«Вчений муж із сильним характером»
До 215-ліття від народження Осипа Бодянського
Осип Максимович Бодянський (1808–1877) – всесвітньовідомий український вчений-славіст, історик, археограф, видавець джерел з історії України ХVІІ–ХVІІІ ст., фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Його літературні псевдоніми: О. Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І. Мастак, Є. Радушин, К. Муцій Сцевола…
Осип Максимович Бодянський. 1850.
Родовід
Народився Осип Бодянський 31 жовтня (12 листопада, за новим стилем) 1808 р. в сотенному селі Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) в козацькій родині Максима Гавриловича й Тетяни Василівни Бодянських – нащадків давнього сіверського козацького роду.
Рід Бодянських споріднений з іншим знаменитим українським родом Фальковських. Рід Фальковських походить з близького до Варви козацького села Білоцерківці (донедавна було в Пирятинському районі, а тепер – у Лубенському).
Іван Якимович Фальковський.
У Білоцерківцях народився й виріс Іван Якимович Фальковський (у чернецтві – Іриней) (1762–1823) – видатний український енциклопедист: астроном, математик, географ, філософ, історик, письменник, композитор, найталановитіший серед усіх відомих в Україні й усій Російській імперії вчених кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть.
У 1773 почав навчатися в початковому класі Київо-Могилянської академії, у 1775–1783 навчався в Токайському протестантському колеґіумі, Пресбурзькій (Братиславській) гімназії, в університеті в Буді (Будапешті) й далі продовжив навчання в Київо-Могилянській академії. І. Я. Фальковський пройшов шлях здобування української й європейської освіти услід за своїм близьким земляком Г. С. Сковородою. У 1803–1804 роках І. Я. Фальковський був ректором Київо-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там 13 наук: алгебру, геометрію, змішану математику, гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поетику, німецьку мову, філософію, теологію. Організував при Академії студентське Вільне піїтичне товариство (1792). Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства. Життєве кредо духовного подвижника і вченого: «Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання». 92-томна рукописна науково-літературна спадщина енциклопедиста розпорошена по різних сховищах, значна частина якої (близько 1300 творів) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й досі невідома українському суспільству. І. Я. Фальковського поховали у Київі, в Михайлівському Золотоверхому соборі, в боковому вівтарі св. Варвари (поховання разом із собором знищили більшовики в 1935 р.). Майно І. Я. Фальковського дісталося в спадщину його небожам Бодянським: Іллі Гавриловичу – батькові Павла Бодянського та Максимові Гавриловичу – батькові Осипа й Федора Бодянських. Та не майно Фальковського стало визначальним у житті спадкоємців Бодянських, а духовне спрямування цього великого й досі малознаного подвижника української культури.
Осип Бодянський гідно продовжив справу свого славного діда Івана Фальковського. Батько спрямував усі родинні заощадження й позичені кошти на забезпечення освітніх прагнень сина. Осип усе життя був сердечно вдячний своїм батькам, які, як він сам наголошував, дали йому «виховання не по своїй кишені».
Освіта
У 1831 О. М. Бодянський закінчив Полтавську духовну семінарію, яка містилась у Переяславі, в колишньому Переяславському колеґіумі, де в 1750–1751 викладав Григорій Сковорода. У 1834 закінчив Московський університет, де й працював професором з 1842 по 1868.
Учителем О. М. Бодянського був українець зі Слобідщини, видатний історик і літературний критик, доктор філософії й мистецтв, професор Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842) – випускник Харківського колеґіуму (1789), де в 1759–1769 викладав Г. С. Сковорода.
Михайло Трохимович Каченовський.
М. Т. Каченовський став основоположником скептичної школи в українській і руській історіографії. Він був визнаним майстром критичного аналізу й нового погляду на історичні джерела, передусім на підроблені руські каганські (княжі) літописи. М. Т. Каченовський як очільник скептичної школи спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаганди. Історик М. Т. Каченовський піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора Н. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу та за імперську доктрину «древнерусской народности», якої ніколи не існувало. Та зрештою, вся руська історія вигадана, бо джерела тієї історії, зокрема руські літописи, підроблені, вважав учений. Лекції М. Т. Каченовського з історії постійно збирали повну аудиторію. Ідейним супротивником М. Т. Каченовського був професор Московського університету Михайло Петрович Погодін (1800–1875), який протиставляв критичності наукової думки авторитет імперської політичної догми й вимагав од студентів молитися на нього як на святого.
