ЗААНГАЖОВАНІСТЬ НА ЗАМОВЛЕНИЙ РЕЗУЛЬТАТ
чи «прогалини в арифметичних вміннях»
Чи може хтось із нас уявити, що на міжнародній науковій конференції, на якій розглядаються питання Голокосту євреїв, у програмі передбачаються виступи про те, яку їжу споживали запорожці під час морських походів? Звичайно, нічого подібного ніколи не було і не буде. Бо євреї цілком справедливо вважали б це за наругу над пам’яттю невинно загиблих своїх співвітчизників у роки Другої світової війни.
А от на міжнародному симпозіумі про Голодомор 1932–1933 років, організованому Українським науково-дослідним та освітнім центром вивчення Голодомору 1932–1933 рр. (Hrec in Ukraine), ні з того, ні з сього, як кажуть, озвучується виступ про кулінарні меню в радянських кінофільмах 1960-х – 1980-х років. Особливо детально оповідалося про те, які страви і з якої супниці споживав відомий радянський клоун Юрій Нікулін у фільмі «Діамантова рука». В подібному тоні розмова продовжувалася і щодо багатьох інших фільмів.
Біда і в тому, що ніхто зі звезених з усієї України за кошти канадських меценатів учасників цього симпозіуму навіть і не спробував поставити під сумнів доцільність такого дійства, як і відстороненого від заявленої теми симпозіуму виступу гості з Польщі про донбаську тематику різних фільмів, зокрема, Дзиги Вертова. І це за умови, що така важлива тема, як втрати українства в 1932–1933 роках у програмі не планувалася. Її навіть не передбачалося згадувати в імпровізованому шкільному уроці, який проводився для учасників симпозіуму.
Але оскільки організатори запроектували спеціальні сесії на теми «Нові академічні знання, міжпредметні зв’язки, інноваційні методики у викладанні теми Голодомору: як це працює» і «Викладання у середній і вищій школі теми Голодомору – геноциду українського народу: нові змісти сучасної освіти», то автор цих рядків уважав, що актуальною буде і тема «Смертність 1924–1934 років в УСРР як джерело для вивчення геноцидних ознак Голодомору 1932–1933 років».
Проте організатори симпозіуму зазначену тему відкинули, обґрунтовуючи тим, що питання про підрахунок жертв Голодомору не буде обговорюватися. Тобто, про кулінарні меню радянських фільмів на присвяченому Голодомору науковому симпозіумі можна говорити, а от про втрати від нього – зась. Це й стало підставою для критичної оцінки організації даного симпозіуму, яка була опублікована на сторінках «Голосу України» (22 червня 2019 року).
У відповідь 5 липня там же з’являється стаття кандидата історичних наук Тетяни Євсєєвої «Надлюдина» пізньорадянського часу в героях і сюжетах сучасного роману, або Не «кулінарними смаками єдиними…» у серйозній розмові про Голодомор». У ній – жодного слова щодо формування програми наукового симпозіуму про Голодомор з темами про кулінарію радянського кіно і донбаську тематику кінофільмів, які не мають ніякого відношення до страшної трагедії українства. І якби пані Євсєєва обмежилася цим, то воно залишилося б просто її баченням ситуації, хоча зі змісту даної публікації не можна зрозуміти: це її виступ, чи реферати інших.
Однак вона вирішила вкинути свої 5 копійок і щодо інших проблем, які старанно обходилися на згаданому науковому симпозіумі: відтак автор цих рядків у статті Т. Євсєєвої критикується за те, що він, мовляв, піддає сумніву «достовірність факту голоду 1928–1929 рр. в Україні, який встановила директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору 1932–1933 рр. (Hrec in Ukraine) Людмила Гриневич у своїй монографії «Голод 1928–1929 у радянській Україні». – К.: Інститут історії України НАНУ, 2013. – 435 с.».
А далі додає: «Не будучи фахівцем у галузі демографії залишу цю частину дискусії (про втрати від Голодомору. – В. С.) колегам; через відсутність будь-яких аргументів на користь спростування фактів, наведених у монографії Людмили Гриневич, цю тему теж залишу поза увагою, натомість детально зупинюся на тематичному наповненні форуму».
Детально – це значить про все. Проте в статті Т. Євсєєвої – ще раз наголошую! – немає навіть згадки про виступи на кулінарні теми радянського кіно й донбаські фільми, також не оцінюється нею показовий шкільний урок історії, під час якого жодної згадки про втрати 1932–1933 років. То хай інші народи й нації рахують свої жертви, а українцям – казати тільки те, що дозволено з Москви, де ще до розвалу СРСР визначили кількість жертв Голодомору в УСРР в 3,5 мільйона осіб.
І що виходить: скажімо, через кілька років після трагедії своєї нації в 1915 керівники демократичної Вірменії завітали в Посольство України в Стамбулі й звернулися до її влади з проханням надати продовольчу допомогу постраждалим у Першій світовій війні співвітчизникам. У поданому меморандумі, зокрема, зазначалося про втрати близько мільйона вірмен від часу кривавих подій на території Туреччини.
Через 100 років вірменські вчені вважають, що невинних смертей тоді було набагато більше – понад півтора мільйона. З цим погоджуються й українські автори, які публікують свої статті на цю тему, наприклад, професор Станіслав Кульчицький.
Не зустрічав я заперечень з боку українських учених і щодо кількості жертв євреїв під час Голокосту, яка тепер подається в 6 мільйонів осіб.
А от коли йдеться про жертви Голодомору 1932–1933 років, то з 2015 року сталася якась незрозуміла метаморфоза: наша діаспора, яка десятки літ повторювала вслід за донесеннями німецьких дипломатів про втрати від 7 до 10 мільйонів, раптом устами своїх наукових інституцій Північної Америки заволала про те, що необхідно говорити тільки про 3,5 мільйона, бо так сказали Тімоті Снайдер, Андре Граціозі та Станіслав Кульчицький. При цьому необхідно додати, що вказана заява була підготовлена в Києві, а за океаном її тільки підписали, зовсім не вникаючи в суть, бо поклалися на «високий академічний рівень» гінця з України.
Так, у своїй статті «Про кулінарні смаки радянського кіно замість серйозної розмови про велику трагедію українства» я ставив питання про неприпустимість на міжнародному симпозіумі про Голодомор 1932–1933 років говорити про меню радянських акторів другої половини ХХ століття, в тому числі про детальне описування посудниць, з яких їв відомий комік Юрій Нікулін, у той час коли втрати українства замовчуються.
Але не тільки це стало приводом до вказаної публікації, а й те, що вже згаданий Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору 1932–1933 рр. має досить дивний підхід до вивчення актуальних проблем Голодомору: те, що не підходить під його бачення історичних процесів, – ігнорується.
Чому, ставив я питання, вже кілька років пані директорка Гриневич не публікує матеріалів наукової конференції, хоч мала це зробити одразу ж після її закінчення – може тому, що там мають бути вміщені два виступи докторів історичних наук, які наводять аргументи про втрати від Голодомору щонайменше в сім мільйонів осіб.
Про це, до речі, у публікації пані Євсєєвої, яка взялася боронити директорку Гриневич, також жодного слова. Але своїм зауваженням («через відсутність будь-яких аргументів на користь спростування фактів, наведених у монографії Людмили Гриневич»), змусила зацікавитися вказаною працею.
У ній, до речі, є такий абзац: «Український голод 1928/29 р. обернувся поширенням епідемій, різким сплеском характерних захворювань, втратою фізичного здоров’я та масовою смертністю. За неповними статистичними даними, прямі втрати республіки від голоду могли перевищити 23 тис. осіб, непрямі – досягти близько 80 тис. осіб. Попри вжиті заходи, величезних втрат зазнало й тваринництво республіки, негативні тенденції проявилися в змінах структури посівної площі. Український хлібний ринок було дезорганізовано, і тепер йому був потрібен час, аби стабілізуватися» (Гриневич Л. Голод 1928 – 1929 рр. у радянській Україні. – К.: Інститут історії НАНУ, 2013. – С. 339).
Що це за висновок: «прямі втрати республіки від голоду могли перевищити 23 тис. осіб, непрямі – досягти близько 80 тис. осіб». А якщо не могли? І взагалі: звідки авторка названої монографії взяла ці дані – необхідного посилання на архіви чи власні розрахунки немає.
Автореферат дисертації Людмили Гриневич на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук також не дає відповіді на це питання, хоч серед завдань дослідження таке ставилося: «виявити причини, прояви, масштаби голоду 1928–1929 рр., його вплив на демографічну та соціально-економічну ситуацію в республіці» (Гриневич Л. Голод 1928 – 1929 рр. у радянській Україні: влада і суспільство». – К.: Інститут історії України НАНУ, 2013. – С. 2).
Усе, чим обмежилася авторка, загальним розмірковуванням у висновках, що «голод 1928/29 р. обернувся поширенням епідемій, різким сплеском характерних захворювань, втратою фізичного здоров’я та масовою смертністю серед сільського населення УСРР, величезних втрат зазнало тваринництво республіки, посилились негативні тенденції у розмірах і структурі посівної площі» (там само. – С. 23).
Я досі не займався спеціально вказаною проблемою, просто вона випливла з аналізу смертності за 1924–1934 роки, але оскільки для пані Євсєєвої були непереконливими порівняльні цифри смертності по селах Таращанського району Київської області, на основі збережених документів, то вона може зробити висновки по Переяславському району (- позначено відсутність первинних документів за вказані роки в конкретних населених пунктах, а * – неповне їх збереження):
1924 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Переяслав 158 248 272 16 184 191 229 225 363 812 235
Бабачиха – – – – 8 19 23 – 18 83 23
Вел.Каратуль 62 55 – 75 48 111 78 – 95 595 90
Виповзки 35 28 – 38 28 26 23 – 45 424 23
Віненці 63 85 – 35 51 43 44 – 75 439 33
Вовчків – – – 34 23 26 39 – 40 – 38
Воскресінське – – – 12 18 17 18 – 17 203 16
В’юнище 29 52 – 39 22 27 37 – 42 – 5
Гайшин 38 34 58 27 32 32 22 – 43 185 62
Гланишів 52 84 23 30 35 26 50 – 52 102 38
Городище – 26 9 19 22 4 10 46 – 150 2
Дем’янці – 90 71 50 47 28 60 10 69 442 52
Дениси 33 35 – 45 25 2 52 29 – 302 31
Дівички 65 – 46 34 29 – 14 24 32 149 52
Єрківці 84 84 64 70 53 52 50 32 80 501 65
Засупоївка – – 36 12 20 – 24 27* 234 26
Ковалин 47 – 34 54 36 36 35 – 41 – 41
Козинці 14 8 33 20 28 17 17 – 23 131 9
Козлів 91 – 59 50 49 122 – – 80 – 61
Комарівка 11 41 39 14 34 2 – – 193 591 12
Кулябівка – – 33 18 27 32 35 – 30 231 23
Лецьки – 36 43 23 27 39 26 – 74 376 21
Мазінки 23 53 10 32 31 44 17 – 49 232 32
М. Каратуль 20 31 38 20 20 20 37 – 46 305 17
Панфіли – 55 38 40 40 47 39 – 71 301 30
Підварки – – 40 68 70 86 88 – 196 381 60
Підсінне 13 – 19 39 13 28 12 – – 39 17
Положаї – – 27 15 17 – 18 – 30 194 12
Пологи-Вергуни 40 178 104 72 73 69 – – 103 446 72
Пологи-Яненки 26 122 70 78 182 73 94 – 122 750 43
Пологи-Чобітьки – – 29 40 41 41 37 – 45 404 24
Помоклі 160 93 110 109 111 99 131 52 52 859 95
Пристроми 19 46 46 43 48 131 – – 72 – 81
Соснова 59 49 71 52 46 55 38 48 73 376 34
Стовп’яги 11 22 25 29 26 30 30 31 – – 22
Строкова 14 41 74 32 – 23 47 – 60 404 41
Студеники 57 – 80 58 50 37 69 – 73 231 55
Ташань 60 73 42 37 38 3 30 30 46 309 21
Циблі 33 63 37 39 – – 53 – 53 595 –
Харківці – – 14 23 24 – 23 – 35 94 24
Хоцьки 62 117 93 124 84 128 26 24 353 613 41
Подібна картина і в Первомайському районі нинішньої Миколаївської області:
1924 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Первомайськ 400 465 483 359 496 495 143 526 665 1144 –
Богопілля 61 33 30* 45 65 49 47 39 44 225* 24
Грушівка 29* 35 14 26 17 3* 14 14 24 168 –
Д. Пристань 30 66 10 15 – 27 30 32 50 189 12
Катеринівка ІІ 45 66 38* 29 38 32 39 22 66 253* –
Кінецьпіль 45 89 45 24 43 41 28 37 39 83* –
Кримка 20 19 23 25* 24 19 26 27 157 –
Кумари 65 30 39 33 16 49 39 – 207 2
Лозоватка – 15 9 15 26 17 34 17 97 12
Лукашівка – 29 27 18 26 24 101 – 223 17
Мигія 43 36 34 41 43 28 31 77 18 117 22
Полтавка 24 32 46 29 23 31 40 19 12* –
Роман. Балка 14* 45* 56 54 35 48 33 77 63 143 38
Синюхин Брід 75 69* – – 66 115 148 102 68 519 –
Станіславчик – – – – 24 60 24 22 16 62* –
Степківка 60 46 42 39 40 59 46 19 59 89* –
Тарасівка 26 23 26 23 30 35* 21 18 21* 37* –
Чаусово – – 26 13 – – 8 15 8 105 11
А ось збережені дані з двох населених пунктів Криничанського району Дніпропетровської області:
1924 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Аули 92 109 99 23 80 98 89 126 318 98
Кринички 85 176 121 132 175 142 123 124 137 185* 67
Хочу ще раз наголосити: цей аналіз здійснювався насамперед для порівняння смертності перед Голодомором 1932–1933 років, але якщо пані Євсєєва з власної ініціативи поставила питання щодо незаперечності доказів про Голодомор 1928–1929 років, то я просто поділився своїми спостереженнями на основі первинних документів спочатку з Таращанського району, а тепер – і з Переяславського, Первомайського й Криничанського.
Запропонований аналіз я здійснював і для оцінки втрат 1934, який наші демографи оголосили також роком голоду. Як можна переконатися з первинних документів, що збереглися, смертність у 1934 незрівнянно нижча від попередніх двох голодних. А ще треба врахувати той момент, що багато смертей 1933 року зафіксовано в 1934. До наведених з цього приводу фактів у моїй останній публікації в «Голосі України» з Черкащини й Херсонщини можу додати подібні з Харківщини: так, серед 55 свідоцтв за 1934 рік по Піско-Радьківській сільській раді Борівського району, з яких 12 про смерть у 1933 році, вкладено і 24 документи, що були оформлені в 1933 році. Десятеро померлих 1933 у Сергіївці Прилуцького району Чернігівської області – серед тих, хто відійшов у засвіти в 1934. Усього записів за цей рік про смерть – 35, тобто майже третина з 1933. У сусідніх селах Бубновщина і Яблунівка таких записів відповідно 5 і 4.
Тож коли перевірити ось таким чином усі збережені документи за 1934 рік, то значну частину смертей доведеться перенести до попереднього року, а значить, втрати 1933 року збільшаться, а 1934 – зменшаться. Відтак ще більше сумнівів викликатиме спроба оголосити 1934 рік голодним.
До речі, заступник директора Інституту демографії й соціальних досліджень НАНУ Олександр Гладун, якого й не згадувалося в моїй статті, також волонтерськи відгукнувся на неї, в загальних фразах не погоджуючись з результатами підрахунку жертв Голодомору «нефахівцями», до яких, зрозуміло відносить мене. Проте він не заперечив аналізу даних з Таращанського району за 1924–1934 роки, як і не спростував висновків Ю. Корчак-Чепурківського й М. Птухи про те, що смертність у 1928 в УСРР була значно нижчою, ніж у два попередніх роки.
Сама пані директорка Гриневич не викладала своїх претензій до мого виступу в «Голосі України» до того часу, аж поки в мережі не з’явився ще один нібито також волонтерський відгук – Геннадія Єфіменка, на який вона й посилається в листі до головного редактора цієї газети: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2648-gennadij-efimenko-prorakhunki-u-rozrakhunkakh-abo-yak-volodimir-sergijchuk-vlasni-tverdzhennya-sprostuvav?fbclid=iwar0py3ns8aiyf9x2ibdg2i9sjctvyt_n7j4r6oryhu3pxehu7f-mvpmwqwo
Знову ж таки, як і попередні рецензенти моєї статті, пан Єфіменко не вважає за потрібне згадувати про кулінарне меню радянського кіно й донбаські фільми: «Не буду скільки-небудь детально характеризувати надану В. Сергійчуком оцінку почутого на симпозіумі. Вона надто емоційно забарвлена і, окрім нейтральних згадок про деякі озвучені учасниками заходу теми, містить низку відверто заангажованих, а то й просто невідповідних реаліям тверджень. Можливо, причиною такої оцінки стала відмова організаторів включити доповідь вченого «Смертність 1924–1934 років в УСРР як джерело вивчення геноцидних ознак Голодомору» до порядку денного заходу. Втім, підстава для таких емоцій могла бути й іншою, адже цю доповідь В. Сергійчук пропонував, уже знаючи, що у роботі симпозіуму, як він сам це визнає, «не передбачалася дискусія про втрати українства в 1932–1933 роках».
Це так домислює собі Г. Єфіменко, а насправді я дізнався про те, що «не передбачалася дискусія про втрати українства в 1932–1933 роках» лише після того, як подав тему своєї доповіді «Смертність 1924–1934 років в УСРР як джерело вивчення геноцидних ознак Голодомору». Щоправда, відмовляючи мені у виступі саме з таким формулюванням, організатори запросили мене до вільної дискусії.
От я як запрошений і прийшов на це зібрання, де мали обговорюватися мовознавчі й літературознавчі питання Голодомору. Справді, спочатку кілька доповідей стосувалися теми, хоч нічого нового в них не прозвучало. Але далі я і всі присутні почули неймовірне: одна докторка історичних наук, як зазначалося в програмі, детально розповідала про те, які кулінарні меню можна було спостерігати в радянських кінофільмах 1960-х – 1980-х років. Особливо детально оповідалося про те, які страви і з якої супниці споживав відомий радянський клоун Юрій Нікулін у фільмі «Діамантова рука». В подібному тоні розмова продовжувалася і щодо багатьох інших фільмів.
Про це чомусь Г. Єфіменко не згадує в оцінці моєї публікації в «Голосі України». Як і не обмовився жодним словом щодо виступу спеціально запрошеної професорки з Польщі про фільми на донбаську тематику, в яких зовсім не торкалися теми Голодомору. Емоцій, коли треба називати подібне наругою над пам’яттю мільйонів невинно убієнних Голодомором 1932–1933 років, у нього не виявилося.
Але не тільки це змусило мене взятися для написання матеріалу в «Голос України», а й те, що під час організованого в рамках цього симпозіуму своєрідного шкільного уроку про Голодомор у жодному з виступів звезених з різних куточків України вчителів не було сказано про втрати від нього. Якщо Г. Єфіменко вважає правильним, що наша школа не повинна про це навчати дітей і на це спрямовують на подібних заходах учителів, то в мене немає слів, щоб щось додати.
Виступаючи в даному випадку в ролі адвоката директорки Гриневич, яка була головним організатором цього дійства, Г. Єфіменко хоче вигородити її і за невипуск у світ матеріалів тих конференцій, що відбувалися в попередні роки. Бачите, учасникам тих наукових зібрань, які здали свої виступи для друку, вона роками лише обіцяє, що «все йде за графіком», а Г. Єфіменку, як він свідчить, відповіла одразу ж, «що планується викладення в мережу відеозйомки усіх заходів, тобто ця прогалина незабаром має бути ліквідована».
Тобто, ніяких збірників конференцій уже не буде. Чому? А тому, що в окремих виступах прозвучали зовсім інші підходи до підрахунку втрат Голодомору 1932–1933 років. Вибачте, але ж виступаючі і всі присутні на цих конференціях чули палкі заклики пані Гриневич здавати свої матеріали для публікації наукових збірників. На вимогу пані директорки автор цих рядків навіть переслав їй кілька копій документів, які стверджували озвучені дані. Тепер що, залишається лише читати її відповіді про те, що «все йде за графіком»?
Очевидно, що так і буде, оскільки Г. Єфіменко заявляє: «На мій погляд, оприлюдненням відео слід і обмежитися. Публікацію текстів можна зробити хіба що у вигляді друкованих стенограм заходів, принаймні тих із них, де була дискусія і «жива» розмова. Називати матеріалами конференції ті тексти, які, як це у нас увійшло в традицію, подаються до друку як наукові праці (з відповідним бібліографічним апаратом), доволі некоректно. Адже то вже зовсім інший жанр та й часом більшу частину написаного в статті промовець просто не озвучує під час свого виступу. До того ж такого роду друковані матеріали, як це прийнято у справжньому науковому середовищі, мають проходити наукове рецензування. Інакше частина текстів може бути далекою від наукових стандартів».
Ви розумієте, куди веде Г. Єфіменко: ради того, аби відвести справедливу критику від пані директорки, він готовий заборонити друкувати матеріали конференцій, бо вони, мовляв, не пройшли наукового рецензування. А хто це мав організувати? Зрештою, а як тоді зможуть ознайомитися з позицією того чи іншого виступаючого науковці, які не змогли бути на даній конференції? А право вченого донести до широкого загалу свою позицію, хоч вона й не співпадатиме з іншими, у тому числі й планованих рецензентів?
Проте головна увага в статті Г. Єфіменка присвячена захисту «фахівців у царині дослідження складу та руху населення – українсько-американський колектив демографів, який вже тривалий час досліджує питання демографічних втрат від Голодомору». На думку Г. Єфіменка, «провівши копітку роботу над тисячами документів та застосувавши наукові методики підрахунку, ці демографи прийшли до висновку про втрати 3,9 млн. померлими через спричинену голодом надсмертність у 1932–1934 рр. та ще 0,6 млн. ненародженими. Інакше кажучи, кількість втрат постає значно меншою, аніж в Автора рецензованої статті».
Проте пан Єфіменко не аналізує підхід автора цих рядків до встановлення конкретних втрат від Голодомору 1932–1933 років, а намагається перевести розмову на якісь деталі, які вже втратили актуальність. Наприклад, він пише, що «свого часу у березні 2016 першим «відкриттям» В. Сергійчука у спробах якось обґрунтувати вищу кількість втрат від Голодомору стали щойно побачені ним відомості про кількість населення, які містилися у планах постачання сірників та солі в УСРР на останній квартал 1932 р.».
Але при цьому Г. Єфіменко свідомо не згадує, чому виникла потреба встановлювати забезпечення населення УСРР сірниками й сіллю в 1932 році. Справа в тому, що коли перед членами вже згаданого «українсько-американського колективу демографів, який вже тривалий час досліджує питання демографічних втрат від Голодомору» я під час дискусії поставив питання, чому вони, визначаючи кількість жертв 1932–1933 років, беруть за основу вихідні дані Всесоюзного перепису 1926 року, а не офіційні дані станом на 1 січня 1932 року, то вони запевняли, що всі документи статистичних органів знищені в липні 1941 року, а тому немає іншого виходу, як брати цифри, що зафіксовані тим переписом. Хоч вони, зрозуміло, й не могли враховувати природній рух населення за 1927–1931 роки. Не могли виручити й придумані демографами формули врахування цих процесів, оскільки в СРСР вони відбувалися не за класичними зразками.
Чому ж автору цих рядків довелося виводити кількість населення через забезпечення його сірниками й сіллю, з чого так потішається Г. Єфіменко? Тому, що при виділенні фондів на ці товари має бути вказана і кількість населення, яка проживає на певній території. От і виявилося, що існує документ, який засвідчуває: восени 1932 року влада УСРР планувала забезпечити 31,9 мільйона жителів. А невдовзі в колишніх спецхранах знайшлися й довідники про розвиток народного господарства УСРР у розрізі всіх тодішніх областей. І коли з цих книг стало зрозуміло, що станом на 1 січня 1932 року в УСРР було 32 мільйони 680 тисяч мешканців, то цілком резонно постало питання: а чому «українсько-американський колектив демографів, який вже тривалий час досліджує питання демографічних втрат від Голодомору» не бере цю цифру за базову?
Відповідь у них була така: тоді не було ніякого перепису населення, відтак влада могла приписати цифри. Так, класичного перепису напередодні не проводилося. Але в першій половині 1931 року в СРСР здійснювався міський перепис, а в другій половині – облік сільського населення, про що збереглися відповідні інструкції, листування, а також підсумок, який співпадає з офіційною цифрою, коли додати дані з Молдавської АРСР і спецконтингенти. А загальна таблиця адміністративно-територіального поділу УСРР станом на 9 лютого 1932 року засвідчує, що на час утворення областей у республіці нараховувалося 32.548,7 тисячі населення, в тому числі 7.032,9 – міського і 25.515,8 – сільського. У Вінницькій – 5.273,4 тисячі (станом на 2 грудня 1931 року було 5.419.611) , Донецькій – 2.949,5 тисячі (3.120.773), Харківській – 7.773,5 тисячі (7.452.963), Київській – 8.261,5 (8.236.513), Одеській – 3.469,1(3.473.040), Дніпропетровській – 4.212,2 тисячі осіб (4.080.476).
Однак усі ці аргументи для Г. Єфіменка – «інша містифікація Сергійчука». Як і згаданий «українсько-американський колектив демографів», він намагається спростувати офіційну цифру населення УСРР на 1 січня 1932 року з посиланням на упорядників названих довідників: «Зважаючи на незадовільний стан обліку в ряді наших установ…. ми не можемо гарантувати цілковитої певности та повноти показників, уміщених у довіднику».
Але при цьому Г. Єфіменко замовчує, що в названих збірниках уміщено не тільки дані про кількість населення станом на 1 січня 1932 року, а й сотні сторінок статистичних звітів про виконання різних народногосподарських планів, у тому числі в перші місяці 1933 року. Зокрема, про виконання завдань зі здачі хліба державі в першому кварталі. Як мені видається, саме про вірогідність цих показників висловлювали своє застереження упорядники збірників, а не про кількість населення, яка вже фігурує з грудня 1931 року в архівних документах і врахована під час утвоорення областей у лютому 1932 року.
На це вже вказувалося «українсько-американському колективу демографів», з яким солідаризується Г. Єфіменко. Однак не реагуючи, він шукає нових «прорахунків» у моїх дослідженнях первинних документів. «В статті від 22 червня 2019 р., – пише він, – невтомний Володимир Сергійчук наводить нові «аргументи». Здавалося б, справді об’єктивні – він звернувся до даних про зафіксовану смертність і цілком доречно акцентує увагу на її вагомому зростанні у 1932 та катастрофічному – у 1933 році. За логікою тексту історика, наведені ним дані мають спростувати «спроби окремих науковців применшити кількісні втрати Голодомору 1932–1933 років». Применшеними, нагадаю, він називає оцінки вже згаданої групи демографів, що їх останнім часом найчастіше презентують українські науковці Наталія Левчук, Олександр Гладун та американський дослідник Олег Воловина. Весь же авторський колектив тієї чи іншої написаної цією групою вчених статті включає ще кількох науковців. Причому автура не є беззмінною.
Справді, для аналізу я узяв дані про смертність по Таращанському району, оскільки збережені документи про природний рух населення на Київщині чи не найкраще збереглися саме в цьому районі. І, природно, пан Єфіменко має розуміти, бо про це наголошувалося, що підсумок на основі їхнього аналізу – лише частина реальних втрат від Голодомору. Так, він може відмахуватися від моїх аргументів про незареєстровані смерті голодних українців у Росії й Білорусі, розстріляних радянськими прикордонниками або потопельників на Дністрі й Збручі через невміння плавати, скинутих у великі ями біля залізничних станцій (жодна з 837 таких своєрідних братських могил досі не досліджена), невідому кількість дитячих скелетів як наслідок злочинів канібалів чи батьків, які заради можливого порятунку інших своїх дітей самі прирікали на смерть власних кровинок. Як до речі, насміхатися з того, що мільйони завезених з 1932 по 1937 рік заробітчан з Росії та інших радянських республік враховані Всесоюзним переписом населення 1937 року як жителі УСРР на місці померлих від Голодомору 1932–1933 років.
Проте пан Єфіменко не повинен забувати про відому йому доповідну заступника наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’яна до генерального секретаря ЦК КП(б)У Косіора від 6 червня 1933 року: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях та ретельне дослідження місцевого матеріала свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 по звітним даним померло 802 чол., тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки, у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000 чол.» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6276. – Арк. 2).
Тобто, в згаданих Сквирському і Володарському районі Київщини реєстрували тільки четверту частину померлих. Цілком можливо, що подібне було і в Таращанському районі, оскільки загальні втрати його в кілька разів більші, ніж виявлені мною в збережених документах ЗАГСу. Про це чітко можна побачити в русі населення району і всієї Київщини в пропонованій таблиці, яка опублікована мною ще торік українською, російською й англійською мовами. Щоправда, в ній не враховано 1.677 місячних звітів сільрад про рух населення в 1933 році, що не дає можливості реально оцінити втрати від Голодомору, які повинні були бути зареєстрованими за місцем проживання в 1932–1934 роках:
01.01.1932 01.01.1933 нар. 33 пом. 33 до 1 р. 01.01.1934 + -32-34 Н/зв.
Андрушівський 71,0 63.739 1.131 8.258 239 56.612 – 14.358 8
Бабанський 95,9 74.321 892 9.124 310 66.089 -29.811 18
Базарський 33,2 26.672 543 1.862 103 25.353 -7.847 10
Баранівський 49,0 50.871 977 2.494 162 49.354 +354 19
Барашівський 34,5 29.252 608 3.312 104 26.548 -7.952 6
Баришівський 85,3 71.270 893 9.344 260 62.819 -22.481 14
Боришпільський 72,5 62.211 792 5.739 266 57.264 -15.236 16
Білоцерківський 144,0 84.600 888 10.570 308 74.918 -22.482 80
Богуславський 140,6 106.739 1.196 16.118 298 91.817 -48.783 0
Бородянський 45,3 35.493 454 2.446 80 33.501 -11.799 14
Брусилівський 83,5 74.581 1.115 5.702 225 69.994 -15.306 5
Буцький 117,9 90.503 909 11.020 160 80.392 -37.508 47
Васильківський 95,3 83.751 974 8.022 238 76.703 -18.597 36
Вищедубечанський 35,4 33.445 557 2.068 117 31.934 -3.466 4
Володарський 51,7 34.815 309 8.335 148 26.789 -24.911 28
Володарсько – Вол. 56,6 49.983 1.108 3.256 176 47.835 -8.765 28
Гельм’язівський 55,1 42.198 491 8.800 202 33.889 -21.211 7
Городницький 30,5 26.719 881 997 118 26.603 -3.897 32
Димерський 41,3 38.858 540 1.684 107 37.714 -3.586 3
Ємільчинський 62,7 57.032 1.728 2.943 220 55.817 -6.883 23
Жашківський 50,4 41.568 662 5.189 76 37.041 -13.359 6
Житомирський 112,0* 31.432 653 1.593 147 30.492 – 4.408 0
Звенигородський 87,2 55.738 500 8.400 95 47.838 -39.362 11
Златопільський 50,5 39.669 341 4.871 107 35.139 -15.361 2
Золотоніський 91,6 62.664 864 5.640 172 57.888 -33.712 8
Іванківський 43,1 39.006 672 2.211 98 37.467 -5.633 28
Кагарлицький 58,1 49.077 642 5.784 163 43.935 -14.165 7
Кам’янський 122,4 101.821 1.245 11.212 294 91.854 -30.546 14
Канівський 87,2 64.200 840 8.903 112 56.137 -31.063 47
Київський 769,9* 142.718 2.222 8.252 453 136.688 -20.312 46
Коростенський 84,3 58.029 1.403 4.331 234 55.101 -29.199 8
Коростишівський 49,3 48.686 1.153 1.874 172 47.965 -1.335 10
Корсунський 94,3 77.178 861 6.692 166 71.347 -22.953 38
Лисянський 66,5 51.252 536 8.990 126 42.798 -23.702 12
Лугинський 36,7 35.618 786 1.759 134 34.645 -2.055 74
Макарівський 58,2 51.005 766 3.450 99 48.321 -9.879 14
Малинський 89,5 68.413 797 5.022 192 64.188 -25.312 95
Мархлевський 49,4 50.143 916 2.034 153 49.025 -375 80
Монастирищенський 72,4 61.887 1.143 8.664 301 54.366 -18.034 20
Народицький 41,5 39.638 695 1.532 101 38.801 -2.699 9
Новоград-Волинськ. 92,9 65.745 1.736 3.489 284 63.992 -28.908 35
Обухівський 80,7 69.445 674 8.195 128 61.924 -18.776 14
Овруцький 68,8 55.038 1.301 3.244 202 53.095 -15.705 15
Олевський 51,1 45.386 1.560 1.475 162 45.471 -5.629 5
Оратівський 50,8 41.791 593 7.491 125 34.893 -15.907 1
Переяславський 106,0 79.798 969 12.823 360 67.924 -38.076 26
Ім. Петровського 127,6 108.389 1.082 9.797 177 99.674 -27.926 9
Плисківський 56,3 45.995 556 7.975 108 38.576 -17.724 16
Погребищенський 70,4 60.174 884 7.477 123 53.581 -16.918 101
Попільнянський 96,8 85.351 969 11.101 180 75.219 -21.581 41
Потіївський 42,0 39.568 905 2.370 206 38.103 -3897 22
Пулинський 36,7 31.246 953 1.811 194 30.388 -6.312 5
Радомишльський 67,0 47.396 873 2.974 158 45.295 -21.705 38
Ржищівський 71,2 55.055 432 10.630 138 44.857 -26.343 29
Розважівський 43,5 36.383 572 3.492 183 33.463 -10.037 12
Рокитянський 102,5 82.316 894 10.958 136 72.252 -30.248 15
Ружинський 103,8 89.723 1.372 12.258 418 78.837 -24.963 33
Сквирський 106,7 96.516 1.154 12.801 302 84.869 -21.831 20
Словечанський 35,7 31.687 950 1.826 140 30.811 -4.889 12
Смілянський 130,0 87.029 1.048 9.884 245 78.193 -51.877 5
Ставищенський 65,9 51.106 604 10.179 132 41.531 -24.369 8
Тальнівський 108,6 91.688 1.023 8.774 120 83.937 -24.663 45
Таращанський 81,6 54.588 639 8.787 123 46.440 -35.160 7
Тетіївський 57,2 44.403 596 12.000 327 32.999 -24.201 12
Троянівський 49,3 42.969 956 4.326 199 39.599 -9.701 6
Уманський 144,0 77.527 677 9.279 197 68.925 -34.575 13
Фастівський 81,6 54.689 471 6.130 93 49.030 -32.570 44
Хабнянський 40,1 33.157 471 3.051 117 30.577 -9.523 20
Христинівський 57,2 46.021 545 4.284 109 42.282 -14.918 27
Черкаський 147,5 75.833 505 8.056 121 68.282 -29.118 20
Черняхівський 59,6 54.356 1.050 3.089 199 52.317 -7.283 34
Чигиринський 92,7 84.185 957 6.077 261 79.065 -13.665 0
Чорнобаївський 97,7 83.235 1.075 7.985 284 76.325 -21.375 14
Чорнобильський 70,5 58.268 1.172 2.138 179 57.302 -13.198 38
Шполянський 99,3 0.946 726 7.781 194 73.891 -25.401 8
Ярунський 38,7
Разом село 5.257,8 4.493.797 4.086.900 -1.396.961 1677
Міста 1.090,0 996.650 13.198 51.296 3.160 958.552 -131.448
Разом 6.347,8 5.490.447 5.045.452 -1.489.709
Тому для мене втрати Таращанського району від Голодомору 1932–1933 років не 8.787 осіб, як чомусь вважає Г. Єфіменко, а принаймні 35.160.
І не підводять мене тут «прогалини в арифметичних вміннях», про що він переможно повідомляє в своїй волонтерській рецензії. Це його підводить заангажованність, що проявляється в тому, що препарує підготовлену мною таблицю, викидаючи з неї дані за 1924–1929 роки. А поява нових уточнень у даних означає, що пошук триває. А якщо й трапилася похибка калькулятора щодо кількості померлих жителів в одному населеному пункті, то це не впливає суттєво на загальний результат навіть і по одному району. Тут мій критик правий: це істотно картину не може змінити!
Тому спроби Г. Єфіменка довести нібито «вказані істориком цифри втрат (тобто, по Таращанському району. – В. С.) істотно менші від зазначених його опонентами» вже не лізуть ні в які ворота. Тим паче, що для цього використовується зовсім бездоказовий аргумент: смуга «найвищих втрат через надсмертність від голоду пролягає в Україні через райони лісостепової зони. Ця смуга втрат не поширена на крайньому заході й охоплює переважно центральні та південні райони Київської області та більшість районів Харківської області».
Ще раз нагадую: в своїй публікації в «Голосі України» я посилався на збережені документи і не вказував, що загальні втрати по Таращанському районі в 1932–1933 роках становлять тільки 8.787 осіб – це Г. Єфіменко так придумав, аби довести, що «вказані В. Сергійчуком цифри втрат по Таращанському району менші, ніж в оцінках демографів – незаперечний факт». Тобто, я не стаю «у позу «применшувача» втрат», як радо повідомляє волонтер-рецензент.
Наприкінці своєї статті Г. Єфіменко несподівано робить ось такий реверанс у мій бік: «Водночас слід підкреслити, що невтомна діяльність Володимира Сергійчука у царині з’ясування втрат від Голодомору має свої позитивні сторони. Адже висловлені ним зауваги спонукають до ретельнішого обґрунтування висновків фахівцями та постійно повертають проблему Голодомору у суспільний дискурс».
Я теж навзаєм хочу подякувати пану Єфименку за його невтомність у постійній ревізії моїх дослідів. І він знає, що я знаю: кілька років тому в самоврядному гуртку кількох заангажованих українських істориків, про що свідчить скріншот у Фейсбуку, ухвалили рішення про перевірку всіх матеріалів, які публікує автор цих рядків.
Сторінки з Фейсбуку засвідчують, що та група доручила цю справу кандидату історичних наук Генадію Єфіменку, який, як можна переконатися з його листування в соціальних мережах і окремих публікаціях, з готовністю виконує не тільки це доручення, а й скрізь намагається згадати мою скромну персону, виставляючи за невдалого дослідника. Скажімо, свій виступ на Міжнародному форумі з Голодомору восени 2018 року він присвячує не актуальним проблемам цієї теми, а про нібито шкідливість співпраці між професором Сергійчуком і благодійною «Фундацією Голодомору-геноциду» з Чикаґо, яка допомагає оприлюднювати результати пошуку й аналізу первинних документів українських архівів.
Тому я й не здивувався появі нової «волонтерської» статті Г. Єфіменка в Інтернеті. Але це дає мені привід нагадати відому приказку про те, що на злодієві – й шапка горить. Бо репетуючи про мої «прогалини в арифметичних вміннях», цей кандидат історичних наук, очевидно, хоче відволікти увагу від власне своєї немічності в арифметичних діях. Адже це саме Г. Єфіменко, якому свого часу доручають підготувати й опублікувати порайонні результати Всесоюзного перепису населення 1937 року в УСРР, самовільно, навіть без будь-якого пояснення, змінює окремі показники з оригінального документу, що є грубим порушенням встановлених правил, яких має свято дотримуватися кожний дослідник.
Але вражає інше: «прогалини в арифметичних вміннях» виявилися у пана Єфіменка тоді, коли з власної ініціативи підрахувавши порайонні результати, чого не було в оригінальних матеріалах, у нього забракло знань додати дані з 7 областей і Молдавської АСРР, щоб встановити остаточні дані по УСРР. А вони, виявилися меншими, ніж офіційно зазначалося в захованих до спецхранів документах, принаймні на 532 тисячі.
Чому про це згадую? Бо якби тоді Г. Єфіменко додав 8 цифр, то, можливо, вже понад 10 років тому була б загострена увага на тому, що 1937 року було сфальсифіковано матеріали перепису по УСРР, чим ускладнювався облік жертв Голодомору 1932–1933 років. Свідомо чи несвідомо пан Єфіменко тоді цього не зробив, а тепер мудрує над всякими домислами й інсинуаціями на адресу тих, хто змушений розбиратися з документами після його втручання в них.
Допускаю, що може з’явитися подібна реакція на публікацію автора цих рядків у «Голосі України» і з-під пера моєї колишньої студентки Ярослави Музиченко, яка після переходу на роботу в Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору 1932–1933 рр. відзначилася недобросовісною публікацією на мою адресу в газеті «Дзеркало тижня». Жаль, що моїй відповіді на різні вигадки пані Музиченко не знайшлося місця на шпальтах цієї газети.
Я готовий до серйозної наукової дискусію, і тим, хто хоче розібратися в проблемі підрахунку жертв Голодомору-геноциду, ще раз наводжу свої аргументи:
якщо прийняти офіційні дані про те, що станом на 1 січня 1932 року в УСРР нараховувалося 32.680,700 мешканців, то з урахуванням народжених за два голодних роки в кількості 1.252,700 осіб на 1 січня 1934 року їх мало бути 33.933.400.
Насправді ж було 26.812.000 осіб (від 28.383.000 віднімаємо приписані в 1937 році 532 тисячі й приріст населення в 1934 році – 88,200 осіб, у 1935 – 417,200 і 1936 – 533,700, усього – 1.039,100).
Коли ж від 33.933.400 осіб відняти 26.812 тисяч, то різниця – 7.121,400!
І не треба в даному випадку придумувати спеціальні формули, що ними так хизуються «фахівці у царині дослідження складу та руху населення – українсько-американський колектив демографів, який вже тривалий час досліджує питання демографічних втрат від Голодомору».
Я розумію складне матеріальне становище багатьох українських науковців, особливо з периферії, яким не повністю і не завжди вчасно виплачують заробітну платню, вони не мають можливості працювати в київських архівах. Тому, коли їх кличуть на різні конференції за рахунок організаторів до столиці, то вони раді такій нагоді, хоч змушені погоджуватися, як, зокрема, в цьому випадкові, не згадувати про кількість жертв, про що їх спеціально попереджають.
Співчуваю і тим, які, очевидно, саме з матеріальних обставин (ціла купа дітей, як висловився один менеджер подібних заходів) змушені їхати за невеликий гонорар на виступ за сотні й сотні кілометрів. Учасники однієї з конференцій у нашому університеті, скажімо, зрозуміли стан одного з присутніх, коли він дізнався від членів «українсько-американського колективу демографів», що з ними чесно розрахувалися за підготовку чужої книги, а йому, хоч він також працював «за того хлопця», не заплатили.
Однак це не дає підстав перетворювати наукову дискусію про встановлення кількості жертв Голодомору-геноциду в заангажоване виконання замовлених результатів. Хоч це тема вже іншої розмови.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри Історії світового українства Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук
