ГАЛИЧАНИ В КИЄВІ: БОРОТЬБА ЗА СТОЛИЦЮ Й ДЕРЖАВУ
За останні три десятки років досить часто чується в українському політикумі про галицький П’ємонт. На початках відродження незалежності це було на вустах у багатьох, зрештою, й на всіх майданах, починаючи з Революції на граніті, кияни масово переймали той «дух, що тіло рве до бою», відтак здобували перемогу за перемогою…
Видатний мислитель Любомир Гузар до таких відносив і поширення впливу Української греко-католицької церкви, яку багато хто й досі вважає за галицьку, на Наддніпрянщину. І саме він наполіг спорудити Патріарший собор на лівому березі Дніпра в Києві, аби таким чином було засвідчено присутність цієї загальнонаціональної інституції на сході нашої держави.
Так, уже не раз траплялося в нашій історії, коли в найтяжчі її періоди Велика Україна звертала увагу на Галичину як П’ємонт власного національного відродження. Згадаймо «Слово про Ігорів похід», де Боян українського слова в трагічний для українства час, після погрому Києва 1169 року суздальським князем Андрієм Боголюбським й невдалого походу проти половців Ігоря Святославовича, сподівається саме на галицького князя Ярослава Осмомисла: «Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!».
І галичани відгукнулися: об’єднані волинським князем Романом Мстиславовичем у відроджену державу українського народу вони 1202 року увійшли до Києва. Саме після цього новий правитель відновленої Русі ухвалить звернення: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому й найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те нині робиться … Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон».
Відтак це планували обговорити на з’їзді князів, де «діявол довів до великого замішання». Виявилося, що місцева знать не готова до нового розвитку подій. Відтак Роман Мстиславович, володіючи Києвом, після Трипільського з’їзду князів змушений був його залишити й повертається до Галича.
Звідси, як йому здавалося, можна ефективніше вирішити проблеми утвердження відродженої державності, що були більш загрозливими на той час на заході. Саме тому Роман Мстиславович наступає до Вісли, де і гине, поховавши всі свої плани.
Підтримати наддніпрянців узявся його син Данило, який пішов захищати Русь у битві на Калці. Своєю кров’ю там він засвідчив відданість ідеї відродження соборної держави, за що боровся його батько. Тож цілком зрозуміло, що скріпивши свої тили на заході перемогою над ятвягами в 1237 році, Данило Галицький наступного року вступив до Києва, який знову включається до складу Галицько-Волинської держави. Однак він, як і його батько, не переніс столицю до Києва, а повернувся на захід, залишаючи в золотоверхому свого посадського воєводу Дмитра.
Зрозуміло, що Київ у той час був не той, яким його знали до варварства Андрія Боголюбського. Тому й не дивно, що коли в 1240 році Батий з високого пагорба над тоді ще повноводою Либіддю дивився на місто, то перед ним уже не підносився легендарний град «матері городів руських», а лише тінь його колишньої величі.
Її могла повернути лише власна збройна сила, яка почала розростатись з розвитком запорозького козацтва в другій половині ХVІ століття. Однак це занепокоїло москву, що вже натягувала на себе тогу Третього Риму. Тож вона через східних патріархів, що їздили до неї за милостинею через українські землі, намагалася посилити свій вплив на козацтво, засновуючи далекосяжні політичні проекти в регіонах нашого західного розселення.
Зрештою, цей план втілювався через заснування братств, де непомітно поширюється москвофільство. З його рядів висунуться особливо здібні, яких просуватимуть на схід, а там уже панує українська вольниця. Якраз нею й намагаються оволодіти через православ’я, що водночас уособлюється з москвою, бо там сидить на троні єдиновірний цар, якого саме галичани вже з 1592 року величали повелителем «всієї московії-росії» за те, що дав гроші на ремонт православної Успенської церкви.
Так, починали галицькі москвофіли зі Львова, а коли вони, зокрема Іов Борецький та Ісая Копинський за підтримки свого земляка Петра Сагайдачного перебралися до Києва, то вже «завопили» про одвічну єдність з москвинами й проситимуть їхнього царя взяти Україну під свою опіку. При цьому в листах до «білокам’яної» згадані владики визнавали за московськими князями, а потім і царями право на Київ й українські землі.