О. М. Бодянський вирізнявся серед учнів М. Т. Каченовського талановитістю, освіченістю й прагненням до знань. Цим студент-українець одразу привернув увагу професора-українця. Колега О. Бодянського по історико-філологічному факультету й по літературно-філософському «гуртку Станкевича» Костянтин Аксаков (1817–1860), руський публіцист, історик, лінгвіст, ідеолог слов’янофільства, свідчив: «Бодянский был одним из самых дельных студентов, серьезно занимался историей и теперь занимает в области науки всем известное почетное место». Український історик і політичний діяч Микола Василенко (1866–1935) зазначав, що критичний метод М. Т. Каченовського цілковито відповідав інтелектуальному складу О. М. Бодянського, який володів аналітичним розумом. Іван Франко писав про О. Бодянського: «В університеті мав на нього вплив проф. Каченовський, що заохотив його до нових тоді в Росії студій славістики».
О. М. Бодянський був талановитим учнем і самовідданим послідовником істинного вченого М. Т. Каченовського. Під керівництвом професора Каченовського студент Бодянський написав кандидатську дисертацію «О мненіях касательно происхожденія руси», яку захистив у 1834 році. Положення цієї ґрунтовної праці О. Бодянського базуються на наукових здобутках скептичної школи М. Каченовського та на самостійному вивченні й критичному аналізові першоджерел. Зберігаючи відданість учителеві й істині, О. Бодянський розвінчав походження русі від варягів та від слов’ян, а також заперечив саме існування «древнерусской народности», спростовуючи догму опонента М. Погодіна. О. Бодянський критично проаналізував на науковій основі скептичної школи руські каганські (княжі) літописи, західні й східні історичні джерела та обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та довів східне, туранське, походження зайшлих військово-кочових угрупувань русі: «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не слов’яни». Грабіжницька русь підкорила корінну слов’янську людність, зруйнувала систему питомої родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському самоврядуванні, та насадила свій тиранічний колоніальний режим зі спадковим владарюванням каганів (князів).
Вчений написав ґрунтовні праці про історію, фольклор, мови та писемність слов’янських народів і став основоположником української й російської славістики. О. М. Бодянський показав на багатому матеріалі народної творчості слов’ян їхній особливий духовний і господарський тип – хліборобський і миролюбний, мужній і вільнолюбний. Вчений доводить, що слов’яни – найпоетичніша у Світі етнокультурна спільнота: «Поезія слов’ян – це поезія дійсного життя». Вчений розкриває через народну поезію особливості виявлення абсолютної ідеї в національній ідеї кожного зі слов’янських народів: «…Ця ідея, вияв усього окремішнього життя народу, устійнювана його світоглядом, філософією, мораллю, звичаями, історією, місцевістю країни та її особливостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т. п., ні в чому так яскраво, сильно, чисто, міцно й досконало не виявляється, як у словесності» («О народной поэзии славянских племен», 1837).
Професор М. Т. Каченовський запропонував О. М. Бодянському написати магістерську дисертацію зі слов’янознавства. О. Бодянський радо прийняв пропозицію і у вересні 1836 в присутності нового попечителя Московського навчального округу, мецената, графа Сергія Григоровича Строганова (1794–1882) успішно склав відповідний іспит. Уже тоді С. Г. Строганов звернув увагу на здібного молодого вченого та вирішив відправити О. М. Бодянського за кордон для навчання і вдосконалення в галузі слов’янознавства.
О. Бодянський написав магістерську дисертацію за п’ять місяців, що характеризує його наполегливу вдачу. На початку 1837 вчений представив готову роботу: «О народной поэзіи славянских племен. Рассужденія на степень магистра философского факультета первого отделенія, кандидата Московского университета Іосифа Бодянского». А швидку публікацію дисертації забезпечив М. Т. Каченовський, який на той час уже був ректором Імператорського Московського університету (працював на цій посаді з 1837 до 1842).
