Як українка стала відомою мандрівницею і режисеркою у першій половині XX століття
Присвятити життя мандрам – мрія багатьох, хоча не кожна людина зважується на це. Більшість так і живе мріями про подорожі, переглядаючи фільми й фото з чужих поїздок. Та є люди, яким належить весь світ. Такою була Софія Яблонська – журналістка, авторка книжок-бестселлерів і фільмів про екзотичні краї.
Про цю жінку та її творчий спадок наші сучасники майже не знають. Справа повернення пам’яті про неї зрушила з місця тільки в останні роки: у 2015-му у видавництві «Піраміда» вийшла друком збірка Яблонської «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії» на 372 сторінки, а в 2016-му у видавництві «Богуславкнига» – її ж «Книга про батька» на 272 сторінки. Численні публікації цієї авторки розкидані у старій пресі. Її стрічки – по архівах Франції, в якій свої останні 25 років прожила українка.
Діалог з дитинства
Незадовго до вибуху Першої світової війни у звичайному селі Германів, що в теперішньому Пустомитівському районі на Львівщині, відбулася така розмова між селянкою-нянею Юстиною і донькою місцевого священика Софією, яку та вкладала спати:
– Мушу затягнути в тебе заслони, бо надворі надто ясно. Небо таке зоряне!
– То мені не перешкоджає. Юстино!
– Ой, так, так! Не треба, щоб небо робило тебе надто гордою.
– Та чого гордою, Юстино?
– Та тому, голубко, що ти знаєш, що то для тебе все Небо і що Місяць світить для тебе та й звізди займаються для тебе і Сонце встає для тебе!
– Для мене самої, Юстино?
– Та для тебе самої, голубко!
– А як ти знаєш?
– Та знаю, бо читаю в твоїх очах!
Дитина з розмови – саме Софія Яблонська. Вона стала однією з найвідоміших колись і «найзабутіших» тепер українок. Народилася 15 травня 1907 р. у Германові. Уже в юному віці Софія іноді марила подорожами. От, приміром, коли дізналася про походження ванілі, то подумала:
«…ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другом боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю Землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія».
Софія з чоловіком Жаном Уденом
Ці спогади зафіксовані у «Книзі про батька». Узагалі Софія мала дуже тісний емоційний зв’язок з татом – писала, що є немовби його продовженням у цьому Світі. Немовлям вона мало не померла і від хвороби врятував батько, який був не тільки греко-католицьким священиком, а й лікарем. Іван Яблонський безплатно лікував селян і через це з ним декілька разів судилися лікарі. З огляду на духовний стан чоловіка, його покарали м’яко – взяли обіцянку, що не лікуватиме більше. Та відмовити хворим він не міг і надалі… Якось донька запитала про те, чому не став медиком.
«Твоя правда, я хотів бути лікарем і лікувати людське тіло, але ось я зустрів твою маму і закохався, – відповів він. – А що вона була із старого священичого роду й одиначка, тому батьки хотіли віддати її тільки за священика, бо не мали інших дітей. І так я став священиком. Ти бачиш, як воно просто, і це не перешкодило мені лікувати хворих» – пояснив батько.
Через своє москвофільство батько під час Першої світової, в час відступу російських військ з Галичини, затягнув дружину і чотирьох дітей до Росії. Доїхали аж до Таганрогу. Десь на Великій Україні, як галичани-українці називали частину своєї батьківщини за Збручем, загинув від тифу молодший із двох синів Мирон-Микола або ж Мірко, як його лагідно називали у сім’ї.
Софія Яблонська у костюмі пілота – такою була авіація часів Антуана де Сент-Екзюпері
Побачена реальність Росії «вилікувала» отця Яблонського від сентиментів до неї. Сім’я повернулася в Галичину. Чоловік після ретельної перевірки його поглядів отримав парохію у селі Козьова, потім в Ораві біля містечка Сколе і, зрештою, в селі Ялинковате біля Славського. Там і жив сам, бо дружина теж змушена була підробляти: винаймала віллу у Криниці на Лемківщині (тепер Польща – прим. авт.) і здавала номери для туристів. Діти, а їх у подружжя залишилося троє – Ярослав-Антоній або ж Ярко, Ольга і Марійка – почали облаштовувати життя.
