Малярські руни Романа Романишина

МАЛЯРСЬКІ РУНИ РОМАНА РОМАНИШИНА (ЕСЕ)

Роман Романишин… Він створив – свою абетку, свої символи й знаки, його поле діяльності безмежне, є власна філософія, є прагнення і вміння поєднувати, здавалося б, непоєднуване. Володіє даром постійного перебування в стані творення, не напружуючись, можливо, на перший погляд. Коли митець нібито нічого не робить, насправді це не так, він виношує наступний задум, який буде реалізований. Пан Роман ще багато чим володіє.

Артур Мейчен писав: «Амброз сказав: – єдині реальності – це чаклунство і святість. Магія виправдовує себе у дітях: вони їдять скоринки хліба і п’ють воду з незмірно більшою радістю, ніж та, яку відчуває епікуреєць…». Чаклун, маг… Є візія з часів сивої давнини, що первісно термін маг означав: могти, бути в змозі. Святість, то не лише моральна досконалість та високі чесноти, а й палка відданість своїй справі, одержимість….

І, ще один уривок від А. Мейчена: «Звичайний чоловік, плотський і чуттєвий, ніколи не буде справжнім святим. І справжнім грішником – теж. Ми здебільшого суперечливі створіння, і, загалом, не заслуговуємо на увагу…».

Справжній митець звичайним не буває….

Ральф Х. Блум у виданні «Книга рун» зауважував: «Адже свого часу руни – давнє абеткове письмо, кожний із символів якого не лише передавав звук, але й мав ім’я наповнене значенням, – застосовувалися для записів правових документів, поетичних текстів, для посвятних написів і пророкувань… Первісні значення Рун утрачені для нас. Оскільки майстри метання Рун колишніх часів практикували легомонізм – передачу сакрального знання через посвяту, їх секрети не були записані, а якщо й були, то записи ці не збереглися».

В наш час Руни, сподіваємося, застосовуватимуть своєрідно, вояки Духу, мета яких – змінювати себе. Це люди вільні від занепокоєнь, в певному розумінні усамітнені, не прив’язані до результатів. Вояки Духу пам’ятають, що лише володіння істинно справжнім має значення. Йти цим шляхом – не для кожного…

Кельти. Група племен індоєвропейського походження. Створили власну високу культуру, існувала кельтська релігія – друїдизм. На яких теренах вони мешкали? Є різні трактування. Деякі автори вказують на те, що вони проживали на територіях сучасних – Шотландії, Вельса, Ірландії, Англії, Франції, північної Іспанії…. Хоча ареал їх розміщення був значно ширший. Кельти, їх міти, друїдизм. В наші дні ця тема викликає підвищену цікавість. Їх релігія вибудовує гармонійні стосунки зі світом Природи. Адже люди у всі часи шукали гармонії, внутрішнього спокою, єдності з довкіллям, частиною якого ми є.

Українцям віками вкладали в голови засаду – що великі історичні події оминали наші землі, їх творили інші народи, а ми, наші прародичі увесь Час перебували на узбіччі… Історію нам переформатовували (не тільки з Росії), доводячи те, що наші історичні пам’ятки насправді не наші, або, варіант 2 – якщо й наші, вони не мають важливого значення.

Тому, почуймо думку українського вченого щодо кельтів: «… волхвинсько – давньоукраїнське світосприйняття сформувалося ще з дохристиянських часів на українських теренах у природних праведних лісах та священних гаях, де давні мистці-волхви-фітодизайнери обирали не лише дубові гаї, а й соснові, букові, липові левади та інші природні ценози, які оберігали. Про цей бік давньоукраїнського духовного та екологічного життя збереглася обмежена кількість прямих історичних свідчень – значно менша, ніж про діяльність інтелектуалів друїдів, касти духовників давніх кельтів. Проте порівняльний аналіз та психоетнічні аналогії дають змогу розглядати одухотворення рослин кельтами, їхню систему богорозуміння, світоглядні засади, безсмертя душі тощо як відповідні, в головному, давньоукраїнським. Сьогодні загальновідомим фактом є перебування кельтів на українських теренах, відповідно перебування під впливом одних і тих самих етноформуючих чинників «психології терену»», – Валерій Сніжко.

З українських земель кельти мігрували в різні напрямки, понісши з собою ті духовні надбання, які зародилися та вдосконалювалися на спільній прадідівській місцевості. Відповідник друїдів у нашій праісторії – це волхви.

Якщо уважно придивитися до малюнків Великого Каменю (Кам’яна Могила), то помітимо, що їм притаманне образне бачення та завороженість довкіллям. Тодішнє малювання – це дійство духово-мистецьке, бо довкілля мало ознаки божественності, а відображення його – містичний акт.

«Сучасне образотворче мистецтво позбавлене свідомої містичності, проте, позасвідома містичність присутня обов’язково . Глибинна, підсвідома духовність!», – такої думки дотримується В. Сніжко.

Павло Чубинський наголошував, – що здатність до творчого бачення завдяки чудовій природі, розвинула у її жителів (України, А.Б.) уяву, тому є схильність до символів, образів, порівнянь, як в піснях, так і в інших пам’ятках народної творчості. Природа одухотворена, проявляється в символах у самих різноманітних проявах буття людського.

Через символи у казках, мітах (в малярстві також) нашому баченню відкривається трансцендентна реальність. Невидиме стає видимим, адже символи – тільки знаки та знамення досвіду справжньої реальності, самі ж вони не є цією реальністю.

Простір казки – це простір іншої реальності. Казка подібна до міту, належить до Традиції, усної її форми. До Традиції теж відносяться дитячі ігри. Український фольклор, його символіка має непрямий вплив на різні види мистецтва… Гора – незламність, вищість, але і важкість. Вода – початок і кінець, плодючість, сила, чистота, здоров’я, очищення. Степ – воля, неосяжність, простір. Пісня – душа.

Тримаю в руках альбом Романа Романишина «Terra» (центр Подоляни, видавництво Сергія Бродовича, 2014). Епіграфом служать слова Джеймса Джойса: «Час, ріка і гори – ось хто справжні герої моєї книги».

Р. Романишин – мій театр і майже мій сюжет

У цьому концептуальному потоці думок є й таке: «Можеш собі дозволити писати сюжетні лінії, але стати одноосібним автором не виходить, позаяк всі сценарії в цій вселенській бібліотеці за Борхесом вже давно написані і залишається лишень працювати режисером, намагаючись знайти спільну мову з головними акторами дійства».

І, трохи далі митець констатує: «Отже, сюжет склався… чи ні, краще в недовершеній формі, складається, в одне довге щоденне дійство, де головними акторами є Ріка, Гора і Дорога.

За сюжетом Дорога веде до Гори через Ріку, і тому в деяких мізансценах конче необхідний ще один актор – Міст. Щоправда, в нашому сюжеті його часто зносить».

«Отже, актори:

Ріка – роль: живопис (мінлива і кольорова)

Гора – роль: скульптура (камінь, дерево, інколи бронза – матерія досить рідкісна в довколишньому пейзажі)

Дорога – роль: графіка (частіше кольорова, часом, як вже дуже холодно – ахроматія)

Міст – роль: об’єкти (часом кінетичні, часом музичні)

Моє завдання як режисера в цьому дійстві добре розуміти характери героїв, щоб працювати. Чи, мабуть, краще, співпрацювати максимально вдало з чуттям матеріалу і, так би мовити, за законами жанру».

Почнемо з дороги… Дорога – це і вибір людиною шляху в житті (дао), найважча – пряма, але саме вона дає змогу досягнути мети. Рух між двома точками простору. Пройти, здолати певну частину шляху, ймовірно то синонім завершення якогось періоду буття та перехід до наступного… Того, хто йде, очікують нові, незвідані дороги. В казках пропонують своїм героям, як правило, вибрати одну з трьох доріг.

Гора – один із варіантів «світового дерева», центр Світу. В казках символізує перехід з одного царства до іншого. Місце сили. Образ світової гори – на вершині перебувають боги, в середній частині – земне царство, біля підніжжя – царство духів та демонів.

Ріка – межа між світами, ріка життя: Ордан – ріка, перейти ріку – перемогти, або втрапити в інше царство.

В філософії Сходу річка – водний шлях. «Вода тече без жодних планів, карт, правил та дисципліни… але дуже просто, тому що вона завжди прагне вниз. Вона ніколи не тече вгору схилом. Вона завжди тече вниз по схилу, впадає в океан, в своє джерело….

І, трохи далі по змісту: Подорож є ціль. Сама подорож і є ціль. Вона вічна. Вона нескінченна.», – Ошо «ДАО історія та вчення».

В народних піснях гора є символом зажури, печалі, важких перешкод. Здолати гору – то велике випробування. Дорога – образ земного буття, широка, ясна, бита; буває – убита, та, що на той світ. В пісенній творчості річка ознака проминання, за річкою спливають літа. Береги асоціюються з життям і смертю.

Сила творів пана Романа дихає поезією, глибинною, асоціативною, символічною. Здебільшого картини перегукуються з певними своїми віршованими відповідниками, звичайно, не завше. Спочатку мені здалося, що деякі твори Художника споріднені з поезією геніального Валерія Іллі, пізніше збагнув, є невидимий зв’язок, але з поезіями іншого генія – Павла Тичини (мова йде про творчість П. Тичини – ще не конформіста).

У праці «Символізм» Анни Білої (дослідниця) віднайшов наступне: «Для П. Тичини характерне глибоке проникнення в буття Всесвіту, через музику асонансів, тонке відчуття ритміки і строфіки поезії. Вірші Тичини подеколи нагадують мантри, медиції (ймовірно – медитації, А.Б.), в яких суб’єкт повністю розчиняється в природі, у звукові, в кольорі. Тичининський пантеїзм (ширше – космізм) виникає як наслідок мислення символами, що пронизують ціле буття, неначе вісь, об’єднуючи людину з божественним. Кожен вірш Тичини, крім того, – це знак його психологічного стану, закодоване переживання. Відтак йому, як символістові, властива своя специфічна мова…».

Юрій Шевельов називав три головні біди України: Росія, кочубеївщина, провінціялізм. Провінційність, які її ознаки? Наприклад, велике місто – не провінційне, а невелике – то провінція? Однозначної відповіді немає, бо в Україні є немалі міста, а ознак столичності немає, радше провінційні…. Як живеться і працюється неординарним, творчим людям в містечках або селах? Який вплив має на них місце проживання?

Прислухаймося до думки Юрія Шевельова: «Провінція – не віконниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затишку безвиїзної гейдельберзької кімнати, не повія на мюнхенському двірці. Провінція – все те, що не думає, що вона столиця світу. Провінція – все те, що не стверджує себе столицею світу. ПРОВІНЦІЯ – НЕ ГЕОГРАФІЯ, А ПСИХОЛОГІЯ. НЕ ТЕРИТОРІЯ, А ДУША». Ознаки столичності, на думку цього вченого, має Львів… Роман Романишин народжений на Івано-Франківщині, в місті Тлумачі, але від юнацьких років мешкає у Львові. Це і його місто, такі містяни як він, своїми творчими здобутками дають підстави вважати Львів столичним містом. Богдан-Ігор Антонич, Олекса Новаківський, Карло Звіринський, Іван Франко, Михайло Грушевський, ряд видатних осіб можна продовжити, в різні роки й десятиліття стверджували не провінційність княжого, королівського Міста.

В цьому славному місті він закінчив спочатку Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва імені ІванаТруша, пізніше – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Достоту вражає розмаїтість творчого доробку унікального митця. Володіє чи не усіма відомими графічними техніками, є одним з широко знаних графіків Европи, які займаються кольоровим офортом. Творить в техніці олійного живопису, також левкасу на дерев’яній основі, його роботи перегукуються з народним мистецтвом. Як скульптор працює з каменем, бронзою, деревом.

Альбом «Малярство. Роман Романишин» , переднє слово відомого українського художника – Сергія Савченка. Чудове проникнення словом у творчість Митця, завершується таким абзацом: «З творами Ромка цікаво і затишно, з ними часом непросто, бо вимагають більше знань і допитливості. З ними добре, як добре з їхнім татом – дуже справжнім Дядьком Ромком».

І, насамкінець, цей текст (есе) потрібно завершити думками Романа Романишина. Про що? Звісно, про МИСТЕЦТВО.

«… Малярство – це спосіб медитації. Інтелектуальна необхідність. Унікальний спосіб передачі духовного досвіду, який накопичується протягом всього життя. Прямокутник полотна – твоя і тільки твоя територія. Територія, де почуваєш себе вільним від повсякденного раціоналізму і прагматизму. Тут відсутнє рабство логіки. Світ, де трава може бути червоною, а небеса золотими, сірий день кольоровим, а чорне не завжди трагічне, бо цей світ керується своєю внутрішньою логікою та своїми законами. І ти маєш право написати ці закони сам….

… Мистецтво є одним із засобів спілкування людей. Вишуканий спосіб передачі вражень і емоцій. Нам потрібне малярство.

Адже Світ повен кольорів…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).