О. Бодянський захистив магістерську дисертацію 31 травня 1837 року, а вже 16 червня його затвердили магістром словесних наук і в цьому ж місяці обрали дійсним членом «Императорского Общества исторіи и древностей российских».
У магістерській дисертації О. Бодянський науково обґрунтував ідею народності, яка несумісна з космополітизмом. Народну поезію вчений розглядає як першоджерельну основу національної літератури. В українській народній поезії живодіє сповнене духом волі родинно-інтимне й громадсько-історичне життя і зовсім відсутні згадки про руських князів, їх усобиці, бо зайди були чужі українському народові. А руська поезія пройнята вірнопідданством, покорою перед «вінчаними главами» князів і царів. Більшовицька імперська ідеологія піддавала наукові висновки О. Бодянського жорсткій критиці за «поляризацію російського та українського народів, їх пісень».
Після успішного захисту дисертації О. Бодянського, за рекомендацією М. Каченовського й за підтримки С. Строганова відправили за кордон для навчання і вдосконалення в галузі слов’янознавства. Протягом 1837–1839 років Бодянський наполегливо займався дослідницькою працею в Чехії, Словаччині, Сербії, Хорватії, Польщі, Угорщині, Австрії, а також побував в Італії, Німеччині й Пруссії.
До закордонної поїздки О. М. Бодянського мав певне відношення й супротивник М. Т. Каченовського – професор Московського університету М. П. Погодін, який тоді починав поширювати в слов’янському світі ідеї русофільства (москвофільства) і згодом став ідеологом тієї імперської доктрини, куратором імперського проекту русофільства на західноукраїнських теренах (Галичина, Буковина, Закарпаття). У 1835 М. Погодін побував у Празі й познайомився з П. Й. Шафариком, Ф. Палацьким, іншими слов’янськими вченими, тож перед молодим О. Бодянського він демонстрував свою обізнаність у слов’янських питаннях, Проте О. Бодянський, маючи самостійний український характер, не схиляв голови перед авторитетами і наполегливо відстоював свою наукову позицію. В одному з листів до Погодіна Бодянський з гідністю відповів на його звинувачення в «упертості»: «Вы говорили, что я виноват кругом, находя в этом малороссийское упрямство. Точно, малороссиянин вообще стоек и упрям, если Вы хотите, но упрям не без оснований, не на авось, напротив, по сознанию своей правости, по убеждению – умственному и сердечному…».
Народознавчий доробок: «Яка мова – такий і народ…»
Ще з 1830 по 1837 О. М. Бодянський, за участю меншого брата Федора (1812–1873), записав у Сіверщині (переважно на рідній Варвинщині й значною мірою від своєї матері Тетяни Василівни) вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок (це він зазначив у магістерській дисертації «О народной поэзіи славянских племен»). Крім цього, пристрасний збирач духовних скарбів рідного народу переписав близько двох тисяч українських пісень із рукописної збірки З. Доленги-Ходаковського, яку 1833 р. придбав М. О. Максимович і якою користувався й М. В. Гоголь. О. М. Бодянський готував своє багатюще пісенне зібрання до друку, про що свідчать підготовлені для цього списки, в яких упорядковано до трьох тисяч назв неповторюваних пісень.
У 1835 р. О. М. Бодянський, під псевдонімом Запорожець Ісько Матиринка, видав «Наські українські казки», написані в поетичній формі на місцевому, варвинському, фольклорному матеріалі. А в 1840–1850 роках Федір Бодянський, фольклорист і педагог, уклав два рукописні збірники українських народних пісень, один з яких назвав, наслідуючи брата, «Наські українські саги або малоросійські пісні, зобрани Запорожцем Хведором Горкавенком Міським. Часть первая».
У цих збірниках збереглися ті пісні, які готував до друку О. М. Бодянський. А його власне зібрання лишилось в 11 зошитах у небожа дружини, Марфи Микитівни Бодянської, Н. М. Артем’єва в Полтаві. Про нього пише очевидець І. Ф. Павловський: «…Можна бачити, яке це було б ґрандіозне зібрання, що перевищувало б усі видані досі збірники, якби воно тільки повністю збереглося…». Подальша доля того зібрання невідома, а частину збережених записів уперше опубліковано аж 1978 р. в збірнику «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських».
У народних піснях О. М. Бодянський знаходив вияв народного духу, найточніше відображення народного життя: «Пісні складають природну, істинну поезію народу, якому вони належать. У них віє те саме повітря, яким дихає народ, те саме небо, під яким живе народ, те саме життя народу, яке він прожив, без найменшої зміни в барвах; кожен…, незважаючи на всі свої приватні дрібні особливості, поглянувши в це дзеркало, зразу ж упізнає себе». Вчений надзвичайно проникливо охарактеризував сутність української народної пісні: «Пісня – щоденник українця», а в магістерській дисертації навів характеристичне українське прислів’я: «Москаль – до читання, ляшок – до скакання, а наш брат козак – до співання». Вивчаючи народну мову на основі глибокого засвоєння фольклорних джерел, зокрема народних пісень, О. М. Бодянський як вчений і педагог виробив власну методику підготовки славістів: «Я сам навчився й інших хочу навчати слов’янським наріччям по пам’ятках, у яких народна мова перебуває в усій її чистоті, тобто по народних піснях, а потім уже переходити і до книжної мови».
У своїх працях вчений користувався і офіційним терміном «малоросійська мова», і питомим означенням «українська мова», наголошуючи, всупереч імперському офіціозу, що українська мова – не наріччя, а повноправна, досконала народна мова.
О. М. Бодянський як філолог і мислитель осягнув глибинну духовно-енергетичну сутність рідної мови: «Та чи можливе будь-яке єднання, спілкування, взаємність між різними членами розгалуженого народу без єднання, взаємності й мови – точки дотику для всіх і кожного, вогнища, в якому всі розсіяні промені знову сходяться й займаються одним спільним вогнем, який з однаковою швидкістю пробігає по жилах і запалює однаковою любов’ю до свого, рідного. Мова є найщиріше неупереджене відображення народу з усім його наявним багатством, або, краще, – це сам народ, уособлюваний у слові. Яка мова – такий і народ…».
О. Бодянський як істинний козак любив повторювати: «Чуже – чужим, своє – своїм». Ще навчаючись у Переяславі, Осип розвивався, як і дома, в рідномовному середовищі, бо викладання там велося, незважаючи на імперський офіціоз, українською. Навіть у Московському університеті студент О. Бодянський довго не міг перейти на «русский язык».
Педагогічна праця: «Козак-запорожець за професорською кафедрою»
Коли О. М. Бодянський став професором, студенти все одно чули, як промовляє в ньому українське серце, й називали його: «Козак-запорожець за професорською кафедрою», а ще між собою шанобливо величали його з українською вимовою: «Осип Максимович». Так і Шевченко чув у Бодянському «запорозьку душу».
Переповідали, як одну з лекцій О. М. Бодянського слухав попечитель навчального округу С. Г. Строганов і звернув увагу, як лектор читав латиномовний текст з явною українською вимовою. На зауваження Строганова: «Как дурно вы читаете по латыни» гострий на слово Бодянський одразу відповів: «А вы почему знаете, что я дурно читаю, быть может, римляне читали еще хуже меня!». Граф Строганов поважав відважні й ориґінальні відповіді, тож заповажав Бодянського і особисто сприяв професійному розвиткові талановитого й працелюбного вченого.
Граф С. Г. Строганов як нащадок відомого діяльного роду був неординарною особистістю: самовладний і прямий за характером, любив правду й не терпів інтриг, високо шанував освічених і вчених людей, тому порядні, знаючі люди знаходили в нього підтримку. Свою добродійну енергію граф-меценат спрямовував на розвиток освіти. У 1825 заснував у Москві першу в Росії безкоштовну й відкриту для талановитих дітей, незалежно від їх станового походження, «Рисувальну школу», якою сам керував 12 років. (У 1860 московські рисувальні школи об’єднано в Строгановське училище технічного рисунку, нині – Московська державна художньо-промислова академія імені С. Г. Строганова).
