297-ліття Григорія Сковороди: Своєчасність життєвої мудрості

СВОЄЧАСНІСТЬ ЖИТТЄВОЇ МУДРОСТІ
ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

 

Третього грудня 2019 виповнилося 297 літ від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) – генія українського духу: мислителя-енциклопедиста, філософа-мудреця, педагога-просвітителя, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника. Григорій Сковорода став першим вільним філософом-мудрецем і педагогом-просвітителем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі. Як філософ-мудрець Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вся філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням. А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості. Г. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на давньоукраїнській агрокультурній традиції. Г. Сковорода як мислитель-енциклопедист провістив сучасні знання про багатомірність Світобудови й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну культурософську систему його життєвої мудрості – Сковородинство, що є  своєчасною стратегією культурно-соціального саморозвитку людської особистості, народу й людства.

 

Родовід і життєвий шлях

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в козацькій родині на хуторі Харсіки, що входив до сотенного села Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва (нині – смт. Чорнухи Полтавської обл.). Оскільки в Харсіках не було церкви, то хрестили хлопчика в Чорнухах, про що записано в тамтешній церковній метричній книзі, й на тій підставі стали вважати, що народився в Чорнухах.
Батько Савка (Сава) походив з чорнуського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних провідників-наставників; займався хліборобством і виноробством. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість з батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дев’ять років). Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацького роду Шанґереїв, що мав черкеські, тюркські й українські корені. Шанґерей – українізована форма історичного імені Шагін Ґерей з ханського роду Ґереїв (Ґіреїв). Згідно з генеалогічними дослідженнями, дід Григорія Сковороди по матері Степан Шанґерей – прямий нащадок Шагін Ґерея, меншого брата хана Мегмеда III Ґерея – вісімнадцятого Кримського хана з династії Ґереїв. Мегмед III Ґерей правив Кримським ханством у 1623–1628 роках, а калґою-султаном, другою за значущістю після хана особою, призначив меншого брата – Шагін Ґерея. Мегмед і Шагін по батьковій лінії походили з давнього роду ґереїв, а по материній лінії – з роду черкесів. Родове наймення ґерей (ґерай) походить від етноніму керей – одного з давніх і чисельних тюркських народів. Черкеси (самоназва – адиги) – нащадки давнього індоорійського народу сіндів або сувірів-сіверів-кімерів, які є першим відомим за назвою з античних джерел корінним населенням міжріччя Дніпра й Дону. Прийшовши до влади, Мегмед III Ґерей почав здійснювати дуже радикальну й сміливу політичну реформу, спрямовану на подолання усобиці беїв і запровадження міцної ханської влади. А калґа-султан Шагін Ґерей пішов у реформуванні ще далі – виступив проти турецького втручання в справи Криму й організував боротьбу за незалежність ханства від Османської імперії. З цією метою Шагін Ґерей почав активну діяльність по укладенню антитурецького союзу з Польщею та підписав договір про союзництво з Запорозькою Січчю. У 1628 році Мегмед і Шагін Ґереї виступили проти турків у спілці з козаками під проводом запорозького гетьмана Михайла Дорошенка. Кампанія закінчилась поразкою від турків через зраду беїв, і Ґереї змушені були тікати разом з родинами на Січ. У 1629 році Мегмед III загинув, а Шагін, побоюючись розплати з боку османів, залишився з запорожцями й прийняв хрещення. Перейшовши в православ’я, рід Шагін Ґерея став зватися Шанґереями й поріднився з козацьким старшинським родом Лизогубів. Один з покозачених під ім’ям Іван Шанґерей став канівським сотником, а в 1650, за Хмельницького, призначений наказним полковником Канівського полку. З родового гнізда Шанґереїв-Лизогубів походить по материній лінії поет Михайло Лермонтов. А з родового гнізда Шанґереїв-Сковородів походить по материній лінії філософ Володимир Соловйов, який доводиться рідним правнуком Степанові Сковороді, старшому братові Григорія, й двоюрідним правнуком самому Григорію Сковороді.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими, черкеськими й тюркськими коренями) – вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало основою Сковородиного вільнолюбства. Як наголошує академік Д. І. Багалій (1857–1932) у ґрунтовній праці «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (1926): «Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва й зберіг непорушними, а почасти й прибільшив свої козацькі землі до наших часів і в наші часи виступає перед нами як велика економічна й політична сила (середняки)… Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані. Це, між иншим, на нашу думку, повинно було мати вплив і на його дальше життя, а зокрема на його освіту. Серед козацтва Лівобічної України у ХVІІ ст. був дуже великий потяг до освіти та письменности. З документів, знайдених та надрукованих О. М. Лазаревським, видно, що в ріжних полках Лівобічної України в половині ХVІІІ ст. була сила народніх шкіл, закладених самим народом та сільським духовенством, , що тоді стояло близько до козаків та селян; особливо це треба сказати про дяків, які були вчителями в цих школах. Школи ці найбільш були по козацьких селах, бо козаки особливо потребували письменности».

Григорій отримав початкову освіту в Чорнуській школі, що стало належною основою для здобуття універсальної освіти в Києво-Могилянській академії – провідному навчальному закладі Східної Європи. Як зазначає учень і перший біограф Г. С. Сковороди М. І. Ковалинський (1745–1807) у біографічній праці «Життя Григорія Сковороди», Г. Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії з 1738 по 1742 рік. В академії улюбленими занят­тями Григорія стають музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі. Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком». Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, і взяв академічну відпустку. Дев’ятнадцятирічного студента-філософа за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі, де Григорій здобув високопрофесійну музичну освіту. Ймовірно, Григорію допоміг здобути музичну освіту в Глухові й Санкт-Петербурзі, а його старшому братові Степану освіту в Бреслау (нині – Вроцлав у Польщі) двоюрідний дядько по материній лінії Гнат Кирилович Полтавець (Полтавцев; 1699–1756), який був придворним півчим при імператриці Катерині І, згодом камердинером, камер-фур’єром при імператриці Єлизаветі Петрівні, полковником Російської імператорської армії. Хоч Григорій Сковорода й згадував життя в Петербурзі лише з осудом, та він здобув там звання «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу та дириґента. У 1745–1750 Г. Сковорода як перекладач у складі посольської місії побував в Угорщині, Словаччині, Австрії, Північній Італії, Німеччині, Польщі, де спілкувався зі знаменитими вченими, знайомився з філософськими школами, а головне – пізнавав життя людей у тих країнах.

У 1753–1754 Г. Сковорода викладав поетику в Переяславському колегіумі, де написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт з єпископом Іоанном Козловичем, який вимагав од Григорія Сковороди пояснення, чому він викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савович відповів: «Одна справа – архієрейський посох, а інша – смичок». Пихатий єпископ розцінив це як виклик, і Сковорода пішов з колегіуму.

У 1754–1759 працював домашнім учителем у поміщика С. Томари в с. Коврай (нині – Золотоніського району Черкаської області), де написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісень».

У 1759–1769 (з перервами) Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, грецьку мову, синтаксис, основи доброчестя й катехізис (настанова). Читаючи основи доброчестя, він написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнського доброчестя» (1768). Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів. З особливою жорстокістю переслідував Григорія Сковороду Білгородський єпископ Порфирій Крайський, жандарм у рясі, імперський агент, пияк і грошолюбець, після смерті якого в його «убогом келейном имении» не виявилося жодної книжки, зате було десять мішків золотих і срібних грошей та безліч всякого іншого добра. Його наступником став єпископ Самуїл Миславський, однокурсник Григорія Сковороди по академії, єзуїт, вірнопідданий слуга престолу, душитель усього українського й лютий гонитель філософа, який цензуруючи навчання, обурився, що Сковорода, будучи світською людиною, навчає учнів доброчестя й катехізису. Свого часу Білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, на що той відказав: «Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво – в житті несутяжному». В тодішніх навчальних закладах було засилля ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.

Останні 25 років (1769–1794) Григорій Сковорода був позбавлений своєї спорідненої педагогічної праці в навчальних закладах, тому поширював своє вчення життєвої мудрості в мандрах серед народу. Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. Великий вчитель-мудрець відійшов з цього світу 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в будинку добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Вільшанська Іванівка (нині – с. Сковородинівка Золочівського р-ну) на Харківщині, де й похований.

Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли причаститися, та мудрець одказав: «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе». На надмогильному камені викарбувано філософему Сковороди, якою мудрець підсумував своє життя: «Мір ловил меня, но не поймал».

Цей глибокий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ у Сковороди не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, великого Світу. Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя. Сковорода розрізняє в написанні Мир як Внутрішній Світ – «Душевний Мир», як Зовнішній Світ – Космос та міряк соціум, історію – «древній мір». Староукраїнське мір (мир) означає: мирське життя, хрещений люд, громада, соціум. Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет.

Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й світської влади, відкинув будь-який примус, не визнав церковних ритуалів, надав перевагу особистій духовній волі. Сковорода зберіг рідкісну на той час цілісність особистості й принциповість. Проникливо визначив суспільну місію мудреця відомий сковородинознавець Леонід Махновець (1919–1993): «Історія суспільної думки в Україні ХVІІІ ст. свідчить, що Сковорода справді був єдиною людиною, яка розвивала такий великий комплекс ідей, що входили в непримиренну суперечність з панівними ідеями гнобительсько-експлуататорського суспільного ладу і начисто заперечували їх».

 

Доробок

Своє життєве вчення мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Філософсько-педагогічний доробок Г. Сковороди складається з філософських трактатів, діалогів, основні з яких: «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», «Діалог, або Розмова про давній мир», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Світу», «Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», «Діалог. Назва його – Потоп зміїний»; навчальних посібників «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» та «Початкові двері до християнського доброчестя».

Літературний доробок: поетична збірка «Сад божественних пісень», збірка байок у прозі «Байки харківські» та переклади з античних і неолатинських поетів.

За життя Г. Сковороди не вийшов друком жодний його твір, їх поширювали в рукописах сам автор і його прихильники. А його пісенну поезію поширювали мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Вони рознесли Сковородинські пісні по всій Україні й цей свій репертуар називали «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» Тарас Шевченко.

Сковорода дуже любив свої рукописи й, передаючи власноручні списки близьким людям, забороняв їх друкувати, вважаючи тексти частиною свого життя, для розуміння якого знання текстів замало – необхідно знати природу самого життя. Тож мудрець розкривав суть свого життєвого вчення в безпосередньому діалогічному спілкуванні, подібному до безпосереднього осягнення Істини в самозаглибленні. Таким чином, Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної церковної догматики й став першим вільним філософом-мудрецем у новітній українській культурі.

До композиторського доробку належать духовні концерти, псалми, херувимська, яку співають на літургії, канти, ліричні пісні. У київський та петербурзький періоди Сковорода-композитор виявив себе, головним чином, як автор кантів і культових творів – служб, концертів, псалмів. А працюючи вчителем у селі Коврай, він пише суто світські пісні, які увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Особливої популярності серед народу набули: «Всякому городу нрав і права» (Пісня 10-та), «О діброво, о зелена!» (Пісня 12-та), «Гей, поля, поля зелені» (Пісня 13-та), «Ой ти пташко-жовтобоко» (Пісня 18-та). Співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті (удосконалена ним сопілка), що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака. Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так: «Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня». Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807): «Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…». Вплив поетично-музичної творчості Григорія Сковороди на розвиток української пісенності надзвичайно великий. Г. Сковорода розпросторив тематику й образність української пісенності, розвинув поетичну й музичну мову з прадавніх народнопісенних джерел. Тут і глибокі, філософські роздуми про суспільство, про сили, що над ним тяжіють, тут і гумор, і їдка сатира, якою поет викриває вади мирського життя (соціуму). Г. Сковорода започаткував в Україні новий музичний жанр побутової сольної пісні з інструментальним супроводом (пісня-романс), розширив тематичні межі лірики ХVІІІ ст. та збагатив музично-поетичну творчість новими образами й мотивами, близькими українському народові. Пісні, написані для народу, залишилися в народній пам’яті з іменем Сковороди й надихали людей на гідне життя.

 

Дух волі й культурно-освітнє подвижництво

Провідний моральний принцип життя Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю». Основоположна світоглядна позиція практичного вчення Григорія Сковороди: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». Разом вони в своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – життєвої мудрості, дієвої філософії культури або культурософії.

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології самопізнання й досягнення мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури. За Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через самопізнання й саморозвиток. Звідси, за його визначенням, дієва функція філософії-мудрості як філософії культури, культурософії – «дати життя нашому духові».

Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософії. Поняття культурософія походить від латинських слів colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати й сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – виховання мудрості, дієве знання, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури. У всеосяжному розумінні культура – система самоорганізації, саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, система вільного, морально-духовного життя. Культурософія як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Культурософія – дієва філософія життя, стратегія культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна сила життєвої мудрості Сковороди, яку називаємо Сковородинством або культурософією.

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу й за проникливою характеристикою М. Ковалинського: «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів». Ця характеристика цілковито відповідає принципові духовного подвижництва давньокитайського мудреці Лао Цзи: «працювати й не шукати вигоди, досягти успіху і не величатися, стати великим і не панувати». У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Феномен Григорія Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, – це «друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через пізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).  Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу.

Сковородине осягнення культури як «другого», духовного «народження людини» виявилося в його культурософії. Культурософія як принцип мудрості долає суперечності між змістом і формою в спекулятивній філософії й відкриває глибинність «філософії мудрого серця», яка осягає надтонку сферу духу, де споріднені, самоподібні сутності єднаються в неподільне ціле. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань. Мудрість – система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість – духовне подвижництво.

Культурософський принцип життєвої мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч істинні осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе».

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковної (християнської) релігійності, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога-містика» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя). Більше того, деякі ентузіасти намагаються канонізувати Сковороду, хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство».

«Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія,  були чужі, одворотні вільному духові мудреця. Видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977) ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Сковорода не потребує церковної канонізації – святістю світла сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо. Волею світлого духу сповнене все його бездоганно чесне життя. І все це давно морально схвалив його рідний народ. Та поверхово й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіпі», «гіпстера», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». Тобто проектують себе на Сковороду хто від власного невігластва, хто від ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати мудреця і його просвітницьке морально-світоглядне вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.

Особливо нав’язливо марновірці накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не сприймав церковної догматики та не прийняв церковного сану. Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь – виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому…!». Спокушали Сковороду й високими світськими посадами, все з тим же наміром – ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь – сковородинське пряме: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль – і задоволений». Сковорода категорично не прийняв чиновницького стану.

Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх талантів і духовного подвижництва на служіння церкві, не піддався спокусі релігійної й світської влади та зберіг самостійність мудрого життя волею особистого духу.

Передусім необхідно знати, що Григорій Сковорода як філософ-мудрець звільнив українську філософію од панівної релігійної догматики й схоластики: до Сковороди вся релігійна філософія зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням, а Сковорода став першим філософом за самою суттю філософії-мудрості в українській культурі й усьому слов’янському світі.

Ставлення Григорія Сковороди до релігії з її магічними культами – однозначно неприйнятне: мудрець жив за одвічним дорелігійним, позаконфесійним морально-світоглядним принципом, а не за релігійними приписами й віросповідними догмами. А звертання Сковороди до Біблії – це не ознака його релігійності, а свідчення пізнавального інтересу. Сковорода не проповідує біблійні догми, а розкриває суть Біблії, яку скомпілювали «богообрані» юдейські пророки з прадавніх, дорелігійних першоджерел.

Тож з’ясуймо Сковородине розуміння бога, суті юдаїзму й біблійного поняття «створення світу» та самої Біблії як основи марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»): «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи безодні гірких вод, усю свою кулю земну покрив марновірством. Воно є не що інше, як безтямна, та буцім Богом утілювана й захищувана тяма. …Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марнотою… Нема шкідливішого, як те, що споруджено для головного добра, а зробилось розтлінним. І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим. …А в усіх цих нісенітницях вдаються до покровительки своєї Біблії, а вона з непокірливими розпусничає. Біблія є вигадка, й буйство боже не в тому, щоб вигадки нас навчала, а тільки у вигадці вкарбувала сліди й стежки, які ведуть плазуючий розум до найвищої Істини… І всяка думка ницо, як змій по землі плазує. Та є в ній око голубки, яка споглядає вище потопних вод на прекрасну іпостась Істини. Словом, уся та нечисть дихає Богом і вічністю, і дух божий носиться над усією тією калюжею й вигадкою. Я в цій книжечці являю спроби, яким чином можна увіходити в точний розум цих книг… «Спочатку було слово». Тобто: всієї Біблії слово створене на те, щоб вона була єдиним монументом початку. «Спочатку було слово». А щоб не було сумніву, що цей початок є не підлий, а високий, істинний і єдиний, для того всуціль написано: «І слово було до Бога». Коли ж вона зроблена до Бога і для Бога, тоді ця богодихаюча книга й сама стала Богом. «І Бог був слово», так як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт скарбом…  Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. Мойсейський же, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу… Мойсей поміж іншими фігурами позичив у єгипетських священиків і образ змія, що зображує божу премудрість. «Змій же був наймудріший…». А коли одна фігура, то й уся Біблія є змій. Підносить його Мойсей угору, щоб не вмер Ізраїль. …Отже, Біблія є змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто в спокої перебуває в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з нутра прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї». Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного світу й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Всесвіту, а про «зліплення» біблійного світу, уявного «світотворення» – «Книги Буття» юдейства. Мудрець підтвердив це і в діалозі «Потоп зміїний»: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і Світ обжитий, де все народжене живе. Цей складений з незліченних світ-світів і є великий Світ. Інші два є осібний і малий світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, світок, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. В обжитому будь-якому світі Сонце є оком його, бо й око є Сонцем. А як Сонце є голова Світу, тоді не дивно, що людина названа мікрокосмос, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що в ній зібрані фігури небесних, земних і пекельних істот, аби вони були монументами, які ведуть думку нашу до розуміння вічної Природи, прихованої в тлінній так, як малюнок у своїх фарбах. …Нема труднішого, як провидіти вічність заляпаному грязюкою окові. …Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і змій». Григорій Сковорода піддає критиці Біблію й біблійну доктрину створення світу, виходячи з того, що Біблія й біблійний світ є світ уявних, символічних, таємних образів, а світ обжитий є реальною дійсністю, що проявляється в тлінній матеріальній сфері й Природі вічній, тобто безвічній у часі й безкінечній у просторі. Аналізуючи біблійні тексти з пантеїстичного (від грецьк. παν – усе і θεός – бог) світогляду, Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдео-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!». Спільну таємно-темну сутність Біблії й біблійного світотворення, Бога й слова та їх алегоричне тлумачення Сковородою чітко з’ясовує відомий український філософ, культуролог Сергій Борисович Кримський (1930–2010): «Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загальнохристиянська богословська концепція. Адже християнство – релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи Природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв’язати Бога і Світ? Адже не можна сказати, що в основі Світу лежить особистість. Так з’явилося твердження, що Бог являє себе у слові, яке було від початку і яке затверджує світ як текст Логосу. …Навряд чи можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Сковорода зловживає темними алегоріями та символами. Так здається тільки з погляду сучасної людини. А для українського філософа ці символи були шляхом розкриття таїни буття. І тому він намагався усіма засобами абстрагуватися від матеріальної сфери світу та предметності текстів і вдавався для цього до карколомних витівок» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди»).

Витончено володіючи символічною мовою, Сковорода образно описав появу біблійного світу й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Всесвіту, а про «зліплення» біблійного світу, уявного «світотворення» – «Книги Буття» юдейства. Мудрець назвав Біблію як основу юдаїзму світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти. Сковорода не вивчав, не досліджував Біблію як теолог, а користувався її текстами як філософ, показуючи, як за релігійними догмами можна розгледіти істинне знання.    

Отже, Сковорода – не віруючий, а знаючий: він знав Істину й жив істинно, відкриваючи Істину людям. Тим паче, мудрець Сковорода не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені месіанізмом. Але марновірним рабам не потрібна Істина, раби потребують месій і пророків, за якими вони бездумно бредуть як отара. У юдаїзмі й християнстві месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – авторитарну сваволю та її монополію на Істину. Месії й пророки проповідували чужу сваволю, а Сковорода як вільний мудрець став подвижником волі духу рідного народу. Сковорода вістував істинне, життєве знання, а не проповідував віру в мертві догми. Сковорода вчив пізнавати конкретну Істину, а не вірити в умовного, уявного бога. Аби пізнати Істину, передусім необхідно пізнати себе – свою натуру-природу і в собі пізнати  Всеєдину Природу як «першопочаткову всьому причину» – всенароджуючу сутність. Цю всеосяжну первинну сутність Природи й звичаєві первені істинного людського життя ясно розкрив давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас»; «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, ніж закони: звичаї – найперші закони». Всеєдина Природа з її первородною сутністю – першоджерело життєвої сили людини, роду й народу, а осягнута й явлена ця природна сутність у дорелігійних звичаях – основа культурно-соціального саморозвитку суспільства.

Тут доречно з’ясувати первинні, істинні значення понять бог і релігія.

Теонім бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Поняття бог занесли у слов’янський світ руси-туранці зі Сходу й почали впроваджувати його в південних теренах у теонімах даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності дорелігійного, природно-морального світогляду й космогонічної міфології агрокультури: Род, Родиця (Природа), Лад, Лада, Дій.

Лише в прадавніх, не спотворених християнством, українських щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

Дорелігійний, ясновідний моральний світогляд і космогонічна міфологія, явлені в прадавніх українських артефактах звичаєвої традиції, визріли з самого початку самоусвідомленого морального життя людини на Землі під Сонцем, Місяцем і зорями. В космогонічному осмисленні Земля й Небо – єдині, неділимі. Згідно з природно-моральним світоглядом і космогонічною міфологією, все суще у Світі складає Всеєдине Ціле, а людина – частка Всеєдності. Звідси моральна відповідальність людини за всі свої думки, дії й слова. Природно-моральний світогляд і моральна воля людини визріли з первовіку життя людства і за своєю Всеєдиною суттю безвічні й вільні од догм усяких релігій, що їх породило паразитарно-рабське існування аморальних гомінідів близько шести тисячоліть тому. Релігійне потьмарення тримається на марновірстві – на вірі в надприродне, облудне, на магічній прив’язаності до предметів культу й на міжрелігійній ворожнечі, непримиренності. Космогонічно-міфологічний світогляд і моральна воля засновані на знанні законів Природи й Космосу та на здійсненні в житті вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Дорелігійний, ясновідний світогляд ґрунтується на містичній духовній практиці, заснованій на інтуїції. А релігійна догматика тримається на марновірній магічній омані. Містична практика (езотеризм) розвиває внутрішню реальну силу, волю духу. Суть містики – в інтуїтивному ясновіданні, у вільному волевияві духу. Магія – зовнішня омана, ілюзія свідомості. Суть магії – у марновірстві, в страхові, що паралізує волю духу. Містична психопрактика – безпосереднє єднання з Усеєдиним джерелом життєвої енергії, реальна взаємодія з життєродною силою Природи. Магічні культи (окультизм) – опосередковане звертання через магічні ритуали до уявних надприродних сил, ізоляція від природної енергетики й демонстрація власних енергетичних можливостей (чудотворення для уведення людей в оману). Індивідуальний магічний вплив на людину має наркоманія – виснаження її життєвої енергії через існування в ілюзії. Глобальний магічний вплив на людство мають віртуальні цінності фінансової цивілізації, які зваблюють самоцільним зароблянням грошей. Магія – знаряддя соціальних паразитів для заневолення жертв. На магії тримаються всі релігійні культи.

В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення філософа й письменника Марка Туллія Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325). Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто релігія – це зв’язок із Богом, служіння йому й покора через благочестя. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ. Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники ігнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської мови, та фактично набув християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності.  

Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку. Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю. А мозок гомінінів сприймає й запускає в дію чужі думки-команди, бо в гомінінів епіфіз і серце як пізнавальні органи не функціонують і не ґенерують волі духу та ясного, морального думання – основи самосвідомості. Під зовнішнім масованим інформаційним впливом своїх негативних еґреґорів гуманоїди збирають натовпи й продукують покірних рабів з масовою свідомістю.

Для маніпулювання заневоленими людьми нелюди-гуманоїди сконструювали свої штучні релігійні культи й доктрини на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів. Релігії паразитують на дорелігійних ясновідних знаннях, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи істинні смисли. Конструктори християнської релігії все списали з космогонічної міфології давніх корінних народів та підмінили світлі міфологічні сутності морочними релігійними культами-доктринами, що стали психотронною зброєю для завоювання й заневолення людей. А на основі релігійно-політичних доктрин сконструйовано штучні релігійно-політичні антисвіти, які паразитують на світах національних культур. Ті штучні релігійно-політичні доктрини нелюди-гуманоїди використовують для омани, узалежнення людей і маніпулювання ними, для легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та для звеличення свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу.

А джерелом культу, релігійного віровчення й церковного права є канон. Канон (лат. canon – палиця; грец. Κανών – правило, норма, зразок) – поганяло для релігійних. Релігія обмежує й контролює свідомість людей та їхні енергетичні взаємозв’язки і взаємодії; гальмує процес саморозвитку людей, поглинаючи їхню життєву енергію через прив’язування поклонінням культу до власного еґреґора. Еґреґор (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей будь-якою релігією; психоінформаційний банк, що його нагромаджують прив’язані до нього люди енергією своїх почуттів і думок, а користуються тією людською життєвою енергією служителі культу, які придумали того еґреґора-ловця. У християнстві ключовий еґреґор – Христове розп’яття, перед яким уклякають безтямні маси марновірців.

Від часу появи релігій їх паразитарна суть лишається незмінна.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт: «Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя». Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять. Віра у вигаданого бога прирікає марновірців на аґресивний релігійний фанатизм – бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійні догми, що підтверджують релігійні війни: інспіровані юдеями хрестові походи на ісламський світ і комуністично-юдейський терор проти християнського й ісламського світів.

І все те релігійне й ідеологічне бузувірство пов’язане з розіп’яттям юдеями месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою розіп’ятого Христа богом. Христове розп’яття – ключовий еґреґор християнської релігії, перед ним уклякають і йому віддають свою духовно-розумову енергію безвольні, знетямлені маси марновірців з надією на друге пришестя спасителя-месії, якого нарекли богом. Хоч у християнстві, як і в юдаїзмі, бог – надприродна, непізнавана істота.

Бога-творця, вершителя людських доль вигадали й нав’язали підневільному людові повелителі. А одурманений люд вірою в того бога-владику став виправдовувати свою слабкість, безвольність, безтямність, своє звиродніння, мовляв, такими людей створив бог. А коли люди моляться розп’яттю, вони самі себе програмують не на життя, а на смерть. Бо розіп’ятий бог – то вже подоба бога-творця, опудало смерті. Бог-жертва є суттю релігії смерті, яка змінює людську долю – перепрограмовує вроджену, природну програму людської душі з повносилого життя на передчасну, жертовну смерть. Починаючи з культу поклоніння розіп’ятому Христу, юдохристиянство стало утверджувати культ мучеництва. З одного боку, мучеництвом заохочують бузувірів до страждань в ім’я Христа, а з другого боку, через співчуття до мучеників маніпулюють суспільною свідомістю: вину за фіктивне вбивство «богообраних» перекладають на неугодних юдохристиянству, на тих, хто викриває його облудність. Юдохристиянство як аврамічна релігійна доктрина з культом персоніфікованого бога підмінює моральні людські чесноти персоніфікованими образами мучеників, а піддаючи їх мукам, тим самим нищить ті моральні чесноти. Так юдохристиянство масово нав’язує людям культ смерті.

Спрямуванням до смерті стала адорація або поклоніння (від лат. adoratio – поклоніння) – поза упокорення навколішки під час молитви до божества чи об’єкта поклоніння та благання пощади. Укляклу, вірнопідданчу позу адорації запровадили слідом за юдаїзмом християнство й іслам. В одвічних дорелігійних обрядах Сонячного кола люди зверталися до Сонця, стоячи на Землі, з піднесеними до нього руками, чим підтверджували його життєсійність і свою життєлюбність і життєздатність.

Життєвий досвід людський підтверджує Істину: чим більше людина думає про життя, тим довше й щасливіше вона живе, а чим більше думає про смерть, тим вона нещасніша й менше живе. Сама Природа визначила людині жити в Істині й не думати про смерть. Зачате на смерті християнство як новітня юдейська релігія зробило культ месії Христа декорацією – ширмою для прикриття відсутності істинного знання себе, яке спрямовує людину на здійснення життєвої програми своєї душі в спорідненій праці, а замість цього насаджує поклоніння Христовому розп’яттю й марновірство в потойбічне життя. Той еґреґор-розп’яття припинає до себе затято марновірних бузувірів, які перестають чути Істину і втрачають знання життєвих програм своїх душ, а всю життєву енергію – розумові,  духовні, психічні сили віддають божеству-еґреґору. Церква називає таких жертовних бузувірів «святими мучениками» й піддає мучеництву духовних подвижників.

Так припиняється процес морально-духовного, культурного саморозвитку людей, народів, людства. Облудне аврамічне месіанство, яке юдеї нав’язали всьому світові через християнство, іслам і тоталітарну комуністичну ідеологію, припинило еволюцію людства в морально-духовному плані. Під ширмою єдинобожжя юдаїзм зробив головним божеством, кумиром, ідолом, об’єктом культу «золотого тільця» (золоту плоть), що став символом віри фінансової цивілізації. Фінансова цивілізація заснована на месіанізмі біблійної цивілізації, що й спричиняє глобальні кризи.

Саме проти темних церковних ритуалів і грошолюбства постав Григорій Сковорода, явившись передвісником кінця біблійної цивілізації, кінцевою формацією якої є нинішня фінансова цивілізація з її владарюючим фінансовим інтернаціоналом – груповою стратегією світового владарювання.

Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму й один з найвизначніших поетів античної літератури, автор національного римського епосу «Енеїда» переконливо ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи придуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані віряни програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірці, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь (у цьому й суть будь-якої релігії) та віддаватимуть їм плоди своєї праці, марнуватимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя.

У природно-пантеїстичному світосприйнятті Григорія Сковороди, Бог – Усе, Єдиний, Усеєдиний, тобто Природа, а людина як частина Природи носить Бога-Всеєдиного в серці й сама є часткою Всеєдиного, який породжує все суще: «Увесь світ складається з двох натур: одна – видима, друга – невидима. Видима натура називається усе живе, а невидима – Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усе живе проймає й утримує; скрізь і повсякчас був, є й буде. Наприклад, тіло людське видно, а розуму, який проймає й утримує його, не видно. Через це у давніх Бог називався Розум Всесвітній. Йому в них були різні наймення, наприклад: Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна й ін…» («Початкові двері до християнського доброчестя»).

Умовність релігії й бога чітко пояснив видатний кардіохірург, український вчений у галузі медицини й біокібернетики М. М. Амосов (1913–2002): «Проблема Бога. Парадокс: Його нема, але Він є. Він існує. Вигаданий людьми для підтримання моралі, розтиражований у нейронах мільярдів умів, і тим самим став реальністю, яка керує людством. Бог спирається на біологічну потребу вірити авторитетам: батькам, вожакам зграї, лідерам груп, вождям суспільства, а особливо – носіям духовної істини». Так само просто з’ясував суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог придумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця».

Безтямність релігійного марновірства ясно визначив американський письменник, публіцист Марк Твен (1835–1910): «Більшість людей наділені здатністю мислити, та тільки-но мова заходить про релігію, ніхто тією здатністю не користується».

Британський філософ і математик Бертран Рассел (1872–1970) в есе «Чому я не християнин» (1927) піддає сумніву історичну достовірність існування Христа й релігійну етику, бо «християнська релігія в тому вигляді, в якому вона організована в церквах, була і є головним ворогом морального проґресу в Світі»: «Релігія заснована, на мій погляд, перш за все і головним чином на страхові. Здебільшого це жах перед невідомим, а частково, як я вже вказував, бажання відчувати, що у тебе є свого роду старший брат, який постоїть за тебе в усіх бідах і поневіряннях. Страх – ось що лежить в основі всього цього явища, страх перед таємничим, страх перед невдачею, страх перед смертю. А оскільки страх є прабатьком жорстокості, то не дивно, що жорстокість і релігія крокували рука об руку. Бо основа у них обох одна і та сама – страх… Нам треба стояти на своїх власних ногах і дивитися прямо в обличчя Світові – з усім, що в ньому є хорошого й поганого, прекрасного й потворного; бачити Світ таким, як він є, і не боятися його.  …Хорошому Світові потрібні знання, добросердя й відвага; йому не потрібні скорботний жаль про минуле або рабська скутість вільного розуму словесами, пущеними в ужиток у давно минулі часи невігласами. Хорошому Світові потрібні безстрашний погляд і вільний розум».

