На місце вимерлих українців переселяли жителів Росії та Білорусі. Так розмивали українську етнічну територію
Активно досліджують Голодомор майже 40 років. Чи можна говорити про завершення підрахунку кількості жертв?
– Одну з перших оцінок кількості жертв зробили німецькі дипломати генерального консульства Німеччини в Харкові 11 грудня 1933 року. Вони повідомляли в Берлін: “За офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати. Але це означає, що знищено четверту частину селянства. Навіть порівняно з жертвами світової війни це страшна кількість”. Тоді ж працівник посольства Німеччини в СРСР Шиллер додавав: “Названа цифра в 10 мільйонів жертв Голоду – не перебільшена”.
Демограф Арсен Хоменко наприкінці 1932 року опублікував статтю “Людність УСРР у перспективному обчисленні”. Зробив розрахунок кількості жителів республіки на майбутню п’ятирічку. На 1 січня 1937-го в Україні мало бути 35,6 мільйона населення. Але перепис того року зафіксував 28,2 мільйона. Менше, ніж було 1926-го. Для порівняння, кількість росіян збільшилася з 77,8 до 94 мільйонів, білорусів – із 4,7 до 4,8 мільйона.
Під час Голодомору загинули щонайменше сім мільйонів осіб. Крім померлих від нестачі їжі, сюди входять ще 12 категорій, які багатьма не враховуються. Без них кількість жертв не повна. Це тисячі голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися Польщі та Румунії. Їх розстрілювали радянські прикордонники. Або гинули через складні погодні умови.
Ніхто не лічив наших співвітчизників, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі. Є лист секретаря райкому ВКП (б) з Кантемирівки – тепер Воронезька область Росії, що у його селищі “только за последние дни похоронено 12 человек, пришедших за хлебом с украинских соседних районов”. Збереглися такі ж свідчення старожилів із Білорусі: “Украинцы приходили, прямо под забором умирали”.
Не досліджене жодне масове поховання біля залізничних станцій. Померлих викидали з поїздів на кожній зупинці.
Окрему статистику необхідно застосувати для обліку смертей від репресій за невиконання хлібозаготівель. Дружина члена управи артілі “Восход” Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися.
Недослідженою залишається проблема канібалізму. Це відчай збожеволілих від Голоду людей. Жертви заради життя. Їхня кількість невідома.
До втрат від Голодомору треба зараховувати й тих, кому винесли смертний вирок за “законом про п’ять колосків”. Щомісяця таких страчували до 200 осіб. Помирали від голоду і в камерах попереднього ув’язнення. У звіті по теперішньому Кропивницькому за місяць таких вказують по 100–150 чоловік.
Після Голодомору в Україну повернулися багато розкуркулених. Їхніх родичів відкликали з армії – як ненадійний соціальний елемент. Їхня кількість перекрила втрати 1932–1933 років. Також не обліковано селян, яких звільнили з місць позбавлення волі 1936-го. У Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці 150 тисяч не одержали паспортів, тому змушені були повертатися в села. Немає остаточних даних і скільки завезено заробітчан із Росії та інших радянських республік. У переписі 1937 року вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила в Голод. Дані за 1934 рік, 1935-й і три квартали 1936-го свідчать, що цей потік становив 1,5 мільйона людей.
І головне – дослідники одностайні, що офіційна реєстрація смертей охопила не всіх померлих. Часто нікому було записувати їх. Подекуди можна натрапити на таємні зведення по району чи селі. Вони мають більшу кількість померлих, ніж записано в сільрадах.
Щоб документально підтвердити кількість жертв Голодомору, потрібно пропрацювати кожен із цих напрямків.
Що заважає це зробити?
– Частина архівів закрита у Росії. Там не визнають Голодомор. І саме звідти нам нав’язують 3,5 мільйона жертв. Цю цифру 1989-го дозволила Москва. Її прихильники беруть дані перепису 1926 року, але уникають документу 1932-го. А він на 4 мільйони більший. Наші демографи за закордонні гранти добавили ще 400 тисяч. Вийшло 3,9 мільйона жертв Великого Голоду.
Голодомор перетворився на елемент гібридної війни. Я 2008-го їздив у Краснодар і Ростов. Там перешкоджали в одержанні документів у колишніх партійних архівах. У Ростові коло мене сиділа заступниця директора установи й дивилася, що я буду фотографувати. А в Краснодарі взагалі не показали. Я хотів подивитися справу про виселення зі станиці Полтавської, її не видали.
Які факти й події 1932–1933 років свідчать, що проти українців чинили геноцид?
– Ще 1919 року більшовики зрозуміли, що доля Російської радянської республіки залежить насамперед від українського хліба. Привласнення результатів роботи нашого селянина було постійно на порядку денному влади. Із Москви надсилали плани хлібозаготівлі. Виконували їх нелюдськими методами. А злочин проти людяності – це і є геноцид.
У таємній ухвалі ЦК КП (б) У 1932-го можна почитати: “Нездавцям хліба та інших державних зобов’язань у сільраді наносили тяжкі побої. Роздягали догола, примушували стояти на колінах, наклеювали на груди плякати з ріжними написами і водили по селу. Роздягнених жінок виводили на мороз та у степ, тримали по кілька днів у холодних ямах, не давали їсти і спати. Били револьверами, руйнували будівлі, хати, печі, розшивали стріхи нездатчиків, організовували сквозняки”.
Замовчування правди про Голодомор перед світом – теж ознака геноциду. Більшовики створили систему дезінформації. Втягнули до неї письменників Ромена Ролана і Бернарда Шоу, прем’єр-міністра Франції Еріо. Вони бачили спеціально підготовлені об’єкти і потім переконували світ про гарне життя в Україні. Навіть якщо інші держави пропонували допомогу, від неї відмовлялися або не передавали голодуючим. У Німеччині зібрали й передали в СРСР гроші. Гітлер здав у фонд допомоги голодуючим німцям України тисячу марок. Їх залишили в Москві.
Про геноцид свідчить і те, що на місце вимерлих українців переселяли жителів Росії та Білорусі. Цим розмивали суцільність української етнічної території. Вперше опробували у станиці Полтавській на Кубані. Її жителів на початку 1933-го виселили до Казахстану. Натомість завезли звільнених у запас червоноармійців та ветеранів ГПУ (абревіатура з російської: Государственное политическое управление. – Країна) – по 350 з Ленінградського, Білоруського й Московського військових округів, 250 – з Українського і 200 – з Приволзького. Також прибували вихідці з російської глибинки. Цю операцію планували заздалегідь і розробляли до дрібниць. За тиждень до депортації станиці заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву про набір “особенно надежных в политическом отношении” для заселення опустілих хат. У ній була примітка “уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат”.
У степовій Україні фактично не залишилося жителів, села стояли пустками. Москву хвилювала відсутність робочої сили для обробітку землі. Насамперед сюди мали привезти вихідців з неукраїнських регіонів. Для переселенців передбачали пільги, організували забезпечення. Виділяли 250 похідних кухонь із персоналом. Турбувалися навіть про доставку російськомовних газет. На місцях організовували російські школи. Тому залишки місцевого населення русифікувались. Передусім це стосувалося південно-східних областей.
У 1932–1933 роках відбувалося і духовне знищення українців. У постанові ЦК ВКП (б) і Ради Народних Комісарів СРСР “Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області” від 14 грудня 1932 року згадано про згортання українізації Кубані: “Виселити у найкоротший термін у північні райони СРСР зі станиці Полтавської на Північному Кавказі, як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників. Заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями. Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів “українських” районів, а також усі газети й журнали з української мови на російську. Підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову”.
Подібними розпорядженнями “перекрили кисень” українцям на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі й Центрально-Чорноземній області. Такого комплексу репресивних заходів до жодної іншої нації Москва тоді не застосовувала.
Часто говорять про велику роль діаспори у розголосі Голодомору в світі. За що маємо дякувати українцям, які жили поза межами СРСР?
– Діаспора піднімала питання Голодомору одразу. 1933-го дійшли до Ліги Націй. Генеральний секретар Європейського конгресу національностей Евальд Амменде після того у віденській газеті Raichspost написав велику статтю: “Це не простий випадок. З’ясувалися нечувані страхіття голодової катастрофи в Радянському Союзі. Хоч границя щільно замкнена і сильно бережена густо розставленими російськими військовими, частині вдалося втекти. Вони гнані Голодом”.
Потім готували публікації і вшанування жертв Голодомору. На заходах з нагоди 50-річчя трагедії у Нью-Йорку виникла ідея провести міжнародний трибунал для організаторів Голодомору. За ініціативи члена Світового конгресу вільних українців і правника Володимира-Юрія Даниліва створили комісію для трибуналу. Керувалися Конвенцією ООН “Про запобігання й покарання злочину геноциду”. Слухання відкрив у травні 1988 року в Брюсселі професор Джекоб Сундберг. На них оприлюднили свідчення і документи щодо зумисного вивезення продовольства і вбивства українців Голодом. В остаточних висновках було вказано, що радянська влада винна у смерті 7,5 мільйона громадян.
Британський журналіст Ґарет Джонс, потрапивши в Москву, хотів на власні очі побачити життя селян і подався до Самари. Там люди йому жалілися на нестачу їжі. Що спільного й відмінного було у становищі населення України та інших республік?
– Там дозволяли пересуватися. Вони могли їздити по хліб у Москву. З України забороняли виїжджати. Так само – з Кубані, де за переписом 1926 року українців нараховували 915 тисяч – більше двох третин населення. Відповідну постанову підписали Сталін і Молотов у січні 1933-го. Каральним органам доручали арештовувати тих “селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ”. Їх силою повертали додому. За місяць затримали майже 32 тисячі. Із них 3,5 тисячі засудили.
Казахи голодували, але їх теж не ізолювали. Ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Вони їздили в Росію, де отримували допомогу і роботу. Понад 60 районів Західного Сибіру прийняли казахських біженців. Наприкінці 1932 року 150 тисяч працювали на будівництві.
Які нові документи або дослідження заслуговують на увагу?
– Недавно знайшов цінні папери про прийом дітей до першого класу після Голодомору. Там вказаний вік – 7-річні і старші. Мали приймати 8-річних. Але таких було мало і класи формувалися б неповні. Підняв дані про те, скільки дітей народилося в тих селах до Голодомору.
От школи теперішнього Погребищенського району Вінницької області. В Адамівці 1927 року народилися 68 дітей, до першого класу 1935-го прийшли 36, із них 8-річок – 34. Андрушівська неповна середня школа: народилися 135 дітей, а прийшли 41. У Довгалівці за неповний рік народилися 80, у школу пішли 32. Обозівська школа: народилися 57, а в перший клас привели 17, Паріївка: 37–18, Попівка: 42–14. Я попрацював у 12 обласних архівах. Такі ж втрати були в кожному регіоні.
Людей, які пережили 1933-й, дедалі менше, вони відходять. Як це впливає на осмислення й розуміння Голоду суспільством?
– Зібраного в Україні та діаспорі достатньо, аби зробити висновки, що це був свідомий злочин – геноцид. Влада вела роботу на знищення. Інша річ, що ці спогади потрібно використовувати. Щоб не лежали без діла. Держава повинна внести питання Голодомору до числа пріоритетних для політики пам’яті.
Голодомор змінив етнічну структуру України
«Голодомор аналізується як спланова акція окупаційної російсько-більшовицької влади. Він був спрямований на підрив самої можливості антисовєцького спротиву, яка була завжди присутня у моноетнічному селі України. Знищити означало не змінити політичну систему, а в першу чергу саме населення – українців. Однак це можливо було у рамках класового дискурсу, де україні були представлені як селяни-куркулі, а не як окрема національна спільнота. Тодійшня ідеологічна гегемонія це забороняла робити, оскільки офіційна позиція більшовиків підтримувала принцип самовизначення націй, але всі її прихильники в Україні клішувалися як “буржуазні націоналісти” тощо, навіть такі як Грушевський, Винниченко та ін. Такою була ідеологічна маніпуляція, що приховувала за звільненням селян їх знищення як українців вже новою імперією, червоною і безбожною. Результатом чого стало фактичне знищення селян як селян, українців як українців, України як України». © Меморіал.
Причиною Голодомору-геноциду була політична складова, а не економічна необхідність, як це трактувалося в радянській історіографії. Умисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства.
Добре відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4% українців проживали у містах, решта ж – у селі. Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По-перше, активізація в Україні у 1929–1930 роках так званого розкуркулення, що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру або ж просто у поле посеред зими без жодних засобів до існування. Тисячі господарств найкращих українських хліборобів було зліквідовано, а їхніх власників заарештовано або вислано за межі України.
У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити опір геноциду. Москва добре пам’ятала прагнення українців до створення соборної незалежної України у 1920-х роках. Тому ще з 1929 року було організовано масові арешти партійних діячів, письменників, учених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно вишукували у містечках та селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців та й просто «неблагонадійних українців». Репресивна машина набирала страшної потужності. У відповідь на нарікання партійних організацій на непомірні плани хлібозаготівель у 1931–1932 роках карали багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви.
Колгоспи, які не виконали планів хлібозаготівлі, заносили на «чорну дошку», що означало повне припинення їм продовольчого постачання, заборону на торгівлю і кредитування. Навколо сіл влаштовували «загороджувальні загони», які не випускали селян із сіл. За обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було усунуто від роботи і віддано до суду більшість керівників колгоспів.
У 1931-му і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії. На заміну їм в Україну прибували «керувати» помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель є непосильними, що колгоспники вже у 1931 році ходили на роботу опухлими від голоду, як його одразу ж заарештовували. Як правило, ніхто з них не повертався додому.
7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Ця постанова відома в народі під назвою «Закон про п´ять колосків», бо саме за збирання на полі колосків кожному «винуватцеві» загрожувало від 10 років ув´язнення до розстрілу. Непоодинокими були випадки самосудів над селянами.
Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, у листопаді 1932 р. ще було здійснено контрольне вишукування супротивників грабіжницької політики Москви, яке проводилася у 243 районах України. В результаті знову було заарештовано тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, селяни з «антирадянським минулим». Тоді ж, у листопаді 1932 року, було створено «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст. Їх, за офіційними даними з Росії, приїхало понад 20 тисяч. Вони здійснювали щоденні обходи селянських подвір’їв. Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей усі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоча б мізерну кількість зерна, били і заарештовували.
Отже, механізм підготовки до здійснення геноциду українців було відпрацьовано ретельно, і характер втілення в життя в усіх голодуючих областях мав абсолютно ідентичний. Відшукані документи дають чітку структуру цього жахливого плану – змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це сказано у документі «Голод і українське питання» (м. Харків, травень 1933 р.), автором якого є безпосередній очевидець Голодомору – італійський консул С. Граденіго. Він був переконаний у тому, що цей Голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити… З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».
Про умисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часом він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду – українців з різних областей тодішньої УСРР – стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні харчові запаси (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур´янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневу частину стовбура, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів зі статистики жаху. У 1931 році виловили 731 254 собаки та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за 11 місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів».
Найбільше під час Голодомору 1932–1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово помирали, просячи хліба. Восени 1933 року до школи не прийшло від 50% до 70 % сільських школярів.
Отже, у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.
У 1932–1933 рр. виснажені непосильними хлібозаготівлями люди зазнали головного удару – масового знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Селяни не мали права на одержання паспорта, а без нього вони були позбавлені права на вільне пересування і працевлаштування у містах. Вдавалося вирватися із лещат смерті лише тим, кого набирали на будівництво промислових підприємств. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоча б сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи призвели до загибелі мільйонів українців. Ця цифра становить понад 7 мільйонів українських селян.
Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, не подоланий і досі.
Наявні джерела свідчать, що це, поза сумнівом, був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі, також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає:
«…Якщо врахуємо те, що внаслідок Голодомору українське етнічне населення втратило 20–25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням, яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним у другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше сотні тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921–1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки – від сільських учителів до національних лідерів, – тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».
© Валентина Борисенко
ПРО ВСЕ НА СВІТІ