Найпроникливіше охарактеризував свого вчителя земляк О. М. Бодянського, відомий славіст, професор кафедри слов’янської філології Новоросійського університету в Одесі О. О. Кочубинський (1845–1907): «Ворог метафізичного туману, Бодянський не належав до слов’янофілів: не зараховуючи себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав волю своєї думки, самостійного судження… Його коло людей складали земляки: Гоголь, Шевченко… та ін.».
Сердечна дружба єднала Осипа Бодянського з близькими земляками-сіверцями – Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, а також із Тарасом Шевченком. Характерно, що вони й на чужині спілкувалися між собою тільки рідною мовою. Це про їхнє сердечне земляцьке побратимство писав Т. Шевченко: «Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за бідну, брудну, опаскуджену чернь! За того зневаженого безсловесного смерда!». П. Куліш наполягав на необхідності широкої освіти народу, на вихованні нового покоління українських матерів, які народять нове покоління народу, вільне од рабської покори й сповнене гідності, самоповаги.
О. Бодянський разом з М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем, О. Потебнею підніс рівень українських гуманітарних знань на світовий рівень. Коли П. Куліша, після ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслали на три роки до Тули, О. Бодянський постачав йому необхідні для роботи книжки зі своєї професорської бібліотеки й з видань, що виходили за його редакцією з друкарні Московського університету. Пантелеймон Олександрович дуже шанував Осипа Максимовича за ту громадянську відвагу й величав його – «Вчений муж із сильним характером»: «Такі люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж велемовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують».
Осип Максимович відійшов у Безвічність 6 (18 вересня, за новим стилем) 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря.
Могила О. М. Бодянського в Москві.
Пам’ятник О. М. Бодянському в Варві.
Подвижницька праця: центр україністики в Москві
Саме стараннями професора О. М. Бодянського Московський університет стає важливим центром україністики. Працюючи з лютого 1845 р. на посаді секретаря «Императорского Общества исторіи и древностей россійских» при Московському університеті та паралельно редактором його друкованого органу – «Чтеній в Императорском Обществе исторіи и древностей россійских» (ця неоплачувана подвижницька праця забирала у вченого дуже багато сили й часу), О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки. Першими вийшли «Історія Русів» та «Літопис Самовидця» (у двох книгах; за списком і з передмовою П. Куліша, який знайшов його 1840 р., розшифрував, дав назву й рекомендував до друку як «краще пояснення» «прагматичної» «Історії Русів»). Процес появи цих видань потребує докладнішого висвітлення.
П. Куліш перший критично підійшов до анонімної, спершу приписуваної Г. Кониському, «Исторіи Русовъ или Малой Россіи», яку вперше видав Осип Бодянський у Москві 1846 року в «Чтеніях Общества Исторіи и Древностей Россійских». Про «псевдолітопис Кониського» П. Куліш написав у листі до академіка Петербурзької академії наук М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»): «Видел я чтенія Вашего общества Исторіи…Не понимаю только, зачем историческіе малороссийскіе источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значении этого слова, т. е. сочиненія не прагматическіе. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинскій современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объяснением «Исторіи Русовъ». На основаніи этих двух сочиненій можно будет многое сказать не только о фактах исторіи Украины, но и о направленіи, принятом этою исторіею в смысле науки…» (1846, марта 23). Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію й доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтеній…» розпочати підготовчу роботу. У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок «Літопису Самовидця», а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком та з передмовою Пантелеймона Куліша. «Літопис Самовидця» вийшов у світ слідом за «Исторіей Русовъ…» того ж 1846 року в редагованих О. Бодянським «Чтеніях…». Віднайдений і оприлюднений П. Кулішем «Літопис Самовидця» став одним з фундаментальних джерел з історії Східної Європи ХVІІ століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни в Україні. «Літопис Самовидця» – унікальне джерело з української історії, правдиве й позбавлене тенденційності, якою пройнята публіцистична «Исторія Русовъ…». Сенс замовної, анонімної «Исторіи Русовъ…» полягає в тому, що тодішнє малоросійське панство (козацька старшина) прагнуло дорівнятись до привілейованої московської касти – великоросійського дворянства й тому намагалося показати себе правонаступником русі, а Малоросію – правонаступницею Київської Русі. Більше того, малоросійські магнати (олігархи) й шляхта (еліта) виводили себе не тільки від русі, а й від сарматів, з чого й виникли ідеологічні догми русинізму й сарматизму.
Також вийшли в Кулішевому упорядкуванні: збірник «Українські народні перекази» (після арешту й заслання Куліша майже весь наклад конфіскували) та «Діаріуш» Миколи Ханенка (підготував до друку П. Куліш, отримавши його у 1844 р. від Олександра й Михайла Ханенків – правнуків генерального хорунжого). Серед інших найзначніших видань: автономістський літопис Петра Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і його військові справи…»; «Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана й твори інших козацьких літописців; «Джерела Малоросійської історії» Дмитра Бантиша-Каменського; «Реєстр Війська Запорозького 1649 року» та інші неоціненні праці й документи, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського подвижника.
У 1847 О. Бодянський писав М. Максимовичу про свій намір видавати українські історичні пам’ятки в редагованих ним «Чтеніях…»: «Я вирішив будь-що оприлюднити українські літописи; зібрав їх безліч і збираю безперестанку. Сподіваюся… встигнути, і мене нікому не наздогнати, хоч би й на українському коні. Я ж і сам козак. Після літописів візьмусь і за офіційні папери, яких не бракує та й не може бракувати…». Ось як поцінував подвижницьку видавничу працю Осипа Бодянського Іван Франко: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтенія».
Ще в своїй магістерській дисертації «О народной поэзіи славянских племен» (1837), яка вийшла окремим виданням і невдовзі набула великого успіху (її перекладено чеською, сербською, німецькою, італійською мовами), О. Бодянський з властивою йому вірністю істині й громадянською відвагою обґрунтував національну ідею: «Минула вже пора космополітизму… Тепер народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати… Хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, жити всіма силами свого буття». «…Я таки не розумію, як можна не бути національним у наш час», – записав О. Бодянський у щоденнику, заперечуючи своєму опонентові російському літератору Д. Свєрбєєву, який сказав: «Не розумію, як можна бути в наш час національним». Через півтори сотні років мужня національна позиція О. Бодянського актуалізується з новою силою, так само, як і позиція П. Куліша: «Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання української національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з якої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої філософією природи».
Як і П. Куліш, О. Бодянський домагався реформування освіти на основі традиційних питомих знань і етнопедагогіки, оскільки класичне навчання як мавпування чужого стало гальмом у розвитку системи істинних, дієвих знань.
Таким жаданим реформатором шкільної освіти, основоположником народної школи й нової педагогіки як мистецтва виховання постав їхній земляк-сіверець Костянтин Дмитрович Ушинський (1823–1871). Цей великий український педагог узяв за основу виховання й освіти духовну силу рідної мови. У підручнику «Рідне слово» (1861) К. Ушинський глибинно обґрунтував визначальну педагогічну функцію рідної мови в житті народу: «Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле…».
Та педагогічним новаціям, науковим і видавничим ініціативам українських подвижників чинили опір «учені вороги» (за висловом П. Куліша) – його незмінні недоброзичливці М. Погодін і С. Шевирьов. Ті «учені вороги» й намагалися усунути О. Бодянського від подвижницької видавничої праці. І така нагода трапилась. У 1848 р. О. Бодянський опублікував у «Чтениях…» переклад книжки англійського письменника й дипломата, посла в Московщині (1588–1589) Джілда Флетчера «О государстве Русском, или образ правленія русского царя…», де той описав повальне рабство в країні за царювання Івана Грозного і його сина Федора, захланність московського дворянства й духовенства, грабіжництво війська й страшну пригнобленість народу. М. Погодін і С. Шевирьов донесли про вихід книжки міністрові народної освіти С. Уварову, який віддавна ворогував з прихильним до О. Бодянського попечителем Московського навчального округу С. Строгановим, і той доповів цареві Миколи І. У результаті книжку заборонили як шкідливу, а О. Бодянського звільнили з посади секретаря Товариства й редактора «Чтеній» та з університетської кафедри й перевели до Казані. «Так поглумились учені вороги» над українським патріотом, – згадував П. Куліш. Та О. Бодянський виявив громадянську мужність – відмовився виконувати наказ, подав у відставку й залишився в Москві. Наприкінці 1849 р. цар, за сприяння С. Строганова, підписав указ про повернення О. Бодянського на посаду ординарного професора Московського університету, а до Товариства й до «Чтеній…» він повернувся аж наприкінці 1857 р. і одразу відновив видання праць, документів з історії України.
Учень і земляк О. М. Бодянського О. О. Котляревський (1837–1881), відомий славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця, характеризував свого вчителя як людину «твердого й стійкого характеру…, …що не поступалась ні п’яддю землі без бою і не входила в жодні зговори з сумлінням».
Олександр Олександрович Котляревський.
Згадуючи про О. Бодянського, М. Драгоманов наголошував: «…Ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична твердодуха Україна!».
Осип Бодянський популяризував серед слов’ян поезію свого однодумця – українського генія Тараса Шевченка. Познайомились вони в лютому 1844, хоч знали один про одного й раніше. Зустрічалися 1845, 1858, 1859, листувалися. У 1844 Бодянський надіслав до Чехії В. Ганці, П. Й. Шафарикові й Національному музею Шевченкові поезії – «Тризну», поеми «Гамалія», «Гайдамаки», видання – «Чигиринський Кобзар», а до Хорватії С. Вразу – «Тризну» й «Гамалію». Обговорюючи з Шевченком задумане ним видання «Живописной Украины», Бодянський зацікавив його історією чехів і Шафариком, якому Шевченко присвятив поему «Єретик». Бодянський підтримував Шевченка в роки заслання, писав йому листи, висилав книжки. 9 травня 1861 О. Бодянський і О. Котляревський були на прощальній панахиді з Шевченковим прахом у церкві Тихона-чудотворця в Москві.
Доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України В. Ю. Мельниченко у ґрунтовному дослідженні «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський) (2008) на основі новознайдених архівних матеріалів висвітлив життя й подвижництво видатного вченого Бодянського, який справив значний вплив на поета Шевченка, зокрема на його проникливе бачення української історії: «…Саме завдяки повному зануренню в історичні праці, прислані Бодянським на заслання, Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України». Підсумовуючи своє дослідження, автор наголошує: «До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел з патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті решт залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України як імперський громадянин».
«Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім’я матері нашої України», «на славу нашої преславної України», – так лаконічно й проникливо сформулював Тарас Шевченко ідею життя славних українців, які працювали на теренах Російської імперії для України. До цих великих трудівників, поряд з Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Михайлом Максимовичем, належить і мало згадуваний досі Осип Бодянський.
Подвижницька праця О. Бодянського в царині славістики й історіографії знана в усьому слов’янському світі й належно поцінована там. Гідно поцінувати здобутки цього великого українця, вченого-подвижника в царині україністики й славістики в цілому – обов’язок України. Багатий архів О. М. Бодянського зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, а також у сховищах Москви й Санкт-Петербурга.
Сподівання на підростаюче покоління українських подвижників, які гідно продовжать справу свого великого попередника. Як писав сам О. Бодянський у передмові до «Діаріуша» М. Ханенка, виданого ним на початку 1858 р. після повернення до редагування «Чтеній…»: «Минулі долі України повинні привертати увагу й турботливість на себе переважно Українців, її синів. Не подбають вони про те, то хто ж подбає? Будь-яка повага й значення наше іде від нас самих, і від нашого самопізнання й самоповаги».
Осип Максимович Бодянський. Гравюра. 1878.
Олександер Шокало, культурософ
© О. А. Шокало
