Володимир СЕРГІЙЧУК
СОБОРНА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНИ
Календар-альманах 2024
У пропонованому календарі-альманасі наводяться найзнаменніші
події української історії та згадуються найвизначніші постаті нашого
народу, яких ушановуємо в 2024 році.
СОБІ — ПАМ’ЯТЬ, ЧУЖИНЦЯМ — ПРАВДУ
Десять років триває російська агресія в Україні, десять років, починаючи з 22 січня 2014 року, ллється українська кров на наших землях. Хто винен? Ми! Бо повірили на слово так званим російським демократам, які зовні нібито й справді підтримували українську національну революцію, адже саме завдяки її успіху вони могли перебрати владу в комуністів, котрі за 70 років владарювання на шостій частині планети показали повну нездатність організувати цивілізоване життя. А те, що москва нападе в черговий раз на нас, можна було передбачати вже 27 серпня 1991 року, коли її повпреди Собчак і Руцькой прилетіли до Києва вимагати, аби Україна не виходила зі складу СРСР.
Винні ми, бо повірили знову ж таки тільки на слово й тій західній демократії, яка поспішала видурити в нас ядерну зброю, що могла гарантувати безпеку незалежної України. І не треба було далеко ходити за аргументами, що дуже непевна обіцянка щодо збройної підтримки буде реалізована. Треба було просто вивчити події 1917—1921 років, щоб зрозуміти, як нас той Захід кине. Але ж наші провідники не звикли читати книги з історії. Деякі з них мають докторські дипломи, але то ж
тільки для запису в анкеті.
Ми тільки могли мати впевненість, що не скоримося, виступимо — хоч і голими руками, але зупинимо не тільки ворожі танки, а чужі літаки й ракети будемо збивати. Ми й це робимо на очах занімілого світу, з якого й досі не вийшли зашпори страху від залякувань москви так званою другою армією. І хай той Захід звикає тепер до того, що завтра, як колись він наймав українське козацтво, так і завтра новітню нашу армію будуть наймати для захисту своїх рубежів. Зрештою, наші збройні сили вже захищають світову цивілізацію від новітнього варварства.
Можемо про це впевнено говорити, бо в нас завжди виростала патріотична юнь, яка негайно брала на себе обов’язок захищати рідну землю, якщо старші віком занадто довго радилися. Нам Крути — не забути, а новий чин постійно підростає. І якщо сто з лишком років студенти Київського університету зупинили московську навалу під
Крутами, то тепер їхні спадкоємці з тих же аудиторій пішли на Донбас, Харківщину, Херсонщину, Запоріжжя…
Дуже багато вже їхніх прізвищ вписано у віртуальному меморіалі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І це та вікопомна сторінка з його 190-річної історії, яка сьогодні пишеться кров’ю. А ще цей провідний виш нашої держави може похвалитися тисячами своїх випускників, котрі прислужилися людству своїми винаходами чи мудрими порадами, як жити далі.
І зараз ще не пізно аналізувати свої помилки — сьогоднішні й давні, витягувати з облуду московської пропаганди насамперед тих українців, з теренів котрих за державним кордоном України летять російські ракети на землю предків. Бо ж багатьом їм “всьо равно”, а деякі з них після байдужої заяви “какая разніца” стріляють з танків, літаків, артилерії по цвинтарях, де упокоїлися їхні діди й прадіди, або ж по дитячих майданчиках, де граються внуки й правнуки тих самих предків.
Бо сто років тому ті предки не пішли за Петлюрою виборювати свою державу, а повірили російським більшовикам про безплатну землю. Дев’яносто років тому ті вже обіцяли рай у колгоспах. Тих, хто не вірив, — відправили до білих ведмедів на дискусію, з тими, хто залишився, розрахунок не забарився в 1932—1933 роках, коли понад десять мільйонів їх пішли в ту землю навічно.
Був шанс підніматися і в роки Другої світової війни, але був знищений політичний провід української нації, тож довелося чекати ще довгі десятиліття, коли він відродиться на такому рівні, що за ним підуть народні маси. Героїчний здвиг створеної головним чином за Збручем і Дністром ОУН і УПА був важливим чином, але в тих міжнародних умовах їхніх сил забракло. І в середині ХХ століття навіть Провідник Революційної ОУН Степан Бандера визнав, що здобувати Українську державу доведеться спільно з комуністами.
Бо ж хіба не українські комуністи проголосували за Акт про незалежність України, хіба не вони закликали народ прийти на Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року й сказати “Так!” на підтримку їхньої постанови 24 серпня 1991 року?
Якби ж вони були послідовними, то не гриміли б сьогодні гармати в Україні. Якби жителі окремих донецьких сіл не дозволили б усіляким зайдам блокувати в їхніх селах підрозділи Збройних Сил України, що висувалися для захисту державного кордону, то не лежали б сьогодні ці населені пункти в руїнах…
Багато можна відшукати власних помилок. Тепер важливо не повторити тих, що вже відбулися десять років, сто, понад триста п’ятдесят, понад вісімсот, понад тисячу. Тож треба читати й думати…
СОБОРНА
ПАМ’ЯТЬ
УКРАЇНИ
Календар-альманах 2024
