархату.
Проблема не в них, а в нас. Запуск процесу переродження совка і євросовка у вільного українця – це справа тих людей, які учувають на своїх плечах відповідальність за ту чи нішу галузь, підгалузь, чи територію країни, люди, які покликані до ролі справжнього національного проводу. І ця справа запускається власним прикладом навернення до правди, єдністю думки й чину. Процес почався з них. Іде помалу. Але коли відома письменниця і доктор філософії, яка, на мою думку, належить до українського культурного проводу, агітує на виборах за мера Києва, який геть не схожий ні на європейця де Голя, ні на європейців Людвига Ерхарда з Аденауером, то за таких вчинків діячів культури ракові олігархічні метастази й далі душитимуть нашу країну. Така агітація, на мій погляд, обумовлена причинами, що укорінені в суспільному потоці неправди, в якому країна борсається вже тридцять років, і який породив це бридке і страхітливе суспільне явище – олігархат. У цьому потоці брехні така агітація знаходить своє виправдання. А людина еліти перша мусить вийти з потоку брехні. Не тільки тому, що розуміє, що такий плин несе суспільство до знищення, а тому, також, що особистість у ньому не може бути собою за визначенням. Вільна і відповідальна особа, що бере участь в лавині брехні не може бути вірною собі. Це дуже важлива тема.
Спонтанно процес оживлення суспільної свідомості був запущений і проявлений українцями на Майданах. Не сумніваюсь, що «пересічний українець» відгукнеться дієвим включенням у цей процес пробудження набагато швидше, ніж ми про це думаємо. Майдани продемонстрували, з однієї сторони, – неготовність людей національного проводу до своєї суспільної місії. З іншої сторони, – на Майданах проявилося бажання людей жити гідно, морально, і то проявилося їхніми гідними вчинками. У суспільстві є попит на еліту, здатну жити по правді й творити національний суспільний простір, хоч цей попит належно неусвідомлений.
З творенням простору правди й справедливості ми позбавимо олігархат можливості паразитувати на нас. Соціальні паразити змушені будуть пройти неминучу трансформацію. Коли оживатиме українське суспільство, усім доведеться перероджуватися.
Олександер Сугоняко,
економіст, політик, громадський діяч
