Подвижник Українства у Словаччині
Іванові Яцканину – 75
Іван Яцканин – талановитий Український письменник і перекладач, педагог і науковець, очільник літературно-громадського життя Українців Словаччини. Іван Юрійович власною Українською ідентичністю уособлює всю повноту духовного типу Української людини і є послідовним подвижником Українства у Словаччині.
Українці Східної Словаччини (Пряшівщини) є корінною складовою збірної цілісності Українського народу й етнокультурною неповторністю на Словацьких теренах.
Народився Іван Юрійович Яцканин в Українському селі Ряшів Бардіївського округу Пряшівського краю Східної Словаччини 28 серпня 1950. Тож видатному подвижникові нині виповнюїться 75 літ.
Після закінчення початкової школи в рідному селі, основної школи в Бардіїві, Української гімназії в Пряшіві та Пряшівського педагогічного факультету (за спеціальністю Українська й Словацька мови) Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях (1972) Іван Яцканин три роки працював редактором Української студії Чехословацького радіо в Пряшіві; чотири роки вчителював на Бардіївщині; сім років працював редактором Словацькомовної окружної газети в Бардіїві; 15 років віддав видавничій роботі як шеф-редактор відділу Української літератури Словацького педагогічного видавництва в Пряшіві; шість років викладав історію Української літератури та теорію й практику художнього перекладу на філологічному факультеті Університету Матея Бела в Банській Бистриці. 28 років працює головним редактором літературно-мистецького та публіцистичного двомісячника «Дукля» й 21 рік – головним редактором щомісячного журналу для дітей «Веселка». А ще майже 15 років очолює Спілку українських письменників Словаччини. Всю цю величезну й складну справу Іван Яцканин провадить на громадських засадах. Іван Юрійович працює безкорисливо, з внутрішньої потреби й громадянської спонуки, бо ніхто не береться за роботу, яка не приносить грошей, а тільки завдає клопотів і проблем.
Щодо «Дуклі» й «Веселки», то виходу кожного нового номера редактор чекає й тішиться, наче вперше. Уся ця самовіддана праця свідчить про літературно-суспільне подвижництво Івана Яцканина. А ще ж треба сили й часу на власну творчість, на родину, дітей, онуків…
Перші оповідання І. Яцканина з’явилися наприкінці 1970-х в Україномовній пресі Словаччини та в колективному збірникові «Молоде вино» (1982). Потім виходили окремі книжки оповідань: «Місце проживання» (1987), «Усе залишиш» (1990), «Тіні й шрами» (1994), «Втеча» (1995), «Дерев’яний смуток» (1997), «…Як збиті пси» (1998), «Вернісаж» (2000), «В усьому винні чоловіки» (2004), «Чорний ящик зрілої дами» (2009), «Втеча без вороття» (2010), «Задуха» (2013) та повість «Ангел над містом» (2001).
Для дітей написав книжки оповідань «Наталка вже не плаче» (1988), «Чарівний рюкзак» (2006).
У 2015 в Пряшіві вийшла книжка новелістики «Мить блискавки». Сюжети новел збірки «Мить блискавки» неповторні: є сентиментальні, є романтичні, а є й драматичні. У мить, коли світлова нитка блискавки з’єднує Небо з Землею, з темряви виринають небачені до того образи, які за мить знову поглинає темінь.
Так і Іван Яцканин осяйною ниткою блискавки свого проникливого внутрішнього зору висвітлює миті людського життя в їх нещадній реальності й беззахисності. Ті миті змінюють одна одну, як видива життя в його нескінченному коловороті. Письменник світлом рідкісного обдаровання опромінює все суще й любов’ю єднає персонажів своїх новел з читачем.
Автор має гостре око й чуйну душу, тож помічає в швидкоплинній буденності людського життя начебто звичайні, та водночас дуже прикметні миттєвості. В них ніби зупиняється час і відкривається позачасове. А в позачасовому людині являється істинне…
Весь цей ориґінальний літературний доробок талановитого майстра видано в Словаччині, й до широкого Українського читача він доходив принагідно.
Уперше дві книжки І. Яцканина вийшли в Україні 2013 року: «Пора вузеньких вулиць» (Київ, «Преса України») та «Мій дід Робінзон» (Ужгород, «Timpani» й Київ, «Веселка»).