Українська поетеса-мислителька Леся Українка у філософській, антиклерикальній драматичній поемі «Руфін і Прісцілла» (1911) провісницьки викриває християнство як предтечу комуністично-пролетарської ідеології за рабське заневолення, озлидніння, пролетаризацію людей праці: «…Ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує. …Мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні. Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму синові Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. …Христос дав не саму любов, а меч. …Вступили в тую секту, мертводухе християнство… Щоб цяя секта зосталась для самих рабів…, бо для самих рабів вона корисна. …Ваша церква не дбає про закон. Вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон. …Що з раба звичаїв вимагати? Аби корився та глядів роботи…».

Велике збурення серед християнського кліру викликали мудрі, вільні од теологічної догматики роздуми Папи Римського Франциска про Бога й релігію, про марновірство й бузувірство, про рівність вірян усіх релігій і атеїстів, «якщо вони живуть по совісті»: «Не обов’язково вірити в Бога, щоб бути хорошою людиною. У певному сенсі традиційне розуміння Бога застаріле. Людина може бути духовною, але не релігійною. Не обов’язково ходити до церкви і жертвувати гроші. Церквою може бути Природа. Багато найкращих людей в історії не вірили в Бога, а найгірші робили страхітливі речі в ім’я Бога».

За Сковородою, основа марновірства й бузувірства – Біблія: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи безодні гірких вод, усю свою кулю земну покрив марновірством. Воно є не що інше, як безтямна, та буцім Богом утілювана й захищувана тяма. …Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марнотою… Нема шкідливішого, як те, що споруджено для головного добра, а зробилось розтлінним. І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим. …А в усіх цих нісенітницях вдаються до покровительки своєї Біблії, а вона з непокірливими розпусничає. Біблія є вигадка, й буйство боже не в тому, щоб вигадки нас навчала, а тільки у вигадці вкарбувала сліди й стежки, які ведуть плазуючий розум до найвищої Істини… І всяка думка ницо, як змій по землі плазує. Та є в ній око голубки, яка споглядає вище потопних вод на прекрасну іпостась Істини. Словом, уся та нечисть дихає Богом і вічністю, і дух божий носиться над усією тією калюжею й вигадкою. Я в цій книжечці являю спроби, яким чином можна увіходити в точний розум цих книг… Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу… Мойсей поміж іншими фігурами позичив у єгипетських священиків і образ змія, що зображує божу премудрість. «Змій же був наймудріший…». А коли одна фігура, то й уся Біблія є змій. Підносить його Мойсей угору, щоб не вмер Ізраїль. …Отже, Біблія є змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто в спокої перебуває в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з нутра прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»)). Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного світу й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Всесвіту, а про «зліплення» біблійного «світику», уявного «світотворення» – «Книги Буття» юдейства. Мудрець підтвердив це і в діалозі «Потоп зміїний»: «…Нема труднішого, як провидіти вічність заляпаному грязюкою окові. …Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і змій». На облудності біблійного «світотворення» тримається релігійна есхатологічна догма про «кінець світу», яким жахають людство. Бо сама Біблія стала наслідком кінецьсвітньої деґрадації тих, хто її скомпілював, зібравши докупи вражаючу масу прикладів власного звиродніння, збочень, насильства, наруги. Тому до Біблії так бузувірськи пристращаються її ревнителі, бо кожне знаходить у ній відповідне собі.

Сковорода називав Біблію як основу юдаїзму світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («Ізраїльський змій»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад». Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму». Якщо взяти до уваги космічну суть символіки як відображення в людській свідомості складових самовладованої цілісності Світобудови, як складні геометричні фігури фракталу в ісламському мистецтві й архітектурі, то християнство, слідом за юдаїзмом, релігійними догматами порушило, зруйнувало зв’язок людини зі Світобудовою через систему традиційної символіки. Християнство перейняло з юдаїзму догмати й елементи облаштування церков за подобою синагог. А безтямно віруючі в ті догмати християни демонструють своє бузувірство: заворожено споглядають розіп’ятий на хресті труп і несамовито моляться на нього, утішаючись некрофільною радістю ідіотів.

Аналізуючи біблійні тексти з морально-світоглядної основи агрокультури, Г. Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії: «…Біблія є змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розчавить йому голову той, хто перепочиває в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце… Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»); «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!» («Потоп зміїний»).

У Сковороди «…той, хто перепочиває в Сонці» – це є Люцифер-Денниця, нездоланна світла сила якого неминуче скине з Неба на Землю біблійного змія, «розчавить йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Люцифер (лат. Lucifer – світлоносний; складається з коренів lux – світло та fer – нести) – давній Дух Світла й символ протиборства ясновідного сонячного світогляду агрокультури з морочною юдо-християнською релігійною доктриною месіанства. Юдо-християнська ідеологія «скинула» Люцифера з Неба на Землю, обізвавши його «упалим ангелом», та заволоділа Небом і Землею, а юдо-християни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера, персоніфікувавши в ньому зло.

Юдо-християнство зробило такі підміни з одвічними світлими сутностями ясновідного сонячного світогляду агрокультури, вісниками Сонця: давньоримським Люцифером-Денницею, ім’я якого є одним із стародавніх наймень планети Венера; давньоукраїнською Досвітньою Зорею – Зорею-Денницею, що також є найменням планети Венера.

В ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі Досвітня Зоря зветься Устра й Уштра, а від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна.

З’ясуймо суть феномену Україна через астральне походження її наймення. В найдавніших книгах людства – індо-орійській Ріґведі (Славенів знання) та ірано-орійській Авесті (Основне знання) зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004). Обидва зібрання історично-духовних знань записано на основі усних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 й 1500 років раніше від Геродота. Наймення Устраяна, Укхраяна походять від Устра – Уранішня Зоря, Досвітня Зоря, Денниця, яка вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним із стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й тому зветься Ранкова Зоря й Вечірня Зоря. Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в українській міфології й пісенності. Т. Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою». А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі». Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує морально-світлоносну сутність хліборобських звичаїв, української агрокультури й самої України.

Григорій Сковорода своїм природно-пантеїстичним світовідчуттям і глибинним ясновідним мисленням закорінений у прадавню традицію української хліборобської культури, в архетипи української міфопоетики й народних космогонічних знань. Усю цю архаїчну культурно-історичну цілісність мудрець назвав «тритисячолітня піч». Таким чином, Сковорода всупереч чужій релігії відродив морально-світоглядну основу давньої української агрокультури.

Насаджувати релігію на українських землях почали колонізатори – юдо-руси, які були не народом, а воєнно-торговою корпорацією ізгоїв, нелюдів-гуманоїдів. Руси-грабіжники спершу запровадили свої магічні культи з ідолопоклонством і жертвуванням людей, а потім запозичили у Візантії християнство з магічним культом причастя до крові й плоті Христової та з даниною-десятиною церкві й безмірною податтю собі. Гуманоїди-хрестителі обзивали давніх українців-аграріїв, як свого часу давніх римлян-аграріїв, поганами – селянами, їхню світловизнавчу духовну практику – поганством, а нинішні гомініни-паразити обзивають носіїв-хранителів агрокультурної традиції – селюками.

Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації. Одначе, в 1960-х роках сформувалася спеціальна наукова дисципліна – селянознавство (від англ. peasant studies). Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотунь, Теодора Шаніна, Джеймса С. Скотта, Генрі Бернстайна та ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулися в природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя на Землі. Моральна сила людей  агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу землі, а вже потім отримують від неї плоди своєї праці. Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й людей і нічого не дають на заміну. Близько VІІ ст. до н. е. великий давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор Заратустра здійснив у давньоіранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу, спрямовану проти владарювання паразитів – військової касти друджів-рашів і їх оргістично-войовничого культу з кривавими жертвуваннями, та на основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури сформулював базовий принцип-закон природного права як основи суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає» (фольклорний запис Івана Франка). Заратустра узаконив моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв, сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно». Моральну суть етнокультурного феномену орачів-оріїв вичерпно пояснив визначний індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964): «Слово орії походить від кореня, що означає орати, і орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям». «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних», – стверджує давньоіранське джерело «Книга просвітлення».

Підмінивши слов’янам рідного Рода-Батька з його життєзароджуючою безособовою сутністю чужим богом-творцем – надприродною, магічною караючою персоною, християнська церква нещадно гнітила й нищила дорелігійний ясновідний світогляд, космогонічну міфологію й природно-моральну систему звичаєвих обрядодій, що становлять морально-світоглядну традицію агрокультури.

Дорелігійна морально-світоглядна традиція української агрокультури ґрунтується на стабільних космічно-природних законах і на п’ять тисячоліть давніша за штучні релігійні культи. Вік дорелігійної світоглядної системи космогонічних знань нашої питомої агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік чужих релігій – близько шести тисячоліть.

На прадавній морально-світоглядній основі питомої агрокультури корінний Український народ волею власного духу породив свій Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу українства. Осердям українства є духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Українці – сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які способом свого енергопродуктивного життя взаємодіють з енергіями Сонця й Землі. Сонячні люди своєю хліборобською працею й світоглядним єднанням із Сонцем ґенерують світлу енергію життя, й тому їх так люто ненавидять і нещадно експлуатують нелюди-гомініни – вмістище темної паразитарної сили. Ще на початку ХХ століття українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу (87% населення України), непідвладну кримінальному більшовицькому режимові. Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів.

Проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність українських селян-хліборобів Тарас Шевченко: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу українських селян-хліборобів.

Ось тому ще перші європролетаризатори – представники фінансового племені й Фінансового інтернаціоналу ставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). А оскільки, за Енгельсом, носієм проґресу є німецька нація, то будь-який волевияв слов’ян проти германізації є реакційним. Визвольні рухи слов’янських народів Енгельс аґресивно-цинічно означив як панславізм: «Якимось чином у кабінетах кількох слов’янських істориків-дилетантів виник цей безглуздий, антиісторичний рух, що поставив собі за мету ні багато, ні мало, як підкорити цивілізований Захід варварському Сходу, місто – селу, торгівлю, промисловість, духовну культуру – примітивному землеробству слов’ян-кріпаків…». Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях висловив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею: селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш, а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі. Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі активісти погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язати». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістичне першоджерело.

Юдаїзм як підвалина біблійної догматики став основою комуністичної доктрини Маркса, який отримав спеціальне посвячення в юдейській школі рабинів і, перебуваючи в тенетах талмудично-кабалістичних понять, повною мірою явив юдейське віровчення в комуністичному віровченні. Комуністична доктрина – це варіант Талмуду, оскільки в ній є лише товарно-грошові відносини й немає місця для морально-духовного, культурно-соціального саморозвитку людей. Юдео-комунізм прирікає людей на закабалене існування з рабською повинністю – обслуговувати ієрархію дармоїдів, соціальних паразитів. Біблія як план світового рабовласництва передбачає клас рабовласників і клас рабів: рабовласники володіють рабами як своїми речами. Звідси дві взаємопов’язані релігії: юдаїзм – релігія для утвердження рабовласників, і християнство – релігія для вирощування рабів. Юдаїзм і християнство формують два протилежні психотипи: рабовласника й раба. У марксистській доктрині комунізму поєднано юдейську релігію рабовласників і християнську релігію рабів. Комуно-марксизм вирощував рабовласників – партноменклатуру й плодив рабів – пролетарів.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму (його ідеологи Маркс і Енгельс написали свій програмний документ – «Маніфест комуністичної партії»), перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…». Український геній своїм усеосяжним зором пильно спостерігав за Європою й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу та застеріг людей від тодішньої й нинішньої партійно-ідеологічної облуди: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

Абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в новому євангелії од Маркса – «Капіталі», Леся Українка: «Читати» його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть». Українська мислителька з відразою поставилась до «Капіталу» та передбачила страшне більшовицько-пролетарське революційне руїнництво.

З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство біснуватий комуніст – вожак більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Лєнін (Бланк-Ульянов), ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»; «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (Лєнін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…», – так напучував своїх головорізів воєнний комісар Троцький (Лейба Бронштейн). Згідно з тими завітами більшовики з затятою люттю нищили українських селян окупаційною війною й виморювали голодом 1932–1933. Революція й окупаційна війна стались через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків з їх антилюдською політикою паразитарної доцільності…

А задовго до юдо-більшовицького геноциду Сонячні люди під юдо-християнським релігійним гнітом втратили ясновідне знання Істини й піддались морочній, марній вірі в чужого уявного бога – давця багатства й вершителя людських доль. Церква підмінила світлі природні сутності ясновідного дорелігійного світогляду уявно-штучними персонажами свого релігійного сонму (месії, пророки, святі мученики). Так Люцифера-Денницю – Світлоносця з римської міфології церква своїми догматами оголосила «упалим янголом» і зробила уособленням темних сил, символом антихриста. Проте в народній міфопоетичній традиції, зокрема в молдавсько-румунській, Люцифер-Денниця живе в образі Лучафера – Духа-Світлоносця й у румунській назві планети Венера. Безвічну духовну суть Лучафера-Світлоносця геніально передав у своїй вершинній поемі «Лучаферул» молдавський поет, класик румунської літератури Міхай Емінеску (1850–1889). Християнська ідеологія у своїй нещадній боротьбі з непідвладними їй світлоносними сутностями дійшла до остаточного викриття свого морочного аморалізму. Облудні християнські ідеологи придумали різні «диявольські секти» й навіть «Церкву Сатани», щоб відтінити нібито «темною силою Люцифера» нібито «світло Христового вчення». Єзуїтське завдання християн-сатаністів – принизити, зневажити життєсійну силу Сонця в Природі й моральність ясновідного світогляду та заневолити людей облудою марновірства. Опинившись у тенетах заневолення, ошукані марновірці навіть не намагаються пручатись і вирватись, а тільки пристосовуються вигідніше й придумують виправдання своєму марновірству та приймають на віру чужі профанні псевдоцінності, якими чужинці підмінили світлі сутності духовних традицій культур корінних народів.

Юдо-християнська релігійна ідеологія упослідила світлі природні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних астральних знаках-символах, представивши їх як гордих, непокірних та підмінила своїми бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів, святих мучеників. Юдо-християнство підмінює своїми морочними божествами-ідолами ясні космічно-природні сутності агрокультурного світогляду, поглинаючи своїм паразитарним еґреґором їхню світлу життєродну силу. В юдаїзмі й християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати як месіанський символ божого одкровення, а Сонце підмінили Христом. Головного персонажа християнської релігії – Христа списано з Мітри – Духа Сонця й Світла зороастрійської міфології, а основні елементи й дату Різдва Христового списано з давньоримських Сатурналій – космогонічного свята на вшанування в пору Зимового Сонцестояння духа хліборобства Сатурна. Христа потім розіп’яли й стали вважати принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому жертовне ягня (Агнець божий) стало символом Христа. І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального обряду, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову. Отже, християни, наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. В цьому – абсурдність жертовної магії пасхального обряду.

Юдаїзм і християнство започатковані на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби із заздрощів, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве. Так у Біблії з позиції скотарів-кочівників юдеїв відображено протиборство кочівників і хліборобів. Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують нібито послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи.

Християнство від початку мало у своєму арсеналі тільки некрофільний культ розіп’ятого Христа й магічну церковну літургію, а далі поступово заволоділо культурними набутками й духовно-інтелектуальним потенціалом ошуканих народів та використало їхній життєвий ресурс на їхнє ж заневолення й власне панування. Тисячолітній спадок християнського потьмарення й далі гнітить наш дух, нищить морально-світоглядну основу нашого життя.

Християнська церква як інтернаціональна за суттю релігійна організація зайнята утвердженням християнської тотожності, а не збереженням національно-культурної ідентичності охрещених народів. Християнська тотожність тримається на марновірстві, а національно-культурна ідентичність базується на знанні Істини, на взаєморозумінні, взаємодовірі й взаємодії. Пагубність марновірства в тому, що віряни приймають на віру догми й не хочуть знати Істини, вірять церкві, а не довіряють одне одному. Тож марновірцями маніпулювати легко. А для масштабнішого маніпулювання суспільством церква використовує моральних авторитетів та через праведників підступно чинить неправедне, ошукують не тільки вірян, а й широкий суспільний загал. У цьому плані й так звані рідновіри нічим не відрізняються од чужовірів: одні й другі сповідують месіанські культи – вірять придуманим, уявним богам. І нема значення – чужому чи своєму богу вірити, бо суть марновірства одна – залежність од релігійного культу й віросповідних догм. Рідновірство ще небезпечніше од чужовірства, бо підміна чужого марновірства рідним марновірством призводить до шизофренії. Це так само роздвоює свідомість і руйнує психіку, як і молитва рідною мовою до чужих богів, до чого закликає УПЦ. Так само абсурдним є намагання ентузіастів поєднати християнське Різдво з сонячною традицією, назвавши його Різдвом Сонця. Але ж Сонце не народжується, а відновлюється енергія сонячного світла в новому циклі обертання Землі довкола Сонця.

Так на підставі підмін і біблійних догм вигадано спотворену релігійну картину Світу. Як переконливо довів Г. Сковорода, проаналізувавши месіанську релігійну доктрину юдохристиян, їх світ – не всеосяжний природний, саморозвинний Світ, а штучний, придуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» нелюди-гомініни поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують марновірців з цілого Світу до бузувірського поклоніння своїм культам і собі – «богоствореним» і «богообраним». Що ж приховується за «богоствореністю» й «богообраністю»? В антиеволюційних догматах юдохристиянства запрограмовано всі інволюційні збочення й деґрадації «богостворених», які всі свої гріхопадіння списують на «задум Творця». Якщо в юдаїзмі, релігії «богообраних», є інститут сім’ї як один з основних ідентифікаторів юдейської релігійної спільноти, то в християнстві, релігії рабів, інститут сім’ї зруйновано абсурдною догмою про непорочне зачаття від «духа святого», що виключило з процесу продовження людського роду чоловічий первінь. «Богородиця», яка нібито зачала од «святого духа» й народила «сина божого», стала програмним прообразом нинішнього сурогатного материнства. А «син божий» зі своїми учнями-апостолами став програмним прообразом гомосексуальності католицького кліру й православного монашества. Показовим щодо абсурдності штучного християнства є догмат чоловічої «трійці» – Бога в трьох особах (Отець, Син, Святий Дух) у християнському віровченні, де немає місця жіночій первині – Природі. У Біблії поняття «трійця» відсутнє, його придумали наприкінці ІV ст. богослови в чоловічих монастирях. Отакого натворили «сотворителі». І хоч окремі вірці протестантського спрямування й звільняються поволі од зовнішньої, ритуальної релігійності й навертаються до внутрішньої, медитативної релігійності, все одно лишаються в релігійному полоні психологічної омани та доктрини креаціонізму, згідно з якою, Світ, людину й різні форми життя на Землі створив Бог як надприродна сила.

Насправді, Світ, людей, як і все живе у Світі, ніхто не створював – усе породила Природа з усеєдиного енергетичного першозародка, який в українському природно-космогонічному світогляді зветься Род. Життєродна сутність Природи і всезароджуюча сутність Рода становлять собою парну першооснову Світу й першоджерело Всеєдиного Життя. І все живе саморозвивається, самовідновлюється – еволюціонує в саморозвинній системі вічного Земного Світу й безвічної Світової Всеєдності з першоджерельної життєзароджуючої снаги Рода й життєродної сили Природи. Цей усеосяжний першоджерельний принцип самозародження й саморозвитку Життя ясно визначив Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». На всеосяжності космічно-природних законів ґрунтує свою концепцію справедливого людського життя П. Куліш: «Народи живуть по закону божому, по закону Природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись…».

Від гніту релігійних та політико-ідеологічних догм, від марновірства й магічного поклоніння надприродним силам людина й народ оберігають себе моральною зрілістю, духовним, культурним саморозвитком і самостійним думанням. Спрямування моральній зрілості людини й її духовному, культурному саморозвитку забезпечує сонячно зорієнтований, ясновідний, дорелігійний моральний світогляд.

Тонкий письменник-психолог, українець за походженням Антон Павлович Чехов (1860–1904) дотримувався Сковородиного принципу самопізнання й неприйняття марновірства: «Коли хочеш пізнати життя, то перестань вірити тому, що кажуть і пишуть, а спостерігай і відчувай». Цей принцип українського ясновідання перегукується з даоським принципом осягнення Істини: «Не створюйте собі зовнішніх кумирів». Тобто, не впадайте у релігійне марновірство, а пізнавай себе й через себе пізнавай правду життя – Істину. За Сковородою, пізнана в собі Істина-Правда, стає особистим набутком людини й звільняє її од марновірства. Істина-правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню між людьми й стає моральним чинником внутрішнього синергічного єднання їх у збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу.

До Сковородинського ясновідного, антиклерикального світогляду та системи пізнання Істини й життя в Істині, тобто морального життя, близький антиклерикальний світогляд і система пізнання Істини його сучасника – великого французького філософа і вченого-енциклопедиста Жана Лерона Д’Аламбера (1717–1783), який на відміну од французьких матеріалістів, вважав, що існують незмінні, не залежні від суспільного середовища моральні принципи. Д’Аламбер, як і Сковорода, скептично ставився до релігії, не ходив до церкви й відмовився від останнього причастя.

Зі Сковородиною культурософією – системою морального, істинного життя зближується культурософська концепція великого прусського мислителя, родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), згідно з якою, найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, що передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом!

Виходячи з безвічного «безпричинного початку», Г. Сковорода, подібно до Іоана Масона (Джон Мейсон; 1706–1763 – англійський розенкрейцер, письменник, шанований російськими масонами), ставить самопізнання попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову. Одначе, для Іоана Масона  пізнання себе – це передусім християнське випробування, пройшовши яке людина може збагнути своє покликання. Тому його книжка «Про пізнання самого себе» (російський переклад опубліковано 1783) була дуже популярна серед російських масонів, яких турбувало питання, як керувати собою й своїми пристрастями, щоб перетворити себе й наблизитись до Бога. А для Сковороди самопізнання – це містичне пізнання в собі Істини як Абсолюту, Всеєдиного й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці. Звідси «філософія серця» Г. Сковороди, П. Юркевича й усього подальшого українського морально-світоглядного, духовного подвижництва. Цим Сковорода споріднений з античним аполлонійством, Сократом, Аполлонієм Тіянцем, суфізмом та іншими східними містичними практиками. Ось як суть цих практик сформулював український мудрець: «Серце, очищуване од підлих мирських гадок, які непокоять душу, починає бачити (прозрівати) схований у середині себе скарб щастя свого» («Кільце. Дружня розмова про душевний світ»). Серце як «пізнавальне осердя» (П. Юркевич) людського єства передусім розрізняє внутрішнє й зовнішнє, відкриваючи тим самим напрям істинного шляху. Цей глибинний внутрішній містицизм Сковороди, невизнання ним зовнішніх ритуалів, церемоній християнства й масонства, його відкритість людям були чужі масонству. А Сковороді масонство було чуже його кастовою закритістю, елітарністю, адже до масонських лож належали представники панівних верств російського імперського суспільства. Сковорода відверто проголосив своє життєве кредо: «А мій жребій з голяками» («Вас Бог одарив ґрунтами, раптом може те пропасть, а мій жребій з голяками, та Бог мудрості дав часть»). Хоч би як намагалася тодішня й нинішня еліта зробити зі Сковороди свого, елітарного, філософа, мудрець уособив у собі волю духу цілого українського народу.

Дослідники часто називають Сковороду «філософом без системи», мовляв, він еклектично поєднував у своєму вченні різні, часом суперечливі, філософські системи, які не мають єдиної теоретичної основи. Певно, вони виходять з догматичної засади, що філософія неодмінно мусить мати формальні ознаки якоїсь релігійної, ідеологічної доктрини чи наукової теорії. Тобто нехтують саму суть філософії, означену Сковородою: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…». До речі, системність визначають не закони, канони чи догми, а внутрішня здатність живої сутності, структури саморозвиватися з ресурсу самостійної сили. Те, що умовно називають системою (релігія, ідеологія, штучні закони, політичний режим), насправді є антисистемою, бо воно не розвивається, а існує за рахунок вільного внутрішнього ресурсу системи культури. Тому й Сковородину вільну систему філософії-мудрості – Сковородинство намагаються втиснути у формальні рамки релігійних канонів та ідеологічних догм. Але вільний дух мудреця не дає себе впіймати. Справді, Сковородину життєву мудрість неможливо пристосувати ні до якої релігійної чи ідеологічної філософії.

Сковорода зародився й виріс як український мудрець у своєму питомому природному й етнокультурному середовищі, в своїй етносфері, й розвинув з власного ясновідно-морального світогляду свою систему життєвої мудрості, свою культурософію, яку ми тепер називаємо Сковородинством. Сковорода – єдиний після Сократа й Піфагора європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Всупереч тотально спекулятивному європейському філософствуванню, за винятком Канта, Сковорода – філософ-мудрець східного типу, що зближує його життєву мудрість із даосизмом, йогою, суфізмом, буддизмом. У Сковороди, як і в східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею совістю – морально-світоглядне осердя Сковородинства. Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…». Джерельна основа життєвої мудрості Григорія Сковороди – в моральному світогляді агрокультури, яка розвинулася з природної основи, з продуктивної взаємодії людей з рідною землею: люди агрокультури спершу дають землі свою силу, а вже потім отримують плоди своєї праці.  Питому культуру здатні породити й розвинути люди, які тривалий історичний період живуть на рідній землі й продуктивно взаємодіють з нею. Коли вони втрачають той живий взаємозв’язок з рідною землею, то втрачають і культуру. 

Дехто вважає Сковородину філософію суперечливою – філософією крайнощів, парадоксів, а отже малозрозумілою, бо в його творах часто зустрічаються протилежні думки. Так одні вважають Сковороду моністом, інші – дуалістом. А мудрець завдяки розрізненню чистим серцем внутрішнього й зовнішнього аспектів та крайнощів зовнішньої сфери буття, розрізняє істинне та облудне, а через самопізнання являє істинність своєї сутності, відкриває цілісність і нескінченність Усеєдиного Життя, його безвічну основу – Істину.

Витоки Сковородиної філософії найчастіше вбачають в античній філософії та патристиці – філософському напрямі, заснованому так званими отцями церкви. Визначний україніст і сходознавець Андрій Петрович Ковалівський (1895–1969), нащадок славного роду Ковалівських, з яким значною мірою пов’язана доля Г. С. Сковороди, наголошує, що «не можна виводити світогляд Сковороди лише з античної філософії та патристики, ігноруючи обставини його життя, суспільне середовище, в якому він творив, не з’ясовуючи чому, власне, мислитель користувався тим чи іншим готовим ідейним«знаряддям давніх письменників».

Великий український мислитель-енциклопедист Іван Якович Франко (1856–1916) назвав Григорія Сковороду «національним філософом», «предтечею нової епохи», який явив глибокі й сутнісні духовні цінності нації й став «цілком новим явищем в українській літературі з позиції освіти, широти поглядів і глибини думок». За проникливим означенням відомого українського філософа Івана Мірчука (1891–1961), у Сковороді «скристалізовані, може навіть виідеалізовані, всі риси українського народу». Завдяки Сковороді «духова енергія у формі філософського мислення» набула в Україні не «вертикального», а «горизонтального» спрямування – філософія пішла в літературу, історіософію, мистецтво, світогляд, мораль, естетику, практику життя. Закорінене в традиції рідної культури духовне подвижництво Г. Сковороди стало потужним морально-світоглядним чинником загальнонаціонального освітнього зрушення.

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне вивчення універсальної спадщини Сковороди та осягнення морально-світоглядного феномену Сковородинства – своєчасної стратегії культурного саморозвитку людини й народу, засвоєння духовної суті цього живого вчення в освітньому процесі й суспільній свідомості

Проникливо розкриває велич мудреця Г. С. Сковороди відомий український філософ, культуролог Сергій Борисович Кримський (1930–2010): «Велич Сковороди якраз і полягає у тому, що він, не втративши самобутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найоригінальніше місце. Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії… Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. … Щоб зрозуміти, наскільки далеко Сковорода відійшов від поширеного погляду на філософію як на зібрання певних текстів, творів, фоліантів, звернемо увагу на одну дивну обставину. Український мислитель дуже любив рукописи своїх діалогів, які називав «синами», «дочками», «дітьми», але категорично забороняв їх друкувати. Про це свідчить його листування з М. Ковалинським. За життя Г. Сковороди друком не вийшла жодна його книга. …Сковорода досить специфічно ставився до друкованої продукції. Він вважав, що тексти як такі не можуть бути єдиним джерелом розуміння його творчості. Тільки занурення цих текстів у контексті життя, справ, вчинків і долі розкриває сенс його філософського доробку» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди», 2012).

І головне, що Сковорода не просто вільно філософствував, а як філософ-мудрець сам жив згідно зі своїм морально-світоглядним вченням: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія». Згідно з цією культурософською, кордоцентричною концепцією Сковородинської філософії-мудрості, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині…  Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».

Для подолання крайнощів і взаємозаперечних розбіжностей, що виникають при зовнішньому сприйнятті феномену Сковороди й при зіткненні різних релігійних віровчень, політичних ідеологій і наукових теорій, та для цілісного осягнення феномену мудреця застосовуймо його власний морально-світоглядний метод з осягненням Істини через самопізнання: «З видимого пізнавай невидиме», з мудрістю життя в Істині: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» та з волею духу: «Воля дужча за всяку неволю». Цей морально-світоглядний метод життєвої мудрості Сковороди і є Сковородинством або Сковородиною культурософією. Отже, морально-світоглядну основу Сковородинства як культурософської пізнавально-освітньої системи життя в Істині становлять три дієві чинники природно-культурного саморозвитку людини: самопізнання, життєва мудрість і воля духу. Тож осмислювати феномен мудреця Сковороди належить з морально-світоглядної основи його філософії-мудрості.

 

Своєчасність Сковородинської пізнавально-освітньої системи

Г. С. Сковорода – особистість енциклопедична за різнобічністю виявів своїх вроджених здібностей і всеосяжна за духовною суттю, як світ української культури. Проте провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, єдиною професією була педагогіка (вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості). «Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння», – так охарактеризувала вроджене педагогічне покликання мудреця Сковороди й труднощі в його здійсненні український етнолог, історик і педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918). За життя Сковороди владоможці не давали йому навчати молоде покоління, та мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.

Філософсько-духовна практика й педагогічна діяльність – дві найхарактерніші особливості феноменальної натури Григорія Сковороди. Сковородинські філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом у ладу з Природою й Світом. Сковородинська філософія – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині, а Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку на природній основі.

Освітня система Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.

У XVIII ст., в пору релігійного тоталітаризму, Григорій Сковорода власним духовно-філософським досвідом і життєвим прикладом відкрив людям практичне, дієве знання – життєву мудрість, як кожна людина може пізнати свою духовну сутність, явити її в «другому, духовному, народженні» й здійснити життєву програму своєї душі в культурному саморозвитку.

У здійсненні педагогічних ідей Г. Сковороди найпліднішим був період, пов`язаний з його викладацькою діяльністю в Переяславському (1753–1754) і Харківському колегіумах (1759–1769; з перервами). На відміну од своїх попередників, педагог уперше чітко окреслив мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості; пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті; та дав визначення провідних філософсько-педагогічно-музичних понять: музики як «філософії педагогіки»; української народної пісенності як «тритисячолітньої печі» та філософії як «найдосконалішої музики» й світоглядного «всеозброєння». Ці поняття стали ключовими в Сковородинській системі істинного знання, виховання, освіти й культурного саморозвитку людини. Розроблені в Переяславі новаторські педагогічні ідеї Г. Сковорода виклав у трактаті «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (1753–1754; не зберігся).

Григорій Савович виховував у молоді почуття любові до рідного та відчуття Світового Ладу в Природі й необхідність збереження її як основи людського життя: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною. …Природа переважає науку» («Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»). Ще Піфагор навчав: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й таїни Життя».

Незмінні природні закони – основа владованого життя людей на Землі. З цього виразно окресленого пантеїстичного світогляду виросло головне спрямування педагогічної системи Григорія Сковороди – пробудження й розвиток природних здібностей людини через самопізнання та самостійне здобування істинних, дієвих знань для здійснення себе в природженій, «спорідненій праці». Подібного принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820–1903): «Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань». Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити власною волею. Метою самопізнання й здобування істинних знань є внутрішня доцільність – здійснення в «спорідненій праці» життєвого покликання своєї душі.

Григорій Сковорода внутрішнім духовно-філософським досвідом, власною педагогікою й особистим життєвим прикладом показував молоді шлях до самостійного відкриття в собі істинного, дієвого знання та реалізації в житті своїх природжених здібностей.

Сковородинська глибинна освітня система суперечила старим схоластичним методам тогочасної педагогіки, де панувала теологічна догматика, яка урівнювала й заневолювала всіх у «рабстві божому», тож Григорій Сковорода змушений був піти з Переяславського колегіуму.

У 1754–1759 працював домашнім учителем у поміщика С. Томари в селі Коврай.

У 1759–1760 Григорій Сковорода викладає в Харківському колегіумі піїтику, в 1761–1764 – грецьку мову та синтаксис, а з 1766 – щойно запроваджений курс основ доброчестя. У вступній лекції з усією відвертістю свого щирого серця  навчав студентів: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…». Під час занять педагог спонукав вихованців «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ, побачити його зовнішню сторону й виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею й ясною свідомістю. Сковорода застосовував діалогічний принцип і в філософському пізнанні, і в педагогіці, подолавши картезіанську (Декартову) загальнонаукову теорію пізнання, яка заснована на раціоналізмі. Бо істинне знання людина осягає в єдності чуття й розуму. Сковорода набирався знань не з книг, а з власного внутрішнього самопізнання й вільного духовного досвіду та з живої традиції рідної культури. Мудрець розглядав книги як плід самопізнання й пробудженого думання: «Не розум од книг, а книги од розуму народились». Як мудрий вчитель Григорій Савович нікому не нав’язував своїх внутрішніх осягнень, а навчав людей самим у собі відкривати внутрішнє, дієве знання – осягати Істину й жити в ній. Звідси педагогічний принцип Григорія Сковороди – «Навчаю тих, хто бажає знати». Своїм прагненням до Істини й відповідальністю за її пізнання вчитель Сковорода пробуджував це прагнення й відповідальність у своїх учнів. Моральний принцип відповідальності сформулював давньогрецький філософ Піфагор: «Допомагай людині нести тягар, але не допомагай позбутися його». Тобто слід допомагати старанним, але ніколи не допомагати ледачим, які намагаються уникнути відповідальності. Подібними моральними принципами добору учнів керувалися давньогрецький мудрець Сократ: «Заговори, щоб я тебе побачив, і зроби, щоб я тебе зрозумів» та давньокитайський просвітитель Кун Фу-цзи (латинізоване: Конфуцій; 551 до н. е. – 479 до н. е.): «Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю».

Влітку 1768 Г. Сковорода написав курс своїх лекцій з основ доброчестя, своєрідний посібник – «Початкові двері до християнського доброчестя». Його провідні ідеї: духовне просвітлення й моральна зрілість вихованців; опора на музичне мистецтво як плідний чинник саморозвитку духовного потенціалу особистості; виявлення й розвиток природних здібностей і обдарувань шляхом самопізнання й самовиховання; самореалізація особистістю своїх вроджених можливостей.

Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили теологічним канонам, і він змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах, не бажаючи слідувати консервативному, догматичному режимові викладання. Ось як описує О. Я. Єфименко в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Початкові двері…»: «Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, але й змушений залишити Харків». Григорій Сковорода покинув Харків у 1769 році. «…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так підсумував Іван Франко. 

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства. Основу того руху становили Сковородині учні й послідовники, які зібрали великі кошти на будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1805).

На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння. 

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне осягнення феномену Григорія Сковороди й вивчення його всеосяжної спадщини та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес Сковородинської філософсько-освітньої системи, заснованої на морально-світоглядних засадах культурософії. Тільки така системна моральна освіта здатна розбудити од летаргійного сну «недвижну масу», яку самотужки будив Сковорода.

Надзвичайно своєчасна нині провідна ідея всієї філософсько-освітньої системи Сковороди: «Пізнай самого себе!», «Шукай себе всередині себе!». Цей заклик для Сковороди, як і для Піфагора, й Сократа,  означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу. Пізнати себе – це передусім пізнати свою природу (власну сутність), збагнути вроджену життєву програму своєї душі (власну долю) й власною волею здійснити свою життєву програму та в самопізнанні пізнати свій народ у світі питомої культури, осягнути земну Природу й Світ і усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі. За Сковородою, пізнаючи себе, людина пізнає Світ, бо її внутрішній мікросвіт є органічною часткою макросвіту – Всесвіту. За  всеосяжним принципом самоподібної цілісності (фрактальності) Світової Всеєдності в найменшій часточці виявляється ціле, яке складається з самоподібної безлічі часток. Так учитель Сковорода готував учнів до самопізнання й самоосвіти – до самостійного здобування істинних дієвих знань через розвиток допитливості, наполегливості, критичного мислення, самосвідомості, а також – до життя по справедливості з усвідомленням обов’язку й відповідальності.

Сковорода-педагог учив учнів не догмам, а научав учитися жити – готував до самостійного життя. У власному житті й освітній діяльності Григорій Сковорода керувався безвічним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» (напис на Дельфійському храмі Аполлона – Духа Світла й Ладу, покровителя муз), який звільняє людину од релігійного марновірства, поклоніння ідолам і богам. Цей принцип розвинув «найбільший еллінський мудрець», математик Піфагор (570–497 до н. е.): «Навчіться пізнавати людей: пізнання людей доречніше й потрібніше, ніж пізнання богів»; «Залиш жерцям досліджувати єство богів, а ти займайся пізнанням людського серця. …Лад хай буде твоїм божеством! Безперестану дотримуйся його серцем: Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …У Природі все ладується незмінними законами». Аполлонійського Духа Світла сповідував і Сократ, сприймаючи його в образі всеосяйного Сонця, яке світить для всіх: «У кожній людині є Сонце. Тільки дайте йому світити».

Мудрець Сковорода не замикався в межах жодної філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Рода, Всеєдиного, Абсолюту чи Бога. Своє розуміння останнього теоніму Сковорода пояснює так: «У давнину Бога називали всесвітнім розумом, також буттям речей, вічністю, долею, необхідністю». Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ, «сущий на небесах», а сущий в усьому Дух Життя – Всюдисущий, Всепроймаючий, Всеєдиний. Сковорода, як і Сократ, чітко визначав поняття, завдяки яким систематизував свої знання. Сковорода, як і Піфагор та Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», допомагав «другому, духовному, народженню» людини з духовного зародку в серці та спонукав людей обирати свій істинний життєвий шлях і зазнати щастя в збірній цілісності народу, в єдності з Природою й Родом. Род у традиційному ясновідному світогляді українців – безвічний і безособовий життєзароджуючий первінь, усепроймаюча і всеосяжна тонкоенергетична першооснова Всеєдиного Життя, першоджерело самозародження й саморозвитку життєродної Природи. Морально-світоглядна ясновідна основа духовного подвижництва Сковороди закорінена в прадавній традиції української культури і є виявом його родової спадковості й унікального особистого духовного типу.

У своїй всеосяжній філософсько-педагогічній системі Сковорода поєднав ясновідний морально-світоглядний принцип української традиції, Піфагорів принцип кордоцентризму й природовідповідності, Сократів принцип моральної зрілості людини й культуровідповідності та дгармічну (ясновідну) духовну практику східних культур. «Сковорода присвятив усе своє життя розвиткові власного філософського вчення та його поширенню, присвятив життя сповна й щиро: жодної риси в його житті не було такої, яку можна б вважати його приватною, не пов’язаною з його місією» (О. Єфименко).

Сковородинську морально-світоглядну ідею «Пізнай себе» як провідний принцип Сковородинських навчань необхідно реалізовувати через діалогічний взаємозв’язок «учитель–учень» на спільній морально-світоглядній основі й за спільними провідними життєвими принципами. Саме вчителю, як і матері-батькові, належить допомогти дитині відкрити в собі внутрішнє істинне знання, виховати зародок духовності в серці, пробудити волю до життя й визріти морально для духовного народження й здійснення життєвої програми своєї душі на морально-світоглядній основі своєї питомої культури. Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює свою внутрішню духовну сутність, програму своєї душі у «спорідненій праці», згідно зі своїм природним покликанням.  У самопізнанні людина осягає Істину, а спорідненою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини. У практичному педагогічному вченні послідовника Г. С. Сковороди Костянтина Дмитровича Ушинського (1824–1870) провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…».

На цій морально-вольовій засаді й на основі Сковородинської діалогічної взаємодії вчителя й учня глибинний український педагог, послідовник Григорія Савовича Сковороди – Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) розвинув «сакральну педагогіку серця» – «виховну  систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного, … ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки богоподібності». За П. Юркевичем: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі». Серце як «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» породжує унікальність особистості – «духовний тип людини» (В. Антонович), який визріває в процесі моральної зрілості людини. Мистецтво виховання, за П. Юркевичем, полягає в тому, щоб привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним. Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини; спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є суттю особистої культури. «Духовному народженню людини» неодмінно передує її моральна зрілість, яка досягається дотриманням уселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Для досягнення істинного думання людина має навчитися серцем розрізняє зовнішню, видиму тілесну натуру й внутрішню, невидиму духовну природу, власну сутність; матеріальну множинність і духовну всеєдність світу; біологічні потреби організму бути й духовне прагнення душі жити та осягає духовний сенс життя, запрограмований у душі. А зрілою самосвідомістю, волею духу людина спрямовує всі сили свого єства на здійснення життєвої програми своєї душі.

Суттєвою ознакою української філософії й педагогіки є філософія серця або кордоцентризм. Суть філософії серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх душевних (психічних) переживань і пізнавальних процесів. Серце очищається в милосерді, в лю­бові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення «заповітного, священного в собі».  Хто народився в чистоті свого серця, той у культурному саморозвитку духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородинському «Саду Божественних пісень» і разом з Гоголівськими «мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму. Бо розум без моральної зрілості й волі духу в серці лишається темним і схильний впадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасними нині моральними імперативами про необхідність зберегти людині серце чистим і душу живою, про споріднену працю й про природженість людини до щастя, які є виявами внутрішнього прагнення людської душі жити самостійним, гідним життям. Прагнення людей до справедливості, до щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії Г. Сковороди: «Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради…». Сковородине вчення про щастя людини стало підсумком життєвих досвідних шукань і ясновідних осягнень мудреця. Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі. Звідси провідна філософема його життя: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». А щастя –  це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя». В ідеї щастя Сковорода розкрив ясну мету духовного призначення людини й народу – жити в Істині.

Людина щаслива у своїй спорідненій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

В ідеї щастя Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини як її самоздійснення: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині». Однак цілковитого здійснення духовної програми свого життя в культурному саморозвитку людина досягає тільки в пізнавально-культуротворчій взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.

Сковорода чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспаний панством люд: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Мудрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує».

Григорій Сковорода чітко розрізняє в суспільстві «людей» і «панів», «народ» і «недвижну масу», «синів віку» й «синів дня». «Сини віку» – це мудреці-подвижники, які бачать далі за синів дня, бо знають Правду-Істину й будять нею недвижну масу, приспану панами. Зі Сковородиними «синами віку», які волею духу свого виводять із заціпеніння безвольну людську масу, корелюється «надлюдина» моральної філософії життя Ф. Ніцше. Своїми моральними вимогами до «надлюдини» Ніцше заперечує знеособлену людську істоту – недолюда, нелюда як продукт деґенеративної ідеології, що гнітить волю духу та вводить в оману. Сила мудреця-подвижника Сковороди – в істинному знанні себе й несхибності в Правді, в нездоланності його волі духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею». Пробуджені Правдою люди мають пізнають себе та набути сили у взаєморозумінні й взаємодії одне з одним у збірній цілісності свого народу, як навчає Сковорода: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе».

Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі до рідного народу: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинне бути доступним усьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!». Мудрий вчитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси морально-світоглядний принцип освітньої системи мудреця Сковороди: «Не життя для науки, а наука для життя» ; «Я наук не гуджу, але мене не влаштовує таке наукове розуміння світу, яке не дає підстави для моральної поведінки». Ця Сковородинська істина лишається своєчасним застереженням від абстрактного, аморального інтелектуалізму. Послідовник Г. Сковороди П. Куліш засуджує чужу, штучну, схоластичну науку, яка зіґнорувала скарби народної пам’яті, високу моральність народних звичаїв: «Професорські голови були коморами для зсипки зерна, але не полями, які відроджують зерно сторицею. …Дитина на руках у матері більше знає Істини, ніж цілі школи, синагоги й академії мудреців». Знаючі люди зобов’язані забезпечити свій народ Правдою – істинним знанням, завдяки чому народ досягає взаєморозуміння і взаємодії.

Силу істинності глибинних осягнень мудреця підтверджує Олександра Єфименко: «Але, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами – і це велике підтвердження його видатної сили». Дослідниця завважує, що мандрований мудрець Григорій Савович своєю освіченістю й талантом співця природно вписався в козацьке середовище українського соціуму, бо «давня Вкраїна – дуже проста й демократична за устроєм – завжди дивилася на освіту буденно, не вважаючи її привілеєм якогось стану або чину, тому поширення різної мудрості, як шкільної, так і житейської, на кшталт піших мандрувань старців і кобзарів, мандрованих дяків… було звичайнісінькою справою». Тож мудрість і співи вченого козака Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями.

Григорій Сковорода – рідкісно цілісна особистість українського духовного типу: чуйна, совісна людина щирого й веселого серця, потужної волі духу, мудрий знавець Істини, рішучий і відважний, прямий правдолюб і викривач неправди, незалежний од багатства й влади, справедливий моральний суддя, нетерпимий до лукавства й кривди та непохитний у своїй ясновідній морально-світоглядній основі. Сковорода уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини. Звідси критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників Сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих – людей культури.

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а М. Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. А також осягнув мудрість і звичаї рідного народу з «неопалимої» «тритисячолітньої печі» традиції української культури (так Сковорода визначив вік нашої культурності). Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – совісного, вольового, гармонійного життєлюба Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку в родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, в якій закорінена система козацької педагогіки – феномену української народної освіти, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності. В усвідомленні Сковороди, культура – це «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі». Загальна школа, вчителі працюють переважно з розумовими здібностями дитини й допомагають їй вивчати зовнішній світ і адаптуватися в ньому, а рідна материнсько-батьківська школа пробуджує в серці дитини волю духу, плекає духовний тип та допомагає їй пізнати себе – усвідомити життєву програму своєї душі й здійснити її в самостійному житті.

Традиція українського родинного виховання й освітня система Сковороди споріднені з Сократовою майєвтикою (буквально – повивальне мистецтво, акушерство) – мистецтвом допомоги в новому народженні. Перший афінський філософ-мудрець Сократ (469 до н. е. – 399 до н. е.), користуючись умінням своєї матері, повитухи Фенорети, яка допомагала народжуватися дітям, приймав «пологи душі, а не тіла»: допомагав народжуватись істинному думанню – пробуджував духовний зародок у серцях людей і допомагав їхньому духовному народженню. Тому для Сократа людина – це морально зріла й духовно народжена особа. Аполлонійський заклик «Пізнай самого себе!» для Сократа означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу. Звідси Сократова філософія – етичний антропологізм, а філософування – підготовка до звільнення безсмертної душі од тлінної оболонки. Як і Сократів філософський антропологізм, Сковородине глибинне антропологічне вчення стало основою його освітньої системи, а осердям антропологізму є «філософія серця», що забезпечує цілісне духовно-фізичне життя людини.

Сократ не давав готового зовнішнього, софістичного, знання, за яке софісти брали плату, а навчав відкривати внутрішнє знання в собі самому. Сковорода, як і Сократ, ніколи не давав готових знань, а в діалозі спонукав співрозмовника до самостійного відкриття в собі істинного знання. Бо Істина живе в людині від народження, й людині належить пізнати її. Доки людина не знає Істини, вона безвольна, немічна, нецілісна, тож їй необхідно зцілюватись у самопізнанні – пізнанні Істини. Самопізнання в Сковороди, як і в Сократа, не є самоціллю, розумово-теоретичним зайняттям, а має для людини морально-практичне значення. Для самопізнання необхідно передусім пробудитись духовно, просвітлити свідомість, звільнивши її од упереджених думок і нав’язливих догм. Самопізнання, за Сковородою: самоідентифікація себе у Світі; пізнання себе як суспільної особи («Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе»); пізнання й здійснення своєї внутрішньої, духовної суті. І Сократ, і Сковорода – мудреці-вчителі, вони присвятили своє життя внутрішньому, духовному цілительству людей, їхньому вихованню для нового, духовного, народження й культурного саморозвитку.

Філософія для Сковороди є життєвою мудрістю – умінням жити істинно. Мудрий учитель Сковорода сам жив згідно зі своїм істинним вченням. Сковорода знав Істину й жив істинно – в цьому суть його живої мудрості. Мудрець учив, як жив – у цьому внутрішня сила його моральної зрілості. Людина настільки мудра, наскільки морально зріла й сильна духом. Вселюдський принцип моральної зрілості ясний і всеосяжний: людині належить думати істинно, діяти справедливо й висловлюватися правдиво. Коли людина визріває морально, їй у самопізнанні відкривається знання життєвої програми її душі. В процесі здійснення людиною своєї життєвої програми, її душа сповнюється волею духу, що виростає з духовного зародку в серці. Воля духу – мірило внутрішньої сили людини й народу. Моральна зрілість людини й збірної цілісності народу – основа їхнього самостійного культурного життя власною волею.

