Ключі до Українського феномену Григорія Савовича Сковороди

 

 Ключі до Українського феномену Григорія Савовича Сковороди

 302-ліття від народження мудреця-подвижника

 

 

Морально-світоглядні ключі до Українського феномену мудреця-подвижника Григорія Савовича Сковороди містяться в його світообразі – цілісній системі людинознавства, світознавства й особистого мислительно-життєвого світу мудреця та в Сковородинстві – стратегічному дієвому вченні й породженому ним однойменному суспільному зрушенні. Саме на морально-світоглядних засадах світообразу й Сковородинства зможемо цілісно осягнути Український феномен мудреця-подвижника.

Передусім необхідно усвідомити, що Григорій Сковорода як мислитель-енциклопедист звільнив світоглядну основу Української педагогіки й філософії од панівної релігійної догматики й схоластики та став першим вільним педагогом-просвітителем і філософом-мудрецем у новітній Українській культурі й усьому Слов’янському світі. Григорій Сковорода перший з видатних Українських попередників і сучасників не змарнував своїх вроджених талантів і подвижницького духу на проповідування церковних догматів, на служіння імперії та її ідеології, не піддався спокусі релігійної й мирської влади та зберіг самостійність мудрого, справедливого життя волею особистого духу.

Сковорода як істинний вільний філософ-мудрець не створив ніякої канонічної філософської групи чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». У Григорія Сковороди своя феноменальна система філософії-мудрості як способу життя – морально-світоглядна система життя в Істині в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Ця система справедливого життя в Істині за морально-світоглядним дієвим вченням мудреця-подвижника Григорія Сковороди дістала найменування – Сковородинство.

Тож для осягнення Українського феномену мудреця-подвижника Григорія Савовича Сковороди через цілісну систему його світообразу й стратегію дієвого вчення Сковородинства передусім необхідно звільнитись од нав’язаних нам облудних уявлень і догматів та власних упереджених думок і недомислів, а ще – від стереотипів.

Один зі стереотипів – помилково-бездумне називання Українця Григорія Сковороду по батькові Савич, що є калькою з руського Саввич. Сам філософ-мудрець підписувався по-українськи – Григорій Сковорода, Григорій Варсава Сковорода, де арамейське Варсава означає син Сави, Саби; арамейське ім’я Сава, Саба походить від Сабаш – Воля, Вільний, Мудрість, Мудрець, а син Сави-Саби – син Волі, син Мудрості, носій Істини. По-латинськи Григорій Сковорода підписувався Gregorius Skovoroda, Gregorius Barsaba Skovoroda або Gregorius Sabbin, по-грецьки – Γρηγόριος Σάββιν (Григорій Савин). Грецькі й латинські написання Григорія по батькові Савин, Сабин перекладачі передали неправильно – Савич, калькуючи руське написання. Згідно з Українською граматичною нормою, при  творенні чоловічих імен по батькові вживається суфікс -ович, який додається до основи слова. Отже, по-українськи належить писати (без усяких винятків) – Григорій Савович Сковорода.

А ключ до етимології родового прізвища Сковорода слід шукати у світообразі самого мудреця – в образній системі його поетичних і філософських текстів. З провідним Сковородиним мотивом Волі органічно пов’язаний ключовий, тотемний образ птаха – Жайворонка, глибокий символічний смисл якого закодований у байках «Жайворонки» та «Соловейко, Жайворонок і Дрозд», а головно у притчі «Убогий Жайворонок» (1787), що має особливе символічне значення в житті мудреця й виводить на етимологію його родового прізвища. У байках і притчі найповніше виявилась Українська мовна стихія та питома народнопоетична образність, передусім у написанні Жайворонок за Українською народною вимовою.

Давньоукраїнська назва жайворонка – сковронок перегукується з польським skowronek (сковронек) і словацьким škovránok (шковранок). Так через реліктове наймення Сковородиного птаха-тотема – сковрона-жайворона знаходимо архетипний ключ до тотемного походження прізвища Українського мудреця. Цей образно-смисловий ряд підводить до висновку, що етимологія родового прізвища Сковорода своїм корінням сягає в давню Українську й спільнослов’янську тотемну основу: сковрон-жайворон-шковран, сковронок-жайворонок-шковранок – вільний, степовий співучий птах, вісник Сонця, Весни, оновлення Природи й Волі.

Український мудрець Сковорода (Сковрон-Шковран-Жайворон-Жайворонок) своїм тотемним родовим прізвищем і своїм міфо-поетичним символічним мисленням явив глибинну закоріненість у Давньоукраїнську й спільнослов’янську етнокультурну традицію, вік якої означив хрононімом – «тритисячолітня піч».

Досі панує стереотипне сприйняття Сковородиної мови як важкозрозумілого письма. Мова Г. Сковороди – це передусім засіб пізнання себе, свого народу й Світу, це ключ до істинного знання. За Сковородою, мова – «найдавніше з надбань людини»; «Мова все тіло скеровує і всьому голова є» («Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», 1769–1771).

Мова Г. Сковороди – це мова ясних образних понять і глибоких смислів, це вияв морально-світоглядної основи Української культури. Саме з погляду ясних образних понять і глибоких смислів необхідно розглядати мову педагогічних і філософських праць, поезій, байок і листів Григорія Сковороди. Глибокі, втаємничені смисли текстів Українського мудреця спонукають людей до самопізнання й саморозвитку.

Часто серед лінґвістів виникають суперечки щодо характеристики мови Григорія Сковороди. Мову Григорія Савовича Сковороди належить характеризувати не за формальними лексичними ознаками й не за належністю до певної зовнішньої соціальної сфери комунікації, а за її внутрішньою пізнавально-освітньою, літературно-філософською функціональністю. Пісні, байки, вірші Г. Сковорода писав Українською книжною мовою, наближеною до народної, а також Давньогрецькою й Латиною; філософські діалоги, трактати й педагогічні праці писав власною мозаїкою з живої Української мови та штучного церковно-руського язичія, бо його новаторство виривалося з тогочасного церковно-схоластичного формалізму; листувався зі своїми товаришами й знайомими по-латинськи, по-грецьки й по-руськи. Та хоч би якими мовами й язичієм писав мислитель, він думав рідною Українською мовою, про що свідчать у його писаннях і Українська мовна стихія, і Український тип мислення, Українська стилістика й правопис, бо «писав для свого краю». Про це свідчить учень, товариш та біограф Г. С. Сковороди Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807): «Він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими».

М. І. Ковалинський

Це засвідчує й академік Федір Петрович Луб’яновський (1777–1869): «У Харкові ж бачив я відомого мандрівця Сковороду. …за мовою справжній Українець».

З близькими людьми й рідним народом Г. Сковорода спілкувався виключно живою рідною мовою. А тим формальним язичієм, яким писав, він не розмовляв.

Ф. П. Луб’яновський

 А писав Григорій Сковорода свої педагогічні й філософські праці як високоосвічений граматик за тогочасними правописними нормами, на які значною мірою впливала тогочасна академічна традиція; листувався за тогочасною традицією офіційного мовлення. А його пісні й байки сповнені народнопісенною й народнорозмовною стихією. Мова всіх писань Сковороди забарвлена Староукраїнською бароковою лексикою з класичними Грецькими, Латинськими та штучними церковнослов’янськими й руськими украпленнями. А фонетична система Сковородиної мови суто Українська, природня. Тож для безпосереднього сприйняття текстів Сковороди їх необхідно читати з Українським фонетичним ключем, зокрема, церковну літеру ѣ (ять), що позначає руськоязичний звук е, слід читати за Українською традицією – вимовляти Український природній звук і. Необхідно вчитися розуміти писання мудреця Сковороди без перекладу, надто його пісні та байки, сповнені Української народнопоетичної, народнорозмовної стихії. Адже всякий переклад, тим паче поверховий, призводить до смислових втрат.

Для істинного сприйняття Сковородиного природно-морального світогляду й особливої, з індивідуальним стилем, мови мудреця та осягнення суті його писань не можна застосовувати підхід зовнішньої комунікації. Тексти Г. Сковороди належить читати у внутрішньому зосередженні, й тоді відкриється розуміння його задуму і взаєморозуміння з ним.

Дуже важливе питання адекватності сприйняття й розуміння Сковородиної філософеми «Мір ловил меня, но не поймал», якою мудрець підсумував своє земне життя. Який же смисл закодував мудрець Сковорода у цій філософемі? Нині цей заповітний мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Сковородин «Світ ясний», «цілий Світ» не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ є невіддільною складовою частиною макрокосму – «цілого Світу», що його мудрець ототожнює зі щастям-цілістю: «О щастіє, наш ясний Світ, О щастіє, наш красний цвіт! …О щастіє, мой Світ ясний! О щастіє, мой світ красний!» («Сад божественних пісней. Піснь 21-а»). Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя. Сковорода розрізняє в написанні мир, мыр – внутрішній світ («маленькій мыр», «душевный мир») і Всесвіт або Всеосяжний Світ («Великій Мыр», «Всемирный Мир») та мір – біблійна історія («древній мір»), марновірний соціум, тобто антисвіт.  Староукраїнське мір (Новоукраїнське – мир) означає: мирське життя, хрещений мир, соціальна маса, натовп. Тож заповітну філософему мудреця Сковороди належить передавати сучасною Українською мовою: «Мир ловив мене, та не піймав».

Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет миру – антисвіту. Мудрець уникав знетямленого миру і прямував до себе, у свій внутрішній світ – «Світ ясний». Через нестерпний гніт церковної ідеології й імперської колоніальної адміністрації Григорій Сковорода змушений був у 1769 р. залишити офіційну педагогічну працю та обрав зовсім новий і незнаний до того спосіб життя – вільне мандрівне просвітництво. То був дуже небезпечний протестний вибір найосвіченішої людини в Україні й усій Російській імперії. І те мандроване вільне й небезпечне життя мудреця тривало чверть століття. Імперська таємна служба й церковна влада завели проти Сковороди слідчі справи, й він зазнавав постійного церковно-поліцейського гоніння.

Тож безглуздим є стереотипне твердження: Сковорода – богослов. Український мудрець, як і античні мудреці не досліджував богів, а пізнавав Людину, її цілісне природно-духовне єство. Отже, Сковорода – не богознавець, а людинознавець. Ось як Сковорода пояснював своє розуміння бога студентам Харківського колеґіуму: «…у стародавніх Бог називався Всесвітній Розум. І Йому в них були різні наймення. Наприклад: Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна й ін.… А в християн найзначніші йому наймення такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина» («Початкові двері до християнської доброчесності», 1766, 1780). Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ юдо-християнства, «сущий на небесах»: «Як тепер мало хто розуміє Бога, то не дивно, що й стародавні часто масово помилково вважали речовину за Бога й потім усе своє богохваління віддали на посміховище. …Підданцем його є всякий люд, і так само кожен визнає перед ним рабство своє. Така віра є загальна й проста» («Початкові двері до християнської доброчесності». 1766, 1780). І тут же мудрець навчає, «що є якась таємнича сила, яка в усьому розлита і всім ладує». Тобто, за Сковородою, це принаявний в усьому Усепроймаючий, Уселадуючий Дух Життя, Єдиний Первінь, Усеєдиний Лад, Всесвітній Розум. Давньоукраїнське наймення Дій, яке означує дієву сутність Ладу, Г. Сковорода згадує в передмові до власного перекладу «Книжечки Плутархової про спокій душі» (1790): «Ухилившись од Біблії до Плутарха, переклав я книжечку його «Про спокій душевний», витлумачивши не зовнішню словодзвінкість, а саму силу й есенцію, ніби гроно в точилі видавив. …Не згадується тут ні Дій, ні Венера, ні Меркурій, та в нові міхи і вино нове влито».

Григорій Сковорода у своєму письмі користувався загальноприйнятими в тогочасному миру поняттями, нав’язаними церковною наукою й релігійними догматами у формі язичія. Тим формальним язичієм, яким змушений був писати філософ-мудрець, він не розмовляв з близькими людьми й рідним народом, зокрема, з Українськими селянами, серед яких жив останні 25 років свого мандрівного подвижництва. Мудрець Сковорода спілкувався з близькими людьми й рідним народом виключно живою рідною мовою, а у своєму самопізнанні й осягненні Істини оперував глибинними морально-світоглядними, природно-духовними поняттями – непроминущими й безвічними, які видобував з «тритисячолітньої» традиції питомої Української культури.

Український мислитель-мудрець Сковорода, як Давньогрецькі мислителі-мудреці Платон (427–347 до н. е.), Піфагор (570–497 до н. е.) і Сократ (469 до н. е. – 399 до н. е.), чітко визначав первинні морально-світоглядні, природно-духовні поняття, завдяки яким систематизував свої знання Людини й Світу. Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», не тільки осягав Істину, а й жив істинно в єдності з Усеєдиним Ладом, Світовою Всеєдністю й Земною Природою.

Платон

Піфагор

Сократ

Отож, перекладаючи символічні тексти мудреця Сковороди, необхідно передавати догматичне поняття бог, залежно від контексту, Сковородиними глибинними морально-світоглядними, природно-духовними поняттями: Усеєдиний Первінь, Усеєдиний, Дух, Природа, Всесвітній Розум, Дій. Такий Сковородин світоглядний орієнтир допоможе позбутися догматичного, богословського трактування вільного філософа-мудреця.

Релігійні марновірці особливо нав’язливо накидають мудрецеві-ясновідцеві статус «богослова», «реформатора церкви», «сектанта» й навіть «масона», хоч Сковорода не ходив до церкви і категорично не приймав релігійної догматики й церковних ритуалів, церемоніалу. «Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця Сковороди. У сектантстві Сковороду звинувачував православний клір через неприйняття мудрецем релігійних догматів. Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця Г. С. Сковороди видатний Український учений-енциклопедист, сковородинознавець Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «Від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором» («Григорій Сковорода» // Дмитро Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні, 1931).

Д. І. Чижевський

Мудрець Григорій Сковорода звільнив світоглядну основу Української педагогіки й філософії од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням. А Сковорода став в Українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив як моральну дієву силу – волю духу: «Головна мета життя людського, голова діянь людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; та не кожен – головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі діла свої скеровує, щоб дати життя череву; інший – очам, інший – волоссю, інший – ногам та іншим частинам тіла; інший – нарядам і подібним бездушним речам; філософія, або любов до мудрості, спрямовує усе коло діянь своїх на те, щоб дати життя духові нашому, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце сумирне, – то й усе ясне, щасливе, радісне. Оце і є філософія» (цитую за публікацією: М. І. Ковалинський. «Життя Григорія Сковороди», 1795). Освітнє новаторство педагога Сковороди суперечило теологічним канонам тодішнього догматичного навчання.

Григорій Сковорода ставився до релігії з її магічними культами й зовнішніми ритуалами однозначно неприйнятно: мудрець жив не за релігійними приписами й віросповідними догмами, а за одвічними дорелігійними морально-світоглядними принципами. А звертання Сковороди до Біблії – це не ознака його релігійності, а ознака пізнавального методу: мислитель не проповідує біблійні догми, а розкриває через біблійний символізм приховані реальні смисли. Григорій Сковорода  розглядає Біблію не як зібрання релігійних догм, а як літературну пам’ятку, тому часто цитує Біблію (в основному Старий Заповіт, а не Євангеліє) як символічний текст («символічний світ Біблії») не з теологічною метою, а для філософсько-символічного відокремлення Правди од неправди та з’ясування Істини. Мудрець використовував біблійні тексти як ідеологічне прикриття свого вільнодумства. Сковородине цитування Біблії в умовах засилля християнської релігійної ідеології нагадує цитування совєтськими філософами класиків марксизму як ідеологічної основи комуністичної світської релігії. Отже, теологія – це лише їх оболонка Сковородиного письма, а насправді Сковорода – суто світський Український мислитель.

Та нині деякі неохристиянські ентузіасти-бузувіри намагаються зробити з філософа-мудреця Григорія Сковороди теолога й навіть канонізувати. Мудрець не потребує церковної канонізації, бо святістю світла Істини сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо, що ствердив сам мудрець: «Святість життя – тільки в діяннях». У нинішню пору засилля церковної, християнської неорелігійності, що прийшла на зміну партійній, комуністичній релігійності, заповзяті неорелігійні активісти стали трактувати Сковороду як «теолога-містика» й навіть «месію» чи «пророка», підмінюючи власними містифікаціями його духовне, освітнє подвижництво. В аврамічних месіанських релігіях (юдаїзм, християнство, іслам) месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності, вивищення «обраного народу» над іншими. У ясновідному моральному світогляді народів агрокультури відсутні месіанізм і богообраність, а провідним дієвим, усеоб’єднуючим внутрішнім чинником життя народу є духовне подвижництво, яке базується на ясновіданні (не плутати з ясновидінням – елементом релігійної магії, надприродною здатністю розпізнавати на відстані явища фізичного плану).

Ясновідання – дорелігійна морально-світоглядна система осягнення істинного, цілісного, дієвого знання, яка пов’язана з глибинними процесами психіки, душі. Пізнавальна практика ясновідання – безпосереднє, інтуїтивно-містичне осягнення Істини серцем як пізнавальним і моральним осердям людського єства. Ясновідання розвивається на основі моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. За цим моральним критерієм, Григорій Сковорода – типовий мудрець-ясновідець і, за його ж визначенням – «істинна Людина»: «Бо істинна Людина має Істинне Око. Оскільки воно за Видимістю добачає Істину і на Ній спочиває…» («Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», 1769–1771). 