Тож 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «и он де духовный их чин, говаривали им, что де оне поедут на твое государево имя». І вже через два місяці цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду, на кшталт Переяславської 1654 року: «И собралося черкас в Корсуне з гетманом с Ондрюшком Деденком з 2000 человек, а были из городов лутчие люди: от Белые Церкви полковник Дацко, а с Чегрина полковник Тараско, ис Корсуни полковник Миско Пивоваренков, из Переясловля полковник Олихвер, из Лубен полковник Лавринко, ис Черкас войсковой судья Яцына, из Жолнина же войсковой судья Гиря, ис Киева сотник Кизим и изо всех городов. И приговорили в раде, что им от крестьянские (християнської. – В. С.) веры не отступить; будет на них ляхи наступят, а их мочи не будет и им бить челом государю и великому князю Михаилу Федоровичю всеа Русии, чтоб государ их пожаловал, велел принять под свою государскую руку, а они, белорусцы и черкасы, учнут за свою веру стоять по Днепр».
Відтак українське духовенство через посильних монахів намагалося чимдуж повідомити про це царя. З цього приводу Пантелеймон Куліш тонко підмітить, що «монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру русского світу». Саме вони, мовляв, надавали в Україні «православно русское направление».
Греко-католиків, до речі, православні не пустили на ту Корсунську раду, «чтоб они про их думу не ведали». За великим рахунком, аби не знали, що та рада дала добро на переселення українського населення до московщини, що обезкровлюватиме Україну. Вже з 1633 року спостерігається тенденція до переходу окремими козацькими родинами під владу московського царя, яким позитивно сприймається цей виснажуючий нашу націю процес.
Це не могло бути порівняним до втечі селянства чи городян на межу Дикого поля чи в пониззя Дніпра, коли витворювалося українське козацтво. Тоді втікачі ставали вільними людьми. Тепер же перехід під владу московського царя означав повне підпорядкування йому з наступною асиміляцією українських біженців, тобто остаточною втратою їх для рідного народу.
Чи розуміли наставлені за ініціативою Петра Сагайдачного владики відновленої Київської православної митрополії, що вони задля задоволення своїх амбіцій, які вимірюються кількістю одержаних у москві соболів, ведуть свою паству в пастку, з якої буде неможливо вибратися? Це в москві добре розуміли, як можна використати українське духовенство, котре закликатиме свою паству кидати рідну землю і йти на чужину працювати на єдиновірного православного.
Занесене холодними вітрами з півночі насіння москвофільства, хоч і кволо, але проростало в Галичині і в наступні роки. Щоправда, в умовах Австрійської імперії, де уніати не зазнавали утисків, з їхнього середовища вилонюється ідея українського національного відродження, що поширюється славнозвісною «Руською трійцею». Вона, а згодом і потужний революційний здвиг українства, який розростався з початком «весни народів» 1848 року, змогли приглушити чуже нашіптування щодо нібито спільного походження двох різних народів. А лояльність австрійської влади до демократичних перетворень дала можливість відродити традиції нашої державності через створення Головної Руської Ради у Львові, що протягом трьох років координувала дії проукраїнських політиків Галичини, Буковини й Закарпаття.
Згодом це розвинеться в діяльність «Просвіт», Літературного, а потім і Наукового Товариства Шевченка, до голосу яких прислухатимуться українці не лише в Австро-Угорщині, а й на Наддніпрянщині. Це дасть потужний імпульс і розвитку української політичної думки. «Україна ірредента» галичанина Юліана Бачинського передуватиме остаточній викристалізації ідеї національного відродження, що найбільш осяжно буде висловлена в «Самостійній Україні» наддніпрянця Миколи Міхновського.
Там, у Львові, остаточно формуватиметься світогляд і наукова концепція Михайла Грушевського щодо походження українства, туди час від часу прибуватимуть молоді політики з-під російського впливу, аби розглядати плани боротьби за визволення рідної землі. Крім того, в Галичині відроджується власна збройна сила, що бере за основу традиції козаччини – через «соколи» й «січі», якими зарясніли тамтешні міста й села.
Ось тут і постала перед галичанами, за словами Івана Франка, «велика історична задача — допомогти росийській Українї в тяжких переломових хвилях і потім, у початках, у закладинах великої працї — здвигненя нашої національної будови в усїй її цїлости» – це головний лейтмотив у його статті «Отвертий лист до гал. української молодїжи» від 1905 року.
При цьому Великий Каменяр напучував своїх молодих земляків: «Ми мусимо навчити ся чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськимн Українцями, а Українцями без офіціяльиих кордонів. І се почутє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всї без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етноґрафічних межах, у її теперішнім культурнім етапі, познайомити ся з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знане твердо, до тої міри, щоб ми болїли кождий її частковим, льокальним болем і радували ся кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всї прояви її житя, щоб почували себе справдї, практично частиною його».