Особливий шлях Софії
Спершу Софія Яблонська з братом Ярославом зупинилися у батькових родичів у містечку Язловець біля Бучача. Відтак перебралися до Тернополя. Там зайнялися кінотеатрами – 18-річна дівчина керувала ними і сама розклеювала афіші.
«Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла чогось навчитися, все знати» — писала подруга Софії Яблонської Марта Калитовська.
Софія навчалася у вчительській гімназії, на курсах крою і шиття, курсах книговодства, у драматичній і торговельній школах. У 1927 р. поїхала до Парижа, де планувала стати акторкою. Хоча на початках і довелося мити вікна офісів, дівчина не забувала про мрію і працювала для цього. Навіть знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan.
Під час однієї з подорожей водою
Заробивши грошей, почала мандрувати. У 1932 р. з’явилася її книга «Чар Марока» – пригодницька і навіть авантюрна.
«Аж тепер я зрозумів, чому наша влада відмовляє слов’янським націям в’їзд до Марока. Якби ми впустили сюди сто подібних до вас українців, то по місяці вашого побуту ми певно втратили б Мароко» – застерігав знайомий француз Софію Яблонську від нерозважливих вчинків, спричинених її надзвичайною цікавістю.
Зокрема, не радив їхати у Сахару – на землі, заселені вільними, нескореними ще французьким Іноземним легіоном, арабами. Та Софія поїхала. Там мало не потрапила у полон тубільців – у «Чарі Марока» чудово описала емоції, колорит і звичаї тієї країни. Між іншим, у Марокко в одного каїда (вождя – прим. авт.) Софія зустріла росіянку Надю. Чула про неї ще з Парижа, де та видавала себе за принцесу. У каїда Надя працювала секретаркою. Яблонська виразно передає дух їхньої зустрічі:
«– Ви скандинавка?
– Ні, українка.
Її невдоволення збільшилося по цих словах, а губи зневажливо задрижали».
У Франції Софія навчилася знімати документальне кіно і це стало її роботою – співпрацювала з фірмою Societe Indochine Films et Cinema. Заохочена розповідями українського мандрівника і сходознавця Степана Левинського, Яблонська вирішила поїхати на Далекий Схід, аби там знімати фільми. Так і зробила. Але знайшла там не тільки сюжети, а й кохання: у 1933 р. українка в Китаї вийшла заміж за француза Жана Удена. Її чоловік став послом Франції у Піднебесній і вони прожили у цій країні та Індокитаї до 1946 р. У 1938-му Яблонська-Уден народила в Китаї свого старшого сина Данка-Мішеля, у 1939-му у В’єтнамі — наступного, Жана-Мірка.
Софія Яблонська-Уден біля будинку, в якому жила у провінції Хунань з чоловіком
Фільми, книги, зустрічі
Умови для зйомок у Китаї, у провінції Хунань, були складні, писала Софія. Китайці боялися, коли їх знімали, адже вважали, що камера забирає душу. Жодні обіцянки гонорарів, наприклад за просте «дефіле» з волами перед об’єктивом, не допомагали. Мовляв, що з тих грошей, коли душу вкрадуть. Тож Яблонська пішла на хитрощі. Вона винайняла приміщення з вікнами на жваву дорогу. Над входом повісила напис «Імпорт Експорт», а вітрину заклеїла жовтим папером. Кімнату розділила навпіл. У ближчій до входу частині був ніби офіс і коли хтось заходив запитати, що продають, йому відповідали: «Авто або аероплани!». Звісно, що жителі провінції не дуже ходили до такої крамниці. Але Яблонській тільки цього було й треба, бо з другої частини кімнати вона через вікна таємно знімала китайців.
«Врешті мені вдалося сфільмувати не тільки щоденний рух караванів, носіїв, возіїв, похід засуджених, але навіть весільний похід і парадний похорон одного китайського юнанського багатія, – писала Софія у статті “Китайські фільми” для журналу “Нова хата” у 1934 р. – По викінченні цього фільму, я оголосила “банкрутство” мого підприємства, щоби надто швидкою ліквідацією не розбудити підозріння чи недовір’я мого господаря (орендодавця – прим. авт.)».
В «Індокитай фільм» високо оцінили старання співробітниці.
Біля буддистської пагоди у Китаї. Софія Яблонська переконалася, що зупинитися у кімнаті для гостей при пагоді безпечніше, аніж у простому заїзді
До редакцій львівських часописів Яблонська надсилала свої статті, а з Галичини замовляла записи народних пісень і музики до танців гопак, козачок і коломийка, вишиваний одяг та узори для вишивок. Знайомила китайців з українською культурою, а сама чутливо зауважувала те, що могло би бути цікавим українцям: «Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи». Або, до прикладу: «…китаєць ніколи не піддається. У змаганнях витривалости він завсіди буде перший!»
Декілька разів мандрівниця приїжджала до Львова.
«На пришпиленій до стіни географічній карті ланцюг червоних крапок зазначує перебуту нею дорогу довкола світа. Вернувшись на кілька тижнів до краю, вона бажає поділитись багацтвом своїх вражінь зі своїми краянами, — писала Дарія Віконська у журналі «Жінка» в 1935 р. — Чуємо магічні слова: Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон. Трирічний побут в Індо-Китаю і поворотна дорога: Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк, вкінці назад у Париж. На півтора години молода Українка, яка відбула цю далеку подорож, стає тим медієм, за посередництвом якого бачимо на мить білий привид — чотирнадцятиповерхового велитня океану, чуємо величаву музику розгуканого моря, пяніємо від одурливого запаху тропікальних квітів та ростин, зазнаємо мимохіть тремтіння від несподіваних небезпек».
У 1936 р. вийшла друком книжка Яблонської-Уден «З країни рижу та опію», у 1939-му – «Далекі обрії».
Морська подорож до далеких обріїв
Що цікаво, польська преса ще на початках 1930-х років намагалася подати на своїх сторінках Яблонську як польку, а коли не вийшло – бо ж вона українка, то з’явилися наклепи. Мовляв, як це так, красива дівчина мандрує сама світами… Дійшло до того. що француз роботодавець змушений був подати свій голос на захист Софії у ЗМІ і спростувати плітки.
Удари долі і останні роки
Другу світову війну жінка з сім’єю пережила в Індокитаї. На похороні батька, який помер незабаром після приходу радянських військ в Галичину, 5 жовтня 1939 р., вона не змогла побувати. За переказами, отець Іван Яблонський до смерті тримав листи від доньки за образами у себе в хаті і, молячись до Бога, водночас молився за свою Софію.
Тільки у 1946-му Софія та Жан з дітьми повернулися до Франції, у Париж. Жінка почала працювати декоратором-флористом, до чого виявила неабиякий хист. Також Софія забрала до себе матір. Смерть останньої у 1948 р. стала важким ударом для неї. Уже небавом сталися ще дві непоправні втрати: в алжирській війні (ця країна була колонією Франції — прим. авт.) загинув її старший син, а в 1955-му помер чоловік.
Софія виїхала зі столиці на острів Нуармутьє на узбережжі Атлантичного океану біля гирла Луари, де за власним проектом збудувала віллу. Це місце обрала тому, що незадовго до смерті Жана вони разом побували там і чоловік сказав: «Ось тут я хотів би жити, саме в цьому кутку».
Софія Яблонська в українському строї
На Нуармутьє Софія Яблонська-Уден жила й творила до кінця життя. Українка загинула 4 лютого 1971 р. біля Парижа. Це сталося внаслідок автокатастрофи, в яку потрапила, коли везла до видавництва свою нову книгу оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги». Спершу Софію поховали біля чоловіка у містечку Вернує, але у 1973-му їх обох перепоховали на Нуармутьє.
«Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не протидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі, любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше, – говорив ще малій Софії її батько. – А головне, треба любити свою працю, бо працювати, значить боротись проти часу, значить творити! В кожній хвилині ти можеш зробити з нічого щось; інакше ти все нищиш, бо зменшуєш його вартість, залишаєш нидіти…
Навіть побіжний погляд на життя Софії Яблонської-Уден переконує, вона старалася жити відповідно до наведених слів. Власне, вона – жила! І залишила після себе живу творчість, яка ще далеко не повністю повернулася після років зумисного забуття тоталітарного періоду, коли культурні герої чи не обов’язково мали бути представниками «старшого брата».