Для мудреця Сковороди  як знавця Істини морально-світоглядним базисом є відання, а не вірування. Григорія Сковороди не ходив до церкви, не визнавав церковної ієрархії, ритуалів і церемоній. А юдо-християнські канонічні тексти розглядав і цитував як філософ, а не теолог. Безперечним свідченням того, що Г. С. Сковорода жив за первинними законами Природи й давніми моральними звичаями свого народу та не додержувався віросповідних догм і церковних приписів, є архівні матеріали академіка Ізмаїла Івановича Срезневського (1812–1880): «Сковорода явно не додержувався ні постів, ні обрядів християнських, не ходив до церкви, а наостанку й не причастився, і, коли йому запропонували запричаститися, він не схотів, кажучи, що це не потрібно для нього» («Из «Украинской скарбницы» И. И. Срезневского», 1919).

І. І. Срезневський

Григорій Сковорода як філософ-мудрець належить до «невоцерковлених» і з цієї позиції дивиться на релігію як на приватну справу, а з позиції антиклерикалізму викриває релігію як імперську ідеологію. Сковорода як мудрець-ясновідець у своїй радикальній критиці буквального розуміння Біблії розходиться не тільки з тогочасними, а й з нинішніми, філософами й богословами. Коли вони беруться вивчати «символічний світ» у світоглядній системі Григорія Сковороди, то як правило пишуть тільки про Біблію, оскільки філософ цитує її найчастіше. Та він широко цитує й античних авторів, зокрема, досократиків. Водночас усі Сковородинські тексти засвідчують, що в «символічному світі» Українського мудреця значне місце належить нашій сонцевизнавчій, природно-космогонічній міфології.

За своїм моральним світоглядом і способом життя Український мудрець був близький до моральних вчень античних мудреців і духовних практик Сходу, зокрема, до суфізму й буддизму, суттю яких є самопізнання й духовне самовдосконалення людини та здійснення нею життєвої програми своєї душі, а не її віра в бога.

Законодавець усього людського роду, «найбільший Еллінський мудрець», математик Піфагор спонукає пізнанням людського серці осягати Істину й Лад: «Навчіться пізнавати людей: пізнання людей доречніше й потрібніше, ніж пізнання богів. Залиш жерцям досліджувати єство богів, а ти займайся пізнанням людського серця. …Лад хай буде твоїм провісником! Безперестану дотримуйся його серцем».

Засновник буддизму індійський духовний подвижник Сіддгартха Ґаутама, він же Будда Шак’ямуні (VІ–V ст. до н. е.) так ствердив суть свого природно-морального вчення: «Центральною фігурою буддизму є не бог, а людська істота».

Сіддгартха Ґаутама

У буддизмі зберігся дорелігійний природно-моральний світогляд, як і в Українському ясновіданні, визнавцем якого був Сковорода. Ось як Григорій Сковорода розкрив внутрішню, екзистенційну сутність людини: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині» («Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», 1767). Сковорода, як східні й античні мудреці, за базовий початок пізнання Світу, а не бога, бере самопізнання людиною самої себе та здійснення в собі безвічної Істини. Український природознавець-мислитель, засновник учень про біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) так усвідомлював яву безвічної Істини в людині: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості».

В. І. Вернадський

Для сприйняття, осмислення, осягнення Українського феномену Григорія Сковороди необхідно підготуватися через самопізнання й морально-світоглядну зрілість.

У морально-світоглядній основі Сковородиного світообразу і вчення Сковородинства явлено три базові концепти Українського феномену мудреця Сковороди, які закорінені у світоглядних архетипах Давньоукраїнської культурної традиції, спорідненої з античною традицією: «Трисонячна єдність» – Усеєдність, «Всесвітній Світ» – Світова Всеєдність і «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад.

Для осягнення Українського феномену мудреця-подвижника Сковороди маємо з’ясувати ці три базові концепти й на їх основі осмислити морально-дієві чинники Сковородиного світообразу і вчення Сковородинства: «Природа», «Воля», «Культура», «Душа», «Мудре серце», «Чистий розум», «Пізнай себе!», «Совість», «Істина», «Правда», «Вроджена праця», «Нерівна всім рівність», «Людина й Народ», «Щастя», «Любов», «Коло вічності» – «вічного вічність» – «безвічність».

Оце і є морально-світоглядні ключі до Українського феномену мудреця Григорія Сковороди, які містяться у Сковородиному світообразі і вченні Сковородинства.

 

«Трисонячна єдність», «Всесвітній Світ», «Єдиний Первінь»

Основою «Трисонячної єдності» або Всеєдності у світоглядно-пізнавальній системі Григорія Сковороди є вчення про «три світи» й «дві натури» та концепт «єдиного начала», «єдиного центру», «дієвого начала». «Ся трійця є одиниця (Трисонячна єдність і Природа)…» («Бесіда 2-а, названа Observatorium Specula (по-юдейськи – Сіон)», 1772).

Найясніше, найповніше сутність власної морально-світоглядної системи як основи пізнання таїни Життя у «Всесвітньому Світі» – Світовій Всеєдності мудрець Сковорода висвітлив у своїй підсумковій праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791):  «Є три світи. Перший є всезагальний і заселений Світ, де все народжене проживає. Сей складається з незліченних світ світів і є Великий Світ. Інші два є часткові й малі світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія».

Сковородинське морально-світоглядне вчення про три світи розвинув у своїй філософсько-мовознавчій, психолінгвістичній школі Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891). Тільки коли Сковорода розрізняє триєдиний Світ на малий (людина-мікрокосмос), великий (макрокосмос) та символічний (Біблія), то Потебня розрізняє цю триєдність Усеєдиного Світу на світ людини (я), навколишній світ (не-я) та світ символів (мова). Тобто Потебня на місце Біблії, яка була для Сковороди «символічним (таємнообразним) світом», ставить Українську міфопоетику й Українську мову – спосіб життя людської особистої й національної самосвідомості. Єдність цих трьох світів людина осягає через себе – в самопізнанні й досягає єдності цих трьох світових сфер у собі завдяки самосвідомості.

О. О. Потебня

Внутрішня сутність макрокосмосу й мікрокосмосу однакова, бо є самоподібними породженнями «Єдиного Первеня» або Всеєдиного Ладу – безкінечного й безвічного першоджерела енергії «Всесвітнього Світу» або Світової Всеєдності. Звідси Сковородин висновок, що достатньо пізнати мікрокосм – людину, і можна збагнути весь макрокосм – «Всесвітній Світ» як Світову Всеєдність.

Світ саморозвивається, і в ньому саморозвивається все його розмаїття в самоподібній безлічі й Усеєдності. На цій еволюційній основі розвинув свої світоглядні концепти «Всесвітнього Світу» й «Трисонячної єдності» Григорій Сковорода. Саме зі Сковородиного світоглядного вчення про Всеєдність трьох світів (зовнішній світ – макрокосм, внутрішній світ людини – мікрокосм і символічний світ – міфокосм) мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; послідовник і двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по лінії брата Василя, з якої походила його мати) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

В. С. Соловйов

На світоглядній засаді Всеєдності як «Трисонячної єдності» мудрець Григорій Сковорода сформулював триєдиний основоположний морально-світоглядний принцип істинного життя людини Волею зрілого духу на природно-культурній основі: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Воля дужча за всяку неволю»; «Культура – друге, духовне, народження людини».

Тріада Природа, Воля, Культура як трисуття «Трисонячної єдності» у своїй внутрішній неподільній цілісності являють усеєдину суть Українського феномену Сковородинства.

 

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»

Своїм глибинним осягненням первинності Природи мудрець Григорій Сковорода ясно спростував релігійну догму про «створення богом Світу й людини». Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного «міра» й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Світу, а про «зліплення» біблійного «міра», уявного «мірозданія» – «Книги Буття» юдейства: «Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Світотворення стосується самої її, а не великого, плоддю заселеного Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесну й земну плодь і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Та заселений Світ стосується плоді. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона нічим не стосується заселеного Світу…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)». 1776).

Григорій Сковорода піддає критиці Біблію й біблійну доктрину «створення Світу», виходячи з того, що Біблія й біблійний «мір» є нагромадженням уявних, символічних, таємних образів, а «заселений Світ» є реальною дійсністю, що проявляється в тлінній матеріальній сфері й Природі вічній, тобто безвічній у часі й безкінечній у просторі. «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу», 1774); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блудиш. Природа є первовічне джерело Волі. Ця Воля (за примовкою) дужча за всяку неволю» (з байки «Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)». 1776).

 

«Воля дужча за всяку неволю»

Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню Волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – стан самостійності, самовладання людини. Звідси провідна філософема життя мудреця: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» (з байки «Собака й Кобила»). Цією Українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.

В Українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили духу людини й народу: «Де дух, там і Воля» (П. Д. Юркевич). За Українським природно-моральним правом, Воля як самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу – найвища цінність людського життя.

В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, основоположний принцип-закон Українського традиційного природно-звичаєвого права, дієвий морально-правовий чинник; тому права в Українців традиційно називаються вольності. Морально-духовну суть традиційних вольностей-прав Українців чітко сформулював педагог-мислитель, основоположник Української філософії права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874): «Право – явище національного духу. Початком права є справедлива розплата». Справедливу суть права визначають його дієві первини – Правда й совість як чинники моральної Волі.

П. Д. Юркевич

 Воля як фундаментальний принцип-закон Українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста сваволя обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний лад і гаразд. Це правовий факт самовладованості, безелітарності Українського народу.

Навіть штучний інтелект визначив слово Воля наймилозвучнішим і найсильнішим в Українській мові: «У ньому відчувається сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В Українській мові «Воля» звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне Небо».

Волю як закон приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне Віче (од Староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для безпосереднього вирішення всіх справ суспільного життя. Волю-закон приймають на вічовому народному зібранні усі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі й принципу рівноправності в Українському традиційному безкласовому суспільстві. Закон Волі й принцип рівноправності – морально-правова основа культурного саморозвитку людини й народу.

Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). Віче – наш давній правовий інститут прямого народовладдя. Подібні інститути були в інших народів агрокультури, й на цих засадах працює нині Ірландська «Асамблея громадян» і Швейцарський парламент.

Віче є реліктовим явищем військової демократії – форми народовладдя, де важливу роль відіграють військові подвижники й рада старійшин та де збройні сили мають переважне право управляти державою. Саме сильні Волею духу військові люди стають воїнами-захисниками і справедливими провідниками свого народу.

Вічовий лад і засноване на вічовому законі Волі народовладдя часто хибно ототожнюють з демократією. Хибність ототожнення в тому, що вічовий лад – одностайність волевияву всіх, а демократія – диктатура більшості над меншістю, тобто демократичне свавілля. В демократії від початку закладається диктатура, оскільки більшість обирає собі колективного диктатора – владарюючу кліку, яка в різні часи має різні назви від кланів до партій. Нині виборчі права народу узурпували партії. Демократія неминуче переходить в охлократію (від грец. όχλος – натовп і κρατία – влада) – владу натовпу й призводить до кризи в суспільному управлінні, тож для подолання демократичного свавілля необхідна диктаторська сваволя. В наслідку під демократичною ширмою охлократії утверджується плутократія – влада багатіїв, олігархів-плутократів, які нещадно визискують народ і грабують країну. Тож демократія в моральній оцінці народу – демонократія, яку здатна здолати тільки вічова військова демократія. В Україні на засадах вічової військової демократії у формі козацької військової демократії життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років.

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення Українців і придушення Волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні Волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств Українського суспільства з позиції моральної зрілості й Волі духу.

Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Григорій Сковорода радив людям знаходити джерело власної енергії в самопізнанні, вродженій праці й культурного саморозвитку. Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. Основне для людини – плекати самостійну силу, мірилом якої є Воля духу.

Отже, Воля – фундаментальний природний принцип-закон, основоположний морально-правовий чинник Української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя Українського мудреця Сковороди.

Тож у вірші «De Libertate» («Про Вольність»), написаному в  1758 році, коли Російська імперія почала ліквідовувати залишки Української автономії й закріпачувати Український народ, Григорій Сковорода нагадує про відібрані руською імперією Українські вольності й з глибини пам’яті будить в Українцях дух Волі:

Что то за волность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против волности еще оно блато.

Тут необхідно звернути увагу на неадекватну передачу Сковородиного «волность» кривотлумачним «свобода» у перекладному виданні творів у двох томах 1994 р. (переклад В. Шевчука):

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнивши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.

У примітках «De Libertate» перекладено – «Про свободу». А значення Сковородиного «De Libertate» – «Про Вольність», бо Сковорода пише саме про «волность» (вольность, вольність, вольності) – первовічні природні права вільних Українців, а не про свободу – ілюзорну мрію рабів, мирську релігію невільних марновірців. Постає питання: навіщо було кривотлумачити Сковородину «волность»?

Тож з’ясуймо різницю між Українським автентичним конкретним морально-правовим поняттям Воля та запозиченим абстрактним загальником свобода. Воля – первовічна ознака вільних людей, сила їхнього духу. Руськоязичне свобода стосується намагання рабів «освободится» од сваволі деспотів, позбутися зовнішнього гніту. Свобода позбавлена внутрішньої волі духу самостійної людини. Свобода – омана, яка ілюзією зовнішнього вибору позбавляє людей внутрішнього волевияву й далі заневолює їх. Для невільників випробування свободою обертається новим поневолюванням, бо вони не знають, що з нею робити. Свобода як ілюзорна мрія рабів провокує стан масового психозу, що призводить до бунту. А «Бунт – геройство рабів» (Ф. Ніцше). Свобода знесилює знетямлених у бунті й заневолює, гнобить зовнішньою сваволею.  Свобода – світська релігія марновірних невільників, соціальна облуда. Воля – реальна духовна сила вільних людей і конкретна програма їхніх правових дій.  

Воля – дієвий морально–світоглядний чинник природно-звичаєвого права, природне прагнення вільних людей до самостійного й справедливого життя.

Правове поняття Воля живе як архетип в усіх Слов’янських мовах, а також у Литовській (valia), Латиській (vala), Нововерхньонімецькій (Wille), в Авестійській: vala, vara – воля, відбір, у Давньоіндійській (ведичній): valah,  varah – вибір. У Латинській мові аналогічні архетипи valentia (сила, міць) та valens (сильний, дужий, дійовий) збереглися поряд зі синонімом libertas, libertatis – воля, право, справедливість, самостійність, вільнолюбство, відвага.

Отже, Воля є синонімом духовної сили, самостійності й дієвості. Воля як духовне прагнення й право вільних людей жити гідним життям суттєво відрізняється од свободи – фізичного бажання рабів звільнитися од зовнішнього гніту, а заодно й од відповідальності за свої свавільні вчинки

Українці, як і інші сусідні аграрні народи, тисячоліттями вели боротьбу за свою Волю зі свавіллям русі – ізгоїв, безземельних грабіжників, які керуються невтоленною зажерливістю до чужих земель і патологічною ненавистю до корінних народів. Українці 1 000 років боролися з руською колонізацією, а нині триває завершальний етап Всеукраїнської визвольної війни проти тисячолітньої руської кабали.

Покоління Українців тисячоліттями жили в реальності самоврядування, народовладдя, тому в Українців немає ілюзорного ідеалу справедливого володаря, а є ідеал суспільної справедливості. Усі володарі для Українців були й лишаються чужинцями, тому Українці не терпіли й не терплять будь-чийого зверхництва.

У поезії «Про Вольність» Сковорода явив моральний імператив Волі особистого духу та Волі національного духу – протидію релігійно-політичному імперському гнітові.

Воля особистого духу людини й Воля національного духу становлять джерельну основу національного права: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич). На цій основі відбувається культурно-соціальний саморозвиток людини й народу – визріває національна культура.

 

Культура – «друге, духовне, народження людини»

Український філософ Володимир Іларіонович Шинкарук (1928–2001) уперше звернув належну увагу у філософському вченні Г. С. Сковороди на філософію культури через призму «другого, духовного, народження людини»: «Зрештою, розуміння духовних засад усієї культури людства у Г. Сковороди органічно випливає з його вчення про людину як духовну істоту, що в самій собі має «бога» і «царство боже». …Першим народженням людини Сковорода вважав її фізичне, тілесне народження як «створення» Світу «обительного», а «її другим і справжнім, духовним, народженням» людина «входить у «символічний світ» духовної культури»  (В. Шинкарук. «Філософія культури у творчості Григорія Сковород», 1995).

В. І. Шинкарук

Григорій Сковорода розкриває суть «другого, духовного, народження людини» у трактаті «Книжечка про читання священного писання, названа Жінка Лотова» (1788): «…Створення людини є оте друге народження. Воно буває не тоді, коли содомська людина з плоті й крові… Ця всяка людина несправжня: тінь, пітьма, пара, тлінь, сон. Коли ж буває пряме створення людини? Тоді, коли друге народження. …Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить»..

«Друге і справжнє народження людини» – це її духовне народження з духовного зародку в серці моральною Волею власного духу. Моральна Воля духу в людині визріває в результаті самопізнання й досягнення моральної зрілості,  коли вона істинно думає, справедливо діє й правдиво висловлює свої істинні думки. Людина народжується вдруге на основі своєї природної вродженості через самопізнання й відкриття «заповітного, священного в собі» й далі сама культурно розвивається. Бо культура – це саморозвиток. Отже, вдруге, духовно, народжена людина – це культурна людина. Звідси, за Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці. А з духовно народжених, культурних людей визріває збірна культурна цілісність народу.  «Друге, духовне, народження людини» на основі її природної вродженості здійснюється у вродженій праці.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство.

М. П. Катон Старший

 Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

М. Т. Цицерон

У природно-моральному світогляді Григорія Сковороди хліборобська праця й плекання душі становлять єдине ціле в процесі культурного розвитку людини.

Власне культура – це система моральної зрілості й духовного народження, самоорганізації й саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя Волею духу. Вольову, дієву сутність культури як системи саморозвитку життя з внутрішнього енергетичного зародку образно розкриває апокрифічна мудрість: «Якщо яйце розбивають силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розлущується власною силою зсередини, життя починається. Все велике завжди починається зсередини».

Своїм подвижницьким життям філософ-мудрець Григорій Сковорода виробив морально-світоглядні засади практичної філософії культури, методології мудрості – культурософії. Практичні культурософські напрацювання Г. Сковороди стали основоположними для подальших здобутків у галузях філософії культури, філософії мови, лінгвофілософії, зокрема в психолінгвістиці О. Потебні, а також у філософії життя, екзистенціалізмі.

Сковородинська культурософія є вольовим, дієвим чинником стратегічного вчення Сковородинства і всеосяжного феномену культури та базується на моральній зрілості людини, її істинному знанні й справедливому діянні.

Своє осягнення стратегічної суті культури через культурософію Сковорода явив у дієвій філософії-мудрості: «Філософія, або любов до мудрості, спрямовує усе коло діянь своїх на те, щоб дати життя духові нашому, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього» (цитую за публікацією: М. І. Ковалинський. «Життя Григорія Сковороди», 1795).

Філософ-мудрець Г. С. Сковорода у своїй стратегічній концепції культури розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини й народу, поєднавши власну Волю людської особистості й спільну Волю збірної цілісності народу: «в народові пізнати себе». Розвиваючи екзистенційну концепцію свого духовного вчителя Український мислитель-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) сформулював морально-суспільну концепцію «збірної особи Українського народу» й провістив про необхідність самоорганізації Українців своєю самостійною силою – Волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми збірної душі народу.

П. О. Куліш

Слідом за Г. Сковородою й П. Кулішем Іван Франко поставив перед «Українською інтелігенцією… величезну, дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

І. Я. Франко

Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є Воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й «збірної особи народу» є духовний тип людини – незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.

Згідно зі світоглядною засадою Української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає морально зрілою, культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу», «суцільним культурним організмом нації».

Сковородинська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її моральною Волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями – ведизмом, буддизмом, сикхізмом, даосизмом, суфізмом та новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня Воля – духовна сутність людини в серці.

Філософ, сковородинознавець Володимир Францович Ерн (1882–1917) так сформулював суть Сковородиного екзистенційного концепту: «Не буття для пізнання, а пізнання для буття. Людина пізнає не для того, щоб інтелектуально знати, а для того, щоб істинно бути» («Григорій Саввич Сковорода. Жизнь и ученіе», 1912).

В. Ф. Ерн

Сковородина екзистенційна філософія мудрого серця – це практична філософія життя. Морально-світоглядні засади Сковородиної екзистенційної філософії мудрого серця відгукуються у вченні про сутність і смисл буття зачинателя німецького екзистенціалізму Мартіна Гайдеґґера (1889–1976).

М. Гайдеґґер

Природно-космічну сутність рідної землі подібно явили Сковорода в «Саду божественних пісней. Піснь 12-а» в образі «дуброви» і Гайдеґґер в есеї «Путівець» в образі «дуба»: «зростати означає – розкриватися назустріч широті Небес, а заодно вкорінюватися в непроглядну темінь Землі; …самородно-справжнє народиться лише тоді, коли людина однаково і по-справжньому готова виконувати веління найвищих Небес і боронитися під захистом Землі, яка несе її на собі». Таку саму природно-космічну позицію явив Сковорода: «Цей мандрівець ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається». Гайдеґґерів символьний самородний дуб нагадує образ самородного світового дерева в Українській міфопоетичній традиції та Сковородиного явора:

Стоїт явор над горою,
Все киваєт головою…

Як Сковорода стверджував, що «Кожному належить пізнати свій народ і в народові пізнати себе», так і Гайдеґґер ідентифікував ідею буття усамітненого  індивіда з колективним буттям народу, з історично визначеним життям нації, з її здатністю бути.

У світоглядному маніфесті Гайдеґґера «Творчий ландшафт: чому ми залишаємося в провінції?» провідним мотивом природної людської діяльності є «органічна праця» («вроджена праця» Сковороди) в сільському середовищі. З «органічною працею» пов’язане «усамітнення»людини всільському середовищі на противагу «одиноцтву» в міському середовищі. Це проникливо розглядає Гайдеґґер: «Жителі міста дивуються, як то можна так довго залишатися одному серед одноманітного сільського життя. Однак я тут не одинак – я в усамітненні. У великих містах легко залишатися одному… А от жити усамітнено там неможливо».

Нинішній глобальний соціум – це скупчення одиноких особин, де людина не може лишатися на самоті з собою. Глобальна комунікація – ілюзія спілкування, коли люди наче й разом, та кожна особина – одинока.

Свого часу Сковорода звільнився од «миру» – «недвижної маси» одиноких особин й пішов в усамітнення. Як селянський син мудрець категорично відкинув неволю «одиноцтва» в багатому місті й прийняв Волю усамітненого життя в Природі:

Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить,
Буду вік мой коротати, гді тихо время біжит.
О дуброва! О зелена! О мати моя родна!
В тебі жизнь увеселенна, в тебі покой, тишина!

Так Григорій Сковорода оспівав своє усамітнення в Пісні 12-й з «Саду божественних пісней», живучи й працюючи в селі Коврай у 1753–1759 роках. У листі за 1762 рік 40-літній вчитель Г. Сковорода зізнався своєму учневі М. Ковалинському про ясновідне осяяння в усамітненні: «Воістину, моє усамітнення відкрило мені Небо». А в 1764 р. Г. С. Сковорода в листі до свого приятеля Ф. П. Жебокрицького проникливо виповів труднощі свого усамітненого подвижництва: «Жоден філософ, жоден митець не такий усамітнений, не покинутий так на самого себе, як той, хто вчить про вічне життя. Появу такого подвижника мир висміює, мудрагелі називають його дурнем, ченці під машкарою благочестя переслідують, єретики, хитро перетлумачуючи, спростовують, царі пригнічують, убогі зневажають…».

Усе освітньо-філософське суспільне подвижництво Українського мудреця Григорія Сковороди перейняте надзвичайно своєчасним нині морально-світоглядним прагненням людини й народу жити своєю самостійною силою – Волею власного духу. А для цього необхідно зберегти вільним вмістище духу – душу живою і серце чистим.

 

Первинність душі й серця

Григорій Сковорода називає душу «вічним двигуном», бо вона саморухома й спонукає до життєдіяльності весь організм. Звідси внутрішнє прагнення людини серцем пізнати свою душу – свою життєву програму й у її здійсненні досягти повноти відчуття життя – щастя, радості. Сковородинська «радість серця» – ознака здоров’я душі й цілого уладованого єства. Душа, вражена будь-яким ґанджем, не може бути радісною.

За Сковородою, все істинне відбувається передусім у серці людському й здійснюється за життєвою програмою людської душі: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а інше все околиця… глибоке серце – людина… А що ж є серце, коли не душа? Що є душа, коли не бездонна думок безодня?» («Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», 1773). «І що може ширше розлитися, як думки? О серце, безодне, ширша за всі води й небеса!.. Яка ти глибока! Все осягаїш і вміщаїш, а тебе ніщо не вміщає («Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», 1769–1771).

Цим Григорій Сковорода як філософ-мудрець зближується своєю життєвою мудрістю з античною мудрістю, ведизмом, буддизмом, сикхізмом, даосизмом, суфізмом, і це свідчить, що він є мудрецем античного й східного типу. Для Українського мудреця давня культура – хранителька ясних смислів, явлених у позачасовому вимірі. У Сковороди, як в античних і східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Західні спекулятивні філософи, за винятком Канта й інших визнавців філософії життя, апелюють до прагматичного розуму, а мудреці апелюють  до моральної Волі серця. Саме первинність і духовна Воля серця з його внутрішнім суддею – совістю є морально-світоглядним осердям Сковородиного світообразу і вчення Сковородинства.

За Сковородою, серце – вмістище духу, тож серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею) від її фізичної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли морально незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в словесну оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи несамовитою гарячкою розуму, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно пориваються до погибелі… З такими думками волочиться шляхом до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми недугами…» («Кільце. Дружня розмова про душевний мир», 1773). За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати незрілий розум ясністю Істини, незважаючи на його погорду: «…як ліки не завжди приємні, так і Істина буває сувора»; «Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». Людині належить утверджувати Істину дієвістю Правди – так людина стверджує свою моральну зрілість.

Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородиному «Саду Божественних пісней» і разом з Гоголевими «Мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму. Бо розум без моральної зрілості й Волі духу в серці лишається темним і схильним впадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

 

«Філософія мудрого серця» і «виховання серця»

Суттєвою ознакою Сковородинської, а відтак і всієї Української філософії й педагогіки, є Сковородин концепт «філософії мудрого серця», що в загальноєвропейській філософії зветься кордоцентризм. Суть філософії мудрого серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх душевних (психічних) переживань і пізнавальних процесів. За Сковородою, серце – вмістище духу, серце – «найточніша людина в людині, а інше все околиця…». За Сковородою, серце очищається в милосерді, в лю­бові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення «заповітного, священного в собі»: «Чисте серце є дух: …дух відання, дух доброчесності, дух премудрості, дух поради…». Хто народився в чистоті свого серця, той у культурному саморозвитку духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності.

Українська філософія мудрого серця убачає основу цінності людини в осягнутому чистим серцем дієвому знанні – ясновіданні, в любові, совісті й життєвій мудрості. Філософія мудрого серця – сама мудрість, спосіб життя в істині й світоглядне осердя системи Української культури. Філософія мудрого серця – не науковий метод, а життєвий принцип людини, завдяки якому вона осягає внутрішній сенс усіх способів пізнання й освоєння життя та досягає самоздійснення в культурному саморозвитку. По суті філософія мудрого серця – це культурософія як моральний принцип життя в Істині, дієва, практична філософія культури, філософія культуророзвинного людського духу.

Дві найхарактерніші особливості феномену Григорія Сковороди –філософсько-духовна практика й педагогічно-освітня діяльність. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Г. Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом життя в ладу з Природою й Світом.

Зі Сковородинською філософією-мудрістю поєднана воєдино Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження Волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії мудрого серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях Волі духу, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є первовічне джерело Волі».

 

«…Чистими роздумами в Істині очистив свій розум…»

Григорій Сковорода на морально-світоглядних концептах «філософії мудрого серця» й «чистого серця» утвердив принципи очищення серця й гігієни розуму, свідомості: «Хто чистими роздумами в Істині очистив свій розум, той подібний до дбайливого господаря, який відкопав у своїй господі джерело чистої води живої…» («Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», 1773).

Прусський мислитель-мудрець, родоначальник Німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724–1804) у працях «Критика чистого розуму» (1781) й «Критика практичного розуму» (1788) класифікував розум з позиції моральної зрілості людини як чистий і нечистий. Чистий розум – духовний розум, яким морально зріла й духовно довершена людина осягає істинне знання чистим серцем завдяки інтуїції, ясновіданню. Нечистий розум – практичний, прагматичний розумом морально незрілої особини, далекої від духовної довершеності, а отже й від істинності. У Канта нечистий розум асоціюється з дурістю: «Дурість – це вада, і проти неї немає ліків».

І. Кант

Як Кант називає морально незрілий, бездуховний розум «нечистим розумом», так Сковорода називає блудливе розумування «плазуючим розумом» і застерігає од його облудності: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого. …У тих, хто душею ниций, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

Микола Гоголь назвав прагматичні, аморальні розумування, позбавлені сердечної, «чуттєвої пристрасті» мертводушними «пристрастями розуму».

З Імануїлом Кантом, Григорієм Сковородою, Миколою Гоголем перегукується Памфіл Юркевич, який наголошував на первинності серця як «пізнавального осердя людини»: «Взагалі люди мають не розум, а деякий, сякий-такий розум. А розум властивий самому Духові».

 

«Пізнай себе!» – «Шукай себе всередині себе»

Цією освітньою морально-світоглядною настановою, яку Сковорода явив у діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1774) і яка спонукає до самозаглиблення й самопізнання, Український мудрець розвинув Аполлонійський виховний заклик «Пізнай самого себе!» (ця максима була викарбувана на вході до храму Давньогрецького духа-покровителя музики, віщування й лікування Аполлона в Дельфах).

Для першого Афінського філософа-мудреця Сократа  Аполлонійський заклик означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу. Звідси Сократова філософія – моральний антропологізм, а філософування – підготовка до звільнення безсмертної душі од тлінної оболонки. Сократ на світловизнавчій Аполлонійській основі самопізнання явив життєве вчення морального антропологізму, згідно з яким людині належить пізнати себе й визріти в моральну й суспільну особу, а суспільству належить забезпечити моральне визрівання й духовне народження людини: «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити».

Як і Сократів моральний антропологізм, Сковородине глибинне антропологічно-антропокосмічне вчення стало основою його освітньої системи з осердям філософії серця, що забезпечує цілісне духовно-фізичне життя людини в ладу з Природою й Космосом.

Дехто ототожнює антропологізм Сковородиної філософії з антропоцентризмом, що суперечить морально-світоглядній основі життя й освітньо-філософського вчення Г. Сковороди. Стосовно морально-світоглядної основи цілісного світообразу Григорія Сковороди доречно застосовувати Сократове поняття морального антропологізму.

 

«…Совість, як чистий кришталь»

У надзвичайно популярній уже понад два століття Пісні 10-й «Всякому городу нрав і права» Григорій Сковорода викриває й піддає моральному осуду захланних мирян, які безтямно дбають тільки про наживу, маєтки й чини і не думають про крайню межу свого існування. Протидіяти тій захланності безтямного миру здатна лише людина з чистою совістю: «Той, в кого совість, як чистий кришталь».

За Сковородою, совість – внутрішній моральний суддя в людині, основа людської моральності. Тож моральної зрілості досягають лише люди з чистою совістю.

Совість як внутрішній моральний суддя в людині забезпечує їй духовно-розумову гігієну – убезпечує від інтоксикації розуму всякими інтелектуальними вірусами й релігійно-політичними догмами. Пристосовуючись до соціальних вигод та умовностей, інтоксикуючи незрілий розум релігійною догматикою, морально незрілі людські особини потрапляють у тенета марновірної надії й гублять совість і свою духовну сутність. Давньогрецький вчений-енциклопедист і фундатор філософської основи науки Арістотель (384–322 до н. е.) убезпечував людство од марновірної надії: «Надія – сон розуму».

Ще Піфагор застерігав од омани марновірства, яке знетямлює людей, позбавляє їх самосвідомості й перетворює на безтямну масу: «Безтямні надії, як безтямні провідники, ведуть до безтямних вчинків». Моральною засадою Піфагорійства став Піфагорів принцип рівності громадян за совісливістю – найвищою міркою моральної зрілості й духовної цінності людини: «Совість твоя хай буде єдиним твоїм божеством».

 

«Істина безначальна». Правда й омана, знання й марновірство 

Мудрець Григорій Сковорода знав «Істину безначальну», а істинне знання здобував у самопізнанні й світоглядно-філософському осягненні життя людського і Світу. Тобто істинне знання – безпосередньо пізнана Істина. А сприйняте на віру знання – опосередковано отримана інформація з непевного джерела. Як правило віросповідне псевдознання належить до сфери теології – уявної картини Світу, що подається крізь призми різних релігійних доктрин, кожна з яких претендує на абсолютну істинність. Сприйняте на віру уявне псевдознання породжує марновірство, самооману, й людська особина потрапляє в залежність од сумнівного джерела того псевдознання.

Тобто сприйняте на віру знання придатне тільки для зовнішньої комунікації в межах певних конфесійних чи політичних середовищ і призводить до тотального марновірства, бузувірства, невігластва, деґрадації. Бо зовнішнє псевдознання не спонукає до самопізнання й культурного саморозвитку, а заполонює непросвітлений, незрілий розум і через нього маніпулює безтямними особинами й соціальною масою.

За Сковородою, пізнана в собі Істина стає особисто набутою Правдою, яка звільняє людину од страху незнання, марновірства й стає основою її моральної Волі. Здійснена в житті Істина-Правда забезпечує справедливість життя. Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню, взаємодії між людьми й стає дієвим моральним чинником їхнього внутрішнього синергічного єднання в збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна Воля людського духу в серці. Недарма в мудреця Сковороди Правду-Істину символізує вільна птаха. Правду каже й по правді живе вільна людина, а невільну змушують казати неправду, жити не по правді, й вона змушена потім виправдовуватись. Тому в мудреця Сковороди непохитна позиція: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний».

Сила мудреця-подвижника Григорія Сковороди – в знанні Істини й несхибності в Правді, в нездоланності Волі його духу «підступністю неправедних»: «Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче моє бажання боротися з нею», – написав учитель до свого учня Михайла Ковалинського в кінці листопада 1763 р.

 

«Сродный труд» – «Вроджена праця»

Сковородине поняття «сродный труд» одні наводять в ориґіналі як неперекладне, інші перекладають як «споріднена праця», «зріднена праця» й навіть вільно інтерпретують як «творча праця». І в Сковородинську пору, й донині, сродный – це вроджений, властивий, природний, здібний чи годящий до чогось за своєю природою. Це підтверджує Українська народна приказка: «До чого вродився, до того й згодився». Отже, сродный труд, сродность належить передавати по-українськи як вроджена праця, вродженість. Цей відповідник легко перевіряється на передачі назв двох ключових розділів Сковородиного філософського діалогу «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1774): «Сродность к хлебопашеству» – «Вродженість до хліборобства» та «Сродность к воинству» – «Вродженість до воїнства».

Для Григорія Сковороди воїни – лицарі святої борні: «І хто народився воїном, відважуйся, озброюйся!.. З природою скоро навчишся! Захищай хліборобство й купецтво од внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і втіха. Бережи гідність, як око. Що втішніше природному воїнові за військову справу? Сікти кривду, захищати стражденну й беззбройну безвинність, обороняти основу суспільства – правду – це є його найприємніші снідання, обід і вечеря. …Вояцьке горе з богом тобі буде в сто разів приємніше од ранґів і доходів твоїх. Ранґ носити може всякий, та діло насправді робить тільки той, хто вроджений. Діло й без ранґу є ділом, та ранґ без діла ніщо…» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу», 1774).

Концепт «вродженої праці» разом з принципом «самопізнання» становлять основу Сковородиної педагогіки й цілої його освітньо-філософської системи.

За Сковородою, людина сповнена радощів, які є мірилом її щастя, коли праця відповідає її вродженим природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

 

«Нерівна всім рівність»

Мудрець Сковорода розумів рівність як однакову підпорядкованість різних за природою людей Усеєдиному Ладові, законам Природи і вселюдському моральному принципу та образно розкрив суть рівності у філософському діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1774): «Усеєдиний Лад подібний до щедрого водограю, який наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над водограєм сей напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, та в тому рівна з більшою, що однаково повна. То що дурніше за рівну рівність, яку дурні марно наміряються запровадити в миру? Яке дурне все те, що суперечить щасливій Природі?..». Для наочності мудрець зобразив принцип нерівної рівності на малюнку.

Послідовник Г. С. Сковороди Український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в Українському й усьому Слов’янському мовознавстві О. О. Потебня пояснює нерівну рівність як різноманітність: «І всесвітня історія, і Світовий Розум, і сама Природа – все являє нам, що все жило й усе живе в різноманітності, а не в одноманітності. Різноманітність у Природі – це її краса; різноманітність людського роду – це багатство талану людини; різноманітність порозуміння й розуму людського – це основа проґресу й культури».

Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності» незмінно своєчасний стосовно історії народів і різноманітності національних культур. Розвиваючи цей Сковородин концепт, Потебня заперечує будь-який релігійний месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»: «Від отієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він однаково стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней».

О. О. Потебня назвав Г. С. Сковороду предтечею «послідовного націоналізму».

 

Екзистенція людини й народу: «в народові пізнати себе»

Григорій Сковорода перший в Українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині» («Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», 1767).

Г. Сковорода як мудрець Українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в Українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в Європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії – дієвої філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість Сковородиної екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна Воля людської особистості, так і спільна Воля збірної цілісності народу. Бо цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом: «Кожному належить пізнати свій народ і в народові пізнати себе» («Симфонія про народ»; цитую за виданням: Александр Хиждеу. Григорій Варсава Сковорода. Историко-критическій очерк, 1835). Цією філософемою Григорій Сковорода являє розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу, що згодом П. Куліш означить як «збірна особа Українського народу».

Усім своїм самостійним, істинним життям мудрець Сковорода утверджував Волю духу Української людини й власним вільним життям будив дух вільнолюбства в Українському народові.

 

«Щастя наше всередині нас»

У вступній лекції до щойно запровадженого 1766 року в Харківському колеґіумі курсу основ доброчесності Григорій Сковорода від щирого серця навчав студентів: «Чи нині бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не мандруй планетами, не волочись по палацах, не плазуй по кулi земній, не блукай по Єрусалимах… За золото можеш купити село, якусь тяжку річ як необхідну, а щастя як необхідна потреба безплатно скрізь і завжди дарується. …Щастя ні од Небес, ні од Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного» («Початкові двері до християнської доброчесності», 1766).

Суть подвижництва Г. Сковороди – не обмеження життя, не жертовність, а прагнення жити в Істині – в щасті, бо щастя як відчуття цілісності життя – найвище прагнення людської душі. Щастя – з частин, тобто ціле, повнота відчуття життя в єдності з людьми, Природою і Світом. Природженість людини до щастя виявляється в прагненні людської душі жити вільним, самостійним, справедливим життям. Прагнення людей до справедливості, до щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії Г. Сковороди. Ось досвідний шлях до щастя самого мудреця: «Щастя наше всередині нас… хай ніхто не чекає щастя ні од високих наук, ні од поважних посад, ні од розкошів… Нема його ніде. Воно залежить од серця, серце – од душевного миру, душевний мир – од гідності, гідність – од духу. Тут кінець: не ходи далі…»;  «Щастя наше є мир душевний, та мир сей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети…» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу», 1774).

Сковородине вчення про щастя людини стало підсумком життєвих досвідних шукань і ясновідних осягнень самого мудреця. Григорій Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан духовної самостійності – Волі духу.

 

«Серцю всякому своя любов»

Григорій Сковорода знайшов щастя, радість серця й життєву мудрість у любові: «Голова всяка свой імієт смисл; Сердцу всякому своя любов…» («Сад божественних пісней. Піснь 9-а»).

Любов – це вияв Волі духу в людині, а у Всеєдиній Любові виявляється Воля Всеєдиного Духу. Мудрець Сковорода ознаменовує всеосяжність Усеєдиної Любові «Колом вічності», а саму Любов характеризує як «початок, середина і кінець, альфа і омега». Любов – це взаємність, взаємообмін високовібраційною енергією життя.

Темою духовної й тілесної любові Григорія Сковороди переймаються вже кілька поколінь дослідників, які вивчають життя й духовну спадщину мудреця.

Феномен любові у світогляді й житті Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і феномен самого мудреця. Мудрець означує любов’ю першоджерело щасливого життя: «Любов викликається любов’ю, тож, бажаючи бути любимим, я сам перший люблю» (з листа до М. Ковалинського, липень–серпень 1765 р.).

У зрілому віці Григорій Сковорода пережив сильне взаємне почуття любові-кохання, і те переживання позначилося на всьому його подальшому житті. З 1764 по 1766, на час перерви у викладацькій роботі в Харківському колеґіумі, Григорій мандрував Слобідщиною й у 1765 примандрував до Валківських хуторів. Цей період життя Григорія Сковороди, який пов’язаний з таємничою історією його кохання, описав 23-літній Ізмаїл Срезневський в оповіданні «Майоре, майоре!», опублікованому 1836 р.

Після тих глибоких переживань Г. Сковорода чітко розмежовував кохання як фізіологічну любов і «вічну любов вічних душ», тим самим явивши власний «феномен любові».

За Сковородою, істинна любов – «вічна любов вічних душ»: «Бо що може бути приємніше, солодше й живодайніше, ніж любов? Мені видаються позбавленими Сонця й навіть мертвими ті, що позбавлені любові, й я анітрохи не дивуюсь, що сам Усеєдиний називається Любов’ю. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає зі спорідненості вічних душ, які зміцнюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує» (з листа до М. Ковалинського, 12 липня 1763 р.).

Взаємна радість – вияв сили взаємної любові. Саме в любові починається і в любові завершується, й знову починається «Коло вічності» – символ Усеєдиної Любові й нескінченності, безвічності Всеєдиного Життя.

 

«Коло вічності» – «вічного вічність» – «безвічність»

Для означення позачасовості, безвічності Всеєдиної Любові як «невичерпного джерела» нескінченного, безвічного Всеєдиного Життя і його символу – «Кола вічності» Григорій Сковорода вводить нове поняття – «вічного вічність»: «Вічного вічність… утворилась трьома колами…»: («Коло. Дружня розмова про душевний мир», 1773). Сковородиному неологізму «вічного вічність» відповідає Шевченків неологізм «безвічність». Геній Тараса Григоровича Шевченка (1814–1861) уперше явив в Українській культурі світоглядне поняття «Безвічність» і в дусі Григорія Сковороди, свого духовного вчителя, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У любові – взаємності, взаємообміні високовібраційною енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до безвічності Всеєдиної Любові у Всеєдиному Ладові.

Т. Г. Шевченко. Автопортрет

«Безвічність» – саме цим Шевченковим світоглядним поняттям слід означувати безкінечність духовної суті життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного. Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Життя й минає з часом. Безвічне не має вікових меж – позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне, завжди з нами.

Безвічність є сутнісною ознакою традиційного Українського ясновідного світогляду й Сковородиного світообразу – цілісної системи людинознавства й світознавства та життєвого світу мудреця.

У Сковородиному «Колі вічності» – «вічного вічності» виявляється самоподібність і безвічність Світової Всеєдності й Усеєдиного Ладу. Григорій Сковорода символічно зображує «Коло вічності» у вигляді Сонячного Кола. «Коло вічності» – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди і знаменує безкінечність життя – безвічність зрілого людського духу, безвічність любові.

А ще Сковородине «Коло вічності» як «вічного вічність» знаменує позачасовість морально-світоглядних феноменів Сковородиного світообразу й Сковородинства. Істинно ствердив своєчасність Українського феномену Сковородинства сковородинознавець і послідовний сковородинець Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»». Бо «духова історія» народу – циклічна й нескінченна, а Сковородинство моральною дієвістю Волі Українського духу – безвічне.

 

Своєчасність і дієвість безвічної мудрості Сковородинства

Безвічна Істина-мудрість як морально-світоглядна праоснова Сковородинства осягається-народжується в чистому серці з безвічного первеня Всеєдиного Ладу – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Григорій Сковорода відродив Давньоукраїнський ясновідний (сонячний), дорелігійний (ведичний) світогляд, суть якого – в первинності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Природи та в єдності з ними морально зрілих, духовно народжених людей агрокультури. Цей ясновідний моральний світогляд як джерело істинного, реального знання виявляється в античній міфології, в природно-космогонічній ведичній системі знання. Натомість релігійна віра підмінює реальне знання уявним вірознанням, відриває од природної основи й прив’язує до уявного бога, що обертається для опанованих марновірством і бузувірством втратою морально-світоглядної основи та розладом психіки й свідомості.

На завершення своєї підсумкової праці «Діалог. Імено його – Потоп зміїний» (1791) Григорій Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!».

У Сковороди «…Той, Хто супокоїться в Сонці» – нездоланний життєсійний струмінь світла Істини, який неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Сковорода назвав Біблію як догматичну основину юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», 1776). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад». Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади», 1888). Христове розп’яття – ключовий еґреґор, ідол християн, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з даремною надією на друге пришестя спасителя, бо моляться вони на його мертву плоть. Той мертвий символ віри чи символ смертоносної віри – безперечне свідчення, що християнство – релігія смерті.

Ф. Ніцше

 «Сковорода – це з’явище всесвітнє», – так глобально охарактеризував феномен Українського мудреця його послідовник, визначний філософ, теолог, санскритолог, один із засновників Української Вільної Академії Наук та перший президент її Європейської президії Володимир Петрович Шаян (1908–1974). І далі обґрунтував своє осягнення духовного подвижництва Сковороди в праці «Григорій Сковорода – Лицар святої борні» (1973): «Дух Українського народу у довгій низці своїх втілень буде черпати свою бойову міць із сили величавої перемоги над Змієм лицаря святої борні – Сковороди. …Світ містика – це його світ іншого виміру… У випадку Сковороди Біблія є тільки літературним претекстом, щоб розвинути свою думку…».

В. П. Шаян

300-ліття народження Сковороди знаменує кінець 300-літтнього руського колоніального гніту в Україні. Тож подвижницьке життя Сковороди з повним правом можна назвати в Українській історії епохою Сковородинства – епохою протестного духовно-суспільного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і самим подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу в нинішню пору.

Початок епохи Сковородинства припав на пору остаточної колонізації України, коли грабіжницька русь закріпила на Українських природних і людських ресурсах свою «Русскую имперію»: імперський режим у 1764 ліквідував Гетьманщину; у 1765 скасував полковий козацький устрій в улюбленій Сковородою Слобідщині; у 1768–1769 у Правобережній Україні русько-польські таємні служби спровокували Коліївщину для виявлення й знищення протестної козацько-селянської частини Українського суспільства; у 1775 колонізаторський режим остаточно зруйнував Запорозьку Січ, а в 1783–1790 остаточно закріпачив імператорським указом Українських селян, яких перед тим уже закріпачила козацька старшина на службі в руської імперії.

А в 300-ліття мудреця епоху Сковородинства ознаменувала Воля духу Українського народу, поклавши початок кінця «мощи и непобедимости Россіи – в необъятности ее просторовв» – таку імперську доктрину проголосив єзуїт, київський богослов, ідеолог руської імперії Ф. Прокопович. До звільнення од 1000-літнього руського колоніального гніту спонукав покоління Українців вільний, подвижницький дух Григорія Сковороди.

Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за його власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Хіба ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між духовними подвижниками та бездушними пристосуванцями й запроданцями.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і мислитель-стратег власним протестним подвижництвом започаткував Сковородинство – морально-світоглядну стратегію визволення й культурно-соціального саморозвитку Українців та відродження України з провідництвом Волі Українського духу. Дієва суть стратегії Сковородинства – Українцям належить звільнитися з неволі, відновити власну Волю й самостійність і єдиною Волею «збірної особи Українського народу» на морально-світоглядних засадах Сковородинства відродити свою систему саморозвитку, самоврядування, самооборони, свій справедливий суспільний лад  – Самостійну Українську Державу.

Сковорода як учитель, наставник і духовний провідник свого народу глибоко стривожений суспільними недугами й прагне нещадно викорінити їх: «О, якби в мене був духовний меч! Я знищив би …скупість, убив би розкіш і нетверезість, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх смерті й бідності. О найсвятіша тверезосте! О добра бідносте! О спокою душевний! Як мало людей знає вас!» (з листа до М. Ковалинського, 18 липня 1763 р.). 

Мудрець Сковорода мав духовного меча й володав ним невидимо, та відчутно. У листі до свого приятеля Івана Григоровича Диського від 20 листопада 1778 р. з Бурлука Г. С. Сковорода пише про своє просте назовні й сповнене внутрішньої духовної потуги життя: «Живу, нічого не маючи, а все вміщаючи, малим цим жити навчився. І як мореплавець пливу, визираючи, чи не видно найбажанішого прихистку од усіх лих – смерті… Впевненість моя – дух мій – усередині мене; його крилами я захищаюся…».

Філософ, головний ідеолог Українського інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883–1973) у своїй завершальній праці «Дух животворить. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (1973) потужно й надзвичайно своєчасно означив морально-суспільну позицію Сковородиного духовного подвижництва: «Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів» – бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого – грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають…! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, – трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! …Де нема сродности, там всі категорії – політичні, мистецькі, пресові, церковні – зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки… Коли у їх проводирі убралися оті «осли у львиній шкурі», про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд Світ… Вони увірували в матерію, в силу гроша… Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії…».

Д. І. Донцов

З цієї Сковородиної морально-суспільної позиції Донцов ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно».

Адже Воля духу – основа національного права й суспільного самоврядування. Тільки суспільне самоврядування на основі національного права силою військової самоорганізації за підтримки збірної цілісності Українського народу здатна ліквідувати в Україні окупаційну колоніальну адміністрацію, керовану кремлівським кагалом руської метрополії, піддавши її справедливій карі за державну зраду.

До такого всенародного пробудження і єднання в збірній цілісності народу спонукав Українців мудрець-подвижник Григорій Сковорода.

Сам Григорій Савович Сковорода – рідкісно цілісна особистість Українського духовного типу: совісна людина щирого й чуйного серця, добрий і суворий, веселий і сумний, делікатний і різкий, соромливий і поважний, прямий правдолюб і викривач неправди, рішучий і відважний, діловий і вільний од влади й багатства, справедливий моральний суддя, нещадний до лукавства й кривди, самостійний і непохитний у своїй ясновідній морально-світоглядній спрямованості до Істини, містик і реаліст, мудрий знавець Істини й воїн потужної Волі духу.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, вільні держави Світу офіційно визнали Волю духу Українського народу дієвою реальністю сучасності. А Український мудрець Григорій Савович Сковорода ще понад два століття тому своїм Українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові з його церковно-політичною ідеологією й утверджував Волю Українського національного духу та заповів усім наступним поколінням Українців: «Воля дужча за всяку неволю».

Український мудрець-подвижник Григорій Сковорода своїм вільним духом і дієвістю – своєчасний будитель Волі й Дії в усіх поколіннях Українців.

Наскільки ж дозріли наші нинішні покоління до розуміння Українського феномену мудреця-подвижника Григорія Сковороди та до Українського самоусвідомлення й вольового діяння для визволення од руської колоніальної кабали заради самостійного справедливого життя власною моральною Волею?

Олександер Андрійович Шокало, культурософ

© О. А. Шокало