А ще Іван Франко застерігав галичан: «… коли на росийській Українї не сьогоднї то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являють ся Львів та Чернівцї, ся наша передова роля скінчила ся. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім рядї і не сьміємо своїх дрібних, льокальних справ виставляти як справи всенароднї, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лїнію загального інтересу».
Ця постава видатного галичанина була належно оцінена наддніпрянцями. Зокрема, в статті «Поет національної чести» полтавець Симон Петлюра зазначав: «Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун національного оновлення. Він — „муж світла”, мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українську душу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності. Через це Франкові ідеї висловлені в художніх формах, особливо цінні, бо почуваєш, як глибоко продумав він їх та усвідомив, і як палкість та пристрасність настроїв гармонійно злилися зі зрілістю та психологічною обґрунтованістю думки».
Слово Івана Франка впливало і на формування січового стрілецтва, що з початком Першої світової війни під синьо-жовтим прапором піде «визволяти братів-українців з московських кайдан».
А як це конкретно зробити, підказав галичанин Андрей Шептицький, приїзд якого уже в травні 1917 року до Києва порівнювався в Центральній Раді «з в’їздом гетьмана Хмельницького…». І він з найвищої тоді української трибуни поставив завдання перед нами: «Та якою не була б ця «нова» Росія, все одно вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Україна занадто ласий кусок для Росії, тому вона так легко не зречеться його. Якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов’язково відокремитись від Москви. Вона мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників між іншими вільними народами і державами, які піддержали б її слушні вимоги та допомогли б в боротьбі проти московської агресії…”.
Першими прийшло на допомогу з Галичини до Києва в 1917 році січове стрілецтво, залишалося воно там і в наступному, коли підтримало повстання проти гетьмана Скоропадського за його союз з білою росією. Коли ж Директорія УНР під ударами червоної москви не втрималася в столиці, відступили звідти з важкими боями й січові стрільці.
Треба відзначити, що поряд з січовим стрілецтвом у Києві тоді активними були галицькі студенти й гімназисти. Це особливо проявилося в січні 1918 року, коли галичанин Король найбільш активно агітував на зібранні студентів Університету Святого Володимира за створення бойового куреня, що піде захищати Україну від агресії російських більшовиків.
У лютому 1919, Головний отаман військ УНР Симон Петлюра, під керівництвом якого, за логікою, після Акта злуки 22 січня 1919 року мали бути і збройні формування її Західної області, прибув до Ходорова для переговорів з представниками Антанти. Від її імені французький генерал Бартелемі пропонував тимчасово розмежуватися з поляками по лінії Сокаль – Львів – Миколаїв – річка Стрий – Дрогобич. За таких умов Антанта визнавала УНР і допомагала їй збройною силою вигнати російських окупантів з українських теренів.
Це був тимчасовий вихід із ситуації на зразок того кроку, який вчинили російські більшовики, коли в березні 1918 року підписали важкий для себе Брестський договір з німцями, рятуючи свою владу, за що леніна його соратники також називали зрадником. (Цей договір тодішні московські правителі негайно зламали, як тільки Німеччина програла в Першій світовій війні).
Про ймовірність такого підходу до вирішення української проблеми завчасно передбачав у згаданій вище статті й Іван Франко: «Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямцї, що польсько-українське питанє не буде від тепер рішати ся у Львові, але обхопить боєву лїнїю безмірно ширшу і кождий його етап буде рішати ся і у Львові і в Чернївцях і в Каменцї Подільськім і в Житомірі і в Київі».
Однак галичани не пристали на пропозицію Антанти. Вони не дослухалися аргументів Петлюри про те, що Українська держава тільки тоді постане, коли вона утвердиться на Наддніпрянщині. Заявляли про власну спроможність розгромити поляків, мовляв, нас розсудить вогонь і залізо.
Закінчилося це тим, що у червні 1919 року Українська галицька армія під натиском поляків змушена була перейти Збруч і влитися до складу війська УНР. Тепер Симон Петлюра доручив відділам УГА брати Київ. Вони його і взяли. За словами Олександра Лащенка, з’єднана армія – «обідрана, голодна, боса – здобула 31 серпня 1919 року Київ і освятила його; Київ перестав бути збіговищем крамарів і блудниць! – за Київ і в Києві знову пролилась українська кров, і Київ пролив свою кров за Україну, і Київ став знову щитом, заборолом муром, городищем, Городом України, і став Столицею України. І став столицею Київ, бо через століття несе благословенство Столицею бути! А ставши Столицею, пов’язує свій простір, поле вже не розбігається в безкрає, і хаос формується, з безодні небуття виступає земна твердь, обновлюється українська земля, і небо піднімається в гору «блакитними вежами».
А далі цей автор додавав, що «Днем 31. Серпня народ викупив свою Столицю, запричастився її кров’ю і духом! Дня 31. Серпня на балкон київської ратуші скеровано рушниці, все затихає, і на балкон виходить козак й тріскає держало і падає вниз прапор ворожий; прапор підхоплює сотник Божко й, спинивши раптово коня, що він аж сідає на задні ноги, кидає ворожий прапор під ноги коневі отамана, а з натовпу вибігають дві жінки й простягають прапор поперек вулиці, і через ворожий прапор входить з’єднане військо в Столицю; і Столиця одягається в славу своїх прапорів, і тоді слава Столиці наповнюється».
Здавалося, все, з «низького» народу стаємо поступово в горінні й муках знову суверенним народом – нацією, що вже має під собою власну землю, а над собою власне небо, й що несе в самому собі свій власний авторитет, що чує в самому собі своє право і свою правду …Київ здобуто не парламентськими теревенями, а збройним чином».
Але одразу ж і здали – якось командування колишньої УГА не подумало про першочергову необхідність узяти під контроль мости через Дніпро, через які денікінці без проблем зайшли в місто з лівого берега. Тобто, повторилася ситуація із здачею полякам Львова в листопаді 1918 року, коли місто та його околиці парадували на честь проголошення Західно-Української Народної Республіки, і ніхто не подумав узяти під контроль залізничний міст через Сян у Перемишлі, через який ешелони польських стрільців без проблем проїхали з Кракова.
І ось там, «де срібнолентий Сян пливе, – писав учасник подій 1918 року Яким Ярема, – отам і першопочатки нашої невдачі. …Найважливішою задачею нашої стратегії в перші дні листопада повинно було бути створення міцного кордону більщ-менш по лінії, яку означує ріка Сян. Усі зусилля мусили б бути спрямовані на Перемишль, Ярослав, Сянік. Уперед треба було забезпечити за собою ці найдалі на захід висунуті стратегічні пункти. Львів мав другорядне значення до хвилі небезпеки лінії Сяну».
Та оскільки події розвивалися швидкоплинно, «кожна закутина чи повіт уважали себе окремими й самостійними в своїх межах, і навіть на гадку їм не приходило, що їхній успіх залежний від успіху всієї країни». Зрештою, «у краю очі всіх були звернуті на Львів. Що діється в Перемишлі, над Сяном, мало хто цікавився. Загальне переконання було, що справа наша залежить від висліду боротьби за Львів. А наслідок того такий, що ми слушний час прогаяли, й лінію по Сяну майже без бою втратили. Тим долю Східної Галичини вже в перші листопадові дні якби втрачено».
Коли ж відділи УГА за спиною Уряду УНР восени 1919 перейшли на бік Денікіна, й українська державність опинилася в так званому чотирикутнику смерті, тоді для її збереження розпочалися переговори з поляками про збройну підтримку та визнання, але вже не по лінії Сокаль – Львів – річка Стрий – Дрогобич, а по Збручу – на майже 200 кілометрів східніше…
Провід відновленої ЗУНР на чолі з Петрушевичем розірвав усі відносини з УНР, добиваючись визнання власної самостійності з боку Заходу. В еміграційному центрі цього державного утворення тоді так і не зрозуміли роз’яснення Симона Петлюри, що українська держава тільки тоді постане, коли вона утвердиться по лінії Дніпро – Чорне море. Тобто тоді, коли її центр буде в Києві, а не у Львові.
Проте галицька група Петрушевича воліла брати з москви гроші на своє існування, як колись львівські братчики від «єдиновірного, православного царя». І закінчилося це тим, що впала як УНР, так і ЗУНР…
Першими з галичан цю помилку зрозуміли колишні січові стрільці, які воювали за УНР на Наддніпрянщині. Засновуючи Організацію українських націоналістів, вони в її основоположних завданнях записали боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу. І в 1939 році відрядили Романа Шухевича допомагати утверджувати Карпатську Україну, а в червні 1941, проголосивши відродження Української держави у Львові, послали похідні групи на схід відновлювати її на всіх етнічних теренах нашого народу, а центром визначили саме Київ, де планували передати державну владу законно обраному соборному представництву.
Гітлерівці не дозволили втілити цього задуму в життя, відкривши «справжнє полювання на українських націоналістів». Однак передові групи ОУН таки добралися до Києва і розпочали тут націоналістичну роботу. Зокрема, сюди прибув Дмитро Мирон, призначений на Крайового провідника Осередньо-східних земель (ОСУЗ), а також інші галичани.
Вони тоді по-справжньому усвідомили значення цього міста, про що Тарас Шевченко колись чітко висловився лише однією фразою: «Святий Київ наш великий». Ось як описав свої враження Дмитро Мирон у листі до дружини від 14 жовтня 1941 року: «В зелені й бронзі дерев достойно і величаво розсівся Київ на горбах, немов Володар на престолі. Робить враження другого Риму і своєю красою, і величчю, і сивою давниною. Так і відчуваєш благословенство святого Андрія… Словами не опишеш усієї краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро… Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму… Для величавого, всеоновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддавати всі сили…».
Галичанин Дмитро Мирон віддав в ім’я цього навіть своє життя, застрілений у Києві гітлерівськими окупантами. На його смерть наказом крайового провідника ОУН на східноукраїнських землях у вересні 1942 року проголошувалося «а ні на хвилину не зупинятися, а ні трошки здригнутися під ударами ворога, а йти безстрашно, впевнено, безупинно вперед шляхом розбудови ОУН на СУЗ, шляхом боротьби за соборність українських земель, шляхом боротьби за Українську державу…».
У роки Другої світової проявилися й інші риси в середовищі галичан. Видатний син цього краю Микола Шлемкевич одну з них назвав галичанством: «Вона виявила себе і в організованості Українського Центрального Комітету підчас війни, що признають і американські знавці тих часів; вона виявилася і в дивізійних формаціях підчас і після війни. Це ж завдяки тій готовості до масової, солідарної і дисциплінованої постави, впродовж одного року виросла та – в щирій інтенції її учасників – українська бойова сила. Та риса жила далі в Українській Повстанчій Армії, в якій галицька молодь, раз повіривши, далі боролася за Україну навіть тоді, коли її провід здобув собі вже нові «держави» по таборах Німеччини…».
У цей повоєнний час провідник воюючої України галичанин Роман Шухевич, не пігмей, як хотілося б його представити декому, відмовився йти на Захід. Цей видатний державник, який в умовах невимовно важкого підпілля зумів не тільки вистояти п’ять жорстоких років, а й накреслити план збереження повстанських кадрів через впровадження їх у різні легальні структури на сході України. Він чітко зрозумів, що доля України буде вирішуватися не в Галичині, а на Наддніпрянщині, тож заповідав, аби там розгорнули широку національно освідомчу працю, насамперед серед молоді.
Інший галичанин, з ім’ям якого тоді пов’язувалася боротьба за відновлення власної держави, – Степан Бандера навіть був переконаний, що це відродження буде освячуватися голосами українських комуністів. Зокрема, з центральних, південних і східних регіонів.
Ті ж з молодих патріотів, хто залишався в Галичині, мали за мудрою порадою вчителів і батьків, вступати до технічних вишів, де ідеологічний контроль з боку репресивних органів радянської влади був меншим, опановувати науку управління народним господарством, аби в слушний час бути готовим до розвитку економіки відродженої української державності.
На інше галицька молодь не могла розраховувати. Кар’єрний ріст їй був обмежений, а виявлений патріотизм жорстоко карався. Скажімо, геніальний композитор-пісняр Володимир Івасюк 1979 року був фізично знищений московським режимом, а відомий поет Ростислав Братунь, який заявив про це на похороні, на другий день був увільнений з посади голови Львівської письменницької організації й дуже довго поневірявся без роботи.
Але як тільки повіяли вітри свободи з початком горбачовської «перестройки», молоді галичани одразу ж прибули до Києва піднімати столицю на боротьбу. Це вони першими принесли знання про національну символіку, а найбільш активним у їхньому поширенні був Богдан Якимович.
Це ж галичани повернули нам традицію соборності, ініціюючи в січні 1990 року Акт Злуки, сув’язь якого знову поєднала Україну. Це ж галичанин Дмитро Павличко погрожував задушити Голову Верховної Ради ще УРСР Леоніда Кравчука, якщо той не поставить на голосування 24 серпня 1991 року Акт про проголошення незалежності України. А коли на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року цей доленосний документ був підтверджений всенародно, за Збручем остаточно зрозуміли, що доля України вирішується в Києві, відтак забувається і про Галицьку асамблею, діяльність якої могла повторити трагедію 1919 року.
У ХХІ столітті галицька молодь поряд з досвідченими вже життям земляками була на Київському Майдані. Серед них були й ті, яких мені довелося супроводжувати пізнім вечором 19 лютого 2014 року зі Святошинського передмістя до Хрещатика. Вони прибули до столиці окремою сотнею з Львівщини, аби забрати владу в узурпатора Януковича, який розпорядився стріляти в мирних маніфестантів.
Владу у втікача-зрадника таки тоді забрали. Історія зафіксувала при цьому політичну волю заступника Голови Верховної Ради галичанина Руслана Кошулинського, який тоді зумів зібрати парламент для ухвалення доленосних рішень, зокрема, припинення кровопролиття на Майдані. А-от чи по-справжньому розпорядилися тоді одержаною владою? Чи не занадто довго ділили посади, що призвело до трагічних подій у Криму й Донбасі, які й підштовхнули росію розпочати агресію проти незалежної Української держави.
Справжні галичани серед перших пішли на схід збройно захищати Україну, на передовій вони й досі, де з українцями з різних регіонів, а також добровольцями з інших країн, багато з яких російськомовні (через це у них немає непорозумінь), захищають Україну від спільного ворога. Один з них – мій студент Юрій Сиротюк, заступник голови політичного об’єднання «Свобода», поряд з ним перебував під Бахмутом і аспірант нашої кафедри Володимир Кремінський…
А от ті, хто залишився в Києві, чи завжди вони до кінця усвідомлюють справжню роль Галицького П’ємонту для утвердження Української державності в нинішній час. «Щастя усміхається до людини, а так само до народів дуже рідко й то тільки на короткий час, – наголошував відомий теоретик української військової доктрини Михайло Колодзінський. – Хто вміє його схопити обидвома руками, той переможець, а хто прогавить відповідний момент, пізніше буде виправдувати свою непорадність наріканням на брак зброї, лихі обставини, брак союзників…».
Так уже було в нашій історії. Але сьогодні йдеться не лише про бойові дії проти росії на півдні й сході України. Адже москва хоче забрати в нас не тільки території, а й позбавити історичної пам’яті. Тож з якого доброго дива революційні галичани погоджуються на московські наративи щодо «всесоюзного голоду», в якому Україні виділено ще компартійним кремлем квоту втрат лише в 3,5 мільйона осіб, хоч історико-криміналістичною експертизою в рамках досудового розслідування Служби Безпеки України встановлено, що ця кількість сягає 10,5 мільйона? І чому це так палко оту московську цифру підтримали патріотичні інституції й окремі особи з числа нинішньої еліти Галичини, які не мають жодного відношення до підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років?
Після перемоги виникнуть й інші питання щодо збереження історичної пам’яті, бо не годиться, коли її національні традиції бездумно розмиваються чужими стандартами, які дозволяють відмовитися від рідної мови, історії, культури. Не за це галичани з наддніпрянцями тримають важкий фронт на півдні й сході України.
Бо ж усе більше рясніють державні прапори біля свіжих могил на сільських і міських цвинтарях за Збручем, Дністром, карпатськими перевалами, як і на Волині, Київщині, Слобідщині – по всій Україні…
Поховання героїв-галичан з’явилися й на Аскольдовій могилі в Києві. Першим там став на вічну вахту біля Меморіалу Крутянців уроджений у Нью-Йорку Марко Паславський, мати якого походить з Тернопільщини. Там упокоївся і Герой України лейтенант Дмитро Коцюбайло з Прикарпаття, перед труною котрого став на коліна Головком Валерій Залужний.
Важливо, що всім серцем з українцями й ті галицькі кревняки, які народилися на чужині. Такі допомагають морально й матеріально нашим Збройним Силам. Скажімо, колишній Президент Світового Конгресу Українців, уродженець Нью-Йорка Аскольд Лозинський не тільки щоденно атакує американських політиків, аби прискорювали збройну допомогу нашим захисникам, але своєю родиною передав у фонд оборони землі своїх предків майже 300 тисяч доларів.
Тож хочеться дуже вірити в одне: якщо знов у Львові протече дах якоїсь церкви, то на його ремонт галичани зможуть зібрати кошти на місці. Щоб не просили їх на стороні, як це було понад п’ять століть тому. За що й досі платимо кров’ю всіх українців.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук
