ОГЛЯД ДІЯЛЬНОСТІ ІНСТИТУЦІЙ
УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ
В РЕСПУБЛІЦІ СЕРБІЯ
Ярослав Комбіль,
український письменник, перекладач, журналіст,
культурно-освітній, громадський діяч (Автономний край Воєводина)
А) Загальний огляд
Після закінчення Другої світової війни велика частина українців з гористої Боснії, покинувши всі статки (хоча то й не було велике багатство) й тікаючи від грабувань і вбивств, знайшла притулок у рівнинній Воєводині, в межах тодішньої Югославії, а сьогодні Республіки Сербія. Так українці опинилися в новому осередку, в багатонаціональному середовищі Воєводини, в новому громадському і політичному устрої. Зайве й згадувати, що були без майна, без грошей, без власних інституцій, без власної інтелігенції, без провідників, без підтримки чи допомоги національної держави (якої фактично не було)… Там бідували, і тут їм не стало краще. Бо біда, як тінь, мандрує з людиною, куди б вона не подалася.
Філія Українського товариства «Просвіта» в Камениці (Боснія). Фото: Михайло Кузьма, 1930-ї роки.
Певний період після переселення в Сербію одиноким притулком та місцем зустрічей і спілкувань українців біла церква. Все ж таки, без огляду на розуміння священиків та їхнє намагання допомагати скільки можливо, церква сама собою є обмежена, передусім власним статусом, так що залишалося чимало нездiйснених культурних, зокрема освітніх потреб.
Розсіяні, малочислені, бідні й переважно недосвідчені українці в Сербії не були в змозі одразу згуртуватися та зробити серйозніші кроки у розвитку своєї культури. Але українська національна свідомість, яка не згасала від часу приїзду з Боснії, не могла довго дрімати. Невдовзі, на початку п´ятдесятих років, стали відчутні перші зрушення.
* Перші започаткували культурну самоорганізацію українці у мiстi Врбас, де жило приблизно 1000 осіб українського походження. Спочатку молодь сходилася по хатах, а згодом, з 1953 р. долучилися до культурно-мистецького товариства імені Пушкіна, в якому свої культурні скарби плекали руснаки. Після закриття КМТ ім. Пушкіна настала перерва, яка тривала недовго.
Учасники п’єси «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Фото: Михайло Комбіль, 1962.
Вже на початку шістдесятих років ХХ століття в складі Будинку культури утворили українську секцію, яка працювала до 1974 року, тобто до прийняття знаменитої Конституції Воєводини, яка позбавила українців, а також інших малочислених національних меншин багатьох прав, якими вони користувалися до того часу. Після того настала довгорічна пауза, яка тривала аж до 1990 р., коли, спільно з руснаками засновано культурно-просвітне товариство «Карпати». Це Товариство, з допомогою уряду України, уряду Сербії, місцевого уряду, української діаспори з Німеччини, та грішми й невтомною працею своїх членів збудувало власний будинок і гарний зал для виступів аматорів усіх гуртків.
* З 1971 по 1981 роки у Культурному центрі в Кулі, де живе приблизно 1500 осіб українського походження, працювало декілька секцій для плекання української культури й традиції. А в 1981 році було засновано КМТ ім. Івана Сенюка з метою згуртування громадян і розвитку усіх форм культурно-мистецької творчості.
* 1979 р. в Сремській Мітровиці, де живе приблизно 600 осіб українського походження, в рамках Культурного центру засновано фольклорний ансамбль «Коломийка», який у 2003 р. став Товариством плекання української культури «Коломийка», поширивши свою діяльність на всі види культурницьких потреб.
* 2001 р. в Новому Саді, де живе приблизно 500 осіб українського походження, засновано українське культурно-мистецьке товариство «Кобзар» з метою згуртування українців які мешкають у місті й околиці.
* 2005.р. в Інджії, де живе близько 500 осіб українського походження, засновано наймолодше Культурно-мистецьке товариство «Калина» з метою збереження національної свідомості і національної самобутностi.
Глядачі на Другому фестивалі Української культури «Калина». Врбас, Фото: Іван Комбіль, 2005.
Товариство намагалося згуртовувати довкола себе якомога більше число українців і неукраїнців, зокрема молодь. Багатогранна і різноманітна програма гуртків була спрямована на те, щоб в українцях плекати національну свідомість, а між співгромадянами популяризувати багатство української культури.
Ці програмні цілі реалізовано не тільки в рамках Товариств, але й завдяки численним публічним виступам на концертах, фестивалях, оглядах, гастролях по різних місцевостях Сербії, а також в інших країнах Європи: в Україні, Словаччині, Польщі, Румунії, Хорватії та Боснії й Герцеговині. Ще одним своєрідним поштовхом для залучення українців до роботи товариств і досягнення відчуття гордості свого походження були гастролі численних ансамблів танцюристів і співаків з України, що їх організовували переважно згадані товариства.
,Хор КПT «Карпати» в гостях у Словаччині. Фото: Янко Сеґеді, 2008.
Як бачимо, аж на початку 1990-х років з’явилися вагоміші результати: крім організації нових культурно-просвітних та культурно-мистецьких Товариств, засновано й Товариство Української мови, літератури і культури Воєводини (нині «Просвіта»); в ефірі з`явились українські радіо й телепередачі; почались факультативні навчання рідної мови й національної культури в початкових школах; засновано Національну раду Української національної меншини в Республіці Сербія. Певною мірою причина покращення статусу українського люду в Сербії, окрім зміни суспільно-політичної ситуації, лежить і в створенні незалежної Української держави і налагодження численних офіційних та неофіційних контактів.
Тут варто згадати співпрацю Товариств з Посольством України в Белграді. Увага Посольства до діяльності та його допомога в роботі, зокрема, участь в усіх заходах, які проводили Товариства, а також його контакти з міськими урядовцями значно допомогли зміцненню загального статусу Товариств і українців у своїх осередках зі співгромадянами, і міськими самоврядуваннями.
Наведена вище інформація свідчить, що культурно-мистецькі та культурно-просвітні товариства українців у Сербії є осередками збереження української національної свідомості і мостами для зближення між народами і державами.
З огляду на малочисельність українців у Сербії, виникає запитання: скільки ще тут протримається українська національна свідомість? Асиміляція малочисельних національних меншин є природним процесом і його неможливо зупинити. У змішаних подружжях, як правило, діти говорять мовою середовища де проживають. Після чотирьох поколінь, які без своїх шкіл, без системного навчання мови, без незалежної України, зберегли мову своїх предків, виростає п`яте покоління, яке ледь розуміє рідну мову. Це не потішає, але немає причини падати духом! Треба бути реалістами і прагматиками: бути українцем і гордитися тим можна, якщо й не знаєш мови. Саме тому, на мою думку, спрямування діяльності в напрямку збереження почуття української свідомості між українцями в Сербії є пріоритетним завданням Товариств в майбутньому.
Б) Критичний огляд роботи окремих українських інституцій у Сербії сьогодні
Товариство Української мови, літератури й культури «Просвіта»
Першою установою, що виникла на початку цього періоду, і єдиною первинно українською, було Товариство української мови, літератури й культури, засноване в м. Новій Сад 16 грудня 1989 року для території АП Воєводина. Товариство, яке з 2001 року, згідно зі статтею 16 Статуту, має назву «Просвіта», через свої органи, організаційні осередки та членів постійно, поки було активним, працювало над збереженням і плеканням української свідомості, розвитком національної культури, збереженням духовних і матеріальних традицій, утверджуванням своєї історичної спадщини. Перша і найактивніша дочірня філія була заснована у м. Врбас 26 березня 1990 року. Вона була максимально задіяна в боротьбі за реалізацію прав українців у цьому середовищі. Конкретно: в інформаційному – за запровадження програм українською мовою на радіо Врбас, що, в певній мірі, вдалося; в культурному – для становлення суспільства, яке плекатиме і розвиватиме українську культуру, тому цього ж року було засновано КПТ «Карпати»; в освітньому – на факультативне вивчення української мови та основ національної культури у початкових школах м. Врбас, що було важко, але зрештою дало свої плоди. Філія тісно співпрацювала з КПТ «Карпати» та організовувала спільні програми, насамперед літературні вечори та вечори Тараса Шевченка.
На жаль, з утворенням Ради української національної меншини більшість членів представництва «Просвіти» там застрягла, тому праця Товариства завмерла, а тим самим і діяльність його філій, у тому числі й Врбаської. Сьогодні Товариство де-юре існує, (одна особа перебрала Товариство, використовуючи його тільки для власних промоцій), але де-факто – на жаль, не працює!
Національна Рада Української національної меншини в Республіці Сербія
Нацрада була створена після багатьох перипетій зі збором підписів на виборчі збори, які відбулися в Кулі у 2003 році. Рада – це інституція, яка представляє інтереси всіх українців Сербії. Завжди можна зробити зауваження щодо роботи самого органу, але треба мати на увазі, що це, перш за все, орган, який знаходиться на державному бюджеті, і який повинен діяти відповідно до закону про національні ради, і це несе з собою певні обмеження.
Усе, що робиться, можна зробити краще, і ця Рада не є винятком. Але основне і надзвичайно важливе зауваження, як на мене, стосується складу делегатів Національної Ради. А саме, члени Ради обираються не за делегатським принципом, тобто, щоб кожна громада обирала своїх делегатів пропорційно до кількості українців у цій громаді, а вони обираються за виборчими списками, які можуть бути складені кожним, хто збере достатню кількість підписів. Це скопійовано з політичних виборів. Наслідком такого відбору членів Національних рад, як показала практика, є особи, які не в курсі національних питань, бо ніколи не брали активної участі у роботі відповідної громади та розв’язанні накопичених проблем. Крім того, можна припустити, що деякі з них потрапили до списків за політичною ознакою.
На підтвердження моєї позиції достатньо того, що в нинішньому складі Ради є 7 делегатів з м. Кула й лише 1 з м. Врбас! Ніхто мене не переконає, що делегати з Кули достатньо знають про проблеми українців у Врбасі, чи інших місцевостях, де проживають українці, й що вони дуже заклопотані цими проблемами… Зрештою, минула практика це підтверджує.
Союз русинів і українців Республіки Сербія
Союз русинів і українців у Югославії був утворений 12.05.1990 р. в м. Новий Сад з метою об’єднання української та русинської спільноти на просторах СФРЮ. Це була практично остання спроба зблизити русинів і українців через турботу про збереження національно-культурних цінностей. На жаль, сили, які до того часу робили все, що уміли й могли, щоб тримати русинів чимдалі від українців і України, отримали поштовх із розпадом СФРЮ 25 червня 1991 року. Підтримувані новим керівництвом урізаної держави СРЮ, керовані та фінансовані відомими центрами ззовні, ці сили стали не лише активними, а й вербально агресивними у своїх виступах на всіх рівнях. Ці сили діяли не тільки в Сербії, а й набагато ширше, своїми діями прямо атакували на територіальну цілісність України, проводили конгреси в самій Україні, де вимагали відокремлення частин України. Така безперешкодна діяльність в Україні цих закордонних антиукраїнських організацій значною мірою стала можливою завдяки незграбності тодішнього українського керівництва та ворожим діям окремих осіб у структурі влади! Зрештою, яка країна світу дозволила б провести у своїй країні Конгрес, де відкрито вимагають відокремлення окремих частин цієї країни?!
За збігом обставин, русини в Сербії не почуваються частиною української діаспори, а також не визнають Україну своєю материнською державою. Русинами вони називаються лише по сербськи, а по свойому кажуть: я руснак, ми руснаци, замість: я русин, ми русини! Сьогодні руснаки в Сербії мають свою мову (ISO 639-3), своє письмо, свою традицію, свій прапор, свій герб, свій гімн, свої школи, свою гімназію, свою кафедру в університеті, так що цей процес сформувався й до нього слід ставитися як до доконаного факту.
Чому і як це сталося – окрема тема.
Слід зазначити, що деякі історики та мовознавці, які приїздять сюди з України і контактують з невеликим числом інтелектуалів та їхнім найближчим україноорієнтованим оточенням, теж вносять плутанину. Таким чином вони отримують неправильне уявлення про реальну ситуацію, тобто нехтують факт, що руснаки в Сербії, на відміну від Словаччини й Польщі, вибудували власну мову та статус самостійної національної меншини. Також слід підкреслити, що місцеві руснаки і трохи більше десяти тисяч тих, хто декларує себе русинами в Україні, мають лише спільне коріння – старше трьох з половиною століть. Навіть загальної назви вони вже не мають: місцеві кажуть: Ми руснаци, а таких в Україні нема і ніколи не було!
Сьогодні Союз, як і товариство «Просвіта» в Сербії, існує лише de facto, а на практиці тримається на жменьці інтелігенції та її родичів. На відміну від «Просвіти», багаторічний (і, здається, постійний) голова Товариства, хоча б формально, зберігає видимість функціонування товариства, дотримуючись статутних зобов’язань.
Сьогодні, з огляду на статус руснаків і українців, як двох окремих національних спільнот, існування цього Союзу видається анахронізмом.
Факультативне навчання рідної мови з елементами національної культури
Вивчення рідної мови в рідних країнах передбачає, насамперед, регулярне восьмирічне навчання, яке продовжується і в середніх школах. Бо тільки це можна назвати вивченням мови.
Українців у Сербії мало, менше п’яти тисяч, і вони розпорошені, тому серйозне вивчення мови практично неможливе. Бо рідну мову можна вивчати в школі, коли діти приносять її з дому, а в школі тільки вдосконалюють. На жаль, у більшості змішаних шлюбів, (а тепер тут майже усі такі), де один із батьків має українське походження, вдома не розмовляють українською мовою, тобто діти її не вивчають і не знають.
Уявіть ситуацію: група дітей з першого по четвертий клас, а також група учнів з п’ятого по восьмий клас; діти в тих групах з різних куточків міста, мають різні розклади занять, мають різні попередні рівні знання рідної мови, сидять разом і «вчать» рідну мову… Чи в такому разі взагалі варто серйозно говорити про навчання рідної мови?
На мою думку, до цієї проблеми потрібно підходити реалістично, не будуючи повітряних веж і не творити ілюзій. До цих уроків краще і корисніше підходити з основним завданням: збереження національної свідомості.
Шляхи, якими можна досягти цього, різні: розповідаючи дітям про їхнє походження, стислі лекції, адаптовані до віку дітей, про історію та геополітичне положення батьківщини, про культурну спадщину з особливим акцентом на літературну творчість. Звичайно, маючи на увазі проживання українців на Балканах довше століття, варто згадувати про місцеві події в минулому.
Основне: на цих уроках вчити дітей не соромитися свого національного походження, пишатися своїм походженням, і навіть якщо не знають (добре) рідної, української мови, що вони не менш українці, ніж ті, кому пощастило її вивчити!
Діти, які відвідували заняття Українська мова з елементами національної культури,
декламують на виставі, присвяченій Тарасу Шевченку. Фото: Іван Комбіль, 2006.
Інформаційна сфера
– Радіо
У Сербії українська мова вперше пролунала на Радіо Нові Сад ще у 1966 році, у молодіжній передачі, яка виходила раз на місяць по 15 хвилин. На жаль, це ніде не було записано, тому що шоу транслювалося напівлегально. А йдеться про те, що тоді головним редактором руснацьких передач був учитель Михайло Ковач, а директором Радіо «Новий Сад» Семен Сакач.
Михайло Ковач і Семен Сакач. Новий Сад. Фото: Олександер Шокало, 1998.
Обидва симпатизували українцям, які тоді не мали будь-яких засобів масової інформації. На жаль, це тривало недовго, бо втрутилися певні групи руснаків, тому через шість місяців українську програму було скасовано.
Щодо радіопрограм для українців, то чорна сторінка тягнеться аж до початку дев’яностих років минулого століття, коли Радіо «Новий Сад» та Радіо «Врбас-Кула» запровадили передачі українською мовою.
Перша передача українською мовою но Радіо «Врбас-Кула». 03.06.1990.
Редактор – Ярослав Комбіль, диктор – Славка Канюга.
Згодом передачі на Радіо «Врбас» було закрито, відверто кажучи – з політичних причин.
Вважаю, потрібно наголосити на тому факті, що сьогодні радіо не має такого значення, як п’ятдесят, а то й тридцять років тому. Телебачення, комп’ютери та мобільні телефони захопили все. Та все ж таки добре мати радіопрограми й провадити події в українських осередках.
– Телебачення
Щоб добитися права на інформацію українською мовою через телебачення витрачено багато часу та зусиль. Зрештою, в ефірі прозвучали й слова українською мовою. Розпочалося це як частина руснацької програми, але з часом, з ослабленням політичної напруги, і українці отримали свої самостійні хвилини.
Щоправда, думок глядачів є багато різних. Одні, за народною приказкою: «Краще так, аніж ніяк», задовольняються програмою без зауважень. Інші мають певні зауваги та пропозиції. Я належу до тих інших.
Мої основні зауваги такі:
– Інтерв’ю в принципі не може забирати майже третину передачі (іноді й довше), яка триває тридцять хвилин, виходить раз на тиждень і має охоплювати, між іншим, цікаві для українського глядача події останнього тижня. За довші розмови слід вимагати додаткові хвилини!
– Зважаючи на те, що значна частина місцевих українців уже погано розуміє літературну українську мову, а дехто й зовсім не розуміє, було б доцільним, щоб передачі були з субтитрами сербською мовою. Це, на мою думку, не тільки завдання редакції, але, а передовсім, це обов’язок Національної ради!
– Хорошою журналістикою є передусім аналітична журналістика та журналістське розслідування. В наших передачах є місця для роздумів на цю тему.
– Коли учасник передачі говорить сербською мовою, то було б нормально, щоб субтитри були рідною мовою, як це буває в передачах інших національних меншин. Це була б своєрідна школа української мови для тих, хто нею погано володіє. Ось ще одна тема для редакції та Нацради – для роздумів. Якщо держава щиро хоче допомогти національним меншинам, то це слушна нагода: багато важить, а не багато коштує!
Літературні заходи
На тему української літературної творчостi раніше проводилися численні літературні вечори українською та сербською мовами, де про життя і творчість письменників говорили фахівці, а вірші й прозові тексти декламували діти й дорослі члени Товариств. Неодноразово влаштовувалися вечори української патріотичної поезії. Культурно-мистецькі й культурно-просвітні Товариства, та Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта» організовували чимало зустрічей з письменниками з України. У нас побували: Борис Олійник, Богдан Стельмах, Олександр Гаврош, Василь Махно, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, Алла Татаренко, Олександр Масляник… Таким чином українська громада й співгромадяни в Сербії знайомились з сучасними українськими письменниками та їхньою творчістю.
Останніми роками в Сербії рідко організовуються літературні вечори, на яких відвідувачі знайомилися б із творчістю класиків і сучасних українських письменників, а декламатори мали б змогу прочитати вірші чи уривки з прози тих авторів.
Щороку в березні усі Товариства влаштовують Дні Тараса Шевченка. Щорічне влаштовування Шевченківських свят, на мою думку, є контрпродуктивним, бо таким чином складається враження, що крім Шевченка в українців немає інших видатних письменників. До того створювання культу, тобто, надмірної побожності, також не йде на користь Шевченка, оскільки на культ люди дивляться скоса.
Академія, присвячена Іванові Франку. Фото: Іван Комбіль, 2006.
Жменька місцевих літераторів, які свого часу публікували свої вірші й прозу українською мовою в «Літературному додатку» журналу «Руське слово», просто зникла, з тієї простої причини, що не мають де публікувати свої твори. Це додаткова причина, чому ті, хто б умів і хотів, не пишуть свої твори українською, бо їм не до того, щоб писати для шухляди!
Багатством кожної нації є мова й література. Тож на часі вирішити життєво важливе питання вивчення в початкових школах рідної мови з елемeнтами національної літератури й культури.