До першої увійшли кращі прозові твори про життя Українців Словаччини після Другої світової війни за часів чехословацького тоталітарного режиму та про сьогодення. У повісті й оповіданнях автор психологічно тонко й художньо переконливо розкриває характери своїх колоритних персонажів, спільна риса яких – драматичні пошуки ідеалу й сенсу життя.
У другій уміщено оповідання для дітей про світ Природи, народні звичаї, таємничі явища незвіданого, що їх безпосередньо прагне пізнати дитина.
Про цінність цього витонченого письма для розвитку нинішніх дітей проникливо пише в передмові до цієї книжки дитячий поет Анатолій Качан: «Твори Івана Яцканина звучать як противага буденному, механічному та віртуальному сприйняттю світу, що призводить до втрати зв’язку з живою природою та реальним життям. Вони несуть нам радість відкриття живого, вічно пульсуючого світу, заохочують до співтворчості, до оволодіння скарбами рідної мови».
У 2016 в Україні вийшла книжка прози Івана Яцканина «Мед і сіль» (Тернопіль, «Терно-граф») на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга». В Ужгородському видавництві «Timpani» у 2018 вийшла збірка оповідань «Стороннім вхід заборонено», у 2021 – велике зібрання оповідань «Гіркий присмак пищавки», а у 2023 – збірка оповідань «Білий легіт».
До книжки «Мед і сіль» увійшло 26 новел, написаних за останнє десятиліття. Їх тематика розмаїта: про життя звичайних Українських селян з гірських і низинних теренів Словаччини, про мешканців містечок, про старих, молодих і юних людей. Усіх їх об’єднує любов до ріднизни.
Книжку «Стороннім вхід заборонено» складають 10 психологічно-філософських оповідань, у яких письменник порушує екзистенційні проблеми й акцентує на пошуках самоідентифікації.
До «Гіркого присмаку пищавки» дібрано 72 оповідання, в яких представлено повну галерею колоритних персонажів Яцканина.
Олександра Ігнатович у ґрунтовній передмові до книжки проникливо аналізує суть Яцканинового письма: «Книга вибраного «Гіркий присмак пищавки» свідчить, що І. Яцканин протягом чотирьох десятиліть творчо осмислює події сучасності, у найдраматичніших, найтрагічніших виявах, через основну їх жертву – людину. …Історичний відтинок часу, який охоплюють твори письменника – 40-ві роки ХХ століття й аж до сьогодення. І в полі зору – долі трьох поколінь, найчастіше пов’язаних з Пряшівщиною. Ці десятиліття ще надто близько до нас, аби ми могли об’єктивно проаналізувати всі втрати та впливи, які вони тягнуть за собою, особливо, що стосуїться життя Східної Європи і, відповідно, тієї землі, що є найближчою Івану Яцканину. …Твори Івана Яцканина зосереджені саме на втратах, що зазнала особистість, і чільна з них – розорення родового гнізда. Для героїв – це втрата не лише матеріальна, але й відбиваїться у духовному вимірі – складності самоідентифікації й неприкаяності. Тоді життя перетворюїться на блукання: у сні, дорозі, пошуках власного «я» на роботі, в сім’ї, корчмі. Те блукання як правило невтішне, а герої – диваки. …Книга Івана Яцканина «Гіркий присмак пищавки», власне, як і вся його творчість, не пропонує відповідей на виклики життя, а лише ставить проблеми, звертаючи увагу на ті аспекти буття, що знищують особистість, родину, громаду».
До «Білого леготу» увійшло 20 нових оповідань.
У вступі «Замість передмови» автор завважує: «Над кожною історією витає невловимий «білий легіт», який робить її ще більш загадковою. Це, властиво, мить, яка консервує пригоду чи історію та водночас надає їй інший вимір. Мої герої не ходять у чорному. Це не той смуток. Я б навіть не назвав його смутком, це більше схоже на дивну тугу за втраченим, яка скоріше чи пізніше появиться у кожного з нас».
Іван Яцканин так майстерно веде читача життєвими стежками своїх персонажів, що неможливо й здогадатися, куди приведе та чи інша стежка. Або й обірветься зненацька, залишивши читача наодинці зі своїми роздумами. Автор подає читачеві події без нав’язливих настанов і висновків, ніби відсторонюючись од них. Та за кожною історією відчуваїш глибину його стурбованості, високе авторське мірило моральності й людяності.
Яцканинове письмо динамічно-лаконічне, пройняте драматизмом і лірико-філософським струменем. Мова письма вишукана, образна, з природними інтонаціями колоритної місцевої говірки. Усі мистецькі засоби Яцканинового письма забезпечують його самобутній, філігранній і глибокій прозі особливе місце в Українському класичному письменстві.
Проза Івана Яцканина за своєю фактурою позначена характерними реаліями життя Українців у Східній Словаччині. А проникливим психологізмом письменник розкриває внутрішній світ своїх персонажів з духовними, ментальними ознаками саме Української людини й саме в Українському природному та мовно-культурному середовищі. І відчуваїться, що доля тамтешніх Українців така сама, як і доля нашого люду з материкової України…
Характерною ознакою талановитого Яцканинового письма є його живописна зримість: у кожній новелі бачиш короткометражний фільм.
Світообраз Івана Яцканина – особистий життєво-мистецький світ, закорінений у рідній природі й духовному типові людей рідного Пряшівського краю – сповнений волі Українського духу, морального принципу людяності й звичаєвих особливостей.
Проникливо охарактеризував світообраз неповторного письменника Дмитро Павличко в статті «Пряшівська Йокнапатофа Івана Яцканина»: «Івана Яцканина неможливо приписати до жодної школи української сучасної прози. Він реаліст, але з делікатною домішкою імпресіонізму. Він селянський письменник, більшість його персонажів селяни або міщухи, що тужать за своїм селянським дитинством, але разом із тим героями його оповідань виступають митці, люди інтелектуальної сфери, він вдивляється в їхні образи, оцінюючи їх з позиції людяності… У нібито селянських творах Івана Яцканина зустрічаємо явно імпресіоністичні речі, де панує загадковість і надреалізм, де все відбувається в межах однієї розширеної метафори, яка обіймає інколи ціле людське життя. …Читаючи твори Івана Яцканина, не можемо позбутися враження, що поза межами зображених письменником сюжетів та переживань існує зв’язок між його всіма героями. Тому сказати можемо, що його письменницьке слово зображує певну цілісність українського реґіону, сказати б, нашу Пряшівську Йокнапатофу, як у Фолкнера землю, на якій живуть стражденні, але разом з тим працелюбні, розумні, замислені над сенсом свого життя люди».
Глибокий знавець Української й Словацької мов, Іван Яцканин уславився також як майстер інтерпретацій з Української на Словацьку й зі Словацької на Українську. Він переклав Словацькою збірник Українських народних казок «Майстер Іванко» (1985), книжку оповідань Українського письменника зі Словаччини Степана Ганущина «Високі сходи» (1989), зібрання новелістики письменників Українського розстріляного відродження «Місячна усмішка» (2009). Українською переклав антологію сучасної Словацької новелістики «Полегшуючі обставини» (1994), антологію Словацької малої прози «Таїна» (2011), книжки Юліуса Балца «Гороб’ячий король» (2009), Марека Вадаса «Відчайдушно гарне життя» (2011) й Станіслава Штепки «Ластів’яні казки» (2012), роман Йозефа Банаша «Зона натхнення» (2012) та романи Любоша Юріка «Смерть міністра» (2014) і «Рік довший ніж сторіччя. Життєва історія Александра Дубчека» (2017).
У 2023 в Пряшіві, у видавництві Спілки Українських письменників Словаччини, вийшла ошатна 88-сторінкова книжка байок та мудрих висловів Григорія Сковороди в Яцканиновому перекладі Словацькою мовою: «Hryhorij Skovoroda. Drahý priatel’! (Bájky a miniatúry)».
Іван Яцканин скомпонував і переклав цю вишукану книжку до 300-ліття ґенія Українського духу. Книжка вишукана і за добором текстів, і за перекладом, і за мистецьким оформленням. До книжки увійшли «Байки Харківські» та мудрі вислови, дібрані з педагогічних і драматичних творів, з філософських діалогів і трактатів Григорія Сковороди. Названо книжку вступним зверненням Григорія Сковороди до читача – «Люб’язний приятелю!» – в передмові до «Байок Харківських». І сама книжка починається ориґінальною авторською передмовою, а завершуїться ґрунтовним дослідженням перекладача, де він простежує, якими шляхами мудрість Григорія Сковороди діставалася до Словаків і Чехів та зацікавила європейських книговидавців ще в кінці ХІХ ст.
Майстерний переклад Іваном Яцканином ключових текстів Українського мудреця Григорія Сковороди, безперечно, сприятиме осягненню Сковородиної дієвої мудрості вдумливим Словацьким читачем.
За багатолітні дослідження й популяризацію спадщини великого Українського мудреця-енциклопедиста Григорія Савовича Сковороди Іван Юрійович Яцканин як науковець і письменник удостоїний Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди.
Іван Яцканин також автор статей з теорії й практики художнього перекладу та монографічного дослідження «Діалог літератур» (2008), де простежує Українсько-Словацькі літературні взаємини через переклади, дивиться, за власним висловом, «на переклади минулого з погляду сьогодення».
Окремої уваги в доробку І. Яцканина заслуговує підручник Словацькою мовою «Читанка до Словацько-Українських літературних зв’язків» (1993), де подає кращі твори Словацьких письменників на Українську тематику та взірцеві твори Українського письменства у власних перекладах.
У своїх літературно-критичних працях І. Яцканин зосереджуїться на дослідженні Українсько-Словацьких та Словацько-Українських міжкультурних взаємин.
Отже, багатющий письменницький і дослідницький доробок Івана Яцканина необхідно розглядати в контексті Української й Словацької літератур та відповідно поцінувати й пошанувати.
Українські суспільні й державницькі чинники хронічно запізнюються належно підтримувати й гідно пошановувати подвижників Української культури, носіїв Української мови й творців Української літератури за державним кордоном – в Українських етнічних землях.
Державної підтримки потребують корінні Українці на Українських етнічних землях у Словаччині, Румунії, Польщі, Білорусі, Росії (Стародубщина, Слобідщина, Таганрожчина, Кубань), Молдові (Придністров’я). Ці оази кореневої Української культури по периметру державного кордону України мають стати нашим поясом безпеки.
Підтримуючи, убезпечуючи Українське культурне життя на Українських етнічних землях, Україна убезпечить і себе від суспільної руїни – перетворення культурної історії в пожиточну для фінансової цивілізації географію. Бо для торгашів-цивілізаторів з фінансового інтернаціоналу корінна людність – непотрібний баласт.
Іван Яцканин потужно сказав за всіх корінних Українців на своїх рідних землях: «Треба, щоб я, як Українець, відчув, що за мною стоїть велика держава».
Пишучи про культурницьке подвижництво Івана Яцканина й про наш борг перед ним і всіма Українцями в Словаччині, згадав про патріарха української літератури в Сербії (Воєводина) – Михайла Ковача. Відвідав цього глибинного й скромного письменника в Новому Саді 1998 року. Мене вразило, що 10 років перед тим київські метри наобіцяли йому видати в Україні книжку, й він, як мала дитина, щиро чекав того обіцяного. З’ясувавши, що рукопис лежить в Ужгородському видавництві без руху, залучив до видання кошти Товариства «Україна–Світ» і Української Всесвітньої Координаційної Ради, де тоді очолював їх секретаріати. І наступного року до 90-річчя Михайла Ковача вперше в Україні вийшла його збірка оповідань і новел «Тихі води» в перекладі з руснацького діалекту Івана Михайловича Чендея та його доньки Марії Іванівни Чендей. Письменник так зрадів виходу книжки в Україні, що в свої 90 приїхав з професором Юліаном Тамашем машиною в завірюху з Нового Саду в Ужгород на її презентацію. То було 17 грудня 1999 року. Тоді Михайло Ковач та Іван Чендей, давні товариші, востаннє побачилися й сердечно поспілкувалися. Так ми частково, хоч і запізніло, сплатили борг і перед самим Михайлом Ковачем, і перед усією Українською літературою й культурою Воєводини.
Так само й Іван Яцканин як правдивий подвижник Українства самовіддано працює і не шукає вигоди, досягає успіху і не величаїться.
Іван Яцканин уже удостоїний Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди, Української літературної премії в галузі дитячої літератури імені Олени Пчілки, премії Словацького літературного фонду імені Івана Франка, премії Дмитра Нитченка й інших громадських відзнак.
Лишилося Українській державі подолати інерцію запізнення і вшанувати найвищою літературною відзнакою видатного Українського письменника Івана Яцканина. Відзначивши Національною премією України імені Тараса Шевченка самобутній талант і подвижницьку літературну працю Івана Яцканина, Українська держава відзначить усю Українську літературу й культуру в Словаччині. Надзвичайно важливо і своєчасно зробити це нині, коли антиукраїнські сили в Словацькому політикумі намагаються зашкодити нашій міжкультурній і міждержавній співпраці.
Так Українська держава зробить свій вагомий внесок у розвиток Українсько-Словацької культурної взаємодії.
Олександер Шокало