 Григорій Савович Сковорода залишив рідному народові унікальну духовно-освітню спадщину, засновану на його особистому освітньо-виховному досвіді. Морально-світоглядні принципи власної освітньої системи Григорій Сковорода послідовно виклав у філософсько-педагогічних і поетичних творах, у листуванні зі своїм учнем і першим біографом Михайлом Івановичем Ковалинським (1745–1807).

Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у «спорідненій праці», тобто в улюбленій праці, яка засобом самопізнання й самоздійснення людини. За Сковородою, саме природжена здібність людини до певної справи спонукає її до системної «спорідненої праці», до набуття в улюбленій праці особистого досвіду, що є основою істинного, дієвого знання. Нині всім відомо, що обдарованість од природи складає тільки до 10 % у самоздійсненні людини, а понад 90 % людина повинна забезпечити самостійно осягнутим знанням і наполегливою улюбленою працею. Але якщо немає спорідненості, любові до справи, то ніяка праця, навіть найпрестижніша не матиме духовного сенсу – не розкриє Істини: «Мистецтво в усіх священних таїнах інструментів не варте півшага без любові» (Г. Сковорода).

У нинішню пору глобального панування над людством фінансової цивілізації, яка оплутує своїми монопольними лихварськими тенетами й узалежнює всі національні культури та їх цивілізаційні вияви, визискує природні й людські ресурси, руйнує морально-світоглядні основи й духовні традиції та перериває культурний саморозвиток народів, змінює мислення й нівелює самосвідомість людей, розпалює міжетнічні, міжрелігійні й міжцивілізаційні конфлікти з доктрини «зіткнення цивілізацій», надзвичайно своєчасним є звернення до традиційних, морально-світоглядних ціннісних основ національних культур, до міжкультурних діалогів та взаємодії культур як умови саморозвитку народів. Діалоги, взаєморозуміння і взаємодії можливі тільки на спільній морально-світоглядній основі й на спільних провідних життєвих принципах. А на супротивних світоглядних позиціях діалоги, взаєморозуміння неможливі, а можливі тільки безглузді суперечки, які призводять до непримиренних протиборств і позбавлені життєвої перспективи. Тож усі суспільства потребують відновлення власних систем повноцінного культурно-соціального саморозвитку. Усі етнокультурні, соціально-економічні, демографічні, правові, політичні, цивілізаційні проблеми нинішнього соціуму актуалізують надзвичайно своєчасну потребу самопізнання людьми й народами своєї духовної сутності та розвитку своєї культурної особливості.

У цій перспективі саме на часі задіяти Сковородинський принцип життєвої мудрості – культурософії, дієвим чинником якої є моральна воля людського духу.

На цих культурософських морально-світоглядних діалогічних засадах освітньої системи Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе». Сковородинські навчання започатковано 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й віднині вони проводяться повсякчас по всій Україні, в українських освітніх закладах за кордоном та в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Австрія, Італія, Німеччина, Польща, Росія, Словаччина, Угорщина, Чехія). Це сприятиме поглибленню інтересу до феноменальної спадщини українського мудреця, її популяризації в Україні й світі та надасть Всеукраїнським Сковородинським навчанням міжкультурної, всесвітньої значущості.

Навчання запроваджено в системі української освіти від початкової до вищої школи. За Умовами Сковородинських навчань, передбачено проведення синкретичних освітньо-виховних, поетично-музичних і науково-просвітницьких заходів.

Основний методичний принцип Сковородинських навчань – діалогічний взаємозв’язок учитель-учень, а їх сутність – самопізнання, саморозкриття душі, виховання волі духу.

Завдання Сковородинських навчань – осягнути феномен мудрого вчителя та задіяти його морально-природне вчення, систему життєвої мудрості в нинішню освіту, аби навчати молоді покоління відкривати в собі духовну сутність, досягати моральної зрілості й жити власною моральною волею. Сковородинські навчання спрямовані на самовиховання зсередини, з внутрішньої, духовної спонуки, а не з зовнішнього примусу. Освітня система Г. Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.

Нині нагальною потребою є глибоке, цілісне вивчення універсальної спадщини Григорія Сковороди та засвоєння суті життєвого вчення мудреця і впровадження в освітній процес морально-світоглядних засад Сковородинської пізнавально-освітньої системи, заснованої на культурософії – практичній філософії культури, життєвій мудрості.

Для загальної освіти основним джерелом знань про феномен Сковороди та його життєве морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення є середня школа, а для ґрунтовної освіти – вища школа. Духовний образ Сковороди, який формується у свідомості й пам’яті школярів і студентів, стає набутком цілого суспільства – дієвим чинником його самопізнання, моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку.

 

Первинність серця й душі

Цю морально-світоглядну культурософську життєву позицію стверджували слідом за Григорієм Сковородою Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруюче осердя української культурософії – філософія серця або кордоцентризм. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця»; «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця». Серцем людина відрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею, логос) від її речовинної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…». Своєчасними лишаються й такі застереження Сковороди: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

Стосовно розуму, який звертається до поганого, нинішня психологія послуговується поняттями отруйні думки, наповнений токсичністю розум, токсичне мислення. Сучасна американська психотерапевт Керолайн Ліф у процесі дослідження виявила, що заповнюючи свій розум токсичними думками, люди активують понад 30 різних гормонів та нейромедіаторів, доводячи організм до нестями. Токсичне мислення дуже шкідливе – воно викликає понад 1400 емоційних і фізичних реакцій та призводить до емоційного й фізичного стресу. Затоксикованим людям нестерпно жити з негативом, але вони й не можуть жити без нього, бо розум стає дедалі залежнішим від того, чим його наповнюють. Тривале перебування в такому стані ослаблює людину, вона втрачає свою психічну й фізичну рівновагу та життєву силу. До інтоксикації розуму призводять ненависть, заздрість, ревнощі, які  найдужче отруюють його. І, навпаки, позитивне мислення й самоконтроль допомагають організму виробляти корисні хімічні речовини й відновити життєву силу, волю духу.

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування, серцю належить просвітлювати розум ясністю своєї духовної суті. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. Звідси внутрішня доцільність самопізнання. У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює програму своєї душі в «спорідненій праці», яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку на природній основі.

 

Нація – це передусім культура

Українська культурософія – морально-духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини, а відтак і народу є моральна воля духу. Ця морально-вольова сутність розкривається в таких поняттях: у Данила Туптала – внутрішня людина з її індивідуальною долею; в Г. Сковороди – філософія мудрого серця; в М. Гоголя – філософія духовного персоналізму; в П. Куліша – хутірська філософія або філософія природи; в Т. Шевченка – щире серце; в П. Юркевича – філософія утаємниченого серця людини та сакральна педагогіка серця; в К. Ушинського – особиста воля людини, закорінена в серці; у В. Антоновича – духовний тип людини.

До первинних дієвих чинників національної культурософії належать духовний тип людини, моральна воля національного духу, вселюдський моральний принцип, ідея справедливого суспільного ладу. Для морального світогляду української культурософії характерна ідея народу як інтегральної особистості, колективного суб’єкта. «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе», – цією ясною філософемою Г. Сковорода явив розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу та на цей виховний ідеал спрямовував свою педагогічну працю. У вихованні гідного покоління народу педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) слідом за своїм духовним учителем основне завдання в вихованні нового покоління покладає на матерів: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. П. Куліш означив український народ як «збірну особу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми «збірної особи українського народу». Слідом за П. Кулішем Іван Франко (1856–1916) поставив перед українською молоддю «величезну дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й «збірної особи народу» є «духовний тип людини» (В. Б. Антонович) – незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.

Проникливо охарактеризував сутність духовного типу український історіограф, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна». Духовний тип – сукупність стабільних моральних чеснот (етос), внутрішня, духовна сутність особистості, що розвивається волею духу в серці людини.

Народ, як і людська особистість, стає культурною спільнотою з неповторним духовним типом у результаті свого духовного народження. Молодший сучасник Григорія Сковороди Йоган Готфрід Гердер (1744–1803), німецький мислитель, основоположник історії культури, також розвивав ідею «другого», духовного «народження людини» через засвоєння нею культури. Гердер розуміє культуру народу як «найвищий вияв його життя», як результат виховання, освіти.

 

«Природа є першопочаткова всьому причина…»

Культурософський моральний чинник культурно-суспільного саморозвитку закорінений у світоглядній традиції агрокультури. Все живе в Природі саморозвивається з ресурсу самостійної життєвої сили. У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетика – взаємодія Сонця й Землі. А свій культурний саморозвиток забезпечують самі люди самостійною життєвою силою й духовною взаємодією на дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи, які, за Сковородою, є основою владованого людського життя: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана алфавіт, або Буквар світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство… Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський»). Ще Піфагор навчав: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й таїни Життя».

Один з найвидатніших мислителів і письменників США Ральф Волдо Емерсон (1803–1882) як основоположник трансценденталізму (від лат. transcendens– безмежний) – світогляду, закоріненого у ведичних знаннях і німецькому ідеалізмі, зокрема у філософії Іммануїла Канта, був визнавцем ідеї, що Природа є первинною, морально-духовною основою земного життя. Р. Емерсон один з перших у західній культурі став цінувати Природу за її первинні, ідеальні, некомерційні вартості, на чому й ґрунтується природоохоронна філософія. На відміну од своїх сучасників, які вважали, що дику Природу необхідно покращувати, перетворювати, Р. Емерсон доводив, що вільна Природа завжди владована, довершена. Чим людина ближча до Природи, тим вона довершеніша й вільніша од вульгарно-матеріальних потреб. Природна людина здатна на духовне самовдосконалення й на інтуїтивне осягнення макрокосму через власний мікрокосм.

Великий український учений-енциклопедист: фізик, математик, економіст, філософ, доктор медицини з правом лікарської практики, політик, громадський діяч, основоположник «фізичної економіки» й один з основоположників ноосферного космізму Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) теоретично розвинув природно-моральні засади агрокультурного світогляду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою). Наукові праці С. Подолинського, й передусім «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), заклали основи оригінальної теорії праці як моральної категорії, що розглядається з позиції природних процесів і перегукується з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про споріднену працю. Сергій Подолинський своєю концепцією «соціальної енергетики» про енергоакумулюючу природну діяльність людей, які своєю працею примножують енергію Сонця й Землі, розкрив помилковість застосування до людства «закону Мальтуса». Англійський священик, демограф і економіст Томас Роберт Мальтус (1766–1834) у своєму «Нарисі про закон народонаселення» (1798) стверджував, що злидні трудящих мас – наслідок дії законів Природи, а не суспільного управління, тому бідняки не мають права нічого вимагати від багатіїв, бо ті не винні в їхніх бідах. Насправді, злидні – наслідок несправедливого розподілу багатіями природних ресурсів і результатів людської праці. На хибній теорії мальтузіанства про неконтрольоване зростання народонаселення, що повинне призвести до голоду на Землі, нинішні соціальні паразити-глобалісти, які споживають левову частину всіх ресурсів людства, вибудовують доктрину «золотого мільярда», прикриваючи цим фінансово-комерційні інтереси транснаціональних корпорацій та породжені ними техногенні й соціально-гуманітарні катастрофи і розглядають, слідом за Мальтусом, війни, хвороби й голод як необхідні процеси для регулювання чисельності населення. «Золотий мільярд» – модерна доктрина «обраного народу», сумарне число населення в розвинених країнах, якому протиставляється решта людства як джерело дешевої робочої сили й «гарматного м’яса», що має обслуговувати потреби транснаціонального капіталу. С. Подолинський, обрахувавши баланс енергій Сонця й Землі, показав їх невичерпність через енергоакумулюючу природну діяльність людей та дієву участь у їх розподілі людської праці, а також залежність ноосфери від біосферного джерела енергії та культурно-соціального розвитку енергопродуктивної людської спільноти. Цим він дав поштовх і підґрунтя працям В. Вернадського.

Великий український учений-природознавець, мислитель, засновник геохімії, біохімії, радіогеології та вчень про  біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) далі розвинув природно-моральні засади агрокультурного світогляду та вчення С. А. Подолинського про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства та біо­сферну діяльність аграрія в екологічному вченні про ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів. Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю. Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральних засадах. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа. Вернадський стверджував, що людство в процесі саморозвитку стає новою потужною «геологічною силою», своєю думкою й працею змінюючи зовнішній вигляд планети. Відповідно, воно для свого збереження повинне буде взяти на себе моральну відповідальність за розвиток біосфери, яка перетворюється в ноосферу; а це потребує від людства відповідної соціальної організації та нової, екологічної й водночас гуманістичної етики.

У середині ХХ ст. на основі концепції Всеєдності й на світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Космосі видатний український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) розвинув світоглядну систему антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – світолад, уладований Всесвіт) – оновленого світорозуміння, заснованого на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів і спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю. За означенням М. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи». Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи, Космосу й Світової Всеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Природи і Всесвіту й несе моральну відповідальність за все, що вона робить на Землі й у Всесвіті: «Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (М. Холодний). А за доктриною антропоцентризму (грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр), що є різновидом телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її створив Бог «за своїм образом і подобою». На догматі Божого визначення тримаються аврамічні релігійні доктрини юдаїзму, християнства, ісламу. Термін антропоцентризм походить з доби Відродження. Антропоцентризм у природокористуванні веде до хибної практики поділу об’єктів Природи на категорії корисних та шкідливих, тотального винищення живого в Природі, яке не має господарського значення або не сприяє розвитку економіки. Антропоцентричні гомініди поводять себе як біоценотичні агресори, які не пристосовуються до спільного життєвого середовища, а активно його змінюють під власні потреби, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої агресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…». Г. Сковорода, всупереч догматиці тогочасної академічної освіти, не сповідував антропоцентризму. У своєму морально-світоглядному вченні Сковорода розглядав людину як органічну складову в системі Природи й Космосу, як мікросвіт у макросвіті. Й тому для пізнання Природи й макросвіту людині належить передусім пізнати себе. Для характеристики світобачення Сковороди доречно використовувати антропологізм (від грецьк. ἀνθρώπος – людина, λόγος – судження) – філософська концепція, яка розглядає поняття «людина» як базисну світоглядну категорію в системі уявлень про Природу, суспільство, культуру й саму людину. За Сковородою, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині…  Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…». Прикладом антропологізму є людиноцентризм – гуманістично орієнтований підхід до формування в людині особистісних моральних цінностей: самосвідомості, волі, внутрішньої гідності, самоповаги, справедливості, самоорганізованості й здатності культурно саморозвиватися.

Наприкінці ХХ ст. визначний український фізик Анатолій Вадимович Свідзинський (1929) запропонував «синергетичну концепцію культури» як процесу самоорганізації, саморозвитку людства на природній основі в ноосферній перспективі. Тобто людський світ культурно народжується й саморозвивається на основі взаємообміну життєвою енерґією з Природою й Космосом у синерґізмі-взаємодії, взаєморозумінні й взаємодопомозі між людьми. В духовному спрямуванні свого культурного саморозвитку людський світ неодмінно сягає ноосфери. Цим культура як система саморозвитку людини з власного духовного ресурсу на природній основі в ноосферній перспективі принципово відрізняється од цивілізації, прогрес якої обмежений антропосферою, бо ним керують матеріальні потреби й фінансова вигода.

Джерелом цивілізаційного прогресу є груба енергія речовини, яку видобувають руйнуванням природної основи земного життя. Антропоцентризм – аморальна ідеологія цивілізації, антропокосмізм – моральний світогляд культури. Цивілізація – породження незрілого розуму, а культура – функція зрілого духу. Культура як система саморозвитку людського світу нині ледь животіє в людях, бо ненаситні цивілізаторські потреби аморальних гомінідів-нелюдів задушують у людях духовні прагнення культурного саморозвитку. Все живе еволюціонує в Природі, а гомініди інволюціонують у створеній ними ж цивілізації. Цивілізація – це лише технічний засіб системи культури, засіб, який став самоціллю.

Цивілізації виникають і гинуть, бо речовинні сутності мають певний вік. Культура як функція духу – безвічна, як і сама енергія духу. Культури, як і духу, може не бути в морально незрілих гомінідах. Але культура живе як функція духу в морально зрілих людях, як система саморозвитку людини, народу, людства, як основа самоладованого життя людського світу в Природі й Космосі.

Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріально-технологічних засобів і соціально-політичних формацій. Завдяки ірраціональній меті національних культур людство самореалізується духовно, а завдяки раціональним засобам цивілізації утверджується матеріально. Культура – явище конкретно національне, цивілізація – явище узагальнено транснаціональне. Культурний саморозвиток народів відбувається за природним правом і Всеєдиним моральним принципом, а цивілізаційний прогрес утверджується штучними законами й соціальними умовностями.

Зрештою, культура – природне життя людського світу, цивілізація – штучне існування. Як Природа саморозвивається, еволюціонує на основі своїх законів за Всеєдиним принципом Життя, так і людська культура еволюціонує на природній основі й на людському морально-духовному досвіді. Природа у своїй еволюції ґенерує енергію світла й ґрунтується на плідних, позитивних результатах саморозвитку, чим убезпечує себе від інволюції – деґрадації й деґенерації. Так само й людям у власній культурній еволюції необхідно ґенерувати енергію духу та ґрунтувати своє життя на успіхах свого саморозвитку й на духовному досвіді, аби убезпечитись від деґрадації й деґенерації. На жаль, деґрадація й деґенерація поширюються в людському середовищі, яке втрачає моральну основу й духовну перспективу життя.

Деґрадація прогресує, коли моральність підмінюють релігією – комерційним проектом фінансової цивілізації. Небезпечність релігійних організацій, надто нинішніх деструктивних, заснованих на харизматичних культах, у їх злочинній підступності: декларуючи духовність, вони дбають тільки про власне фінансове й майнове збагачення, а марновірних містифікують харизмою месії, викликаючи в них бузувірську (фанатичну) несамовитість. Суть релігійного бузувірства – в безтямному поклонінні ідолам, неважливо яким, важливе саме поклоніння, яке доводить людину до несамовитості. А несамовитий бузувір оддає своєму месії все: гроші, майно, життєву силу й душу. На цьому й кінчається розвиток людського життя – його енергію поглинає через приманку релігії фінансова цивілізація.

Деґенеровані гуманоїди спричиняють тотальну інволюцію в людському світі й Природі. Тих деґенератів певне коло людей називає рептилоїдами в людській подобі з ворожої до землян планети. На жаль, ті виродки – з нашої планети. Як продукт соціальної інволюції-деґрадації, спричиненої шеститисячолітнім соціальним паразитством, вони створили свій паралельний світ (несвіт) у земному світі й фінансово-релігійними маніпуляціями стараються втримати у покорі людство, паразитуючи на його духовно-інтелектуальних і фізичних ресурсах та на природних ресурсах Землі. Фінансова цивілізація власними маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми саморозвитку національних культур і поширює тотальну прогресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації, бо там люди працюють, існують заради грошей, а не гроші працюють для людей.

У самій Природі й у природному людському житті немає грошей, релігій, богів, воєн, революцій і паразитарного визиску. Природне життя регулюється еволюційною справедливістю Всеєдиного Ладу (звідси в природно-звичаєвому праві основоположний принцип-закон справедливої відплати за порушення моральної основи життя), владовується взаємною доцільністю в живій саморозвинній цілісності Світової Всеєдності. Владована зі Всесвітом земна Природа – це і є реальний рай, породження Всеєдиного Життя, а не та релігійна обіцянка-омана, яку вигадали для відволікання заневоленого паразитами люду од нестерпного рабського існування, мовляв, потерпіть на цім світі – на тім будете в раю. Від тієї обіцянки-омани незмінно застерігає народна мудрість: «Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість».

Вільний культурний саморозвиток людського світу можливий тільки на первинній самоладованій природній основі, що забезпечує йому безвічну духовну перспективу. А цивілізації як вторинні, паразитарні явища виникають на живильній основі культур і неминуче зникають у нескінченному процесі культурного саморозвитку. Тільки культура за своєю духовною сутністю лишається позачасовим феноменом і являється в безвічній волі зрілого людського духу. Люди культурно саморозвиваються, самореалізуються за життєвою програмою своїх душ завдяки дієвості в них волі духу з морально-світоглядним орієнтиром культурософії.

 

Моральна воля як первинна сутність людського життя передує релігії

Українська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, а особливо зі східними культурософськими традиціями, зокрема з духовною практикою дао­­сизму, йогізму, суфізму, де також головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння. Ця ознака культурософії зближує з Г. Сковородою інших національних духовних подвижників, зокрема сучасного турецького мислителя-педагога Фетхуллаха Ґюлена (1941), який явив світові культурософський принцип діа­­логу культур через «фільтри» національного духу», що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра.

Згідно з культурософською концепцією великого прусського мислителя, родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, що передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва». Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва». Моральність – усеосяжний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка забезпечує зовнішні атрибути ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином регламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи людину.

У пройнятій облудою нинішній фінансовій цивілізації нав’язливо поширюють догму про християнську мораль. Саме собою поняття християнська мораль абсурдне, бо моральність як первинна сутність людського життя передує релігії. Кожна релігія, кожна християнська конфесія, як і кожна політична партія, та соціальні групи, які їх сповідують, мають свої етичні канони, свої поняття етики, що як правило суперечать первинному і всеосяжному вселюдському моральному принципові в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.  

Первинна вселюдська моральність викриває облудність вторинних етичних догматів, що спричинюють міжрелігійні, міжцивілізаційні непорозуміння, суперечності й конфлікти. Сковорода гостро засуджував усякі спроби розпалювання ворожнечі між народами, особливо на релігійному ґрунті (хрестові походи, Варфоломіївська ніч та ін.).

Для розуміння причин міжрелігійних суперечностей, конфліктів необхідно з’ясувати суть релігії. В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення давньоримського філософа й письменника Марка Тулія Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325). Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означає в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто релігія – це зв’язок з Богом, служіння йому й покора через благочестя. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя стародавнього Риму, якому приписують проведення релігійної й календарної реформ. Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники ігнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської мови, та фактично набув християнського наповнення. Насправді ж релігія (від лат. religare – залигувати, прив’язувати, припинати, спутувати, зв’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне. А джерелом культу, релігійного віровчення й церковного права є канон. Канон (лат. canon – палиця; грец. Κανών – правило, норма, зразок) – поганяло для релігійних. Релігія обмежує й контролює свідомість людей та їхні енергетичні взаємозв’язки і взаємодії; гальмує процес саморозвитку людей, поглинаючи їхню життєву енергію через прив’язування поклонінням культу до власного еґреґора. Еґреґор (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей будь-якою релігією; психоінформаційний банк, що його нагромаджують прив’язані до нього люди енергією своїх почуттів і думок, а користуються тією людською життєвою енергією служителі культу, які придумали того еґреґора-ловця. У християнстві ключовий еґреґор – Христове розп’яття, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з надією на друге пришестя, а верховна істота зветься Бог – персоніфікований і непізнаваний Творець.

Витончено володіючи символічною мовою, мудрець Сковорода образно описав появу біблійного світу й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Всесвіту, а про «зліплення» біблійного світу, уявного «світотворення» – «Книги Буття» юдейства. Мудрець підтвердив це і в діалозі «Потоп зміїний»: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ обжитий, де все народжене живе. Цей складений з незліченних світ-світів і є великий Світ. Інші два є осібний і малий світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, світок, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. В обжитому будь-якому світі Сонце є оком його, бо й око є Сонцем.

Аналізуючи біблійні тексти з пантеїстичного (від грецьк. παν – усе і θεός – Бог) погляду, Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдео-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!». Спільну таємно-темну сутність Біблії й біблійного світотворення, Бога й слова та їх алегоричне тлумачення Сковородою чітко з’ясовує філософ і культуролог С. Б. Кримський: «Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загальнохристиянська богословська концепція. Адже християнство – релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи Природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв’язати Бога і Світ? Адже не можна сказати, що в основі Світу лежить особистість. Так з’явилося твердження, що Бог являє себе у слові, яке було від початку і яке затверджує світ як текст Логосу. …Навряд чи можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Сковорода зловживає темними алегоріями та символами. Так здається тільки з погляду сучасної людини. А для українського філософа ці символи були шляхом розкриття таїни буття. І тому він намагався усіма засобами абстрагуватися від матеріальної сфери світу та предметності текстів і вдавався для цього до карколомних витівок».

Сковорода називав Біблію як основу юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («Ізраїльський змій»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад». Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади»).

Якщо взяти до уваги космічну суть символіки як відображення в людській свідомості складових самовладованої цілісності Світобудови, як складні геометричні фігури фракталу в ісламському мистецтві й архітектурі, то християнство, слідом за юдаїзмом, безглуздими релігійними догматами порушило, зруйнувало зв’язок людини зі Світобудовою через систему традиційної символіки. Християнство перейняло з юдаїзму догмати й елементи облаштування церков за подобою синагог. А безтямно віруючі в ті догмати християни демонструють своє бузувірство: заворожено споглядають розіп’ятий на хресті труп і несамовито моляться на нього, утішаючись некрофільною безтямністю ідіотів.

П. Куліш як учень і послідовник Г. Сковороди проникливо розкрив суть його морально-світоглядного вчення в поемі «Грицько Сковорода» (1861):
Грицько з Христа й його науки
Театрування не чинив,
Не брав хреста його у руки,
Йому кадилом не кадив…
…Служив закону правоти.
Служив Грицько сьому закону,
Як музи богу Аполлону,
І дух його благословляв,
Хто про народне благо дбав.

У трактуванні Бога Сковорода відважно відкидає всю релігійну церковно-біблійну догматику. В його розумінні Бог як «всесвітній розум», тобто Усеєдиний життєзароджуючий Дух виявляється в життєродній сутності Природи: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». А людина як породження й частина Природи має Всеєдиного Духа в серці, тобто сама є частиною Всеєдиного, а отже й творцем усього в світі культури. Саме в спорідненості людини з Природою і Всеєдиним – принципова відмінність морального світогляду агрокультури від релігії: люди морального світогляду осягають світлу силу Всеєдиного Духу та Природи в собі через самопізнання, а релігійні віруючі уявляють видуманого бога як надприродну непізнавану істоту й моляться йому як зовнішній силі, до якої прив’язуються марновірством. Моральний світогляд агрокультури передує релігії: в ньому первинними є реальні парні сутності Дух і Природа й узагалі відсутнє уявне релігійне поняття бог. Дух – це надтонка всепроймаюча енергія життя, яка одуховлює, владовує все суще у Світовій Всеєдності й через яку відбувається взаємодія щільної енергії речовини. Надтонка енергія проявляється у видимих і невидимих хвилях світла, й світло є ознакою духовності. Осягнення надтонкої енергії Духу, сили світла – це пізнання Істини: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода).

Природно-пантеїстичний моральний світогляд у Сковороди не релігійний, не церковно-біблійний, хоч філософ і використовував у своїх писаннях образи й символіку Біблії як артефакту тодішньої масової культури, освяченої церквою й імперською ідеологією. Та своїм природно-пантеїстичним світовідчуттям і глибинним ясновідним мисленням Сковорода закорінений у прадавню традицію питомої культури, в архетипи української міфопоетики й народних вірувань – усю цю архаїчну культурну цілісність мислитель називає «тритисячолітня піч». Таким чином, Сковорода замість чужої релігії відродив моральний світогляд агрокультури, що як питомо українська мудрість став основою Сковородинства – Сковородиної культурософії. Суттю морального світогляду є принцип моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Цей моральний принцип долає суперечності релігії, де слова розходяться з ділами – віровченню й церковним ритуалам суперечать неправедні дії й грошолюбство морально незрілого кліру. Адже й Святе Письмо застерігає: «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму». Тут сліпота – це непросвітленість Істиною й засліпленість невіглаством і пристрастю до майна, грошей.

Керуючись морально-світоглядним імперативом, Г. Сковорода ставить самопізнання й мудрість попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині». Так Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душу, її самоздійснення в щасті. Однак цілковитого здійснення духовної програми свого життя в культурному саморозвитку людина досягає тільки в пізнавально-культуротворчій взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.

За Сковородою, щастя –  це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя». За Сковородою, національна ідея – в щасті людини й народу. А основа щастя – вільна споріднена праця і взаємність між людьми.

В ідеї щастя Григорій Сковорода поєднав особисту мету життя людини в її природно-духовному покликанні й колективне культурне здійснення збірної цілісності народу. Їх єдність становить суть національної ідеї як життєвої програми народу й є основою суспільного ладу. Г. Сковорода вперше сформулював екзистенційну концепцію української національної ідеї як здійснення внутрішньої, духовної суті неповторного життя людини й народу.

Моральна сила української культурософії Г. Сковороди та його послідовників справила визначальний вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Саме зі вчення Г. С. Сковороди про всеєдність трьох світів його нащадок по матері Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900) розвинув концепцію про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи українського народу».

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця П. Юркевича. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують духовний зв’язок поколінь, єднання народу в «збірну особу» й відкривають духовну перспективу життя.

 

Правда – сила духовного подвижництва

 В істинному знанні себе – несхибність мудреця в Правді, нездоланність його волі духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».

Мудрець щиро ділився з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали зиск. Захланні, егоїстичні, а також марновірні й безвольні особини і складають оту «недвижну масу», яку легко присипляють «наставники» й паразитують на тій пожиточній масі. Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав». «Мир» – то зіпсований цивілізаторством соціум,  натовп, «недвижна маса». Той «мир» не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна й невігласів. Самостійне життя власною волею – основа духовного подвижництва. Мудрець Сковорода не тікав ні од Світу, ні од миру (громади). Мудрець жив моральним, совісним життям і в Світі, і в миру. Одначе, його дух не залежав од умовностей соціуму – лишався невловним для всього морально незрілого, неодуховленого.

Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав «синами віку», бачать далі за «синів дня», осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколінь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 до н. е.) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-ліття свого Вчителя неминуче має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення Сковороди – Сковородинство.

Суть засвоєння Сковородинства не тільки в тому, щоб збагнути його розумом, а головно в тому, щоб задіяти його моральний чинник у власне й суспільне життя.  Суть феномену Сковородинства розкривається через духовне подвижництво самого мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу: «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів», що цілковито відповідає всеосяжному принципові духовного подвижництва: «працювати й не шукати вигоди, досягти успіху і не величатися, стати великим і не панувати». У цьому світова велич подвижника українського духу – вселюдського мудреця з українським серцем. Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість і спосіб думання. І хоч би якою мовою писав мислитель, старослов’янською, латинською чи грецькою, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія, й український тип мислення та правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю». Як свідчить учень і біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, «він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». З близькими людьми Г. Сковорода спілкувався виключно живою рідною мовою (як, до речі, й М. Гоголь).

 

«Воля дужча за всяку неволю»

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення українців і придушення волі він протестував своєю громадянською духовною непокорою імперським чинникам – церкві й урядовцям. Сковорода – непохитний в Істині й відстоюванні щастя. Мудрець розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі. Звідси провідна філософема його життя: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». Цією українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.

В українському моральному світогляді воля – самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу: «Де дух, там і воля» (Памфіл Юркевич). В українській правосвідомості воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне віче (від старослов’янських віт – рада,віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ. Волю-закон приймають на вічовому зібранні всі й виконує кожен – у цьому моральна сила волі. Воля як фундаментальний принцип-закон українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної волі. Принцип волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю когось іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу всіх слов’ян як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). В українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий морально-духовний чинник українського традиційного права: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич).

Принцип волі задає моральне спрямування культурному саморозвитку людини й народу. Саме з цієї морально-світоглядної позиції волі як мірила сили духу та морального правочину Сковорода написав поезію «De libertate» («За вольність»), яку в перекладі кривотлумачено як «Про свободу». В оригіналі немає російського загальника «свобода», а є питомо українська конкретна реалія вольність, яка означає: воля, право, самостійність, незалежність. І латинське libertate означає: воля, вольність, право, самостійність, незалежність, тобто має ту саму духовно-правову суть, що й українське воля. Принагідно розгляньмо класичну латинську формулу: аrbitrium liberum – вільна воля, що означає моральну здатність людини виявляти свою волю незалежно від обставин. Англійською цю формулу передано ідентично: the Freedom of the Will – воля волевияву. А в українській передачі цих точних формулювань досі користуються калькованим з російської недоладним виразом: свобода волі.

Одразу з’ясуймо різницю між абстрактним загальником свобода й конкретним духовно-правовим поняттям воля. Російськомовне свобода стосується намагання позбутися зовнішнього гніту, але це поняття позбавлене внутрішньої волі духу та осягнутого в самопізнанні дієвого знання, як досягти самостійного життя. Свобода – зовнішня омана, яка ілюзією вибору позбавляє людей внутрішньої волі їхнього духу та заневолює їх. Свобода як ілюзорна мрія рабів провокує стан масового психозу, що призводить до бунту. А «Бунт – геройство рабів» (Ф. Ніцше). Свобода знесилює безтямних людей у бунті й зовнішньою сваволею гнітить внутрішню волю їхнього духу. Свобода – світська релігія марновірних, соціальна облуда. Воля – реальна морально-духовна сила вільних людей. Воля – моральний чинник ясновідного світогляду й природного права, природне прагнення людини до самостійності й справедливості.

Підступним способом заневолення людей стала облудна біблійна тріада: «свобода, рівність, братство». Свобода – це позбування самими людьми власної волі, а рівність – зрівняння у братстві-рабстві. Мудрець Сковорода відважно розвінчав ту облудну соціальну доктрину: «Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні марно хочуть завести у світі? Яке бо дурне те, що супротивне щасливій Природі?». Як і Сковорода, нещадно викриває проповідників облудної рівності Ніцше: «Ви, проповідники рівності! Безсила шаленість тирана волає в вас про «рівність»: так ховається жага тиранії за словами про доброчесність».

У нинішньому соціумі за декларацією фіктивної рівності приховувано погибельну соціально-економічну нерівність – несправедливий розподіл життєвих ресурсів: нині у власності 1 % населення Землі опинилось 82 % багатства. Пригноблений соціальною несправедливістю й паразитарним визиском люд втрачає волю до життя й стає безвольною пожиточною масою для визискувачів.

У поезії «За вольність» Сковорода нагадує своєму приспаному й заневоленому новим златолюбним панством народові про забуте ним давнє право – вольність: «Що то за вольність? Добро в ній яке? Де-хто каже, наче золоте. Ой, не золоте, коли зрівнять злато, Проти вольності ще воно блато…». В мотиві вольності мудрець поєднав моральний імператив особистої і всенародної волі духу, що протидіє релігійно-політичному імперському гнітові.

Воля духу – мірило внутрішньої сили людини. Людина настільки мудра, наскільки морально зріла й сильна духом. Вселюдський принцип моральної зрілості ясний і всеосяжний: людині належить думати істинно, діяти справедливо й висловлюватися правдиво. Моральна зрілість людини й збірної цілісності народу – основа їхнього самостійного, гідного життя.

Сила Сковородиного духовного подвижництва в його живій, дієвій мудрості. Наш мудрий вчитель навчає цьому й нас: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Жива, дієва мудрість рідного народу – питоме джерело самого феномену Сковородинства. Ось як сам мислитель визначив джерельну основу своєї мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю – тому й мої, люби – i будуть твої».

Знаний інтелектуал Віктор Платонович Петров (В. Домонтович; 1894–1969) порівнював Сковородинство з сучасним йому індійським Ґандійством – східною стратегією ненасильницького опору, громадянської непокори, заснованої на сатьяґрасі – стійкості в істині, що пов’язується з іменем Магатми Ґанді (1869–1948), під чиїм духовним провідництвом Індія звільнилась од колоніальної залежності. Своїм особистим досвідом Ґанді підтвердив і досвід Сковороди, бо світогляд обох подвижників, які належали до селянської верстви, закорінений у морально-світоглядній традиції аграрної культури: «Постійний розвиток – це закон життя. І людина, яка весь час намагається дотримуватися твердо встановлених поглядів тільки заради сталості, заганяє себе в «неправильне становище». «Щастя – це коли те, що Ви думаєте, говорите й робите, перебуває в гармонії». Крім типологічних морально-світоглядних сходжень, між Сковородою й Ґанді можна простежити опосередкований через Л. Толстого міжособистісний духовний зв’язок. Відомо, що Лев Миколайович Толстой (1828–1910) зазнав потужного морально-світоглядного впливу Г. С. Сковороди й на його засаді сформував своє вчення про непротивлення злу насильством. А Толстовським вченням глибоко перейнявся молодий адвокат Ґанді й на цій основі розгорнув загальноіндійський рух ненасильницької боротьби з колонізаторами, яка завершилася звільнення від британського гніту. Таке переможне підтвердження істинності Сковородиної мудрості: «Духовна зброя сильніша за тілесну». Ось відповідь тим політизованим ентузіастам, які дорікали й досі дорікають Сковороді, що він не протестував проти ліквідації автономії Гетьманщини (1764–1765) й Запорозької Січі (1775), не брав участі в Коліївщині (1768–1769). Так, Сковорода не протестував публічно, не закликав до бунту «недвижну масу». Мудрець поборював імперську неволю самим способом свого вільного життя. Тож морально-світоглядною основою Сковородинства й Ґандійства є засноване на волі духу та на ідеї людського щастя практичне вчення про неагресивну боротьбу людей за вільне життя, про моральний осуд будь-якого насильства над людьми й неприйняття аморалізму владців. Зі Сковородиним викриттям «білих панів», які на догоду «наставникам» присипляють свій народ, перегукується інвектива Ґанді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу». А Сковородине застереження від соціальних ілюзій, що їх проповідує лукава еліта, на диво своєчасне нині: марно надіятися на зовнішні зміни, коли забули, що зміни мають відбутися передусім у нас самих. На підтвердження багатовікового досвіду боротьби українців моральною волею з колоніальним гнітом Григорій Сковорода наводить наше народне прислів’я: «Воля дужча за всяку неволю».

 

Безвічність зрілого людського духу

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас, як Сковородине «кільце вічності». Мудрець Сковорода вважає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та подібним до Бога – Всеєдиного, що виявляється в самоподібній безлічі Світової Всеєдності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. Бог (Усеєдиний) і премудрість не мають початку й кінця. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде»; «…Суспільство в любові. Любов у Бозі. Бог у суспільстві. Ось і кільце вічності!».

Мислитель-мудрець не замикався в межах якоїсь філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Рода, Абсолюту, Всеєдиного чи Бога. Своє розуміння останнього теоніму Сковорода пояснює так: «У давнину Бога називали всесвітнім розумом, також буттям речей, вічністю, долею, необхідністю». Сковорода, як і Сократ, чітко визначав поняття, завдяки яким систематизував свої знання. Сковорода, як і Піфагор та Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», допомагав «другому, духовному, народженню» людей та спонукав їх обрати свій істинний шлях життя й зазнати щастя в єднанні з народом, Природою й Родом. Род у традиційному ясновідному світогляді українців – безвічний і безособовий життєзароджуючий первінь, усепроймаюча і всеосяжна тонкоенергетична першооснова Всеєдиного Життя, першоджерело самозародження й саморозвитку життєродної Природи. Морально-світоглядна ясновідна основа духовного подвижництва Сковороди закорінена в прадавній традиції української культури і є виявом його родової спадковості й унікального особистого духовного типу.

Тут доречно з’ясувати значення поняття бог? Теонім Бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського Бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя Бгага – розпорядник майна. Поняття бог занесли в слов’янський світ руси-туранці зі Сходу й почали впроваджувати його в південних теренах у теонімах Даж-Бог (давець-бог – це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби доступніше було його значення), а також Божич (давець багатства). Отже, Бгага-Бага-Бог – давець пожитків, багатства. Звідти молитовне благання: «Дай, Боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили. Звідти сповідники Бога-давця – убогі, його раби, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до Бога, і те чуже поняття заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального світогляду у звичаєвій традиції агрокультури.

Первинними природно-духовними безособовими сутностями морального світогляду давніх українців є Род-Батько, життєзароджуюча енергія якого виявляється у світлі Сонця й моральному законові Ладу, а також Родиця-Мати, життєродна енергія якої виявляється в силі земної Природи. Життєзароджуюча сутність Рода-Батька й життєродна сутність Родиці-Матері становлять собою парну кореневу основу в споріднених поняттях: зародок, Природа, родина, родичі, рід, народ. Первинність життєвих сутностей Рода й Природи проникливо визначив Піфагор: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й таїни Життя».

Відповідниками українським морально-світоглядним сутностям Род (безвічний первінь Життя) і Лад (принцип-закон Життя) є всеосяжне поняття Всеєдиний та аналогічні первені в таких світоглядних системах народів агрокультури: у ведичній (давньоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолюдтний духовний первінь, Основа всього сущого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усе породжує, владовує й повертається до самого себе), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип уладування, порядок усього сущого), Дгарма (Шлях просвітлення, Істина, Усеєдиний моральний принцип, універсальна основа Світоладу, моральний обов’язок); в авестійській  (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); у хаттській (адигейській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, кодекс природних законів); у суфійській (ісламській) – Тарікат (Шлях, метод духовного зростання й містичного осягнення Істини); у давньоарабській – Дін (звичай, лад, справедлива відплата); у давньокитайській – Дао (Шлях морального вдосконалення,  Всеєдиний безвічний моральний принцип); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, Сутність усього сущого) або Ефір, Етер (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; найтонша п’ята стихія в античній і середньовічній натурфілософії; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум).

Всеосяжній світоглядній сутності Всеєдиний відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи.

З поняттям Усеєдиний корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Концепцію Єдиного у вченні хенологія (грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії  нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом. За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності. Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Згідно з Плотіном, спочатку Єдиний виділяє з себе Світовий Розум, який містить у собі світ ідей, потім Світовий Розум виділяє з себе Світову Душу, яка поділяється на окремі душі й породжує чуттєвий світ. Матерія виникає як нижчий ступінь еманації. Досягнувши певного рівня розвитку, істоти чуттєвого світу усвідомлюють власну неповноту й прагнуть до прилучення, а потім і до злиття з Єдиним у відчутті Щастя як цілісності.

Різні народи по-свойому називають Усеєдиного як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх морально-світоглядних систем традиційного життя єдина – це Всеєдиний природно-моральний принцип, Шлях життя в Істині, шлях до Щастя. Всеєдиний, всеосяжний природно-моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення суті Всеєдності в Щасті. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна непроминущої морально-світоглядної цінності духовних традицій національних культур.

Род і Родиця збереглися в українському світогляді як прадавні міфопоетичні сутності. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й людського духовно-фізичного єства. Просто і ясно пояснив появу бога-творця доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012): «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця». Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму й один з найвизначніших поетів античної літератури, автор національного римського епосу «Енеїда» переконливо з’ясував: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, придумуючи собі богів, кумирів, люди програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів. Бога-творця, вершителя людських доль видумали й нав’язали підневільному людові повелителі, а одурманений люд вірою в того бога-владику став виправдовувати свою слабкість, безвольність, безтямність. Проникливо розкрив проблему людського марновірства вчений-природознавець В. І. Вернадський (1863–1945): «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті». Людська особистість досягає безсмертя в ноосфері – світі п’ятого виміру життя, який є духовним станом – наслідком культурного саморозвитку людини, народу, людства. Переходячи у світ ноосфери, надтонка енергія людського духу звільняється од тримірного простору й лінійного часу. Безсмертя – суть ноосфери, а смерть – ознака минущості речовинного світу, ілюзорності його тримірності й лінійності.

Отже, суть Сковородиного «кільця вічності» – в безсмерті, безвічності зрілого людського духу. Сковорода символічно зображує «кільце вічності» у вигляді кола. Коло – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди. Коло знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). Тарас Шевченко (1814–1861) слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя. В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини. Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає конечність тлінного). В безвічності Сковородиного «безпричинного початку, безпочаткової причини», яка  «сама від себе самої і завжди з собою є і буде» коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства й ведизму та даосизму.

У Сковороди світоглядне поняття «безпричинний початок» (Єдиний, Усеєдиний) корелюється з сучасним науковим поняттям синґулярність (від лат. singularis – єдиний). Звідси точка синґулярності – пункт відліку нескінченної пульсації енергії Всеєдиного Життя: з точки синґулярності розвивається й через неї повертається в синґулярність (Усеєдиного) все суще у Світовій Всеєдності.

Сковородина «самоподібність» корелюється з фрактальною самоподібністю в нинішніх фрактальній фізиці й психології. А Сковородине «кільце вічності» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, в Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

А ще Сковородине Коло знаменує нескінченність морально-світоглядного руху Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Морально-світоглядна основа Сковородинства – безвічна мудрість, яка народжується в чистому серці з Безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Духовний подвижник Г. Сковорода власною волею виборов право жити вільним особистим життям і був морально відповідальний за це перед своїм народом і Світом.

Головні духовні подвиги мудреця Сковороди в українській культурі – звільнення української філософії од релігійної догматики й схоластики, які панували над людським пізнанням, та відкриття в людині безвічного джерела Всеєдиного Духу всупереч релігійній монополії. Це особистісне відкриття мудрець явив у вченні, як кожній людині навчитися відкривати в самопізнанні безвічну Істину й жити в ній волею власного духу. Через власний духовний досвід Сковорода відкрив нову форму земного існування – безвічне життя духовно народженої людини у світі культури. Цим мудрець утвердив головний феномен людини – безсмертя людського духу. Це підтвердив В. Вернадський: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості…». Духовний феномен Григорія Сковороди в усій повноті явив безсмертя людської особистості. В житті мудреця глибинно поєдналися смерть і безсмертя, проминуще й безвічне, конечне й нескінченне, переривчасте й безперервне, які сходяться в точці синґулярності – пункті взаємопереходу одного виду матерії й одного стану енергії в інші види й стани, розгортання й згортання часопростору. Містичним умінням керувати часом і простором володіли козаки-характерники, і Григорій як нащадок характерницького роду знав про таїни переміщення в часі й просторі та володів левітацією (від лат. levitas – легкість).

Існування тримірного щільного простору закінчується стисненням його через чотиримірний ущільнений астральний простір і перехід у синґулярність із колосальною концентрацією енергії. Енергія (від грец. ενεργός – діяльний) – загальна кількісна міра руху та взаємодії всіх видів матерії; енергія поєднує всі явища Природи в одне ціле. Енергія не виникає ні з чого й нікуди не зникає, вона може тільки переходити з одного стану в інший, що виявляється в законі збереження енергії. З точки синґулярності енергія ущільненого, згорнутого простору знову проявляється в розгорнутому просторі. Цей процес взаємопереходу називається квантовим переходом – самочинним дискретним переходом енергії квантової системи з одного стану в інший. Квант (від лат. quantus – скільки) – елементарна дискретна неподільна частка певної фізичної величини, загальна назва певних порцій променистої енергії. Квант як переривчаста порція енергії характеризує величини, які вважаються в класичній фізиці безперервними: квант енергії, квант поля, квант світла, квант магнітного потоку, квант провідності тощо. В процесі взаємопереходу матерії й енергії через точку синґулярності пульсує простір, підтримуючи нескінченність Усеєдиного Життя.

Так само пульсує й час, підтримуючи безвічність Усеєдиного Життя. Синхронізацію, взаємодію, уладованість малих і великих частин Світової Всеєдності забезпечує всепроймаюче, всеосяжне енергетично-інформаційне поле, яке проявляється у видимих квантах світла й невидимих квантах надтонкої енергії.

Тож погляньмо на лінійний час нашого земного тривимірного життя зі Сковородиного погляду Безвічності. Як у земному житті людини виявляється безвічна сутність Усеєдиного Життя? Час – лише динаміка пульсування в нас Безвічності. Час є виявом Безвічності, тож безвічне завжди своєчасне. І сутність часу нашого власного життя – в ритмі, темпі й силі струмування крізь нас безвічної, всепроймаючої енергії Всеєдиного Життя. Позбавлений струмування енергії Безвічності лінійний час у тримірному просторі обмежує, вкорочує людське життя. Тому мислитель Сковорода глибинно переймався перебігом часу людського життя: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Це застереження Г. С. Сковороди підтвердив і молодший його сучасник німецький мислитель Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832): «Часу нам вистачало б для справ, якби ми його не марнували». Принцип раціонального наповнення часу життєво важливими справами сформулював через століття після відходу Г. Сковороди італійський соціолог, економіст, сповідник моральної філософії Вільфредо Парето (1848–1923). «Принцип Парето» заснований на природному феномені, що люди в суспільстві природним чином поділені на енергомістку «ваговиту меншість», яка становить 20 % і є рушієм культурно-соціального розвитку, а також на інертну «звичайну більшість» (за Сковородою – «недвижну масу»), яку необхідно пробудити до усвідомленої дії. Ця нерозв’язана від часу Сковороди проблема українського соціуму (миру) підтверджує істинність і незмінну своєчасність глибокого занепокоєння мудреця нещасливим життям людини й народу.

Дух особистості мудреця Сковороди живіший у світі культури за деякі начебто реальні явища проминущого мирського існування в паралельному несвіті цивілізації. Морально-світоглядні мотивації мудреця Сковороди незмінно пробуджують до подвижницького життя багатьох його послідовників в Україні й Світі.

Внутрішнє прямування кожного з нас до Істини через самопізнання неодмінно визріє в морально-світоглядну природовідповідну й культуровідповідну систему саморозвитку з провідництвом життєвої мудрості – Сковородинства.

Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-соціального саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу». І це ствердив мислитель Дмитро Іванович Чижевський: «українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»».

О. А. ШОКАЛО, культурософ,
ініціатор і автор Концепції, Умов, Програми
Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе»